Корсак Иван Феодосеевич
Мисливці за маревом

Lib.ru/Современная: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Помощь]
  • Комментарии: 1, последний от 29/08/2020.
  • © Copyright Корсак Иван Феодосеевич (litagent.korsak@gmail.com)
  • Размещен: 17/08/2016, изменен: 17/08/2016. 342k. Статистика.
  • Роман: Проза
  • Проза
    •  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    "Мисливці за маревом" - можливо дещо химерна книга про те, що гідність людини не здолає навіть сокира ката. Сокира та вищербиться, іржа її сточить, а слово Данила Братковського непідвладне назавше іржі чи тліну. А ще в книзі йдеться про кохання і гідність, які зі зброєю у руках, як поверне життя, боронити вартує.
    •   Іван Корсак
      Мисливці за маревом
      
      
      З-під насуплених брів податківець стрельнув, наче кулею-жаканом, холодним і колючим погляќдом, по хвилі кліпнув було з ваганням повіками, а тоді вдруге, як контрольним пострілом, пронизав Дениса Григоровича:
      - На вас накладено, - ковтав інспектор недбаќло приховане торжество, що аж осявало його обќличчя, навіть німбом хистким і тоненьким відсвіќчувало, - накладено санкцій на он скільки тисяч ще й сто тридцять сім гривень сорок одну копійку. Зверх дозволеного ви у витрати чимало включаќли - тут штраф, податок на додану вартість, себто ПДВ...
      "На мене справді накладено... І не на мене лише, тепер чи не кожен, хто не лінується, має такі бла- годареники за вареники", - з подивом дивився під-приємець Денис Григорович на інспектора майже карликового зросту і горбатенького, що плечима заледве рівнявся з поверхнею столу:
      - То допомогу на похорон батька працівниці да-вали, - спробував щось жалібне у виправдання з себе вичавити, як з надрізаного напіввисохлого лимона, що місяць у холодильнику пролежав. - А на покійників коли ПДВ ввели?
      Інспектор тільки поважно головою крутнув, ви-давалося, що та голова якось окремішньо існувала собі від тіла і зараз лежала просто на краєчку столу, сповнена власної поваги та значущості, - єдино вона знала справжнісіньку істину, і тільки вона здатна ви-писати належні правила для цього схибленого, здебільшого неправильного світу. Злегка перехиливши ту голову та приплющивши одне око, інспектор лише глипнув на співрозмовника зверхньо, як сорока на дрібну поживу, клюнути яку напевне і не варто.
      - А, мо", гадаєте, допомога липова? То я вам по-кійника принесу...
      - Відкопаєте? - зморшки на обличчі інспектора, мов заіржавілі, повільно, зі скрипом та скреготом розсувалися в посмішку.
      - Ну, не покійника, фото з похорон, - смикнувќся вибачливо Денис Григорович, мов насправді сиќдів на пательні.
      Інспектор ще раз окинув підприємця оком, але погляд тепер не був таким пронизливо-гострим, а хіба як у шевця, що мірку зібрався знімати з кліќєнта.
      - Тут - як в аптеці, закон-тайга, - поплескав із любов"ю, навіть дещо хтиво інспектор долонею по стопочці актів. - Хоча...
      Він затнувся, намірившись поділитися чимось вельми сокровенним, йому не шкода було вділити, от тільки чи достойний цей чоловік такого поруху душі й такої щедрості:
      - Хоча... Як платити готівкою неофіційно, то половину скостить.
      "Гай-гай, - подумалося Денисові Григоровиќчу, - ти вже якось зарікався, що в азартні ігри з цією конторою не бавитимешся, аж тут сама конќтора колоду тасує..."
      - І хто?
      Інспектор опустив знічені очі, які охопив сум вселенський та гіркота полинна, що добрий порух
      його душі лишився неоціненим і намарне він со-кровенним ділився.
      - Не грайте вар"ята. В цьому районі та місті без дозволу Бакса миша не пискне. Просіться.
      І погляд його враз жалюгідним та колючим став, готовим знову пронизати навиліт. То був поќгляд людини, скривдженої природою, і яка тепер мстилася їй; будь-яке приниження знайомого чи незнайомого незмінно приносило насолоду, чийсь біль - щемливу втіху, бо як йому болить щоденне приниження, так і комусь хай ниє. Те приниженќня мимовільним траплялось здебільш, ненароком зверхньо кинутим поглядом, а ще гірше - співчутќливим чи жалісливим, бо їх він вважав скулкішим за приниження. До Бакса він ставився з острахом і тихим пошануванням, а вельми як той робив коќмусь прикрощі, що нерідко траплялося, - то було наче і його часткою помсти безжальному світові.
      Голову райадміністрації Авеніра Баксютенка всі в окрузі, включно із посадовцями, звали позаќочі стисло та звучно - Баксом. Кажуть, він не обќражався на те, навіть тішився.
      А як слід захолов за інспектором, Денис Григо-рович врешті озвався до свого напарника:
      - Заплачу на покійника податок, як рак восени свисне.
      Задавнена і запущена алергія, не слабша за при-забуту за давниною епідемію чухавки, алергія на здичавілі й вельми прудкі табуни непрошених, в яких усе на світі контролювати долоні чешуться і чесатимуться, допоки у них щось та не покласти, ота алергія на перевіряльників не минала в Дениса навіть із роками - попри постійні переконання саќмого себе: ну трапляються ж серед племені цього, як щаслива мутація, навіть порядні.
      За неповних чотири роки, відколи доля закиќнула його в це містечко, він нажив півдесятка неќвеликих торгових точок, що комп"ютерами торќгували та інтернет обслуговували, надбав також гастрит та низку супутніх болячок, а ще партнера собі - трішки вайлуватого, однак метикуватого по-своєму Олега Степановича.
      - Біда без дощу росте, - Олег брязкати шаблею не збирався. - Не заїдайся.
      - Відгавкуватися слід. Бо підведуть вони під пень кашляти.
      - Не варто пінитися... Інспектор сперш не стільќки намалював. Тож я йому п"ять соток зелених тихенько шихнув і кажу на вухо: "Ви, мовляв, роќзуму нас навчили, спасибі вам величезне". А він пошелепав купюрами та скривився було: "Не пеќребільшуйте, не таке воно величезне". Але з чимаќленького штрафу половинку он зрізав...
      Щоправда, природна скромність завадила Олеќгові зізнатися, як провалилась його перша спроба задобрити інспектора. Все крутився напередодні Олег довкола нього та допитувався, чим корисним може він бути або чого гостеві дорогоцінному треќба. Врешті інспектор махнув рукою відчіпного:
      - Вугля.
      По обіді Олег ґонорово тицьнув рукою у бік, де під вікном стояв повнісінький самоскид добірного вугілля. Та інспектор тільки повіками подивовано кліпав:
      - Я на обід замовляв копченого вугля...
      Він усе тужився сказати "вугра", та через вроќджену мовну ваду однаково вимовлялося знову поќпереднє.
      Зараз же Олег узявся вкоськувати напарника, як молодого і норовистого лошака.
      - Не зв"язуймося з цією великою та сліпою ма-шиною, вона нас пожує і виплюне. Тепер нам, як у приказці: хоч пень об сову, хоч совою об пень, а все сові лихо.
      - Колись мене вчили, що все розумне дійсне, а все дійсне розумне. Не чував досі, щоб покійників податками обкладали.
      Цікаво було б, - пробував Олег зазирнути в думки Дениса, як зазирають крізь запотілу віќконну шибку з двору в дім, - цікаво було б знати насправді, чого в цій упертості Денисовій більше: звичайної задерикуватості, якій би час вивітритиќся з огляду на вже не юнацький вік, чи стихійного лиха - почуття справедливості, що напало раптоќво на чоловіка, чи то просто спроба дати легенькоќго відкоша, аби менше надалі чіплялися. Проте видивитися напевне крізь ту запотілу шибку ніяк не вдавалося, тож Олег тільки крякнув:
      - Дешевше буде посипати голову попелом, пока-ятися та сплатити за душу раба Божого - і не буде тоді ні недуги, ні журби, ні зітхання...
      - Абияка думка. Ні до чобота закаблук, ні до че-ревика рант.
      - Змилуйся, не гарячкуй.
      - Розумієш, все зло на світі тільки тому живуче, що в писок йому зацідити ніхто першим не хоче.
      - А-а-а, мабуть, девіз кинути думаєш "Задушиќмо корупцію", - в голосі Олега роздратовані й журќні нотки почали переходити на іронічно-знущальќні. - Дивись, бо таке гасло, чого доброго, визнають екстремістським, що закликає до насильницького повалення існуючого ладу.
      - Ти ж не сліпий: народу нахрін не потрібна ця влада, а владі - народ. Через те і до нас отаке став-лення...
      - А що - таки би притягнули тебе за статтею "несвоєчасне надання хабара" або "розпалювання боротьби з корупцією".
      - Переживу. А ти вже надувся, як півтора неќщастя.
      - Чуже лихо за ласощі, а своє за хрін. Капець нам гряде. Ліпше проситися.
      - І проситимуся, і судитимуся, і чим тямлю, тим відбиватимуся від звихнутого мозку. Бо як постережуть з першого разу, то потім весь час воду на нас возитимуть. Хоч встрель мене - податку на покійників не платитиму.
      - Хвалилася вівця, що в неї хвіст, як в жеребця, та ніхто тому не вірив. Повіриш мені, як світами з торбою обох пустять.
      І Олег гримнув дверима, аж вітер паперами за-шелестів.
      Стрімкі весни щоразу змінювалися на спекот- не літо, рипіли сніги під ногами по тому, як заќтих падолисту шелест, змінювався устрій і влаќди, тільки в цьому райцентрі нічого й ніколи не змінювалося. Містечко, що за сотню з добреньќким гаком кілометрів від обласного центру, жило своїм окремішнім життям, люди ходили тими саќмими вулицями, що ніколи вигляду свого не міќняли, бо десятиліттями тут нічогісінько не будуќвалося, спотикалися на тих самих вищерблених та вигризених тротуарах. Не на ліпше чи гірше ішло, як змінювалася влада - в тутешньому Білоќму домі просто керівний народ мовчки, без паніки чи поспіху, збирав такі важливі на їхній погляд державні папери і переходив із одного кабінету в інший; навіть таблички з написами на дверях, на превеликий сум тутешнього художника кривого Нечипора, здебільшого залишалися тими самиќми.
      Колись у престижні тоді "боковушки" в місцеќвих ресторанах й кафе керівний народ заходив, роззираючись обачно, - бо ще "нагору" настукаќють; тепер же він крокував, як на параді, з гордо піднесеною головою. Щоправда, в один час було прищемили той керівний, хтось "вгорі" вельми почав перейматися цнотою зразкового, непитущоќго зовсім начальства, тому геть небезпечно стало серед білого дня по зав"язочку загенделити та заќтягнути на всю широчінь душі, аж млосно очі приќплющуючи, "Ой ти, Галю".
      Але майже одночасно тоді серед тутешнього люду поширилися чутки про різні дива у навкоќлишніх лісах: мовляв, із невідомих причин Бер- мудський трикутник перемістився саме сюди. Інакше як було пояснити переляканий лепет баќгатьох очевидців, які клялися всіма можливими і знаними ними клятвами, що на власні вуха чули цілком неймовірне. Ідуть, оповідали вони, собі зиќмовим лісом, десь там угорі, у сосновому верховітќті, вітри вишумовують, ковдра снігова по коліна все вкрила, і раптом нізвідки, хіба з-під землі, з того світу, виринає завзяте "Катерино, відчини-но, Катерино, встань-но"... Вельми набожні починали хреститися та згадувати, що в якусь там війну тут багато люду погинуло, але навіть їм не йнялося, що мерці можуть так хвацько виспівувати і вимаќгати нагально відчинити чи не з самісінького пекќла їм двері.
