Ящук Владимир Иванович
Велесова книга

Lib.ru/Современная литература: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Помощь]
  • Комментарии: 2, последний от 02/12/2013.
  • © Copyright Ящук Владимир Иванович (jasc51@mail.ru)
  • Обновлено: 30/11/2008. 16k. Статистика.
  • Сборник стихов: Поэзия
  • Оценка: 7.16*11  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Філософські вірші

  • 
    
    
    
    Філософські вірші, які автор публікує під псевдонімом Велес. Звідси назва збірки - "Велесова книга"
    
    Бабине літо
    
    Павутинка бабиного літа -
    Ієрогліф сонячного скрику:
    "Прощавай, іще одна прожита
    Наша днино, скорбнице велика".
    Стільки в тобі стоптаної віри,
    Із пожухлим листом вперемішку. 
    Заголосять сонячні клавіри
    Над твоїм, о дню, вмирущим ліжком.
    Павутинко, спраго невтоленна,
    Нерозгадний розчерку вмирання!..
    Пагінцем постукає зеленим
    У моє вікно зоря світання,
    Але ти на дальнім перегоні,
    Як прийде пора літа збирати, -
    Спомином торкнеш мені долоню,
    Мов рука того, кого я втратив.
    
    
    
    ***
    Сміялося сум"яття самоти.
    "Пробач-прости".
    Слова твої нещадні, мов кати.
    "Не ти..."
    Химера-нявка в мареві півсну.
    "І не благай".
    Заплів у мріяння тебе одну.
    "Прощай".
    Я раболіпству кинуся до ніг.
    "Їй-бо, дивак".
    Лелітки сонця оберну на сніг.
    "Овва".
    Я розчинюсь в етері, як сльоза.
    "Ти насмішив".
    Я був, я жив, я все тобі сказав.
    "Ти жив?"
    
    
    ***
    На незнаній дорозі, за вигоном днів
    Я згадаю цю мить, ніби напад ядухи.
    Що я, трепетом повен, сказати хотів,
    Чи хоч трішки до твого долинуло слуху?
    
    Наче листя в саду, розметає стежки,
    Захурделить на вулицях нашого світу.
    Скрижаніє душа - й навіть потиск руки
    За політтям не зможе її відігріти.
    
    Наволоком розпушений лан по стерні
    Недорідним, убогим віддячує жнивом.
    Загадкові й всуціль нерозгадані дні
    Ми, на жаль, не змогли ознаймити як диво.
    
    Ми, на жаль, не змогли... Не сприяли зірки?
    Не дали нам у жили небесного струму?
    Поясни ж, поясни. Мені те невтямки,
    Тільки душу надсадно стискає від суму.
    
    
    Хутір
    
    За рікою тільки терен, луг, просяклий молочаєм,
    Та нетоптані високі спориші.
    А мене у ріднім краї вже ніхто не зустрічає,
    Бо на хуторі не стало ні душі.
    
    Перехняблені ворота стиха-стиха заскрекочуть,
    Відкриваючи убогий виднокруг.
    А колись давно, в дитинстві, ось у цьому домі отчім
    Не було затісно радості й добру...
    
    З-за серпанку з-за густого просочилася засмута -
    Й загніздилася в верхів"ї лип старих.
    А щемлива нота лугу і в розлуці не забута,
    Цього хутора забути я не зміг.
    
    
    
    
    ***
    Розгойдує човен почвари старих комишів,
    Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,
    Відлуння стихає в задумі русалки-душі -
    Її таїну необачно воно не зурочить.
    Не раньте, будь ласка, її єретичність святу,
    Ймовірно, смішну, коли око примружити зизо.
    Мрійлива, тендітна русалка в клечанні-цвіту -
    Це й ваша душа, що скорузне під глицею й хмизом.
    Невпомірки глузд і незмінний тягар простоти
    Коромислом часу обчімхують пагіння росту.
    І ти вже насправжки не певен: це ти чи не ти -
    Й наївність виводиш із себе, неначе коросту.
    Розгойдує човен почвари старих комишів,
    Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,
    Відлуння стихає в задумі русалки-душі -
    Її таїну необачно воно не зурочить.
    
    
    
    ***
    Ти мені передвіч не грозися перстом,
    Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
    Я - краплина-сльоза, не ляка мене злива,
    Я - листок на вітрах, - не пройма бурелом.
    
    Запопадлива втома стирає розпуку
    І надія улесливо гладить чоло.
    Не про мене це, доле. Пусти мою руку -
    Вирушаю навспак, хоч би як не було.
    
