Корсак Иван Феодосеевич
Отаман Чайка

Lib.ru/Современная литература: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Помощь]
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Корсак Иван Феодосеевич (litagent.korsak@gmail.com)
  • Обновлено: 17/08/2016. 348k. Статистика.
  • Роман: Проза
  • Историческая
  • Скачать FB2
    •  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Карколомний сюжет книги, головні герої якої є реальними історич- ними особами, не залишить байдужим читача. Іван Корсак, використо-вуючи архівні матеріали, реконструював і осмислив історію УкраїниXIX cтоліття. Життя отамана Чайки (1804-1886), "поляка з українськоюгрупою крові", сповнено духом авантурництва й дивовижних, почасти па-радоксальних поворотів долі. Відомий історик польської літератури Зиг-мунт Швейковський писав: "Чайковський завжди вважав себе поляком, алеідея незалежної Польщі без сумніву була для нього другорядною справою.У його свідомості вона нерозривно пов"язана з ідеєю вільної України, і безнеї повністю втрачала для нього привабливість і сенс".
    •   Іван Корсак
      
      
      
      Отаман Чайка
      
      Роман
      
      
      
      
      
      ББК 84.4УКР6 К69
      
      Корсак, Іван.
      
      Отаман Чайка : іст. роман / Іван Корсак. - К.: Ярославів Вал, 2010. - 192 с. - (Українська Кліо).
      
      Карколомний сюжет книги, головні герої якої є реальними історич- ними особами, не залишить байдужим читача. Іван Корсак, використо- вуючи архівні матеріали, реконструював і осмислив історію України XIX cтоліття. Життя отамана Чайки (1804-1886), "поляка з українською групою крові", сповнено духом авантурництва й дивовижних, почасти па- радоксальних поворотів долі. Відомий історик польської літератури Зиг- мунт Швейковський писав: "Чайковський завжди вважав себе поляком, але ідея незалежної Польщі без сумніву була для нього другорядною справою. У його свідомості вона нерозривно пов"язана з ідеєю вільної України, і без неї повністю втрачала для нього привабливість і сенс".
      
      Видавнича рада:
      
      Віктор Баранов, секретар ради НСПУ, головний редактор журналу
      
      "Київ"; Михайло Ватуляк, голова Асоціації видавців і книгорозповсю- джувачів Львівщини; Григорій Гусейнов, головний редактор журналу
      
      "Кур'єр Кривбасу", лауреат Шевченківської премії; Дмитро Іванов, головний редактор газети "Гарт" (Чернігів), лауреат Шевченківської премії; Володимир Загорій, президент Ліги українських меценатів; Світлана Короненко, заступник директора каналу "Культура" Національної радіокомпанії Україна; Іван Корсак, головний редактор газети та радіо "Сім'я і дім" (Луцьк); Лілія Максименко, головний редактор видавництва "Ярославів Вал"; Василь Простопчук, головний редактор газети "Віче-інформ" (Луцьк); Михайло Слабошпицький, директор видавництва "Ярославів Вал".
      
      љ І. Корсак, 2010
      
      љ Післямова М. Слабошпицький, 2010
      
      љ Художнє оформлення І. Женченко, 2010
      
      ISBN 978-966-2151-17-6 љ Видавництво "Ярославів Вал", 2010
      
      
      
      
      
      1
      
      Хто ти?
      
      Cам себе словами Пілата тепер можеш спокійно спи- тати...
      
      А може, й справді ти, Міхале Чайковський, умив руки від власної долі, як Пілат колись умивав від долі Його, всі інші на твоїх же очах щойно від долі твоєї також умили руки, вмили ще й охайненько витерли, і тепер, усіма по- кинутий, сидиш самотньо на стамбульському березі Бос- фору, як сидів дев"ять з лишком літ тому, досвітком 25 серпня 1841 року, дев"ять таких ризикових і химерних літ. Як і тоді, пори світанкової, виють пси з європейського боку, а з цього, азійського, вторить їм шакалів виття за- нудне... Тоді тебе обіймав страх, як дати раду собі в чужій країні, серед чужого люду, мови якого й словечка не тямиш, чого гріха таїти, побоювався посольства росій- ського, що пронизало щупальцями нишпорок всю отто- манську імперію, і мало тебе давно-предавно вже на оці. З тими тривожними думками, що муляли душу і млоїли, ти непомітно тоді заснув, а прокинувся від мелодійного го- лосу муедзинів, що кликали на молитву вірних. Зараз так само виють пси і шакали з обох боків протоки цієї, хлюпає хвиля і знімає солоні бризки, з кигиканням пронизливим, зблиснувши сліпучо-білими крилами, спадають на воду чайки і знову вгору злітають стрілами, таке ж високе, ней- мовірно синє, аж фіолетове небо, наче Творець, коли фар- бував, зумисне передав йому синьки, і так само лунають над стрімкими шпилями мінаретів розлогі голоси муедзи-
      
      
      
      нів. Тоді коротенький сон змив теплим літнім дощем твій страх і побоювання, зараз же несила зімкнути повіки, що почервоніли і пекли. Тепер немає страху, зате є невизначе- ність, млосна й терпка, дошкульніша навіть за страх.
      
      Хто ти?
      
      Поляк з неіснуючої нині держави, пошматованої і роз- чавленої вкотре чужинським чоботом, не раз забризканим кров"ю твоїх родаків, востаннє, вже на твоїх очах, кров"ю побратимів-повстанців 1831 року, які піднялися, нехай на- віть без твердого сподівання, спільно із українцями іс- тинно за вашу і нашу свободу. Чи ти більше козак з українського краю, де зродився, до якого приріс душею, і тепер вже не відірватись довіку, інакше душа та стане роз- чахнутим деревом? Ні Польща, ані козаччина українська тебе тут, у Стамбулі, не мають чим захистити, польський емігрантський уряд Адама Чарторийського у Парижі все обіцяє тобі, своєму агентові у Туреччині, виклопотати для недоторканності американське громадянство - та заблу- дилося десь воно поміж розбурханих і пінистих океан- ських хвиль. Нарешті вчора французький посол, милий і ґречний Аупік, знічено ховаючи очі, ламким і надтрісну- тим голосом без вини винуватого офіційно звідомив:
      
      - Мені прикро, але надалі Франція позбавляє вас своєї опіки.
      
      Отож від сьогодні, Міхале, ти ніхто, цілком безоружний перед царськими нишпорками, які мають право будь-якої миті заламати тобі руки, пов"язати і відправити милува- тися не стамбульськими краєвидами, які так нагадують тобі милий Київ, а безбережними та іскристими сибір- ськими снігами - те замилування супроводжуватимуть не мелодійні голоси муедзинів, а завивання голодної вовчої пісні, від якої гусне і стигне у жилах кров.
      
      
      
      
      
      Ти - ніхто і нічий.
      
      * * *
      
      Тобі пригадають усе, починючи з боїв на Волині.
      
      Але ж долю свою вибирав ти сам, і навіть зараз, у безви- ході глухій та темній, не каєшся. Та доля зростала разом з тобою десь там, в таких неблизьких ниньки краях, на бе- регах річечки Коденки, у любих Гальчинцях, селі Жито- мирського повіту, верст за тринадцять од Бердичева, тодішнього торговельного Єрусалима українського, Русі наддніпрянської. Ще тільки ти на Божий світ заявився, ще першим криком появу свою возвістив, як дідусь твій пова- гом перехрестився і вгадав чи напророкував ту долю:
      
      - Назовімо Михайлом, Міхалом... Хай козацький ар- хангел його береже.
      
      Дух шляхетності і козацтва, як запах сушеного липо- вого цвіту, припасеного на випадок хвороби на зиму, дух той запорозький у їх домівці був невивітрюваним вже за кількох поколінь. Тебе, ледве від землі відріс, взялися вдя- гати по-козацьки, навіть шапку з пером чаплі носив, як в давніх гетьманів України, - вся родина тішилася тим, а вельми твій дядько, аж голову від замилування перехилю- вав, бо його улюбленцем став від народження. В їх роду були кардинали і воєводи, був посол у Січ Запорозьку, чи- маленько із роду допомагало Наполеонові звільняти По- льщу від російської окупації... А як один з них проти батькової волі пішов служити царю і воював на чужому боці на Березині, то не захотів батько його навіть і бачити. Син насмілився все ж прийти у російському мундирі і при орденах імператорських - і тоді схопив старий револьвера і вистрілив в того тремтячою рукою. Куля, на щастя, лише мундир пробила, але син більше ніколи не посмів перед батьком постати...
      
      А Міхалів батько так рано, на жаль, відійшов, мама ж
      
      
      
      його, чи не найвишуканіша красуня в окрузі, заміж вдруге зареклася виходити, всю ласку й тепло тобі віддала, аби виріс правдивим таки козаком. Хоч дрібненький, та жва- вий, по землі ледве вчився ходити, а в сідлі вже тримався вправно; тільки вгору трішки піднявся, як став ганяти верхи, аж мерехтіло в очах, аж переляк хапав старших, коли мчав повз дубові гайки і березові, знов вилітав на рів- нину, де обабіч шляху то вусатий ячмінь котив хвилю, то, наче снігом посипані, зацвітали і до памороків пахли гречки, синє небо зливалося воєдино з полем, лляним, кві- туючим...
      
      Ледве очі заплющиш, як постане у пам"яті стара цер- ковка при в"їзді в Гальчинці, з долини річки чути шум і кректання водяного млина, старістю втомленого і неспин- ного вічно, довгий шерег біленьких хат у садах, що благо- віють медом і бджолиними крилами аж видзвонюють. А ще, певно, навіть як помиратимеш, бринітимуть струни і звучатиме тихий голос твого учителя, кобзаря Левка, що наспівував думи козацькі й пісні - вони п"янили кріпше вина, ті пісні про вольність, ті думи, що мали сміливість кривду називати кривдою.
      
      Доля не раз манила ласим дарунком, та ти виходив на інший, свій шлях. Зовсім ще молоденького обрали жито- мирці тебе маршалком, але ж зрікся гонорової тої посади на користь дядька, що посів на виборах друге місце - при- несли-бо з вирію бусли на втомлених крилах не тільки весну, а й дух свободи людської та бажання її здобути.
      
      Ти тоді сам умив руки від власної долі, бо ж куди, вва- жав, неправди багато на світі і злої кривди. Он поміщикові тамбовському за батькову участь у полоненні Тадеуша Кос- тюшка дарували височайшим указом село під Києвом, лю- дині жорстокій і немилосердній - він підвішував своїх кріпосних жінок за волосся до стелі, тоді потрохи підрізував
      
      
      
      бритвою коси. Коли зоставалося трішки того волосся і воно не витримувало більше тіла, жінка зривалася і решта коси разом з окривавленою шкірою на гакові тихо погойдува- лася. А дружок його, офіцер гусарський, запросив у гості друзів повеселитися: силою зігнали з усього села кріпосних молодиць і дівчат для втіхи відомої. Добре таки гуляли, доки чоловіки, брати і батьки цих невільниць, не обклали дім сухою соломою і підпалили, а самі чатували навколо з сокирами й молотками - жодна чоловіча душа не вихопи- лася з того вогняного пекла, але всеньке село у Сибір пішло. Дивно якось складалося у твоєму житті... На час, коли тебе обрали маршалком, для себе ти вже вирішив взяти участь у повстанні - в тебе був вибір і водночас не було, життя йшло за стрімкою і невмолимою логікою; звісно, ти мав можливість порушити той перебіг, але хіба за умови,
      
      що перестав би поважати сам себе.
      
      Ти мав сімнадцятого травня вийти із Гальчинців на чолі кінноти із тридцяти чоловік, загону, сформованого влас- ним коштом і зі своїх людей. Та обставини, і хто тепер скаже, випадкові чи невипадкові, змусили виступити на- віть раніше.
      
      В стайню, де оглядав коні перед маршем, вбіг захеканий козак:
      
      - Пане, по вас прибули жандарми!
      
      Перша думка: втікати. Але як, з кількома козаками за- мість загону, який мав приєднати до всіх повстанців? Ні, спокійно, наскільки вдавалося, пішов у дім, а там у кім- наті, де переховував свої револьвери і шаблю, ротмістр зі ще одним жандармом уже чекають.
      
      - Вам велено прибути в Житомир, до генерал-губерна- тора Левашова, - ротмістр звернувся французькою, тоном сухим і діловитим, безбарвним і без смаку, як переварена і вистуджена вода.
      
      
      
      - То запрошення чи наказ? - перепитав обачненько, для годиться, аби виграти час, як раптом почулися дзвони з недалекої дзвіниці, тривожні якісь, не такі, що в церкву кличуть. "Москалі людей збунтувати хочуть?" - спала найперша, неймовірна думка, але тільки на мить - якраз через ту неймовірність.
      
      І тут з виляском відчинися двері, гурт сільських людей ввірвався в кімнату.
      
      - Нашого пана арештувати ми не дамо!
      
      Жандарм смикнувся було до руків"я шаблі, але хтось з козаків ударив його по руці, кілька чоловіків навалилися на ротмістра та жандарма, враз повалили на землю. Тих, хто повинен був ув"язнити бунтарів, тепер самих замкнули в пивниці.
      
      Збиралися у похід вже невідкладно, а перед тим на ро- сійському штампованому шестирубльовому папері ще на- писав акта, яким надавалася воля усім твоїм селянам, земля у власність на вічні часи, їх родинам і дітям.
      
      Не забути ніколи тої ночі з 17 на 18 травня 1831 року, коли в коровицькому лісі, на великій галявині, приєдна- лися до повстанців Кароля Ружицького. Ледве засіріло небо над світанковим лісом, виспане птаство врізнобій за- лящало з утіхи, як перед вишикуваних повстанців виїхав командир.
      
      - Небагато в нас вогнепальної зброї, навіть шабель бра- кує, - говорив Кароль Ружицький до вояків, говорив спо- кійно й неголосно, але з твердою певністю, і ця його впевненість передавалася повстанцям. - Під оком росій- ського тирана ми не мали змоги зброї заготувати вдосталь, та не раз же доводилося заради цієї землі кувати з плугів грізні мечі. Ми здобудемо зброю і здобудемо волю. Поша- новуючи святу нашу справу, йтимемо в атаку не з дикун- ським "ура!", а гукатимемо: "Слава Богу!"
      
      
      
      Не забудеш ти, Міхале Чайковський, і першого бою - під Молочками тоді мало в пастку не втрапили. На них, утомлених переходом, наступали з двох боків батальйони піхоти російської, то ж тільки на прорив надія могла по- кладатися... Спершу риссю, а тоді вскач пішов ескадрон Чайковського, джмелями злими поряд гуділи кулі, ось вже на повну силу зачулося: "Слава Богу!" - і раптом - широкий рів, якого погано було видно, куля ранить у шию твого коня - і кінь знімається дибки, а тоді одним надзу- сильним стрибком, розпластавшись в повітрі, долає чима- лого того рівчака... Козаки твої не відстають, врізалися в самісіньку гущу ворога, шабля твоя рубала направо й на- ліво, тричі тебе витісняли з каре і тричі знову вривався у нього, бій у безпам"ятстві, в сліпому шалові, коли доля се- кунди вирішує: жити тобі чи залишитися тут, під ногами обезумілих коней і людей - батальйон росіян знесли стрімким наступом, наче вихором.
      
      Похитуючись у сідлах і дрімаючи інколи на ходу, йшли вояки рейдом до Ковеля, стрімкими кидками, шулікою па- дали на обози транспортні росіян, нищили їх, здобували собі амуніцію - той рейд немало ускладнювався частими і жорсткими сутичками з військами генерала Рота, який обсадив ними всі найголовніші тракти. То не випадковість, думав тоді, що проти повстанців кидають таких, як Рот... Приблуді з ельзаських країв, що був до Французької ре- волюції капітаном королівського нормандського полку, згодом пішов шукати щедріші хліби в російського імпе- ратора, звісно, не шкода цієї землі і люду її не жаль. Най- більшу славу здобув генерал не ратними справами, а чварами з офіцерством власним. Якось вулицею дому, де мешкав, побачив він похоронну процесію - рухався пе- чальний кортеж, офіцери у повній формі несли труну під погребальним покровом, всі такі смутні і на рукавах жа-
      
      
      
      лобні пов"язки. Генерал послав ад"ютанта дізнатися, кого ж то хоронять.
      
      - Генерала Рота, - мовили вельми похмурі офіцери. Генарал наказав внести труну в дім.
      
      - Відчинити труну! - сувора команда.
      
      Скрипнули цвяхи, підняли кришку - та замість покій- ника як вересне рябий підсвинок...
      
      Вісьмох офіцерів розжалували у солдати.
      
      Пробиваючись крізь російські заслони, рухалися твої вояки до Ковеля, і небагато знали про подальші плани по- встання. Ніхто не давав гарантії, як складеться, але один із можливих планів передбачав саме тут, у ковельських лісах, прийняти нових повстанців, тут буде чим прогоду- вати людей та коней, пройти далі через пінські болота в ліси овруцькі та радомиські на Поділля: там все склада- лося до того, щоб створити стотисячне повстанське вій- сько. І шлях крізь мозирські та овруцькі пущі був безпечніший інших. Острівки посеред трясовини, щедрі нивки, болота й сінокоси; до тих нивок можна легко і швидко проходи загатити колодами - і тоді вони недос- тупні.
      
      Доля твоєму загонові судилась інакша, з-під Ковеля через Буг пробивалися до Замостя, і тут, вишикувавши вояків, вручали тобі орден Віртуті Мілітарі.
      
      Ти переводив погляд з обличчя на обличчя, ти знав всіх не лише зі свого ескадрону, а й усього полку Кароля Ру- жицького. З майже півтисячі твоїх полкових побратимів ледве частка десята була польської шляхти, а на дев"ять де- сятих повстанське військо складали українці з сімей жи- томирських селян, міщан, священиків православних та уніатських. Мовою війська була українська, в поході пісні козачі кріпили дух - і те вважав ти властивим і законо- мірним.
      
      
      
      Тож, Міхале, не раз умивав ти руки від спокус, які доля тобі дарувала. А може, ті дарунки душа не хотіла приймати? Як не міг аж ніяк прийняти камер-юнкерство з рук імператора Миколи І, тоді, ще перед початком по- встання?
      
      2
      
      Максим Зеленчук побачив загін кіннотників ще на- прикінці вулиці - вершники наближалися швидко, підхитуючись у сідлах, видно було вже, що то не росій- ська кіннота, бо вдягнуті у звичний тутешній одяг, але чомусь усі при зброї. Ось уже можна навіть розпізнати обличчя переднього вершника, на подив Максима, то був Міхал Чайковський, з яким тільки два дні тому зус- трічався в гостинній родині Залеських, куди зліталася молодь з навколишніх маєтків, а вельми парубки. Тоді кількома словами було перекинулися, що за Бугом па- лахкотить повстанче полум"я і ніщо не завадить доко- титися йому сюди - молодший на кілька років Максим, що лише недавно закінчив гімназію, дивився на Міхала ще школярськими очима, в яких таїлася несхитна певність у всезнайстві та непомильності старших.
      
      Зараз же Чайковський, як порівнявся з Максимом, тільки на мить приспинив коня, що взявся невдоволено пе- ребирати ногами та гризти вудила.
      
      - Терпи, козаче, горе - будеш пити мед, - замість привітання мовив Чайковський. - Але знудило вже від того меду, йдемо до повстанців.
      
      При останній розмові в Залеських вони смішками-пере- смішками перекидалися з приводу підсолоджених і таки
      
      
      
      досить зверхніх слів Миколи І про блаженство поляків під російським скіпетром. Максим дивився услід загонові, що зникав за курявою в другому кінці вулиці, помислом він у ту ж хвилю подався би разом з цими вершниками, якби тільки не боронили рідні...Але то зараз немислимо, зойк- нула б і заплакала, заламала руки матір, а батько, багато- річний тутешній фельдшер, подивився таким би суворим поглядом з-під своїх густих і кошлатих брів, яким тільки раз у житті дивився, як через Максимові пустощі у дитин- стві згоріла сусідська скирта, - і добре, якби тільки гріз- ним поглядом обійшлося...
      
      Тим часом життя по-своєму судило. Наступного дня, вже в надвечір"ї, в подвір"я раптово заскочив вершник на змиленому, геть загнаному коні. Незнайома людина і не- знайомий кінь - кому ж то негадано і з якої потреби до них заманулося? Вершник хитнувся було і, немов сонний, почав зсуватися з сідла та, обм"яклий, упав на землю. Батько з Максимом вихопилися на подвір"я, повернули угору обличчям несподіваного гостя - вершником, уже непритомним, була молода дівчина у чоловічому одязі, крізь який біля плеча сочилася кров.
      
      Швиденько поранену забрали у дім, і батько став її пе- рев"язувати. За кілька хвилин дівчина кліпнула важкими повіками.
      
      - Хто ви? - повела поглядом незнайомою кімнатою.
      
      - Ми люди, - відрекомендувався нахмурений бать- ко. - А чого вас занесло, судячи з усього, аж ніяк не в жі- ночі діла? Боятись не слід, я фельдшером тут служу.
      
      Не вельми зичливий тон і завше набурмосений батьків погляд з-під розлогих і вже посивілих брів несподівано не викликали у пораненої перестороги.
      
      - Я зв"язкова у повстанців. Мені терміново треба їхати далі з донесенням.
      
      
      
      - Вашому донесенню слід каменем лежати у цьому ліжку. Щонайменше два тижні, - відрізав батько тим самим звичним для нього грубуватим тоном.
      
      Допізна клопотався батько коло негаданої гості, варив одному йому знані трави, від яких у всенькому домі стояв п"янкий лоскітливий дух, мов ополудні у посушливу без- вітряну пору в сосновому лісі. Власне, не одному йому ті травні рецепти в їх селі відомі були, він перейняв те знання від бабці Грипини, доки ще жива була. Сперш підсмію- вався над бабиним варивом, трішки ревнуючи до пошану- вання Грипини тутешнім людом та кепкуючи над її мандрівками в ліс по трави то до сходу сонця, то у точно визначений час - і не інакше! - час і день перед якимось святом. Але трапився випадок, коли батько упевнився, що не все під силу його казенним лікам.
      
      Сусідського парубка поніс кінь, віз розлетівся на друзки, - хлопець, на щастя, лишився живим, але вельми міцно головою вдарився, і тіло на литці геть знесло, до кості, крові втратив багато, ледве спинили. І тепер, як трішки очуняв, не впізнавав нікого, навіть матір і батька, не тямив, що з ним трапилося вчора і що було рік чи кілька тому. Краяли душу материні сльози, а ще гіркіше було дивитися на молоду людину, що пірнула і бозна чи вийде з мороку забуття, безкінечної і всеосяжної ночі без- пам"ятства.
      
      "Амнезія від струсу та больового шоку", - в батька сумнівів не було, але від того на душі не легшало, бо жад- нісінького просвітку не бачилося у біді. І тоді причалапала, сапаючи від старечої немочі, Грипина, довго обдивлялася парубка, шептала над його головою якісь молитви. Цілі- сіньку добу потім щось колотила й варила, стояла перед іконами на колінах, а ще через добу парубок, забачивши матір перед собою, лише кліпнув повіками.
      
      
      
      - Ма, - тільки й мовив, здивовано рота відкривши, як дитя, що говорити вчиться.
      
      - Житиме. І пам"ять не стратить, - прошелестіла ста- рими і висхлими вустами Горпина. - Тільки крові йому не можна ніколи бачити, навіть як курку у суп хто рубатиме.
      
      Відтоді перестав батько зі смішками-пересмішками го- ворити про Грипину, а взявся чемно, наче школяр, пере- писувати ті давні рецепти, ще й Максима у поміч брав. Неочікувано для себе Максим захопився тим ділом, за- любки шастав луками та перелісками, напевне знаючи, які трави збирати слід у Петрівський піст, а які перед Спасом, який корінь копається до східсонця, а який перед зорею вечірньою.
      
      Для негаданої їхньої сьоднішньої гості бабціни ліки знову стали в нагоді.
      
      А досвітком розбудив Максима розкотистий батьків голос, що гоготів, як розсердиться, далеким громом - хмар навіть не видно, блискавиці не змигують, а відлуння двигтить землею.
      
      - Ви при своєму умі? - батьків бас трясонув стелю. - Ви ж впадете в дорозі уже за версту...
      
      Лопотіння невиразне негаданої гості хлопець толком не розібрав, тільки як прочмухався, то вже у воротах вер- шника силует побачив.
      
      А під обід у дім ввірвалося п"ятеро російських жандармів.
      
      - Де вона? - І, не чекаючи відповіді, стали никати по кімнатах.
      
      - Або сховав, або втекла... - розвели руками.
      
      Старший поміж жандармів без запрошення всівся за стіл, вийняв свої папери.
      
      - Ви надавали медичну допомогу бунтівникам та їх пе- реховували. Ви не заперечуєте цього? - почав допит гос- подаря гість.
      
      
      
      Батькові брови ще нижче напустились на очі, і він роз- дратовано зиркав з-під них, мов з-під козирка кашкета.
      
      - Я не слідчий, мій інший обов"язок. І, як фельдшер, лікуватиму всіх.
      
      - А це ще надвоє бабка ворожила, - засміявся той старший за чином гість і враз, похопившись, погасив ту по- смішку. - Ви арештовані.
      
      Вже у дверях, як виводили батька, почув Максим ки- нуте мимохідь.
      
      - Зачекає ваше фельдшерство трішки. Отак п"ять чи навіть сім сибірських зим. Якщо згодом ще не до- бавлять.
      
      - За що? - вже на східцях заступав дорогу старший Максимів брат, але його гребонули так, що ледве стояв.
      
      - Он жінка сусідська, яка втаїла, що чоловік пішов у ліси, свою сімку років Сибіру вже виклопотала...
      
      Дядько Максимів, що закінчував духовну семінарію і приїхав якраз на кілька днів у них погостити, і собі став впоперек дороги:
      
      - Гріх непростимий вам... Хіба за таке карають?
      
      - Помовч, бо й тобі те світитиме, - зла іскра кресонула у погляді старшого.
      
      - Не смієте. Я через місяць набуду звання духовної особи.
      
      - І цю гонорову особу забрати, - без вагань буденно розпорядився старший. - Там їй інше звання присвоять.
      
      Підвода з двома арештантами рушила з двору.
      
      Через годину Максим, як все перенуртувало в душі, зва- жившись врешті, почав сідлати коня. Брат, забачивши те, аж голову перехилив від подиву та обурення, мов видиво яке неймовірне угледів.
      
      - Ти матір на кладовище відправити хочеш? - схопив Максима за петельки.
      
      
      
      Максим таким подивився поглядом, якого не бачив ще досі брат, наче вони помінялись літами.
      
      - Бережи її. І пробач... - Тихо вимовив хлопець і при- тис брата до себе.
      
      Він стрибнув у сідло, неспішно виїхав за ворота, а далі кінь пішов вчвал, і цокіт копит все віддалявся, аж поки зовсім не стих.
      
      3
      
      До яскраво освітленого палацу Михайла Корженев- ського, дядька Міхала, в містечку Кодня, імператор під"їхав пізньої ночі. Війська не виходили зустрічати Ми- колу І, тільки на ґанку палацу в низькому поклоні схи- лили голови граф Пален, господар та волинський губернатор Авєрін. Імператора та свити душ зі сто швидко і вправно на нічліг розмістили у головному корпусі, а при- слузі сяк-так стачило місця у павільйонах.
      
      Вранці у бальній залі вишикувалися тутешні дво- ряни, переступаючи нетерпляче з ноги на ногу та па- сучи великими, настороженими і спраглими очима двері, у яких мав з"явитися імператор. Врешті високі різьблені двері прочинилися, Микола І в супроводі ге- нерала Вітте, Бенкендорфа та графа Потоцького не- спішно пішов вздовж рядів. Загоріле суворе обличчя, високо піднята голова, велична осанка і хода, мов під нечутну маршову музику, вся його постать і вся по- става без марних при тому слів говорили, що так може йти лиш владика світу.
      
      Час від часу імператор спинявся, на його запитання хтось відказував невпопад, хапаючи з переляку судомно повітря, мов на нього от-от мала напасти гикавка, хтось то-
      
      
      
      рохтів заготовленим, мов горохом, ще інші могли спромог- тися лише на однозначне "так" або "ні".
      
      Тебе імператор сперш окинув поглядом, наче міряв на зріст перед призовом уже до війська.
      
      - З таким прізвищем і досі не служиш?
      
      - Я - єдиний син померлих батьків, опікун своїх сес- тер, - знайшовся відразу, аби уникнути зайвих запитань.
      
      - Віддай мені свого родича, при дворі матиме честь слу- жити, - повільно повернувся цар до Корженевського і глипнув так, мов той заборгував йому півмаєтка.
      
      Негадано після знайомства з дворянством імператор за- просив тебе до свого екіпажу, і ти всю дорогу до військ від- казував так обачно, як за ранніх морозів в дитинстві ступав по дзвінкому й гнучкому, що лунко коловся, першому льо- дові на ставку в Гальчинцях.
      
      Коли за обідом налили келихи за фельдмаршала Дібича та непереможні забалканські російські війська, імператор сам взявся тост виголошувати.
      
      - При таких здравицях п"ють не келихами, а підніма- ють кубки!
      
      І першим підніс високо вгору налите вино - ти дивився не на ігристий напій, що дрібненькими срібними цятками збулькував, не на переливи проміння в гранях чеського кришталю, а на білі, ретельно доглянуті руки. Ти чомусь думав, скільки то мила чи якого там лугу треба, аби від- мити їх від крові декабристів.
      
      Так вже склалося, що родина Чайковських зналася по- давно з родиною київського поміщика Руліковського. Єди- ний свідок усіх таємниць імператора Миколи І обер-поліцмейстер Княжнін все життя тримав рот на міц- ному замку, а близькому товаришеві Руліковському таки не стримався і оповів. То від Руліковських дійшла до тебе та оповідь.
      
      
      
      На тлі сіруватого, з олов"яним відливом липневого неба 1826 року, на тлі пір"ястих хмар, що ледь помітно пливли собі в полуденні краї, п"ятеро повішених на кронверкові Петропавлівської фортеці виднілися лише темними силуетами. Легкий вітер з ріки повільно кру- тив мертві тіла, наче востаннє роззиралися небіжчики навкруги, востаннє хотіли бодай глянути на місто, де мала зродитися російська свобода. Той самий імператор Микола І, що на рапорті-пропозиції сибірського губер- натора стратити впійманих розбійників з великої до- роги, ледь помітно всміхаючись, навскіс надписав: "В России, слава Богу, нет смертной казни, и не мне ее вос- станавливать"; той самий імператор ось цією білесень- кою та охайно доглянутою рукою, що перед твоїми очима підносить кубок з ігристим вином, підписав указ четвертувати Кіндрата Рилєєва, Павла Пестеля, Сергія Муравйова-Апостола, Михайла Бестужева-Рюміна і Петра Каховського, яких не одне покоління зватиме на- родною совістю.
      
      - Але хіба то тіла декабристів колихав тоді вітер на ши- бениці? - питав чи то Руліковського, чи самого себе до- бряче підпилий Княжнін, коли гостював у родині київських приятелів, він неначе ковтнув жарину, і тепер келих за келишком силився залити і погасити її, та вона чомусь ніяк не хотіла гаснути і продовжувала пекти.
      
      Ще як дихали цвіллю п"ятеро в"язнів у підземеллі фор- теці, їх рідні та близькі метушилися відчайдушно і клопо- талися, аби пом"якшити жахітливу кару четвертування. І таки відтануло імператорське серце, відмінив попередній указ, підписав помилування, замінивши катівську сокиру на шибеницю.
      
      Як прийшла сестра Муравйова-Апостола, впала перед ним навколішки і стала просити бодай братове тіло,
      
      
      
      вперше не стримався тоді імператор і, до вікна відвернув- шись, хрипко відкинув:
      
      - Неудобно...
      
      Ніхто не знав сенсу тої загадкової відповіді, і ніхто ви- тлумачити не був здатен, тільки Княжнін, як доливав йому келиха раз по разу Руліковський, напівпошепки виповів єдиному в житті оту таємницю.
      
      Білими петербурзькими ночами, що заливали примар- ним молочним світлом імператорську опочивальню, міряв не раз її кроками Микола І, міряв та зважував власні думки, як вчинити з п"ятсот сімдесят дев"ятьма арештованими за спробу грудневого заколоту 1825 року. І таки зійшовся в душі на єдино можливому рішенні, яке має прийняти як рі- шучий та твердий государ. Має вчинити так, як зробила ба- буся його, Катерина ІІ, коли пугачовщину через коліно ламала. П"ятьох цих зухвальців, рівно стільки, cкільки бабця тоді пугачовців порубала на Болотній площі, попри власний указ, писаний для людського ока, він бунтівників таки на шматки порубає - і це зробить у те число місяця, яке співпадатиме з числом батькового убивства.
      
      Наступної миті помчали гінці, Княжніна, що спросоння ніяк не міг встати, просто скинули з ліжка.
      
      Останній допит був у тих самих казематах, звідки сто- гони й крики так само чутні, як із могили, сюди ж прий- шли двоє катів із сокирами.
      
      Як вернувся Княжнін і почав доповідати імператорові, Микола І стояв якраз перед дзеркалом і мовчки дивився на власне обличчя, що в примарних відливах білої ночі ски- далося на лице мерця, він дивився і думав, чи зможе й на- далі воно, насправді обличчя держави, зможе бути рішучим, суворим і спонукати пошанування.
      
      - Прижигали раны горящей смолой... Резали члены... Секали головы...
      
      
      
      Княжнін доповідав голосом без барв та відтінків, як ця біла петербурзька ніч за вікном, про дію за дією говорив, мов клав писаний рапорт на стіл аркуш за аркушем. Двоє катів і троє солдат з інженерної команди фортеці зібрали на м'ясо порубаних, повантажили в заготовлений бот і той рушив до Петровського острова. Шматки тіл, загорнуті у ганчір"я, скинули тут у викопану яму в прибережних кущах, швидко її засипали і землю зрівняли, аби око сто- роннє не помітило навіть місце.
      
      Наступного дня, ледве підніматися почало сонце, двох катів і трьох солдат з інженерної команди, поміщених після четвертування декабристів у ті ж самі каземати, де кров на стінах ще липла і клеїлася, всіх п"ятьох, що справу свою вже зробили, вивели на кронверк фортеці. Нові люди з третього відділення Бенкендорфа, що чекали біля зведе- них ще учора шибениць, вправно надягли всім п"ятьом петлі мотузок на шиї. А ще через кілька хвилин вітер з ріки повільно хитав і крутив тіла тих, хто, окрім Княж- ніна, знав таємницю могили четвертованих, - нехай ду- мають всі, що то висять декабристи. Повішених зняли пізньої ночі, під посиленим конвоєм вивезли на острів Го- норопуло. Трупи засипали вапном і опустили в яму з водою, для певності ще по краях тієї ями два ящики вапна кинули.
      
      - Навіть як спробують викрасти тіла, їх ніхто вже роз- пізнати не здатен, - сухо прошелестіли слова Княжніна, мов поклав на стіл останній аркуш з писаного імператору рапорту.
      
      Зіб"ється з ніг рідня Рилєєва, Пестеля та решти родин в пошуках могил страчених, аж поки Наталя Рилєєва не по- просить помочі у сусіда і друга покійного брата, а за суміс- ництвом імператорського стукача Феопемпта, який, власне, і видав усіх декабристів.
      
      
      
      - Наші сім"ї і друзі нічого за те не пошкодують, - по- обіцяла йому раптово посивіла Наталя.
      
      Холодний зблиск в очах Феопемпта, мов на бите скло впав на мить місячний промінь, не міг його, звісно, видати. Він же має шанс тепер заробити удвоє - ті родини справді нічого не шкодуватимуть, а від імператора слід чекати на нову ласку, може, самою ласкою і не обійдеться...
      
      Скрадливою мишею бігав погляд Феопемпта, який на таємній зустрічі запропонував сором"язливо Миколі І нову послугу: він ще раз допоможе імператорові, він видасть рідні могилу. Тільки не ту, де справді лежать порубані на шматки декабристи, бо її і сам не знає, а їхніх катів, хто вже з часом там опізнає...
      
      Імператор навіть не очікував такого дарунку долі. Він не вельми боявся, що хтось викриє його брехню про фаль- шиве помилування, що не замінив таки четвертування на шибеницю, він чомусь лякався самих покійних, мов наяву чи у сні вони можуть розгорнути темної ночі насипану по- спіхом землю і встати з могил. А ще гріла і і тішила душу сама уява, як приходить на вказане хитрим греком місце рідня і молиться за упокій, молиться не над місцем похо- вання убієнних братів і синів, а над могилою їхніх катів.
      
      Феопемпт таки не прорахувався - перстень неймовір- ної ціни з царської руки тепер його, а від дорогоцінностей родин тих п"ятьох хіба дурень відмовиться.
      
      ...На святковому бенкеті на честь приїзду в війська ім- ператора ти дивився зачаровано на підняту руку з вином Миколи І, та думки твої були далеко від непереможної за- балканської російської армії і здравиць гучних за оцим сто- лом на честь фельдмаршала Дібича, ти думав своє.
      
      Тож не відмовився ти від дарунка Миколи І, не умив свої руки від власної долі, ти просто не міг прийняти камер-юнкерства, орденів можливих та нових маєтків з
      
      
      
      отої руки, білої, мов ретельно випране простирадло, руки з синіми, намальованими чомусь грубо поверх того прости- радла прожилками. Тож довгенько-довгенько доведеться петербурзькому камер-юнкерству тебе чекати.
      
      4
      
      Як наздогнав Максим повстанчий загін з Гальчинців, то Чайковський його появі нітрішки не подивував, наче воно напевне і мало так бути чи наперед про це зговорилися - тільки око одне Міхал примружив, мов цілитися з руш- ниці зібрався.
      
      - Але куди ж прилаштувати тебе, козаче? - І по хвилі, щось зважуючи та прикидаючи у думках, додав: - Най- краще до розвідки, певно, слід долучити. Як перевдягнути у сільського пастуха чи поводиря сліпця, то здогаду ні в кого не буде, тим паче, говірки поліської тебе не вчити.
      
      За вечерею, дивлячись, як змигує і потріскує свічка, на- томлений Міхал неспішно викладав Максимові своє ба- чення, але говорив чомусь, не переводячи на хлопця погляд, наче балакав до цього жовтого, хисткого і тремтли- вого маленького полум"я.
      
      - Тут, земляче, усе закипає, уся Україна. Знайомі пе- реказують, що ось-ось має взятися за вила сільський люд Кримного і Дубечного поблизу Ковеля, під Луцьком у Ча- рукові зброї нівроку собі припасли. Корпус генерала Двер- ницького вже рухається сюди, старий генерал Колишко, що воював ще разом з Костюшком проти Росії, теж не забув військову науку. Ковель хоч і не втримали, але вже був у наших руках, з гарнізонних тамтешніх складів зброєю та припасами поживились нівроку.
      
      - А мені дивні речі розказують родичі із Поділля, - до-
      
      
      
      кинув від себе Максим. - Там якийсь Кармалюк тисячі люду підняв... Цареві то зловити його вдається, то він знову чудом втікає, причому в загонах у Кармалюка, цього справжнісінького характерника козацького часу, не лише українці, а й поляки, євреї...
      
      Неймовірну всячину Максимові оповідали про Карме- люка: сільський дядько, окрім рідної, він вільно говорить польською, російською, німецькою мовами, а ще єврей- ською, грецькою... Він міг, тікаючи з каторги, пройти пішки п'ятнадцять тисяч верст, витримати п"ять тисяч ударів шпіцрутенами, коли прості смертні й половини того не витримують, а ще одним поглядом причаровувати най- гоноровіше жіноцтво; як треба, він ставав невидимим, бо як же інакше можна втекти з в"язниці Камянець-Поділь- ської фортеці, звідки до нього ні одна душа вирватися не здатна. Казали, що Кармелюк міг перевтілитися в іншу людину, бо коли при очній ставці на черговому допиті, як удавав він з себе солдата-москаля, до нього на шию ки- нувся син, то й рідня разом з сином засумнівалися, чи то й справді не москаль, бо жоден м"яз не здригнувся на в"язне- вому обличчі... Імператор російський оголошував його осо- бисти ворогом, та байдуже все те йому, далі воює з царською кривдою.
      
      - То правда здебільшого за Кармелюка... І в наші повстанчі загони збираються люди з подільських Ольго- пільського та Ушицького повітів, Липовецького, Мах- нівського і Уманського Київської губернії, чималенько з Гайсинського, Ямпільського, Балтського та інших кут- ків пішов до повстанців небайдужий народ. Зрештою, тут, своїми очами бачиш, з дня в день новачків дода- ється. Тож за обмаль роботи тобі у розвідці не доведеться журитися.
      
      Чайковський, як згодом переконався Максим, не поми-
      
      
      
      лився. Їх загін перейшов річку Случ, ось уже поминув Бе- резно, далі тримався напрямку Бугу, аби вирватися на те- риторію Королівства Польського. Кароль Ружицький виявився прирожденним партизанським командиром, вдало лавірував і уникав невигідних сутичок з російським військом, якого по щирості нашпигували в тутешні села і навіть ліси. Три дні никався Максим понад Бугом, розпи- тував у дядьків, чи не бачили, часом, його загубленої ко- рови:
      
      - Така, знаєте, чорно-ряба, з білою плямою на самісінь- кому лобі, геть на півмісяця та лисинка схожа...
      
      Кордон, як на власні очі побачив Максим, був обсадже- ний ворожим військом щільненько, немов у доброго господаря новим частоколом. Ружицький, вислухавши до- несення, приймає з командирами ескадронів несподіване рішення. Вони завертають у напрямку Ковеля, все має так виглядати, що повстанці повторно збираються взяти місто. До того ж надійні люди шепнуть у селах, кому потрібно, що на підході нові повстанські сили.
      
      - Клює, - продавав витрішки Максим, навіть не встигнувши перевдягнути свою латану на ліктях і зашму- ляну свитку. - Навіть клюнуло. Частини знімаються із прибережжя Бугу і йдуть до Ковеля.
      
