Філософські вірші, які автор публікує під псевдонімом Велес. Звідси назва збірки - "Велесова книга"

Бабине літо

Павутинка бабиного літа -
Ієрогліф сонячного скрику:
"Прощавай, іще одна прожита
Наша днино, скорбнице велика".
Стільки в тобі стоптаної віри,
Із пожухлим листом вперемішку. 
Заголосять сонячні клавіри
Над твоїм, о дню, вмирущим ліжком.
Павутинко, спраго невтоленна,
Нерозгадний розчерку вмирання!..
Пагінцем постукає зеленим
У моє вікно зоря світання,
Але ти на дальнім перегоні,
Як прийде пора літа збирати, -
Спомином торкнеш мені долоню,
Мов рука того, кого я втратив.



***
Сміялося сум"яття самоти.
"Пробач-прости".
Слова твої нещадні, мов кати.
"Не ти..."
Химера-нявка в мареві півсну.
"І не благай".
Заплів у мріяння тебе одну.
"Прощай".
Я раболіпству кинуся до ніг.
"Їй-бо, дивак".
Лелітки сонця оберну на сніг.
"Овва".
Я розчинюсь в етері, як сльоза.
"Ти насмішив".
Я був, я жив, я все тобі сказав.
"Ти жив?"


***
На незнаній дорозі, за вигоном днів
Я згадаю цю мить, ніби напад ядухи.
Що я, трепетом повен, сказати хотів,
Чи хоч трішки до твого долинуло слуху?

Наче листя в саду, розметає стежки,
Захурделить на вулицях нашого світу.
Скрижаніє душа - й навіть потиск руки
За політтям не зможе її відігріти.

Наволоком розпушений лан по стерні
Недорідним, убогим віддячує жнивом.
Загадкові й всуціль нерозгадані дні
Ми, на жаль, не змогли ознаймити як диво.

Ми, на жаль, не змогли... Не сприяли зірки?
Не дали нам у жили небесного струму?
Поясни ж, поясни. Мені те невтямки,
Тільки душу надсадно стискає від суму.


Хутір

За рікою тільки терен, луг, просяклий молочаєм,
Та нетоптані високі спориші.
А мене у ріднім краї вже ніхто не зустрічає,
Бо на хуторі не стало ні душі.

Перехняблені ворота стиха-стиха заскрекочуть,
Відкриваючи убогий виднокруг.
А колись давно, в дитинстві, ось у цьому домі отчім
Не було затісно радості й добру...

З-за серпанку з-за густого просочилася засмута -
Й загніздилася в верхів"ї лип старих.
А щемлива нота лугу і в розлуці не забута,
Цього хутора забути я не зміг.




***
Розгойдує човен почвари старих комишів,
Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,
Відлуння стихає в задумі русалки-душі -
Її таїну необачно воно не зурочить.
Не раньте, будь ласка, її єретичність святу,
Ймовірно, смішну, коли око примружити зизо.
Мрійлива, тендітна русалка в клечанні-цвіту -
Це й ваша душа, що скорузне під глицею й хмизом.
Невпомірки глузд і незмінний тягар простоти
Коромислом часу обчімхують пагіння росту.
І ти вже насправжки не певен: це ти чи не ти -
Й наївність виводиш із себе, неначе коросту.
Розгойдує човен почвари старих комишів,
Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,
Відлуння стихає в задумі русалки-душі -
Її таїну необачно воно не зурочить.



***
Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я - краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я - листок на вітрах, - не пройма бурелом.

Запопадлива втома стирає розпуку
І надія улесливо гладить чоло.
Не про мене це, доле. Пусти мою руку -
Вирушаю навспак, хоч би як не було.

Не дихнути у куряві сплюнутих слів,
Затуманює душу сльотава зневіра.
Я прошкую туди, куди Він повелів,
Я на цих перепуттях - Господня офіра.

Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я - краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я - листок на вітрах, - не пройма бурелом.



***
Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога -
Й чагарі обступають стирловано - в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом - та й не тільки оден - завинив.
Крижаніє душа і все тіло в голодному зморі,
Чим же, Велесе, винен скотарський зневажений рід?
Ти - творитель достатку, розрадник у бідах та горі...
Врешті, й ми - не з ламких, ми таки не з гнилястих порід...
А скотарські престоли жадають свавільної долі,
Що сумірна шаленству таких недосяжних зірок
І не здатна зміняти намистину власної волі
На земні-преземні крем"яшок, черепок чи скребок.
Нам Сварог, і Дажбог, і Перун навіщують сприяння...
Тільки, Велесе, ти над усе, над усе - на віки,
Під небесним оцим ненадійним, хистким одіянням
Ми з тобою в молитві назавше йдемо напрямки.
Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога -
Й чагарі обступають стирловано - в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом - та й не тільки оден - завинив.