    Не дихнути у куряві сплюнутих слів,
    Затуманює душу сльотава зневіра.
    Я прошкую туди, куди Він повелів,
    Я на цих перепуттях - Господня офіра.
    
    Ти мені передвіч не грозися перстом,
    Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
    Я - краплина-сльоза, не ляка мене злива,
    Я - листок на вітрах, - не пройма бурелом.
    
    
    
    ***
    Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога -
    Й чагарі обступають стирловано - в прагненні див,
    І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
    Ніби смертним гріхом - та й не тільки оден - завинив.
    Крижаніє душа і все тіло в голодному зморі,
    Чим же, Велесе, винен скотарський зневажений рід?
    Ти - творитель достатку, розрадник у бідах та горі...
    Врешті, й ми - не з ламких, ми таки не з гнилястих порід...
    А скотарські престоли жадають свавільної долі,
    Що сумірна шаленству таких недосяжних зірок
    І не здатна зміняти намистину власної волі
    На земні-преземні крем"яшок, черепок чи скребок.
    Нам Сварог, і Дажбог, і Перун навіщують сприяння...
    Тільки, Велесе, ти над усе, над усе - на віки,
    Під небесним оцим ненадійним, хистким одіянням
    Ми з тобою в молитві назавше йдемо напрямки.
    Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога -
    Й чагарі обступають стирловано - в прагненні див,
    І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
    Ніби смертним гріхом - та й не тільки оден - завинив.
    
    
    
    Шаткую капусту
    
    Капустини січу, наче відчай шматую на друззя,
    Мов минуле - на клапті болючих зневір і образ.
    Заяскріло карміном на дальньому-дальньому прузі,
    Повернись, моє сонце, до мене іще хоч би раз.
    Я шаткую капусту затято, надсадно, надривно,
    Геть на гамуз січу, аж на зрізах сочиться в мені...
    Жилкуваті листки, котрі стьожками ляжуть безживно, -
    То мої, гріховодника, всує розтринькані дні.
    Капустини січу, наче дні переводжу нінащо,
    Розпатловую миті - куйовджу лапату листву.
    Засвіти, моє сонце, мене зрозумієш найкраще,
    Засвіти, засвіти, я в надії й чеканні живу.
    Капустини січу, наче відчай шматую на друззя,
    Мов минуле - на клапті болючих зневір і образ.
    Заяскріло карміном на дальньому-дальньому прузі,
    Повернись, моє сонце, до мене іще хоч би раз.
    
    
    ***
    У телескоп дивися чи в лорнет,
    Не розгадаєш вічності секрет...
    Не вартий шеляга душі порив -
    Ніхто з-за річки Лети не приплив.
    Вижебруй срібняків у майбуття,
    Пиндючся, чванься - це і є життя...
    Цурайся мрій, корись лихій рахубі -
    Що вдіяти, ми світові нелюбі.
    ...Судомне тіло опанує шал -
    Віддаленіє в безвісти душа.
    І тільки зорі на мільйони літ
    Вкарбують в небо наш незримий слід.
    
    
    
    ***
    Мій виднокіл сум"яттям захурделило...
    На рунах мрії - ожеледь зневір. 
    В три нитки чисниця - НАДІЯ. Тільки де вона?
    Безкрая путь весь час під косогір.
    
    Обшарпана душа і рам"я зношене...
    Знеможений, чи годен я благань?
    Ще вчора ти пішла від мене, осене,
    Повірнице розпачливих жадань.
    
    В моєму возі - дивною розворою
    Жага невибута, їй право, вигляда.
    Ну, хто закрижанілий лан розорює,
    Пройдеш на плуг - і жодного сліда...
    
    Дорога болю з карбом незатоптаних,
    Загублених у безвісті слідів -
    З чиїмись сподіваннями і втомами...
    Хіба такої долі я хотів?
    
    Хіба - з колиски - віру в силу сволока
    Я всотував у серце надарма,
    Хіба рокований я був під волю Молоха,
    Якому і жертовника нема?
    
    Мій виднокіл сум"яттям захурделило...
    На рунах мрії - ожеледь зневір. 
    В три нитки чисниця - НАДІЯ. Тільки де вона?
    Безкрая путь весь час під косогір.
    
    
    
    ***
    Загубилася у віхолі дорога
    Антських і склавинських молитов.
    Доле, ми брели кудись, небого,
    Навраттям розбурхуючи кров...
    
    Безберега річка білою сагОю,
    Підступила до зарінку - до хрестів.
    Значить, шлях страждання був лише маною -
    Бо ж ріку ніхто не переплив...
    