      Загін Ружицького в надвечір"я підходить до передмістя і на очах у ворога півколом стає на постій: ніхто не кри- ється, вояки голосно перегукуються, на ніч запалюються багаття. Але за дві години до світанку полк тихцем зніма- ється і покидає постій з щонайбільшою обачністю. За Мак- симовою підказкою, бо в їх селі цигани так крали коні, копита заздалегідь обмотані повстю, ніде не має брязнути збруя чи хто підвищити голос. У передсвітанковій імлі, хіба в кількасот кроках від ворожого розташування, вояки Ружицького проходять скрадливим маршем, за годину той
      
      
      
      марш стає стрімким - до Бугу чимдуж, до кордону, доки ворог не похопився.
      
      Ескадрон Чайковського річку переходив вплав. І вперше за всі останні дні Максимові щось деронуло у горлі, мов зачерствілою тижневою хлібиною подавився і викаш- лятися ніяк не здатен; він то знав, куди з дому батьків- ського йде, страху з небезпек вельми не йняв, але зараз він покидав свій край - і немає тої ворожки, що скаже, коли назад йому вертати, скільки води має збігти у цій не надто широкій річці, а ще - якою вистелять батькову долю і чи пощастить матір застати живою, - може, судиться хіба постояти біля горбка землі із хрестом на могилі. Бувай же, земле моя, бувай...
      
      5
      
      Ні, ти не вмивав рук від власної долі, ти просто не міг прийняти ані першого того дарунку, стати маршалком в рідному краї, ані другого, гонорового камер-юнкерства при дворі. Але якраз через те мусиш тепер покинути землю, на якій думав жити, жити і вмерти там, де ніколи світу тобі не було за "досить".
      
      Після Ковеля, Замостя, Львова і Золочева, опісля по- разки повстання, маєш зважитися: куди іти?
      
      Перепочинок в Галичині швидко скінчився, бо австрій- ський уряд запобігав ласки російської, додому теж не було вороття - там стрічатимуть не радісним дзвоном келихів, хіба очікувати можна подзвону ланцюгів від тюремних ко- лодок.
      
      Вільнолюбна Франція?
      
      А може, піти в степи, в які пішли подавно вже запо- рожці, коли вляглися чорні дими над понищеною остан-
      
      
      
      ньою Січчю? Там, до слова, селилися і нескорені вояки Та- деуша Костюшка, їм не відмовила наділити землі в До- бруджі Висока Порта. Кароль Ружицький теж не хотів довго затримуватися, делікатно кепкуючи, що втратять вони без діла козацьку хвацькість, радив добре обмізку- вати можливість проходу вояків за Дунай. Якраз повер- нувся з тамтешніх країв давній знайомий Ружицького, вже посивілий і літами погорблений Левчук-Заремба. Він неспішно, час від часу спиняючись, наче передихнути хотів від мандрівки з далеких доріг, оповідав про До- бруджу, про тамтешнє життя, описував все ґрунтовно, бо з добрий десяток літ перед тим прожив у Туреччині.
      
      Вже й думка було прибилася до задунайського краю, як прибивається човен до берега в час каламутної та бурхли- вої повені, всі налаштувалися йти до Чорткова і пробива- тися звідти в Туреччину, як наздогнав їх у Тернополі лист із Константинополя. Писали надійні люди про недобру си- туацію, що витворилася в останні часи у Стамбулі, опові- дали, що Порта стала зовсім безсилою супроти Росії, полякам та українцям жити тут небезпечно, бо Туреччина зобов"язалася видавати їх на перший-ліпший запит росій- ського посольства. Прихисток, бодай тимчасовий, може дати хіба французький або англійський паспорт.
      
      Отож, тільки Франція...
      
      Цугові коні, знімаючи куряву, верста за верстою відда- ляють тебе від далеких уже Гальчинців, старого натомле- ного млина і шерегу білих хат у садах, від лляних і гречаних квітучих полів, від рідного обійстя. Від того обійстя, де мати, поклавши твою дитячу голову на коліна, оповідала довгими вечорами про родинне древо і його роз- логі гілки. І ти бачив, як далекий твій предок, один з ота- манів козаків запорозьких Грицько Брюховецький лаштується у похід на Перекоп, як дзвенять шаблі у затя-
      
      
      
      тій січі під Віднем, і слава козацька котиться європей- ськими полями та перелісками.
      
      А ще десь там, за спиною, за курявою доріг, за двома ря- дами гінких тополь, висаджених обабіч шляху, залишався дід Левко, до якого на гуторку звично збігалися дітиська з цілісінького кутка. Дід сідав на призьбі, закурював обсма- лену люльку, певно, древнішу за нього самого, і оповідав про забуті походи запорожців, а ще страшні історії про вов- кулаків та упирів.
      
      Дід попухкував сизим димом тютюну такого, що вся ко- марня в надвечір"я з переляканим писком утікала чимдуж; у тих оповідях не тільки твар чи птахи, в них кожна річ мала власну душу і свій життєпис. Звичайне веретено ста- вало героєм казкової історії і пояснювало таємницю "баби- ного літа": то Сонечко забрало до себе на небо дівчинку, трудівницю невтомну, та дівчина пряде день і ніч, і вже во- сени, як випогодиться і останнє тепло тішитиме людей, з того веретена срібне прядиво на землю спадатиме і тихо пливтиме в голубому і чистому, аж кришталем дзвенить, повітрі лагідних днів. Хатню коцюбу не можна абияк ки- дати в кут, її ставити слід шанобливо, а то образиться і сва- ритиме господиню та капость якусь вчинити може; нею старі люди відвертали град, виносячи на подвір"я коцюбу та хлібну лопату: їх клали навхрест і читали тільки їм знану молитву.
      
      Найбільше запала в душу дідова оповідь про алатир-ка- мінь. Він лежить в далеких краях, куди птахи літають у вирій, Древо життя на ньому росте, завжди на камені Живий вогонь горить, а з-під каменя цілющі струмки ву- сібіч дзюрчать. То всім каменям камінь, на ньому спочивав Ісус Христос із дванадцятьма апостолами - хто хоч крихту принесе того каменя у свій край, на землю свою, там відразу такі ж цілющі струмки побіжать, найпісніше
      
      
      
      поле рясно родитиме, райські яблука навіть дичка почне плодоносити. На ту землю кривда й ногою не ступить, де- сятою дорогою оминатиме її заздрість, ніколи люди там не сваритимуться, а, тим паче, не воюватимуть, душі людські стануть такими ж чистими, як вода у струмках цілющих. Аж світилися твої очі від дідової оповіді: виростеш, гадав собі подумки, підеш шляхами, що у вирій ведуть, хай би й що, а знайдеш той алатир-камінь і крихту його принесеш у рідні Гальчинці...
      
      А ще десь далеко позаду, за тими гінкими тополями, ди- вилися вслід сумовиті очі твоєї Северини, твого першого кохання. З випадкового знайомства у недалекому селі Пи- липи, знайомства з приязною родиною Залеських, де з трьох сестричок чомусь відразу вирізнив її, найстар- шеньку, негадано зародилося те почуття. Сперш воно було зовсім мізерне, і, видавалося, не варте уваги, як випадкова іскра, що лиш хвильку жеврітиме і неминуче згасне, але негадано з тої іскорки спалахнуло полум"я, кволе у першу пору, та все ж тривке; і ти не зогледівся, як воно на всю міць запалахкотіло в душі. Марно кепкували друзі-одно- літки, що тебе вдома застати зась, навіть на улюблене по- лювання на ланцюгу не витягти, бо все пропадав у Пилипах...
      
      Ви бродили цілими днями невеликим, але якось по- особливому затишним парком біля садиби Залеських, той парк непомітно переходив у природний дубовий гайок на узгір"ї; шурхотіло під ногами багряне листя і, наче діти, ви навмисне ногами човгали, підбивали цілісінькі жмути того листяного жару, який спалахував ще яскравіше під соняч- ним променем, що вряди-годи пробивався крізь рідше тепер верховіття. Ви сперечалися про Вальтера Скотта і Байрона, ти читав напам"ять щось з "Дон Жуана", а час- тіше - з "Мазепи".
      
      
      
      Я мав гарячу кров дідів, Що від образи хвилювалась І враз на ворога пускалась, Мов люта гадина-змія, -
      
      Не диво, що на хвильку тіло
      
      Під гнітом тих страждань зомліло...
      
      Ви йшли і трималися за руки, як раптом ти перечепився за невидну під листям гілку, ще Северина спробувала стри- мати тебе, але то намарне було, впали обоє. Ви сміялися з того щиросердно, як діти, і котилися узгір"ям, не спам"ята- лися навіть, як ви немов воєдино злилися, лишилось у згадці тільки гаряче й тремтливе дівоче тіло - ви котились у нестримному шалі поміж пахучого давнім вином жовто- гарячого листя, під кронами, де празник свій осінь справ- ляла сліпучими барвами, під небом високим і неймовірно голубим, в якому з прощальною піснею пролітали у вирій запізнілі пташині ключі...
      
      Цугові коні несуть тебе зараз нестримно на захід, а десь там, за спиною, за тополями стрункими обабіч шляху див- ляться вслід сумовиті Северинині очі і тихо звучать читані нею в час останньої зустрічі такі ж сумовиті байронівські рядки:
      
      Забудь свої незгоди злі, Забудь свої пекельні болі: Ніхто із смертних на землі Не відгада своєї долі...
      
      Цугові коні нестримно несуть незнайомими досі селами, містами й полями, мчать дорогами незвіданими, але чи знайдеш ти в краях далеких той алатир-камінь, який в ди- тинстві далекому відшукати мріяв і частинку якого, бодай крихту, принести хотів для щастя землі своєї?
      
      
      
      6
      
      Вони зібралися того разу в Миколи Гулака, що винай- мав квартиру на розі вулиці Володимирської в знайомого поляка, чоловіка добродушного, але скупуватого, що тор- гувався з Гулаком за житло до одної копійчини, буцімто вона, геть остання, таки найцінніша; він те робив з особли- вим азартом й натхненням, блиском захоплення в очах, що врешті-решт Гулак у душі запідозрив: не копійка йому по- трібна, а неспівмірно більше важить і душу п"янить сама торгівля, втіха боротьби, схожа на втіху давнього і невилі- ковного картяра.
      
      Цього разу головував на засіданні Кирило-Мефодіїв- ського братства Микола Костомаров.
      
      - Товариство, ми не маємо щастя часто збиратися, але нинішнього тижня потрудимося залюбки, - Микола Іва- нович звичним і різким порухом голови відкинув густе пасмо свого чорного волосся, що спадало постійно на скроні і навіть затуляло окуляри. - Мусите кожен сказати про підготовлений мною "Закон Божий", цю книгу буття українського народу, аби то було не моє особисте бачення, а документ всенького братства. З "Книгою народу по- льського і пілігримства" Адама Міцкевича ви давно знайомі, російський переклад від Семена Хмельницького відомий також. Тому, будьте ласкаві, кладіть на стіл свої міркування.
      
      Микола Гулак спершу роззирнувся, чи хоче хто з брат- чиків вже говорити, і на правах господаря почав першим.
      
      - Добірне тут слово, будь-якому селянинові чи селянці, як з паперті десь почує читане, істинно ляже на денце душі. Одне тільки в мене, і то не поправка, крий Боже, про- сто думка уголос: отам москалів у тексті до слов"ян дочис- лено. Теперішні європейські вчені сумніваються в тому, у
      
      
      
      французьких шкільних підручниках зовсім те заперечу- ється. А в нас тут, гадаю, на віки має бути писане.
      
      Тарас Шевченко, що досі мовчки сидів у кріслі, під- перши підборіддя рукою, і, видавалося, був десь далеко свого товариства, навіть цього гамірливого міста, що вирує, метушиться, ніяк не заспокоїться і в заметіль, - враз випрямився у кріслі і протягнув долонею по обличчі, наче вмивався.
      
      - Те справді кажуть поважні люди. Москалі, пишуть, не є ані слов"янами, ані християнами в дусі слов"ян. Вони залишилися кочовими до наших днів і залишаться ними назавжди.
      
      Костомаров було стрепенувся, мов людина, яка щойно випірнула з крижаної води, крутнув головою, віялом роз- летілося його довге чорне волосся, - Микола Іванович не образився, але зі своєю рвучкою натурою готовий уже вчи- нити неабияку шарпанину та заворушення словесне.
      
      - Не все правда, що пишуть на Заході, але й не все ми повинні писати лише для раба і мужика. І не можемо, якими б не були затятими українофілами, бачити в голові за ідеал лишень свинаря, гречкосія, чумака і їм подібних. Є ж у нас люди освічені, то прийдешнє вони нехай визна- чають...
      
      - Не гарячкуйте, Миколо Івановичу, - спробував при- тишити жар господар квартири. - Наскільки я розумію, Тарас Григорович майже дослівно процитував Францішека Духінського - з його думкою, даруйте, в Парижі й не тільки досить рахуються. Можна хіба позаздрити здалеку, як Духінський при помочі польського еміграційного уряду розгортає зараз демократичну пресу у Франції.
      
      - Ось такої, ледве почали, ще полум"я не знялося, а вже закипіли, - сміючись, хитав заспокійливо головою Микола Савич. - Але, як на мій глузд, можна чіткіше,
      
      
      
      ясніше, не так розмито сказати про кончу потребу бунту.
      
      - Коліївщини заманулося? - не втерпів Костомаров.
      
      - Ви знаєте, що я хилюся до Марксового бачення, - так само спокійно хитав головою Савич, говорив моно- тонно, мов втомлений дяк наприкінці служби - і те справді втихомирювало. - У цій затхлій імперії без рево- люційного протягу не зникне ніколи азійський ордин- ський дух і невситима хапальна жадоба. Насмілюся нагадати, що про це думав й казав Карл Маркс: "Московія була вихована й виросла в жахливій і підлій школі мон- гольського рабства. Навіть після визволення Московія про- довжувала грати ролю раба, який негадано стає паном. Згодом Петро І поєднав рабську ницість з ненаситністю грабіжника, якому Чингізхан заповів загарбати світ".
      
      Суперечка таки шпарка видавалася: найбільше гаряч- кував Костомаров, то відкидаючи з лоба неслухняні пасма волосся різким порухом голови, то підвищуючи голос мало не до крику, ще й руками махав так, мов от-от на крилах злетіти збирався; Савич його вспокоював своїм монотон- ним дяківським голосом, а Шевченко тільки зрідка блимав з-під лоба з незлою іронією та якоюсь поблажливістю, як до пустотливих дітей. Уривок за уривком проходили текст, звучало утверджене братством карбоване слово:
      
      - І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, при- стаючи, був братом других - чи був він преж того паном чи невольником, аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді, і повинні були слуговати всім по слову Христовому, і жодної помпи пан- ської і титула не було між козаками...
      
      А вже як збирався Микола Савич від"їжджати, вручив йому Тарас Григорович рукописа:
      
      - Будете у Парижі, нав"язуватиме стосунок з поль-
      
      
      
      ською еміграцією, то передасте Адаму Міцкевичу мою поему "Кавказ". Вправності від польських друзів ніяк не забрати - вони не тільки через Міхала Чайковського мають потужний центр у Стамбулі, а й з горцями заодно, з Шамілем спільно супроти царя воюють.
      
      - Кажуть, уже тисячами поляки та українці перехо- дять на бік Шаміля...
      
      Тихий сум набіг на обличчя Шевченка, гірка йому була згадка:
      
      - Розказував мені покійний Яків Петрович де Бальмен, саме йому присвята "Кавказу"... На вірну смерть неугод- ного чоловіка послав генерал, царський підмітач. Так от, оповідав Яків Петрович, як втікачі з царського війська воюють - коли закінчувався в них порох, то голими ру- ками ядра у голови ворогів кидали...
      
      Щось своє пригадав Микола Савич, аби перевести мову від тяжкого для побратимового серця спогаду, докинув, мов дорікнув:
      
      - Ви б, Тарасе Григоровичу, переклали дещо самі з Міцкевича.
      
      Мов присоромлений школяр, опустив очі Шевченко.
      
      - Як не лукавити, то брався уже. Тільки той свій пере- клад власноручно і рвав... Може, колись буде час, на душу спокійну лягатиме, то знову візьмуся.
      
      То вже не перший рукопис Тараса Григоровича мандру- вав дорогами незвіданими до літераторів польських. Тер- пляче збирав Шевченко, по мачині мізерній, перекази земляків про Коліївщину, оповіді свідків тих неблизьких часів, пригадував розказане дідом своїм Іваном - все те лягало рядками поеми "Гайдамаки".Тож, коли втрапив у руки роман Міхала Чайковського "Вернигора", якраз за- вершував він своїх "Гайдамаків", передав поему Чайков- ському через спільних знайомих.
      
      
      
      Шевченко тішив себе, що буде й для перекладів час, як на душу спокійну лягатиме... Та по іншому судитиме доля, вже для них готувала вона сирі каземати та заслання, а Миколу Савича арештують, ледве переступить, додому вер- таючись, російський кордон. Доки ж доля на зорях воро- жить, в невеличкій квартирі Гулаковій звучить "Закон Божий":
      
      "Лежить в могилі Україна, але ще не вмерла...
      
      І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов"ян, і почують крик її...
      
      Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: "От камень, его же не брегоша зиждущий, той бисть во главу".
      
      7
      
      Імператор Микола І був похмурим, як сире листопа- дове надвечір"я: аби тільки наступав понеділок, обов"язково чекай якоїсь капості чи лихої пригоди. За сніданком розбив ненароком свою улюблену чашечку від сервіза, подарованого його коханкою Варенькою Нелідовою, що жила при дворі і творила насправді другу сім"ю. Почав розбирати папери - і несподівано втрапило в руки слізне клопотання грошової помочі. В нього аж обличчя пересмикнулося, мов від раптового нападу зубного болю, коли наприкінці листа побачив власноручний підпис прохачки. Писала добре відома особа, ота світська вертихвістка, яка у свій час мала на- хабство йому відмовити, надала перевагу натомість шмаркатому флігель-ад"ютантові, а тепер, залишив- шись без засобів для життя, сміє до нього простягати руку.
      
      
      
      - Цій б...? Ніколи й нічого! - швиргонув папір так, що той, фуркнувши, ображено зашелестів на підлозі.
      
      Остаточно імператорові зіпсувало настрій донесення про нові потуги "Готелю Лямбер", еміграційного уряду Адама Чарторийського, що через стамбульську агенцію Міхала Чайковського наводить мости з кавказькими гор- цями і, зокрема, з оточенням невловимого і нескоримого Шаміля. Микола І на ранок наступного дня, бо на сьогодні прикрощів і так вже досить, наказав запросити канцлера Карла Несельроде.
      
      - Я не можу зрозуміти, чому з геть простим питанням ми досі не здатні справитися, - імператор відчитував сім- десятилітнього канцлера, мов школяра. - Ще коли я на- казував, якщо пам"ятаєте, нашому послу у Стамбулі Титову викурити того польського невдалого романіста Мі- хала Чайковського геть з Туреччини.
      
      - Ця польська агента... Ця агента прикривався до ос- таннього часу французьким паспорт, - виправдовувався канцлер, якому так і не вдалося вивчити мову держави, в якій жив і служив багато років.
      
      Імператорові навіть очей не хотілося піднімати на кан- цлера, такого, видавалося б, досвідченого у справах міжнародних, а тут чомусь зовсім безпорадного. "Не- ссельроде - кисель вроде", - набігло на думку єхидне прізвисько, яке приклеїлося до чоловіка давно при дворі. Микола І гадав, що в цій незміримій многонародній імперії такий чоловік допомагати правити вельми потрібен, хай навіть доведеться перетерпіти десь і колись вайлуватість, він може доволі справно пасти інтерес імперський, пасти з цілковитою та холодною байдужістю до землі і люду, діяти безпристрасно у Польщі чи Україні, в Приамур"ї чи на Кав- казі. Батько канцлера, німець-католик, п"ять разів за життя міняв підданство, мати його, єврейка, як треба було,
      
      
      
      зі споконвічної віри своєї перейшла в протестантство, сам Карл народився у Ліссабоні. А ще імператор шкодував у душі, що цю справу на початках не доручив такому, як Олексій Орлов, шеф жандармського ІІІ відділення. Цей байстрюк із гнучким розумом, властивим нерідко дітям украденої пристрасті, досі б напевне справився. Він не по- милився, коли саме Олексію Орлову доручив укласти до- зарізу потрібний Андріапольський мир - Орлов діяв блискуче, покупляв перед тим поодинці і гуртом всіх пашів та візирів. Непідкупленим залишався, як підсмію- валися при дворі, хіба тільки султан - на те витрачати казну не було вже навіть потреби.
      
      Канцлер тим часом далі наводив докази у своє виправ- дання, перебираючи важкуваті для нього російські слова з таким трудом, мов тримав камінця у роті, імператор же, слухаючи одним вухом невправне бурмотіння старого, думав своє.
      
      Саме чужак з безжальним і холодним серцем йому до- поки потрібен, то з немалою його поміччю в Угорщині, як настала "весна народів", добрячий холод у потрібний час дихнув, враз перецвіла та весна, стотисячна російська армія хутенько всі пелюстки обтрусила. І нехай собі його називають десь там, за кордоном, жандармом Європи, вдома замість "Николай Павлович" дражнять криводушні недруги "Николай Палкин", нехай... У цій безтолковій і розшарпаній країні пожежа спалахує за пожежею, ледве погасиш в одному кінці, як он, дивишся, іскрить і димить в іншому. Але він має бути завше твердим государем і не допустити вогню у дарованому йому у спадок домі. Пере- садив, нівроку, братчиків з Кирило-Мефодіївського това- риства, Лермонтов не напише більше "Прощай, немытая Россия", польське повстання не в воді потоплене, Україна позбавлена Магдебурзького права та Литовського статуту,
      
      
      
      особисто розпорядився закрити журнали "Московский те- леграф", "Европеец", "Телескоп", заборонив для постано- вок Фрідріха Шіллера. Що вже гадати про окраїнні народи, які поштиво при зустрічах кланяються, як в Кодні кланялися поляки та українці, а насправді дулю в кишені тримають. Тут, майже під носом, виникла конча потреба встановити таємне стеження за Костянтином та Іваном Ак- саковими, Хом"яковим, Киреєвським, професором Соло- вйовим. Чаадаєв, розумака такий, напевно, об"ївся європейського чтива: він обурений, бачте, відлученням Росії від "всесвітнього виховання людського роду" - його журнал закритий, а самого оголошено безумцем. І хай тепер спробує довести, що не псих він і не придурок, бо ви- друкувати виправдання, його "Апологію безумця", не до- зволить ніколи, доки він імператор. Добереться врешті до Герцена, аби не патякав безсовісно, що його правління уро- чисто почалося із шибениць: ніде не дінеться від нього і Міхал Чайковський.
      
      - Так ви здатні нарешті роздавити чиряка, що так до- пікає скулко нам у Стамбулі? - перебив доповідь кан- цлера імператор і штриконув навиліт його колючим поглядом. - Коли, врешті, Чайковський буде у нас якщо не в руках, то в межах досяжності? Франція ж відібрала у нього свій паспорт.
      
      Зсутулений чи то від старості, чи навмисне з лукавин- кою горбився трішки, аби викликати жалість та мимо- вільне співчуття до своїх літ та клопотів незміримого обширу, канцлер ще нижче похилив голову. Почуте для імператора Миколи І було такою ж несподіванкою, як ніби грім вдарив десь у різдвяні свята чи сніг випав у перед- жнив"я.
      
      - Чайковський, ваша величносте, знов поза наша до- сяжність.... - Канцлер таки не стримався від спокуси дати
      
      
      
      імператору здачі за його жорсткий тон: - І вчинив це Чай- ковський, ваша величносте, з підкресленою зухвалістю... Він це ... у день вашого народження. - Клейнміхель вдався до чималої паузи, перш ніж сказав про неочікува- ний і немислимий із звичного погляду крок Міхала Чай- ковського.
      
      8
      
      Міхал Чайковський збирався на Схід, попри властиву непосидючість, по кілька годин у день гортав книги про звичаї й традиції в тамтешніх краях, але князь Чарторий- ський сперш направив його у Рим. На польські справи, на жаль, чомусь Ватикан і сам Папа Григорій XVI в останні часи став скрива дивитись.
      
      Вже до присмерку йшло 8 травня 1841 року, зблиску- вало багряно останнє проміння на куполах собору Петра, як надав аудієнцію Чайковському папа римський. Міхалу так багато хотілося оповісти про гоніння на уніатів, като- ликів східного обряду, - про скасування імператором Ми- колою І василіанських монастирів і пограбування їхнього добра, заборону богослужбових книг, окрім в Москві дру- кованих, закриття богословських шкіл, змушування кан- дидатів у священики вчитися лише в московських закладах, незрозумілу заборону католицьких свят Йоса- фата, Божого Тіла. Він сподівався переконати святого отця, що кривди московського окупанта сягнули через межу будь-якого терпцю вірних у його рідному краї.
      
      Папа Римський слухав уважно, хіба обличчя було неве- селе - чи то від утоми за довгий і клопітний день, чи від хвороби, що тихо й підступно підточувала його здоров"я, від чого обличчя те видавалося наче припале пилом. А ще
      
      
      
      у глави Ватикану і без польського питання стачало мороки: розбурхані революційні вітри того десятиліття розгойду- вали і розколихували стару Європу. Докотилися вони і до папської області, ледве австрійські війська ту революційну хвилю пригасили, і то мало не два тижні потребувалося по- працювати віденським "пожежникам". Папа винуватив у всьому французький лібералізм, Польща чомусь наслідує його, то ж він різко осудив ту доктрину, а книгу одного зі сповідників її, католицького філософа Фелісіте Ламенне, змушений був навіть занести в "Індекс заборонених книг".
      
      - Почаївський монастир сто років уніатам належав, - швидко і чітко говорив Міхал, мов опасався, що не встигне викласти кривди усі за цю аудієнцію. - Тепер монастир імператор вже відібрав. Подиву гідна заборона спільної мо- литви греко-католиків з католиками, дітей від подруж різ- них вірувань силою приписують до московської церкви. Священиків став призначати чомусь губернатор. Двісті ка- толицьких монастирів відібрано, ченців ув"язнено нізащо та вивезено в Сибір.
      
      І чим довше говорив Міхал, тим сірішим ставало об- личчя Папи Григорія, Міхал тільки не знав, чи то дійсно від хвороби неспинної і невблаганної, чи під впливом, по- дейкували у Парижі, улесливих і заспокійливих листів ім- ператора Миколи І у Ватикан.
      
      "Обмане ж тебе, святий отче, - прокидалася думка грі- ховна в Чайковського, - обмане той лукавий імператор, в очі тобі скаже одне, а позаочі чинитиме зовсім інше".
      
      Врешті, як скінчив Міхал мову, папа римський загово- рив про повстання 1831 року.
      
      - Треба було вам легально діяти, - з перепочинком, неспішно і тихо говорив папа. - Слід було, як в Ірландії, де все спиралося на легальні засоби, а ви по французьки ро- били справу, з революційним тріском.
      
      
      
      Вже й зовсім смеркло, як вийшов Чайковський на площу перед собором Петра, та ще густіший присмерк був на душі Міхала.
      
      "Замазав очі тобі, святий отче, лукавими листами імпе- ратор, може, колись буде нагода переконатися, що той чо- ловік в обличчя одне скаже, а відвернувшись, іншого заспіває", - проганяв і не міг сповна прогнати гіркі думки Міхал.
      
      Чи то вже в таку пору подумав Чайковський, чи збіг- лося просто, але потім насправді те переконання в Папи Григорія XVI настало.
      
      Імператор Микола І, мандруючи Європою, також попро- сив аудієнції в Папи Римського. Святий отець було пожу- рив імператора за невиправдані жорстокості з вірними, а тоді розговорилися про мистецтво скульптури. Папі вельми подобалися роботи Фабріса, йому, до слова, навіть бюст свій замовив.
      
      Імператор для ґречності відвідав майстерню знаного скульптора, аби на власні очі його творіння побачити.
      
      В майстерні Фабріса Микола І аж язиком прицмокував та все приказував французькою:
      
      - Шарман, то прекрасно...
      
      А, відвернувшись до свого придворного почту, додавав російською:
      
      - Яке паскудство, яка гидота.
      
      Придворні аж давилися з того, пирскали сміхом у ру- кави.
      
      А на завершення імператор, сподіваючись на незнання чужинцями російської, ще додав:
      
      - Якщо такі у них скульптори, то це просто ганьба.
      
      Швидко виставу ту не забарилися переказати зніченому й шокованому Григорію XVI.
      
      Смерклося зовсім, на площі біля собору Святого Петра
      
      
      
      вуличні ліхтарі, змигуючи, не здатні були сповна розі- гнати пітьму - і так само понурий Чайковський не міг ро- зігнати розчарування в душі від недавньої розмови: не хочуть чомусь захистити вірних престола апостола святого Петра, престола, який зараз судилося обіймати Папі Рим- ському Григорієві XVI.
      
      9
      
      Ще тільки висадився на берег Босфору, тільки обжи- вався в Стамбулі, ще на першому році перебування в Ту- реччині замислив собі з далекоглядною ціллю на власні очі побачити останню Січ запорожців, Задунайську в До- бруджі. По війні року двадцять дев"ятого цар зажадав від султана понищити Січ, та ходили чутки, що найкріпше духом козацтво таки позосталося.
      
      Без фірману, офіційного дозволу влади, без жодного до- кумента вирушив у небезпечну подорож - неграмотній ту- рецькій сторожі при перевірці замість фірману пред"являв старий корабельний квиток, а від грамотної мусив відкуп- лятися
      
      З Кустенджі взяли курс на Бабадаг, їхали берегом озера і не могли натішитися незайманою ще природою та неля- каним водним птаством, що геть тобі не боялося людини, подивовано, перехилюючи голівки, розглядаючи її, хіба крилами неспішно залопотить, як вже зовсім близько хто підійде, а як виїхали в степи козачі, то пустили коней з віт- ром навперейми... Видавалося, що знову скачеш в повстан- ських лавах, коні такі ж, як у полку волинському, і ось-ось здвигне повітря гучне й переможне: "Слава Богу!"
      
      Та гіркою була твоя зустріч із Січчю - ще на під"їзді по- бачили дерев"яні таблички із написом-забороною тут сели-
      
      
      
      тися та обіцяною за те немалою карою. А в Добруджі... У пониззі вода і болото, на козацькім майдані товчуться й бе- кають вівці, сумовито знімаються на місці домівок одні ко- мини, що пообростали вже густими чагарниками; табун здичавілих коней, ледве наблизилися, з іржанням лякли- вим промчався руймовищем.
      
      Задунайської Січі нема...
      
      І все ж ти зустрівся з колишнім козацтвом, що не все ще розвіялося вітрами по неблизьких світах та не поли- шило свого нового краю - колишні козаки тепер риба- лили та бурлакували на Дунаї. Такі ж вони зосталися, як на картинах тогочасних художників, з мальовни- чими вусами, голеними з оселедцями головами, у того ж запорозького крою сорочках та шароварах. Працювали вони тут до сьомого поту і гуляли, допоки змокріє со- рочка, тільки слухали тебе сперш насторожено, хіба час від часу давній вогник в очах спалахував, вогник при- вілля запорозького і звитяги. Істинно світ тісний, бо зус- трів навіть земляка із житомирської Кодні, селянина колишнього маєтку дядькового, - запросив він тебе на гостину.
      
      Парував на столі борщ, смаку якого не знав вже багато літ, пироги та вареники геть такі, як в Гальчинцях, - наче й не було тих стрімких та тривожних років, знову ти у во- линському краї, де цвітуть медові гречки, а квітуюче поле лляне зливається з голубизною небесною.
      
      Мова спільна таки знайшлася з давнім козацтвом, як і з некрасовцями - старовірами, які хоча чубилися час від часу з добруджанцями, але пам'ять про донські і ку- банські свої краї, що з волі лихої Петра І змушені були полишити, ніякі роки не згасили. І ти написав у Париж князеві Адаму Чарторийському: "Я міг би побути тут десь із півроку, набереться напевне від 4 до 5 тисяч ба-
      
      
      
      жаючих вояків. Коней є достатньо, а сідла козацькі та зброю, гадаю, нескладно доставити з Кустенджі чи Кара- Карману".
      
      Для тебе, Міхале, то не було раптовим поривом, миттє- вим порухом душі на хвилі жалю чи ностальгії за роман- тичним минулим, швидше б то стало продовженням справи повстанської та емігрантського життя в Франції. Негадано для себе ти взявся за перо в паризький період,
      
      "Повісті козацькі", а вельми "Вернигора" роблять тебе знаним не лише в емігрантському колі, книги, що вихо- дять одна за одною, швидко розкуповуються. Те, що збе- реглося у материних записах про прапрадіда Григорія Брюховецького, оповіді дядька та іншої рідні, пароха галь- чинецького, що був "живою хронікою діянь козацьких, ле- генд і пісень українських", відтепер оживали в уяві та на сторінках, писаних швидким і рвучим почерком - інколи після себе навіть не перечитував, аби ті картини не зблякли, бачене немов вочевидь не розмилося і не ві- дійшло.
      
      Швидко книги здолали межі Франції і пішли гуляти світами, а пошта приносила немало відгуків. "Читаємо
      
      "Вернигору", - пишуть із Галичини, - читаємо навіть з більшою приємністю, аніж прекрасні "Повісті козацькі"; автор володіє рідкісним даром викликати і втримати у вищій мірі інтерес аж до кінця - якась таємниця розлита по всьому творові". Незнаний світ, прекрасний і героїчний, для французького і не тільки читача відкривався не за мо- рями і океанами, не за горами-долами, той світ лицарства козацького в Україні, на подив, був зовсім недалеко фран- цузьких кордонів. Ти швидко стаєш знаменитим, тебе за- прошують на наукові симпозіуми. На європейському історичному конгресі в Парижі в тридцять п"ятому році виступав із доповіддю про вплив козацтва на літературу
      
      
      
      Півночі і Сходу, говорив про козацький первень як вті- лення досконалого духу слов"янського, первень, що відро- див російську і польську літературу, бо досить лишень уважно розглянути твори Богдана Залеського чи Кондра- тія Рилєєва, - треба було бачити обличчя поважних про- фесорів, що ляскали у долоні, мов провідному солістові з італійської опери.
      
      Щоправда, і на горіхи не бракувало, вельми від друзів із польської еміграції. В "Готелі Лямбер", штабові уряду польського емігрантського, по виході з друку роману
      
      "Гетьман України" так розпекли, що пальця до щоки при- клади - шипітиме.
      
      - Як купляв автор фарби для цієї картини, то певне було то перед свіжим завозом - одна рожева у продажі за- лишалася.
      
      - Міхале, тут все бачене очима українця. А куди ж польські подів?
      
      Врешті ти визрів і на криве слівце для найзатятіших, та заступився князь Чарторийський:
      
      - Панство таке гаряче... Смію в бік автора стати, нага- дати застереження Наполеона - через сто років Європа буде або безбожною республіканською, або християнською козацькою.
      
      ...Ти ішов поміж чагарями на місці Січі, дивився, як на обсмаленому комині всівся вгодований крук і знічев"я глу- зуюче крякнув, ти ішов і все ж думав: "Задунайської Січі нема, та Січ воскресити можна. Таку, як описував у "По- вістях козацьких"; напевно, можна підняти з руїни в дев"ятнадцятому столітті ту, що нерозумні голови занапас- тили у століттях шістнадцятому та сімнадцятому".
      
      І це, задумав собі, зробити маєш саме ти.
      
      
      
      10
      
      Імператор Микола І приймав британського посла в Пе- тербурзі Гамільтона Сеймура. Посол говорив глухим і мо- нотонним голосом, мов у високу порожню бочку, імператор слухав його п"яте через десяте, він дивився в вікно, де рап- тово розпогодилося, січневий колючий вітер розігнав брудно-сірі хмари, небо вмилося і таким стало світлим, як його настрій, - рік починався вдало. Мова зайшла про сто- сунки з Османською імперією.
      
      - Туреччина - то хвора людина, - мало переймаю- чись, доречно чи невпопад, докинув імператор, бо думкою був на неблизьких Балканах. - Тяжко хворий може будь- коли віддати Богові душу, а доки це станеться, то не зава- дило б обмізкувати поділ залишеного спадку.
      
      Посол знову забубнів своїм простудженим голосом, час від часу покашлюючи та поспішно прикриваючи рота хус- тиною, імператор же в голові тримав балканську карту, він неспішно різав її, як ножем розкішного торта на власних іменинах - новоутворені незалежні держави, звісно, мають бути під впливом російського скіпетру.
      
      - А як бачиться вам доля Єгипту? - перепитав у свою чергу Гамільтон Сеймур, що почувався дещо ніяково через той кашель та нежить - ще сприймуть його, чого доброго, хворим на сухоти.
      
      - Я прекрасно розумію вагу Єгипту на терезах Бри- танії, - імператор тихцем, аби не помітно за письмовим набором, малював шарж на гостя - Микола І полюбляв цим побавитися, карикатури з-під його олівця лягали до- тепні, принаймні так казали придворні, навіть як бачив хтось себе з носом папуги чи слоновими вухами. - Розу- мію у ваших очах значимість цієї країни, тому, як впаде Туреччина, ви собі забирайте Єгипет, нічого не маю
      
      
      
      проти. Те ж стосується острова Кріт, якщо він вам пі- дійде. Зовсім не бачу причин, а чом би вам ним не заво- лодіти.
      
      Імператор не волів багато розводитися про Стамбул, ска- зав для годиться, що окупації зовсім не воліє, хоч у душі погляд його не вельми різнився від задумок попередників на престолі, а вельми бабусі - чого лукавити, дивилася на Константинополь вона, як голодна курка на щойно розси- пане просо. Він же зробить куди пристойніше, просто візьме під опіку всіх православних в Османській імперії, а то таки мало не половина тутешнього люду. Зажадає також негайно видати емігрантів польських. А на таких, як Міхал Чайковський, чи пак нині Садик-паша, який може стати центром малоросійського бунту, в нього знайдуться майстри розібратися, і то розберуться з гарантією. На ви- рішальні переговори в Стамбул не Орлов поїде, верткий і хитрий, як біблійний змій, а пошле шалапута Меншикова. Він, Микола І, має бути твердим государем, у вирішальний момент діяти так, як тоді з Рилєєвим та іншими декаб- ристами.
      
      За всі роки імператор вперше подумки, бо завше зна- ходив у собі силу волі відігнати найменший спомин, за всі роки вперше недавно назвав ім"я декабриста. Те спричинив граф Клейнміхель - голоний керівник шля- хів сполучення, а перед тим військовий міністр. Ви- пливло, що граф майже повністю вкрав кошти, виділені на умеблювання Зимового палацу, що відбудували опісля пожежі. Правда, і при відбудові поцуплено, певне, немало, бо в щойно відремонтованому Георгіїв- ському залі з доброго дива обвалилась вся покрівля і стеля. Зекономили трішки на робітниках, бо сотням і сотням їм спати веліли в найбільші навіть морози в ре- монтованому будинку, аби відігріти і висушити власним
      
      
      
      теплом майбутні апартаменти. Люди, звісно, не скаржи- лися ні за життя, ні після смерті, тільки цей клейнміхе- лівський метод сушки палацу спричинив за кордоном так непотрібні пересуди та смішки-пересмішки. Доко- нав же імператора директор канцелярії інвалідного фонду Політковський, що вхитрився вкрасти, пропити і прогуляти один мільйон двісті тисяч карбованців сріб- лом. Миколу І жахнула не тільки сума крадіжки, не тільки те, що чинилася вона багато літ поспіль, а що за крадені кошти гуляла вся сановна столиця і очільником гульок власною персоною був фактичний шеф ІІІ відді- лення, грізний для інших Леонтій Дубельт. Справу свою так довго чинити міг Політковський тому, що покривав те все особисто довірений Миколи І генерал-ад"ютант Ушаков. Аж прихворів було від гіркоти та розчарування імператор, і вперше подумки згадалися йому декаб- ристи, а днів через двадцять і вголос, не соромлячись на- віть придворних, вигукне з серця:
      
      - Звісно, Рилєєв з товаришами своїми так би не міг зі мною вчинити!
      
      Більше ніколи не називав він імен декабристів.
      
      А з британським послом Гамільтоном Сеймуром імпера- тор розійшовся, як звично розходяться опісля диплома- тичних зустрічей. Сеймур, посміхаючись, вже прикидав в голові текст спішної таємної депеші у Лондон про загроз- ливі для його країни російські наміри, а Микола І подумки співставляв почуте сьогодні з вуст посла і чуте від фран- цузького дипломатичного представника Дантеса - одне з другим ніяк не в"язалося.
      
      Спершу, правда, Дантес почував себе сковано, якийсь ляк чи, швидше, настороженість виднілися в його очах, як в людини, що очікує удару от-от у лице, та добродушний тон імператора, що свідчив про давно забуте убивство Дан-
      
      
      
      тесом Пушкіна, ту настороженість одним помахом стер - так на шкільній дошці стирають щойно написане.
      
      Імператор навіть на знак приязні запросив Дантеса разом верхи покататися.
      
      11
      
      Наприкінці вересня сорок четвертого року Чайков- ський повернувся з чергової поїздки в Добруджу - та не осінню втому побачив Максим на обличчі Міхала, радше весну, ранню й прудку, коли за одну-однісіньку ніч досі голі дерева рясно вкриються молодим, яскраво-зеленим і ще липким листям.
      
      - З Низу, і тільки з подунайського козацького Низу можна звалити царство московське, оте зло всеєвропейське чи, навіть, світове, - нові ідеї, здавалося, не вміщалися в чоловікові і проступали з нього, як рум"янець на щоках від захоплення райдужними намірами. - Звідти зручно спіл- куватися з Бессарабією, а з тамтіль проникати в Україну. Можна досить надійну доріженьку витоптати для наших посланців - конспіраторів, лірників, містиків, кобзарів, дідів-оповідачів з їх народними думами про призабуту волю...
      
      Міхалу не сиділося навіть: заклавши руки за спину, він міряв і переміряв безупинно кроками невелику кімнату.
      
      - А ще є вельми гарна місцина, де можуть переховува- тися і звідки виходити на українські шляхи наші по- сланці. То Чиліндир, монастир Успіння Пресвятої Богородиці поблизу Тульчі, там сходяться всі стежечки втікачів з Московщини у турецьку землю.
      