      І тільки найбільш втаємничені могли знати правду. Аби вберегти цноту непитущого для людќського ока начальства, у лісі з"явилося кілька підќземних бункерів. Саме в них при романтичних свічках можна було безбоязно, що шитиме хтось корупцію, по зав"язку пригощати заїжджого проќкурора, податківця чи просто поважного "вищеќстоящого" клерка, що в містечко наважився на перевірку приїхати.
      Химерна доля судилася дерев"яному двоповер-ховому будинкові, що прилаштувався на затишќній галявині кілометрів за п"ять від райцентру - там навкруг стрімкими стрілами в небо злітали вже стиглі сосни і вибухали, здавалося, аж під хмарами кучерявим зеленим своїм верховіттям. До того будинку зазвичай під вечір з"їжджалися авто із лискучими боками, виходили з них поважќні, вже дещо підтоптані й облисілі чоловіки та маќнірні смішливі жінки і дівчата. І тоді до мерехтлиќвої ранкової зорі чувся крізь напівпрочинені вікна дзенькіт бокалів, жіноче підвискування, наче коќгось немилосердно лоскотали, та гучна музика, від якої невдоволено пересмикувалася потривожена білка в недалекому звідти дуплі.
      Вперше горів будинок, коли ні душі не було у ньому - гоготів вогонь з якоюсь особливою втіхою, пожираючи на очах дім зі всеньким майном, із ме-блями та недешевими килимами і безсмертними картинами кривого Нечипора, копіями шишкін- ських сюжетів. Лісник Григорій, як не старався, встиг вирятувати тільки муляжі звірини, що спо- конвік водилася в тутешніх лісах. Пожежу списаќли на неполадки в електриці, в дивовижно коротќкі, неймовірні для містечка строки відбудували такий самісінький, один в один дерев"яний дім - хіба табличка на ньому змінилася. Раніше значиќлося на ній "Будинок лісової пропаганди", а тепер, у злагоді з віянням часу, іменували поштиво "Ліќсовий експоцентр".
      За якимось збігом обставин дім навіть перезиќмувати не встиг. Морозної ночі, заледве вгомониќлися облисілі чоловіки та дівки перетруджені, як дім спалахнув величезною свічкою. І вистрибуваќли з вікон просто в сніги ошелешені напівголі чоќловіки, зблискуючи коліньми, плигали із заплюќщеними очима дівки в одних комбінаціях. Лісник
      Григорій знову встиг винести тільки муляжі - і подивовано скляними очима зиркав на людський рейвах поважний лось, у злостивій усмішці щиќрив ікла дикий кабан, а в лисиці аж зблискувало нетерпіння у погляді: "Я б тут про них таке роз-казала..."
      Втретє так само коштом держлісгоспу відќбудували вже не дерев"яний дім, а кам"яницю, змінивши вивіску на "Цех виготовлення чаю та страв". Тутешній люд, звісно, здогадувався, які там страви готували, тож будинок згорів цьоќго разу від запалювальної суміші, вкинутої у пляшці через розбите вікно. Винних у пожежі у таких випадках зазвичай не буває, хоч поголос поміж люду ішов, що бачили силуети жіночих постатей, які після вогненного спалаху метнулиќся у кущі.
      Відбудували дім навіть швидше, аніж в попередќні рази - чого ж там, стіни готові.
      На Орисиному шляху отой "цех" засвітився, як ще не сповна вивітрився там запах горілого.
      Два телефонних дзвінки злим вихором увірваќлися в її молоді літа і, як той вихор, все змішали, поперекидали, виквацяли та випацькали.
      Неймовірний дзвінок із незнайомого телефону.
      - Орисю, - заледве впізнала чомусь хрипкий, мов кріпко простудою схоплений, голос матері. - Мене арештували. На складі у нас велика нестача, і мене винуватять...
      - Що-о-о?.. - сперш шелестіло тихо, тоді голос-нішало оте "о", а врешті зірвалось на вереск. - До чого тут ти, ти ж бухгалтер?!
      - Винуватять у змові з комірником... Років п"ять, мабуть, намалюють. Пробач, більше не даќють говори...
      Наступний дзвінок пролунав майже відразу, як по обірваному материному слові почулися короткі нервові гудки.
      - Я повторю свою пропозицію, - цього голосу Орися не могла не впізнати. То був помічник гоќлови адміністрації, говорив він знехотя, байдуже до всіх подій, хвилювань та перипетій цього світу, навіть на позірний погляд найістотніших, бо всі вони, безперечно, були мізером супроти його осоќбистої значущості та самоповаги: - Даєш згоду іти у "Цех чаю" - і через годину твоя матір уже вдоќма...
      Боже єдиний, - ковтала гіркоту Орися, - на Тебе ображатися ніхто права не має, і я при тім же числі, винувата перед небом безмірно, бо то гріховно було б ницій людині, така вона жалюгідќно малюсінька супроти Твоєї величі: менша куди мурахи, якби до тої ж людини міряти, менша наќвіть комашки наймізернішої, мікроби невидимої. Але нащо ж стільки чорноти у долю мою домішуќєш, причім змалечку, - що осмислити здатне було дитя нерозумне, ще й сирітством багате, нащо підќліткові нетямущому дозволяв ставати на дорогу блудну, нащо поклажі цієї непідйомної стільки лягає й сьогодні, на неповні мої двадцять літ?
      Як переступив Денис Григорович поріг кабінету Бакса, то спершу тиша зависла, така драглиста й густа, як у доброї господині холодець наваристий. Аж врешті:
      - Ну?! - гикнув з-за столу немолодий чоловік, як гикнути можуть на запряжену коняку, яку за-лишилося лише поганяти.
      - Та проситися я прийшов, - опустилася покірќна голова відвідувача. - Закрутий штраф поклали.
      - Давно пора, - якось невизначено у відповідь - чи то пора проситися, чи штраф накласти. - Відќнині мені платитимеш.
      Покірна голова на те опускалась ще нижче.
      - Добра тобі зичу, - прохрипів було господар кабінету, але якась нотка невпевненості почулася, мовби водночас перепитати хотів.
      "За добро дяка красненька - як вели ведмедя до меду, то вуха ввірвали, а як тягнули од меду, то урвали і хвіст, - ще встигла майнути думка в Деќниса. - Але чого він після гоління одеколон такий дивний вживає - сіркою, наче з пекла, відгонить".
      - У нас порядок, - чоловік за столом підняв руку, затиснуту в кулак, а тоді окрунув ним, мов озирав, чи добре затиснутий. - У мене схоплено все отак... Раніше, бувало, одна служба у ліс, а інша - по дрова. Злочин виявити чи недоплату податку - інформація треба. А за неї належить платити. Чим мусорок чи інспектор міг заплатити - шапкою із кокардою ґоноровою? Та народ винахідливий. Віќдібрали в когось, скажімо, права, опер поклопотав
      перед ким треба, от і розрахувалися. Або бандита якого прикоськати треба - де мусорок із ним може зустрітися? Правильно, в барі чи генделику іншоќму. Бандит сів навпроти опера, за щоки обидві собі наминає, а той слину буде ковтати? Ні, звісно, добќрий бандит почастує опера. А наступного разу му- соркові ще й торбу спакує. Отак і зливалися, зроќщувалися потрошечки сіамські близнята...
      Може, й близнята, - подумалося Денисові, - тільќки вельми ревниві. Не можна виправдати заздрості людської, та, принаймні, зрозуміти вартує: міліќційний лейтенант чи майор, якого серед ночі телеќфонний дзвінок від теплої жінки підніме, має бігти у лютий мороз чи зливу, лоба під кулю чи груди під ніж бандитський нести. А однокласник того лейтеќнанта або майора, що у нього списував завше, здеќбільшого з помилками, прилаштувався так зручно біля бюджетної цицьки і тепер "до зарплати" ґоно- рово сотню-другу ментові може позичити. А не поќзичить - то бандит не відмовить напевне.
      - У нас сіамські близнята перевелися, - напучуќвав далі Дениса кабінету господар. - У нас зразкоќвий райцентр. І зветься не випадково так: рай - то райський порядок, а центр - ось де...
      Господар було крутонув кулаком, мов комусь погрожував, і крутнувся в нього на руці, весело зблискуючи, масивний швейцарський годинник:
      - Нехай там собі Птолемей з Коперником поќміж собою борюкаються, що і навколо чого оберќтається, а в моєму районі та місті центр завше буде в оцій твердій руці - ностальгія за нею в нашого люду.
      Немолодий чоловік за столом примовк було, пе-репочити хотів чи, зиркаючи з-під лоба, упевнитиќся думав, а чи та голова відвідувача так само низьќко опущена:
      - Тепер ця рука, - ще раз оглянув уважно власќного кулака з різних боків, мов то він був чужий та незнайомий зовсім, - сама знає, кому надбавка належить, а з кого слід зняти та що нагору ванќтажити. А вантажити маю тепер левову частку. І хай там, хто полюбляє художній свист, надалі у словесах вправляється: корупція, корупція... Тільки сліпий блага сього недобачить, найтала- новитішого винаходу людства. У клерка мізерќного заява людини, до слова, мохами вросла б, якби не шелеснула асигнація. Суд наш справедќливий уже від трьохсот доларів починається, наќвіть знижка святечна від сердечної доброти буває. Ветеринарний лікар приходить із писком, мов щойно призначений виконувачем обов"язків Іллі- громовержця, - та нараз ликом ангела-охоронця він стає, заледве шухнеш у кишеньку конверта. Інспекція цін твою вину доведе чіткіше від Піфа- гора, навіть якби ти товар задарма роздав. Податќківець приходить із плановим штрафом, що й на власну труну по сплаті забракне. Саме тому ліпќше невідкладно позолотити долоню, інакше за то-бою, як в загінці за зайцем, кинеться чималенька зграя: голосно протрубить прокурорський ріжок, мчатимуть за тобою, аж по землі стелитимуть- ся, гончаки контролюючих та перевіряльників, тільки сніги за ними вихор закручуватиме, і таки врешті наздоженуть.
      Господар кабінету несподівано притишив голос, мов збирався превеликою таємницею поділитися, і та таємниця призначалася лише Денисові:
      - Ніде і ніколи ніяка поважна справа не обходи-лася, як мувить поляк, без лапувки. Як досі віри не йметься в древність діла сього, смію нагадати про старовинне ґонорове село на Ратнівщині, ген на межі з білоруськими землями. І зветься воно не якийсь там Хабарик чи навіть Хабар, гучне ім"я його - Хабарище...
      Погляд господаря кабінету тепер нагадував поќгляд бувалого вужа на неповнолітню мишу, яку проковтнути збирався. Він значуще підняв над го-ловою вказівний палець, замашний, наче бічилно, а тоді вже звичним баском повів:
      - А в мене справді зразковий порядок... То коќлись, заледве ятку нещасну підприємець постаќвить, як молодики спортивної статури з головаќми поголеними вже тут як тут. Злиняли вони з мого району. Одних автоматна черга на східцях під квартирою власною наздогнала, інші, знаєте, грибів недобрих наїлися, а ще в третіх, на жаль, у СІЗО шнурки від кросівок менти безвідповідальні відібрати забули, тож вдавилися...
      А може, й правду каже цей чоловік, - пливла думка в Дениса так тихо і легко, мов у кімнаті цигарковий дим, лицарі розбою в тутешніх краќях не вживалися, з різних причин, здебільшого нез"ясованих, влягались небавом рядочком на місќцевому кладовищі - алея цілісінька з пам"ятників найдорожчих, із каменю італійського з плином часу з"явилася. Ім"я творця тієї алеї знав у районі
      кожен, от тільки вголос не кожен назвати ризикуќвав.
      - Хто ж мене правильно зрозумів, - вів далі непо- спіхом кабінету господар, - то в бізнесменах поважќних ниньки. Он Гриць Фартовий, що наперстками колись на вокзалі бавився, тепер тоннами пельмені продавати наловчився, Клим Каструля машини з Німеччини переганяє, а Степан Могила пам"ятники надмогильні в окрузі найліпші робить - він до них трошки іншу причетність раніше мав. Чи стямив нарешті ти, що лапувка - верхівок прогресу, а я не фуфло гоню?
      - Затямив кріпко, - підняв Денис присоромлену голову. - Вам теж треба ділитися.
