Володимир ЯЩУК

СОНЕТИ


*** 

      Косуля рухами довірливо-тремкими 

      Скубла пучечки променів з гілок... 

      А вже на неї вовчими очима 

      Із-за кущів видивлювалось зло. 

      Пила косуля, витягнувши шию, 

      Із блюдця неба сонячне тепло, 

      Та раптом зло стооке і стосиле 

      В гарячі груди зуби уп"яло. 

      І люди так, безпечні та наївні, 

      Ще часто падають подолані й безкрівні 

      Під кігтями підступності і зла. 

      Тож будьте пильні - з зіркістю орла, 

      Докіль у світі війни і катівні, 

      Докіль у крематоріях зола.


У Колодяжному 

                                  Лесі Українці 

      Ларисо Петрівно, я бачу вас скрізь 

      На давніх узлісних стежинах Волині, 

      Де срібним дощем обсипається іній 

      З косичок мрійливих дівчаток-беріз. 

      І ви серед них, ніби Мавка з борів, 

      Всміхаєтесь поглядом дзвоників синіх. 

      Я бачу вас скрізь... У квітчастій долині 

      Ви сонце стрічаєте в ранній порі. 

      Ось тут у хвилини натхненних збентежень 

      Писали ви вірші палкі, як пожежі, 

      І в кожному слові - вогонь боротьби. 

      Ось тут наслухали ви людські розмови, 

      Вслухалися в пісню і гніву, й журби. 

      І вірили в силу вогнистого слова.




Сонет про Килину Хомич

 

      Упала ницьма місячна трава, 

      Постинана осколками кровинок. 

      Ой, хто там очі вирячив совино 

      І неквапливо серце вирива 

      За те, що душу Правда зігріва, 

      Що ти - Народний депутат, Килино? 

      Пролине ніч. І смерть твоя пролине. 

      І тим - між нас - жива, жива, жива... 

      Щебечуть дні у сонячні кларнети, 

      Твої ровесники освоюють ракети 

      І орють лан, що німував віками. 

      І ти із нами твориш і дерзаєш, 

      Аж заздрять ті, узяті тліном зграї, 

      Котрі тобі грозили хробаками.



Межа 

Нелегко людині подолати в собі

одвічно закладене в неї,

але ще важче людині

подолати межу самої себе,

яка здається їй межею.

Е.Межелайтіс.

      Живуть розжовуванням снів 

      І потерть спогадів плісенних 

      Жують, смакуючи, щоденно; 

      І що їм той, котрий згорів, 

      Палких викрешуючи слів. 

      Він сміховинний, наче шпеник, 

      Який зламався, бо, натхненний, 

      Нові світи відкрить хотів. 

      Вже так химерно повелося: 

      В одного сивіє волосся 

      Від поривань, шукань значних. 

      А другий - клоччяний батіг - 

      Од війн ізсохнувся хатніх, - 

      Йому про мрії і не йшлося.



Про кохання 

      Я вперто гадав, що любов - маячня, 

      Знічев"я надумана штука. 

      А вона капосна, ніби свиня, 

      І раптова, як в травах гадюка. 

      Без попередження серце спиня, 

      А то на всі груди стука. 

      Головне - напада серед білого дня, 

      Мов крадій чи скажена сука. 

      Я маю з нею чимало морок: 

      Тиняюсь, як тінь, неприкаяно 

      І ревно благаю: "Відстань, маро! 

      В дарунок - дні мої згаяні 

      І не один остаточний зарок, 

      Власним безволлям облаяний".



Розгніваний вірш 

      Намножилося більше, ніж бацил, 

      Бовдурів пихатих і ослизлих, 

      Власним гонором обпещено-прилизаних, 

      Плоскодумих, сірих, наче пил. 

      Все нудне, що не на їх копил, 

      До Прокруста в виконавці лізуть. 

      Хоч самі не вивергнуть без клізми 

      Навіть сурогатів - мало сил... 

      Слухай, дещо! Виліз ти на диби - 

      Ще не значить, що сягнув небес. 

      Ту мару з-під тебе легко вибить - 

      Не щадить народ божків-нетес, 

      Не пройма його лякливий стрес, 

      Він, гляди, сквитається коли-будь.



*** 

      Ні, я тебе очуднювать не стану, 

      Хоч ти земна й водночас неземна, - 

      З тобою я возношусь у нірвану, 

      Журюся і сумую, мов струна. 

      З тобою я божественний, кохана; 

      І злий та мстивий, наче сатана, 

      І болісний, як рана безнастанна, 

      Та в цьому - віриш? - не моя вина. 

      Коли ріка бурунить безберего, 

      Її душею треба осягти. 

      Шукаючи одвічне alter ego, 

      Ми часто сліпуваті, мов кроти, - 

      Де справжності і альфа, і омега, 

      Хто зможе нам на це відповісти?