Шаткую капусту

Капустини січу, наче відчай шматую на друззя,
Мов минуле - на клапті болючих зневір і образ.
Заяскріло карміном на дальньому-дальньому прузі,
Повернись, моє сонце, до мене іще хоч би раз.
Я шаткую капусту затято, надсадно, надривно,
Геть на гамуз січу, аж на зрізах сочиться в мені...
Жилкуваті листки, котрі стьожками ляжуть безживно, -
То мої, гріховодника, всує розтринькані дні.
Капустини січу, наче дні переводжу нінащо,
Розпатловую миті - куйовджу лапату листву.
Засвіти, моє сонце, мене зрозумієш найкраще,
Засвіти, засвіти, я в надії й чеканні живу.
Капустини січу, наче відчай шматую на друззя,
Мов минуле - на клапті болючих зневір і образ.
Заяскріло карміном на дальньому-дальньому прузі,
Повернись, моє сонце, до мене іще хоч би раз.


***
У телескоп дивися чи в лорнет,
Не розгадаєш вічності секрет...
Не вартий шеляга душі порив -
Ніхто з-за річки Лети не приплив.
Вижебруй срібняків у майбуття,
Пиндючся, чванься - це і є життя...
Цурайся мрій, корись лихій рахубі -
Що вдіяти, ми світові нелюбі.
...Судомне тіло опанує шал -
Віддаленіє в безвісти душа.
І тільки зорі на мільйони літ
Вкарбують в небо наш незримий слід.



***
Мій виднокіл сум"яттям захурделило...
На рунах мрії - ожеледь зневір. 
В три нитки чисниця - НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Обшарпана душа і рам"я зношене...
Знеможений, чи годен я благань?
Ще вчора ти пішла від мене, осене,
Повірнице розпачливих жадань.

В моєму возі - дивною розворою
Жага невибута, їй право, вигляда.
Ну, хто закрижанілий лан розорює,
Пройдеш на плуг - і жодного сліда...

Дорога болю з карбом незатоптаних,
Загублених у безвісті слідів -
З чиїмись сподіваннями і втомами...
Хіба такої долі я хотів?

Хіба - з колиски - віру в силу сволока
Я всотував у серце надарма,
Хіба рокований я був під волю Молоха,
Якому і жертовника нема?

Мій виднокіл сум"яттям захурделило...
На рунах мрії - ожеледь зневір. 
В три нитки чисниця - НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.



***
Загубилася у віхолі дорога
Антських і склавинських молитов.
Доле, ми брели кудись, небого,
Навраттям розбурхуючи кров...

Безберега річка білою сагОю,
Підступила до зарінку - до хрестів.
Значить, шлях страждання був лише маною -
Бо ж ріку ніхто не переплив...

Благовіст надії змінять передзвони
Обважнілих оберегів - кладовищ.
І предвічна тиша з неземних амвонів
Осінить божественним: "Облиш..."

Я ішов затято, позбивавши ноги,
Озирнувся - курява і мла...
Загубилася у віхолі дорога,
Не знайти... А чи вона була?



У лікарні

Лікарняна журба. У вікні -
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.

Вже розвиднілось. Ніч - як роса:
По шибках зісковзнули краплинки.
Не мені, не мені ця краса...
Задрімати хоча б на часинку...

А ковалики тишу кують
У сумній холодниці палати,
Де недуг і страждань каламуть,
А надій і жадань - ані цяти.

Лікарняна журба. У вікні -
Забинтовані рамою хмари.
Тінь далеких дерев на стіні,
Мов у безвість споряджені мари.



***
Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей і втоми
І навіть виднокола мого світу
Затьмарити стараються свідомо.

А вже нікчемний промах чи невдачу
Завважать миттю - і візьмуть на кпини...
Спасибі вам. Давно вже я не плачу,
Давно з розпуки не згинаю спину.

Бо знаю протидію від отрути -
Сильнішу від хандри і від зневіри.
І вам мене до плахи не нагнути,
Де кожна тріска - мов клеймо сокири.

Це ви вселили в мене силу духу -
Покаменований, підводжуся певніше.
Кайданник долі, зневажаю скруху -
Й від того на душі стає світліше.

Якби мені не завдавали втрати,
Не ображали, не чинили глуму,
Хіба сповна я щастя б міг спізнати
Від іскор доброти людського тлуму.