      Чайковський раптом засміявся, сміявся якимось забу- тим сміхом, немов у дитинстві, чого давно вже на пам"яті
      
      
      
      в його морочливому житті не було, сміявся, як втішений малюк, якому показали кумедну цяцьку і тут же її протя- гують в руку.
      
      - Світ тісний, інколи мовлять... Але воно не сприйма- ється, доки не впевнишся сам. Знаєш, хто настоятелем того монастиря? Отець Паїсій, він, виявляється, з-під Бер- дичева родом, - і має справді щиру українську душу.
      
      Чайковський вів тривалу розмову з настоятелем, і той справді поділяв його погляди й наміри, а ще отець Паїсій зголосився підбирати людей надійних та перевірених у по- сланці на українські шляхи.
      
      - Ми навіть говорили про можливість у монастирі об- лаштувати друкарню, - викладав подальшу розмову Міхал. - Слід підібрати і завезти туди шрифти польські і українські, аби мати змогу друкувати пісні, молитви й ві- дозви до нашого люду. А грамотні монахи, лиш трішки на- вчити, є там на місці.
      
      А ще отець Паїсій дав згоду прихистити під виглядом монахів двох чоловік від новостворюваної фундації - стар- шенький виконуватиме обов"язки агента від польської агенції у Стамбулі, а молодший вчитиметься в нього і буде за помічника. Париж, цього разу на подив швидко і без зво- лікання, прислав навіть людину на посаду агента - Анто- нія Іллінського.
      
      Ось тут і сталася чи не вперше в Максима велике непо- розуміння в розмові з Чайковським - зі спокійного вияс- нення поглядів раптом, мов від випадкової іскри пересушене гілля у лісі, спалахнула суперечка неабияка; обоє гарячкували, обоє розчервонілися, притули мокрого пальця - і зашипить.
      
      У невеличкій за числом польській агенції в Константи- нополі Максим мав справу здебільшого з розвідкою та без- пекою, а ще найважливішими донесеннями. В попередній
      
      
      
      розмові з Іллінським, в його прудкій і дещо бундючній ско- ромовці, він раптом вловив неспівпадання дат: виходило якось, за його словами, так, що в той самий місяць і рік Ан- тоній був одночасно в Персії і тоді ж в Індії, - віддаль між ними у кілька днів не здолати. І так само різонули слова Антонія, що Максимова наддніпрянська говірка є лише од- нією з говірок загальнопольської, та й край наддніпрян- ський лиш під варшавською рукою мислимий.
      
      - Антоній воював у польському легіоні в Португалії разом з генералом Бемом, - настоював на своєму Чайков- ський, притискаючи кожне слово, від чого прізвище гене- рала загуло, мов з великого мідного дзвона. - А ще воював в Алжирі...
      
      - Тим паче, це не школяр-забудько, що переплутує не такі вже далекі місяці і роки. А чого вартують його родо- відні байки...
      
      - То людина справді з великим, як би точніше мовити... життєвим досвідом, - спіткнувся було на слові Чайков- ський, як об невидиму перепону, хитнувся злегка, але рів- новагу втримав. - Не певен, чи на байки ті варто звертати якусь увагу, - у кого з нас немає дивацтва.
      
      Мова йшла про чудернацькі оповіді Антонія про влас- ний родовід: то він походив від ілаїв, татар із Золотої чи Кипчацької орди, то з легендарної Іліади, а коли виявив станицю Іллінську на Дону, то ще й став козаком і ту ста- ницю також долучив у розповідях до маєтностей предків. Після бойових дій у Португалії в легіоні генерала Бема ще воював з биками в Іспанії, де наймався тореадором на там- тешні арени; згодом в мандрівки його потягнуло, дійшов до Афганістану, Персії, Індії і навіть Китаю. А в останні часи нудився у Парижі, його душа не сприймала життя без пригод.
      
      - Ухвалу про Іллінський монастир вам приймати, -
      
      
      
      врешті з серцем відрубав Максим. - Тільки з його погля- дами на українську справу може лиха більше накоїти, аніж дати користі.
      
      Наступного дня Антоній вже отримував кошти та необ- хідні інструкції від Чайковського і помандрував у не- близьку Тульчу, немалий на той час центр торгівлі рибою та зерном, немалий і за кількістю люду, що тими краями перекидався.
      
      Перші донесення підтвердили Міхалову правоту - Ан- тоній чемно себе поводить, ревно перед іконами б"є по- клони у монастирі. Але на сьомому місяці з Тульчі надійшла новина, що неабияк стривожила стамбульську агенцію. Іллінський чомусь покинув монастир і серед на- селення в дунайських плавнях почав без відома й згоди агенції бунтувати людей до повстання.
      
      - Що він собі вигадав? - хапався за голову Чайков- ський. - Нащо ж нам передчасний бунт, що тільки кріпко зашкодить, проллє кров людську марно, бо там такий га- рячий народ, що навіть у зливу одне слово плавні підпа- лити здатне...
      
      12
      
      Максим був певен: хто б там і що не балакав, є дні не- щасливі, є, хоч і рідше, вдалі. Сьогодні складалося все як- найкраще.
      
      - А в нас гість завтра славний буде, - похвалився ще зранку Міхал Чайковський, і очі його світилися тихою втіхою, що не часто траплялося в його теперішньому, морочливому і не завше безпечному, стамбульському житті. - Їде до нас апостольський місіонер Володимир Терлецький - Володимир його духовне ім"я, хрещений
      
      
      
      був Іполитом. Тож я його знаю ще по нашому Волинському кавалерійському полкові. Він навіть не встиг одержати звання доктора медицини у Вільнюському університеті, примчав відразу, як почалося повстання, і воював на славу. Правда, одного разу його злапали москалі, та він чудом утік з полону. Разом відступали до конгресової По- льщі, потім до Галичини...
      
      - А довго пробуде у нас Терлецький? - перепитав Мак- сим, мізкуючи над своїм і прив"язуючи задум до приїзду знаного місіонера.
      
      - Попередньо - місяців зо два. Він хоче власними очима подивитися на життя християнських громад на Сході та доповісти у Ватикан, а ми маємо у цьому допо- могти.
      
      Максим не був досі знайомим з Володимиром Терлець- ким. Знав тільки, що той зі старої української шляхетної родини, щоправда, сполонізованої згодом, нащадок пра- вославного єпископа в Луцьку у давнину. Володимир кло- потався подвижницьким задумом припинити ворожнечу гілок християнства і заснував у Римі Східне товариство унії церков, яке б це мало здійснити. Східні церкви, пере- конував він, можуть таки об"єднатися з Римом, зберігши при тому всі обряди свої, традиції та ритуали. Мав бути створений українсько-слов"янський патріархат на правах інших патріарших престолів. Попри криві погляди на ту справу окремих осіб з духовенства, Папа Пій IX прихильно поставився до ідей Терлецького, обговорював їх під час кількох аудієнцій.
      
      - А ще зустрічати підійде також Францішек Духін- ський, - додав Міхал Чайковський.
      
      А от з Духінським Максим зазнайомився ще в Парижі і не раз зустрічався вже на турецькій землі. Вихованець се- редніх шкіл Бердичева й Умані, чимало років прожив Ду-
      
      
      
      хінський у Києві та зріднився з цим містом, тож не було дивиною, що свої публікації польською мовою у паризькій пресі він підписував Duchinski Kijowianin, а як писав фран- цузькою - тo Duchinski de Kiew. Тоді Максим приїхав до пана Францішека відразу, як тільки в еміграційній газеті Trzeci Maj прочитав його щирий матеріал на захист Косто- марова, Шевченка, Куліша та інших кирило-мефодіївців опісля арештів і розгрому братства.
      
      - Я хочу подякувати вам за підтримку українців, - чо- мусь хвилювався Максим, як-не-як, це була перша публі- кація в західній пресі, то вже згодом інші видання підтримають. - Ви сказали, що ми є, і ми не змирилися.
      
      Прудкий у рухах, непосидючий Духінський тільки ру- ками протестуюче махав, мов від тютюнового диму відга- нявся.
      
      - Я ще коли говорив, що польське повстання проти московітів не матиме успіху, якщо не почнеться воно з Русі. Бо москалі ні слов"яни, ані християни в дусі слов"ян, вони залишилися кочівниками до наших днів, і ними, зда- ється, їм бути уже довіку. Китайці їм, на моє переконання, ближчі аніж українці, білоруси чи європейці інші, бо то ту- ранці, яким незнана прив"язаність до своєї землі. Вони здатні жити лише грабежем та розбоєм, навіть ймення своє
      
      "Росія" вкрадене у споконвічної Русі.
      
      Щось муляло Максимові у почутому від Духінського, і він, попри повагу до паризької знаменитості, смикнувся було раз і вдруге, а врешті таки не втерпів.
      
      - Я би твердження таке не переносив на людність усю... Росіяни - народ як народ, просто їм з повелителями не по- щастило. Нащо мені далеко ходити, як мали арештовувати Тараса Шевченка по розгромові кирило-мефодіївців, то про це випадком дізнався артилерійський офіцер Родаков. Тож він став швиденько розшуковувати поета у різних по-
      
      
      
      міщиків, аби тихенько його за кордон вивезти під вигля- дом свого слуги. І вже навіть, як арештовували Шевченка на Дніпровській переправі у Києві, везли просто до губер- натора, то гусарський офіцер Солонін казав віддати йому непомітно рукописи чи інші небезпечні папери... Шев- ченко не згодився, звісно, він не міг ризикувати так шля- хетністю людини...
      
      Марне парував чай, вихолоджувались страви, як при- їхав гість, бо таки чимало років їм не доводилося зустріча- тися. Терлецький оповідав про своє паломництво на Святу землю, як зустрів у Єрусалимі земляків з Житомира. Ду- хінський згадав, як він, будучи представником князя Чар- торийського, відвідував польський легіон в Італії і надибав земляків-киян, ще й сусідів, з якими і духом не відав, коли й де може зустрітися, а ще про своє нинішнє життя-буття на цивільній посаді в британському військові. Зрештою, мова дійшла й до того, що найбільше чекав Максим і що попередньо вже обговорювали з Міхалом Чайковським.
      
      - Чи не здається, панове, що саме зараз підходящий час створити український журнал? - поспитав Чайков- ський.
      
      - Я вже давно таку думку виношував, - зізнався Ду- хінський. - Можна тут, у Стамбулі, а якщо влада вельми носом крутитиме, то не біда, друк нескладно перенести на острів Корфу, а то вже британська територія.
      
      Слово за словом вимальовувалися контури видання, го- ворили, кому краще бути редактором, а кому видавцем, та зовсім не потребувалося дискусій, кому бути редактором літературним.
      
      - Максимові те на роду писане, - сміявся і рвучко жес- тикулював такий же прудкий, як і колись, Духінський.
      
      - Я б написав кілька матеріалів про Східне товаристо унії церков, про підтримку його в папській енцикліці, мені
      
      
      
      видається, зумів би розвіяти настороженість, а то й воро- жість православних, - чи то розмірковував вголос, чи мріяв Терлецький.
      
      - Ого, скільки то можна і треба сказати, - Духін- ському вже бачилися його матеріали на сторінках. - Насамперед, я написав би про прагнення й дійсний опір освіченого люду Чернігівської, Полтавської та інших гу- берній, попри імператора Миколу І, аби зберегти тради- ційний кодекс цивільного права, про Литовський статут, "Історію русів", про те, що Гоголь і Шевченко не були москалями, про українських письменників та вчених...
      
      - Стривайте, а чи не надто гарячі голови у нас, па- нове? - засумнівався Терлецький. - Написати то ми на- пишемо, навіть видати вдасться, як не тут, то на Корфу, а далі? Як той журнал українському читачеві доставити?
      
      - А ми вже трішки міркували про це з Францішеком Духінським, - заспокоїв гостя господар.
      
      - Найпрактичніше, перевезти таємно в Галичину через Угорщину, - відчувалося, що Духінський говорить давно зважене. - А в підросійську Україну можливий шлях через Одесу.
      
      - Відкладений сир добрий, - втрутився Чайков- ський. - Я завтра ж доповідатиму ці міркування наші в листі князеві Чарторийському. Якщо князь схвалить, то ніхто нам не дорікне, що діяли самочинно та задуже вда- рилися в українофільство.
      
      Максим сам відправляв того листа. Та відповіді не на- дходило довго, багато кораблів приставало до причалу Стамбула, прибували старі посудини з білими вітрилами, ще білішими на тлі морської голубизни, швартувалися но- вітні швидкохідні пароплави, кахкаючи, мов на зло отим вітрильникам чорнющим димом, але пошти стамбуль-
      
      
      
      ському агентові "Готелю Лямбер" чомусь цього разу все не було.
      
      Врешті пошта з Парижа прийшла, і Чайковський зі звичною нетерплячкою розрізав конверта. Князь писав, що український журнал в загально-польському контексті є ділом благим, та воно на потім, зараз же насамперед на- бігла конча потреба увагу направити на нав"язування сто- сунків з черкесами, з вояками Шаміля. Чайковський тільки скривився, мов відкусив неспілої грушки-дички, він мав свою думку, і в споминах напише через роки про козацький Низ, задунайські краї: "Низ є головним пунк- том в наших надіях, нашою можливістю в цій справі, задля початку руху, задля надання імпульсу краєві. Кавказ та все інше є допоміжним, ніяк не найголовнішим для нас". Але розпорядження "Готелю Лямбер" виконувати треба, тим паче, Висока Порта чимало допомагала воюю- чим проти Росії горцям, могла б вона сприяти також Чай- ковському і морально, і матеріально. Тож він невідкладно приступає до збору відомостей, збирає їх звідусіль, опиту- ється тихенько люд від купців до полонених; на подив, особливо важливі дані роздобували там, де ніхто й не спо- дівався, куди не здогадувалися звернутися: багато істот- ного оповідали дівчата-рабині, яких привозили у Стамбул
      
      для продажу в гареми турецьких пашів.
      
      І все ж пам"ятна та розмова про український журнал в Стамбулі чи на острові Корфу не лишилася просто балач- кою мрійників. Терлецький об"їде по тому Рим і Париж і, забачивши охолодження до його думок, у тім числі від Римського Папи, хоч приймав доброзичливо, нав"язува- тиме стосунки з Григорієм Яхимовичем, згодом з Яковом Головацьким, викладатиме свої ідеї в львівській газеті
      
      "Зоря Галицька".
      
      Непосидючий Духінський знайде собі щирих прихиль-
      
      
      
      ників серед французьких інтелектуалів. Його підтримають впливові Еліа Реньйо, Шарль де Штейнбах, Анрі Мартен, Огюст Вікенель. Член правління Французького банку і ви- давець газети La Patrie Казимир Делямар вважатиме себе його послідовником. Наполеон ІІІ підпише декрет на основі праць Духінського і Делямара про зміну назви слов"ян- ської кафедри, що знищить російський панславізм в її назві. Налагодивши зв"язки з українським національним рухом, Духінський видрукує ряд статей у львівській газеті
      
      "Основа". В час затятої боротьби, коли засвітила надія звільнитися з-під російського гніту, на весь європейський континент старатиметься докричатися Францішек: "На Дніпро! На Дніпро! До Києва! О, народи Європи! Там ваша згода, бо саме там малороси ведуть боротьбу проти Москви на захист своєї європейської цивілізації".
      
      І вже на схилі літ Францішек Духінський, істинний поляк по крові, напише рядки, в яких не знайти і на ма- кове зерня неправди або нещирості: "Мого київського пра- пора, тобто незалежної України, я не зрадив".
      
      13
      
      Як постав Максим на порозі, в запилюженому одязі з до- роги, втомлений і посірілий, то Чайковський трусонув його так в обіймах, як трясуть грушу пізньої осені, коли лиш ген-там, на вершечку, лишилася грушка остання, ота, найсмачніша.
      
      - Кажи, як Добруджа... Не мордуй душу, швиденько.
      
      - Клопоти маємо. І немалі, - від Максима війнуло хо- лодом, мов щойно вступив у теплу хату з водохрещен- ського морозу. - Іллінський програв у карти всі кошти агенції. До останнього шеляга.
      
      
      
      Чайковський мовчки присів і тільки видихнув з протя- гом, мов занадто шпарку каву холодити зібрався. По хвилі відказав упівголоса, якось убік, наче не до Максима те мов- лено.
      
      - Невідкладно в Добруджу їдьте до Будзинського-Дом- брови. І доти сидіти там, доки не виправить все, що натво- рив той причумлений тореадор.
      
      Далі події розвивалися стрімко, миготіли, наче дерева у вершника перед очима, що вскач мчить щодуху. Будзин- ський-Домброва, в свою чергу, в Добруджі наробив поми- лок, розконспірувався та ледве уникнув арешту. Інший їх представник, Ахмет-Пулавський, мусив швиденько зникнути, якось до Стамбула добрався, хоч і звідти не- гайно накивав п"ятами задля безпеки. А Іллінський потра- пив на вудочку підісланого росіянами провокатора Якушки і на представлення петербурзького посольства був арештований.
      
      - Ми вимагаємо невідкладної дії, - голос Устинова, що прибув у турецьке закордонне відомство від російського посольства, був твердим і холодним, як камінь в сибір- ських горах. - Іллінський, на нашу думку, лише викона- вець розпорядження Міхала Чайковського облаштувати в Добруджі підпільні склади зброї.
      
      То було, звісно, неправдою, хоча свідчило, що справ- жніх намірів стамбульської агенції у Добруджі росіяни не знають.
      
      Від того Чайковському ставало не набагато легше: арештованого Іллінського перевезли в Константинополь, починалося слідство, і росіяни щосили тиснули, аби роз- слідування відбувалося тільки за їхньої участі. Цього до- пустити Міхал ніяк не міг. Агент-авантюрник міг вибовкати таке, що під удар поставило б не лише Чайков- ського, а й усю агенцію.
      
      
      
      Але навіть якби представництво еміграційного уряду в Константинополі вдалося якимось дивом вирятувати, то Чайковський вже надалі його очолювати не зміг би. Та три- вога бриніла в листі з Парижа, з "Готелю Лямбер": "З ве- ликим неспокоєм почуваємося тепер з приводу тої нещасливої справи Іллінського та іншого нашого достой- ника Будзинського-Домброви, які досі перебувають у не- безпеці. Тривога тим природніша, що на агента здійснюють при допитах сильний вплив. З рапортів мо- жемо тільки здогадуватися про його важке становище. Найгіркішим є передбачення, що може настати кінець нашої тут діяльності. Коли б таке могло відбутися, князь не бачить особи, яка б пана Чайку могла заступити навіть при звичайному перебігу подій, а тим більше у трудних та ризикованих ситуаціях... опріч пана Чайки не маємо лю- дини для перемовин і підтримування стосунків з турками. Князь вважає, що збереження пана Чайки на становищі шефа місії польської в Царгороді є завданням найбільшої ваги". Це так само глибоко розумів і керівник агенції.
      
      І Міхал кидається по кабінетах знайомих турецьких урядовців.
      
      - Вимога росіян принижує гідність Високої Порти. Стамбульські слідчі і самі мають достатній досвід, аби роз- слідувати таку нескладну справу.
      
      Знайомства вкотре подіяли. Іллінський раптово почи- нає "хворіти", його переводять з буцегарні у шпиталь, де йому зовсім не зле ведеться. Справа затягується на місяці і врешті, аби турецькі поліцейські й суди зберегли об- личчя, Антонія засуджують до трьох місяців ув"язнення.. Але Іллінський не був би собою, якби не вигадав нових пригод. Менше аніж за півроку Максим зустрівся з ним на стамбульській вулиці і оторопів: перед ним стояв вишу-
      
      кано вдягнений турецький офіцер.
      
      
      
      - Чи то ви, пане Іллінський? Чи то в мене щось із очима? - вихопилося в Максима.
      
      - Перепрошую, мене звати тепер Скіндер-бей, - відка- зав Антоній неспішно, із належним пошануванням самого себе.
      
      Минуть роки, і Скіндер-бей дослужиться навіть до гене- рала турецької армії.
      
      14
      
      Отож, Міхале, позбавлений французького паспорта, ти тепер став зовсім беззахисним перед російським царем, як голіруч вийшов би проти нападників з великої дороги, і то цілої зграї. Тобі залишається хіба єдиний вихід - при- йняти турецьке підданство і ...мусульманство.
      
      Як? Християнин має зрадити предковічну віру? Зана- пастити душу заради тлінного тіла? Останніми днями думки ці точили тебе, як старе дерево, безперестанно й за- нудно шашіль точить, ті думки всю силу життєву перево- дили в жовтий пил трухлявини та порохна, що осипається беззвучно з вигризених дірочок, здавалося, з досі грубого і міцного соснового бруса. Але з іншого боку, мислилося тобі, різним народам Всевишній і різне бачення дарував, одні називають Його Саваофом, інші Ягве, ще іші Алла- хом... Хіба з того віра твоя змаліє, якщо істинно вона зали- шиться Вірою? Може, простить Всевишній тобі цей крок, бо не шкуру свою ти беріг, не в невільники взяв тебе страх жалюгідний, від якого лиш мерзне шкіра і гусячою висип- кою вкривається, бо таки вболівав за долю своєї землі ко- зацької. І ти переступив через себе, через власне "не можу", зважився і прийняв колись неймовірне й негадане
      
      
      
      рішення. Звісно, знав, що від тебе відвернуться всі, хто йшов поряд з тобою.
      
      Он у шухляді лежать листи, тобі їх боязко навіть у руки брати, наче то не папір, а розпечена бляха, від якої аж пучки на пальцях шкварчатимуть та збіжать вмить водя- нистими пухирцями, варто лишень їх торкнутися...
      
      Трохи надмірно похилений, з викрутасами хвацькими почерк Владислава Замойського:
      
      "Париж, 26 жовтня, 1850.
      
      Не знаю навіть, як маю до тебе писати. Не знаю, чи цей лист ще застане, і, що гіркіше, не знаю, - аж мороз мені душу займає, - не знаю, хоча б він застав тебе тим, ким ти є ще тепер! Не знаю, якими словами надалі звертатися. Ви- черпалося в листах попередніх все, на що спроможна тільки польська мова, польське почуття спроможне. Да- ремно! За все повинен відповісти. Будь-які аргументи, будь-які почуття найсердечніше і найсуворіші слова не до- поможуть, очікуючи дивного, незбагненного ніяким розу- мом рішення твого.
      
      Боже, дай, щоб цього не сталося. З найболючішими по- чуттями звертаюся до тебе, щоби не здійснилася справа, яку задумав, бо одна постанова питання є безумством, бо підлість ця буде вічним соромом не тільки для тебе одного і для твого потомства, а й загалом для усієї Польщі..."
      
      Згодом ще один лист від Замойського.
      
      "Пишеш до князя, офіруєш доцільністю надалі служби твоєї. І ти зараз ще насмілився мріяти про можливість слу- жити тій справі, коли вже ніхто тебе захистити не здатен від звинувачення, що за діло ти брався задля особистої ко- ристі, не захистить від погляду людності, від думки ро- дини; хоч би яку опінію ти складав про служіння Вітчизні, ім"я твоє однаково записане між запроданцями Віри і Бать- ківщини. О, бідний ти, бідний. Страшна тебе кара чекає".
      
      
      
      Що вже говорити, Міхале, про чужого-чужаницю, який перед тобою не раз лукавив, штрикав палиці в колеса і ту- жився постійно свою зверхність довести, якщо відверта- ється навіть сестрин чоловік, побратим на дорогах повстанських тридцять першого року, твій командир з ав- торитетом найчистішої проби - Кароль Ружицький. Його ти кликав сюди, бо на війну завертає, за волю землі своєї наближається шанс постояти, і талан командирський Ру- жицького так буде потрібен:
      
      "Коханий мій і дорогий Каролю. Довгі роки не писав до тебе, бо що ж мав писати про клопоти, труди й мозолі, які не принесли жадного скутку, і ти зі свого боку на таке ж саме життя був приречений... Зблиснула зараз нам надія якась. Туреччина виступає війною на Московію. І уряд мій потребує чотирьох офіцерів багатодосвідчених, але не як найманців, а як поляків, як союзників - доти матиме їх на службі, доки Польща не буде їх потребувати... Каролю мій, можеш визволити Вітчизну нашу, якщо сприймеш цей заклик і чим швидше приїдеш... Твоя місія буде над Дунаєм, в Добруджі, на чолі козаків і татарів, та ще регу- лярного війська. Кілька маршів - і вже наша земля. Твій Дністер, наша Україна...
      
      Пам"ятай, Каролю, що твій обов"язок нас очолити. Зараз дають нам коні, шаблі і молодь козацьку - веди нас. Зараз усі вагання, опінії, приязні і неприязні мають забу- тися. А Польща насамперед стояти має перед очима. До неї тягнися і їй служи. Чекаємо тебе в наших домівках. При- будь до нас якнайшвидше. Завше і всюди твій М."
      
      Як розпечатав листа у відповідь від швагерка і став чи- тати, то мов двері в дім відчинив хтось у водохрещенський мороз і забув зачинити - холод клубами котив через поріг, вистуджував все аж до закутків, а рядки того листа були геть обмерзлими.
      
      
      
      "Пане Мехмеде! Звідомляєш, аби я прибув до Туреч- чини, щоби тобі руку подати, і мовиш, що з моїм керівниц- твом зайдемо до Польщі... І це тобі представлятися оборонцем польської справи?.. Ти ж задумав відшукати вітчизну з поміччю куди більших гріхів, аніж ті, від яких вона впала... а тяжкий рахунок перед Богом, відповідаль- ність і ганьба твоя перед вітчизною вельми гіркі. То є моєю відповіддю на твій заклик. Як тільки повернешся до Бога, як тільки залишишся християнином, в ту ж хвилю подам тобі руку братню: будемо спільно діяти - підем до бою за Бога, за Віру, за Вітчизну, за волю народну - і Бог благос- ловляти нас буде".
      
      Ще ніколи в житті ти не чув так, як зараз, неймовірну вагу отого поспіхом тесаного хреста, з яким піднімався, спотикаючись, кам"янистою дорогою на Голгофу Спаси- тель, як боліли Йому збиті і зранені плечі, гірчив на спраг- лих вустах кривавий піт і як безжально та немилосердно сонце пекло свіжі рани, як глумились обабіч шляху над ним усі ті, що недавно кричали щомоці: "Осанна!"
      
      І все ж серед тих хрипких голосів, що гукали, аж надри- ваючись: "Розіпни!" - пробивалися голоси тих, що ві- рили.
      
      З багатьма штемпелями на зашмуляному на далеких до- рогах та поплямованому конверті прийшов лист аж із По- знаньщини, від Яна Немоєвського:
      
      "Твоя зміна віри не проклала між нами межі у відда- ності Вітчизні, - читав кілька разів Міхал того листа, вер- тався до початку і знову очима біг вздовж рядків, мов писалося тут малознаною мовою і ще раз потребувалося звірити перший переклад. - Можеш бути спокійний, ко- ханий колего спільної броні, дій далі, не схиб у силі, крикни Аякса потужним голосом: "Слава Богу!"
      
      Почуте від матері і переплавлене Чайковським у його
      
      
      
      козацькі повісті поверталося інколи несподіваним чином. В червні 1845 року з"явився в канцелярії польської агенції в Стамбулі Михайло Свідзинський, син уніатського свяще- ника з Тернопільщини, з-під Чорткова. Про того незвичай- ного гостя напише Чайка князеві Чарторийському: "Є він політичним вихованцем моїх повістей козацьких, пройня- тий цілковито їх духом, змістом і потугою. Відчуваю від того крихту щастя і гордості, бачачи перший наслідок власних думок, у життя перетворених; люди ці живуть і діють, з ними можна постати перед Англією і Царгородом, з великим прагненням хочуть працювати вони задля ко- заччини, попри небезпеки, про які знають і на існування яких не зважатимуть. Досі не писав про це в рапортах, аби не підкреслювалося і не випиналося моє самолюбство щодо написаного мною. Пане князю, про подібне не мені судити, але то свідчення, наскільки життєві такі мої твори, як "По- вісті козацькі", "Гетьман України" і "Чернецький", по- ширені поміж уніатів-галичан".
      
      "Десь провидіння мені послало цього чоловіка", - по- думав Міхал опісля першої розмови із Свідзінським. Саме таких людей бракувало, аби посилати на козацький Низ, направляти в Волощину.
      
      В небезпечну цю подорож Свідзинський готувався в Адамполі.
      
      - Як би так спорядити тебе, аби не викликати щонай- менших підозр? - мізкували друзі. - Може, маляром хат- ніх покоїв?
      
      Врешті таки зійшлись на цій думці, закупили фарби, пензлів і всього потрібного, а Свідзинський пройшов навіть своєрідний "курс" цього ремесла.
      
      Наприкінці серпня 1845 року Михайла Свідзинського виряджали в неблизьку дорогу. Як тиснув руку йому на прощання Чайка, то тривога якась ворухнулась в душі:
      
      
      
      "Чи побачимось ще?" Та тривога по від"їзду посилювалася з часом, бо збігали тижні і місяці, а від Свідзинського й віс- точки не надходило. І тільки в лютому наступного року стала відома доля його. В російське посольство викликали повноважного грецького представника.
      
      - Поясніть, - зажадали, - на якій підставі видали па- спорта людині на прізвище Свідзинський. Тому маляреві, який виявився насправді бунтівником супроти Росії.
      
      Одне тільки тішило - ніякого зв"язку з агенцією по- льською у Стамбулі дослідити російському посольствові не вдалося. Отже, Свідзинський достойно витримав усі до- пити і катування.
      
      Наступна звістка надійшла ще сумніша: Михайла мос- ковіти засудили до страти. А ще з наступного повідом- лення дізналися, що смертника в останню хвилю помилували, страту замінили сибірською каторгою.
      
      У дрімучій тайзі, десь за снігами, за віхолою безпросвіт- ньою відтоді загубилися сліди мужньої людини Михайла Свідзинського зі славного роду, що дасть згодом ще не од- ного щирого поборника української справи.
      
      Мерзне і щулиться душа від втрати кожного побра- тима. І легко тому дорікати за зраду, хто поза невидимим і видимим полем бою, хто не знає цього неймовірного тя- гаря втрат, як і не знає про те, що дамоклів меч над голо- вою самого Чайковського завис вже на останній ниточці, ось-ось і вона перерізана буде... Той просто не знає, що в кореспонденціях від Меттерніха з Відня, від Фігуель- монта чи Штюрмера, від російського посольства в Стам- булі звучить все більше занепокоєння зростаючим впливом польським на Сході: той вплив, як стверджу- ється, вельми утруднює діяльність агентів російських і австрійських.
      
      4 травня 1845 року з Петербурга в Константинополь на-
      
      
      
      дійшла спеціальна інструкція послові Тітову: "Інтриги Чайковського набувають характеру загрозливого, тому ім- ператор прийшов до остаточної думки про усунення того авантюрника. Зобов"язуємо офіційно зажадати від Порти від імені Його Величності Імператора негайного видалення Чайковського з оттоманської держави. Вельми подивовані таким станом речей, тим паче при ситуації, коли істотні ін- тереси Порти і Росії вимагають підняти значимість ді- лянки взаємного порядку і безпеки. Цю думку конче потрібно невідкладно донести до розуміння міністрів сул- тана".
      
      І відразу ж від російського посольства надійшла гостра нота Стамбулові. Порта спочатку, як звично, довго не від- повідала ні згодою, ані відмовою, але так безкінечно не могло тривати.
      
      А вони йому дорікають за зраду...
      
      Тож у листі до майора Ворони, щирого приятеля Воро- ніча, який у Добруджі кликати мав решту козацтва у стрій, видавалося, Міхалом рядки не звичайним чорнилом писані:
      
      "Воронічу, мій український брате, кість від кості нашої, пише до тебе потурнак, бусурман, та не з соромом, не з жалем пише до тебе, а з думою, щоби допильнував свій обов"язок - зараз допильнував, невідкладно, по нашому, щоби з вогнем і мечем йшли ми до білого царя землю свою визволяти, аби сповнили все, що заповідав праотцям на- шим Вернигора...
      
      Завше і всюди твій Мехмед Садик - колись Міхал Чай- ковський".
      
      Хай каміння у нього летить, нехай сиплять на нього гра- дом прокльони, ганьбою пригрозять довічною, як по опу- щеній у могилу його труні грудки землі застугонять, відвернуться навіть найближчі, а самому доведеться до
      
      
      
      щему затиснути власне серце - Міхал має продовжити свою справу.
      
      Він таки зважився прийняти турецьке підданство і пе- рейти в мусульманство - і зробив це у день народження імператора Миколи І.
      
      15
      
      Військовий корабель "Громоносець" швартувався в порту Константинополя. Князь Олександр Сергійович Меншиков сходив на берег, ступаючи з поважністю імпе- ратора, цю поважність стверджував також величезнтй почет його, що, штовхаючись та з цікавістю зиркаючи на- вкруги, йшла слідом за російським князем. Зустрічала гос- тей не менша числом турецька делегація, яка заздалегідь вишикувалася на причалі і приготувалася до пишного на- віть за східним взірцем прийому. В тій делегації петер- бурзькі дипломати, що вже раніше бували в Стамбулі, відразу помітили вищих чинів дивану, турецького уряду. Вздовж всього шляху північних гостей до палацу у почес- ному караулі стояло військо.
      
      Князь Олександр Меншиков, попри почесті владців ту- тешніх, був роздратований, мовби його десь на спині жалив комар, а він ніяк не міг дотягнутись до нього рукою - імпе- ратор Микола І призначив його надзвичайним послом у Стамбулі з вельми делікатною місією. Князь мав би пере- конати диван і султана визнати російську зверхність над православним людом Високої Порти, а того люду ж до по- ловини в імперії, далеко за добрий десяток мільйонів набе- реться напевне, себто ось так, з будня-полудня імператор петербурзький мав стати направду другим султаном.
      
      Не терпів взагалі, як по-щирості, князь дипломатичних
      
      
      
      вихилясів. Ген-ген коли його призначали послом у Данциг, він тільки фуркнув, вважаючи занизькою ту пропозицію та образливою, відмовився і поїхав собі у село, де за тисячі верст від моря взявся вивчати морську справу.
      
      Одного разу, щоправда, не вдалося йому відвертітися, послали його з дипломатичною місією в Персію мирний до- говір укладати з войовничим Фет Алі шахом. Чи то шах такий трапився, чи інша була притичина, тільки замість мирної угоди без оголошення навіть війни перси напали на південь Росії, а самого Меншикова арештували. Злі язики тоді балакали, що так сталося через рідкісне вміння нажи- вати князем собі ворогів. Якось при зустрічі з ним Микола І виказав жаль з приводу смерті престарілих членів Мор- ського штабу.
      
      - Вони вже давно померли, ваша величносте, - мовив при тому Меншиков. - Але оце тільки зараз ховають.
      
      Якось зайшла мова про Клейнміхеля, мовляв, за на- дійну можливість поцупити щось ваговите з казни він і чортові душу продасть.
      
      - Чував про домовленість заставити душу нечис- тому, - згодився князь Меншиков. - Тільки угода не відбулася, оної душі в того графа не виявилося.
      
      Губернатор Москви Закревський спершу лише скрива глипав, коли донесли слова Меншикова, чому місто інколи звуть святим:
      
      - Москва справді свята. А відтоді, як граф Закревський керує нею, ще й стала великомученицею.
      
      Наступного разу переказали, як ділився по приїзду з Москви князь враженнями опісля губернаторського указу про безпечне у місті вигулювання собак.
      
      - Всі собаки тепер в намордниках, - оповідав Менши- ков. - Тільки собаку Закревського без намордника бачив. Тож Олександр Сергійович, що пишався прадідом, ге-
      
      
      
      нералісимусом Меншиковим, зеленів на лиці, коли згаду- вали про пиріжки з зайчатиною, з яких починалася тор- гова кар"єра генералісимуса. Князь не любив, по-перше, дипломатії взагалі, а по-друге дипломатії східної, яка на- гадувала йому шахову буцегарню.
      
      Сьогодні світліший князь Меншиков не мав наміру вельми церемонитися з турками - князь представляє ім- ператора, що не є прохачем, а істинним повелителем. На прийом до великого візира він іде без мундира, в звичайні- сінькому домашньому сюртуку, від чого в дипломатів ту- рецьких, вихованих в кращих лондонських і паризьких університетах, тільки роти розкрилися, мов зібралися про- казати вечірню молитву.
      
      - У п"ятиденний термін, - з нехітю, як банальність, як таке очевидне, що опісля дня має настати ніч, неспішно промовляв князь, - Його Величність Імператор Микола І вимагає підписання угоди, яка б гарантувала зверхність Росії над всіма православними турецької імперії.
      
      Звісно, великому візиру немислимо на таке дати відпо- відь, тож князь Меншиков іде до султана - з міністром іноземних справ навіть відмовляється спілкуватися, бо, як швидко дійшло в диван через треті вуста, то "брехливий суб"єкт", він "за французів". В апартаменти султана князь входить шпарким кроком, не забажавши зробити передба- чений етикетом перед порогом уклін. Наступного разу князь опиняється перед тими ж дверима, тільки добряче турецькими дотепниками вкороченими, через які не ввійти, не зігнувшись у поклоні, - світліший і тут не роз- губився, пішов навприсядки, мов зібрався гопака втяти, але таки не вклонив голови; щоправда, протиснутися йому не зразу вдалося, проліз якось навкарачки - і найпершим з усіх частин князевого тіла вітав султана, володаря імперії трьох континентів, тлустий зад Меншикова.
      
      
      
      А в султана, тим часом, лежали в шухляді донесення контрозвідки про спостереження за чемним північним гос- тем. Віддаючи данину модному тоді захопленню спіритиз- мом, вертінням стола з поміччю лише доторку рук, Меншиков похвалився:
      
      - У вас крутяться столи, а від мого дотику весь турець- кий владний диван завертівся.
      
      Вельми цікавими також були слова світлішого князя, коли один із дипломатів російських вертався у Петербург з терміновим донесенням і Меншиков просив передати до- дому:
      
      - Я здоровий, часто катаюся верхи і якраз об"їжджаю коня на ймення Султан.
      
      Вже був навіть готовий Константинополь визнати звер- хність російську над святими місцями, звісно, не згоджую- чись отак з доброго дива подарувати петербурзькому імператорові половину людності Високої Порти, як без ого- лошення війни царське військо перейшло Прут і розлилося Молдавією та Валахією.
      
      Війна почалася. Почалася війна, в якій правди годі шу- кати ні з якого боку.
      
      16
      
      Як простелилися дороги Міхала Чайковського в бік, де заходить сонце, то й Максим Зеленчук туди разом по- дався - звикся він з Міхалом, нерідко кур"єром ставав у неблизьких та небезпечних мандрівках, а ще на тих доро- гах його очима уважними й вухами. Коли доля закинула Міхала на береги босфорські, то здебільшого мандрував Максим між Стамбулом й Парижем.
      
      Цього разу в Міцкевича у "Готелі Лямбер" він зустрівся із земляком Миколою Савичем.
      
      
      
      - Я привіз від Шевченка вам поему "Кавказ", - ше- лестів сторінками Савич, мов хотів пересвідчитися, чи не пропало нічого в дорозі. - Як би то гарно було, коли б ни- точки постійні в"язали Київ з Парижем, Париж зі Стамбу- лом, а той, в свою чергу, через Чайковського з кавказькими горцями, вельми з Шамілевим воїнством.
      
      - То конче, - якимось притомленим і притлумленим голосом відказав Міцкевич, бо життя справді на плечі йому звалило рутинну для нього журналістську працю, аби годувати сім"ю, а ще одночасно викладання в універ- ситетах. - Коли я читав лекції в Коледж де Франс, то пи- тали про Україну таки чималенько. Слава Богу, у пам"яті мандрівка краями вашими, перед очима розкішні сади у Стеблеві, привітний Харків і зустрічі з милим Гулаком- Артемовським, а вельми красуня-Одеса... Чував я, що в Києві освічені люди гуртуються - то неабиякою силою й міццю колись може постати.
      
      Збутися спoдіванням Міцкевича не судилося, бо вже перед самісіньким відбуттям у Стамбул дійшла до Мак- сима звістка про арешти в Кирило-Мефодіївському брат- стві, а самого Миколу Савича взяли на кордоні, ледве ступив на свою нещасливу землю.
      
      Коли Зеленчук переповів ту прикру новину Чайков- ському, то не гадав, що так близько сприйме. Того ж вечора Міхал засів за листи, а насамперед до "некоронованого ко- роля" польської людності, старого князя Адама Чарторий- ського.
      
      Вперше з часів декабристів, писав він князеві, почина- ють спалахувати в Україні вогнища бунту і опору. Чайков- ський наполягав, аби про арешт Костомарова, Шевченка, Куліша і їх сподвижників голосно заговорила французька і польська преса, при цьому ширити думку про непідлег- лість України: "Та думка найперше підштовхне українців
      
      
      
      до повстання... до потреби порозуміння з Польщею, що- найперше з князем, який чітко і нелукаво говорить їм, що не хоче українцям приєднання до Польщі, а хоче, аби були вони незалежні".
      
      Чайковський переконував Чарторийського, що не можна запропастити наше порозуміння з Україною, як це сталось у давнину.
      
      Князь, вірив Міхал, поділяє той погляд. Та не раз, і не в одній кімнаті "Готелю Лямбер" доводилося чути Макси- мові шушукання поза очі, інколи навіть сторожко на нього озираючись, що ніхто не повинен мати наміру просто так віддавати колись "землі забрані".
      
      - Новий Богдан Хмельницький іде, - не раз чував про Чайковського Максим Зеленчук пересторогу, з якою вже і критися врешті переставали.
      
      А Чайковський, скільки б поту і шарпанини не було за незвично довгий південний день, вперто сідав вечорами за листування. Він вірив у ймовірність повстання, тільки
      
      "треба старатися ситуацію дослідити на місці, через людей здібних... без упереджень релігійних". Таких людей, гадав Міхал, можна знайти насамперед в Галичині, "між класу поповичів", де рух бунтівний народний на очах почав на- ростати.
      
      Тим клопотатися йому вдавалося одночасно із споряд- женням експедиції до горців Шаміля. Висока Порта вельми зацікавлена в успіхові у війні затятих горців проти Росії, навіть субсидії немалі обіцяла.
      