      - Розумниця. Кожного першого числа тепер буќдеш мені капусту носити.
      А як повернувся Денис Григорович до себе в конторку, то витяг із нагрудної кишені невеличкоќго диктофона.
      - Зніми, будь ласка, запис і скинь на комп"ютер, - втомлено попросив свого напарника Олега. - Та ще якось так зроби, аби про запис Бак- сів помічник ненароком дізнався.
      Від щоденної журної пісні Олегової в Дениса, мов його дантист тупим свердлом мордував, нити кутній зуб починав.
      - Коштів - зеро, боргів - мішок, не матимемо чим здачі давати через цих здирників, що штраф непідйомний та несправедливий навісили...
      Олег киснув в останні дні, як позавчорашній борщ, якого в холодильник забули поставити, - він належав до тих людей, в душі у яких вельми непросто знайти межу між скупістю і ощадлиќвістю: кожну витрачену копійку він проводжав таким довгим та безкінечно жалобним погляќдом, яким проводжають в останню путь кревну рідню.
      - Хоч ремонт у складі спинімо, бо заїдять маро-дери, - нудився перед Денисом.
      - Якби на кропиву не мороз, то б люд усенький пожалила, - гороїжився кореш, і Олег ніяк не міг втямкувати, чи те щире, чи для понтів надуваєтьќся. - Сезон мародерів швидше минає, аніж сезон дощів у тропіках.
      Чоловіче добрий, - своє мізкував Денис, - у твоќєму паспорті дата народження за мою поважніша, мав би вміти на власних ногах якось встояти, наќвіть як молотять тебе щомоці по писку.
      - Ще один скарб у стінах знайдемо, цього разу золотий, і по боргах, - знущався з Олега, а той тільки фуркав, як кіт на кинутий ще гарячий куќсень, якого ані вкусити, ані лапою навіть торкнуќтися.
      Тижнів два тому ремонтники в їхньому старому складі знайшли жбан, воском ретельно залитий, із чого неабияку всі мали потіху.
      - Ото розживемося зараз!
      - Груда золота, як відкриєте...
      - І дві пригорщі діамантів.
      Подивувала Дениса хіба зневіра в удачу, в щастя сліпе простецьке, бо в очах жодного із присутніх не засвітився,не змигнув жадібний зблиск; це ж треба, аби життя забрало навіть таку наївну й крихку надію, сподівання дитяче на диво.
      Як зняли той віск, то, звісно, не побачили там ні срібла-злата, ні діамантів пригорщами, натомість вийняли чималий жмут паперу, зжовтілого і цвіќлого по краях.
      - Латиниця, ще читати можна. Здається, поль-ською писане, - Денис близькозоро вглядався у ви- цвілі рядки. - Віддайте вчителеві історії з містечќка сусіднього, отому фанатові, що старопольську знає, хай перекладе. А могорич із мене.
      Переклад історик передавав частинками, скільќки встигав. То був лист поета і братчика Хресто- воздвиженського братства Данила Братковського до свого приятеля: лист писаний, очевидячки, вже у в"язниці, з-за сивих мурів замку Любарта.
      Переклад був дещо химерним, історик давав лад старопольській мові, якою лист дійсно писаний був, та безпорадним лишався перед латиною, рясќно розсипаною на кожній сторінці - автор, напевне, володів нею ґрунтовно. Але суть, попри вимушені смислові пропуски, все ж вловити вдавалося.
      Дениса, несподівано для нього, зачепило писаќне, хоч ніколи досі не мав сверблячки чи нахилу до історії: нутра її, гадав, не знає ніхто, натомість цю вертихвістку тлумачить кожен, як заманеться. Заледве влада змінилася, як біжать, аж спотикаќються, підручники передруковувати; навіть коли придурок черговий зміниться у міністерському кріслі, і то вже гримлять друкарські верстати. А зачепило найбільше його те, що йшлося в листі про поліські містечка і села, в яких самому Денисові бувати доводилося. Ще до цього набігала думка йому не раз, що історія давніх волинських та розќлогих поліських країв для поважних академіків і професури все ще лишалася пасербицею, мов би то далекі якісь острови Океанії, а люд із цих країв заќледве міг проступати на тлі загальноукраїнських подій, - потішити читача могли професори хіба зрідка дотепом, що в не такі вже давні часи назиќвали себе тут селяни не українцями чи поляками, росіянами чи білорусами, а тутешніми... Попри іронію академіків бородатих, у цьому Денисові баќчився особливий смисл.
      У різні часи край топтала нога німця і австрія- ка, француза і поляка, ще пам"ятають поля, де поќстоєм стояли шведські війська, а з іншого боку - ходив тут чобіт росіянина і удмурта, мордвина і якута; ой, і довгий же перелік отих непрошених. Колись був Денис просто вражений фотографією полів побіля села Затурці, села славної Галшки Гулевичівни, фундаторки у прийдешньому Киє- во-Могилянської академії. Фото зробили у Перќшу світову, і бачився на ньому справжнісінький марсіанський пейзаж, настільки все снарядами та окопами перерите. В ту війну фронт, на біду, на Затурцях якраз на півроку спіткнувся, і ось три імперії, Німецька, Австро-Угорська й Російська, півроку молотять одне село, ще й в усі три столиці депеші нагальні шлють: додайте резервів, додайте снарядів...
      Зайди непрошені зі сходу і заходу човгали тут підошвами, та землі за підошвами тими, як погнаќли їх врешті, не понесли; до того жили тут люди вкраїнства, і житимуть вічно по тому, бо тутешні вони.
      Вперше в листі Братковського зустрівся вислів йому "лісові козаки". Як шкода, подумалося, що промайнуло слівце і зникло, і нікому дослідити, як же під пущі покровом боронився урешті люд, коли в чистому полі забракло сил.
      Денис зараз сам собі дивувався. В тій скруті, в якій опинився, радше було б вечорами за підраќхунки засісти, спокійненько, коли ніхто за рукав не смикає, не деренчать телефони; натомість він брався за сторінки, що встиг перекласти історик.
      А може, гадав, то так має бути: від шарпанини цілоденної, від стресових ситуацій, густо замішаќних у теперішньому його житті, людина відійти повинна, душа відмерзнути - організм таким риќпом сам себе силиться якось рятувати.
      Дивувала його також схожість обставин, в які він втрапляв, і які судилося пережити в ті далеќкі роки Данилу Братковському; можливо, не так обставин, попри неспівмірність часів, як варіанќтів вибору, що поставали перед людиною. Інколи, вчитуючись у рядки, поринаючи в текст, Денис забувався цілком, блякла і згодом згасала сьогодќнішня суєта, мнимі й дійсні загрози; він переноќсився на три століття назад, над ним світило тамќтешнє сонце, чулася тодішня говірка, а перипетії життєві складалися не менш приперченими, аніж сьогодні...
      І він уже не дивувався цьому, бо ж не змінилася людина ні за століття, ані за тисячоліття. Хіба, мізкував Денис, уже перестали за хабар продаваќти душі, як узвичаїли те тепер, чи гріха убоялиќся тим займатися генделем: хіба, йому думалоќся, досконаліші вибори по віках, відколи в сенат, підкупивши оберемок сенаторів, Калігула вводив коня, хіба нинішні вибори чим відрізняються - та ж нічим, отака собі карикатура, доволі зла, ще й олівцем невправним мальована; ай-к"ю того коня, напевне, був вищим за показник нинішніх обранќців - Денис негайно гасив телевізора, заледве пиќсок котрогось із них на екрані засвітиться.
      Він на власній шкурі пізнав, чого варті у доќларах наші суди, він із білими завидками якось читав звід законів Вавилонського царства, п"ятий параграф кодексу Хаммурапі чотирьохтисячоліт- ньої давнини: "Якщо суддя буде розглядати судову справу, прийме рішення, виготовить документи з печаткою, а потім своє рішення змінить, то цього суддю треба викрити у зміні рішення, і він повиќнен сплатити суму позову в 12-кратному розмірі, а також має бути на зібранні піднятий із свого суќдового місця і не повинен повертатися та засідати в суді".
      Еге ж, посміхався у думці Денис, якраз, у нас цей суддя має негайно піти на підвищення...
      До пізньої ночі, вимкнувши телефон, він виќмітав тепер із думок весь мотлох житейський та, гортаючи сторінки рукописного перекладу, лягав, наче на теплі води ріки, на плин неспішний часу: йому боліло те, що й Братковському, любив і ненаќвидів однаково, немов вони душами обмінялися і століттями.
      Коли Денис Григорович був подивований чиќмось, то мимоволі міг вигукнути: "Чудо у пір"ї!"
      От причепилися до нього ті два слівця, і ніякиќми обценьками їх не відкусиш.
      У затісний кабінетик Дениса чудо зайшло вже зовсім наприкінці робочого дня. Замість пір"я було воно в навдивовиж короткій спідничці, розмальоќване густо всіма рум"янами та пудрами припудќрене. Те чудо роззирнулося спершу подивовано, шукаючи, де присісти, і не знаходячи, а врешті, цибаті звісивши ноги, опустилося просто на край столу.
      - Я твій хабар, - привіталося. - За те запис у кабінеті, тобою зроблений, маєш віддати.
      Денис ошелешено зиркав то на обличчя, то на зманливі коліна, і не знав, що вчинити з нахаќбою - в халепу таку ще не втрапляв. Власне, схоќже було колись, як в армію забирали: на призовній комісії попереду нього один хлопчак, здоровань вайлуватий, ненароком на стіл було сперся, і вся його немала господарка перед членом комісії, каќпітаном, на півстолу вляглася. Капітан спантелиќчено так само зиркав то на обличчя призовника, то на викладену господарку, а тоді як лясне по ній лінійкою - підстрибнув чи не вище стола призо- вник-неборака.
      Денис узявся було теж за лінійку, та зважився хіба зашипіти:
      - К-и-ш-ш!
      У відповідь повіки подовжені кліпнули.
      - Віддай запис на диктофоні у кабінеті голови. І я - казав Бакс - твоя власність.
      - Ти не зовсім ще п"яна, - в якусь мить Денис вловив винний дух. - Забирайся.
      - Не можу. Закопають, як вернуся без запису.
      "Нахаба рідкісна, - думав спроквола Денис. - Із
      тих, що збрехне - і не зашаріється".
      - Ану геть, не за комір же тебе...
      - Зви мене Орисею, - якось буденно, між іншим неначе, сказала. - Як мною гордуєш, то подінь куќди-небудь. Вдруге відбиті нирки не вилікую.
      Вона грайливо погойдувала ногою, сидячи так само на краєчку стола, говорила в розумінні його серйозні речі, але чомусь таким дивним тоном: цей світ, ви й не підозрюєте, геть безголовий.
      Йому ставало вже навіть цікаво, звідки Ориќся ця впала, от тільки допитуватися не час. А її, видавалося, мало обходило, що з нею трапиться: жила собі так,наче з розгону...
      По материному арешті не послухалася Баксо- вого помічника, але як вздріла на першому ж поќбаченні чорнізні, аж фіолетові синці на материній шиї, то передумала.
      А інакше вона не могла. До Галини Онисимів- ни, чужої жінки, яку тепер звала матір"ю, Орися приросла, як до змужнілого дерева прищеплений тонкий пагін, і через оте зрощення, нехай ще нео-ковирне та вузлувате, але вже через нього,оту перќшу нарость, пішли позірно невидимі соки, яких, відчувала Орися, їй бракувало доконче і без яких вона тепер просто би всохла, - оте перше зрощення вона руйнувати не мала душі. Батьків Орися наќ
      віть на очі звести не здатна була, вивітрилися не- відь-куди, тим паче не відала, чого її поцуралися, отож сперш при бабусі як опікунші жила, а вчиќлася в інтернаті. Але як покрала в бабці каструлі та інше начиння, здавши в метал та накупивши клею, то й бабця, перехрестившись, умила від неї руки.