Озеро бачу у снах

 (Лидия Мокиевская. Мне снится озеро)

 
Вінок сонетів

Мадригал

 

                  Омана сну глибока і ясна, -

                  З небес мені сподіване послання,

                  Енергії незнаної струна

                  Роз"ятрить душу струмом трепетання.

                  Озветься стоголосо далина,

                  Багрянцем озера умиється світання,

                  А десь там - гай і дім мій вирина, -

                  Чудова мить осягнення за гранню

                  Утрачених язичницьких часів -

                  У цих місцях наш праотець ходив,

                  Собі вподобавши цю Білозерську землю.

                  Нуртують хвилі озера, мов дзвін,

                  А берег лунко стримує розгін.

                  Хай сон трива - я нурт його приємлю.

 

                  1.

                  Омана сну глибока і ясна,

                  Незримо виникаючи із ночі,

                  В той вічний край запрошує вона,

                  Де хвиля загадкове щось шепоче,

                  Де марево самотнього човна,

                  Що на каналі веслами плюскоче,

                  Де ранньої зірниці таїна

                  Передріка бентежне і уроче...

                  Шаленство сну в душі моїй вита -

                  Їй до снаги безумна висота

                  Від досвітку до пізнього смеркання.

                  За мить відступить темінь-темнота -

                  Хтось явиться і тихо прочита

                  З небес мені сподіване послання.

 

                  2.

                  З небес мені сподіване послання

                  Я тільки в сні зумію осягти,

                  Бо вдосвіта словес тих одіяння

                  Порозриває буря суєти.

                  Залишиться хіба що спогадання...

                  Настане день - і, щоб дійти мети,

                  Новим тривогам і новим ваганням

                  Дозволю я у серці прорости.

                  Ах, тільки б знати, скільки там ще віку

                  Терпітимуть поета-недоріку

                  Ця путь-дорога й рідна сторона.

                  Та розум наш влаштований безлико,

                  Чи вмістить нашу пісню смутку й крику

                  Енергії незнаної струна?

 

                  3.

                  Енергії незнаної струна

                  Віщує сон - і де його загадки,

                  І смисл який у видивах зрина -

                  Хто пояснити зможе, 

                  мов лампадка,

                  До глибини, до сутності, до дна

                  Туман розсіявши і вищого порядку

                  Слова знайшовши, в чому новизна

                  Трудів моїх і в чому їх розгадка.

                  Все витлумачить, видно, не дано

                  В видіннях тих, немов німе кіно,

                  Та дивних букв містичне поєднання

                  Розбудить все, що вже давним-давно

                  В мені дрімало летаргійним сном, -

                  Роз"ятрить душу струмом трепетання.

 

                  4.

                  Роз"ятрить душу струмом трепетання,

                  Відкриє код нечитаних письмен -

                  І десь за гранню світообертання

                  Почую голоси я тих сирен,

                  Що їх, забувши про самовладання,

                  Сприймав плавець, вирівнюючи крен

                  Своєї шхуни. Та нові страждання

                  Мені звістує "Книга мельпомен".

                  І - вір не вір - немов на сполох птиця,

                  Злетить душа туди, де заіскриться

                  Зірок вервечка дзвінко-неземна.

                  І спалахне між них моя зірниця,

                  Моя розрада, втіха, таємниця,

                  Озветься стоголосо далина.

 

 

                  5.

                  Озветься стоголосо далина -

                  Прийдуть у сон і вулиця знайома, 

                  І озеро, й щемливі імена,

                  Мов з аркушів забутого альбому.

                  Бульвару ген вказівка напрямна,

                  Що за тополями ховає втому.

                  Ось древній вал - історії луна...

                  Як легко тут, бо тут я знову вдома.

                  Мені звідсіль така видніє даль,

                  Що тонуть в ній і горе, і печаль,

                  В душі - непереборні поривання.

                  "Й нічого вже в минулому не жаль"...

                  Нехай пітьми розвіється вуаль -

                  Багрянцем озера умиється світання.

 

                  6.

                  Багрянцем озера умиється світання -

                  І ночі ніби зовсім не було.

                  А я - уся вагання, вся - благання:

                  А скільки літ, віків уже спливло

                  Мого напівдрімотного блукання?

                  І скільки рік в озера затекло,

                  І скільки доль, занесених в писання,

                  Зібрало їх вологе, тьмяне скло?

                  А час над нами напина вітрила.

                  На жаль, збагнуть здебільшого несила,

                  Коли підстереже нас мілина.

                  Тож ми умить, бодай нас лихо било,

                  Вже летимо, обпалюючи крила...

                  А десь там - гай і дім мій вирина.

 

                  7.

                  А десь там - гай і дім мій вирина...

                  Але сильніші бурі і знегоди,

                  І що крутіша дасться вишина,

                  Тим вниз стрімкіші стерегтимуть сходи.

                  І нас поглине час-трясовина.

                  Не вір: "не буде роду переводу".

                  Тож марновірність наша і смішна,

                  І жалюгідна, як прогноз погоди.