      - За обіцянку шаблі, Максиме, не купиш, - посмію- вався Чайковський, не вельми потішений колись заобіця- ною поміччю.
      
      А ще залюбки підсміхався сам над собою, що не лише потурначився, а й тут, під цим сонцем Сходу, мимоволі стає схожим на бога Шиву - таким же багаторуким. Його
      
      
      
      агенти в Сербії і Валахії, Ірані й Болгарії, на острові Кріт і в Греції невтомними кротами "риють" так потрібні і важ- ливі відомості, що переправляються негайно в Париж, ста- ють в помочі дружнім французьким та турецьким дипломатам і урядовцям.
      
      Тим часом книги Чайковського жили власним життям, пробиралися непомітно крізь кордони, повз пильне ока жандармське, і гуляли навіть краями рідними. Кількома штрихами змалює те Теодор Томаш Єж:
      
      - Коли ми в краї зачитувалися творами Міхала Чай- ковського, як звично раніше романами Генріка Сенкевича, розійшлася було звістка, що Москва вельми стривожена словом Чайковського серед люду нашого та народу надду- найського, зажадала вона від турецької влади видання, чи, принаймні, його вигнання. У нас, на Поділлі, те ім"я на- було впливу такого, що не тільки винесло Чайковського на вершину письменництва, а й надало ваги визволителя Польщі.
      
      17
      
      Чайковський з Максимом саме судили-рядили, яку б мали на чергову капость імператора Миколи І відповідь віднайти, як та відповідь сама постукала в двері канцелярії їх агенції, постукала нерішуче і сором"язливо.
      
      Двоє бородатих ченців, вже немолодих, помітно посиві- лих, ледве переступили поріг, як впали на коліна:
      
      - Я - отець Павло...
      
      - А я отець Олімпій...Поможіть нам, заклинаємо вас, многократною буде наша віддяка...
      
      - Люди добрі! - похопився Максим. - Встаньте, тут не святі, і, напевно, вже ними не будуть.
      
      
      
      Якось, мало не силою, попіднімав їх з долівки, і, по паузі, несподівані гості, перебиваючи одне одного та до- даючи кожен на своє міркування найістотніше, загово- рили:
      
      - Ми з Білокриницького монастиря, що на Буковині, старовіри ми... Уже ноги по коліна сходили задля своєї справи, доки знаючі люди сюди, в Константинополь, піти не нараяли. Всі монастирі старовірів у Росії, хоч нас сім мі- льйонів, тепер замкнені, цар в Сибір впакував усіх свяще- ників, а нових висвячувати заборонено. Зникнемо ми, щезнемо з білого світу, як роса до полудня, бо ні в Білок- риниці, ані в Добруджі немає єпископа, аби нових висвя- чувати... Тож некрасовці до вас направили, бо ви, нам казали, завше раду-пораду і поміч людям даєте.
      
      - На жаль, клопоти наші далекі від справ душі, на жаль, - пожурився на власне життя Максим.
      
      І він, і Чайковський поверхово знали про гоніння на ста- ровірів російського імператора, західна преса, хоч зрідка, та щось друкувала. А більше дізнавалися від людей при по- їздках в Добруджу, в козацький Низ, в пониззя Дунаю. Оповідали, що по дорозі в Австрію жандарми арештували настоятеля Білокриницького монастиря архімандрита Ге- ронтія, за імператорським указом його кинули в Петропав- ловську кам"яницю, згодом у Шліссельбург і довели тортурами до божевілля, вийти з якого не зможе архіман- дрит вже до смерті.
      
      У гіркої пам"яті "духовній тюрмі" при суздальському монастирі в застінках проповідник Афоній Кочуєв, свя- тителі Олімпій, Аркадій, Геннадій і Конон. Аркадій стане секретним в"язнем Љ1, Олімпію буде присвоєно Љ2 - в них навіть, аби народ не дізнався, імена навмисне поза- бирають, залишать хіба номери таємні. Однак Чайков- ський якось від владців турецьких чув, що духовенство
      
      
      
      старовірів ще тут живе, просто розвіяла доля по цих краях.
      
      - Їдьте в Єрусалим, відвідайте маронітів, в Каїр, а ще спитайте у вірмен турецьких. Я вам напишу рекоменда- ційні листи до французьких консулів та знайомих купців грецьких.
      
      Об"їздив отець Павло з отцем Олімпієм немало країв, та марно, понищено їх духовенство, і знову постали вони на порозі агенції польської у Стамбулі.
      
      - Шкода, - тільки й мовив Чайковський. - Але не втрачаймо надії. Потрібного вам єпископа, висвяченого царгородським патріархом, спробую знайти в інший спосіб.
      
      З часом Чайковський вже вивчив Стамбул, мало як не свої Гальчинці. Болгарин Огнянович знайомить його з по- трібним владикою, колишнім митрополитом Боснії Амвро- сієм. Родом він був з албанських арнаутів, але гарно знав мови слов"янські і мешкав зараз на жалюгідну пенсію в Константинополі. Чайковський делікатно, не нав"язуючи свою пропозицію, веде перемовини з владикою, чи прийме він догмати старовірів.
      
      Владика дав згоду - він тільки послався на розмову в секретаріаті Єрусалимського патріарха, що то не буде суп- роти духовних правил.
      
      - Не можна заперечувати законність старообрядчої іє- рархії, якщо вона походить від нас, - чітко, без будь-якої дипломатичної двозначності сказали у секретаріаті. - Ста- рообрядці точнісінько такі ж християни, як і ми з вами.
      
      Червневого ранку, ще тільки на світ благословлялося, владика виїхав із сяючим від радості отцем Павлом та Ог- няновичем до Білокриниці. Висвята духовних осіб - кіль- кох для Добруджі і багатьох для Росії - таки відбулася, попри спротив неабиякий імператора. А то його вельми
      
      
      
      злило - старообрядці управлялися не синодом, надійним завше оплотом самодержавства, що складався із вірнопід- даних фактичних чиновників, ні, вони збирали собори, де не тільки духовенство мало право голосу, а й прості ми- ряни, а ще самі могли вибирати священиків з благочести- вих та освічених мужів - такий священик не був таємним агентом уряду. То ж зрозуміле обурення згодом генерал- лейтенанта Леонтія Дубельта: "Розкольничий митропо- лит, що має свою резиденцію в Білокриниці, незважаючи на вимогу нашого уряду до цього часу живе в Крагенфурті поблизу Відня і без найменшого за ним поліційного на- гляду..."
      
      Цілковитий жах, сміявся потім Чайковський з Макси- мом, це ж треба, мало того, що живе в іншій державі, бо в своїй християнського владику чекала б, напевно, таки бо- жевільня, а й живе без прищуру поліцейського ока.
      
      Щоправда, те око продовжувало незмигно слідкувати за митрополитом, імператор Микола І став вимагати від ав- стрійської влади скасувати митрополиту право священно- діяти та зліквідувати Білокриницький монастир. В іншому випадку, не церемонився Петербург, російські вій- ська нападуть на австрійську імперію. Митрополита, якого так приязно на початку приймав імператор у Відні, тепер викликав він знову в столицю, але не для пошанування, а запропонував йому замість Білокриницької будь-яку най- ліпшу кафедру від Вселенського Константинопольського патріарха.
      
      Митрополит Амвросій відмовився.
      
      Неслухняного владику тоді відправляють у заслання, в місто Цілі, в Словенії, де й нестиме він до смерті свій жит- тєвий хрест - тільки через півтора століття на Всесвіт- ньому Соборі Православної Церкви старообрядців його зачислять до лику святих. Попри те, Білокриницька єпар-
      
      
      
      хія проіснує до 1920 року, куди входитимуть навіть кубан- ські лінійні козаки. А отаман некрасовців Гончар, той самий, що листувався з Герценом та Огарьовим і допомагав російським демократам, прийде зі своїм військом в знак вдячності до Чайковського і повоює славно під його знаме- нами.
      
      18
      
      Козацькі сотні півколом шикувалися на просторому плацові, рівняли вершники нетерплячих коней, ось вже неспішною риссю попереду строю виїжджає козак із роз- горнутим прапором - Максимові навіть очі кортіло про- терти від того неймовірного видива. Прапор Запорозької Січі, прапор Дорошенка, подарований, точніше, поверну- тий патріархом, щойно доставлено з Константинополя, і він тихо полощеться на свіжому вітрові.
      
      - Запорозької Січі нема. Запорозька Січ знову вос- кресне, - повернувшись до Максима, докинув Чайков- ський майже дослівно мовлене ним у Добруджі.
      
      На велелюдному плацу на хвилю запала тиша. До пра- пора наближається православний священик, ксьондз като- лицький, мусульманський мулла і єврейський рабин. Один за одним до них під"їжджають вояки і складають вій- ськову присягу - одні на Євангелії, на Корані - інші, ще інші, по вірі своїй предковічній, до Талмуда підходять.
      
      Невже то не марево, не видіння чи сон, думав Максим, невже козацька потуга насправді постане знов з забуття, постане по тому, як мусила одинадцять разів змінити місце своє, облаштуватися навіть на зовсім чужій землі, бо злі царі та цариці відібрали рідну? Ще Орлик-молодший, пе- реказували діди, силився на Рейні Січ заснувати, щоби
      
      
      
      бодай колись повернутися в Богом дарований край, на да- лекій Алясці українські переселенці міркують хоч там за- снувати свою державу - то все нездійсненні мрії... То невже тут Січі судилася доля?
      
      З тими думками ще довго не розставався Максим після присяги, коли йшли спершу в Шумлу, до штабу головно- командувача Омара-паші - тут їм обіцяли дати гармати для козацької артилерії та мали прибути нові добровольці з Добруджі. Гарматами таки розжилися, от тільки попов- неня не дочекатися, бо Добруджу вже зайняло російське військо.
      
      Як просвистіло ядро і гухнуло в десяткові кроків, то не було часу більше Максимові вертатись до роздумів та від- гадування прийдешнього - перший бій свій йому на ту- рецькій землі судилося прийняти біля фортеці Силістрія. Досить дикою місциною, густо залісненою, поораною впа- динами та ярами рвалось російське військо розчистити собі шлях, рвався імператор Микола І до всеслав"янського па- нування. Чайковському до козацького війська додали ще кільканадцять ескадронів турецьких, мав він захищати Силістрію. Її дванадцятитисячний гарнізон відчайдушно боронився від вісімдесятитисячного московського війська, командував яким сам, гіркої пам"яті по придушенню Вар- шавського повстання, генерал-фельдмаршал Паскевич. Землячок, трясця матір твою, полтавчанин, граф Єриван- ський, князь найясніший Варшавський. Оповідав ще в Па- рижі Микола Іванович Савич, як зустрічалися з Адамом Міцкевичем, запросив Паскевич по-земляцьки Панька Ку- ліша на вареники, та й тут же арештував, навіть вареники не схолонули...
      
      Максим спав по кілька годин, або й зовсім не було того сну ні в одному оці, всім несолодко повелося, і Чайков- ському в тому числі, бо не міг отаман дозволити собі більше
      
      
      
      простого козацтва. Не лукавив Міхал у листі від 17 червня до вірного приятеля Ленора: "Сам ходжу за патруля і по- мимо волі стаю солдатом, коли Ружицький не захотів. Французи у Варні, англійці у Бальчику, навмисне зволі- каючи, тим часом байки розказують все про коні або вози та дороги... То є соромом у справі військовій".
      
      Таки не поспішали, журячись різними перепонами, союзні війська рятувати Силістрію, що відбивалася що- моці від настирних російських атак.
      
      Не будучи кадровим військовиком, Чайковський на свій глузд та на власному повстанському досвіді застосову- вав партизанську тактику. Його рухливі підрозділи завда- вали клопоту ворогам з різних боків, намети розбивав вигадливо, аби разом з різнобарвною козачою формою створити враження великої армійської сили - і те викли- кало нерішучість та втрату часу навіть в самого Паскевича. До фортеці, тим часом, без особливих перебоїв надходило продовольство, набої та зброя.
      
      Хіба опівночі вертався Максим з Силістрії у козачий штаб - пробивався разом із захисниками фортеці, що пішли у контрнаступ по хвилі черговій російського штурму. Висвист лихий ядер над головою у бік твердині, пороховий дим і кіптява в теплому і сирому повітрі, що враз притлумив запах п"янкий квітучих дерев, який у пе- рервах боїв торжествував околицею, бентежив знервовані, змарнілі, виснажені, висмоктані й обезсилені людські душі, - так не в"язалися чари південної ночі з людською злобою, пронизливими різномовними вигуками-коман- дами, стогоном зранених та передсмертним зойком.
      
      Лава на лаву йшли турецькі шеренги супроти росій- ських, всі розуміли значимість моменту, бо ще в надвечір"ї прорвалися росіяни майже під стіни і в саженях вісімде- сяти окопалися в шанцях. Колись би сам собі дивувався
      
      
      
      Максим тій неприродній і нелюдській втісі, з якою опус- калася його шабля на плечі чи голови супротивників, бо й розібрати немислимо в нічній імлі, хіба підсвіченій на якусь мить недалеким снарядним спалахом; ось навпроти лише силует, але й в напівтемені встиг він побачити загроз- ливий рух, по якому очікувати удару багнетом, - Максим ще зумів якось вивернутися неймовірним зусиллям і таки дотягнутися шаблею ворога. І вже як той падав, то знайоме щось промайнуло у рухах, а болісний зойк різонув самого його по живому, низонув неспівмірно та неспівтавно, коли б то власне Максима шаблею черконуло. Він нагнувся над зраненим, як стрімко пройшла вперед турецька шеренга, і жах, холодний та немилосердний, на правець його скор- чив, зсудомив так, як судомив колись хіба у дитинстві, коли молодої зими топився в річці, проламавшись на не вмерзлій ще кризі; мало тямлячись, обхопив руками рідне обличчя.
      
      - Дядьку, де ви тут взялися?! - він думав, що закри- чав, закричав на версту, на всю околицю, на оте все бойо- вище, таке далеке від отчого дому і таке безглузде, непотрібне, гріховне, безумне оте душогубство; він думав, що закричав, а насправді лише хрипів і збулькував його голос, як у звіра із щойно перерізаною горлянкою.
      
      - З тюрми... Помилували... У солдати, - відказував ледве чутно дядько, відказував із перервою, мов балакав через тлумача і той мав би за ним встигати.
      
      19
      
      З високим та худим, з бездоганно складеною статурою та холодною і нерідко зверхньою іронією в очах - з сес- тринцем князя Чарторийського Владиславом Замойським
      
      
      
      в Міхала Чайковського були непрості стосунки. Чайка не заздрив ні статкам, ні родинним зв"язкам, але як прийшло повідомлення йому, як керівнику, про зменшення і так скромної платні працівникам стамбульської агенції, то в листуванні з вірним другом і співробітником Ленором ви- хлюпнулося наболіле.
      
      "Я і ти, і всі, хто зі мною, - писав Ленорові, коли той готувався до небезпечної подорожі на Кавказ, - хто, не ва- гаючись, посвятив високій меті наше життя, наш побут і наше достоїнство, даровані ласкою Божою здібності - ми не маємо грошей і мати в принципі не можемо, бо при праці публічній чим іншим, не властивим для неї, займа- тись не чинно. Про ощадливість не забуваємо, але що вдіяти, коли без грошей ані жити, ані посувати неможливо розпочаті справи. Коли б був багатим, то власним коштом служив би Польщі і панові князю; гадаю, такі посади, як моя, повинні займати заможні панове, як от Володимир Потоцький, як Сапіга, як згадуваний Замойський. Вони можуть служити Польщі власним коштом, а ми будемо під їх керівництвом - якщо треба і допоки треба.
      
      Нехай ці панове, що володіють статками, а не хочуть служити Польщі, не поспішають до діла її ставати у поміч, нехай перестануть раз і назавжди вважати себе поляками
      
      - водночас ми в голоді й холоді будемо їй служити; в та- кому разі не дивуватиметься світ, що жебрак служить справі... але коли одні поляки живуть в чванькуватому ба- гатстві, то інші в нужді та очевидній убогості не знайдуть для себе ніде дверей відчинених і не знайдуть порозу- міння".
      
      Як окидав оком Замойський свій подальший шлях, то на тому шляху зір незмінно впирався в якусь перепону, і тою перепоною бачився йому Міхал Чайковський. В час по- встання 1831 року Замойський був ад"ютантом Крижа-
      
      
      
      нецького, потім шефом корпусу генерала Раноріно, з яким відходив за австрійський кордон. В еміграції Владислав нав"язав дружні стосунки з французькою та англійською аристократією, з поміччю дядька входив у довіру диплома- тичних кіл, кабінетів міністрів і монарших дворів. Замой- ський бачив винятково себе намісником Чарторийського в еміграційних колах, а з огляду на маєтності, родинні зв"язки та поважний дядьковий вік - і наступником, при- наймні, найвища сходинка в тій ієрархічній драбинці мала належати саме йому.
      
      - Не розумію, - знизав якось плечима Ленор в розмові з Чайковським, - не розумію, навіщо графові Замой- ському, хай навіть в завуальованій формі, частенько наго- лошувати, що наша головна агенція в Стамбулі підпорядковується не прямо князеві Чарторийському, а лише через нього. Граф же тут котикові навіть хвоста не зав"язав...
      
      Чайка не міг відказати те, що насправді думав, не ля- гало на душу своє "я" ставити попереду справи, хоча чу- вати подібне не раз випадало: якось так акуратненько, через сторонніх осіб мовлене, ненав"язливою думкою ши- рилося.
      
      Щоправда, траплялося, граф підтримував Міхала. Як розкинула стамбульська агенція ширшу мережу, охопила нею балканські краї, діставала найцінніші вісті, то Замой- ський у листі до князя Чарторийського наполягав з Лон- дона: "Дуже прошу не шкодувати коштів на доставку депеш зі Сходу, бо моє тут значення залежить від відомос- тей звідтіль, які вважаються важливішими за інші".
      
      Як не погоджується з чимось Чайковський, то не про- мовчить і самому Чарторийському. Коли не без участі За- мойського склали умови співпраці з монастирем лазаристів і зібралися витрачати, на розсуд Міхала, недо-
      
      
      
      цільно кошти, то пише він з обуренням у "Готель Лямбер":
      
      "З пана князя, фундатора справи, роблять одного з благо- дійників, а князевому агентові, не надавши йому жодних прав, ставлять в обов"язок лише догоджувати та перетво- рюють у прохача".
      
      Ще різкіше відпише, як відрубає, Замойському, який так ретельно штрикав палиці в колеса, що, зрештою, і сам собі шкодив. "Я тої умови не розумію. На що князь дав гроші? В який набуток вони перетворяться? Є то проста да- ровизна... Я не розумію ні цілі, ані причини такої умови, я не знаю, що тут трапилося. Хай дарує полковник, що я так відверто кажу, але мені серце болить, - за стільки труда, стільки часу, витраченого мною, що полишив сім"ю, яку я люблю, мною, що знехтував своїм майбуттям задля того, аби щось зробити для справи польської".
      
      Сердиті протести Міхала не залишаються поза увагою, йому "Готель Лямбер" вирішує допомогти. А на поміч на- правляють Болеслава Волегловського. Його знали усі як давню довірену особу Замойського.
      
      Далі робота в стамбульській агенції пішла, як можна було очікувати. Волегловський і сам клопотами себе не об- тяжував, ще й інших під"юджував проти Чайковського.
      
      Здивований Міхал пише про те якось знічено, шукаючи і не знаходячи причини вельми дивної поведінки нового помічника ще з першопочатків:
      
      "Не знаю, чим міг образити пана Велогловського - ін- коли справді вказуючи на його безвідповідальність та не- хіть до провадження політики пана князя, але то було у дискусії, в якій він ще гірше дорікав мені походженням з провінції руської, української, що я не поляк і т.д. Я на ту дитячу суперечку не зважав, а коли він хворів, то його так доглядали, як би й удома не доглянули краще".
      
      А помічник тим часом у віддяку за совісний догляд ра-
      
      
      
      портує в "Готель Лямбер": "Репрезентант князя та репре- зентант влади і справи польської на Сході повинен і може зайняти поважнішу позицію... Ніщо йому тут не шкодить і нічого не бракує, хіба потрібного такту... Владу запевнює, що він поважний і знаний, шанований, але можна не- складно впевнитися, що не так насправді. Влада може ві- рити, що він тут у добрих стосунках з пашами - як же владу переконати, що він їх навіть в обличчя не знає?"
      
      20
      
      У війську Чайковського, а тепер генерала Садика-паші, Адама Міцкевича з його напарниками Генриком Служаль- ським і Армандом Леві приймали зі щирою душею: на ви- шитому рушникові вояки у козацьких одностроях піднесли хліб-сіль, доземним уклоном вітали. Життя в обозі козацькому немало потішило іменитого паризького гостя своєю колоритністю і несподіваною для нього злагод- женістю. Але за вечерею Чайковський не приховував своїх бід і неочікуваних клопотів.
      
      - З Добруджі у нас вояків немало, некрасовців, при- були польські офіцери та підофіцери. Та однаково людей бракує. Не відмовляв, як зголошувалися, також болгарам, вірменам, євреям, навіть на ризик пішов - прийняв час- тину амністованих тюрмаків. Бородаті, зарослі, обдерті, зі слідами кайданів на руках і ногах вже на третій день були вдягнуті в мундири козацькі - глянув на них у строю і очам не повірив. Ладні хлопаки, дужі, зухвалі, справжні дияволи війни, тож мимоволі згадалася давня Січ Запо- розька... І таки добре себе показали в бою, срібний ангел козацький з мертвих душею підняв і поставив на ноги ту сотню.
      
      
      
      Чайковський тільки забув сказати, що обмундировував та озброював новобранців власним коштом і втопив у ту справу мало не весь маєток.
      
      Міцкевич роззирався довкола такими очима, мов нена- роком втрапив в незнаний, якийсь інший світ, де диво- вижно єдналися давній козацький і традиційний східний світи; звучить українська мова, мов спинився переночу- вати десь у степу, як мандрував з Києва до Одеси, от тільки під тріск цикад сходять і піднімаються ввись у чорному небі не звичні в своїх краях Косарі, а над обрієм засвітився і набирає сили Південний Хрест.
      
      На додачу до його намету, розбитого поряд із генераль- ським, підійшли ввечері полкові музики: четверо козаків зі скрипкою та бубном мали таки прирождені голоси, і їх пісня про тугу за бойовими походами переносила мимоволі у давні часи запорозькі. Згодом надійшов Чайковський і собі прилучився, до ладу в нього вийшло, знав чимало ук- раїнських пісень - чого дивувати, тож автор "Повістей ко- зацьких". Може, саме в той вечір спало на гадку Міцкевичу порадити синові своєму Владиславові пере- класти "Повісті" ще французькою. Владислав дослухався батьківського слова, через рік вийде переклад і стане той твір знаним усій Європі.
      
      Побувши з десяток днів в обозі Чайковського, отамана Чайки, як все частіше звали його козаки, іронічний Ген- рик Служальський писав додому: "Якщо не поїхав у мене дах від щастя, то бачить Бог, те мене чекає. Слово честі, кріпшого полку немає, як перший козацький".
      
      Стриманішим, ближчим до офіційного був тон самого Адама Міцкевича, коли писав про побачене князеві Чарто- рийському. "Застали Садика з тими самими почуттями до Польщі, до вашої особи, пане князю, які знали у ньому ра- ніше, і все його найближче оточення налаштоване так
      
      
      
      само. Перебували в обозі два тижні. Мали часті і ґрунтовні розмови з різними офіцерами. Зустрічалися також із сол- датами. Не раз спадало мені на думку, скільки мати могли щирої втіхи, коли б ви разом із нами, князю, були. Додам, що перш ніж виїхати до Бургаса, наслухалися найдиво- вижніх байок про Садика та його обоз. Застерігали нас, що там голод, запасайтеся, мовляв, сухарями й ковбасами. Шептали, що наражаємося на небезпеку, на нас можуть напасти. Сміялися ми з того, і справедливо. Солдати вельми прив"язані до командира. Корпус офіцерів підібра- ний з людей пристойних. Там і старші військовики, і мо- лодь синів обивателів... Всі в злагоді тут живуть, по-братерськи. Дух і тон далекі як від грубого солдафон- ського галасу, так і від розв"язності салонної".
      
      За два тижні від зіркого ока Міцкевича не могло втаї- тися ні доброго, ані лихого. Тож тільки роздратування чи- тається поміж рядків, коли відписує на ті геть нечистоплотні доноси заздрісників, що нашіптували про безлад в обозі отамана Чайки. "Не вір, вашмосць князю, тим недобрим пліткам. Полк контролюється, кожний по- бачить, що мимо недоліків і злого стану не проходять, смертність була до немислимого мала, а саме в першому по- лкові, де весь час перебував в обозі, тільки двоє померло. Полковий лікар Гутовський був спочатку призначений го- ловним лікарем турецького флоту, але відмовився від свого високого становища, аби землякам служити; він є знаним в краї і еміграції. Має медалі інших урядів і похвальні сві- доцтва. То муж справедливий, простий і світлий".
      
      У такому полку, куди люд прибивався з трьох конти- нентів, звісно, різне могло траплятися. Вахмістрові та трьом рядовим солдатам, що недавно дезертували з війська російського, настала черга патрулювати біля обозу. Не за- були ще новобранці, певно, попереднього ремесла, замість
      
      
      
      патрулювання напали на подорожніх, пограбували тисячі піастрів і забрали речі.
      
      - Сто п"ятдесят київ - і на суд в Константинополь, - розпорядився Садик-паша, коли мародерів тут же впій- мали. - В іншій армії вас би вже розстріляли.
      
      Коли Міцкевич розібрався у справі, то тільки й мовив:
      
      - Ще заслабка кара. Раджу, пане Садику, подібний бруд прати, так би мовити, в своїй полковій ополонці.
      
      Однак у бракові вигадливості опонентів Чайковського важко було звинуватити. Раптом у марсельському ви- данні на ймення "Семафор" публікується вельми дивна кореспонденція. В ній анонімний автор описує, що вже при першому зіткненні полку Чайковського з ворожим військом відразу тридцять його козаків зі зброєю у руках перейшли на бік ворога і пристали до російського війська, а самого Садика-пашу увільнено надалі від команду- вання, його реформований полк передано під начало За- мойського.
      
      Ленор, як втрапила йому та публікація, то тримав її краєчком пальців, на віддалі, мов виквацяли її підозрілим чимось і він не хотів собі руки бруднити. Зате, попри різ- ницю в щаблях емігрантської ієрархічної драбинки, відчи- тав Замойського, як бувалий дяк першачка в приходській школі.
      
      - То є пекельні помисли, діла стукачів. Не втаємничені вони ні в Стамбулі, ні тут - то ваші таки стукачі, пане по- лковнику. Можна тільки подивуватися, що Садик на них не зважає, хоча йому все відомо. Він має право на відпо- відь, має право людське на оборону. Тільки, на нещастя, те станеться коштом справи і репутації польської.
      
      Князь Чарторийський також не міг цього разу промов- чати, хоч тримав щосили толеранцію, а ще шкодував, зде- більшого, самолюбство Замойського, свого сестринця.
      
      
      
      - Я вважаю формацію козацьку за помисл і річ великої ваги, - у погляді старої людини, що багацько надивилася на віку, в тих старих очах, оточених сіткою рясною звивис- тих зморщок, у яких залягали з роками все глибші тіні, в тих очах зблиснув метал. - Вона може стати символом по- єднання русинів-українців з елементом польським, засту- пити нас в Україні від розбрату й різні, яку б москалі хотіли влаштувати задля власної потіхи. Тому діяти тільки з Садиком і винятково через нього, то його задумка і справа, і ніхто краще її не поведе.
      
      Істинний стан речей змалює в листі той же Ленор:
      
      "Військова позиція Садика-паші набирає все відчутні- шої ваги. Відомо, що 23 червня він був на чолі 4000 вояків, з двома турецькими генералами під своєю командою. А то вельми швидко затикає роти найзатятішим його опонен- там, які нічого не роблять, зате вельми прудкі тільки все очорнити. Пан Міцкевич особливо відзначає пошанування та оборону людей жертовності і чину супроти заздрості та немочі".
      
      21
      
      Заціпенілий, скутий жахом, наче вмерзлий в льодину, Максим прийшов до тями лише від думки, що марнує час і не рятує пораненого. Рвонувши одяг і приглядаючись у момент артилерійського спалаху до рани у передпліччя, він швидше навмання в напівтемряві став перев"язувати. На щастя, рана виявилася неглибокою, та найважче було спинити кров.
      
      Максимові цього разу щастило: в розпал нічної атаки десь далеко за спиною росіян почулися звуки відбою - то вже потім з"ясується, що їх налякало донесення про вели-
      
      
      
      кий польський легіон на підході - і разом з санітарами дядька переніс він в фортечний лазарет.
      
      Наступного дня по обіді, як притишилась трішки рана, дядько з передихом, мов бракувало повітря, оповідав:
      
      - Суд у Житомирі був... Спішний такий, мов за стіною горіло... Нас етапом погнали в Якутію, батько довго не ви- тримав, сухоти зморили. А мені за добру послушність в ос- танні роки милість випала, напередодні війни у солдатчину височайшим рескриптом.
      
      Як пішло на полегшення, то Максим за першої ж нагоди забігав у лазарет, бувальщинами своїми емігрантськими ділився, як вчилося у Сорбонні, з ким зустрічався та що чути і бачити випадало. Дядько й собі переповідав, як ве- лося йому на вистуджених далеких дорогах, от тільки очі його дивували: рідко чомусь зустрічався з Максимом по- глядом, частіше той погляд никав засидженою мухами сте- лею, блукав по кутках, налякано шарахався і бокував; муляло щось йому на душі, муляло набридливим камін- цем, що випадком втрапив у чобіт і тепер, куди б він не пе- ремістився, однаково непокоїть.
      
      Довго зважувався Максим, доки, набравши повітря на повні груди, мов зібрався плигнути у студену воду, що аж на морозі парує, допоки не спитав навпростець - і відразу розв"язалася його душа, сплутана і перев"язана досі неви- димими шнурами здогадів і підозр. - Я не просився на цю війну, - зустрівся таки з ним поглядом дядько, колючим якимось, дивовижним, з відтінком зніченості і вини вод- нораз. - Мене присилували... А от ти чому, купно із бусур- манином, підняв руку на брата свого, православного, чого ж ти ступив на ту стежку нічну, якою Іскаріот навпомацки прокрадався у Гетсиманський сад?
      
      Дядько раптово закашлявся, обличчя його, досі бліде, мов без синьки білена глиною хата, зашарілося раптом,
      
      
      
      наче щойно з шпаркого морозу переступив поріг по щи- рості напаленої домівки. А як втихомирився кашель, то став розказувати, як відбирали ключі від Віфлеємського храму: йому, в свою чергу, оповідав те офіцер, що був тоді у російській місії. Турецький паша наказав привести не- гайно до нього грецького єпископа, аби передати ключі ка- толикам. Довго і марно гримотіли у двері православного єпископа, затятим він був, і під загрози не хотів відчинити. Зрештою, з поміччю воску мусили зліпки знімати з замків, за ніч виготовити дублікати і наступного дня подарувати латинянам: мусульманинові-туркові байдуже, в якої хрис- тиянської гілочки будуть ключі, віддати належить тому, кому цього дня вигідніше.
      
      - Чи ж то мислимо отак виставу творити на місці, де явився задля грішних людей Спаситель? - В дядьковому голосі тепер не було попередньої настороженості та незро- зумілої і непояснюваної вини, залишався лише холодний сум і такий же, як на траві перший іній, холодний жаль.
      
      - Бог один, - тільки й міг проказати Максим. - На могилі праотця Авраама люди різної віри складають мо- литву.
      
      І раптом у душі Максима прорвало якусь загату, йому конче хотілося виговоритися, насамперед для самого себе, словом означити те, що скалкою болісною нило у серці - то не віра сварить людей, хотілось кричати, то все ненасит- них політиків викрутаси лукаві, усі війни, до жоднісінь- кої, усі спалахують винятково через гроші, маєтності, владарювання над ними, землею і людом. І Миколі І ключі від Віфлеємського храму так само потрібні, як його голов- нокомандувачу князю Меншикову ікона Божої Матері, прислана особисто імператором.
      
      - Десь там покладіть, у прикомірок, розберемося зго- дом, - відказав ад"ютантові заклопотаний князь.
      
      
      
      І втратилася б, напевно, ікона, коли б, як писала фран- цузька преса, не поцікавився пропажею Петербург.
      
      А ще Максимові хотілося оповісти людині, яка десятки літ чула хіба росомахи рев у далекій тайзі, як обмізкову- ють те європейські уми. Йому довелося бути на вечірці одній в Янковського, досить знаного в емігрантських колах Парижа, коли в імлі безвиході після поразки по- встання опускалися руки. В запалі Міцкевич вигукнув:
      
      - Немає в нас тепер іншого порятунку, потрібен новий орден. Але кому його заснувати? Мені? Пізно! Той занадто аристократ, інший забагацько демократ, а тут треба свя- того...
      
      Зрештою, всі зійшлися на думці, що єдино можливий клич для нового руху: "Бог, Воля і Батьківщина!"
      
      - Прийде час для об"єднання людства в єдину сім"ю, - додав на продовження мовленого Янковський. - Єдність християнства припускає об"єднання всіх християн, про- тестантизму, схизми та іудаїзму.
      
      Билася, пульсувала, спотикалася і перечіплювалася думка людська, як врешті людині вийти за межі звіриного стада...
      
      - Ти справді не продавав Христа. Ти його просто зра- див, - хрипко сказав на завершення дядько, погляд знову його схопила крига, і він, застогнавши, повернувся лицем до стіни.
      
      22
      
      Максимові мандрівочка пахла - пахнула вона порохо- вим димом і ще невідь-чим, бо збирався у неблизькі світи, в такій дорозі різне статися може, доки в Тегеран доне- сення передасть.
      
      
      
      Перед дорогою, звісно, дядька відвідати слід, чиє здо- ров"я швидко йшло на поправку. В переповненому лазареті з густим смородом, попри відчинені вікна, гнійних бинтів та ліків на дядьковому місці лиш зібгана постіль лежала.
      
      - На перев"язку вийшов чи погуляти? - спитав сусіда, також полоненного.
      
      Той тільки пальцем коло в повітрі крутнув, наступне коло вже вище окреслювалося, а вказівний палець у стелю навіщось тицяв.
      
      - Втік цього досвітку, - відказав Максимові, як той нерозуміюче здвигнув плечима. - Мовив, до вітру - і з тим вітром завіяло.
      
      З тяжкою душею Максим добирався до Тегерана - то- чила душу образа дядькова, а ще той погляд, у якому по- єдналося непоєднуване, ворожість і зніченість; може, думав, ніяково йому було, що племінничок з бусурманами злигався, що без п"яти хвилин дядько мав стати душпас- тирем, а от, на тобі, під носом прогледів... І куди ж далі про- стелеться дядькова доля, як перебіжчика не зарубає випадком турок чи куля сліпа не наздожене?
      
      Максим не міг, звісно, бачити, як простелилася далі дядькова дорога, як ішов він у світанковій імлі до своїх, в напрямку російських шанців, пригинаючись на всяк при- крий випадок. І, тим паче, не міг чути, як двоє російських солдат перемовлялися в окопі поміж собою:
      
      - Хоч вчора мало не втрапив під шаблюку турецьку, але трофей таки здобув славний, - тішився один, пере- ймаючи з руки в руку англійську нарізну гвинтівку. - То не наша гладкоствольна пукавка, набагато далі наповал кладе.
      
      - А чи бодай разок з неї вже стрельнув? - знехотя пе- репитав інший.
      
      - Де там, хоч би по вороні якій для певності перед боєм
      
      
      
      спробувати. Стривай, он від фортеці в імлі щось видні- ється. Чи не лазутчик який?
      
      - А якщо перебіжчик?
      
      - Хрін з ним, на одного турка поменшає, - засміявся господар трофею, втішений негаданою мішенню, став не- спішно цілитися і врешті натиснув курка.
      
      Силует, що сірів вдалині, змахнув тільки руками, мов ненароком послизнувсь на льоду, і зник, розчинився, роз- танув навіки в імлі.
      
      В Тегерані, по довгім путі під пекельним сонцем, вже біля величезного базару, такого ж колоритного, як і саме місто з його височенними мечетями, що кололи самісіньке небо, та голосистими муллами, побачив Максим відділ пер- ського війська. Вояки були вдягнуті в довгі червоні сур- дути з жовтими ковнірами, в широкі чорні штани і на головах мали високі баранячі шапки. Та не сурдути з ков- нірами ошелешили Максима і не шапки, бо схожі доводи- лося бачити у Стамбулі, як вигук мимовільний заднього вояка, що ненароком спіткнувся.
      
      - Щоб тебе шлях трафив!
      
      Не втримався Максим, підскочив.
      
      - Що ви за одні, братове?
      
      - Єстем гвардія шаха.
      
      Слово за словом, Максимові круглі від подиву очі на гвардійців не справили ані найменшого враження, опові- дали буденно і трішки притомлено.
      
      - В батальйоні перського шаха майже всі українці й по- ляки. Жити хотілося, повтікали з московського війська. Можете й ви до нас приставати. Йдіть он до нашого капі- тана Дяченка.
      
      - А чи вам, хлопці, хоч добре платять? - все ще не міг відійти від несподіванки Максим.
      
      - Та досі гріх було скаржитися, - той самий притом-
      
      
      
      лений голос, може, не від утоми навіть, просто люди з ін- шого краю не зразу звикають до цього шпаркого сонця пря- місінько над головою, від якого і тіні годі побачити. - Досі платили, але подейкують, що перестануть. Вельми цар ро- сійський серце велике на шаха взяв, посол їхній мало не щодня насідає, боїться той цар, що так від нього всі повті- кають.
      
      Мій милий Боже, дивився услід гвардійцям Максим, де тільки наш люд не зустрінеш, на сторожі кого вони тільки не стоять і на чийому боці в різні часи воюють... От лише на cторожі своєї землі, не за чужі, а свої інтереси зброю взяти у руки не випадає. В Стамбулі, перечитуючи лондонські та паризькі газети, він ловив не раз себе на думці, що, пробігаючи очима сотні імен та прізвищ, спиняється часто саме на українських іменах - як ту пам'ять не витравлюй, не витирай з душі, а вона, каверзна, крізь шкіру проступати вхитряється. Яків Малик ще ген- коли став великим візиром індійського князівства Гуджерат, затято боронив князівські кордони, коли свої на шмаття дрібнісіньке рвали. Василь Турчин, знаний генерал і друг американського президента, десь там форти будує і за свободу чужу стає на прю... Полковник Мігель Ромі іспанського колонізаторського хомута помагає людям у Південній Америці скинути, з рук Болівара найвищий орден Бусто де Лібертатор одержує, а то ж ніякий не Мігель, і не Ромі, то звичайнісінький волинський поміщик Михайло Скибицький, який же до того першим зробив інженерний розрахунок тепер знаменитого Панамського каналу. А он, на тобі, подивися, гвардія шахська вулицею шпацірує, шахська, що половина її балакає з березолупською чи бузаківською говіркою. Що вже казати про азійського, дикої ординської крові російського самозакоханого чинушу з його баченням твоєї мови й
      
      
      
      народу, яких "нет и быть не может", коли позірно цивілізовані австро-угорські урядовці тієї ж пісні затягують.
      
      - Ми заледве даємо собі раду з однією нацією, з поля- ками, - таки втрапили в пресу слова австрійського дирек- тора львівської поліції про "Русалку Дністрову", - а ці дурні голови хочуть ще розбудити мертвопоховану руську націю.
      
      То ще надвоє, віденський підмітайле, житомирська бабця ворожила, хто насправді мертвопохований і за якою імперією справлятимуть сперш жалобний обід...
      
      Повз барвистий і галасливий тегеранський базар прохо- дила шахська гвардія, що за пісню похідну собі взяла "За світ встали козаченьки", карбувала крок та гвардія не- звично розпеченою бруківкою, на яку босою ногою годі сту- пити, гонорово марширувала гвардія, доки не зникла за рогом будівлі.
      
      З гіркуватим присмаком думки обсідали Максима, як вертався додому, набридливі якісь, наче мухи у Спасівку. Єдиною втіхою стало, що вертався він через містечко Тарсі, де, як значилося в старих пергаментах, народився апостол Павло. І таки здійснилася його давня задумка, побував у тому містечку і колодязь апостола навіть знайшов - він пив з нього, смакуючи, кришталевої чистоти прохолодну воду, а тоді присів перепочити і задрімав.
      
      23
      
      Головнокомандувач князь Олександр Меншиков, весе- лий і рішучий, з гордовитою поставою на своєму неспокій- ному арабському скакуні, сьогодні ще охочіше сипав дотепами. Його війська надійно розмістилися в гирлі ріки
      
      
      
      Альми, його генерали справу свою знають нівроку, навіть як зустрів вранці розчервонілого і неприродно рвучкого та метушливого генерала Кир"якова, що таки встиг з досвітку досить пристойно вже похмелитися, то навіть не подав виду. Меншиков лишень час від часу оком кидав на па- горби позаду російських позицій.
      
      Князь Олександр Сергійович ні трішки не сумнівався в успіхові бою, то ж запросив світських дам помилуватися видовищем, пообіцявши їм показове побиття англійців із французами та ганебну їх втечу - на тих пагорбах віддалік одні дами, вдягнуті амазонками, гарцювали на вишколе- них конях, інші ж, зручно вмостившись в ландо, зонти- ками нетерпляче похитували.
      
      Врешті з боку французького табору лунко озвалися ба- рабани і звуки сурми покликали до прапорів.
      
      - До зброї!
      
      По лівому флангові російських позицій вдарили з моря гармати із союзницьких кораблів. Десант англійського і французького війська, що безперешкодно висадився на кримську землю, тепер розвивав свій наступ.
      