Якби мені не дошкуляли вволю,
У терниках сильце не лаштували,
Хіба навчився б не коритись болю
І мав би я достойні ідеали?

Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей і втоми
І навіть виднокола мого світу
Затьмарити стараються свідомо.



***
Коли безликі многолюддя світу
Затьмарить заморозь на сірому вікні,
Останні відсвіти і сонця, і блакиту
Ще довго нуртуватимуть в мені.

І вклякну я в притворі свого віку,
Передчуваючи потребу вівтаря...
Яка нас візьме під свою опіку
Далека загасаюча зоря?

Які футболи, моди й піснеспіви
Спроможні вгамувати цей мінор?
Як журно жить в очікуванні дива,
Коли гнітять руїна і розор.

І, може, там, на хорах цього храму,
Зневаживши мобілки й Інтернет,
Над краєм вічності вернуся я до тями,
Осміяний філософ і поет.

Коли безликі многолюддя світу
Затьмарить заморозь на сірому вікні,
Останні відсвіти і сонця, і блакиту
Ще довго нуртуватимуть в мені.



***
На високих вітрах розчинилося слово "прощай",
Задзеркалля небес потьмяніло на вічну розлуку,
Зневиразнивши віру - забуту дорогу у рай,
А натомість на відпуст лишивши знетямлену муку.

Цілу ніч гамував я ридання, читавши псалтир.
Перемітка в вікні - наче драми остання заслона,
А за нею - пустир, нескінченний холодний пустир,
І свіча скрижаніла, і тьмава подоба ікони.

За незнані поля, де схрестились останні путі, -
Завірюхи, дощі й буревії скликатиме тризна...
Ти ніколи вже більше не стрінешся в цьому житті.
Та й хіба то життя? Затамована сміхом трутизна.

На високих вітрах розчинилося слово "прощай",
Задзеркалля небес потьмяніло на вічну розлуку,
Зневиразнивши віру - забуту дорогу у рай,
А натомість на відпуст лишивши знетямлену муку.



***
Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.

Бо химери успіху і слави
Тьмарять видноколо, нечестиві.
Поверни мій всесвіт нелукавий,
Дні мої прості й неметушливі.

Не мені ці заздрощі і кпини,
Здатні почуття закам"янити...
На душі рубці і шкарубини
Довго будуть ще мені ятритись.

Найчистіша чистота чесноти -
Вистраждане мною покаяння:
Якомога далі від пишноти,
Од фальшивих слів і величання.

Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.


Дзвонар

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: "Слава в вишніх!.."
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.

І небеса блаженство розпросторять,
Просякнувши мажорами тридзвону.
І рокотанням янгольського хору
Розірвуть нечестивості запону.

Як хороше стояти на дзвіниці, 
Душею ловлячи тремкі здригання міді,
І бачити, як люди милолиці
Стають ураз просвітлено-погідні.

Ген галайда, що збився із дороги, 
Удари чуючи, направив путь до храму,
Спочине тут од скверни і знемоги,
Наповниться небесними дарами.

Колись мені служило тут клепало,
Допоки ми на дзвони розжилися,
Воно також до вічності взивало,
Як шемріт листопадового листу.

А потім я озвучив благовістом
І церкву, й благовірних на притворі,
Наповнивши служіння вищим змістом,
Себе збагнувши в дзвонів переборі.

Коли торкнуся "серця дзвона" - била,
Мене самого огортає острах,
Немовби я в політ лаштую крила
Чи впевнююсь: леміш достатньо гострий?

Бо хліборобського я єсьм приділу,
Дзвонарствую не в славу і не в плату.
Ось чересло кріплю я до гряділя -
І нумо плугом скиби батувати.

Ось мій удар - збудися од дрімоти...
Ось перебір - не оминути скону...
Від смутку, безнадії і скорботи -
До євхаристії високого канону.

Ось ще удар - і дійство почалося...
Ось перебір - і знову все до скону...
То майстер-дзвінник це многоголосся
З металу вивів - з мертвого полону.

Щоб рятувало з приступів мерзоти,
На зламі Боговіри й самострати, -
І дух Щезун пощезнув без звороту,
Ані душі не владен подолати.

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: "Слава в вишніх!.."
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.



***
У цім світочку ницості і глуму,
Оглушеному лементом лакиз,
Найлегше недотепі й тугодуму,
'Не знавшим разниці' - де лицар, де харциз...

Козиряться чванливі бузувіри,
Гнуздають ошелешених сіром -
І вже, немовби справжні машталіри,
Поцьвохкують над нами батогом.

П'яніють од кальяну і 'шампані',
Зневаживши медівку й сирівець.
Безчинствують, бо впевнені зарані -
Напевно послугує повідець.