      Аби мати надалі клей, крала з подругами по-тихеньку, вельми вдало в автобусах та церквах. Із часом Орисі й таким самим підліткам, природно, хотілося якось ліпше приодягтися, бо на собі по-мічали не знані ще досі, якісь особливі погляди хлопчаків. Святечними дні ставали, як привозили гуманітарку, але якесь краще платтячко чи кофќтину, звісно, вчителі здебільшого відбирали.
      І тоді вона та ще двоє подруг пішли в "босоніжќки" - так називали дівчат на трасі, які підсідали переважно у машини далекобійників. Час від часу їх ловила міліція, тримала в арешті якусь добу, а тоді, розрахувавшись тілом та підписавши папір, що працювали на невідомого хазяїна, випурхуваќли знову на волю.
      Одинока Галина Онисимівна забрала Орисю з міліції, коли наказували їй підписатися під про-токолом про продаж трамадолу, - нам, щиросердо пояснювали міліціянти, одного протоколу до плаќну якраз бракувало.
      Бабуся ще довго стояла обабіч дороги, як пере-їжджали вони в це містечко, її сухорлява постать мерехтіла в повітрі й пливла, і вже важко було роз-різнити, чи то махає вона на прощання рукою, чи напутнього хреста посилає.
      Орися по тому ні разу не запитала, чому Галина Онисимівна одинокою залишилася, а та не спішиќла також бодай щось розгадати в густому й непро-никному мороці, що колихався за спиною в Ори- сі. Вони просто жили, наче поряд росли дві сосни, надломлені жорстокою бурею, але у висі десь там їхні крони спліталися і одна одну чіпко тримали, опиратись готові новим злим вітрам.
      А через півроку хіба, як нагла хворість Орисю звалила, що в безпам"ятство кинула діб на три, то всі ночі й дні вона бачила над собою злегка нахилеќну постать Галини Онисимівни.
      То вже, мабуть, на третю добу, виборсуючись щомоці з безпам"ятства, наче з в"язкої і підступної трясовини, вирвалося в Орисі оте досі не знане, таке несподіване і щемке: "Мамо..."
      Орися розуміла, куди її помічник голови, наче звіра в загінці, тепер направляє, вже водила недоќля її тими колами немилосердними, але матір вона не здатна хижим цим залишити, душу єдину, яка відігріла її поміж життєвих льодів...
      Зараз же, сидячи на краєчку стола та ногою ма-нірно похитуючи, вона чомусь наївно вірила, що не можуть її безцеремонно отак прогнати, вони ж знають, що Бакс словом не кидається; і справќді, хвилю яку повагавшись, несподівано для себе крізь зуби Денис процідив:
      - На склад хіба, працівником підсобним... Там хоч якийсь толк із тебе буде.
      Від того в Орисі обнадійливо серце тріпнулося, мов у рибалки, в якого по довгій тиші врешті клюќнуло.
      Коли посилав її сюди Баксів помічник Аполіна- рій, як видалося Орисі, неабиякий ще хитрюга, в якого й чорт у ступі не влучить, то напучував: "Запис і щотижневий мені дзвінок - що там коќїться. Ця шобла першого числа посміла Баксові не заплатити".
      Не віднікувалася Орися, не бунтувала, і не тільќки тому, що відмазки тут не конають, як казали в її оточенні, - їй аби матір не зачіпали. Ті й ті одќнаково для неї люди чужі, одні гроші шуфлею, певно, з магазинів щодень загрібають, а другі, наќвіть коли милостиню подають, то на відкат сподіќваються.
      Осиковим листком тремтів директор тутешньоќго лісгоспу Нечіпайло, як переступав поріг голоќви адміністрації, намерзлим листком тріпотів на зимному вітрі: вчора тихцем загнав два авто дубоќвої дошки, а з Баксом не поділився.
      - Ну! - гикнув звичне вітання Баксютенко, і душа директорська стрімко опускалася до піќдошов. - Дуба того в Заліссі, над дорогою зліва, знаєш?
      Гість поспішно та згідливо закивав головою, і змерзла душа його поволечки верталась на місќце.
      - Той дуб має бути зрізаний вже наступної ночі.
      - Як завше? - відтанувши, перепитала душа.
      - Тільки зробити це має хтось із підприємства ґонорового отого Дениса Поліщука.
      Із головою адміністрації так зіспівано жив ди-ректор уже не рік. Баксютенкове найменше баќжання, заледве прокльовуватися лише починало, ще не вилізло, тільки-тільки шкарлупу дзьобом кришило, як директор уже безпомильно міг угаќдати. Не тільки слова сердитого, навіть погляду скрива Нечіпайло боявся панічно, тим паче, що про той погляд між люду байки різні ходили. Пеќрешіптувалися: мовляв, рід Бакса непевний, із неќдобрими силами в ньому зналися.
      Зрештою, якось директор сам мав нагоду упев-нитися, що погляд у голови якийсь особливий. Ви-пивали вони тоді на пеньочку, дим над пригаслим багаттям струменів-мерехтів, і так само навкруж
      струменіли зманливі пахощі шашлику, що собі допрівав неспішно. Раптом де не взялася миша, за три кроки з трави показала носа, запахом, напевќне, приманена, вона зі сторожкою цікавістю крутќнула кілька разів голівкою.
      - Здається, і їй шашлик до шмиги, - докинув директор.
      - А хочеш, фокуса покажу? - реготнув раптом Бакс.
      Ну, звісно, на те і бесіда на пеньку, аби розважиќтися та відпочити.
      Баксютенко повернувся до миші й вперся у неї поглядом так, мовби вперше в житті побачив таку дивину, він не кліпнув ні разу очима, хіба злегка приплющив повіки.
      Миша ще раз тривожно крутнула голівкою, а тоді поповзла на той погляд, що магнітом якимось, невидимою силою став притягати, вона саме повзќла, а не бігла, навіть впиралася іноді лапками, противлячись тій силі невидимій, зрештою запиќщала жалібно, але далі повзла.
      Раптом, коли крок якийсь залишався, Баксю- тенко несподівано ногою притупнув: миша, наче пружиною вистрілена, підстрибнула на півметра і стрілою метнулась у траву.
      Голова переможно розреготався, директор і собі підреготнув, але Нечіпайло, миттєво згадавши байки й перешепти, піт холодний на спині відразу відчув.
      Ще чував побрехеньки він, що одним поглядом Бакс, засперечавшись під великий заклад, якось сушицю-сосну підпалив.
      Але в діловому житті незле вони ладили, дуетом зіспіваним поживали. Як бракувало чогось на ексќпорт, то кликали з області спеціаліста-фітопатоло- га, пхали йому в кишеньку сором"язливо парочку сотень, а Баксютенко, заплющивши очі, пальцем- бичілном тицяв на карті навгад:
      "Отут хворий ліс".
      Верещали, мов здичавілі, на радощах бензопи- ли, хижо гризучи деревину, падали з виляском гінкі сосни чи тихо й покірно лягали зовсім нестигќлі посадки, але незмінно раз у місяць Баксютенко вискакував на деньок у ближнє західне зарубіжќжя та ужинок носив у тамтешній банк.
      Пошелепати трішки більше мізками довелоќся Нечіпайлові з Баксютенком, доки здогадалиќся, як кремезні дуби, що на обліку особливому в Києві, у живе діло пускати. Домовлялися сперш із бувалими у бувальцях, ще й тлусті гроші даваќли. З лунким хряскотом та земним болісним стоќгоном падали старезні дуби, але майже відразу за любителями хазяювати при циганському сонці бігли заздалегідь повідомлені Нечіпайлом єгері з собаками - гарчали вівчарки, аж захлинаючись, і стрімко неслися свіжим ще слідом. От тільки не брав переляк зловмисників, витрішки весело проќдаючи, вони чемно одержаним спершу в Нечіпай- ла всі браконьєрські штрафи платили. А той уже законно деревину прибуткував, наварював понад збиток, ще й із поважним гаком: четвертину собі лишав, а решта належала Баксові.
      Але цього разу двом вантажникам із підприємќства Дениса чомусь фарт не випав: погоня довго не ліпила горбатого. Раз ці двоє гвинта не дали, метиќкували бувалі єгері, що вартовими в тюрмі перед цим служили, то заяча кров вони, отож на руках у затриманих відразу браслети клацнули - і посадиќли їх у канарку тещину та в акваріум той, камеру попереднього ув"язнення, повезли.
      Ще було смикнулися спіймані на гарячому до мента дільничного: "Підстава, сірий барон, в посе- луху ми не зголошувалися!"
      У канарці тещиній не судилося жихарити довќго, дали кожному ручку та аркуш паперу.
      "Пишіть, що вас по дуби посилав ваш директор Денис Поліщук".
      Затялися було арештовані, не торкнулися наќвіть паперу.
      Їм ламали сперш пальці, одному надірвали вухо, а тоді повели в душову. Там пов"язали, встаќвили кожному в анальний отвір шланг водопроќвідний та під тиском холодну воду дали. Сперш кричали ув"язненні, як тріскало тіло, а тисячі голок крижаних безжально низали, та швидко у безпам"ятство падали. Коли ж понад шлангом із тіла разом із водою почала вертатися кров, таки не витримали:
      "Давайте папір..."
      Через дві години Дениса Григоровича до слідчоќго в кабінет доставили.
      - Ви посягнули на диво природи, - слідчий з обурення не міг навіть всидіти, він підвівся і, спер-шись обома руками на стіл, усім махом своїм, ста-турою своєю пишнотілою, грізною скелею завис над викликаним. - Посилаючи людей нестійких морально, ще й судимого раніше одного з них, ви вчинили подвійний злочин супроти улюбленої нашої неньки-держави. Що ви на те зараз скажеќте?
      - У вас ширінка розстібнута, - кинув очима той.
      Слідчий зашарівся та інстинктивно повернувся
      убік: він якраз був у туалеті, як пролунав стіль-никовий дзвінок. Прожогом метнувся було в кориќдор, не встигши навіть у порядок себе привести, бо світився на мобільнику той єдиний номер, від якоќго важила його доля.
      - Я на вас сподіваюся, - тільки й сказав Баксю- тенко.
      Але то було більше й вагоміше, аніж би з капітаќна в майори достроково його возвели.
      - Вам кримінал тут на всю губу всміхається, груповуха, - миттєва розгубленість слідчого миќнула було, в голосі знов озивався метал, до того ж намерзлий, аж інеєм вкритий. - Хіба...
      Він потер пальцями обидві скроні, чи то силяќчись щось пригадати, чи просто від втоми цим збо- ченим малотямущим світом:
      - Хіба повернете запис, незаконно зроблений. А доти - підписка про невиїзд.
      І він зашурхотів, підсовуючи Денисові, заготов-леним наперед документом.
      Такі особистості колоритні у цьому містечку, - думав Денис, неспішно підписуючи папери, - ди-ректор лісгоспу за щастя має вкрасти і не поділиќтись при цьому, Бакс - підгребти весь світ та на вершечку всістися, податковий інспектор всьому людству хотів би чимдуж насолити... А слідчий
      цей, навпроти столу, облизати готовий начальство, щоб потім, як видряпається куди вище, смачно плюнути в нього.
      Дзенькнув метал об метал, видавалося, як зуќстрівся Денис із Баксютенком поглядом, - лиш на хвилечку кресонуло, коли машинами на виїзді з міста вони розминалися.
      Денис не поніс голові "капусту" вказаного чисќла, не мав наміру овочем цим займатися і надаќлі. Він не здатен був сам собі пояснити, яка його муха вкусила, але мастити бакшиш уже затявся. Денис мчав напівпорожньою дорогою поміж лісу, що з обох боків підступив, сходячись кронами над головою, і ніяк не міг викинути з душі той зизуватий погляд Баксютенка, що застряг десь там скалкою: то не був страх у Дениса від гніву начальницького, бо те почуття йому не знане, не було очікуванням чи побоюванням капостей у прийдешньому, що завиграшки міг влаштувати Бакс, нацькувавши псів троєкуровських; швидќше, той зизуватий вскид чимось погляд нагадуќвав гончака розгарячілого, вовка чи іншого звіра в шаленій погоні, що жене свою жертву і вже в роті його смак свіжої крові ось-ось жертви впо-льованої; щось лихе й нерозгадане в погляді тому змайнуло.