      Бій, як не очікував Меншиков, несподівано затягнувся, ворогуючі сторони сходилися в рукопашну, серед сум"яття людського та кінського рвалися ядра і шматували живі тіла, дико іржали нажахані коні, яким у тому кривавому місиві, гуркоті та смородові пороховому ще важче було щось втямити, аніж озлобленим, із розчервонілими від не- нависті та тваринної люті людям в мундирах. Сім годин з незначними перервами йшов бій за міст через річку Альму: французи, поляки українці, татари з французького інозем- ного легіону рубали шаблями й кололи багнетами таких же поляків, українців, татар з російського полку.
      
      Піхотинці французькі зі своїх нарізних штуцерів, як зайців, розстрілювали здалеку російських артилеристів,
      
      
      
      бо гвинтівки їх удвічі перевищували дальнобійність росій- ських гармат, що заряджалися картеччю - навіть мовити не доводилося про перевагу тих штуцерів над царськими гладкоствольними з крем"яним запалом рушницями...
      
      Не судилося вдягнутим в амазонки дамам, що гарцю- вали на дорогих і гарно доглянутих конях, помилуватися цього разу панічною втечею французів з англійцями, самі рятували душі, перелякано торохтіли колеса ландо зі спраглими видива мандрівницями, що тими парасольками різноколірними тепер прикритися думали від осколків. Так і не протверезілий генерал Кир"яков утікав пішки, бо коня якась куля підбила.
      
      Одна біда рідко ходить. Тікаючи від ворожого війська, в тому поспіхові князь Олександр губить портфель з ба- гатьма державними документами - їм ще світитиме не- близька дорога.
      
      Розшарпані на клоччя, російські полки після розгрому під Альмою відступали тим часом у безладі. А за полками тягнулися довгі вервечки поранених - одні йшли, спи- раючись на рушниці, немов на костурі, бо про ті костурі ніхто не подбав, інші нездужали зовсім уже, повзли або на- вкарачки лізли, і придорожня пилюга осідала на відкриті рани, а ще інші, втрачаючи останні сили, падали і вмирали в калюжах крові. На залишеному полі бою лежало понад дві тисячі солдат, безпорадних проти запалення і ганг- рени, - їх мучила спрага, бо ні води, ні допомоги фель- дшерської чи лікарської не дочекатися. Просякнуті потом сорочки і поли шинелей замінювали бинти; свідок тої біди запише: "Перев"язували вони себе самі, хто як міг, трем- тячими від страждань руками: вони жалісно просили по- мочі в тих, хто проходив мимо, не помічаючи, що і в них залишалася остання іскра життя, аби добрести до своїх і віддати Богові душу бодай у колі своїх земляків". Стогін і
      
      
      
      болісні нелюдські зойки знімалися над недавнім побоїщем, бо знали солдати, що судилося їм саме тут помирати - на дві тисячі поранених виділили для вивезення рівно десять кінних підвід.
      
      Наче чорний кіт Меншикову дорогу перебіг чи зла во- рожка наворожила - поразка змінювалася новою пораз- кою. Перед боєм під Інкерманом, вже невдалік Севастополя, треба розгортати війська, та, от біда, князь Олександр карти місцевості в Петербурзі забув. Терміново написали листа в столицю, тільки війна на пошту чекати ніяк не хоче. Діяти мають невідкладно.
      
      Генерал Данненберг вчасно виручив.
      
      - Я тут знаю місцевість, як власну кишеню. Розпочалася битва, йшла вона зі змінним успіхом,
      
      тільки пригодонька невелика трапилася. Там, де за Дан- ненберговими словами мали пагорби височіти, чомусь до- лини розкинулися, і навпаки. В тій битві союзники знову росіян ущент розгромили. Карту місцевості з Петербурга термінова пошта доставила вже наступного дня після по- разки.
      
      З рештками війська рушає Меншиков в напрямку більш безпечному, до Бахчисарая, по дорозі розпорядив- шись за собою палити села, господарські будівлі, маєтки татарської знаті, млини, фуражні запаси, які несила з собою забрати, аби ворогам те не дісталося. Куріли під кримським осіннім небом чорні дими, пливли над степами та передгір"ями...
      
      Ще перед відступом від Севастополя адмірал Корнілов, насупившись, перепитав:
      
      - А як же з флотом, світліший?
      
      - Поклади собі його в кишеню, - дав мудру пораду ад- міралові князь.
      
      Ті чорні дими під погідним небом нагадали татарським
      
      
      
      чоловікам, що час із закапелків потайних виймати зброю. В загонах самооборони за невеликий час де двісті, де й триста вже душ. На поміч союзникам ніхто не шкодує по- жертви. З еміграції прибуває нащадок ханського роду Гі- реїв Сеїт Ібрагім-паша. По урочистій молитві в мечеті перед багатотисячним людом лунають його слова:
      
      - Ніколи вже Крим не буде під російською п"ятою, ні- коли...
      
      І те слово покотилося велелюдним майданом, покоти- лося далі ген-ген, окаючи відлунням, і перекочувати- меться з одного кінця півострова аж до іншого. Понад десять тисяч татар помагатимуть виганяти російського гостя з своєї землі.
      
      Хоч ще зовсім недавно особисто з рук Меншикова вій- ськові ордени одержували татари унтер-офіцер Сеїтша Балов, рядові Селім Абульхаїров, Молоджан Аметов і інші, які воювали в числі тисяч татар під російським прапором проти своїх же під іншого кольору прапорами, князь Олек- сандр видає достойне чужинця на цій землі розпоряд- ження:
      
      - Виселити з Криму усіх татар, всіх до душі вздовж морського берега від Севастополя до Перекопа.
      
      Рескрипт князя Меншикова затверджує імператор Ми- кола І, який непогано тямив, як рвати загарбані душі будь- якого народу на шмаття: "Я разрешил твое представление о переселении прибрежных татар, к чему вели приступить, когда удобным найдешь..."
      
      А загублений портфель з документами Меншикова ре- тельно вивчав французький штабний офіцер, доки не роз- порядився:
      
      - Тут більший інтерес для турецьких союзників. Пере- дайте те все добро в Стамбул.
      
      
      
      24
      
      Хитро посміхаючись, Чайковський почав викладати з портфеля на стіл перед Максимом якісь папери.
      
      - Тут є досить цікаві документи... Турецькі друзі поді- лилися з нами загубленим в паніці добром князя Менши- кова.
      
      Максим став неспішно гортати списані різними почер- ками аркуші. Поступово звичайний інтерес в нього змі- нився гострою цікавістю: тут були розпорядження з Петербурга, відомості про переміщення полків та батарей, постачання зброєю та амуніцією, а ще перехоплені військо- вою цензурою листи російських солдатів і офіцерів. Він по- вільно розбирав нерівний почерк першого, що втрапив у руки, такого листа, писаного, ймовірно, аж ніяк не за сто- лом, а десь хіба в поспіхом викопаних шанцях, на коліні, бо рядки пливли хвилею або чудернацько стрибали:
      
      "С наступлением ночи наша армия представляла страш- ный хаос, никто не знает дорог, войска, пришедшие из Рос- сии, без проводников столпились и не знали, куда двигаться. Раненые брошены на поле, два дня без воды и хлеба, у кого рука висит на коже, у кого уже черви в язвах. В госпиталях - ни бинтов, ни корпии, ни пищи. Ужасно, ужасно! Ты знаешь адъютантов князя, могут ли они распо- ряжаться в таком сражении? Артиллерия наша без при- крытия, в то время как у неприятеля каждый отряд подкреплен ею и кавалерией... Место нашей безрассудной гордости заступил всеобщий упадок духа, на всех лицах - стыд, унижение... Каждый из нас готов умереть с пользой для России, но умереть безславно, мучаясь, видя, что ни- чего не приготовлено для защиты, - это невыносимо. Нас справедливо наказывают за беспечность и самонадеяность.
      
      
      
      Нет, мой друг, что ни говори, - наш Черноморский флот был игрушкой, годной только для царского смотра".
      
      Максим далі перебирав папери, і все більша злість, хіба перемішана з гіркотою, змінювала у душі той перший зро- зумілий людський та військовий інтерес. Милий Боже, ду- малося йому, до чого тільки поруйнували народ, душу струїли - його, вчаділого "безрассудной гордостью", вже черви живого точать, а він однаково "готов умереть с по- льзой для России". Для якої ще користі тамбовському чи іншому російському селянинові, якого, мов порося, мають право досі продати й купити сьогодні в єдиному європей- ському заповіднику рабства; і що ти забув на цій крим- ській землі, або в задунайських землях, де останнє добруджанське козацтво борониться від тої кривавої і не- наситимої гордості...
      
      Максим перебирав документи і хмурів ще більше, мало того, думав він, що ллється через сатанинську жадібність людська кров, не менше лихо коять такі захисники гор- дості, роздираючи на чужій землі навпіл душу інших на- родів, - немилосердно рвуть та шматують по-живому, а така рана гоїтиметься куди гірше, аніж то різали б тіло, кровитиме десятиліттями, якщо не століттями... Татари воюють проти татар, проти тебе і таких, як ти, дітей укра- їнських фельдшерів, вчителів, синів православних і уніат- ських священиків, виставлено, як пишеться он в тому папері, двадцять дев"ять кінних українських полків, три- надцять артилерійських бригад та чотири батальйони піших. Силоміць забраний під російський прапор поляк та українець з волинського Полісся чи Галичини тепер має ці- литися багнетом у груди такому ж полякові та українцеві, що вирятувався від петербурзької честі та гордості в еміграції і воює тепер за свою і сусідську свободу у фран- цузькому легіоні чи англо-турецькому корпусі, британо-
      
      
      
      німецькому війську або легіоні швейцарському, італій- ському легіоні чи польсько-українському війську Чайков- ського.
      
      І то ще не все, гортав Максим папери та донесення про постачання зброєю, продовольством та фуражем, щоб тебе, предковічного волиняка, вбити, кожну третю гармату від- ливатимуть в Києві на арсеналі, Шостка дасть до половини пороху, а з Херсоном та Миколаєвом - то й взагалі левову частку, в Луганську виготовлять снаряди, що мають па- дати на твою голову.
      
      Наступного дня, забираючи в Максима документи, Чай- ковський між іншим перепитав:
      
      - І які ж враження від того всього? Максим відповів не відразу:
      
      - В одному з останніх номерів газети "Нью-Йорк Ге- ральд Трибюн" я прочитав огляд подій Кримської війни. Можливо, той огляд дещо історико-філософського харак- теру, але висловлені в газеті думки про Росію запам"ятову- ються. На подальшому шляху людства, пишеться там, лежить величезна доісторична, викопна хтозна з яких часів, рептилія. Вона надзвичайно злобива, вкрай небез- печна, має потужні щелепи і маленький мозок. Для по- ступу людської цивілізації, зазначає автор, то колосальна загроза. Автора звати, здається, Карл Маркс.
      
      25
      
      Того дня Чайковський світився новою лискучою копій- кою, яка щойно потрапила в обіг, ще не затертою і не за- шмуляною - турецький уряд надав свободу в цілій імперії всім полякам та українцям з його краю, яких раніше про- дали у неволю. Марнославну думку, що до цього доклав він
      
      
      
      дещо свою руку, Міхал силоміць відганяв та відпихав, на- томість мізкував, чим ще помогти землякам. Не випускав з ока засноване ним для земляків поселення Адампіль не- вдалік від Стамбула, жоден приїзд заможних емігрантів не минав, аби потрусити їх худі чи нехуді кишені для помочі у розбудові поселення. Останнім часом не вдавалося нахи- лити тільки до благого діла щойно прибулу Людвігу Сня- децьку. Але від наміру з принципу таки не відмовлявся.
      
      Донька знаного віленського професора, інтелігентна і витончена Людвіга, якій присвячував захоплені поезії ще зовсім юний Юліуш Словацький, приїхала в Стамбул з особливою місією - відшукати могилу свого чоловіка, офі- цера російської армії Корсакова, що загинув в безкінечних московських військових походах десь на болгарській землі.
      
      Сперш їй нараяли якогось службовця, який начебто мав знайомства поміж тутешніх урядовців. Та він виявився просто легковажною людиною, без жодних зв"язків з ту- рецькими можновладцями, гроші прудко ховав у гама- нець, але замість фірману-дозволу на поїздку і підготовленого каравану годував лише обіцянками.
      
      Звернулась було Людвіга, як прибула з російської імпе- рії, властиво до російського посольства. Там довго голо- вами догідливо кивали, відтерміновували відповідь, а врешті, вивчивши польське еміграційне оточення Сня- децької, ще й на поважні причини відмови послалися.
      
      - Паспорта нашого не можемо видати, - ґречний і де- лікатний посол Тітов ховав очі, аби поглядом не зустрі- тися. - Ми не повинні наражати вас на небезпеку, бо паспорт російський у цих краях не вельми шанований.
      
      "А хто його десь шанує", - тільки й майнуло у думці Людвіги вже на порозі з посольства.
      
      Чайковському не часто, замороченому своїми клопо-
      
      
      
      тами в оттоманській столиці, випадало зустрічатися зі Снядецькою. Підсвідомо в душі затаїлася неприязнь до не- бідної землячки, яка на справу землі своєї не вельми поспі- шає чимось поділитися. Снядецька винайняла досить пристойний дім на березі Босфору, у престижному перед- місті Стамбула Орта-кіої, мала власні екіпажі для виїзду, утримувала прислугу. Вибудувала собі вежу зі слонової кості, думав Міхал, замкнулася в ній і не бачить та не чує нічого довкола, окрім свого жалю та надгробного смутку, начебто покійник тільки того жадає і образиться, коли б помагала живим у їх насущному.
      
      Інколи все ж зустрічалися випадково. Його дітище Адампіль потихеньку розбудовувався, селилися земляки, одружувалися молоді пари, народжувалися діти. При уро- чистостях з нагоди народин ще одного колоніста навіть ви- пало якось стояти разом на хресті зі Снядецькою.
      
      В рапортах у Париж, в "Готель Лямбер", тим часом по- чали з"являтися відомості з Одеси, дані про рух росій- ського війська, прибуття іноземних дипломатів, уточнювалося також, що то відомості певні, з надійних джерел, хоч і одержані випадково, з листів Людвізі Сня- децькій від її поважних одеських знайомих.
      
      В надвечір"я 17 лютого 1844 року Чайковський розма- шистим почерком, при мерехтливій свічі, дещо крупні- шими буквами ніж зазвичай, писав листа у Париж князеві Чарторийському. Видавалося Міхалові, що жодна нагода для їхньої справи не має бути втрачена, клопотами пані Снядецької, насамперед коштами її, як добре помізкувати, також не випадає нехтувати. Хотілося, звісно, щоб ті кошти були куди більшими, але тут вже нічого не вдіяти, брат надсилає Снядецькій ощадливо, лише на небідне про- життя та на експедицію до могили її чоловіка, яку, ймо- вірно чи ні, ще належить знайти. Попри все, набуток тут
      
      
      
      бачиться, на кошти фундації Снядецької для ченців монас- тиря, які приязно до нього ставляться і могли б стати своє- рідними його представниками, чималий шмат можна зробити - незримо для чужого недоброго ока це дозволить управляти ситуацією на козацькому Низові.
      
      І не мав Міхал відчуття власного цинізму, лише про- стий розрахунок, немов на рахівниці кістками клацав.
      
      "Маю надію, що пані Снайдецька, чий чоловік десь ле- жить вбитий під Шумлою, помістить прах його в монастирі та створить фундацію для утримання певного духовенства. Те повернути маємо на нашу користь, навіть трішки про те з нею вже обговорював. Подбаємо про її подорож, послу- гуємося посильно в здійсненні того акту романтичного.
      
      Московськими трупами можемо зробити добру послугу своєму краєві..."
      
      26
      
      Чайковський знав, як натиснути на свого головноко- мандувача Омера-пашу.
      
      - Я писав, що для слави турецького війська ця справа має величезну вагу - зайняти Бухарест раніше австріяків. Маємо ж ми нарешті робити щось самі, без опертя на союз- ників. Австрійці не здатні швидко прибути до цього міста, принаймні їм з місяць ще буде потрібно.
      
      Омер-паша спершу вагався, щось там погоджував у Стамбулі, врешті його особистий секретар Рустем-бей, а на- справді поляк Вольський, привіз Чайковському депешу від головнокомандувача. Він не заперечував похід козацького війська на Бухарест, але застерігав, що Чайковському до- ведеться розраховувати лише на власні сили, бо раніше двох тижнів головні турецькі частини не надійдуть.
      
      
      
      Цього будо достатньо Садикові-паші.
      
      Спекотного 6 серпня 1854 року козацька кавалерія, ви- цокуючи бруківкою, входила в Бухарест. Чайковський не боявся якихось ускладнень, він давно був у порозумінні з румунськими патріотичними силами, насамперед з Іоном Гіцу. То ж не каміння, а квіти летіли з відчинених вікон. Ще напередодні Іон Гіцу та його друзі сповіщали буха- рестців:
      
      - Любіть і шануйте Садика-пашу, він поважає румунів і знає їхні потреби.
      
      Стамбул призначає Чайковського військовим губерна- тором Бухареста.
      
      А через два дні він напише Рустемові-Вольському:
      
      "Порядок і спокій панують у Бухаресті, люди відпочива- ють собі, виходять на променади, а всю ту безпеку їм гаран- тують шість ескадронів козаків, що день і ніч не злазять з коней".
      
      І то не було перебільшенням щодо цілодобової козацької варти. Слідом за козацьким військом в Бухарест почали прибувати якісь військові комісари та спостережники з різних союзних армій - вони дивилися на Бухарест як на здобуте місто, а на мешканців його як на військову здобич. На зустрічі в уряді міста, як окинув Чайковський оком велику залу, то різне бачив в очах - одні дивилися з про- стою людською цікавістю, інші ж насторожено, вичі- куючи, щоправда, з якимись ворожими та колючими
      
      поглядами не довелося зустрітися.
      
      - По російській окупації в місті повинен бути цілкови- тий спокій. Гадаю, що Бухарест не потребує якоїсь сторон- ньої опіки, все залишається на місцях, спирається на власні інституції, власний уряд, про публічну безпеку по- турбуються місцева міліція і поліція. Чим швидше хай за- працює паспортне бюро, аби контролювати людські
      
      
      
      потоки. Подумайте, чи не пора клопотатися про власну вій- ськову формацію.
      
      - В місті час від часу трапляються спалахи холери, - піднявся немолодий, вже сивий чоловік у пенсне. - Чи можна від вас очікувати допомоги?
      
      - Військові не залишаться осторонь.
      
      Негайно, як губернатор, Чайковський видає санітарні розпорядження, створюються лікарські комісії і бригади, із запасів військовиків виділяється частка ліків - біда по- ступово спадає.
      
      Не був би сам собою Чайковський, якби навіть звідси дав спокій Парижеві і Стамбулу задля головної своєї справи - справи Польщі і України. Доки десь там, в за- тишних салонах, точаться перемовини, хилитаються дип- ломатичні гойдалки, він натискує у листах: "То було б втратою для нашого діла, коли б гаялися зараз створити український полк з білим кольором давньої кавалерії во- линської... Навіть помимо бажання воюючих, повстання можна перенести на Малу Русь. Польські легіони на Кав- казі, поміж черкесів, то є ветом супроти заспокоєння, доки для Польщі чогось не зробимо... Одне й друге може бути здійснене, та не винятково нотами та перемовинами, а ще й офірою коштів - інакше то буде, як вчорашнього дня писав: "Вариш воду - вода лишиться".
      
      Ленор у листі про ті дні зазначить: "Ми всі, до жодні- сінького, одного помислу, від пана князя до останнього простого козака, що вірно служить під командуванням Са- дика-паші...І Садика ніхто звинуватити не зможе, що мало тут зроблено, навіть опоненти його тутешні самі визнають, що лиш він один зумів правильно діяти в ситуації і вчи- нити справу великої ваги, значно більшу очікуваної".
      
      А в Бухарест, тим часом, за високими домовленостями входили австрійські війська - і в умовах двовладдя від-
      
      
      
      разу виникають непорозуміння, тим паче, не найґречніше поводяться австріяки. Замойський доповідає з іронією в Париж, в "Готель Лямбер": "Тут з австрійцями немало труднощів, але Омер-паша і комісар турецький Дервід- паша стараються вправлятися, а Садик їм в усьому раду і поміч дає... Ґречність австрійців так далеко захована, що Садик якось, боронячи одного волоха від переслідування, якого німець хотів прикінчити, не допустив до того - але сам без приміщення залишився".
      
      Врешті ухвалено рішення передислоковуватися козац- тву в місто Браїлу. За давнім звичаєм румунська аристок- ратія скидається на віддяку - одну тисячу дукатів турецькому комісарові і одну - Чайковському. Та відмо- вився Садик-паша в найґречніших висловах, але коли по- чали наполягати, то згодився прийняти кошти, тільки за однієї умови. Нехай віддадуть ту тисячу, запропонував їм, на козацтво, на закупівлю взуття, одягу і подібні потреби.
      
      Так і дійшли згоди.
      
      Швидко про ті "дукатні перемовини" дізналася преса, про це написали всі провідні газети, тож навздогін буха- рестці для козаків скинулися ще на п"ятдесят тисяч піастрів.
      
      27
      
      Вже наступного дня після повернення з Тегерана Мак- сим став почуватися кепсько. Раптово під досвіток, навіть живіт не заболів, знудило і він ледве встиг дочалапати до вбиральні, потім бігав ще і ще, мусив зрештою йти в лаза- рет і ледве дочекався лікарського обходу.
      
      Все тіло було немов обмолочене, а як тернути язиком по піднебінню, то однаково, що іржавою старою бляхою.
      
      
      
      Лікар порахував пульс, оглянув ретельно та розпитав про самопочуття.
      
      - Зле, - тільки й мовив замість діагнозу.
      
      Максима невідкладно перевели у холерне відділення. Дві ворогуючі сторони кололи одна одну багнетами й ру-
      
      бали шаблями, стріляли кулями і картеччю, та куди пруд- кіше відстрілювала обох холера, наповал клала тисячі і десятки тисяч - її чорне крило накрило Туреччину і Бал- кани, Одещину і все Причорномор"я, Молдавію і Валахію... Неймовірна спрага мучила Максима та сухість у роті, навіть шкіра якось висихати стала, кисті рук зморщи- лися, наче він їх днями квасив в воді, а як зібрати ту шкіру в складки, то й розпрямитися не хотіла. Ще через день Максим глянув на себе в осколок дзеркала і сам себе не впізнав - вилиці на обличчі загострилися, мов там шкіру поспіхом до кості приклеїли, синюшні плями пішли навколо очей, а вуха і кінчик носа стали мало не
      
      фіолетовими.
      
      - Пияк викінчений, - мовив сам до себе вголос, тільки й голосу власного не почув, одне шипіння з горлянки ви- рвалося.
      
      Він довго не втрачав свідомості, а потім і сам не знав, чи то справді бачене й чуте ним наяву, чи видиво, просто знов хилитався в сідлі пустелею, безкінечною, неміряною і нео- зорою, обмеженою хіба тремтливим маревом, що текло й миготіло на видноколі. Врешті, зморений сонцем, що ва- рило живцем, проїжджаючи містечко на ймення Тарсі, він спішився й присів біля колодязя обабіч шляху. Максим пив незвично прохолодну воду, брався перепочити, та- муючи бездонну спрагу, і знову пив - вода там була чис- тою, аж, видавалось, іскрилася, крізь товщу її виднілася кладка із колотого світлого каменю, і навіть зелений мох, що всіявся на тому камінні деінде, не применшував криш-
      
      
      
      талевої чистоти, а швидше посилював ту прозорість та хо- лодив її.
      
      Раптом Максим відчув на собі чийсь погляд і підняв го- лову: на дорозі навпроти нього спинився якийсь подорож- ній. Невисокого зросту, лисуватий, з густими і зрослими бровами на лиці, дивовижно лагідному і спокійному, на яке навіть спекота не в силі була накласти тінь змори - ви- давався той подорожній, що злегка спирався на палицю, Максимові кимось знайомим, десь і колись він бачив це умиротворене обличчя, чи не з дитинства йому відоме... Здогад, як блискавка в похмурому надвечір"ї, сяйнув рап- тово, він таки бачив напрочуд схоже обличчя, коли щоне- ділі разом з матір"ю ставив у церкві свічки.
      
      Враз холод пройняв Максима, мов не було над головою цього шпаркого сонця, а розпечене повітря, від якого сохла і вилягала трава, на деревах згорталось і в"януло листя, стало раптом стужею водохрещенською; і вкляк Максим на коліна.
      
      - Я впізнав тебе, святий отче, апостоле Павле...Тож, як судилась така нагода, скажи мені: чи то справедливо, чи то праведно, що ми волю для землі своєї виборюємо? А може, то гріх непростимий, і сьогодні дужчому треба про- сто коритися?
      
      Ніби хмара набігла на сонце, кинула легку тінь, так на мить спохмуріло обличчя немолодого подорожнього, але тінь та довго не втрималася, майнула і відійшла.
      
      - Чи покликаний був ти рабом? Не турбуйся про це. Але коли й можеш стати вільним, то використай краще це. Бо покликаний в Господі раб, визволенець Господній, так само покликаний і визволенець, він раб Христа.
      
      Ви дорого куплені, тож не ставайте рабами людей!
      
      Максим розумів, що навряд чи буде йому в житті нагода ще отак поспитати, він хапливо гортав думки, немов за-
      
      
      
      будькуватий учень хоче в останню хвилю у підручнику від- шукати потрібну відповідь:
      
      - Нам все кажуть, що мова мого народу є тільки говір- кою, а дехто переконує у запалі, що тих мов розмаїття зникне, десь одна там залишиться, французька, китайська чи інша якась...
      
      Знову набігла та тінь на лице подорожнього, тільки цього разу ще менше втрималася.
      
      - А тепер, як прийду я до вас, браття, і до вас говорити буду чужою мовою, то який вам пожиток зроблю, коли не поясню вам чи то відкриттям, чи знанням, чи пророцтвом, чи наукою?
      
      Бо навіть і речі бездушні, що звук видають, як сопілка чи лютня, коли б не видавали вони різних звуків, як піз- нати тоді, що бринить або грає? Бо коли сурма звук неви- разний дає, хто до бою готуватися буде?
      
      Так і ви, коли мовою не подаєте зрозумілого слова, як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер! Як багато, наприклад, різних мов є на світі, і жодна з них не без зна- чення!
      
      Поспішали повз них перехожі, сповнені клопоту свого насущного і не звертаючи бодай крихту уваги на розмову цих двох на узбіччі, пройшов стомленний караван, здій- маючи сонну пилюгу, а Максимові все не терпілося:
      
      - Але ж твердять таке владоможці та ще, куди при- кріше, позірно поважні люди, що вченістю та знаннями хизуються?
      
      І вперше побачив Максим на немолодому, роками посі- ченому зморщок мереживом, відтінок якийсь гіркоти та прикрості.
      
      - Знай же ти це, що останніми днями настануть тяжкі часи.
      
      Будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозу-
      
      
      
      мілі, гордовиті, богозневажники, батькам неслухняні, не- вдячні, непобожні;
      
      нелюбовні, запеклі, осудливі, нестримливі, жорстокі, ненависники добра; зрадники, нахабні, бундючні, що більше люблять розкоші, аніж люблять Бога; вони мають вигляд благочестя, але сили його відреклися. Відвертайсь від таких!
      
      - Як же тут відвернутися, - не стримався Максим, - якщо твердять таке навіть ті, хто себе іменує слугами Бо- жими?
      
      - Такі бо фальшиві апостоли, лукаві робітники, що під- робляються під Христових апостолів. І не дивно, що сам са- тана прикидається ангелом світла!
      
      Отож, не велика це річ, якщо й слуги його прикида- ються слугами правди. Буде їхній кінець згідно з учин- ками їхніми!
      
      І чого ж воно так, думав Максим, ведеться в цьому хи- мерному світі, ось святий чоловік, який пішов за Христом, каже нам: "Ви дорого куплені, тож не ставайте рабами людей!" А тут народ мій цілісінький у рабстві в неправед- них... Тому не ставати рабом - таки істинне?!
      
      28
      
      Звивистою крутою дорогою кінь, хоч молодий і добре до- глянутий, піднімався важко і починав натужно сапати - дім, куди прямував Чайковський, виднівся мало не на вер- шечку гори, на високому березі Босфору. Міхал їхав до Люд- віги Снядецької знову позичати гроші.
      
      Паскудна ж людська натура, думав він сам про себе, лю- дина робить тобі добро, а ти відчуваєш до неї щось близьке до прикрості. Ти картаєш Снядецьку в думці, що ця полька
      
      
      
      замість витрати коштів на велику справу землі своєї, тринькає їх насправді на забаганки: просто замовляла б, як роблять усі, щонеділі панахиду по покійному чолові- кові, молилася за упокій загиблого і похапцем прикопа- ного в невідомому краї, в невідомому місці і невідомо за чий інтерес... То, певно, міркував дорогою Міхал, загальна властивість якогось другого, тіньового боку людської душі, позичальник часто-густо, не віддавши впору борг, чомусь замість вдячності відчуває тиху неприязнь, якщо не більше.
      
      Чайковський їхав з щемливим серцем, силуючи себе, але не їхати він не міг - чотири місяці працівники його стамбульської агенції не бачили вже платні; він і сам ди- вувався, за що тут вони харчуються і як живуть, навіть пе- рестав ображатися на їх криві і колючі погляди, не сердився на злісні вигадки і плітки, що кошти з Парижа, мовляв, надходять, а то саме він їх навмисне заникує і довго не віддає з якихось шкурних своїх причин, заробляє на них, напевне...
      
      У вітальні Снядецької Міхал почувався спершу ніяково і сковано, як людина, що очікує несподіваний удар і має в ту ж мить себе якось захистити, бо таки недотримане слово йому допікало, неприємно кололо навіть побіжне нагаду- вання. За літа, що вже шелестіли тихенько за його спиною, по зустрічах з багатьма несхожими людьми Міхал на- вчився читати приховане співбесідником в тональності го- лосу або мимовільному погляді; і те внутрішнє відчуття, важко пояснюване, рідко його підводило. Сьогодні ж і в го- лосі, і в очах господині дому йому не вдавалося вловити бодай відтінку невдоволення чи прикрості, хіба ледве чу- лося якесь співчуття жіноче, пам"ятне з материнських слів або голосу, яка шкодувати могла його вже дорослого: "Ох, ті чоловіки"...
      
      
      
      - Мої знайомі з Одеси прислали нового листа, - на- томість за чаєм оповідала господиня. - Там також мимо- хіть згадується про прибуття нових російських полків - може знадобиться для відбудови вашої козаччини від Дунаю до Волги? Про неї ви так цікаво оповідали мину- лого разу... От тільки ніяк не втямлю: нащо вам замість існуючих імперій - Російської, Австро-Угорської чи інших - вибудовувати ще одну... Чим вона ліпша буде іс- нуючих? Крові то ж скільки один переділ вартувати може.
      
      Наївне на розсуд Міхала запитання не застало його зне- нацька, він і сам думав не раз про те, вагався, шукав з мукою вислід, і той вислід повільно, як паросток з уже про- рощеної зернини, не за годину міг проклюнутися і вигуль- кнути на світ білий.
      
      - Справа не в імперії, Запорозьку Січ назвав першою християнською республікою чоловік, який недолюблював, швидше навіть зневажав слов"янство. А річ у тім, щоби такий лад на цій землі дати, аби затишно було там козакові й татаринові, поляку і болгарину, євреєві і московітові ...
      
      - А не простіше - поляк нехай живе собі в Польщі, литвин у Литві, а русин хай вже в своїй Україні? - Люд- віга повільно й незримо для самої виходила врешті зі своєї башти зі слонової кості, де замурувала себе лише в товарис- тві журби і смутку за покійником; такі розмови про біль- шенькі проблеми, зовсім не абстракні під воєнні громи, що долинали звідусіль, такі розмови непомітно вертали її до життя з усіма незгодами, клопотами і суперечностями.
      
      - Я поляк, і ним помру, - наче в чоловічому товарис- тві, ствердів голос Міхала. - Але судилося мені народи- тися на козацькій землі, цього в мене ніхто не питав, де на світ Божий з"явитися. І ніщо не замінить краю мого, бо не чував досі, що буває в одної людини три чи п"ять матерів...
      
      
      
      Знаєте, з часом люди вироблятимуть все більше і різних то- варів, а то річ рухлива, зі сходу на захід, з півдня на північ, товари самі ж не ходитимуть, лишень з людьми, хтось осяде в уподобаному краєві, ніде дітися від мішанини люд- ської. Але кожна земля, при тому числі козаччина, хай зі своїм обличчям залишиться, зі своєю піснею, що відлунює хіба з найдальших століть, сивою думою чи легендою, яким сивіти ще - і ніколи не щезнути. Київ, скажімо, для мене, велике місто, яке близько від Овруча...
      
      Міхал розсміявся раптово і по-дитячому власному доте- пові і зовсім легко вимовив те, через що мучився і чого бо- явся:
      
      - От тому я набрався хоробрості - не віддавши, попри обіцяне, ще попередній борг, просити сьогодні новий.
      
      Снядецька мимоволі й собі розсміялася, то буває таке з людьми, на одну хвилю налаштованими, - як позіхне один, то й другий чомусь позіхає, засміється один, то й дру- гий не втримається.
      
      - Брат щось загаявся цього разу з коштами. Але на все, що при мені, ви можете розраховувати.
      
      Сміючись, вона ненароком впустила чайну ложечку, Чайковський нагнувся підняти, а Снядецька собі, їх об- личчя вперше були так близько; він торкнувся її руки і від- разу відсмикнув власну руку, неначе обпікся, та було вже запізно. У скронях йому до болю затисло і все тіло кинуло в жар, він, здавалося, сп"янів в одну мить від призабутого запаху жіночого тіла; зморений своїм кочовим і страдниць- ким життям, безперервними мандрами, коли ночувати не раз випадало десь у степу, на голій землі, підкладаючи за- мість подушки власний кулак, або й просто в сідлі бути добу чи дві, не маючи сну ні в одному оці; позбавлений за- тишку домівки, якою в кращому разі міг прислужитися похідний намет; той запах тугого жіночого тіла розбудив
      
      
      
      раптово й негадано предковічний чоловічий поклик й не- стримну пекучу жагу - він докладав неймовірних зусиль, аби стриматися, але відчував, що зусилля ті дійшли денця. Тої ночі Чайковський вперше ночував у домі на Орта-
      
      кіолі, на високому і крутому босфорському березі.
      
      29
      
      Максим то поринав у безпам"ятство, то знов на якусь мить приходив до тями, густа пітьма, наче карти в метких руках циганки-гадалки на гомінкому базарі, тасувалася з нетривалим просвітком, і ніяк був нездатен він зрозуміти, чи та розмова в містечку Тарсі ще тоді відбулася, як присів перепочити біля колодязя апостола Павла і незчувся, як придрімав, чи то в маренні розмовляє зараз.
      
      - Святий отче, я так стомився, обезсилів геть, - гово- рив Максим і кожне слово було важке, мов свинцеве, і да- валося з неймовірною натугою. - Невже воля і віра стільки страждань потребують?
      
      Зітхнув тільки апостол Павло, бо свої неблизькі дороги на спомин спали; він би й не хотів зараз згадувати та гово- рити про них, та мусив, він повинен якось розтопити той нетривкий лід вагань, сумнівів та непевності, коли людина на роздоріжжі і не відає своєї путі, відгадати її своїм сер- цем силиться.
      
      - Я був більш у працях, у ранах над міру, частіш у в"яз- ницях, часто при смерті.
      
      Від євреїв п"ять раз я приймав був по сорок ударів без одного, тричі киями бито мене, один раз мене каменували, тричі розбивсь корабель, ніч і день я пробув у глибочині морській; у мандрівках я часто бував, бував у небезпеках на річках, у небезпеках розбійничих, у небезпеках свого
      
      
      
      народу, у небезпеках поганів, у небезпеках по містах, у не- безпеках по пустелі, у небезпеках на морі, у небезпеках між братами фальшивими; у виснаженні та праці, часто в недосипанні, у голоді й спразі, часто у пості, у холоді та наготі.
      
      - Невже в вірі десь сила така захована, що в час небез- пеки смертної, неминучої, видавалося, не дасть душі, як дошці сирій на сонці, покривитися і покоробитися? - не стримався таки Максим, хоч і ніяково було спитати, ви- дати власний страх і вагання, так старанно заникані в за- капелки найдальші пам"яті, ще й прикидані шматтям мороки щоденної.
      
      І вперше всміхнувся тут подорожній, щось пригадавши, та усмішка, сяйнувши, враз випрямила, розігнала і розгла- дила всі зморшки на лиці, стерла хіба десяток добрий років.
      
      - У Дамаску намісник царя Арети стеріг місто, щоб схопити мене, але по мурі мене спущено в коші віконцем, і я з рук його втік...
      
      Більше нічого не сказав подорожній, повернувся й пішов своєю дорогою - йшов курним шляхом під високим сліпучим сонцем, і лише гарячий вітер розвівав його поли; ступав неспішно, але з особливою впевненістю мандрів- ника, що достеменно знає свій напрям, аж доки не розта- нув у хисткому мареві при виднокраї.
      
      А Максим далі метався, як некерований човен на пруд- кій і вузенькій річечці, поміж берегами безпам"ятства і мі- зерним просвітком, у нього не було гарячки, навпаки, тіло ставало все холоднішим, мерзли висхлі поморщені руки, не рятували тіла від холоду ніякі рядна та накриття. От і прийшов твій судний день, думалося йому, в тебе є віра, але немає сили. Ні крихти, ані мачинки немає моці, аби далі ту справу якось попхнути, в яку істинно віриш, якій
      
      
      
      віддав молоді і немолоді літа, заради якої стільки підошв стоптано, прочовгано і протерто... Що ж залишається в тебе, Максиме? Ти вже не можеш бути більше вояком, рука твоя шаблю тримати не здужає, бо й ложки не здатна вдер- жати, під бій і торохтіння гучних барабанів в атаку більше не йти, бо в знесиленому і обезводненому висхлому тілі тепер тільки кості твої торохтять, як ті барабани; а холод, що зморює, то холод безодні вічної і забуття...
      
      І раптом думка негадана ворухнулася, така неймовірна, ніби у батьківськім саду незабутньому серед стужі зимової, серед снігів, серед цієї холоднечі всесвітньої, що сковує за- лізною кригою тіло його зів"яле, як би яблуня зацвіла серед зими з доброго дива... Він ще піде в атаку, в останню атаку свою, тільки не шабля зброєю стане, не куля чи інше сьогодні бойове причандалля; так, напевно, ніхто воювати не пробував, але на війні, як на війні, його не шкодували і до люду його ніхто милосердя не мав - то чого ж він буде цуратися? Зброєю стане сама смертельна біда, що скосила його, засіла у тілі і вже напевне полишити ніяк неохоча - в годину просвітку, коли пам'ять повертається, коли ще чалапати здатен буде якось, він піде в стан ворога, має до- клигати, і біду понесе у тілі з собою, він по-братньому тут поділиться...
      
      - Чайці... скажете, - індиком розсердженим, бо голос давно не слухався, прошипів на обході до лікаря, - я піду помирати сам...
      
      Вже у присмерку, як вишкрябався з палати, він про- стував в бік чужих шанців, його ворогом, найпершим і найлютішим, тепер стати могла тільки втрата свідомості, бо всяка хвороба під ніч набирається в силі, а його союз- ником найвіршішим були висхлі і жовті патички, що зва- лись колись ногами; він брів в тому присмерку, час від часу перечіплюючись, вставав, стиснувши зуби, і знову
      
      
      
      ішов; він пам"ятав все погано, розумів лишень, що пря- мувати слід на жовтаві зблиски чужих багать, що злегка підсвічували вечірнє небо. Важкий камінь, що лежав на змореній та вичахлій його душі, спав раптово, як тільки- но він перевалився у російський окоп. Ще почути встиг подивоване:
      
      - Перебежчик, что-ли...
      
      І більше не чув вже нічого.
      
      30
      
      Кілька разів того ранку Міхал починав писати рапорт князеві у Париж і все збивався та невдоволено рвав напи- сане - таке з ним траплялося рідко, звично відразу писав
      
      "набіло", навіть повісті свої та оповідання не вважав за по- трібне переписувати та правити. А тут чомусь різні набрид- ливі думки набігають та зіштовхують з наміченої стежини міркувань: буває ж інколи, як спливе на пам'ять якась ме- лодія чи нав"язлива думка, то силою їх стараєшся притлу- мити і виштовхати з голови, мовби непрошеного і нахабного гостя обома руками виштовхуєш за поріг, та він однаково вертається...
      
      Ні сіло, ні впало Чайковського зранку сьогодні обсіли гіркі думки і присмак їх ніяк не проходив. Як же ти ду- маєш жити на білому світі, чоловіче, з такими гріхами, ти ж зрадив сім"ю, покинув дітей, тобі ж їм в очі колись дове- деться глянути... А може, тепер зречешся їх зовсім, пона- дієшся на милостиню, на той худий пенсіон, що нашкребе для сім"ї "Готель Лямбер"? Мало того, ти зрадив ще й віру, в якій хрестився, те Слово, яким благословляли тебе на світ Божий, ти заплутав своє життя намислимо, хто ж за тебе той клубок неймовірний розплутає?
      
      
      
      А ще їдкий пил припадав на душу від доносів, що поси- палися у Париж.
      
      "Сумління моє і обов"язок доброго поляка, - писав князеві вельми щирий та сердечний доброзичливець, - підказує мені повторити власне представлення, аби влада не помилилася і не дала ошукати себе шарлатанові... Цілі- сінький світ стамбульський знає, що Чайковський жиє публічно з пані Снядецькою, бравуючи навіть цим, а то є немала шкода, яку приносить він своєю неморальною по- ведінкою і витрачанням часу на розкоші з наложницею... Тепер виїжджає, схоже, на Низ, але в компанії з п. С., а владі доповідає, напевно, що робить таке навмисне, аби за- маскувати перед Москвою ціль своєї поїздки... Гадаю, що не можуть при подібних нерозважливих вчинках москалі нічого не бачити і не здогадуватися про все, хіба тільки жартують з того - і правильно чинять. Тож мені вельми болить, що посол князя, який репрезентує на Сході владу народу польського, губить справу, бруднить її з кобітою, повсюдно тут недобре знаною. П. Сн. є кобітою старою, вельми бридкою та ще й хоровитою, проте зажила собі ре- путації жінки вельми багатої. Чайковський у неї спить, їсть, їздить, кажуть, кіньми її, бо вони напевне таки їй на- лежать, а не йому..."
      