А з нас авжеж не піна - кінви крові -
Впивайтеся, кружляйте залюбки...
Комусь бо вже - нові хрести тесові
І заготовлені на провід глевтяки.

Нахабство не личкується словами,
На мудреців не вирядиш нікчем.
Прийдешній час, надіюсь, буде з нами -
Хорошим світлим справедливим днем.



***
З таким розмахом, римоплети,
Злетіти вам авжеж несила.
Жінки прилащують поетів,
Аби підрізувати крила...

Ну, а Лаури й Беатріче?
Так то ж бо марева, химери.
Прекрасні Дами вас покличуть,
Бо наготовлені вольєри.

Ви мастаки боготворити,
Тож першу-ліпшу - у богині...
Слова обраниць: 'Ми вже квити.
А ви були такі неспинні'.

З таким розмахом, римоплети,
Злетіти вам авжеж несила.
Жінки прилащують поетів,
Аби підрізувати крила...



***
На розкопі зотлілих печалей
Освіжаємо душі розрадою:
Світ минулий - тривкий і тривалий,
Коли досі про нього ми згадуєм.
Копирсаємо в праху спочилих,
Навіть в черепа згляді містичному,
А чи в поруху кістки з могили
Не вбачаючи злого й незвичного.
Загубились віки і народи...
Запіщанились снами тривожними.
Стліли прахом чини й нагороди.
Ми їм суддями стали безбожними.
За віками віки, за віками...
З буревіями світ і з завіями
Археологом стане над нами -
Над розкопом із нашими мріями.



Бовван

Ти ладуєш світ на свій копил.
На розпадках - розгалуззях часу
Стримуєш наляканих кобил,
Так, як я укоськую Пегаса.

А свавільний пращур-голоштан,
Усмиривши напівдику волю,
По тобі звіряє свій талан -
Недомисну лиходійку-долю.

Ти йому надій не пантелич
На рипких котурнах провидіння...
Хай твій гнів пом'якшує терлич, -
Наче заводь, заволікши рінню.

Ти ладнаєш вік на свій олтар,
Звідусіль - суцільна заволока.
Може б, десь подітись, та чагар
Виднокруг стискає за півкроку...

Ти ладуєш світ на свій копил
На розпадках - розгалуззях часу.
Власне, то й не час, а тільки пил
При останніх гуках парастасу.



Слова

Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Були б вони кощаві й рахітичні.

На лузі споглядаєш квіточки,
Не знавши, що стокротки то - їй-право!
А на ставку - тобі це невтямки -
Не зілля, а клечається купава.

Й вільшанка - це ж таки не горобець,
І гаїчки - лиш на загал синиці.
Й трава - не все трава, бо є щирець,
Є череда, могар і є мітлиця...

І віхола, завія, заметіль
З метелицею й хугою сліпою -
В поезії таки не самоціль,
Бо є ще хуртовина із курою,

І хвища, й завірюха, і пурга,
Зав'юга, шквиря, курява зі снігу,
Оруга і буран, як пилюга,
Поземок, хурія, охиза і хурдига...

Здавалося б, то зайве нам, - прецінь
Є втіха навертати в діалекти.
Без слів таких життя було б мов тінь -
І не спасли б 'гламури' та 'респекти'.

Ганьбиш мене за шумовиння слів,
Що буцімто до мови не дотичні.
Але ж таких я вигадать не вмів,
Слова це всі народні й поетичні.



***
Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не перепливти
Цей безвідрадний морок невідомий.

Відсіль немає знаку вороття,
На денці серця тенькнув жаху шеляг.
Навіщо ти лягла в моє життя,
Дорого мимолітного пришельця?

Навіщо карбував я тут сліди,
Слізьми омиті, кров'ю і потами?
Дорого, ти прихід мій пережди,
Тоді й відхід відбудеться не з нами...

Стою на березі ослизлої сльоти,
Каправе око ліхтаря з надлому...
Не перейти і не перепливти
Цей безвідрадний морок невідомий.



***
Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.

Ми ходимо - наче зачумлені віком,
Смішні у манерах і правилах гри,
Над нами базіки й нудні недоріки -
Ще й закамуфльовані під прапори.

Де думка - не думка, - сама мертвечина,
Де миршавець влади ладнає копил,
Собі доведи, що ти, врешті, - людина,
Не збавлена глузду, завзяття і сил.

Нехай над тобою клубочуться хмари,
В яких неможливо свінути зіркам,
Світи-озоряйся крізь тьму і почвари,
Адже непотьмарений промінь - ти сам.

Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.
 
2007 - 2008.