    Благовіст надії змінять передзвони
    Обважнілих оберегів - кладовищ.
    І предвічна тиша з неземних амвонів
    Осінить божественним: "Облиш..."
    
    Я ішов затято, позбивавши ноги,
    Озирнувся - курява і мла...
    Загубилася у віхолі дорога,
    Не знайти... А чи вона була?
    
    
    
    У лікарні
    
    Лікарняна журба. У вікні -
    Забинтовані рамою хмари.
    Тінь далеких дерев на стіні,
    Мов у безвість споряджені мари.
    
    Вже розвиднілось. Ніч - як роса:
    По шибках зісковзнули краплинки.
    Не мені, не мені ця краса...
    Задрімати хоча б на часинку...
    
    А ковалики тишу кують
    У сумній холодниці палати,
    Де недуг і страждань каламуть,
    А надій і жадань - ані цяти.
    
    Лікарняна журба. У вікні -
    Забинтовані рамою хмари.
    Тінь далеких дерев на стіні,
    Мов у безвість споряджені мари.
    
    
    
    ***
    Я вдячний тим, хто заважають жити,
    Не пробачають слабкостей і втоми
    І навіть виднокола мого світу
    Затьмарити стараються свідомо.
    
    А вже нікчемний промах чи невдачу
    Завважать миттю - і візьмуть на кпини...
    Спасибі вам. Давно вже я не плачу,
    Давно з розпуки не згинаю спину.
    
    Бо знаю протидію від отрути -
    Сильнішу від хандри і від зневіри.
    І вам мене до плахи не нагнути,
    Де кожна тріска - мов клеймо сокири.
    
    Це ви вселили в мене силу духу -
    Покаменований, підводжуся певніше.
    Кайданник долі, зневажаю скруху -
    Й від того на душі стає світліше.
    
    Якби мені не завдавали втрати,
    Не ображали, не чинили глуму,
    Хіба сповна я щастя б міг спізнати
    Від іскор доброти людського тлуму.
    
    Якби мені не дошкуляли вволю,
    У терниках сильце не лаштували,
    Хіба навчився б не коритись болю
    І мав би я достойні ідеали?
    
    Я вдячний тим, хто заважають жити,
    Не пробачають слабкостей і втоми
    І навіть виднокола мого світу
    Затьмарити стараються свідомо.
    
    
    
    ***
    Коли безликі многолюддя світу
    Затьмарить заморозь на сірому вікні,
    Останні відсвіти і сонця, і блакиту
    Ще довго нуртуватимуть в мені.
    
    І вклякну я в притворі свого віку,
    Передчуваючи потребу вівтаря...
    Яка нас візьме під свою опіку
    Далека загасаюча зоря?
    
    Які футболи, моди й піснеспіви
    Спроможні вгамувати цей мінор?
    Як журно жить в очікуванні дива,
    Коли гнітять руїна і розор.
    
    І, може, там, на хорах цього храму,
    Зневаживши мобілки й Інтернет,
    Над краєм вічності вернуся я до тями,
    Осміяний філософ і поет.
    
    Коли безликі многолюддя світу
    Затьмарить заморозь на сірому вікні,
    Останні відсвіти і сонця, і блакиту
    Ще довго нуртуватимуть в мені.
    
    
    
    ***
    На високих вітрах розчинилося слово "прощай",
    Задзеркалля небес потьмяніло на вічну розлуку,
    Зневиразнивши віру - забуту дорогу у рай,
    А натомість на відпуст лишивши знетямлену муку.
    
    Цілу ніч гамував я ридання, читавши псалтир.
    Перемітка в вікні - наче драми остання заслона,
    А за нею - пустир, нескінченний холодний пустир,
    І свіча скрижаніла, і тьмава подоба ікони.
    
    За незнані поля, де схрестились останні путі, -
    Завірюхи, дощі й буревії скликатиме тризна...
    Ти ніколи вже більше не стрінешся в цьому житті.
    Та й хіба то життя? Затамована сміхом трутизна.
    
    На високих вітрах розчинилося слово "прощай",
    Задзеркалля небес потьмяніло на вічну розлуку,
    Зневиразнивши віру - забуту дорогу у рай,
    А натомість на відпуст лишивши знетямлену муку.
    
    
    
    ***
    Любострастя віри і покори,
    Пронижи мене палким промінням,
    Душу занехаяну і хвору
    Вбережи од мли гріхопадіння.
    
    Бо химери успіху і слави
    Тьмарять видноколо, нечестиві.
    Поверни мій всесвіт нелукавий,
    Дні мої прості й неметушливі.
    
    Не мені ці заздрощі і кпини,
    Здатні почуття закам"янити...
    На душі рубці і шкарубини
    Довго будуть ще мені ятритись.
    