      Якоїсь миті тривога раптова охопила Дениса, він ще не втямив, що могло статися, але таки заќгадкове щось відбулося: хоч дощу ні краплини зараз не падало, але дерева обабіч дороги чомусь розмиватися стали, вони переломлювалися і меќрехтіли, мов на автомобільне скло злива цілісіньќка линула, машина його, що підгирцювала досі та
      гриміла на вибоїстому недоглянутому асфальті, зараз так плавно пішла, наче пливла рікою, а на панелі годинник електронний, який щойно покаќзував о пів на третю, раптом висвітив чотири нулі, мов доба лише почалася; все те відбувалося тільки мить, а тоді чорна звивиста блискавка вдарила і заполонила весь безкінечний світ.
      Із тієї темені не розвиднялося ще, як почув Деќнис над собою незнайомі голоси чоловічі.
      - Це якесь прокляте місце - третя автоаварія за один тиждень.
      - Начебто й дорога зовсім пряма, вигин хіба ледь-ледь...
      - Кажуть, тут якась геопатогенна зона.
      - Та яка там зона: шляховики, як асфальтуваќли, за економію премію собі заробили - дорогу чеќрез покинуте кладовище навпростець провели...
      - Комусь премія, а нашу автоінспекцію за ста-тистику знову лаятимуть. Мовляв, паршива в нас профілактика.
      - Хрін із ними, аби жив чоловік.
      - Має жити, судячи з усього. Та й "швидка" хвилин он за п"ять уже буде.
      ...І знову чорна безвість, бездонна й глухоніма. Денис без упину падав у неї, і від того піднуджува- ло злегка його; спинилося падіння, як почув знаќйомий Олегів голос:
      - Дешево відбувся, - продавав той усі тридцять два, мов тішився з сумної Денисової пригоди. - Авто на пляцок, а в самого хіба синці та подряќпини. Тож нічого тут вилежуватися - за тиждень який у плуг впрягайся.
      - Що це було? - Денис із незвички аж повіки приплющив - після бездонної темені ця світла, залита сонцем палата сліпила. - Непритомність? Але ж я не студентка, щоб зомліти після провалеќного заліку.
      - Не масти голову, - тішився направду Олег, що тепер на фірмі не доведеться довго самому бабрати- ся. - Не ти перший... Ніхто досі не розгадав, чому там аварії через день, чому дерева ростуть геть поќкручені, а на додачу в них чомусь блискавки часто влучають. Невидимі, кажуть, промені на тому місќці із землі йдуть, десь тут розлом кори земної, бо ж одні річки з цього краю в Чорне море течуть, а Буг он - у Балтику, отака собі варіація Бермудського трикутника; гіперпростір, словом, утворюється. Вчені голови не вельми розкумекати диво пнутьќся, хоча, до слова, художники те давно помічали.
      - Ого, який грамотій, - тужився засміятись Деќнис, але марно, бо ще груди немов обручі залізні стискали.
      - Просто колись нагода трапилася. Був я на практиці у Криму, в Феодосії, і показували мені там старовинну ікону Успіння Богородиці: за пеќреказами, писав її молодий Феофан Грек, як жив у цьому місті. Художник зумів одночасно дві події подати - смерть Марії в оточенні апостолів і взяття душі її Ісусом Христом, тільки перша в реальному світі, а друга - в містичному. Отоді й захопився я багатовимірністю. Перечитав оберемок наукової літератури, а ще про картину Сальвадора Далі, де Христос зображений розіп"ятим на кубі у чотириќвимірному просторі, про техніку полотна Марселя
      Дюшампа, де оголена постать спускається східцяќми, заламуючись та розшаровуючись. Згадаймо також Чеширського кота з "Аліси в Країні чудес", де котяча усмішка чудернацько живе геть окре- мішньо, гуляє сама по собі...
      І Олег, розмахуючи руками, мов тими жестами рвучкими легше й простіше міг описати багатови- мір, став оповідати про німецького фізика, який нездатність людини бачити четвертий простороќвий вимір порівнював із нездатністю сліпого коќльори розрізняти. "Я й не знав, що вайлуватий на позір Олег здатен так захопитися", - посміхнувся Денис лиш подумки, аби навіть не ворухнутися та приспаний біль ненароком не розбудити.
      Та ж у тебе самого дерева перед автівкою немов заламувалися та розшаровувалися, - перестав Деќнис слухати кореша, натомість до себе дослухатиќся взявся, начебто він після аварії - і не він, мовби іншим якимось до тями тепер повернувся.
      Вкотре завідувачка складом, як роздражнена квочка з крилами опущеними, на скарги до Дениќса прийшла:
      - Щось робіть уже з тою, - вона хотіла вимовиќти Орисине ім"я, але слово чомусь опиралося, вере-дуючи, впоперек навмисне лягало, таким важким ставало і кострубатим, що язик був не в силі здолаќти; врешті мусила облишити навіть затію свою. - З тою... Знову на роботу спізнилася, зате вчора раќніше пішла...
      - Дістала вже колотнеча бабська, - буркнув згоќдом Денис до Олега, бо втомили його чвари на склаќді - з першого дня незлюбила завідувачка чомусь новеньку. - Копни геть ту Орисю, щоб за дев"ятими ворітьми хіба гавкнула.
      Олег блимнув у відповідь на репліку злу напарќника так, мов упевнитися мав конче, чи того не за-температурило.
      - Жива все ж душа, не псяча...
      Денис зашарівся раптом, хоч сірника об щоку витри, - кореш, не відаючи того, поцілив у вельми скулке місце: хоч збіг уже час, та й досі соромився власної черствості.
      Кілька зим тому, ще тільки починав Денис власќну справу, ще без Олега, тримали для охорони його складу двох собак: сучку Бету і пса Варяга, що в парі були в господаря попереднього, подейкували, ще із щенячого віку. І от приходять одного зимќного ранку складські на роботу, аж біля складу сидить уже мертва Бета, до того ж вагітна, а біля
      неї незрушний Варяг. Зими були в останні роки все шмаркаті, сльозливі, з дощем та мокрим сніќгом здебільш, а тут, мов спам"яталася та знітилася зима, вдарив мороз під тридцять - чи то з хворості згинула Бета, чи з холоду закостеніла. От тільки Варяг від подруги не відходив навіть на крок, сиќдів далі укопаним, мов силився її відігріти, не поќвів навіть оком, як підсовували бутерброда, хабара своєрідного, лишень як силою пробували зрушиќти з місця, то завурчав утробно й зуби загрозливо шкірити почав - відскочив той жалісливий убік, як-не-як, собацюга до півцентнера.
      Кілька днів було не в приступ до Варяга та Бети. На нього, аби якось зігрівся, шмаття старе накиќдати пробували, та скидав його зневажливо, їжу приносили, але він відвертався бридливо - так і сиділи вони бік у бік, мертва Бета та інеєм вкриќтий Варяг, тільки в Бети від його дихання теж один бік інеєм заіскрився.
      Якогось дня, не стримавшись, швидше злим на- самперш на себе та на життя будучи, гаркнув було Денис на своїх складських, що собак якраз обстуќпили: "Ви на роботу прийшли чи бавитися?"
      Такого колючого у відповідь, колючого і про-низливого погляду від людей за черствість свою не доводилося йому бачити ані до, ані після того ви-падку.
      І зараз, як нагадав Олег про душу людську, а не псячу, Дениса сором обпік із такою самою силою, як тоді, на роки вертаючись.
      Коли не змогли більше дивитися на двох собак, мертву й живого, то зателефонували в собачий притулок. Навчені люди якось пов"язали і повезли Варяга, а Бету, з бідою навпіл, викрешуючи застуќпом іскри, складські працівники закопали.
      А на ранок Варяг, перегризши сітку з металу, вже знову сидів на своєму недавньому місці. Тільќки тепер уже сидів самотиною, зиркаючи час від часу похолоділими до решти очима, виглядаючи, де ж поділася його Бета, в яких снігах, що мели й дзвеніли довкола, загубилися її сліди...
      Денис проходив у наступні дні повз склад, нав-мисне відвертаючись, коли його робітники майстру-вали для Варяга буду. Але не схотів собака ніразу в ній переночувати.
      Його ще забирали в собачий притулок, і він зноќву, неймовірним для працівників притулку чиќном, умудрявся втікати вигадливо та вертатися на узвичаєне місце під складом - допоки одного ранќку не знайшли його задубілим.
      Пес сидів, як завше, хіба якось дивно була по-вернута голова - мов сторожко вслухався він у цей жорстокий холодний світ, що забрав його Бету, си-лячись розпізнати та сподіваючись марне почути серед розмаїття шумів і звуків зайвих тільки знаќні лише йому такі очікувані та омріяні, до щему в серці милі, незабутні звуки.
      "Я пишу вам листа, живцем замурований у кам"яниці. І до страти мені, напевне, не більше тижня, коли через ката на кількось разів буду мордерсько стятий. Попри те, вельми тішуся, що наша відозва до повстання і в поліські пущі дійшла, що зроджується у вас справжня козацьќка Лісова Січ, яка боронитиме разом із воїнством славного Семена Палія святе православ"я, споконќвічну віру свою, та ще гідність люду цього.
      Перед тим, як смерть маю прийняти, прошу заќхисту небесного, всіх святих закликаю на поміч і Спасителя свого беру на Страшний суд за правди-вого свідка, що тільки добра всім душа моя праг-нула. Я багато тут передумав, кожну сторіночку і подію свого життя не мав перешкод зважувати та цінити, навіть не заважали єдині сусіди мої, пацюки непосидющі - ці бридкі створіння, видаваќлося інколи, за окремих людців благородніші..."
      Денис мимоволі всміхнувся при "створіннях благородніших", бо за останні часи двоногі ствоќріння таки набили йому оскому. Двері у нього не за-чинялися від комісій, звірок і перевірок, інспекція цін не втомлювалася шарудіти паперами, аж доки об"ємисті сумки інспекторів не ставали пузатими від ковбас та пляшок із багатьма зірочками, податќкова міліція брала тільки готівкою, прокуратурі у присмерку треба торби відвезти було на квартири, ветеринари без вагань називали ціну їхніх відќвідин та божилися, що відтепер вони заявляться
      хіба через місяць, а в антимонопольного комітету було монопольне право на "поляну" для високого керівництва, що в глибинку поліську приїжджало в "Цех страв та чаїв" душу і тіло потішити. Денис зарікся бодай шелягом чиюсь долоню позолотити, зате Олегові на те дійство щодня майже щастило. Гей-гей, сміявся беззвучно Денис, тільки плечі від того тряслися, то про це знаходив колючі рядки Братковського:
      Такий-бо бенкет має відправлятись:
      Юристів, слідчих, суддів частувати.
      Піти під ратуш, певне, болять ноги,
      Вина чарчину хоче - не від того*.
      Гей-гей, - підтрясав плечима Денис, мов ношу яку поправляв, - розвелося братії тепер, що бенкеќтувати готова хоч цілодобово.
      "Боронитиме віру та гідність люду цього", - вер-тався було Денис до прочитаного. - Три сотні літ, та ще й з гаком спливло, як писано, але от зачіпає чогось, за серце шкрябає. Бо як і колись, підкуп та криводушшя людське сумління короблять, у дугу згинають, гідність підборами в землю втоптують...
      Денис біг рядками перекладу цього листа-спо- віді до знайомого, а може, й приятеля доброго, він поступово на світ починав дивитися очима Брат-ковського, чи то коли Луцьке братство разом із тридцятьма трьома депутатами року 1679-го на-правляло у Варшаву, до короля з протестом за утиски люду тутешнього, чи коли ківш лиха заќсмакувати випало, як у Москві секретарював у поќ* Переклад тут і далі Валерія Шевчука сольстві Речі Посполитої за короля Яна ІІ Казимиќра. Так само гірчили рядки тої книги з йменням несподіваним - "Світ, по частинах розглянутий", а ще суперечки шпаркі з гетьманом Іваном Мазеќпою, не допомагала навіть надія на побратима, з яким на лаві одній у Київській колегії премудросќті вченої набиралися, надія на Палія Семена...