      Той донос у "Готель Лямбер" спершу ніяк не зачепив за живе Чайковського, і не таке, траплялося, пліткували. Розказували про англійських офіцерів, що вчащають до пані Людвіги як коханці, а ще про польського офіцера Оль- шевського, застреленого з ревнощів у неї просто перед по- рогом. Насправді ж той офіцер був безпросвітнім пияком та волоцюгою і згинув своєю смертю ще до зустрічі Міхала зі Снядецькою. Вельми елегатною була баєчка, пошепки переказувана у стамбульських кав"ярнях, про те, що у спальні пані Людвіги перезахоронений скелет загиблого
      
      
      
      чоловіка Корсакова, навіть достеменно зазначалося місце, в якій саме стіні і з якого боку той скелет покоїться.
      
      От тільки про клопоти серйозні і напружену працю у домі на високому березі Босфору нема бажання пліткувати охочим - і то слава Богу. Бо тут розроблялися плани при- йдешньої діяльності, писалися ноти і меморіали, а Людвіга правила все те найретельнішим чином - Чайковський хоч і жив ряд років у Франції, навіть перші твори пробував пи- сати французькою, доки Міцкевич не переконав його по- слугуватися тільки рідною польською мовою, та все ж його французька продовжувала залишатися "бердичівською французькою", як незлостиво підсміювалася інколи Сня- децька.
      
      Вперше після смерті материної, яка була для нього не тільки матір"ю, а в не меншій мірі дорадником і товари- шем, якому безбоязно звірити міг найпотаємніше, вперше по матері в нього була чимось схожа за проникливістю і до- вірою жінка. Нікуди дітися, гріх непростимий його, неза- молений, певно, ніколи гріх перед дружиною Леонідою, перед дітьми, перед сім"єю, та все ж, коли не кривити душею, Леоніда не переймалася вельми чоловіковими справами, інтерес значніший у неї був до салонних новин і подій. Для Людвіги ж Міхалові клопоти, як тільки вийшла з присмеркового сну довголітньої жалоби, стали природ- ними, мов вдало прищеплений річний пасинок на добрій підщепі - живою водою пішли по ньому тугі соки, з дня у день на очах підростав пагінець, і не вгледіли навіть, як став молодим і пружним стовбуром розлогого дерева. За- думок вільної козаччини, де царювала б і вічно володарю- вала лише правда та справедливість, той задумок прижився безболісно і незримо.
      
      Від нелукавих друзів Чайковський довідувався не лише про плітки, а й знав здебільшого суть доносів, інколи на-
      
      
      
      віть цілісінькі тексти того, що злостиві його доброзичливці надсилали князеві Чарторийському. Дійшла до Міхала також розмова Замойського з редактором стамбульського видання Journal de Constantinople. Небавом князь отримав листа від Калінки, в якому переповідалася уся бесіда. Ре- дактор, між іншим, зазначив, що "вестиме мову про речі надто делікатні, про стосунки і вчинки Садика... Вра- ження, яке по собі полишає Садик, є найгірше. Мало ска- зати, що його тут ненавидять всі, з ким тільки має справу, всі ставляться до нього винятково з погордою. Не хотів вже редактор зазирати у приватне життя Чайки. Бридке воно, брудне, кругом гроші заборгував, словом, зарвався по- вністю. Редактор з почутого напевне переконався, що при- булі сюди поляки мають цілковито хибне враження про вагу тут Садика. Садик, якщо й тримається якось досі князя і позірно виявляє йому власну прихильність, то хіба для того, аби зв"язки з князем надали останню йому під- пору".
      
      І нехай, думав Чайковський, нехай пліткують, хай вправляються в каліграфії писарі доносів, дітей він одна- ково не покине ніколи, і віра його у Всевишнього не помен- шала, коли покинули всі його на розтерзання, мов голого посеред зграї хижих виголоднілих звірів, і ти вимушений лише сам себе якось захищати та перейти в мусульманство. Тобі полишили, чоловіче, лише страждання, то, певно, якийсь незнаний і не сформульований досі житейський закон, - і чим вища мета, тим боліснішим те страждання повинне стати і муки душі нестерпніші... Хай би й що, а ти знайдеш силу також у собі захистити пізнє своє кохання, що вирвалося негадано на нещасну, посивілу вже голову, якесь таке, як прибите інієм останнє яблуко у передзим"ї на яблуні з опалим уже листям і оголеним гіллям сумним...
      
      
      
      31
      
      Максим ще навіть не розплющив очей, він просто бо- явся зробити це, але вже себе усвідомлював: я мислю, отже, здається, існую - ворухнулася перша, зовсім квола якась, хистка і непевна думка; оточуючий світ у свідомість приходив звуками.
      
      А звуки ті були знайомі і незнайомі, то чувся пташиний спів, але птахів, невідомих досі йому: тенькнув легенько, пролунав тихий подзвін, наче тонку молоду крижинку роз- били об щойно умерзлу землю, то дзюрчав і хвилював, як може хіба обезсиленого і змученого спекою немилосердною та невтолимою спрагою мандрівника в пустелі хвилювати дзюрчання близького вже прохолодного джерела, десь рап- том по тому звучить веселий посвист, хвацький такий, смішливий, а ще згодом з тендітної пташиної горлянки ви- ривалася розлога пісня, яка навіть втомлену і зранену душу лікувала та умиротворювала.
      
      То істинно райський спів, немає такого на цьому світі, подумав Максим без найменшого сумніву, що помер, але ж хіба з його гріхами для нього можливий рай?
      
      І тут пролунав ще один голос, хриплий якийсь, гугня- вий і прокурений:
      
      - Мать твою, перемать, у кості і ребра, печінку і селе- зінку, серце і нирки, шлунок і кишки, вздовж і впоперек твою, перемать...
      
      Напуджений Максим розплющив нарешті очі.
      
      На сусідньому біля нього ліжку сидів немолодий чоло- вік, з пожовтілими від тютюну пишними вусами, він невправно однією рукою бинтував лікоть другої і безперес- тану лаявся: неспішно говорив, нарозспів, старанно пере- бираючи всі органи і частинки людського тіла, від п"ят до маківки, час від часу спинявся, щоправда, немов вагаю-
      
      
      
      чись, а чи раптом чого не забув або проминув ненароком; у тому сиплому прокуреному речитативі сусіда було стільки ж завзятості та високої одержимості, як і в пташиних ви- співах, що вривалися крізь прочинене вікно.
      
      - Де я? - вирвалося мимохіть у Максима.
      
      - В жопе, - перервали речитатив на мить пожовтілі вуса. - А именуют ее госпиталем - здесь шашлычное мясо собрали со всех полей. Тебя то зовут как?
      
      - Григорієм... Гришка я, - перемкнувся поспішно на російську Максим, бо мав би тим грибом стати, у чий втрапив кошіль. І він знову заплющив очі, аби втямити та розібратися, як повестися у тому кошелі і що йому діяти.
      
      На хвилю від розмірковувань відірвав лікарський обхід, двоє лікарів мало не впідбіги йшли повз ряди поранених та захворілих - теж люди нещасні, хоч не в окопах та на ба- тареях, але і їм стачає, подумалося Максимові.
      
      Нашвидкуруч оглянувши його, вони перезирнулися, молодший віком із них тільки головою крутнув, здогадав- шись, напевно, про діагноз, а старший попрохав:
      
      - Пройди сам наступні ряди, а я хоч листа відпишу до- дому. Бо ще не присідав другу добу - до поранених дода- лися хворі на холеру і чуму.
      
      Він писав на тумбочці поряд швидко і нервово, краєм ока Максим за ним непомітно спостерігав, і по тому, як мі- нявся вираз його посірілого обличчя, нескладно було зро- зуміти, що в писаному небагато втішливого. Раптом щось гримнуло, трясонуло стіни і стелю, посипалася на голови штукатурка і десь у кінці будівлі знявся зойк і болісний стогін.
      
      - У флігель влучила ворожа наволоч! - лайнувся лікар і метнувся на крик.
      
      Більше стін не трясло, тож Максим дістав рукою недо-
      
      
      
      писаного листа, швидко побіг очима вздовж нервових кри- вих рядків.
      
      "Как наша жизнь, спрашиваете?
      
      Ежечасно у нас является какая-нибудь новость: вот то и то произошло; такая-то часть войска спешит к нам на по- мощь; такое-то затевается дело; тот или другой умер от ран в госпитале; тому или другому оторвало ногу или руку: не правда ли, какая полная разнообразия и живых свежих впечатлений жизнь? А ведь едва ли кто-нибудь позавидует нашей жизни!
      
      Госпитали в жалком положении: у нас нет даже перевя- зочных средств; после дела 24 октября они совершенно ис- тощились, и случись еще другое (чего Боже сохрани) такое сражение, пришлось бы драть солдатское белье на пере- вязки.
      
      Госпитали, полковые лазареты завалены ранеными и больными. Начала показываться холера. Войска прибы- вает, потери, при ежедневной борьбе, увеличиваются; по- движных госпиталей армия не имеет. Трудное положение войск!
      
      Сердце разрывалось, глядя на этих несчастных и на об- становку их госпитальной жизни. Больных и раненых, как сельдей в бочонке. Они - в своем платье и белье грязном, облитом кровью, запачканном до величайшей степени; люди не бриты, не мыты, многие не более одного раза пе- ревязаны; лежат на нарах; их изголовье - мундир; по- дстилка - суконные штаны - у кого таковые уцелели, а многие лежат и без подстилки; покрышка многих раненых и больных - неизменная шинель. Вместе с легкоране- ными лежат многие тяжелораненые, безнадежно больные, умирающие.
      
      Какой воздух в этих палатах! Здоровый сделается боль- ным, так и давит он легкие, так и поражает свежего чело-
      
      
      
      века! И эти госпитали в таком положении теперь, когда значительные транспорты больных и раненых отправили вглубь. Сколько раненых оставалось по два дни без пищи, без глотка вина для подкрепления истощенных сил, не го- ворю, что многие долго оставались без наложения правиль- ным образом перевязки на их раны, надлежаще очищенные медиком. Многие раненые умерли, не сделав известными своих имен ни медицинскому, ни госпиталь- ному начальству, и их хоронили, не зная не только, кого хоронят, но часто не зная даже к какому полку или ко- манде принадлежал умерший, потому что во время дела многих доставили в госпиталь даже без верхней одежды, которую, при торопливости медиков перевязочного пункта, разрывали на части на раненом, чтобы скорее об- нажить пораженное место и остановить кровотечение, либо сделать ампутацию.
      
      Нет медиков, нет фельдшеров, а без них разве можно устроить госпитали? Например, на тысячу и более чело- век больных и раненых один медик, один или два фель- дшера, - что они могут сделать? В течение дня они едва ли имеют возможность обойти всех пациентов, не го- ворю - переменить перевязки, с тою тщательностью, какой требует уход за раною".
      
      А як вляглося усе після вибуху ядра, стишилося на- вкруги, очунялий трішки Максим попитав сусіда з пожов- тілими вусами, поставив йому те ж запитання, з якого лікар починав лист додому.
      
      - Непогано живемо, перемать у печінку і селезінку, душу і серце, - відказали неспішно вуса. - На околиці міста вирили ями - в одну трупи звідси відвозять і скида- ють, як дрова, а в другу - відірвані ноги чи руки, ще там щось і загрібають просто у землю. Невипадково "скидами" їх так і назвали...
      
      
      
      - Хай вже людина - звір, - повернувсь до Максима інший сусід із перебинтованим обличчям, в якого лише око одне і ніс з-під бинтів визирали. - Он коні, кажуть, не тільки об"їли солому й комиш зі стріх навкруги, вже гриви й хвости одне одному об"їдають.
      
      - А ти думаєш, перемать його навприсядки, солдатові у строю легше? Дадуть трьохденний запас, жменю не- щасну тих сухарів, потовче їх солдат в порошок і носить у вузлику до останнього, коли вже несила голод терпіти.
      
      Максим читав про ті вузлики в одній французькій га- зеті, вона, не задаючи вельми собі труда відрізнити землю від хліба, писала про високий патріотизм російського вояка, в якого навіть у мертвого знаходили вузлик із жме- нею чорної рідної землі.
      
      А ще Максимові пригадалася з оповіді Чайковського та- лановита дипломатія князя Меншикова, коли війну ще можна було відвернути, як ґречно Меншиков тоді привітав султана Високої Порти, володаря імперії, що розкинулася на трьох континентах.
      
      32
      
      Військо вступало у місто Браїлу, і його приязно зустрі- чав тутешній люд - вийшли вітати місцеві владці, духо- венство, йшла шкільна молодь з хоругвами й піснями, міщани Браїли заінтриговано вибігали з домівок на ву- лицю. Тут багато начулись про дивне це військо з козацтва добруджанського, з поляків, болгар і румун, особливий же інтерес був до єврейських шеренг. Браїльцям не випадало бачити досі такої форми, в якій марширували єврейські вояки: в халатах, пантофлях і шапках, обрамлених хут- ром, суворі чоловіки з традиційними пейсами.
      
      
      
      Якось перед тим Чайковський, подумки своє прики- даючи та пробуючи передбачити можливий перебіг подій, пішов на відвертість з командиром єврейським.
      
      - А якби так складалося, - обережно поспитав його Міхал, - що нам доведеться перейти річку Прут, вступити на українську землю і повоювати за неї? Як повелися б ваші вояки?
      
      Довго не відказував командир, кинувши погляд кудись на схід, наче насправді міг би побачити берег Прута.
      
      - Ми не з учора на тій землі... Ще в повстанських рядах Наливайка й Косинського воювали євреї. І як штурмували Збараж - теж ми з козаками були. Катерина ІІ зробила єв- реїв людьми другого сорту, ввівши межу осілості, тож та земля нас прихистила. За українську свободу ми б воювали так, як відстоювали повсталу Варшаву...
      
      Більше Чайковський не повертався до мови про мож- ливий похід, йому достатньо було слів командира. Хтозна, всміхнувся лиш подумки, справді-бо, з того хутра лисячого, що шапки обрамлені, якась частка могла бути впольована навіть на його гальчинських полях. А про за- хист Варшави, коли у крові її Суворов топив, вони якось згадували - разом з міщанами і ремісниками столиці по- льської насипали євреї укріплення, під картечним вогнем кидалися на ворога, втрачаючи сотні вбитими і поране- ними. Польські газети тоді писали: "Там, де мова йде про користь людства, євреї не шкодують життя". Вони звер- нулись з проханням сформувати з євреїв окремий загін кавалерії, і Тадеуш Костюшко підтримав порив. Понад п"ятсот чоловік увійшли у той полк, ще погано оснаще- ний, проте з суворою дисципліною. Полку судилося прийняти нерівний бій. Хронікери згодом писали: "Пе- редмістя Варшави, яке разом з поляками захищав єврей- ський полк, взяли штурмом. Наступного дня весь полк
      
      
      
      знайшли мертвим, він покоївся у вічному сні на фортифі- каціях".
      
      Насувалася осінь, нові клопоти напливали один за одним на Чайковського і з якимось смутком писав він листа Снядецькій.
      
      "Браїла, 29 вересня 1854 р.
      
      Пишу до тебе в день мого народження (виповнилося 50 літ), але ніяких іменин не буде.
      
      Зимно, вітряно і на сніг зариває, зовсім як в нас в Ук- раїні такої пори. Круки крячуть по той бік Дунаю. Якщо трішки проясниться, піду до Вадена, до гирла Серету, до Дунаю, пункту, який австріяки не дають нам зайняти... Щойно одержав наказ - призначений командувачем військ в Ібраїлі; досі мав 13 кавалерійських ескадронів, 6 гармат, а тепер ще додають 9 гармат, 8 батальйонів піхоти і двох генералів-пашів під мою команду".
      
      Попри обурення австріяків, Чайковський таки зайняв своїм військом намічену територію. Але подальша доля війни вирішувалася у лондонських та версальських палацах.
      
      Сивий князь Чарторийський, якому колись, міністрові закордонних справ російської імперії, так запобігливо за- глядали у вічі в Парижі, тепер, витираючи піт хустинкою з лоба, третю годину чекав своєї черги в приймальні фран- цузького міністра закордонних справ Друен де Люїса - по- льська справа для того була на десятому місці, тим паче - не хотілося ненароком образити Відень, бо в разі незалеж- ності Польщі на частку австрійської імперії могла претен- дувати Варшава.
      
      - Я хочу обговорити можливе ваше сприяння у ство- ренні польського корпусу у Туреччині, - почав було князь Чарторийський.
      
      Але йому не вдалося навіть сповна викласти думку, бо
      
      
      
      секретар з приймальні перебив мову звісткою про приїзд англійського посла.
      
      - То Туреччина хай сама вирішує, який корпус і де їй створювати - на Дунаї чи в Азії, - похапцем відказав де Люїс. - Як хочете, хай вступають поляки в африканський французький легіон.
      
      Отакої...
      
      Ще, було, Чарторийський, ковтаючи гіркоту, заїкнувся про прихильне слово і думку імператора Франції Напо- леона ІІІ, але де Люїс не дав договорити.
      
      - Даремно князь Адам посилається на слова імпера- тора. Якщо імператор казатиме одне, а міністри інше - не буде в такій державі порядку, - і цим завершив аудієнцію. Відголоски тих непростих перемовин доходили до Чай- ковського, і він напевне знав, що не випадає в його великій справі покладатися на когось, має лиш гуртувати наявне вже військо, вчити його, очікуючи слушного моменту, який таки колись випаде. "Всі з нетерпінням дожидаємося часу переходу через Прут, - писатиме своєму другові ка- пітан Єржмановський. - Від нашого прибуття я призна- чений шефом штабу, і запевнюю тебе, що не зустрічав такого здібного генерала і відповідного місії керівника вій- ськового авангарду, як Садик-паша; перебуваючи поряд з ним, я можу добре оцінити заслуги цієї людини, яка на- справді відіграватиме велику роль у майбутньому цього краю. Тут кожен з оточення керівництва любить і шанує
      
      Садика, зовсім легко якось прив"язується до нього".
      
      Тим часом військо таки готувалося форсувати Прут, йти по свободу для люду й землі української, проводилося на- вчання, розучувалися нові стройові пісні, і одна з них, складена кимось із простих козаків з присвятою своєму ко- мандирові-отаману, прижилася надовго.
      
      
      
      Гей, Михалку гальчинецький, А наш рідний отаман,
      
      Ти тепер паша турецький - Швидше скинь-но свій тюрбан...
      
      Дужі чоловічі голоси під карбований крок знімали пісню увись, розлягалася вона околицями і негадано за- жила власним життям, форсувала Прут раніше війська, котилася-перекочувалася від села до села, і вже згодом за- пишуть її дослідники народної пісенної творчості аж на Во- лині...
      
      33
      
      Як стихла штовханина по вибухові ядра у госпіталь- ному флігелі, то врешті зміг спокійно Максим розібратися, де він і що з ним.
      
      Насамперед, він таки ще не покійник і дещо передчасно втішався райськими переспівами, бо по цей бік підвіконня далеко не райські звуки лунали і не райські пахощі духмя- ніли, чув лиш стогін і зойки, то земне пекло справжні- сіньке, пекло з густим смородом гнійних ран, немитого тіла і нечистот. Та не це йому, зрештою, найбільш дряпо- нуло душу, він же щомоці, останнім зусиллям, своєю бідою, хворістю смертною з ворогом хотів поділитися. А тут, як почув, цього добра свого не бракує, до холерного спалаху ще й чума на доважку...
      
      Щоправда, тепліло десь у грудях від іншої думки: він бо живий, ще попереду все, мало того, видається, одужує; наче йшов по канату над прірвою, вже хитнувся було в один бік і відразу у другий, в чорну і зманливу безодню, ви- давалось, політ неминучий, та якось руками обачно змах-
      
      
      
      нув і в хвилю останню тіло саме відшукало ту точку єдину рівноваги, тож марне з надією прірва йому всміхалася.
      
      І якщо то не самообман, не та соломинка, за яку вос- таннє чіпляються, то мізкуй, чоловіче, як вибрататися з немочі, а там, чого доброго, назад до козацького полку...
      
      Тільки сподіватися на цих замуляних життям і страж- даннями шпитальних лікарів йому ніяк не випадає, вкотре пригадати мусить давню батьківську науку, рецепти не- біжчиці бабці Горпини, - аби лиш трішки звестися на ноги. Він не здужає та й не знає, де шукати у цих краях по- трібні трави, але на строкатих тутешніх базарах молоко пташине можна знайти, тільки сторгуйся...
      
      Наодинці з думками тепер був Максим дні і ночі, пере- гортав ті думки про власне життя, як призабуту, давно ко- лись читану книгу, в якій дещо вже стерлося чи напівстерлося, зблякло та вицвіло, але були й давні кар- тинки, що мерехтіли перед очима, наче вчорашні. До зой- ків та шпитальної задухи звик, від думок ніяк вони не відволікали, хіба підстаркуватий отой сусід Петро з проку- реними пожовтілими вусами інколи набридав бурчанням.
      
      - Болить таки, мать-перемать, - повертався час від часу з боку на бік Петро, в якого рука догнивала. - Та як з госпіталя вийду, перемать у печінку і селезінку, за кожну краплину своєї крові зрубаю голову бусурманську. Доро- гою їм стане кров росіянина...
      
      Не стримався врешті Максим.
      
      - А білоруса, тезки мого із Гродна, що за тобою лежить, хіба дешевша?
      
      Повернув той у Максимів бік білки очей, що світлішими ще, видавалося, стали від шпитального повітря на тлі по- сірілого зіжмаканого обличчя:
      
      - Нема тепер білоруса чи малороса, росіяни є тільки, один народ.
      
      
      
      - І де ж таке вичитав чи почув?
      
      - Та не вичитав, бо неграмотний. Але батюшка перед відправкою на війну імператорське слово нам переказував, скрізь, мовляв, наші брати-росіяни, і в Туреччині також, досі як отченаш пам"ятаю: "Единственным братьям нашим в областях Турции. По воле государя императора Российс- кое христолюбивое воинство ступает в обитаемый вами край не с целью завоеваний, но с крестом в руках, на за- щиту вашего поруганного существования неистовыми вра- гами. Да поможет нам Господь..."
      
      - І оце ти з хрестом у руках аж сюди дійшов? А я думав з шаблюкою, - щось під"юджило Максима, не стримався. Ображений Петро тільки фуркнув і відвернувся, навіть
      
      "печінки-селезінки" з химерними вивертами та викрута- сами цього разу не вихопилися.
      
      Справді, подумалося Максимові, вже не тільки україн- ців для отакого затурканого чоловіка не стало, а й білоруси десь вивітрилися, бо ще коли-то закрили Полоцьку акаде- мію, дітям білорусів й литовців заборонили навчатися в за- рубіжних університетах, після повстання тридцять першого року, його повстання, Віленський університет теж закритий, а через чотири роки по тому імператорським указом в усіх білоруських навчальних закладах введено викладання лише російською мовою.
      
      Днів через десять Максим трішки було оклигав. Випро- сився у лікарів і на тутешньому базарі віднайшов необхідні трави, а яких бракувало, то брав на свій розсуд схожі. Лікар не боронив йому з травами корогодити, однаково ме- дикаментів катма, та все ж застеріг:
      
      - Можеш бавитися. Але отруїш кого - під суд.
      
      Ще через кілька днів відчув Максим з подивом апетит, бо досі страву жував, як торішню солому, одноколірний, зеленкуватий довкола світ набирав властивих кольорів та
      
      
      
      відтінків, верталося узвичаєне життя, і те поступове та не- помітне позірне повернення теплило душу; хіба сусід Петро дратував постійним бурчанням, погрозами пекель- ними бусурманам та завченим напам"ять, очевидно, від свого приходського священика:
      
      - Ми - народ-богоносець...
      
      Він чимось нагадував Максимові старого ворона Карпа, що подавно жив у його батьківському саду, такий же чор- нявий з вилиском, із зіжмаканим та розкувйодженим пір"ям по забіяцьких своїх походеньках, тільки в Карпа на пір"ї аж фіолетовий вилиск, а в Петра тютюновою жовтиз- ною вуса відсвічували. Улюбленою воронячою забавкою було влітку, як відчинять на кухні вікно від задухи, щось поцупити зі столу, пригребти швиденько в траві і всістися гонорово на гілці: він тут, мовляв, ні до чого.
      
      - Вкрав, і не соромно? - совістив часом птаху Максим.
      
      - Крав?! - відказував Карпо, обурено задираючи чор- ного дзьоба, бо як же сміють наклеп наводити на його, без- невинного.
      
      І тепер, як казав Петро без пам"яті завчене: "Моска - третій Рим, а четвертому вже не бути", то згадувався ми- моволі на яблуневій гілці розкомшаний птах з перекотис- тим і горластим "р" в тому "третьому Римі".
      
      Як же так повелося на світі, не раз міркував Максим, що люд, який сам з рабства не вилупився, балакає про чиєсь там визволення, своя земля дичавіє, але ж таки чужої бодай жменями хапну; як же так, розкидав дум- ками, людина доброю ж родиться, з душею світлою і не- винною, цяточки темної крізь окуляри найтовщі на ній не знайти, та душа потім умудриться геть виквацятися, іржею пожадливості заразитися, як же так? Як повер- нути пам'ять людську до того найпершого стану, незло- бивого, невимараного та зачовганого, не припалого
      
      
      
      гіркою пилюгою заздрості, - вернула колись же пам'ять бабця Горпина сусідському парубкові, якого поносив сха- рапуджений і навіжений кінь? А може, і йому, Макси- мові, понишпоривши і покопирсашись в далеких призабутих роках, мов у старій коморі, спробувати зга- дати той давній Горпинин рецепт і повернути Петрову пам'ять назад, в незлобиву і світлу пору, дійсне ж навіки- бо: "Будьте, як діти..."
      
      А якщо справді таки Максим візьметься?
      
      34
      
      Щоранку, виходячи з будинку на прохолодне перед- зимне повітря, Чайковський мимоволі кидав погляд в той бік, де його Гальчинці, той край, в якому велике місто Київ зовсім недалеко від Овруча... І не раз спадали на гадку рядки із "Закону Божого, книги буття українського на- роду", вельми істотного для нього документа, який дійшов до Міхала через кирило-мефодіївця Миколу Савича.
      
      "І поєдналась Україна з Польщею, як сестра з сестрою... І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, при-
      
      стаючи, був братом других..."
      
      Його козацтво, набігала думка Чайковському, вже зу- міло показати у ділі себе, навіть такий, більш ніж стрима- ний чоловік у ставленні до його вояк, і вже зовсім чомусь недружелюбний до самого Садика-паші, як англійський полковник Сімонс, змушений був доповідати у Лондон:
      
      "Щоб судити про козаків Садика-паші, треба їх бачити у бою - на полі битви показали себе наочно, чого вони варті. Цілісінький день кільканадцять ескадронів росій- ських гусарів, шість сотень донських козаків були атако-
      
      
      
      вані, прогнані і утримувані лише чотирма сотнями козаків регулярних і трьома нерегулярних".
      
      І вже знову в одному з наступних рапортів:
      
      "То є довершена кавалерія в Садика-паші..."
      
      Що ж вартує твоя, пане полковнику, думав Чайков- ський, така добра оцінка нашого козацтва, коли зараз ти тішиш лише обіцянками, що Прут зможемо перейти ко- лись там.
      
      Зрештою, чого картати Сімонса, все вирішуватимуть у Букінгенському та Версальському палацах.
      
      Проте, як би там не поверталися думки в мізках лондон- ських чи паризьких політиків, має здійснитися писане у
      
      "Законі Божому": "Лежить в могилі Україна, але не вмерла... Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов"ян, і почують крик її, і встане Слов"янщина, і не зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні гер- цога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боя- рина, ні кріпака, ні холопа..."
      
      Чайковський при тому несподівано подумки посміх- нувся: доводилося йому чувати легенди, що насправді ав- тором "Закону Божого" був він сам, Костомаров лише переклав з польської українською, висловивши частину в іншій, власній редакції; і начебто Костомаров не тільки на допитах із зрозумілих причин таке говорив, а й пізніше підтверджував, як нічого йому вже не загрожувало.
      
      Тими часами Чайковський нудився, вимушена зараз тимчасова бездіяльність дратувала його, хоч розумів він прекрасно наміри європейських союзників: всі сили зосе- редити на Кримові. Як і розумів, що одна присутність ко- зацьких частин Садика-паші у прикордонні зв"язує, за даними розвідки, близько п"ятдесяти тисяч військ росій- ської імперії.
      
      
      
      В очікуванні подій і практичних рішень у листи до Люд- віги Снядецької кладе Чайковський сумовиті рядки.
      
      "27 лист., Максимені.
      
      У нас зимно, вітер степовий мете над всохлими тра- вами, крячуть круки, виють вовки. Нашим українським повітрям пахне...
      
      Як сказав мені Сімонс, ми не повинні зараз іти за Прут, а маємо чекати весни. Поляків бояться!"
      
      "2 грудня, 1854 р., Максимені.
      
      Сніг сипле, ані світу Божого не видно. Завірюха, і собаку не вигнати на вулицю, а нам кажуть приїжджати в Браїлу на бал, який дає місто на честь маршалка - при- готував собі мундир козацький, той самий, у якому слу- жив у 1831 році, і в ньому піду, проклинаючи тих гультяїв бездіяльних, які сили і здоров"я людини тратять на абищо, боронячи йти за Прут..."
      
      "Браїла, 3 грудня.
      
      Ідемо на бал, я цілковито виглядаю, мов би все ще пору- чик кавалерії волинської, той же мундир, от тільки бо- рода сива, зморшки і старість - скільки то літ минуло! І все ще не можна напоїти коней у Тетереві... Ті англійці торгують кров"ю людською, а Польщі не хочуть і не хо- чуть, не хочуть..."
      
      "7 грудня, Максимені.
      
      Коли б Туреччина мала більше відваги, а мене призна- чила командувачем окупаційними військами, то ні Захід не був посоромлений, ні Туреччина - дав би собі раду з ав- стріяками, був би над Прутом, а може, й по той бік його. Моя найдорожча, посилаю тобі з-над Пруту лілії во-
      
      дяні, останній цвіт їх ще сніги не присипали..."
      
      
      
      35
      
      Тихо збулькувало вариво в казанкові, що стояв на лег- кому вогні, навіть не вогні, а жарові, над яким хіба зрідка пробіжить жовтавий пломінчик - Максим таки не від- рікся від задумки приготувати ліки Петрові. Навіть захо- пився в душі тою задумкою, і не стільки від цілковитого шпитального безділля, хоча дійсно нікуди себе подіти до- вгими і занудними днями, захопився самим ходом мірку- вань. Справді, якщо бабці Горпині з поміччю відвару трав та молитви якось вдалося минути смугу безпам"ятства в того сусідського парубка, як через переоране, чорне і голе поле вийти на незайманий переліг, то чому не спробувати піти далі, вглиб крізь роки, до того стану, коли душа люд- ська була ще безвинна й безгрішна... Зазнайкуватий люд- ський розум може єхидно всміхатися, що то неможливо, сучасна наука про те нічого не набалакала, але що таке та наука сучасна? Чи не є вона близькозорою вельми, напів- сліпцем, що бачить лише під носом, те, що понюхати можна, а як спробує глянути далі без окулярів, то їй роз- пливається все в імлі сірій та безпросвітній? Що знає вона про людське тіло, а тим паче - розум, ще більше - душу людську, загадку вічну, непізнану і нерозгадану; також невідомо, чи й дозволено душу ту пізнавати... Скільки-бо разів вже у житті траплялося і ще буде траплятися, коли бородаті вчені кричали переполохано: ґвалт, то немож- ливо, а дивись, через століття чи навіть через ближчі роки неможливе і нереальне ставало очевидною дійс- ністю...
      
      Гортав про себе ті думки Максим, сидячи на шпиталь- ному подвір"ї біля вогнища з казанком, і краєм ока ди- вився, як біля нього кучкуються кілька хворих та все
      
      
      
      принюхуються - за тим давнім напівзабутим рецептом він повинен додавати до варива вина червоного трішки.
      
      - Водочкой пахнет, - врешті не стримався найближ- чий, одноногий солдат, обачненько переставляючи ближче свої костурі та підшморгуючи спрагло приплюснутим носом.
      
      - Пранці дістав від туркені, мазь наказали варити, - не повертаючи голови, мовив зажурений Максим. - А інший лікар свистить, що то сифіліс...
      
      Так само обачненько костурі переставилися крок назад, і більше охочих принюхуватися та варивом його цікави- тися вже не траплялося.
      
      Як біля малої дитини тепер мав клопіт Максим з сусі- дом: тричі на день годував його з ложечки приготовленим варивом.
      
      - Ти б не з ложечки, ліпше півмиски хоча б налив, - не боронився сусіда, облизуючи прокурені вуса.
      
      Через кілька днів прокинувся вранці Петро якийсь чи то знічений, чи то збентежений, покрутився було з боку на бік:
      
      - Занудився я, певно, за домом... Дві ночі підряд сниться один і той же сон. Наче я знову малий, дитиною став, і біжу доріжкою знайомою повз сусідську садибу, повз старезну напівусохлу тополю, а поруч луг так латат- тям цвіте, такий барвистий, геть як у ті далекі роки, і сонце таке яскраве над головою... А я заплющу очі: от і нема ніякого світу, розплющу знову - є світ, знову заплю- щив, і знову нема...
      
      - Філософом стати, Петре, могла б доля тобі судити, - засміявся Максим, думаючи про своє.
      
      - Хві-ло-соф, - з немалим трудом перекидав не- знайоме слово язиком, мов чималого камінця у роті, - міг калікою тут без руки лишитися, ото вже косар би був...
      
      
      
      Ще через кілька днів розбудив Максима сусід, не вельми церемонно трясучи за плече:
      
      - Слухай, ти щось тямиш у снах, ти ж, здається, гра- мотний трішки?
      
      - Ну, - мукнув Максим, аж ніяк не потішений такою сусідською делікатністю.
      
      - Сниться мені оце, що я вмію літати... Отакий, як зараз, я чоловік, не птаха яка там з пір"ям, а легко, без на- туги найменшої, злітаю і пливу понад землею, понад полем і річкою звивистою... І то так просто, навіть літати інших навчаю, а вони все падають на початках. Я кажу їм, треба впевнитися в собі, треба вірити - і ти літатимеш за- любки... Слухай, ти ж, мабуть, вчений, що значить той сон?
      
      - Відчепись, - буркнув Максим з напівпросоння, - видужуєш, певно. А вірити справді треба.
      
      Вже перед випискою зі шпиталю якогось ранку сидів Петро смутний і довго навіть не відзивався, тож навіть Максим, не вельми охочий до балачок в цьому закладі, де одна біда людська тут замешкала, не витримав:
      
      - Погіршало щось чи як?
      
      - Щось таке діється зі мною, - підняв очі сусід з-під важких олов"яних повік і роззирнувся, як роззирається людина на роздоріжжі, ще вагаючись яку вибрати йому до- рогу. - Снилось мені, що іду пустелею, під цим сонцем пе- кучим, по розпеченій землі, але не знаю, куди... І ось просто серед пісків назустріч мені чоловік, весь у чорному, наче чернець.
      
      "Навіщо ти є?" - питає дивне таке, чого в мене зроду- віку ніхто не питав.
      
      А я можу тільки плечима знизати.
      
      "Де дорога твоя?" - далі питає чернець, ніби чимось я перед ним завинив.
      
      
      
      "Та не знаю, - кажу, - мене послав мій імператор, ще священик слова його переказував, аби йшли з хрестом у руках православний люд рятувати".
      
      Довго дивився на мене мовчки чернець.
      
      "Такі-бо фальшиві апостоли, - врешті мовив, - лукаві робітники, що підробляються на Христових апостолів.
      
      І не дивно, бо сам сатана прикидається ангелом світла! Отож, невелика це річ, якщо й слуги його прикида- ються слугами правди. Буде їхній кінець згідно з учин-
      
      ками їхніми!"
      
      Максим впізнавав ті слова, хай і не завжди точно пере- дані, слова з другого послання апостола Павла до корин- фян, він здогадувався, що в душі у Петра щось діється, чого пояснити не зміг би сповна.
      
      - Не мені ті слова тлумачити, - тільки й сказав.
      
      Їх виписали разом наступного ранку і скерували обох у піхотний батальйон.
      
      36
      
      Пізній неочікуваний грім так би не здивував, блиска- виця над засніженими тутешніми степовими просторами, як негадане розпорядження про виведення військ Садика- паші з-над Пруту.
      
      "Що то за дурість, що то за сором, яка ганьба, - не про- сто лягали на папір рядки листа Чайковського до Людвіги Снядецької, вони криком кричали ті рядки, обуренням і невимовним розпачем. - То якийсь особливий і химерний талант треба мати, аби здобуток політичний і стратегічний так бездарно змарнувати і загубити. Звістка ця з ніг мене зовсім звалила, наче вмерлим почувався цілісінький день, хіба різкий біль в голові дещо обривав ту неміч..."
      
      
      
      Вже наступного дня розвідка доповідала: перших двад- цять тисяч з п"ятидесяти російського війська, що зв"язу- вала над Прутом армія Чайковського, знімаються з позицій і лаштуються до маршу у Крим. Чим же думали, якою частиною тіла, англійські та французькі політики, таким робом собі на шкоду підсилюючи там армії імпера- тора Миколи І? Мало того, розвідка поклала Садикові на стіл також детальний план: слідом за першими двадцятьма тисячами невідкладно передбачається вимаршування в ті краї вже другого корпусу під началом Панютіна. Знову по- льська й козацька справа в тих політичних шахістів зве- дена до ціни пішака - і ним можна пожертвувати, коли заманеться...
      
      Він так мріяв мусульманські коні його кавалерії на- поїти колись в Горині і Тетереві, в нього й крихти мізерної, меншої зерня мачиного, крихти сумнівів в душі не було: досить в Україну вступити, як там спалахне повстання.
      
      Непереливки було б, напевно, отаманові Чайці, якби не плече його вірних і незрадливих друзів, та ще Людвіги. Ленор у листі сварив і просив: "Пануй над собою і не бери так близько все до душі: будь холодним, не май до тих надто багато серця, хто його позбавлений, будь спокійний, суворий, не дай власного серця, як хвилю, у камінь роз- бити..."
      
      Нещастя почало сипатися на голову Садика-паші за не- щастям - виведення козацького війська з молдавських степів відбулося не без відчутних втрат. Під час переправи через Дунай росіяни вчинили блискавичний напад, в пів- торагодинному бою загинуло двадцять чотири козаки, а поранений капітан Гарчинський потрапив в полон. В Чай- ковського залишилася підозра, і він ніяк позбутись її, що той напад був ретельно спланований росіянами спільно з австрійським командуванням.
      
      
      
      Вояки Чайковського йшли на Добруджу, вкотре спа- лену і понищену, йшли без жоднісінької помочі амуні- цією - навіть інструкцій найменших від командування не поступало. Але він має вистояти, має серце своє стиснути туго у власному кулаці, він запропонує далекосяжний план. Той план повинен мати військове і суспільне зна- чення, тут можна відродити Січ, округу цю знову олюд- нити, зробити її осередком слов"янства. Тут можна дати притулок втікачам з України, полякам, які емігрували в свій час у Францію. Це може бути військове осадництво, опорний військовий пункт. Він знадобиться у найгіршому навіть випадку, якщо б російсько-турецька війна заверши- лася кращим чи гіршим миром.
      
      Несподівано проект Садика-паші зацікавив Порту, вельми прихильно сприйняв його князь Чарторийський в Парижі. А й справді, міркував князь Адам, що заважає До- бруджі стати притулком емігрантам-полякам, що розки- дані по всіх європейських кутках і закутках. Знайшли ж собі прихисток тут не так вже й давно останні повстанці не- скорені Тадеуша Костюшка, до того ж Добруджа зовсім не- далеко від Польщі. Бо ж часом вельми сумна доля бачилася тій еміграції...
      
      16 квітня 1855 року меморіал Чайковського вручається французькому імператорові Наполеонові ІІІ під час аудієн- ції. Імператор, в свою чергу, доброзичливо сприйняв мемо- ріал, дав доручення направити той документ у французьке посольство в Стамбул, наголосивши на його протекції. Але чи знайдуться в лиху воєнну пору потрібні кошти? То ще питання, навіть попри цілком зрозумілу перспективу на майбуття...
      
      Чайковський втомився. І не тільки кожноденною на- пругою та нерідко ризиком для життя, просто розв"язок справи, задля якої клопочеться, весь час так близько зда-
      
      
      
      ється, як у пустельному мареві берег озера на виднокраї... Та проходиш версту і другу, і третю, а той берег так само далеко.
      
      Звісно, він міг би своє особисте життя у турецьких краях куди зручніше та комфортніше влаштувати. Коли б думав про кар"єру, то міг би злетіти високо - ще й при сул- тана приязному і щирому до нього ставленні. Он, для при- кладу, дезертир із австрійського війська хорват Міхал Латаш - не так вже й багато часу минуло, як став одним із очільників турецької армії, знаний тепер і шанований Омер-паша. Земляк твій Косцельсьткий успішно тут ро- бить кар"єру, і ніхто йому й слова кривого за те.
      
      Ні, Міхале, думав він, не випадає ніяк тобі розм"як- нути, розкиснути і розкваситися, втома й депресія минуть, і ти знову затиснеш серце в кулак і йтимеш, скільки тобі написано і відміряно, ти мусульманство приймав задля ко- зацької справи, а не для кар"єри чи інших шкірних набут- ків. Бо таки маєш, як мріяв у дитинстві, на землю свою принести бодай частинку отого алатир-каменя, про якого оповідав сивий кобзар Левко - каменя, з-під якого б"ють цілющі джерела, росте вічне Дерево життя, горить Вічний вогонь, каменя, на якому перепочивав натомлений Хрис- тос зі своїми апостолами...
      
      37
      
      Трапляється інколи, що життя, мов схарапуджений кінь, несе тебе в санях засніженим полем, і раптом, наля- каний чимось, рвучко в безпам"ятстві той кінь забирає убік; то немалої сили потрібно і вправності в якусь мить, аби втриматися, не вилетіти і не лишитися серед снігів, серед тої білої лиховерті...
      