    Найчистіша чистота чесноти -
    Вистраждане мною покаяння:
    Якомога далі від пишноти,
    Од фальшивих слів і величання.
    
    Любострастя віри і покори,
    Пронижи мене палким промінням,
    Душу занехаяну і хвору
    Вбережи од мли гріхопадіння.
    
    
    Дзвонар
    
    Вже дніє. Закрадається надбілок...
    Ось-ось у храмі гряне: "Слава в вишніх!.."
    А третій дзвін всеношні мов розділить
    Весь вік на час прийдешній і колишній.
    
    І небеса блаженство розпросторять,
    Просякнувши мажорами тридзвону.
    І рокотанням янгольського хору
    Розірвуть нечестивості запону.
    
    Як хороше стояти на дзвіниці, 
    Душею ловлячи тремкі здригання міді,
    І бачити, як люди милолиці
    Стають ураз просвітлено-погідні.
    
    Ген галайда, що збився із дороги, 
    Удари чуючи, направив путь до храму,
    Спочине тут од скверни і знемоги,
    Наповниться небесними дарами.
    
    Колись мені служило тут клепало,
    Допоки ми на дзвони розжилися,
    Воно також до вічності взивало,
    Як шемріт листопадового листу.
    
    А потім я озвучив благовістом
    І церкву, й благовірних на притворі,
    Наповнивши служіння вищим змістом,
    Себе збагнувши в дзвонів переборі.
    
    Коли торкнуся "серця дзвона" - била,
    Мене самого огортає острах,
    Немовби я в політ лаштую крила
    Чи впевнююсь: леміш достатньо гострий?
    
    Бо хліборобського я єсьм приділу,
    Дзвонарствую не в славу і не в плату.
    Ось чересло кріплю я до гряділя -
    І нумо плугом скиби батувати.
    
    Ось мій удар - збудися од дрімоти...
    Ось перебір - не оминути скону...
    Від смутку, безнадії і скорботи -
    До євхаристії високого канону.
    
    Ось ще удар - і дійство почалося...
    Ось перебір - і знову все до скону...
    То майстер-дзвінник це многоголосся
    З металу вивів - з мертвого полону.
    
    Щоб рятувало з приступів мерзоти,
    На зламі Боговіри й самострати, -
    І дух Щезун пощезнув без звороту,
    Ані душі не владен подолати.
    
    Вже дніє. Закрадається надбілок...
    Ось-ось у храмі гряне: "Слава в вишніх!.."
    А третій дзвін всеношні мов розділить
    Весь вік на час прийдешній і колишній.
    
    
    
    ***
    У цім світочку ницості і глуму,
    Оглушеному лементом лакиз,
    Найлегше недотепі й тугодуму,
    'Не знавшим разниці' - де лицар, де харциз...
    
    Козиряться чванливі бузувіри,
    Гнуздають ошелешених сіром -
    І вже, немовби справжні машталіри,
    Поцьвохкують над нами батогом.
    
    П'яніють од кальяну і 'шампані',
    Зневаживши медівку й сирівець.
    Безчинствують, бо впевнені зарані -
    Напевно послугує повідець.
    
    А з нас авжеж не піна - кінви крові -
    Впивайтеся, кружляйте залюбки...
    Комусь бо вже - нові хрести тесові
    І заготовлені на провід глевтяки.
    
    Нахабство не личкується словами,
    На мудреців не вирядиш нікчем.
    Прийдешній час, надіюсь, буде з нами -
    Хорошим світлим справедливим днем.
    
    
    
    ***
    З таким розмахом, римоплети,
    Злетіти вам авжеж несила.
    Жінки прилащують поетів,
    Аби підрізувати крила...
    
    Ну, а Лаури й Беатріче?
    Так то ж бо марева, химери.
    Прекрасні Дами вас покличуть,
    Бо наготовлені вольєри.
    
    Ви мастаки боготворити,
    Тож першу-ліпшу - у богині...
    Слова обраниць: 'Ми вже квити.
    А ви були такі неспинні'.
    
    З таким розмахом, римоплети,
    Злетіти вам авжеж несила.
    Жінки прилащують поетів,
    Аби підрізувати крила...
    
    
    
    ***
    На розкопі зотлілих печалей
    Освіжаємо душі розрадою:
    Світ минулий - тривкий і тривалий,
    Коли досі про нього ми згадуєм.
    Копирсаємо в праху спочилих,
    Навіть в черепа згляді містичному,
    А чи в поруху кістки з могили
    Не вбачаючи злого й незвичного.
    Загубились віки і народи...
    Запіщанились снами тривожними.
    Стліли прахом чини й нагороди.
    Ми їм суддями стали безбожними.
    За віками віки, за віками...
    З буревіями світ і з завіями
    Археологом стане над нами -
    Над розкопом із нашими мріями.
    