      Заледве переступив сьогодні Олег поріг своєї кон-торки, іменованої поштиво, навіть дещо величаво- піднесено офісом, як Денис у жалобі опустив очі:
      - Митниця наша знову голодує.
      Вже було подумав Олег, що там сталося нечу- ване, якесь голодування протестне, упаси Боже, чи нужда така гибла напала на митників, схуд та змарнів тамтешній трудящий люд, аж побачив, як у кореша очі враз зашкварчали - їхня машина митний контроль оце мала пройти.
      Їхав Олег на митницю з серцем, що дрібно сми-калося, тіпалося та колотилося, але те тривало не-довго: доки рябий жезл автоінспектора описав у повітрі коло витончено й елегантно, як у бувалого диригента симфонічного оркестру, на очах веле-людної, із затамованим подихом публіки, доки той артистичний жезл не спинив машину.
      - Ти перший у мене сьогодні. Знижка: жени хоч двадцятку.
      Зашелестів Олег у гаманцеві.
      Через два квартали знову смугастий жезл, тільќки тепер зовсім інший, суворий такий, наказовий, навіть маршальський жезл йому не рівня.
      Олег мовчки, наче заціпило, подавав докуменќти, відчиняв багажника, показував усе, чого виќмагалося, тільки наприкінці, жодного зауваженќня не почувши, на всяк випадок перепитав:
      - Можу їхати?
      - Ні. В начальника нашого день народження...
      Шелестів, худнучи, гаманець.
      На трасі, заледве місто поминула машина, спиќнив її інспектор, що вихопився з-за кущів негадаќно, - радість святечна на лиці його повновидому сяяла, випромінювала вусібіч та вигравала:
      - Інспектор Петриченко. Ще не снідав.
      - Зате мене годували, - буркнув Олег.
      - Чую - перегар ще з вчорашнього, - інспектор раптом заметушився. - Приладу зі мною зараз нема, але ти он у кульок дмухни.
      Олег знехотя дихнув у простягнений пакет це-лофановий, інспектор сторожко шморгнув носом кілька разів - не чутно, видавалося, на жаль, того омріяного перегару.
      - Тяжка в тебе служба, начальнику, - зітхнув співчутливо Олег.
      - А ти сам хоч служив?
      - Збракували мене. Туберкульозний я.
      Немов холодом хто дмухнув на інспекторове
      лице, що так пашіло і сяяло донедавна, випроміќнювало та світилося.
      Дивовижна річ, думав по тому Олег, це ж скільќки іржею треба душу точити, аби та душа перестаќла соромитися, по чуже втратила стид без церемоќнії пхатися... А може, й не треба довго, десь раніше побігла тріщинка малопомітна, і тепер від найлег-шого удару репнула та душа і розкололася.
      Та помилявся, напевне, Олег, бо душа в інспекќтора Петриченка з іншої зовсім нагоди потріскуваќла та репнути ладна була: зацькували його в сім"ї, затицькали, зовсім брати бакшиш на трасі вето наклали. Хмурив брови суворо батько:
      "Щоби очі твої цього більше не бачили!"
      Відвертатися мусив тепер, як шелестіли купюќрами. А ще батько до знайомого лікаря навіть воќдив: муркотів нерозбірливо довго той, молоточком вистукував.
      "Запущено все, занехаяно. Кварцом невідкладќно пекти, прокапати ще антибакшиш, а таблетки ньюхабарон тричі на день приймати".
      Казав лікар, що то або гена якогось мутація, або збудник хворості ходить такий, втрапляє у кров - і тоді все тіло свербить та чешеться неќмилосердно, насамперш, звісно, долоні. Головне тут, наказував, як в алкоголіка, - не зірватися. "Двадцять гривень витримав залюбки, стиснувќши зуби - сотню, а на п"ятисотці зірвався", - лаяв сам себе, згадуючи, Петриченко та докоряв собі.
      ...А вже перед митницею черговий жезл, опиќсавши віртуозно коло, тицьнув у місце, де Олегові стати належало:
      - Ви знак "40" , здається, бачили?
      - Умгу.
      - То чого ж їхали гривень на триста швидше?
      - Показуйте радара.
      Інспектори переглянулися: чи то подивовано, чи обурено.
      - А ми вже вимкнули. Ви що - нам не вірите? - і така непідробна щирість чулася в голосі, пере-конаність глибинна в істинності власних слів, їх крицевої правдивості; не зустрічали досі таких, що посміли б засумніватися в ними сказаному.
      - Нема показника - нема бабла, - затявся й собі Олег.
      Тяжко хукнувши, взялися було інспектори за роботу: догори дриґом поставили все у багажнику, люфт керма перевірили, навіть днище невідь-чому простукували - жодного ґанджу.
      - Жени кожному сотню - і пензелюй, - змилос-тивились врешті.
      Олег мовчки відрахував зажадане все дрібними:
      - А тепер сядьте на хвильку в машину.
      Він уже давно обладнав свою тачку відеокаме- рою.
      - Впізнаєте себе? - тицьнув пальцем в екран. - В автомат-режимі цю милу картинку інтернет пеќрекинув на мій хатній комп"ютер.
      Інспектори, переглянувшись ошелешено, поќкірно зашелестіли ще недавно Олеговими купюраќми.
      - Не піде, - крутнув головою Олег, ховаючи свої кошти. - Поверх того з вас кожного, голуба сизо-крилого, ще по п"ятсот.
      Щось у цьому світі трапилося, роззиралися довќкруж інспектори, чи зламалося, чи в інший бік крутитися-вертітися почало... Вони, облегшивши кишені, ще довго стояли заціпеніло обабіч дороќги, проводжаючи поглядом дивне авто, стояли не- зрушно, немов стовпи для виставлених ними ж леќгіону дорожніх знаків.
      Начальник міліції підполковник Кошлатий в очікуванні, доки за його наказом привезуть Ори- сю, перечитував рапорти підлеглих, час від часу лише похитуючи головою скрушно: недосконаќлий цей світ, якийсь кривобокий.
      "Будучи доставленим у відділення міліції, громадянин Карпущенко продовжував хулігаќнити і вдарив капітана міліції Безуглого в статеќвий орган, причому з останнього злетіла шапка".
      Ти ба, як розгулявся народ, гаєчку йому давно пора підкрутити, і це під силу лише йому, під-полковникові Кошлатому.
      "З приводу порваних трусів громадянки Каќпусти можу доповісти наступне. Під час обшуќку її, затриману як проститутку, вона зірвала з мене погони і засунула собі в труси. Я їх звідти ввічливо витягнув і до трусів навіть не торкавќся".
      Хм-м, чи не допитати особисто цю громадянку?
      "Після обшуку в самогонниці Корчуватої я і сержант Кобилінський ніяк не могли знайти двеќрі виходу. Коли Кобилінський втомився і заснув у туалеті, я ті двері знайшов. Але нащо приніс їх у наше відділення, того не пам"ятаю..."-
      Хай перепише шолопай цей рапорт, а то ще в руки перевірці якій потрапить. Хоча з нашим життям причаститися в смак деколи не заваќдить.
      "Затриманий продавець Крисюк вдарив пенсіоќнера Горпиненка шматком м"яса в обличчя, через
      що вирвав із рота пенсіонера глибоко застряглі у м"ясі штучні щелепи..."
      Сперш, як привезли Орисю, підполковник хотів було шулікою виголоднілою на неї накинутися, аби, напуджена, була більш податливою. Але переќдумав у останню хвилю, розвернув голоблі:
      - Ти того. Хоч іще й першого завдання не ви-конала, я тобі легше дам.
      Він дістав із шухляди конверта, вийняв гроші з нього і почав відраховувати, на пальці попльовуюќчи, хрусткі папірці.
      - Купиш кіно мені з секс-картинками - чи за-пишуть на роботі в тебе нехай. Таке мені треба, щоб аж у носі крутило - не тільки ж вам, молодим, хочеться діла цього.
      Орися зачудовано дивилася на товсті короткі пальці, які вправно, мов картярську колоду, тасуќвали гроші, й думала, що значити все це має, чому саме їй випала така честь, як собаці у ярмарок: або всюди ганяють, або хазяїн до воза прив"яже. Чи то сповна прив"язати до власного воза Баксові не вдаќлося, чи просто забули на якийсь час про неї - і заќраз оце згадали, нове западло на когось готують та її руками думають жар загрібати? Їй так треба в чуже встрявати ігрище, як вішати гусці хомута на шию.
      - Чого шпуньки витріщила? - не стримався і таки гаркнув підполковник, аж у грудях у нього громи зарокотіли, перекочуватися стали та бубнаќми глухими озиватися. - Не почула? Сказати, аби вуха помили?
      - Чого ви до мене причепилися, чи собі інших ліньки знайти? - в Орисі з того пересохло у горлі, й
      вона швидше прошамкала, як бабуся, ніж вимовиќла.
      - Проти матері провадження знову відкрите... А вона драпонути було надумалася. Марне, на кордоќні району наряд міліцейський посилили, бо ж он у сусідній державі ящур серед худоби, а ще афри-канська чума, кажуть, ходить.
      На якусь мить тиша було запала, хіба авто відќділку сиреною знехотя згавкнуло.
      - Бери... На один раз твоїх хазяїв теперішніх, перекажеш, ДАІ менше зупинить, - до Орисі підќсунув гроші начальник.
      Вона бачила, що грошей на фільм забагато, тож їй замануху, певно, в такий спосіб дають, душу її на папірці поміняти хочуть. Ті гроші між ними були для Орисі порогом, який переступити ніяк не зважувалася, за ними якесь западло причаїлося - нило нутро. Вона почувалася так, як у дитинстві далекому, коли з бабусею на болото по журавлину пішла. В трясовину тоді втрапила якось несподіќвано, хіба на десяток кроків від бабусі відбившись, топилася в баговинні раптово і невідворотно, хоч вибратися силкувалась панічно; але як тільки одну ногу, смикнувши, з трясовини витягувала, то друга вгрузала ще глибше. І збулькувала грізно трясовина, потривожене нутро її вурчало роздраќтовано, засиджених яєць запахом дихаючи, готове вже затягнути в смердючу безвість, у чорнішу чорќної нескінченну темінь...
      Сперш Аполінарій шпигувати змусив її, а тепер чогось більшого хочуть, і має вона для себе вибиќрати: чи під муки нові матір підставити, чи зла, не
      знаного ще й невпізнаного, тим людям завдати, в яких прихисток та хліба шматок знайшла.
      Хоча в чому твоя вина, - набігла Орисі раптова думка, її просто передати ці гроші просять, що тут поганого, тим паче, не виконати прохання - на-кликати немалу біду на близьку людину...
      - Береш? - низонув запитанням різко начальќник і ще ближче посунув гроші.
      Вона висмикнула було трішки, хіба на чверть, одну ногу з трясовини, як друга вже по коліно вгрузла.
      - Візьму, - видихнула врешті.
      Олег глипнув на посіріле, мов цементним пилом присипане обличчя Дениса, зизом глипнув якось, наче свекруха на невістку небажану і нелюбу, що вперше переступила оце свекрушин поріг:
      - Відлежався б ти після аварії. На опенька су-шеного схожий.
      - То, здається, вночі всі коти бурі, а корови сірі... Тобі теж відпочинок не шкодитиме - в останќні часи щастя в кашу сипалося обом.
      - Говори до неї, а в неї маковеї.
      Денис не зразу знайшовся на слово, в його без вини винуватій душі воно заникалося десь у най- темніший запічок та причаїлося нишком, доки врешті озиватися почало:
      - У психушку з таким життям, певне, пора. Вечорами читаю, аби відмерзнути, оті при ремонті знайдені документи - і сам собі чудуюся. Я наче десь там, у тому столітті, хоч без машини часу, і рівно ж тим переймаюся, чим Братковський, і рівќно ж настільки.