      
      
      Військо Садика-паші спершу перекинути хотіли взагалі десь в азійські краї, згодом в далеких палацах переінак- шили. Полк Чайковського опиняється в Слівені, на болгар- ській землі.
      
      Смерть, звісно, не має звички в паспорти зазирати, та чомусь кривий прижмур її очей спиняється на найліп- ших - захворів перед тим на холеру Адам Міцкевич і згас, як свіча на сирому протязі, у кілька днів - і душу Міхалові стисло, мов холоднісінькими лещатами, та- кими холодними, аж іній на них виступав.
      
      Тепер міцно хворіла Людвіга.
      
      "Я, бідний козак з України, - писав їй Міхал з доріг, - служив волі Божій серцем, йшов життям з по- міччю твого натхнення, хоч те серце часами якесь за- нудне й засмучене, надміру інколи нетерпляче, але далі йтиму, доки Бог з нами і тебе береже. Хай же Бог дасть здоров"я тобі задля мене, а мені хай дозволить, щоби діяв так у житті, аби була тому рада".
      
      Синів своїх Чайковський забрав з Парижа до себе. Як уже буде близький мій кінець, мізкував собі подумки, то мають справу мою заступити сини. Тут, у Туреччині, хай би лишився молодший, а в Україну, в козаччину, стар- шенький піде, то логічно, напевно, бо молодший за нату- рою більше дипломат, а старший є викапаним козаком. От тільки шлях від простого офіцера до генерала не вельми близький...
      
      На військових навчаннях та парадах, на які прибував охоче молодий султан, генерал Садик-паша наперед дбав, аби сини могли показати свою вправність та військову ви- учку. Султан Абдул-Азіз прихильно ставився до формації генерала Садика, навіть один козачий ескадрон в свою свиту забрав.
      
      Щоб не одним днем жити і мати завтра опору, Чайков-
      
      
      
      ський налагоджує в себе підготовку майбутніх командирів, створює підофіцерську школу - і син Владислав стає ди- ректором тієї школи.
      
      ...Мати в дитинстві якось оповідала малому Міхалові про чорну блискавку, крий Боже, її побачити, навіть зле, як присниться. Чорна блискавка цього разу не снилась Чайковському, вона змигнула беззвучно над ним, сліпучо- чорний розчерк кресонув на все небо над головою, криву- лястим гіллям розщеплювався - померла Людвіга. І чи не останніми були її слова:
      
      - Дружина і мати справу чоловіка чи сина шанувати повинні навіть більше, аніж його самого...
      
      "Втратив усе, - писатиме Міхал другові, - все, що мав найдорожчого в світі: раду, втіху, товариство у праці й мо- золях двадцятирічних... Був при ній у хвилі останній - Бог не судив нам померти разом".
      
      Він поховає її на землі, що домігся від турецького уряду для люду краю свого, на околиці колонії Адампіль, він дого ходитиме схилами Алем-дагу, доки вибере місце - звідти видно і Чорне море, за яким десь там його край, і море Мар- мурове, поблизу якого доля судила прожити стільки років. А на дорогому кам"яному надгробку розпорядився викарбу- вати ім"я та герби Литви, України і Польщі, яким служила, не надаючи комусь переваги, його Людвіга...
      
      А чорна блискавка як змигнула, як спалахнула вперше, то вже не пропала, тільки час від часу вона креслила над головою розмашисті кривуляки: коли помер сераскир Алі- паша, то його наступник на справу Чайки подивився як на пройдений шлях, навіть радив полякам скористатися з петербурзької амністії і замиритися з Росією. З усіх дер- жавних посад та постів почали усувати земляків Чайков- ського, молодший син також втратив титул султанового ад"ютанта, а старшому взагалі у службі відмовили.
      
      
      
      Сторожко і обачно, наче боялися навпомацки наразитися на невидимий гостряк, стало тепер вже російське посольство шукати зближення і контактів з Чайковським - надто ве- ликий був вплив отамана Чайки на Балканах, вельми для Петербурга важливих, як не вдасться взяти у спільники, то бодай знейтралізувати - ще коли-бо поговорювали, зва- жаючи на популярність серед люду того, про можливість й доцільність посадити Чайковського на трон болгарський...
      
      Через третіх осіб вивідувалися погляди нинішні Са- дика-паші, дізнавалися про його думки щодо можливої ре- волюції у Росії, яка б дала непідлеглість Польщі та Україні, навіть раз якось амбасадор Ігнатьєв усміхнувся двозначно, лиш кутиком вуст:
      
      - Певне, гетьманом України лаштується...
      
      Як спадала на думку доля сина Адама, то аж холод у спину брався - Владислав якось житиме, хліба кавалок служба турецька дасть, батько не зміг лише знати, що до- служиться Владислав там до генерала.
      
      Почастіло тепер промацування гадки Чайковського, особливо, як пішов у відставку. Врешті, домігшись із Мі- халом зустрічі, ґречний і вельми привітний Ігнатьєв мовив йому прямо:
      
      - Як народжений в еміграції, ваш син не матиме в нас, у Росії, жоднісіньких перепон. Хай переїжджає, йому в армії імператора гарантований чин, який вислужив у ту- рецькому війську.
      
      Імлистого жовтневого ранку сімдесят першого року відпливав Адам зі Стамбула - і такими ж імлистими були думки його та сподівання: що чекає його в далеких краях, у державі, з якою воював все життя його батько. Не міг знати він, звісно, що колись тут дослужиться до ге- нерала - двоє братів-генералів різних армій, яким дове- деться ще немало повоювати між собою...
      
      
      
      Самотність тепер дивилася на Чайковського з кожні- сінького кутка спорожнілого дому, в який би не озирнувся бік, вона зустрічалася всюди з поглядом Міхала, була єди- ною, хто вітав ранками і проводжав у довгу, частенько таки безсонну ніч, вона озивалась відлунням від кожного найменшого звуку, мов у щойно вибіленій хаті, з якої ви- несені усі пожитки.
      
      Тим часом, амбасадор Ігнатьєв вважав, що зробив лиш половину справи. Натяками віддаленими чи й зовсім про- зорими, через третіх осіб давав знати, що російський цар може оголосити Чайковському амністію, що він вартує куди достойнішого життя, ніж тут, зрештою, якби вер- нувся в імперію, то державне око на просування по службі сина дивилося б куди милостивіше - і те було для Міхала тепер далеко не на останньому місці.
      
      Крапля з часом камінь точить і таки доточила вихоло- нулу вже, скам"янілу душу Чайковського, а останньою тією краплиною стала красуня-гречанка Ірена, сім"я якої приятелювала з Ігнатьєвим і яку Міхал взяв у дім, аби було до кого хіба одізватися: пішов ще Чайковський поклони- тися ігуменові монастиря, з ченцями попрощатися - і тільки тричі перехрестився на дорогу.
      
      Протяжно гудів пароплав грудневого дня сімдесят дру- гого року, Чайковського пароплав, що підходив до при- чалу Одеси.
      
      38
      
      Максима з Петром направили в один батальйон, і вже через день починався наступ.
      
      Обличчя Петра було навіть сіріше, аніж досі у шпиталі, ще більше зім"яте й розгублене, немов припале пилюкою
      
      
      
      придорожньою, зморшки відтінялись різкіше і видавалися глибшими, та й весь він почувався в"ялим, побитим й зіж- маканим, як обмолочений сніп.
      
      - Боже, ще не траплялося ніколи такого зі мною, - впівголоса поскаржився Максимові. - І чого ж воно так, чого я маю іти убивати того, кого й в очі не бачив зроду, хто ні доброго, ані злого мені й на макове зерня не вчинив? А не буду вбивати, то свої мають вбити мене...
      
      Не було на те ради-поради в Максима, а якби й була, то надто довгою вийшла б розмова, не стачило б часу; тож міг тільки зараз плечима знизати.
      
      Сипонув лункий дріб барабанів, вишикуваний у ше- ренгу російський батальйон, наїжачившись багнетами, рушив назустріч супротивнику, все ближче чужі ряди, ось вже чітко розрізнити можна обличчя; струсонуло повітря гучне "ура" і зіткнулись шеренги...
      
      Краєм ока Максим дививсь на Петра, що просто ішов, не вириваючись із ряду й тримаючи якось незграбно руш- ницю, немов коцюбу; те тривало доти, поки їх офіцер не по- лоснув шаблею по обличчю найближчого супротивника - дістав його, певно, на повну силу руки, бо лице те, немов гарбуз, надвоє розскочилося і кров залляла всеньке його.
      
      В одну хвилю побачив Максим раптову зміну в Петрові, на очах став іншим він чоловіком. "Кров, - жахнув здогад Максима. - Від крові ще тоді, у випадку з сусідським па- рубком, Горпина застерігала, Петро знову побачив її. Про- пала ж праця моя..." Зморшки на Петровому лиці враз випрямилися - і набрало воно кам"янистого вигляду, туго налилися червоні прожилки білків очей, видавалося, від раптової злоби піднімалося і щетинилося волосся на го- лові, як в смертельно нажаханого хижака; він, що досі мовчав, і собі закричав "ура" - той викрик був якимось утробним, "у-ра-а-а" переходило в завивання, як оте го-
      
      
      
      лодне і тоскне в засніженому лісі серед зими, від нього стигла кров і стовпіло раптово все тіло, будило невситиму і спраглу жадобу чужої крові і смерті.
      
      Над Максимом гриміли постріли, затяте і остервеніле
      
      "у-ра-а" то притихало, то знову перекочувалося з краю у край місцем битви, а Максима попри те не полишала нав"язлива, невідчепна думка: чого ж воно так? Які не- знані закони спричинили його невдачу з Петром? Певно, думалося, кров пролита в хвилю одну робить звичайну лю- дину звіром ікластим, вертає раптово в незапам"ятні кані- бальські часи, певно, в крові, як субстанції, десь прихований таємничий код, що ставить поріг - його пере- ступати зась, то поріг, за яким потойбіч лиш морок без- просвітній, доісторичний, в якому зрідка хіба почуєш рев динозаврів голодний і грізний, за тим порогом ти лишень кілька пудів костей і м"яса, що рухається, скавучить і не- вситиму спрагу вічно не може втолити; потойбіч того по- рога ти просто бездушна твар.
      
      Переступаючи через щойно вбитого, Максим раптом спіткнувся і впав, але підніматися він вже не збирався.
      
      "Що буде, те й буде, - думав з напівзаплющеними очима.
      
      - Як не доб"ють після всього, то подамся якось до козаць- кого полку".
      
      Через нього переступали й топталися по ньому, він тільки напружувався щомоці, аби витримати й не зойк- нути, вічністю видавався той час, доки з російського боку не засурмили врешті "відбій", певно, невдалій атаці.
      
      Як сутенітиме, він почне пробиратися до Чайков- ського. Але вже твердо для себе вирішив, що лишатися там не буде - знову палахкотить Україна, та й не переста- вала вона ніколи, мабуть, тим полум"ям палахкотіти. Почув випадкову розмову двох лікарів, один з них був родом, мабуть, зі Сквири, бо часто містечко те називалося.
      
      
      
      Писали йому домашні, що збунтувався люд, і то не в од- ному селі чи місті, тих вогнищ тліло-тліло хіба п"ятдесят та ще й з гаком, і враз загорілися, охопили щонайменше вісім повітів. Начебто імператор видав маніфест, в якому всі піддані кликалися йти добровільно у військо. Маніфест читано по усіх церквах, але чи то з того, що писаний був він малозрозумілою для сільської людини московською мовою, чи з іншої притичини, але багато хто втямив, що цар кличе вписуватися їх в козаки і йти воювати. Стали люди вимагати від священиків, щоби ті приводили їх до присяги, кинулися творити відділи за колишнім зразком - певна річ, роботою на панщині вони тепер не переймалися, бо козак завше був вільним. Коли ж окремі священики стали застерігати, що не так вони зрозуміли імператор- ський маніфест, то не вірили їм, навіть били й товкли, що правду лукаві попи ховають від люду. Нагрянуло військо по тому, тисячі чоловік і жінок бито різками, тисячі у Сибір погнали... Максим не розчув імен усіх ватажків по- встання, добре дослухався тільки прізвищ Швайка, Бзенко, Гайденко - їм вірили люди і йшли за ними.
      
      Звідки ж знати було тим людям з порепаними від плуга й коси руками, такими ж чорними, як земля, яку вони няньчили, звідки ж знати їм про один з перших виступів імператора Миколи І на засіданні Державної Ради:
      
      - Я признаю, що в теперішній час кожна думка про увільнення селян була би злочинним замахом на загальний спокій і на добро держави.
      
      Вельми одна обставина Максима тривожила. Той селян- ський рух ставав загальнонаціональним, вже й студенти Київського університету сходяться на свої "летючі зіб- рання", і та молодь, здебільшого не бідацька, долучається до народного спротиву. Тривожив похід селян "у Таврію за волею", - як притишував голос при тих словах лікар зі
      
      
      
      Сквири. Ще сади тільки-но розпустилися і на полі ледь- ледь починали сіяти, як поміж люду чутка пішла, що цар кличе бажаючих переселитися в кримські степи, кріпаки поміч одержать, матимуть волю і полем наділені будуть. Земляки того лікаря в дорогу почали лаштуватися, рема- нент і вози лагодять, вельми ж багато люду збирається з Катеринославської, Херсонської, Верхньодніпровської, Бобринецької, Олександрійської і Єлизаветградської гу- берній. Йтимуть вони всі валками до Перекопу, десятки тисяч нужденного люду - Максим тільки уявив, що може трапитися, як переймуть тих беззбройних наївних селян, що досі нездатні позбавитися віри в царя-батюшку, регу- лярні війська і як земля вздовж тієї дороги багрянцем рап- тово вкриється...
      
      Йому туди треба йти, остерегти, а де й заступити, правду полинну людям сказати.
      
      Як впала на землю стрімка південна ніч, став Максим повзком поміж трупів вибиратися, повзком та навкарачки в неблизьку нову дорогу, одне лиш душу його зігрівало, що хоч і манівцями, але то дорога додому.
      
      39
      
      О третій годині ночі лікар Мандт змінював біля ліжка хворого імператора Миколи І лікаря Карелля - імператор лежав із заплющеними очима, тож Карелль ішов до дверей навшпиньки, озираючись про всяк випадок, чи не розбу- див хворого необачним порухом.
      
      Але притомлений і невиспаний черговий лікар поми- лявся, бо хворий не спав. Імператор справді перед тим за- студився, ще й понесло, картав він сам себе, легко вдягнутим на військовий огляд, до того ж боліло в боку.
      
      
      
      Однак імператора не так турбував той бік чи кашель, який час від часу зривав груди, йому куди більше боліла душа. Імператору бачився все, аби лиш заплющив очі, довгий- предовгий стіл, вкритий традиційною для діла такого зе- леною скатертиною, і він за тим столом вперше в житті підписує ганебний для себе мир, ставить підпис під актом капітуляції.
      
      Східна війна, Кримська війна програна.
      
      Ця кампанія програна, то для нього було очевидним, що би не набалакували заспокійливого і присолодженого там придворні чи, навпаки, звалювали навперейми провину один на одного генерали. Нічого доброго не станеться на- віть від заміни головнокомандувача з Меншикова на Гор- чакова, то питання лише часу, щоби вулицями Севастополя і не тільки шпацирували патрулі у формі во- рожих союзних військ.
      
      Та зелена скатертина на столі капітуляції невідступно мерехтіла перед очима. Навіть як їх заплющував, однаково ненависний колір забарвлював все навкруги: голе в цю пору гілля дерев за вікном було чомусь не чорне чи сіре, а бачилося темно-зеленими, у небі кружляли, негоду ві- щуючи, зграї зеленкуватих ворон, білі сніги і то йому зда- валися зеленкуватими, що доводило до люті.
      
      Як же воно виглядатиме перед підданими, коли під актом капітуляції змушений буде, затиснувши зуби, ви- водити повний свій титул: "Мы, Божей поспешествую- щею милостию, Николай І, Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский, Владимирский, Новгородский, Царь Казанский, Царь Астраханский, Царь Польский, Царь Сибирский, Царь Херсонеса Таврического, Государь Псковский и Великий Князь Смоленский, Литовский, Волынский, Подольский и Фин- ляндский, Князь Эстляндский, Лифляндский, Курлян-
      
      
      
      дский и Семигальский, Самогитский, Белостокский, Ко- рельский, Тверской, Югорский, Пермский, Вятский, Болгарский и иных; Государь и Великий Князь Новаго- рода Низовския земли, Черниговский, Рязанский, По- лоцкий, Ростовский, Ярославский, Белоозерский, Удорский, Обдорский, Кондийский, Витебский, Мсти- славский и Государь Иверския, Карталинския, Грузин- ския и Кабардинския земли, Черкасских и Горских Князей и иных наследный Государь и Обладатель, На- следник Норвежский, Герцог Шлезвиг-Голстинский, Стормарнский, Дитмарсенский и Ольденбургский и про- чая, и прочая, и прочая".
      
      Він себе подумки бачив за тим зеленим столом, бачив, як титул старанно виводить, стримуючись щомоці, аби не за- тряслася часом рука, і не може не помічати краєм ока, як стримують так само себе навпроти його вороги, як світиться, попри те, втіха на їхніх лицях і торжество аж сяє, - хіба змінючись на мить погано тамованою посмішкою глуз- ливою.
      
      То навіть не поразка, то - катастрофа, крах. Імператор, як зачинилися двері за лікарем Кареллем,
      
      раптом розплющив очі.
      
      - Ти був мені завжди відданним, - мовив впівголоса, не дивлячись у бік Мандта, а кудись в стелю чи навіть крізь неї, - і з тобою говоритиму цілком відверто. Я помилився десь у цій війні, але не маю ні сили, ані бажання щось змі- нити чи піти іншою дорогою. Нехай син по моїй смерті зро- бить цей поворот, йому простіше якось з ворогами домовитися.
      
      Лікар Мандт раптово відчув, як попри теплий одяг у нього холонуть плечі, бо завертала розмова на неочікувані дороги.
      
      - Ваша величносте, - відказав якомога байдужішим і
      
      
      
      заспокійливішим тоном. - Бог дав вам міцне здоров"я, ще є сили і час, аби поправити справу.
      
      - Не лукав, я не здатен і маю зійти зі сцени. - Роздра- тування імператор не збирався навіть приховувати. - Ти маєш у цьому мені допомогти. Дай мені отруту, тільки таку, аби не вельми вже мучитися. І ще - повинен по- мерти не раптово, не вмить, бо будуть язиками плескати, а десь через пару годин.
      
      - Ваша величносте, таке вчинити мені не дозволить ані професія, ані совість моя, - у Мандта тепер плечі немов інеїм вкрилися.
      
      - Якщо цього не виконаєш - обійдуся без тебе, - різко повернув голову імператор і вколов поглядом. - Пора б вже було знати мене... Тому наказую і прошу в ім"я відданості не- змінної виконати мою останню волю. Зрештою навіть зло- чинця затятого перед стратою останню волю виконують...
      
      - Якщо так ваша величність наказує, - ледве повертав лікар задерев"янілого, зовсім чужого язика, - то зроблю це... Але дозвольте поставити до відома спадкоємця прес- толу - інакше світитиме мені шибениця. Ніхто не пові- рить, скажуть, що вас навмисне убито.
      
      - Бути по сказаному тобою. Тільки сперш отрута.
      
      Син довго пробув наодинці з батьком, А як зачинив за собою двері, то пройшов швидким кроком повз Мандта, на- віть не повернувши голови, мов повз табуретку, лікар встиг хіба вгледіти піддуте його обличчя, мов його покусали не- давно комарі.
      
      З вихололим серцем, до якого приклали добрячий таки шмат льоду, дивився лікар, як синіє обличчя імператора, як судомно ловить ротом повітря і щось силиться вимо- вити. Та замість слів невиразне белькотіння і хрип; врешті Мандт зумів розібрати:
      
      - Порятуй...
      
      
      
      Невимовний біль читався в очах імператора, що жаром незгасимим випікав усі нутрощі, лікар знав, які то страж- дання, але вже не здатен чимось зарадити: Мандт поспішно відвів свій погляд, аби тільки не бачити тієї муки, бла- гання порятунку чи бодай полегшення, такого благання, що буває хіба в безсловесної тварі перед кончиною.
      
      Імператор то поринав в чорну ніч забуття, то знову вер- тався до пам"яті і силувався зрозуміти, що він негаразд учинив чи діяв, чому за його цілоденні труди така невдяч- ність людська, така неспівмірна, така велика, що саме життя проти нього повстало?
      
      Взяти хоча б тих же поляків... Заманулося мати свого короля? Ось я, ваш король, найбільша потуга Європи, ніхто краще мене не зможе дати спокій і лад у краї, і не ва- жить, як за те обзиватимуть мене, бо діло насамперед. Нехай гоноровому тому народові не припав до душі у кер- маничі твій брат, цесаревич Костянтин, і він мусив в од- ному халаті втікати з Варшави світ за очі. Може, й справді цесаревич дивакуватим вдався... Ще за першого шлюбу він будив жінку о шостій ранку, заставляв її грати на клаве- сині військові марші, а сам в барабан гатив. Він то виціло- вував дружину, то викручував і ламав їй руки, а ще жахав всіх чудернацькими витівками у Мармуровому палаці - полюбляв цесаревич в коридорі його стріляти з гармати, яку заряджав живими щурами.
      
      Але ти ж не Костянтин, ти дарував полякам істинне свято своєї коронації, свято, гідне лише російського імпе- раторського трону.
      
      Таки гарним видався день той, двадцять четвертого травня. Урочисто у місто в"їжджав - їхав попереду мі- ністр імператорського двору, обер-шталмейстер та інший почет Його Величності. Перед Государем Імператором і Царем йшов дивізіон одного з кавалерійських гвардій-
      
      
      
      ських полків, міністри рухалися у своїх каретах, верхи їхали церемоніймейстери з жезлами, гоф-фур"єр, потім дванадцять придворних лакеїв пішки ішли, потім дивізіон кавалерійського гвардійського полку, тоді вже комендант варшавський з головним його штабом.
      
      За Государем Імператором і Царем їхала Її Величність Государиня і Цариця у вишуканій парадній кареті, запря- женій вісьмома кіньми, кожного з яких вів окремий гай- дук. Праворуч від карети був у супроводі обер-єгермейстер граф Моден, а ліворуч - шталмейстер Царства По- льського. Чотири камер-козаки йшли з обох сторін карети, а за ними - дивізіон кавалерійського гвардійського полку, дами дорожнього почту Її Імператорської Величності і одна дивізія гвардійської кавалерії.
      
      Коли кортеж наблизився до мосту, що відділяв їх від Варшави, сімдесят один гарматний постріл возвістив місто про наближення Їх Імператорських і Царських Величнос- тей. А як під"їхали до Царського палацу, то гримнув ще сто один гарматний постріл, який мав сповістити всіх варшав- ців про прибуття Величностей в їхнє місто.
      
      Все найголовніше начальство зібрали в залах палацу, дзвони всіх храмів цілісінький день дзвонили про ту небу- валу для поляків радість, а вулиці, вікна й балкони при- красили багатою оздобою.
      
      Ти зробив усе, аби для Варшави свято істинно незабутнім стало. І коли врешті поклав на голову свою корону, то примас Польщі виголосив гучно: "Віват, король!" - лунали ті слова під склепінням старовинної будівлі так урочисто і лунко...
      
      Мало у відповідь прозвучати дружно "Віват!", та нато- мість настала раптова тиша, хіба останні відзвуки голосу примаса догулювали між стінами.
      
      Примас повторно гукає: "Віват!" - і знову та ж цілко- вита тиша, опущені очі в німій непокорі.
      
      
      
      Втретє гукає високий душпастир - і знов мовчазний не- послух, тиша глухоніма, як в домовині, вже опущеній у могилу і землею на кілька сажнів присипаній.
      
      Отакої зазнав ти вдячності за увагу Імператорської Ве- личності, за дароване варшавцям свято.
      
      Може, хто і дивився кривим оком в твій бік, але заради добра цього розхристаного і до непокори схильного люду ти просто змушений був скасувати сейм, з воєводств зро- бити губернії, ввести цензуру і закрити Варшавський уні- верситет - ти впору те встиг, ти не одному бунтові запобіг і намарне пролитій крові.
      
      За твій клопіт і труд віддяка тепер неабияка - тисячі поляків на Кавказі втікають до горців Шаміля, ще тисячі чомусь забули, що християни вони, з бусурманом турець- ким воюють разом супроти царя, християнина православ- ного. Один Міхал Чайковський чого вартує з його голотою з Добруджі і навколишніх всіх країв - теж неабиякий фрукт, ти даруєш йому, ще шмаркатому, камер-юнкерство імператорське, а він хоче, бач, у генералах турецьких шпа- цірувати.
      
      То невідомо, що гірше й гіркіше йому тепер допікало - отрута лікаря Мандта, що рвала усе на шматки в животі, чи на життя непростима образа за людську невдячність.
      
      - По-ря-туй... - благали востаннє лиш очі, що вкри- вала смертна поволока, очі загнаного і затравленого, крив- дженого без суду і присуду.
      
      Лікар міг тільки руками розвести, проти того добра, що прийняв імператор, не існувало рятунку; зрештою, Мандт не міг говорити навіть, він був весь порожній, бо не тільки слова, а й думки геть вивітрилися з голови - хіба тільки лишилася гадка про його особистий вибір: шибениця на площі чи просто подушкою тихцем задушать?
      
      
      
      40
      
      У надвечір"я Чайковський в"їжджав у Київ. На майже нечутному вітрі навскоси падав тихий, такий делікатний сніг, спадав на вже до того вкриті ним вулиці, на старо- винні будівлі і крони дерев, і м"яке світло розливалося на- вкруги: Міхал не міг навіть сказати, чи то був відсвіт ще не припалих попелом з димарів незайманих досі білих сні- гів, чи світилася сама душа цього доброго міста, світилася під лункий передзвін храмових дзвонів, що на вечірню мо- литву кликали. Мій милий Києве, защеміло Чайков- ському, я ж не був на твоїх майданах і вулицях вже п"ятий десяток літ, ти снився не раз, навіть в осінній імлі Стамбул видавався мені так на тебе схожим... Тут мої друзі лиши- лись, посивілі досі, а кого вже нема, то діти або рідня - зустрітись кортить, побачитися, оповісти пережите, в тебе ж є стількома поділитись думками, пройденим, вимуче- ним і зболеним.
      
      Тобі вистачило, Міхале, кілька днів, щоб минув той пер- ший і млосний щем, а защеміло серце по іншому...
      
      Ніхто твого кроку не зрозумів, ніхто тебе приязно не зустрів і ніхто не прийняв. У публічному місці чи в домі генерал-губернатора київські поляки навмисне відвер- талися або проходили мимо, наче повз бездушну якусь мармурову колону - один Крижанівський не відмовив у домі, та й то тільки тому, що жінка його тобі недалека родичка. Хіба селяни з Гальчинців приїхали приві- тати, були то сини тих, що знали колись тебе, і пам'ять перейшла у покоління подальше - нічого в дарунок вони не взяли, не схотіли, їм досить було тебе лиш по- бачити.
      
      Листи і нотатки твої до майбутніх творів втрапили на- завжди в руки поліції чи втопилися в архівах царського мі-
      
      
      
      ністерства закордонних справ, теперішню кореспонденцію маєш пред"являти спершу чемно начальникові жандарм- ського управління в Києві полковникові Павлову, на будь- який виїзд з міста наперед мусиш отримати дозвіл тутешньої жандармерії.
      
      Отож, мій добрий Києве, який для мене ніколи не був чужим, чужим я став для громади польської в місті, бо не зрозуміла вона мого прийняття мусульманства задля справи великої і вже зовсім не сприйняла моєї прихиль- ності зараз до православ"я, отож тепер, Києве, шукатиму прихисток собі деінде, маєток невеличкий куплю. Та от притичина, в рідному краї зась, полякам царем заборонено селитися на Правобережжі, подамся хіба за Дніпро.
      
      Нарадили тобі маєток в губернії Чернігівській, повіті Остерському, у селі Борки над рікою Остер. Поодалік го- ловного тракту, в місцевості низинній та болотистій, зе- мелька таки дешевша, і за фільварок та дім менше платити. І вже було трішки відтанула напівусохла душа, як Остер та Десна по весні, клопоти земні та цілоденні при- тлумили образу київську і не тільки її. Треба друзів, насам- перед Вербицького, попросити прислати саджанців, ось там має персик рости, ось там - вишні і яблуні, а ще квітів насіння нехай пришлють, де б не був він на землі, а квіти саджатиме, буде з ним завше грядочка чепурна - звати- муть грядку ту іменем козака Нечая.
      
      Ти маєш стати справжнім земельним осадником, поле має родити, хай і пісне воно поки, сад з роками почне під- ростати. Господарство на ноги нехай піднімається, півні досвітком кукурікатимуть, гортанно клекотатимуть вдень індики. Рушниці потрібно купити, сусідів з садиб най- ближчих на полювання обов"язково запрошувати. "А руш- ниці мені, - писатимеш, - присилати за адресою тепер вже генерала Павлова, начальника жандармерії Києва і гу-
      
      
      
      бернії, для передачі Міхалові Чайковському, відставному генерал-лейтенантові".
      
      Гримнула знову російсько-турецька війна, відлуння про початок її, як водиться, докотилося сюди із запізненням. Турецьке посольство кличе тебе, свого генерала, на службу, хоч ти вже по інший бік фронту. Твій вірний това- риш, колись капітан драгунів і твій ординарець Адам Мо- розович, не вагається ні на мить:
      
      - Їдьмо, не відкладаючи. Тут, генерале, рушниці на зайця невільно купити, а там нас вважатимуть за людей. Я приготую нелегальний перехід через кордон, бо паспорта нам уряд російський, звісно, не дасть.
      
      - Я вже сили не маю, - почує у відповідь Морозо- вич. - На цій самій землі, між Остером і Десною, колись Кирило Розумовській з пастуха індиків став гетьманом козаків. А мені, певно, суджено з полководця козаць- кого стати пастухом індичим.
      
      Турецьке посольство небавом прислало повідомлення про викреслення Садика-паші зі списку генералітету цієї держави.
      
      Та не все лихо вичерпалося ще на твою голову, там на денці лишилося трішки. Серпневого дня сімдесят восьмого року ти писатимеш Вербицькому: "Пожежа знищила все моє розбудоване господарство. Весь реманент рільничий, склади, весь збір зерна і заготовлене сіно - до щенту. Не можу сподіватися ні найменшої допомоги від поляків... Тим часом, повідомляють мені з Києва, що звістка про біду викликала немалу радість поміж моїх земляків - на гро- мадських обідах з приводу того нещастя виголошують тости. Так йому й треба, кажуть, нехай Росія Чайков- ському тепер допомагає, хай помре з голоду, холоду і нужди. В той самий же час прийшла звістка про смерть князя Сапіги, який управляв польськими коштами в 1863
      
      
      
      році, а потім австрійськими залізницями і залишив по собі мільйони. Польська земля вся в жалобі, в усіх костелах мо- литви правляться за душу великого патріота".
      
      Отож, від громади з-за кордону Чайковському також не випадає чекати помочі. На додачу гречанка Ірена на очах закрутила, навіть не криючись, з якимось Янковським роман - і життя зовсім стало нестерпним. З нерозлучним впродовж років Адамом Морозовичем перебирається він на віддалеий хутір Пархимів, в закинуту хатину, чи, швидше, халупу, де все господарство доведеться почати з нуля...
      
      Життя щоразу тугіше затягувало свій хитромудрий вузол. Викресливши Садика-пашу зі списку свого генера- літету, турецький уряд, природно, перестав одночасно ви- плачувати йому пенсію. Земля поміж боліт і мочарів не родила, твори Чайковського видавець Брокгауз відмо- вився надалі друкувати... Але Міхал ні на кого не обра- жався, його сиві літа казали йому, що годі сподіватися на людську вдячність, та й не заради неї він ішов крізь ті не- прості минулі роки; зрештою, Міхалові вже траплялося пізнати сповна ту вдячність. Як померла Людвіга, то в ко- лонії Адампіль, в розбудову якої вкладав усю душу і власну маєтність, спершу дорогі земляки не давали навіть землі на могилу й капличку, все боялися, аби знака яко- гось там не було мусульманського чи просто турецького - ще доводити мав він, що дружина його весь обряд като- лицький перед смертю здійснила, і від хреста на могилі теж відмовлятися ніхто не збирається.
      
      Господарювати в Пархимові не судилося довго - на по- чатку зими, вже морозно було й вітряно, вертався Морозо- вич з фурою дерева з лісу, змерз і зазнав нападу серця. Поховав його Міхал під вікном хатини, аби нерозлучний товариш і далі був поряд.
      
      
      
      Січневої ночі він писав до п"ятої ранку. Лягали в холод- ній тиші на папір його думки, його пережите, пройдене ним такими непростими, часто звивистими, покрученими і заплутаними стежками. Але як і повісті свої, він не хотів би якось по-іншому власне життя переписувати, таку вже природа йому дарувала вдачу. "Де народився, там знадо- бився, - казав він колись зарозумілому і надмір гоноро- вому графові Замойському, - справі козацькій, доки сила, справно служив. Судилося на віку потримати шаблю за вашу і нашу свободу, за вправну ту шаблю не соромно, не випадає соромитися також за військо своє - воно не вті- кало з поля, сумно лишень, що те військо частенько хит- ромудрі й лукаві політики до діла не допускали".
      
      А ще тішило Міхала, що не помилився тоді, коли на європейському конгресі робив доповідь про вплив козач- чини на літературу Сходу і Півдня старого континенту. Він під оплески вже завершальні казав, що той вплив ли- шень більшатиме з часом. Тепер сюди, в глушину черні- гівську, заїжджають хіба вполювати схимника-глухаря чи потішитися тетеровим токовищем навесні, сюди пошта доходить з немалим запізненям, та ще й часу чи- маленько губиться, доки пальчики поліції її перелапа- ють. І все ж йому добре відомо було з книг та листування з друзями, що вже давненько гуляє Європою книга Die po- etische Ukraine - "Поетична Україна", збірник пісень на- родних, вже Шевченко хорватами і французами перекладається, Проспер Меріме видав гарну розвідку
      
      "Козаки України та їх останні гетьмани", у Флоренції, у вісімнадцятитомній "Історії всесвітньої літератури" цілий розділ присвячений літературі українській та теат- рові, твори Марка Вовчок дивовижних пригод зазнають
      
      - то їх перекладають французькою, то знов з того пере- кладу вертаються на його козаччину мовою оригіналу.
      
      
      
      Вельми потішила його американська письменниця Таль- ві, батько її якось професорував у Харківському універ- ситеті, - перекладала Тальві гарно з української на англійську, от тільки Котляревського возвела чомусь в гетьмани України. Виправить те, нівроку...
      
      Чайковський з тихим теплом у душі згадував сина Адама Міцкевича Владислава, який твори його перекладав французькою, і тепер ті повісті про козаччину гуляють собі на всеєвропейському привіллі...
      
      Ні, він не забрехався тоді на конгресі, коли віщував, що той вплив козацький на літературу й духовність з роками хіба набуватиме сили. І так чисто і світло тепер, у при- смерку вже життя, було на душі в Чайковського, як за вік- ном у безмежних просторах, вкритих незайманими і наївними ще снігами.
      
      Січневої ночі він писав до п"ятої ранку, а тоді неспішно зарядив пістолет і вистрілив собі в груди.
      
      Куля, що обминала його довгі роки на війні, і цього разу обминула серце. Пройшла вона зовсім поряд його, аби жев- ріло життя до ранку, коли приїде поліція, аби ще здужав прошепотіти два слова: "Життя втомило". І те було прав- дою. В останній час він ходив лише з костуром, а через поріг переступити було понад силу, то ж обачно тримався він за шалівку - і жовті кола пливли та мерехтіли в ста- речих, що часто сльозились, очах.
      
      Поховали Чайковського за його заповітом поряд з Мо- розовичем, під вікном халупи, яку мав ще колись розбуду- вати - довго, з трудом яму копали, аж іскри кресали об вмерзлу землю.
      
      За зиму обезлюдніла хатина з солом"яною стріхою ще більше під снігом похнюпилася та присіла, протяжно і млосно завивали вітри у нетопленій печі та комині, а жу- равель біля колодязя зовсім на бік похилився, мов зазирав
      
      
      
      на великий шлях, терпляче чекав когось - і не міг доче- катися.
      
      От тільки, диво-предивне, грядка квіткова, названа іме- нем козака Нечая, мовби й не знала ані лютих морозів, від яких тріскалася і кололася кора молодих яблунь, ані заме- тілей безпам"ятних, що сліпі цілу зиму вікна мало не до верху було закидала, та грядка якось сама по собі роз- квітла, чудом таких холодів перезимували житце й кален- дула, маки і мальви, тюльпани і чорнобривці; зголодніла за зиму бджола сідала на квітку, і та прогиналася слухняно й покірно за споконвічним природним звичаєм; ще здалеку пахла грядка, чи то як сонце підіб"ється ген-ген ополудні, або в надвечір"я, як погуляти вийде запаморочлива ма- тіола, мовби й сумніву не було в квітника, що людська рука прополе й догляне ту грядку чи нині, чи вже у літо на- ступне, будуть однаково повертатися за сонцем суцвіття в нездоланному і неминучому, нестримному і неспинному плині життя.
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      Поляк з українською групою крові
      
      Кілька уваг про Міхала Чайковського й про "Отамана Чайку" Івана Корсака
      
      Поляки-українофіли мали нещастя потрапити в "білу пляму".
      
      З погляду польської національної історії вони здавалися маргінальними і не вартими уваги; водночас, схоже, вони не належали повністю
      
      до українського історичного процесу, принаймні в розумінні істориків народницької школи.
      
      Іван Лисяк-Рудницький.
      
      Францішек Духінський і його вплив на українську політичну думку.
      
      Не був би сам собою Чайковський, якби навіть звідси дав спокій Парижеві і Стамбулу задля головної своєї справи - справи Польщі й України.
      
      Іван Корсак. Отаман Чайка.
      
      
      
      Почну зі спогаду.
      
      Ще 1994 року я прочитав про гурток "українських співро- бітників" князя Адама Чарторийського, "некоронованого короля польської еміграції". До того гуртка входили по-про- українському настроєні польські аристократи Францішек Генрик Духінський, Іполіт Терлецький і Міхал Чайковський. Ця тема видалася мені надзвичайно цікавою для українських історичних романів на взір монументального епічного по- лотна білоруса Володимира Короткевича "Колосся під сер- пом твоїм".
      
      У двотомнику "Історичних есе" Івана Лисяка-Рудниць-
      
      
      
      кого, який мені подарував Петро Яцик у Торонто, докладно
      
      "прописано" драматичний життєвий шлях кожного з цієї трійці, яка потрапила в "маргінальне перехрестя польської, української і російської національних історій". Історико-по- літичні портрети Лисяка-Рудницького читаються як романи, де постає винятково насичена емпірична історична реаль- ність й концептуальна оригінальність. Читаючи їх, маєш справжню інтелектуальну насолоду, що вельми рідко буває при читанні наукових праць.
      
      І польська, й українська історичні науки донедавна де- монстративно байдуже ставилися до подій та людей поль- ської меншини Правобережної України, оскільки ті сюжети, за словами Лисяка-Рудницького, не вписуються в перспек- тиву обох національних історій. "А що ми тепер дедалі більше наближаємося до територіальної концепції історії Ук- раїни - концепції, згідно з якою українська історія охоплює все, що пов"язане з українською територією, на противагу вузькоетноцентричному підходу, - ця група (польського на- селення. - М.С.) заслуговує нашої поновної уваги".
      
      Це надзвичайно цікавий феномен: люди подвійної - а по- інколи навіть і потрійної - лояльності. І в цій лояльності - українофільські симпатії поляків, часто продиктовані терито- ріальним патріотизмом, на якому так виразно наголошував В"ячеслав Липинський. Не випадково ж виникла навіть літе- ратурна школа, в якій поляки намагалися писати мовою ук- раїнського простолюддя.
      
      Не чіпатимемо при цій нагоді тему "хлопоманів" (В. Ан- тонович, Т. Рильський, І. Житецький, Б. Познанський...), що одержали своє наймення з руки папараці-шовініста Пада- лиці. То надзвичайно цікавий матеріал, але там головно має йтися про повернення до свого українського кореня споль- щеної української шляхти. То привід для самостійної роз- мови.
      
      Поговоримо про інші життєві сюжети й інший час. Кі-
      
      
      
      нець вісімнадцятого й початок дев"ятнадцятого століття. Та частина Російської імперії, яку ми сьогодні називаємо Украї- ною, а тоді вона пойменовувалася Малоросією. В ній поміж частини польського населення відбуваються цікаві, здавалося б, геть несподівані процеси, про які наша історія - особливо та частина її авторів, яка відзначається народницькою рито- рикою, - або зовсім не зауважує, або згадує їх вельми глухо й без особливої симпатії.
      
      На значну частину польської молоді, яка народилася й ви- росла в Україні, відчутно впливала сама епоха з вітрами романтизму, що гуляли чи не по всій Європі. Кінець вісім- надцятого й початок дев"ятнадцятого століть - це час пошуку високих ідеалів, час поривання на котурни, час ви- соких слів та ефектних жестів, час розкрилених за спиною плащів та крислатих капелюхів, із-під яких палахкотіли га- рячковиті погляди молодих ідеалістів, що заповзялися метою переінакшити світ. Це було справді численне плем"я, що мало своїх яскравих представників у різних країнах світу: ідеалісти й авантюристи, революціонери й філософи, поети й дуелянти, параноїки й соціальні аутсайдери, алкоголіки й жертви гашишу - вони принесли з собою в той час нову роз- становку сил, нові оригінальні сюжети й пристрасті.
      
      В. Домонтович писав у біографічному нарисі "Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти": "Перша чверть 19 ст. - доба Ро- мантизму. Люди тієї доби - люди пози й довільної гри. На оголений простір стола, разом з колодою карт, покладено два пістолети. Удавано байдужою рукою, пальцями, що не трем- тять, годилося вибрати один з них; не кваплячись, піднести його вгору, прикласти холодний отвір до скроні й натиснути. Що з того, якщо краплі крови забарвлять біле поле витягне- ної з колоди карт винової кралі?.."
      