    
    
    Бовван
    
    Ти ладуєш світ на свій копил.
    На розпадках - розгалуззях часу
    Стримуєш наляканих кобил,
    Так, як я укоськую Пегаса.
    
    А свавільний пращур-голоштан,
    Усмиривши напівдику волю,
    По тобі звіряє свій талан -
    Недомисну лиходійку-долю.
    
    Ти йому надій не пантелич
    На рипких котурнах провидіння...
    Хай твій гнів пом'якшує терлич, -
    Наче заводь, заволікши рінню.
    
    Ти ладнаєш вік на свій олтар,
    Звідусіль - суцільна заволока.
    Може б, десь подітись, та чагар
    Виднокруг стискає за півкроку...
    
    Ти ладуєш світ на свій копил
    На розпадках - розгалуззях часу.
    Власне, то й не час, а тільки пил
    При останніх гуках парастасу.
    
    
    
    Слова
    
    Ганьбиш мене за шумовиння слів,
    Що буцімто до мови не дотичні.
    Але ж таких я вигадать не вмів,
    Були б вони кощаві й рахітичні.
    
    На лузі споглядаєш квіточки,
    Не знавши, що стокротки то - їй-право!
    А на ставку - тобі це невтямки -
    Не зілля, а клечається купава.
    
    Й вільшанка - це ж таки не горобець,
    І гаїчки - лиш на загал синиці.
    Й трава - не все трава, бо є щирець,
    Є череда, могар і є мітлиця...
    
    І віхола, завія, заметіль
    З метелицею й хугою сліпою -
    В поезії таки не самоціль,
    Бо є ще хуртовина із курою,
    
    І хвища, й завірюха, і пурга,
    Зав'юга, шквиря, курява зі снігу,
    Оруга і буран, як пилюга,
    Поземок, хурія, охиза і хурдига...
    
    Здавалося б, то зайве нам, - прецінь
    Є втіха навертати в діалекти.
    Без слів таких життя було б мов тінь -
    І не спасли б 'гламури' та 'респекти'.
    
    Ганьбиш мене за шумовиння слів,
    Що буцімто до мови не дотичні.
    Але ж таких я вигадать не вмів,
    Слова це всі народні й поетичні.
    
    
    
    ***
    Стою на березі ослизлої сльоти,
    Каправе око ліхтаря з надлому...
    Не перейти і не перепливти
    Цей безвідрадний морок невідомий.
    
    Відсіль немає знаку вороття,
    На денці серця тенькнув жаху шеляг.
    Навіщо ти лягла в моє життя,
    Дорого мимолітного пришельця?
    
    Навіщо карбував я тут сліди,
    Слізьми омиті, кров'ю і потами?
    Дорого, ти прихід мій пережди,
    Тоді й відхід відбудеться не з нами...
    
    Стою на березі ослизлої сльоти,
    Каправе око ліхтаря з надлому...
    Не перейти і не перепливти
    Цей безвідрадний морок невідомий.
    
    
    
    ***
    Поділений світ і на стани, й на касти,
    Як важко на гідність проходити тест:
    В єлеї пошани у чванство не впасти,
    У твані зневаги не втратити честь.
    
    Ми ходимо - наче зачумлені віком,
    Смішні у манерах і правилах гри,
    Над нами базіки й нудні недоріки -
    Ще й закамуфльовані під прапори.
    
    Де думка - не думка, - сама мертвечина,
    Де миршавець влади ладнає копил,
    Собі доведи, що ти, врешті, - людина,
    Не збавлена глузду, завзяття і сил.
    
    Нехай над тобою клубочуться хмари,
    В яких неможливо свінути зіркам,
    Світи-озоряйся крізь тьму і почвари,
    Адже непотьмарений промінь - ти сам.
    
    Поділений світ і на стани, й на касти,
    Як важко на гідність проходити тест:
    В єлеї пошани у чванство не впасти,
    У твані зневаги не втратити честь.
     
    2007 - 2008.
    

  • Комментарии: 2, последний от 02/12/2013.
  • © Copyright Ящук Владимир Иванович (jasc51@mail.ru)
  • Обновлено: 30/11/2008. 16k. Статистика.
  • Сборник стихов: Поэзия
  • Оценка: 7.16*11  Ваша оценка:

    Связаться с программистом сайта.