      Олег згори вниз зиркнув на кореша, зиркнув іс-тинно зверхньо, як старшокласник на нетямущого першачка:
      - Про місце аварії ще вартує помізкувати. Мову веду про природну загадку-аномалію, а не психушќку. Штука не лише в тому, що дорогу через закинуте кладовище повели, хоча що ми у цьому тямимо, там місцина точнісінько така сама, що Кайлас у Тибе- тах, яка дійсний час дивовижно змінює та в минуле вертає, - хіба що тут доволі зменшена копія.
      Балакай, балакай, з того вухо не заболить, - пиќсано було на лиці в Дениса досить каліграфічними буквами; він приготувався вкотре вислухати докоќри кореша, що дарма він колись пропустив лекцію знаменитого фізика Мічіо Кайку про гіперпрос- тір. Якби трохи інший був настрій у Дениса, він залюбки перекривив би напарника, як той цитує професора, розмахуючи руками, мов старий поќрожній вітряк крилами: "Уявіть, що ви могли б проходити крізь стіни... Уявіть, що ви могли б за бажанням зникати й з"являтися знову, пересуваќтися в минуле й майбутнє. Щоб потрапити в далеќкі країни, вам не треба було б летіти літаком - ви просто зникали й з"являлися б там, де захотіли. Звичайно ж, це понад силу будь-якій тривимірній істоті". Ці шалені, неймовірної сміливості прогноќзи Денис ще сприймав, як брав на віру також не раз цитоване Олегом із Мічіо Кайку:
      "Я квантовий фізик. Щодня я воюю з рівнянняќми, що керують субатомними частинками, з яких створений Усесвіт. Світ, в якому я живу, - це всесќвіт з одинадцятивимірним гіперпростором, чорниќми дірами і проходами в мультивсесвіт..."
      Денисові видавалося, що не суперечить це Вірі, бо ще в древній молитві за покійних людина інтуїќтивно відчувала існування просторів інших, коли зверталася до Всевишнього, аби оселив Він душі в місці чистому, місці світлому, де праведні спочиваќють.
      А ще Олег до ладу й не до ладу, доречно й не дуже полюбляв цитувати Альберта Ейнштейна: "Я хочу знати, як Бог сотворив цей світ. Я хочу знати Його
      думки, решта - деталі". Для Дениса тут бачився пересіл, то було гординею звичайнісінької людиќни, хоча й віруючої в душі, яка наукою силується підмінити те, що винятково належить Вірі.
      Врівноважений завше, навіть вайлуватий Олег, певне, таки меланхолік, як заходила мова про гі- перпростір, то небавом його немов хто підміняв: очі горіли незмигними світлофорами, досі поважні рухи раптом ставали рвучкими, мов людині, наче комп"ютерові, зовсім іншу програму інсталювали. Врешті дістав він Дениса балачками на улюблену тему, і той мусив оберемок літератури перечитати: від наукових статей про одинадцять вимірів просќтору до химерних оповідей про прибульця з майќбутнього Леонардо да Вінчі, що втрапив у аварію на машині часу і тепер уже думає, сучасністю до оскоми натішившись, як би вибратися йому наќзад, тож збудувати пробує гелікоптера і підводќного човна, аналог акваланга і планера, мріє танк сконструювати та ще малює зашифровані геніальќні картини...
      Одного разу Денис, вершків із прочитаного на-хапавшись, спробував кореша загнати у кут:
      - Якщо я матиму часу машину, помандрую в минуле і вб"ю ненароком свого дідуся, то й тата не буде, а отже, і мене також. Але якщо мене не буде, то діда ніяк не вб"ю. Нісенітниця, парадокс: якщо я вб"ю дідуся, то я не вб"ю його.
      Логічний цей жарт, дещо жорсткий і жорстоќкий, Дениса не зачіпав, бо ні дідуся, ні тата він не міг навіть на очі звести. Натомість за діда і батьќка Денисові та однокласникам служила "класна дама" - вічно п"яний фізрук Пістон. Фізруку ці шмаркачі інтернатські заважали сповна жити в своєму кайфовому всесвіті - Пістоном дражнили за це словечко улюблене, яким нагороджував чи не кожного інтернатського хлопчака.
      Жорсткий парадокс нітрохи тоді не збентежив Олега: він, не замислюючись та видимо запишавќшись собою, відкинув знехотя:
      - Парадокса ніякого не буде, якщо, мандруючи часом, потрапимо в паралельні світи.
      І нехай, думалося Денисові, подорожуй собі, чоловіче, всіма одинадцятьма тими вимірами гі- перпростору, про які модерна книжка балакає, є де розгулятися в тих одинадцяти... Самому йому так багато не треба, йому бодай один, та надійний, де прихисток є від паскуди державного, від інспекќтора чи поліцая, що через день витрясають душу та вивертають її, немов уже потерту та приношену рукавицю. Ти б знайшов мені, казав якось Олегоќві, вимір простору отакий затишний, нірку тиху й безпечну часу. Там, зрештою, Бакса немає, а якщо і зустрінеться схожа істота, то замість заздрості та злоби зеленої в грудях у неї грудочка милосердя.
      Зараз же, як згадав Денис про психушку, а ще потім дременути намірився у котрийсь із всесвітів, Олег із непохитною твердістю вирік:
      - І не в психушку, і не в паралельні світи. Марш у відпустку - і всі пиріжки.
      Орися подавала гроші Денисові якось так, як колись у бабусі, аби не розхлюпати, вставляла борщ у піч на рогачах - обачно і з легким тремтінќням рук.
      - Мента старшого бабки... Казав секс-фільм йому продати, такого, щоб аж у носі крутило.
      Цікаво, не приховалося від Дениса те легке тремтіння Орисиних пальців, чи працює вона лише на Бакса, чи на ментів, чи на обох одноќчасно - він на стукачів дивився з такою самою холодною байдужістю, як на гусінь, що на яблуќні повзає он там за вікном, - є в природі таке створіння, та й годі. Денис знав, що в кожному колективі цього добра через раз, тож марні рухи позбутися їх - проженеш одного під пристойним виглядом, як двох на місце його завербують або пришлють. І він не чіпав здебільшого їх, бо то однаково, що болячку задавнену чухати - червоќнітиме тіло надерте куди ширше і більше та чуќхатиметься ще нестерпніше. Траплялося йому також, що виженеш стукача тихого, який сусли-ком смиренним у нірці собі сидить здебільшого і хіба зрідка посвистує, а натомість нового вельми спритного наживеш, що свистітиме цілоденно, до того ж прибріхуватиме.
      Ще він намірився поглядом випробувати Ори- сю, пильно, як заправський гіпнотизер, у вічі їй дивлячись: у давні дитячі літа хитрюга-вихова- телька переконувала Дениса, що в очах у людини все написано, треба вміти лишень читати, правду
      каже вона чи бреше. Та в погляді її, незмигному і прохолодному, нічого не вичитав; видалося хіба єдине - відчепіться від мене всі заразом.
      - Скупуватий мент став, відвалити щедріше міг би, - всміхнувся Денис, як простягала гроші Ориќся. - А хвалився ж ото...
      Містечко недавно враз облетіла розмова, у прав-дивості якої божилися очевидці. Випивало якось начальство гуртом, і начальник міліції похваќливсь перед товариством:
      "У мене стільки доларів, що можу купити це місто".
      "Так я тобі й продам", - розсердився на те Бакс.
      Денис простягнув було руку принесені гроші Орисею назад відкинути, як за дверима шарварок вчинився і роздратований голос Олега розгніваќним бультер"єром хрипів:
      - Ну й що, як мільтон, документи!
      Денис знову на обличчя Орисі глипнув, та новоќго не прочитав, хіба змигнув там переляк.
      - Ні-і-і! - вереснула в останню мить Орися, як гості були вже на порозі, спохватившись у ту хвильку, в яку прийшов здогад на міліційну заќгадку - гроші мали потрапити в руки Денисові. З вправністю виголоднілої кішки вона дотягнулася, цапнула і затисла у жмені ті папірці.
      Рвучко відчинилися двері, й перший із міліці- янтів завис над столом. Очі його світилися азартом мисливця, що ось-ось у погоні здобич наздожене, вони кілька разів по черзі перебігали то на Дениса, то на затисле в Орисинім кулаці; ті очі як засвітиќлись раптово було, так і погасли:
      - Поспіши-и-ли... - вихопилося розчароване. Те розчарування було не лише власною невдачею, розтягнуте слово, видавалося, ширилося на все до-вкола, на люд, на погоду за вікном і навіть на день цей у тижні.
      - Фальшиві гроші й діла такі самі, - подоба кривої усмішки змайнула Денисовим лицем, і не зрозуміти було, чи то усмішка така гіркувата, чи просто скривило від споглядання на цих гостей. - Аби пальці мої на них лишилися - фокус старий як світ... Креативу бракує, панове.
      Міліціянти, що заявилися неждано-негадано, мов із віртуального простору вихопилися, так само й завіялися.
      - Я н-не хотіла, - мучила Орися неслухняного язика, який повертатися та перегинатися вперто не мав бажання, а як усе-таки повернути вдалоќся, то з натугою, мов заіржавілого. - Я зрозуміла відразу, що тут западло, але не втямила, де ж воно саме...
      - Буває. Ідіть, - йому складно зараз було ще на якесь слово знайтися, тож взявся заклопотано і глибокодумно, ковтаючи мимовільну образу, горќтати телефонного довідника.
      Денис віднедавна, повертаючись додому, сідав щоразу за переклад листа Братковського, він втя-гувався у читання, як пияк непомітно і безповоротќно в полон зманливого зілля, видивлявся пильно перипетії та повороти чужої й далекої в часі долі.
      "Я, порох, попіл Творця мого, святе Небо беру за правдивого свідка, що не для жодних бунтів, про що Творець сам відає, що їх не було в моєму серці й лише для ревності Бога мого, для честі Православ"я святого смерть прийняти мушу..."
      Денис читав ці рядки, і йому насправді було ці-каво, чи ж "не для жодних бунтів" ішов на смер-тельний ризик цей чоловік - інколи в смерті луќкавства більше, ніж у звивистих і покручених, заплутаних та зашмотаних стежинах життя... Мчали гінці долами й горами в усі кінці Речі Посќполитої, везли вони універсал короля Августа ІІ - від досвітку до смеркання гнали вершники коней, даючи короткий спочинок хіба лиш на ніч чи вже як підіб"ється яка тварина. Король скликав сейм примирення, сейм, на якому мали б означити віхи його правління. Універсал той наказував шляхті обрати серед своїх депутатів та дати їм настанови й інструкції.
      Смішки та пересмішки котилися по державі не менш прудко, аніж мчали ускач королівські гінці, що новий володар корону здобув грандіозним підќкупом, - тим мало переймався Братковський, хіба
      всміхнеться було краєм вуст, як до дійсних подій хто додасть небилицю кумедну. Нове ситце на кіќлочку висить, пам"ятав Данило, тож можна і треќба використати момент. Бо ж стільки гнилого довќкруж, продажності й пиятики, посади, найвищі при тім числі, за гріш купляють або угощення... Він в очі сміявся в книзі своїй, він знущався відверќто з лизоблюдів та їм подібних. Та чи може книга одна вивихнуте суспільство на місце вправити? Ось у "Депутатській елекції" Братковський пише:
      Шість мис до того, шістдесят півмисків,
      Сто фляш і безліч виставлять келишків.
      Лий, влий, чолом бий перед кожним братом,
      Як хочеш бути паном депутатом.
      І поки ці гнійники не взялися у силі, доки ще різати не потребують ножем, а лікуванню підќдатися здатні, поспішати належить. І Данило, з таким самим православним шляхтичем Ремігі- яном Суриним, що стольником житомирським служив, мали знайти розуміння в православної шляхти у Київському і Волинському воєводќствах.
      "Ми настійно вимагаємо від сейму через своїх депутатів, - не втомлювалися повторювати, - гарантії для православного люду. І нехай нас меншість, та посланці наші рівних прав повиќнні добитися - інакше кров не спинити потім..."