                  Про що звіщає видиво зі сну,

                  Що зникло, наче сутінь на стіну?

                  Над ним не владне жодне заклинання.

                  То як же долю я свою збагну,

                  Знання про це, співмірне знамену, -

                  Чудова мить осягнення за гранню.

 

                  8.

                  Чудова мить осягнення за гранню

                  Колишніх днів, уривків сновидінь,

                  Але навряд чи ти на запитання

                  Знайдеш не відповідь - бодай химерну тінь

                  Того, що долею звемо чи безталанням,

                  Того, що з заводей виводить на бистрінь,

                  Бо є таки жорстка межа пізнання -

                  І недосяжна в неї височінь.

                  Та доль ланцюг мільйони літ не рветься,

                  До ланки ланка з віку в вік кується,

                  А значить вірю я, що й поготів

                  В моєї долі, наче у фортеці,

                  Є свій секрет, послання, пломінець є

                  Утрачених язичницьких часів.

 

                  9,

                  Утрачених язичницьких часів

                  Не зберегли нам книги літописні,

                  Тому не знаю, хто в мені ожив,

                  Чий голос озивається у пісні.

                  Минали дні, такі, як сотні днів,

                  Минала доля, тиха і безвісна.

                  Вони жили серед густих лісів,

                  Ще збереглася стежка їх первісна.

                  Імен нема. Але красиві лиця

                  І смуток, що таїться у зіницях,

                  В іконах бачу, наче диво з див.

                  В нічних дощах і в спалахах зірниці

                  Виразно уявляю, то не сниться:

                  У цих лісах наш праотець ходив.

 

                  

                   10.

                  У цих лісах наш праотець ходив,

                  Назвав озера, болота і ріки -

                  І тим про себе пам"ять заронив,

                  І не зітреться карб оцей довіку.

                  Бурхливий час в віночок доль заплів

                  І мій букетик квіту невеликий:

                  Це вже увічнено - тут з"єднання шляхів,

                  Які зближали світ багатоликий.

                  Ішли в північний і в південний бік,

                  Добро й любов розносячи навік.

                  Де шлях більш сутній, я й не відокремлю.

                  У фресках храму - той далекий вік, 

                  Коли якийсь незнаний чоловік

                  Собі вподобав Білозерську землю.

 

                  11.

                  Собі вподобав Білозерську землю

                  Не він один. Бо тут така краса -

                  Тремка, мінорна, чиста, позаземна...

                  Які тут ранки і яка роса!

                  І як зірки зчудовано й недремно

                  Вдивляються в глибінь, а небеса

                  Дарують водам барву синьо-темну.

                  Тут неповторна сонячна яса

                  Над схилом валу досить ще високим,

                  А коло озера врочистішають кроки -

                  Сама минувшина сягає тих глибин.

                  ...Та не заріс кущами рів широкий,

                  Сюди із хащ біжать струмків потоки,

                  Нуртують води озера, мов дзвін.

 

                  12.

                  Нуртують води озера, мов дзвін.

                  І є канал біля старої лави.

                  О, як багато пам"ятає він!

                  Смолою пахне втомлена заплава.

                  Ідуть віки - й взнаки дається тлін,

                  Тополі лиш незмінно величаві,

                  А також не швидкий до перемін

                  Наш древній вал, величний в ратній славі.

                  Йому над світом довго панувати,

                  Хоча ніщо не вічне, будуть втрати,

                  Адже життя ніхто не спинить плин.

                  А місто хай понад віки і дати

                  Стоїть над озером, де хвиля різкувата,

                  А берег лунко стримує розгін.

 

                  13.

                  А берег лунко стримує розгін,

                  Лиш бічевник наплив його ударів

                  Відбити може в"яззю мотузин, -

                  На рубежі своїм стоїть недаром.

                  І пам"ятає шурхотіння линв,

                  Коли по озеру йшли баржі із товаром,

                  І бурлаки - могутні як один -

                  Із злидарем ділилися "наваром".

                  Та непомітно сон свій біг спиня -

                  І я бреду вже майже навмання,

                  Аби за мить вернутися на землю.

                  Поглине нас химерна метушня -

                  Й поблякнуть радість і принади дня.

                  Хай сон трива - я нурт його приємлю.

 

                  14.

                  Хай сон трива - я нурт його приємлю.

                  Душе моя, ти вдома ще побудь -

                  Тут все таке бентежне і приємне,

                  А вдосвіта проляже інша путь.

                  Радію я відкрито, ніжно, щемно

                  Ударам хвиль - і осягаю суть

                  Летючих днів і крапель недаремних

                  На листі верб, як обважніла ртуть.

                  Вони для озера - нове життя й підмога,

                  А плескіт хвиль - про них немовби спогад,

                  Який повторить ранішня луна.

                  А я забуду знову всі тривоги -

                  Й полину у незвідані дороги -

                  Омана сну глибока і ясна.


м.Радивилів, Рівненської області.