      Чи ж не такий романтично піднесений, афектований, по- стійно націлений на ексцентричні вчинки граф Мархоцький, котрий створив подиву гідну Миньковецьку державу на По-
      
      
      
      діллі? Хоч і мініатюрну, а таки ж квазідержаву з багатьма її ат- рибутами. Наприкінці ХVІІІ століття він, правитель цієї кар- ликової держави в складі Російської імперії, запроваджує там свої закони, привносячи в тихий плин провінційного життя яскраві релігійні свята (незрозуміло, якої конфесії), дух енту- зіазму й поваги до людини. Ігнатій Сцибор-Мархоцький ви- давався багатьом комічною фігурою (певно, саме таким він трохи й був, бо за ним аж забагато всяких ексцентричних епі- зодів), але, по-перше, він був добрим господарем - саме за його правління вбоге селище Миньківці перетворилося на за- можне квітуче містечко. По-друге, він скасував у своїй державі панщину, запровадивши обов"язок селян платити чинш у роз- мірі трохи більше карбованця за тисячу квадратних саженів землі. На нього пішли війною всі навколишні поміщики: їхні кріпаки заздрили селянам Миньковецької держави й проти- вилися поміщицькій сваволі. І це - теж вплив Миньковецької держави, де Мархоцький заборонив селян називати хлопами, бидлом, хамами, як це було повсюдно нормою. Мархоцький намагався прищепити всім повагу до людини незалежно від її соціального статусу. Та ще й зібрався споруджувати в Минь- ківцях університет, щоб кожен бажаючий міг здобути там ос- віту. Броніслав Грищук у своєму романі-есе "Поділля - колиско і доле" докладно виписав десятиліття війни, що її вели з графом Мархоцьким тодішні польські поміщики.
      
      Вражає й наводить на роздуми такий факт. Коли Мар- хоцького було черговий раз узято під варту, до імператора Миколи I в Петербург прийшло "всепідданійше прошеніє", підписане чи не всіма селянами і міщанами Миньковецької держави. Це була справжня сенсація. Владці імперії постійно одержували скарги селян на сваволю поміщиків. А тут - ви- ступ на захист свого поміщика. Цар звелів відпустити Мар- хоцького з-під варти й провести додаткове розслідування, що, зрештою, довело несправедливість звинувачень прави- теля Миньковецької держави.
      
      
      
      Очевидно, сама епоха романтизму народжувала й форму- вала таких людей, як Ігнатій Мархоцький, який був тоді не сам такий у своєму роді. Були й інші романтичні лицарі, які не тільки шокували оточення своєю поведінкою, а й праг- нули переробити світ, привносили в нього прекрасні ідеї.
      
      Несамовитий отаман Ревуха, він же Вацлав Ржевуський, описаний В. Домонтовичем, - теж яскраве уособлення ін- дивіда цього часу, враженого романтичною афектацією. Все є в цьому житті: ексцентрика, екзотика (він арабізує гли- бинне подільське село, засипає пісками плодючі чорноземи, перетворюючи край на пустелю, намагається зробити з ко- зацьких нащадків правдивих бедуїнів!), дивовижні одісеї (як гнаний жадобою пізнати людей на лоні природи Рене Ша- тобріан помандрував аж до ірокезів Америки, так Ржевусь- кий вимандрував арабським світом); усе в цьому житті є гіперболізоване чи й гротескне, але незмінно оригінальне. Він прагнув примирити, поєднати, породичати між собою арабський Схід і Україну, навіть замахувався створити нову релігію. Його щодалі більше зносило до вкраїнського берега. Поет, художник, мислитель, він натхненно шукав першо- елемент поезії. Романтики проголосили найбільшим поетом народ, а найвидатнішим поетичним твором - народну пісню. Англомовні поети шукали батьківщину поезії - слі- дом за Осіяном та Вальтером Скоттом - у Шотландії, а по- ляки Адам Міцкевич, Богдан Залеський, Тимко Падура, Северин Гощинський, Ревуха, Одинець - на Україні. В цент- рі всього була правітчизняна українська пісня й Україна як правітчизна поезії" (В.Домонтович).
      
      Граф Ржевуський-Ревуха, який, окрім польської, манд- руючи світами, вільно послуговувався французькою, араб- ською, відмовляється від них - тепер він говорить лише українською. Він напродив послідовний у своїй українізації - граф спростачився до рівня селянина. А тим, хто надсилає йому листи, звертаючися як до графа, відповідає: "Туткі в
      
      
      
      Савраню немає графів Ржевуських... Є тільки отаман Ре- вуха..." Шляхта звинувачувала його, що він змужичів, здича- вів. До нього вживали різноманітних засобів впливу, його навіть застерігав своїм рескриптом Микола II, який вимагав, щоб Ржевуський лишався тим, ким його офіційно зафіксо- вано в табелі про ранги, однак отаман Ревуха визначився раз і назавжди. Невідомо, які ще колізії його підстерігали б на його вкраїнському шляху, якби не раптова смерть. Коли ви- бухнуло польське повстання 1831 року, отаман Ревуха у прос- толюдинському вбранні повів на битву своїх козаків. У котромусь із боїв він тоді й загинув.
      
      В"ячеслав Липинський, який присвятив себе служінню українській ідеї та вкраїнській історії і став ідеологом укра- їнського консерватизму та відомим політичним діячем, писав, що поляки на Правобережжі України складали три групи. Перша - лоялісти чи угодовці - підтримували росій- ський царський трон. Друга - польські націоналісти - мала мету відновити Польську державу в передподілових межах. Третя група - українофіли, чимало з яких уписали свої імена в українську історію та культуру.
      
      Такі поляки, котрі народились і зросли на Україні, раптом із подивом озиралися довкола себе й бачили народ із такою драматичною та героїчною історією, бачили своєрідну куль- туру, чули величний епос, що лунав під рокіт бандур із уст кобзарів (хтось назвав їх українськими Гомерами). Епоха ро- мантизму значно активізувала зацікавлення українською старовиною, захоплення нею, ба навіть щире прагнення по- родичатися з нею. Родовиті шляхтичі не тільки вбиралися в героїчні шати козацьких отаманів і гетьманів, не тільки на- бирали собі з українців воїнство за запорозьким взірцем, а й зчаста ідентифікували себе виклично, як для польського се- редовища.
      
      Феномен "української школи" в польській літературі - одна з яскравих сторінок цього процесу. Відомий українофіл
      
      
      
      і письменник Міхал Грабовський підкреслив один із епізодів
      
      "української школи": "Троє наших українських поетів зобра- зили три цілком відмінні України. Гощинський - гайда- мацьку Україну, Залеський - козацьку, а Мальчевський - польську, шляхетську Україну". Вплив усіх цих творів - і не тільки цих - на українську літературу тільки починає осмис- люватися. Володимир Гнатюк писав про віршовану повість
      
      "Канівський замок" Северина Гощинського як про поперед- ника Шевченкових "Гайдамаків". Про це ж говорить Григо- рій Грабович, наголошуючи на тому, що Шевченкові
      
      "Гайдамаки" - найважливіша літературна реакція на "Канів- ський замок". А при тому він стверджує, що найбільший від- гомін "Канівського замку" "зокрема й романтичного українофільства взагалі був відчутний у політичній сфері, а точніше - на терені політичної ідеології. ІІісля невдалого польського повстання 1831 року емігрантська політична ат- мосфера породила ряд сміливих і несподіваних політичних концепцій".
      
      І в цьому контексті дуже цікаво подивитися на вельми оригінальну життєву історію Міхала Чайковського. Це справді надзвичайно вдячна "модель" для історичного рома- ніста.
      
      Власне, саме його життя сповнене духом авантурництва й дивовижних, почасти парадоксальних поворотів долі, - це вже гостросюжетний роман а ля Олександр Дюма. Не випадково ж до цієї постаті звертаються польські автори. Лисяк-Рудницкий згадує "Дивне життя Садика Паші" (Садик Паша - це Міхал Чайковський. - М.С.) Ядвіги Худзіковської, а також розлогу біографічну студію авторства Францішека Равіта-Гаврон- ського. Чимало написано в Польщі й про літературну творчість Чайковського (незважаючи на своє бурхливе життя, він дивує ще й особливою творчою продуктивністю). Історики літера- тури цілком поважно трактують його роман "Вернигора", в якому відлунюються події гайдамацького повстання 1768 року.
      
      
      
      Авторський пафос твору продиктований ідеєю єдності україн- ців і поляків для протистояння спільному ворогові - Росій- ській імперії. Роман "Гетьман України" - це життя й боротьба Івана Виговського, близького Чайковському саме як спів- творця Гадяцької унії.
      
      Отже, син київського городничого Станіслава й Петро- неллі (в дівоцтві Глембоцької) Чайковських з"явився на світ 29 листопада 1804 року в селі Гальчинці побіля Бердичева на Житомирщині. Його родичі були посвоячені зі спадкоєм- цями гетьмана Івана Брюховецького. І Чайковський пи- шався цим фактом.
      
      Характерно, що в школі в Бердичеві, окрім традиційного культивування французької мови, манер та військової підго- товки (такий був ухил школи), панував дух козацької роман- тики. Про це сам Чайковський захоплено розповів у своїх спогадах. Не один він вийшов звідти романтичним козако- філом.
      
      Завершивши навчання, Чайковський їде до Варшави, де опиняється в колі найвідоміших тоді польських аристокра- тів. Тоді ж російський цар Микола І надає йому статус свого камер-юнкера. Його чекає перспективна кар"єра при цар- ському дворі. Однак Чайковський стає в 1831 році в лави повстанців - він поручник волинської кавалерії Кароля Ру- жицького. Після поразки повстання разом із багатьма моло- дими людьми змушений емігрувати до Франції. Починається довгий період розлуки з рідною землею. Його життя стало нагадувати гостросюжетний роман. Не випадково ж воно й зацікавило романіста Івана Корсака.
      
      Важливим для зрозуміння поглядів і переконань Чайков- ського є такий факт. 1835 року під час історичного конгресу в Парижі він виступив із рефератом "Джерела та впливи козаць- кої доби на півночі й сході". Він стверджував: козаччина - це не тільки воєнна звитяга й переможні баталії запорозьких лицарів, а й особлива культура, в якій таке важливе місце по-
      
      
      
      сідають народна поезія та кобзарство. Чайковський також наголошував, що народне живомов"я було основою тодіш- ньої української літератури. Водночас із цим промовець на- полягав: польський поет Богдан Залеський поклав початок оспівування козаччини й української теми взагалі в поль- ській літературі, і це дало в ній голосне відлуння.
      
      Ця лекція, за словами І. Лисяка-Рудницького, дає кон- центроване вираження політичної ідеології Чайковського. Наголошуючи на тому, що Україна - досконале втілення справжнього слов'янського духу, він високо відгукується про козацьких гетьманів - і не тільки про Мазепу, який у Польщі не був одіозною постаттю, а й навіть про Богдана Хмель- ницького, що було вельми ризикованим для поляка, оскіль- ки він наражався на гнів співвітчизників. Ось слова Чайковського про Хмельницького: "Своїм генієм цей чоло- вік заслуговує на звання героя козацтва. Але пам"ять про нього заплямувало велике безчестя: він віддав свою батьків- щину московському цареві, відокремивши козаків від поля- ків, їхніх братів і природних союзників..."
      
      Чайковський був переконаний, що українська школа є не тільки в польській, а й навіть у російській літературі. І, як на найяскравішого її репрезентанта, вказував на Кондратія Ри- лєєва з його поемою про Андрія Войнаровського, з його ці- кавістю до української історії.
      
      До речі, про літературу. Чайковський був талановитим прозаїком, майстром історичного жанру. За свідченнями лі- тературознавців, його творами зачитувалися не менше, аніж романами популярного історичного романіста Юзефа Кра- шевського. Він був письменником у дусі Вальтера Скотта - його цікавили передовсім не конкретні постаті з історії, а ви- гадані персонажі, як писав Микола Рибак, "виідеалізовані ним особи отаманів або свавільних та відважних юнаків", по- вінчаних із Січчю.
      
      "Козацькими повістями" 1837 року започаткувалася його
      
      
      
      літературна біографія. Дивовижно продуктивний, він вида- вав книжку за книжкою. Можливо, найкраще з ним написа- ного - романи "Гетьман України" (про Івана Виговського) та "Вернигора" (про гайдамацьке повстання 1768 року); вва- жається, що саме "Вернигора" також належить до тієї лек- тури, яка інспірувала "Гайдамаки" Тараса Шевченка.
      
      Вже коли в польській літературі з"явився Генрик Сенке- вич, то всі історичні романісти - а з ними ж, звичайно, й Чайковський - були відсунуті на значно скромніші місця в історії письменства, вони помітно втратили популярність, а декого й узагалі майже забуто. Чайковський у Польщі відо- мий сьогодні переважно історикам літератури. Але в Україні цікаво було б перевидати для юнацтва його романи, в яких прославлено козацький орден.
      
      У Парижі Міхал Чайковський одружився з францужен- кою Леонідою Ґабарет, яка народить йому чотирьох дітей, активно займається журналістикою. Здається, він утрапив саме в ту життєву колію, з якої вже не зверне до останніх своїх днів.
      
      Та йому судилося прожити ще одне життя. На той час Париж був центром польської еміграції. Кількість її нарос- тала після невдалого повстання 1831 року. Провідником еміг- рації став князь Адам Чарторийський. У його просторому домі, що мав назву "Готель Лямбер", збиралися найвидатніші представники екзильного поляцтва. До речі, в "Готелі Лям- берт" була велика бібліотека й тут тривалий час працював Адам Міцкевич.
      
      Політична доктрина Адама Чарторийського полягала в тому, щоб підтримувати визвольний рух усіх слов'янських на- родів, що перебували в колоніальній залежності. У такий спосіб, вважав він, з'являться сприятливі обставини для здо- буття незалежності Польщі. У гіпотетичних сюжетах Адама Чарторийського кульмінаційним спалахом цієї боротьби ба- чився похід західноєвропейських держав разом із Туреччи-
      
      
      
      ною проти Російської імперії - найголовнішого ворога Польщі.
      
      Чарторийський покладав великі надії на Чайковського. Освічений, кмітливий, добре вихований, хоробрий - справжня знахідка і для дипломатичних, і для воєнних справ. А його козакофільство й узагалі українолюбство, через які на Чайковського так злісно косував дехто з оточення Чарторий- ського, бачилися Чарторийському великим козирем у мож- ливій визвольній війні - за Чайковським охоче підуть українські волонтери, як воно, зрештою, й сталося.
      
      Чарторийський веде дипломатичні інтриги з урядами Франції, Англії, Туреччини. Остання посідає в його планах чи не першорядне місце - у війнах із Туреччиною Росія за- гарбала турецькі землі. Турецький уряд охоче йде на діалог із провідником польської еміграції.
      
      1841 року до Стамбула відряджено Міхала Чайковського. Офіційна мета його місії - зовсім безневинна: історичні та етнографічні студії серед турецьких слов"ян, яких там дуже багато. Насправді ж історичний романіст Чайковський - по- літичний агент із надзвичайно серйозними завданнями. Він має бути не тільки інформатором про загострення турецько- російських стосунків, не тільки всіма можливими способами активізувати те загострення, а й творити там військову фор- мацію для майбутніх баталій.
      
      Так починається тридцятирічний період біографії Чай- ковського в Османській імперії. Все це докладно й цікаво описано в романі Івана Корсака. Він, власне, найбільше зо- середжується на турецьких сторінках життєвої історії свого дивовижного героя. Турецька одіссея Чайковського, отамана Чайки, а згодом - Мегмета Садик Паші - це багато тих епі- зодів, які Стефан Цвейг називав "зоряними часами людства". Користуючись також Цвейговою образною формулою, Чай- ковського можна зарахувати й до Цвейгових "Будівничих світу". Його смілива і яскрава візія вимальовувала приваб-
      
      
      
      ливі для людей довкола нього картини майбутнього, зумов- лювала беззастережну віру в його ідеї й вела за ним людей.
      
      Вербувальна акція поміж задунайських запорожців не за- тяглася - Чайковський швидко створив зразковий козаць- кий корпус. 0снову його склали некрасівці. Так іменували себе нащадки восьмитисячного козацького загону під ору- дою отамана Некраса, які на початку 18 століття перейшли під опіку кримського хана - васала турецького імператора. Турецький уряд активно сприяв Чайковському в його трудах. Йому вірить і майже приязниться до нього (наскільки це можливо в політиці і владі) верховний візир Решид Мустафа Паша. Отаман Чайка (так тепер поіменовують поляка) посі- дає незвично високе як для чужинця становище у Високій Порті. Чайковський - не просто талановитий організатор козацького війська в Туреччині. Він налагоджує контакти з різними силами, що ведуть боротьбу проти Росії (навіть і з Шамілем на Кавказі). Він перебуває у плідному контакті з болгарами та румунами. (Не випадково згодом учені писати- муть навіть про вплив Чайковського на національне відрод- ження Болгарії та Румунії; про це говорить у своєму дослідженні й І. Лисяк-Рудницький). Чайковський викло- потав дозвіл турецького уряду на заснування на Мармуро- вому морі польської колонії Адампіль (названо її так на честь натхненника й ідеолога еміграції Адама Чарторийського). Активними були контакти Чайковського і з балканськими лідерами, яких він утягує в сферу свого впливу.
      
      Та головне в планах Отамана Чайки - підняти повстання проти Росії безпосередньо в Україні, воднораз із цим притяг- нувши на свій бік донських та кубанських козаків. При спа- ласі воєнного конфлікту Туреччина - Росія Чайковський планував, що на чолі України постане гетьманський уряд. Гетьманом мав бути він. Подальший сценарій: очолене ним українське військо йде на визволення Польщі. Козацька дру- жина, сформована Чайковським у Туреччині, викликала
      
      
      
      подив і захват усіх, хто її бачив. Сам Міріміран Паша (козаць- кий гетьман, як називали турки Чайковського) згодом писав у своїх спогадах про початки творення козацького війська:
      
      "Коли я побачив тих козаків, гордих молодців, зухвалих і правдивих воєнних чортів, здалося мені, що приснилася мені Запорозька Січ та острів Хортиця. І в цей момент я повірив, що срібний ангел, а особливо той білий козацький ангел, воскрес і підняв цю козацьку формацію на ноги, щоб пока- зати світові, чим саме є ті козаки. А коли я ту сотню предста- вив турецькому військовому міністрові Мегметові Алі Паші, то він зі зворушенням довший час не міг прийти в себе і за- хоплено вигукнув: "Мені треба не тисячу, а десять тисяч таких козаків!" Потім Мегмет умовив султана побачити "те чудо". А коли султан став свідком просто шаленої бойової вправи козаків, він сказав: "Це справді скажені кіннотники!" Тоді ж султан дозволив Чайковському взяти собі прапор, що належав гетьманові Петрові Дорошенку (зберігався він у грецькому екуменічному патріархаті в Царгороді). Автентич- ність його потвердили своїми підписами разом із патріархом дванадцять єпископів та архиєпископів, які входили до Свя- тішого Синоду. Михайло Рибак описує той прапор, який
      
      "символізує збройне єднання християнства з ісламом. Ви- шивані емблеми на ньому становили комбінацію україн- ських і турецьких державних знаків: трираменного східнього хреста і турецького півмісяця. Прапор складався з двох різ- нокольорових частин рівнобіжно до себе прикріплених. Це були поля: одне срібне, на якому яснів православний хрест, а на тлі другого, червоного поля, сяяв срібний півмісяць іс- ламу. Держак прапора закінчувався вгорі золотим православ- ним хрестом, опертим на срібному півмісяці".
      
      За словами історика, від Дорошенка прапор перейшов до Мазепи, далі - до Орлика. Аж потім, перейшовши кіль- кох кошових отаманів, прапор опинився в кошового Глад- кого, а далі після битви за Сілістрію знамено зникло з
      
      
      
      козачих рук і незбагненним чином потрапило туди, де воно зберігалося аж до зустрічі з отаманом Чайкою. У Туреччині з Чайковським відбулося дві події, які мали значення для всього його подальшого життя. Перша - зустріч із по- льською аристократкою, вдовою по російському вельможі Корсакову Людвікою Снядецькою. Чайковський чув ле- генди про їхнє з Юліушем Словацьким кохання. Тепер же - вона вільна. Поряд із ним. Вона була красунею, а Чайков- ський не був байдужим до жіночої краси. Чайковський був видатною людиною, а Снядецька, як і кожна нерядова жінка, мала інтуїтивне відчуття на видатних чоловіків, і не могла не захопитися ним. Вона не тільки стала його само- відданою референткою, а й допомагала Чайковському, мо- білізувавши для цього всі свої широкі зв"язки. Сучасники згадують, що Снядецька мала не тільки виняткову красу, благородні манери, а й напродив твердий характер. А ще - талант політика. Хоробрий, вольовий, з нападами роман- тичної гасконади, почасти неврівноважений Чайковський міг у пароксизмі гніву зіпсувати стосунки там, де псувати їх геть невигідно, Снядецька ж - домежно витримана, незво- рушно тактовна, надарована отим незбагненним жіночим майже рентгенічним баченням людей - була Чайковському в ролі політичного партнера дуже до пари, доповнюючи його всіма тими дорогоцінними якостями. Тому здавалося, що для їхнього альянсу немає неможливого. Отже, майже виняткова ситуація стосунків чоловіка й жінки: і коханці, і незамінні партнери. В одному з її листів є такі слова: "Тепер я для нього все. Жінка, друг, повірена і нянька". Очевидно, Чайковський почувався щасливим з того, що доля послала йому Снядецьку. Звичайно ж, у нього було немало заздріс- ників - саме через цю жінку - з-поміж чоловіків, які ба- гато віддали б за те, щоб бути на його місці. Згодом зв"язок із Снядецькою інкримінуватимуть йому його недруги з ото- чення Чарторийського, виставляючи Чайковського як
      
      
      
      особу аморальну, що при живій дружині в Парижі воло- чився за відомою вдовою.
      
      Друга подія - прийняття ісламу. Міхал Чайковський, ота- ман Чайка, став тепер Мегметом Садиком. Тобто Мегметом Лояльним. Віднині він був османським службовцем у ранзі генерала. Головною причиною переходу католика Чайков- ського в іслам стало те, що російський уряд категорично вимагав у Туреччини його видати. В Росії насторожено спо- стерігали за бурхливою діяльністю отамана Чайки. Й почали ультимативно вимагати видати того, хто, на їхню гадку, від- чутно ускладнює російсько-турецькі стосунки. Принагідно додавалося, що Чайковський - бунтівник, котрий ще не по- став перед судом за участь у польському повстанні. Турецькі закони брали б Чайковського під свій захист, якби він був му- сульманином і громадянином Туреччини, а в цьому статусі він беззахисний, бо він тут - чужинець. Окрім того перехід в іслам розв"язав би матримоніальні колізії Чайковського - католики не мають права на розлучення, а з мусульманина щодо кількох дружин не може бути жодного спиту. Моногам- ність - не для мусульман. Отже, Чайковський - уже мусуль- манин, який не підпадає під екстрадицію, та й проблема з Леонідою Ґабарет у такий спосіб майже перестала існувати. До речі, разом із Чайковським прийняла іслам ціла група його співвітчизників. Скажімо, один із його соратників - Йосиф Бем - став Мурад Пашею. Тепер англійський амба- садор в Інстанбулі лорд Рекліфф утратив змогу вимагати на основі постанов Віденського конгресу 1815 року екстрадиції цих поляків.
      
      У Кримську війну Чайковський вступив із прекрасно на- вченим та озброєним корпусом. Мовою його війська була ук- раїнська, хоч, окрім українських козаків, там були й російські, а також болгари й дезертири з російської армії. Офіцери - переважно поляки, учасники повстання 1831 року. Неоднораз показав він себе в боях хоробрим і вмілим
      
      
      
      командиром. Його корпус блискавично взяв Бухарест. Чай- ковського було призначено його комендантом. Далі козаки здобули Варну, Ібраїлу, Рущук. Чайковський мріяв, що його військо нарешті ввійде в Україну, що стане там сигналом до антиросійського повстання. Відомий історик польської літе- ратури Зигмунт Швейковський писав: "Чайковський завжди вважав себе поляком, але ідея незалежної Польщі без сумніву була для нього другорядною справою. У його свідомості вона нерозривно пов"язана з ідеєю вільної України, і без неї пов- ністю втрачала для нього привабливість і сенс. Русь Чайков- ський уявляв собі під владою ідеалізованої Польщі. Влада, проте, обмежувалася польським королем, який був далеким повелителем для України. Провідною ідеєю Чайковського було воскресіння Запорозької Січі, старої козацької України, у тій самій формі й характері, що існували в добу польської незалежності (тобто за старої Речі Посполитої). Він вірив, що стара Україна була втіленням найвищих життєвих ідеалів, тому її воскресіння вважав справою не локального, а радше європейського і навіть світового значення... За цією "свя- тою", за цією "божественною" Україною Чайковський тужив усе своє життя". Але воєнна програма Франції та Британії пе- редбачала наступ у Криму. Дунайський фронт, де був зі своїми козаками Чайковський, просто згортався. Марними виявилися всі його плани й надії.
      
      Усе, що він робив, пішло прахом. Усе - в порожнечу. Всі його політичні ставки виявилися марними.
      
      І. Лисяк-Рудницький пише, що польські історики "наза- гал оцінювали плани Чайковського як химеру, як дивну осо- бисту фантазію". Він також далекий од думки вважати його діяльність зразком реальної політики. Та все ж "ті плани, можливо, мали більше підстав, аніж хотіли б визнати попе- редні дослідники". Історики дискутують: чи реально існувала в тодішній Україні база для того визвольного руху, який спо- дівався інспірувати своєю появою на чолі козацької дружини
      
      
      
      Чайковський? Чимало суперечок викликали згадки в ме- муарах Чайковського про те, що буцімто він одержав 1853 року якийсь маніфест нелегального Комітету України і Бе- сарабії, що був адресований урядові Високої Порти. В тому документі недвозначно йшлося про готовність комітету під- тримати турецьку інвазію в Україну та Бесарабію для уне- залежнення від Росії. Більшість істориків вважає, що то - містифікація Чайковського, хоча він називав навіть імена людей, котрі підписали маніфест. І сам І. Лисяк-Рудницький стверджував: ті люди - фікція, їх ніколи не існувало в при- роді. Однак професор Омелян Пріцак підтвердив реальність декого зі згаданих діячів. Навіть наголосив, що один із них - генерал Дабіжа - мав мазепинську орієнтацію, друкував статті в "Киевской старине". А саме генерал-майор, князь Дабіжа, за словами Чайковського, був головою Комітету Ук- раїни і Бесарабії. Отже, не все тут до кінця з"ясовано. Простір лишається не тільки для гіпотез, а й для емпірики. Можливо, знайдуться ще якісь документи про цей комітет і його епіс- толярний контакт із султанською канцелярією.
      
      Чайковський одержує звістку з Парижа: померла його офіційна в католицькому шлюбі дружина Леоніда Ґабарет. Видоросліли його діти від неї. Він має добрі стосунки з усіма. Не зважаючи на те, що екзильне поляцтво звинувачує його в усіх смертних гріхах, вони не відвернулися від нього. Один із синів навіть служив у його козацькому корпусі.
      
      Ситуація Чайковського в польському таборі напружена й хистка. Постійних нападок - за спогадами самого Чайков- ського - він зазнав за своє послідовне українофільство, а особливо ж за підтримку проекту автономної козацької геть- манської держави України як васала Оттоманської Порти. Це було повернення до тих прав і прерогатив, які надавала Туреч- чина гетьманам Петрові Дорошенку, Іванові Мазепі, Пили- пові Орлику. Якщо конфедерацію гетьманської України й Польщі опоненти Чайковського ще сяк-так приймали і
      
      
      
      сприймали, то цього - ні. Категорично. Відірвати Україну від Росії не для Польщі, а для того, щоб віддати її під протекторат Порти? Туреччина - сюзерен України? Ніколи, нізащо!
      
      Зрештою, чи не від перших його днів у столиці Туреччини пішли злісні нашепти на нього князеві Чарторийському. За- знав отаман Чайка і найнеймовірніших наклепів і найбруд- ніших інсинуацій. Цим завжди нестримно грішить будь-яке політичне середовище, а особливо ж - еміграція, де сам ґрунт жорсткої конкуренції за лідерство й за "хлібні" місця фаворитів завжди активізує ось такі неблагородні прийоми зведення порахунків. Чайковського навіть мали відсторо- няти від командування корпусом - стільки непростимих грі- хів навішав на нього родич Чарторийського Володислав Замойський. Добре, що для перевірки всіх звинувачень із
      
      "Готелю Лямбер" до Туреччини відрядили доброго приятеля Чайковського Адама Міцкевича, який своїм авторитетом оборонив отамана Чайку. До речі, поет навіть записався до корпусу Чайковського. Його занесли до реєстру журилів- ської сотні, де командиром був онук отамана Ляха, що про- тягом тридцяти літ виконував обов"язки тутешнього кошового.
      
      Міцкевичу приписують такі слова, мовлені після аналізу колізії Чайковський - Замойський: "В 1831 році ми боро- лися за дотримання конституції, але сьогодні треба боротися за Польщу. Всі поляки повинні бути вояками, а всі русини повинні бути, як за часів Хмельницького, козаками". Мов- ляв, це справді втілено в реальність тут, у Туреччині, під ору- дою Міхала Чайковського.
      
      Після наглої смерті Міцкевича від холери (це сталося в Константинополі) отаман Чайка втратив свого послідовного оборонця. Йому знову отруювали існування тими ж випро- буваними способами. А після закінчення Кримської війни, коли в екзильному польському таборі запанувало розчару- вання, Чайковського почали буквально цькувати.
      
      
      
      У цей час він втрачає Людвіку й лишається в життєвій ролі, до якої він не готовий: самотній. Йому - шістдесят два. Його опосідає депресія. Згодом у своїх мемуарах він наводить такі подробиці: "Князь Адам Чарторийський і гр. Володислав Замойський допрошувалися у французького короля Напо- леона III та англійської королеви Вікторії, щоб питання від- новлення самостійності Польщі впровадити на тій паризькій конференції, яка передувала мирному договорові з 1856 року. Але старання їхні були безуспішні..." Міністром закордонних справ у Наполеона III був поляк Александр Валевський, учасник листопадового повстання 1831 року. Як пише Чай- ковський, коли до Валевського звернулася польська депута- ція з тим самим польським питанням, міністр відповів:
      
      "Чайковський зумів корогви польську і козацьку поставити поруч себе проти Росії. Польська аристократія й демократія відреклися тих корогов, а також відреклися Чайковського. Тому він мусив перейняти чисто козацьку назву й прапор. Ваші легіони не брали участі ані в одній битві, спокійно вжи- ваючи в підпіллі гроші коаліції. Натомість Чайковський, якби він зажадав, щоб ми зайнялися козацькою справою на конференціях, мав би до цього більше права, ніж ви, панове! А за ваші дії в тій війні Росія має вас лиш відповідно винаго- родити. А імператор (Наполеон ІII. - М.С.) уже втомився будити народ, який хоче спати". Від себе Чайковський додає: ці діячі "польську справу занедбали через уроєний страх перед православ"ям і перед свободою народу!"
      
      Легіон Чайковського було демобілізовано, а його самого вповноважили оберігати з невеликим загоном південні кор- дони Туреччини. Але така роль його зовсім не цікавила, ос- кільки він був створений зовсім для іншого. Самотність кинула Чайковського в обійми молодої грекині Терези Теос- кольо, яка почала активно намовляти його повернутися в Росію. А тут ще й російський амбасадор у Туреччині Ніколай Ігнатьєв, що часто гостював у Теоскольо, щосили агітував
      
      
      
      Чайковського: цар амністує його й поверне йому всі маєтки, справа боротьби за польську незалежність, яку він носить у душі, - безнадійна. Амбасадорові було принципово важли- вим умовити Чайковського - за ним додому могли потяг- тися й інші зневірені й розчаровані поляки.
      
      Чайковський виразно бачив, що найближчими десятиліт- тями в Європі неможлива потужна антиросійська коаліція. В Європі починала домінувати Німеччина, посилена альян- сом із Росією. Як стверджує Лисяк-Рудницький, Чайков- ський завжди мав антинімецькі настрої. В Німеччині він убачав тотальну тевтонську загрозу слов"янству. Надії на обо- рону слов"янства від тевтонської інвазії Чайковський пов"язував із Росією. Цим також продиктована його пере- оцінка цінностей. Він згоден просити помилування в Олек- сандра II. Ось такий несподіваний поворот.
      
      Чайковському - шістдесят шість. Разом із Терезою він прибув до Києва. Але тутешні поляки ігнорують його й під- креслено дистанціюються від нього. Він пише мемуари. 1877 року розпочинається нова турецько-російська війна. З Ту- реччини приходить наказ повернутися на військову службу. Він відмовляється. Його позбавляють статусу високооплачу- ваного військового пенсіонера. Але він не бідує. Йому на- дано фінансову підтримку від імператора Олександра II. Теоскольо народжує йому доньку. Хрещеним батьком через свого представника став російський імператор. Хрестили ди- тину, звичайно, в православнім обряді. Мусульманин Садик Паша перейшов у православ"я. І це був ще один його непрос- тимий гріх перед співвітчизниками.
      
      Життя чоловіка похилого віку з молодою дружиною - це щоразу аж надто специфічна тема й закручений сюжет із ба- гатьма невідомими. Мав перейти через нього й Чайковський. Він ще тримався, доки поряд із ним був його відданий ад"ютант Морозович. Але коли того не стало, Чайковський відчув: у нього вже немає сил жити далі. І він наклав на себе руки.
      
      За свідченнями сучасників, то були величні похорони.
      
      Але в останню дорогу його не проводжав жодний поляк. Сьогодні в це важко повірити, але це - факт.
      
      Мов археолог, що бережно збирає матеріальні сліди дале- кого минулого, складає докупи факти цього вулканічного життя письменник Іван Корсак. З реставраторською обереж- ністю відновлює духовний образ Чайковського і канву його життя. Дає свою логічно обгрунтовану версію подій та вчин- ків свого героя. Пропонує читачеві разом із автором осмис- лювати все, що робив, думав і казав його герой.
      
      Його Чайковський переконує читачів у своїй достемен- ності - від його фізичної подоби й до думок, почуттів та на- строїв. Автор роману зумів також лаконічними, але місткими мазками змалювати широкий історичний контекст. І саме завдяки тому герой постає не в історико-політичному ва- куумі, а в живих зв"язках зі своїм часом, у напрузі характер- них для епохи і його вдачі конфліктів.
      
      Одне слово, портрет "уписано" в широку панораму. Автор гармонійно врівноважує загальне й індивідуально-кон- кретне. Маємо всі підстави для твердження: Іван Корсак на- писав справді важливий і художньо повноцінний історичний твір.
      
      Роман про беззаперечно видатну людину з польської та української історії.
      
      Про поляка з українською групою крові.
      
      Михайло Слабошпицький
      
      
      
      Іван Корсак
      
      Отаман Чайка
      
      Роман
      
      Відповідальна за випуск Л. О. Максименко Художнє оформлення І.В.Женченко Комп"ютерна верстка В. Ю. Петік Коректор О. Б. Степанюк
      
      Підписано до друку 18.05.2010. Формат 84х108/32.
      
      Гарнітура Schoolbook. Папір офсетний. Обл.-вид. арк. 7,42. Ум.-друк. арк. 9,8.
      
      ТОВ "Видавниче підприємство"
      
      "Ярославів вал". 01034, м. Київ-34,
      
      вул. Ярославів Вал, 21-е, оф. 57. Тел/факс.+380 44 484 53 78.
      
      Е-maіl: lum2003@ukr.net.
      
      Свідоцтво про внесення суб"єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників
      
      і розповсюджувачів видавничої продукції
      
      Љ2971 від 12.09.2007 р.
      
      
      
      Видрукувано:
      
      ТОВ "Друкарня "Бізнесполіграф" Київ, вул. Віскозна, 8. тел. 503 00 45
      
      КНИГИ
      
      видавництва "Ярославів Вал"
      
      Звертатися: 01034, м. Київ-34, вул. Ярославів Вал, 21-є, оф. 57. Тел. 486-53-78, email: lum2003@ukr.net, сайт yarval.com.ua.
      
      79035, м. Львів вул. Бузкова, 2.
      
      Тел. 245-00-64; 240-52-77, email: knigi@lviv.farlep.net. м. Дніпропетровськ, вул. Гоголя, буд. 1, оф. 112. тел. 056 - 377 - 44 - 93, 056- 745-15-47, 050-320-25-17
      
      
      
      Іван Корсак
      
      "Таємниця святого Арсенія"
      
      Головний персонаж нової книжки знаного укра- їнського літератора з Волині, лауреата премії ім. В. Чорновола Івана Корсака Арсеній Мацієвич (1697- 1772) - представник другої хвилі генерації україн- ських просвітителів у Росії. Син священика з волинської шляхти. Останній із супротивників цер- ковних реформ Петра I. Член найсвятішого Синоду. Митрополит Ростовський упродовж 20-ти років (для Ростова це "найсвітліша доба в його історії"). Великий проповідник: залишив 217 проповідей. Завзято обороняв права Церкви від втручання дер- жавної влади. Тривала боротьба закінчилась позбав- ленням сану і довічним ув"язненням.
      
      Сім днів судили митрополита "за превратныя и возмутительныя толкования Св. Писания и за посягательсто на спокойствие подданых". Після першого судилища Ка- терина II відправила його простим ченцем в монастир під Архангельськом. Вдруге віддали під суд вже як політичного злочинця ("достойный истязания и лишения жизни") - і та ж цариця наказала замурувати його в казематах Ревельської фортеці.
      
      
      
      Астольф де Кюстін
      
      "Правда про Росію"
      
      Надзвичайно влучно помітив Кюстін невпин- ну, вічну підозрілість москалів, які й до цього часу вбачають у кожному чужинці шпигуна: "Диплома- тичний корпус та європейців взагалі цей уряд із ві- зантійським духом й ціла Росія завжди вважали за ворожих заздрих шпигунів".
      
      Мирослав Дочинець
      
      "Лис у винограднику"
      
      Роман Мирослава Дочинця про чоловіка нез- вичайної долі й унікального хисту, який шукає в провінції свої загублені сліди, а знаходить сенс життя, нові цінності й нове кохання. Роман чита- ється на одному подиху, залишаючи відчуття по- дарованої долею любовної пригоди. Тут є все - шляхетний стиль, тонка дотепність, призабутий романтизм, детективна інтрига, непідробна чита- бельність.
      
      
      
      Леонід Горлач
      
      "Мамай. Мазепа"
      
      Книгу склали історичні віршовані романи, що своєрідно обрамлюють епічний цикл творів Леоні- да Горлача. Якщо роман "Мазепа" присвячений героїчній і трагічній постаті української історії, то
      
      "Мамай" - поетична імпровізація про легендар- ного козака характерника, що став символом на- шого безсмертного духу. Якщо в першій роботі автор після достовірного вивчення архівних та лі- тературних джерел вимальовує образ гетьмана - патріота України, котрий зазнав краху в боротьбі із сильнішим супротивником, то в другій звільна трактує образ улюбленця народу, переносячи йо- го з епохи в епоху.
      
      
      
      Микола Горбань
      
      "Слово і діло государеве"
      
      Одні з найжахливіших сторінок давнього минуло- го малюють справи страшної на всю Росію XVIII віку Таємної Канцелярії. Що ж таке була Таємна Канцеля- рія, що вона робила, чому її так боялись, які стосунки мала вона до України - на ці та інші питання дає від- повідь книга, видана 1930 року, а потім надовго забо-
      
      ронена і забута з бажання 1с9т1ерти з людської пам'яті знання - своєрідний оберіг проти підступу, зради,
      
      смертельної небезпеки.
      
      Михайло Слабошпицький
      
      "Марія Башкирцева"
      
      Це роман про трагічну долю талановитої художни- ці - Марії Башкирцевої (1858-1884). Є типи людей, про яких кажуть, що вони талановиті в усьому, чим би не займалися. До них належала Марія Башкирцева. До- ля відміряла їй короткий вік - неповні двадцять шість років. Але вона встигла дуже багато. Її полотна сьогодні зберігаються в найвідоміших музеях Франції, України, Росії. Її знаменитий щоденник, ведений французькою, свідчить про неабиякий літературний талант авторки.
      
      Михайло Слабошпицький розповідає про неорди- нарну людську особистість, про багатьох видатних лю-
      
      дей мистецтва, з якими пощастило спілкуватися героїні, про хвилюючу, трагічну любов Марії Башкирцевої та французького художника Жюля Бастьєна-Лепажа.
      
      Роман уже витримав кілька видань. Його перекладали в різних країнах.
      
      
      
      Віктор Єрофєєв
      
      "Енциклопедія російської душі"
      
      Роман Віктора Єрофєєва "Енциклопедія ро- сійської душі" викликав шквал обурення в Росії. У травні минулого року вимоги притягти Віктора Єрофєєва до суду пролунали із боку багатьох громадських організацій. 19 викладачів МГУ звернулися до Мосгордуми з проханням підтримати їхню вимогу "заборонити цю книгу Віктора Єрофєєва. За що? Відповідь на це запитання отримаєте, прочитавши роман.
      
      
      
      Василь Шкляр
      
      "Чорний ворон"
      
      Роман відтворює одну з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок нашої історії - боротьбу українських повстанців проти окупа- ційної влади в 1920-х роках. Збулося Тарасове пророцтво: повіяв новий вогонь із Холодного Яру, і лицарі лісу освятили зброю на московського ката. Найзапекліші з них - залишенці - продовжили боротьбу навіть тоді, коли в Україні утвердилася диктатура чужинців і не було вже надії на визволення. Таким був загін отамана Чорного Ворона.
      
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Корсак Иван Феодосеевич (litagent.korsak@gmail.com)
  • Обновлено: 17/08/2016. 348k. Статистика.
  • Роман: Проза
    •  Ваша оценка:
    Связаться с программистом сайта.