      На душі у Братковського розвиднялося, як поќчав він об"їзд шляхтичів, що депутатами могли їх обрати: викинь сумніви геть, бо ти вже циніком
      став, картав Данило себе, ти в людині зневірився, а то гріх неабиякий.
      "Ми ще не забули світлої пам"яті Казимира Бе- невського", - чув Братковський в одному помісті, й не треба було йому щось тут перепитувати і уточќнювати, ім"я саме говорило за себе.
      "Православні теж християни", - заспокоювали Братковського в іншого депутата. Трішки різало вухо йому оте "теж", але як не можеш жити так, як подобається, то хай подобається, як живеш.
      Марно було рахувати, скільки верст відміряв Данило і за погоди, і як мжичка впліталася чи пе-ріщив дощ - то минуще і не варте уваги, гадалося, он у Ремгіяна Сурина за плечима не менше доріг.
      Багато разів Стир і Горинь скресали, і в багаќтенько весен повінню розливались вони розлогою, що й оком не обійняти, доки Братковський заверќшив книгу свою і здав у Краків у друкарню. Кожќний рядок там наче пальчиками перебирав та на зуб задумливо пробував - коли ж писали інструкќцію для послів на сейм, то до неї Данило ставав ще прискіпливішим.
      Він подумки небо просив, аби воно дарувало йому те Слово, що упокорить гонорові, марнотою припорошені, мов пилюгою придорожньою, серця на сеймі, бо всією природою своєю, душею і тілом, противився бунту. "Не убий!" - те неголосно скаќзане на горі Блаженств, неподалік моря Галілей- ського, перекочувалося через гори і видолинки так само легко, як і через століття; те слово долало пусќтелі крізь передзвін сухих черствих пісків, мало силу воно пробитися і в найгустіші хащі; шкода лишень, що сильні світу сього, врозумівши добре, лукавий інколи вигляд робили: даруйте, мовляв, недочули. Ні, гортав думки, наче книгу, Братков- ський, він має зробити усе, аби в ту ж мить затопќтати, зародиться ледве, наймізернішу іскру бунту.
      Врешті лишилося тільки терпцю набратися, ви-глядаючи з того виднокраю, де сонце заходить, а чи не скачуть гінці, чи не вертаються ще посли сеймові? І що вони привезуть: рівність людську, як рівна кожна душа перед Всевишнім, чи знову словесну полову, зневагу та упослідження люду цього?
      Журився знайомому лікарю батько автоінспекќтора Петриченка:
      - Не помогли твої ліки синові, хоч по припису все робилося. Далі на трасі гроші з люду витруќшує, хіба відвертається сором"язливо, коли бере.
      Сивий лікар і собі зажурився.
      - Біда в нього гірша, аніж я гадав. То не бацила, щось глибше, у генах, мабуть...
      Не відставав від товариша батько:
      - Поможи, Христа ради, порятуй цю пропащу душу.
      Крутнув сивою шевелюрою лікар, плечима зниќзав:
      - Безпорадний я тут. На генному рівні шукати треба, десь в інституті столичному, а тут же зви-чайнісінька райлікарня.
      І лікар узявся, розмахуючи перед батьком руќками, наче диригував невидимим, доволі незігра- ним оркестром із початківців, занудно пояснюваќти, якою буває терапія того схибленого гена: одна просто виправляє пошкодження, а ще інша те виќправлення передає навіть нащадкам. Від премуќдрості приятеля в батька аж спина холоділа - він панічно, скільки пам"яті мав, взявся перебирати своїх прадідів, а чи не було серед них поліціянтів, крий Боже, чи податківців.
      - Здоровий, правильний ген, - очі в лікаря, звично стриманого, засвітилися раптом галогенќними лампами в присмерку, бо полюбляв-таки
      він побалакати про майбуття медицини. - Той ген умудрилися вмонтувати у вірус, нешкідливий, звісно, і пацієнтові вводити. Аби організм тільки добрий ген не сплутав зі шкідливим та не копнув його часом...
      - Ти товариш мені чи ні? - злився батько і в очі благально лікарю зазирав. - Он від раку у вас хіміотерапія людей рятує, а то...
      Лікар так само плечима знизував, мов мураха яка під сорочку втрапила, і вибавити її він ніяк не міг.
      - Згадай, чи коли тебе так я присьма просив, - нив безугавно засмучений батько.
      - Дай мені спокій, - спересердя лікар пирскнув було. - Спробую ще, але без обіцянки будь-якої.
      Кожен день тепер батькові видавався тижнем, а ніч полярній рівнялася. Тим часом знайомі про нові синові оповідали труди.
      Спиняє він чергове авто, і водій спантеличено перепитує:
      - Яке перевищення? Та я ледве плівся!
      - Ти ще скажеш, що на місці стояв.
      - А що, інспекторе, хіба ні? Майже стояв.
      - Стояв так стояв. А знак он "Стоянка заборонеќна" для кого?
      Щоправда, ні разу син не порушив суворого батьківського наказу про хабар: "Щоби очі твої не-подобства цього не бачили!"
      От спиняє він чергове авто і починає балачку звичну:
      - Документи на машину є?
      Водій:
      - Ось вони.
      - Страховка, аптечка та вогнегасник?
      - Є.
      - Молодчина. Все в тебе в порядочку. З нагоди цієї та ще з приводу свята вчорашнього давай по 100 грамів перекинемо!
      Отетерілий водій віднікувався було:
      - Та що ви! Мене оштрафуєте тут же.
      - За кого ти мене вважаєш? Ану держи келиќшок!
      Випили і по третьому келишку - за любов.
      Водій від"їхав, а син за рацію взявся, з сусіднім постом ДАІ балакає:
      - Третій, третій! Я - сьомий. Там я тобі триста гривень заборгував. Так от, хвилин через десять біля тебе проїде жовтий "Жигуль" - водій у ньому п"яний у дим.
      Терпцю набравшись, батько довгенько виглядав свого приятеля-лікаря, опасаючись, що прийде той і руками безпомічно розведе:
      "Не зумів, вибачай мені, друже..."
      Але врешті під вечір якось приятель придибав і на стіл поклав конвалюту якогось дивного, жовтуќватого трішки, з різким запахом порошка.
      - А часом... не зашкодить? - завагався батько було, принюхуючись до конвалюти обачно.
      - На собі спробував, - похопився хвалитися ліќкар. - Ще й котові своєму в корм додав.
      І поділився по хвилі, мов потаємним особливим яким:
      - Так кіт від м"яса відмовився, а через годину, дивлюся, на газоні траву жує...
      Кілька тижнів чутки неймовірні райценром, навіть районом усім, до околиць самісіньких, вперто ходили: найлютіший автоінспектор брати бакшиш чомусь перестав.
      Стукачі донесли неймовірне небавом у райвідќділ.
      Від почутого підполковник Кошлатий аж здригнувся, і медалі у нього на грудях ланцюќгом забряжчали, масивним таким, яким пса прив"язують.
      Новину доповів переляканий заступник: він здавався Кошлатому переляканим змалку, бо в дитинстві марсіян вельми лякався, а зараз паќнічно боявся начальства, простуди, нещасливоќго збігу цифр та хвороб від любовних зв"язків випадкових - тож підполковник сперш не пеќрейнявся було, тільки поступово, шматочками якось, осилив урешті загрозу, що вкинула його в дригіть.
      - Надзвичайна подія у нас, - доповідав заступќник. - Невідома хвороба вразила автоінспектора Петриченка. При тому біда прогресує. Сперш від-вертався він, як брав на трасі, а тепер і зовсім браќти відмовився.
      За довгі десятиліття бездоганної служби вухам підполковника вперше дивовиж таку випало чути.
      - Під осінь різна поміж люду пошесть гуляє, - замислено мовив Кошлатий - якось і не до заступќника, і не до когось іншого, хіба до вікна. - Темпеќратуру міряли? Цукор у крові? На рентген водили?
      - Усе зроблено, як ви кажете, - каблуками клацнувши, ще рівніше виструнчився заступник.
      - А може, він вар"ята грає? Зірочку на погони позачергову приманює? Або знак "Стоп" персо-нальний хоче? Чи перевтомився - то ж нелегкий труд на сонці та вітрі отак круглорічно палицею махати...
      - Санаторій у Ялті двічі марно пропонували.
      - Ану сюди його клич, - в підполковника, коли злився, волосся на потилиці чомусь електризуваќлося та дибки ставало, наче гавкнути на когось збирався.
      - Він у приймальні у вас, - з готовністю широко прочинив заступник масивні двері й пальцем поќманив автоінспектора.
      Підполковник неспішно до викликаного підійќшов, з виразом співчуття глибокого на лиці постоќяв якусь хвильку та в очі йому мило заглянув:
      - А що, синок, хворість якась причепилася?
      Від того "синка" в інспектора дрібно коліна
      тремтіти взялися, бо досі вище "опудала" рангом не вдавалося ще підійматись.
      - Я здоровий, товаришу підполковник!
      - Це ще поба-ачимо, - розтягував слово, наче гу-мове, начальник. - А то правда, що тепер у шофеќрів не береш?
      - Правда, товаришу підполковник.
      - А чим же ти мені данину щомісячну ниньки платитимеш? Плата "нагору" не зменшиться, що в мене на одного придурка побільшало.
      - Із зарплати, товаришу підполковник.
      Кошлатий так само неспішно вернувся до стоќлу, черконув кілька слів і записочку помічникові тицьнув - той хутенько подався кудись.
      Побалакав по-батьківськи ще трішки начальќник з інспектором.
      - У тебе все гаразд із розумовими здібностяќми? - врешті перепитав.
      - Я стурбований інколи ними...Все, що ви каќжете, мені видавалось розумним.
      Дебелі санітари в білих халатах, що без стуку ввірвалися в кабінет, вправно скрутили руки ін-спектору і потягли до "швидкої", що психлікарні тутешній, головній на кілька районів, належала.
      У чорній воронячій уніформі та чорних масках, тільки білки очей зблимували крізь прорізі в них, озброєні люди стрімко ввірвалися в склад: хряснуќли і впали від удару дужої ноги зачинені на обідню перерву двері.
      - На підлогу! - прохрипів до отетерілих праців-ників перший, певне, старший із прибулих.
      Решта завчено, як на показових навчаннях, мет-нулася до столів та комп"ютерів, жужмом у мішки скидала накладні та інше подібне добро, вигрібала і витрушувала все із шухляд; пурхала, розліталаќся вусібіч та встеляла підлогу паперова хурделиця. Невідь-звідки взялися вантажівки, і ящики з товаќром почали жбурляти у кузови автомашин - якась особлива втіха світилась на лицях прибулих: бо то вони підносяться над пересічним людом, дужі та вправні, з тугими біцепсами і волячими шиями; вони готові піти, куди буде велено, ламати безкарќно, як оці складські двері, усе на своєму шляху; їм судилося в цьому житті бути господарями, а всі інші нехай, як оці, що перед ними, розпластаќються на підлозі; почуття зверхності своєї вони не встидаються, бо тільки їм дозволено за наказом, не розбираючи вельми, лупцювати правих і лівих, винуватих і праведних - і їм це життя до шмиги.
      Орися, ще як тільки гукнули падати їм на підќлогу, встигла схопити біля комп"ютера синенький загальний зошит та собі під кофтину тихенько тицьнути. То був особливий зошит, де писалася мовчазними цифрами щоденна повість, кому й
      скільки давалося: яка торба належала неймовірќно набридливим захисникам споживачів, а яка міліції, що по данину ходила, як діти у школу, що давалося нахабній та безцеремонній ветериќнарній службі, а що лишалося менш страшній інспекції цін... Власне, чхати було Орисі на всі ті діла, неприємності на завскладом та вище наќчальство чекали б, і нехай би завідувачці, цій курці обскубаній, що чіпляється до неї щоденно, хай би дещиця ще перепала, от тільки директора трішки шкода, бо собак усіх на шию повісять наќпевне йому.
      Найближча маска було щось запримітила, на-гнулася над Орисею та лапнула ту кофтину, але вереск у відповідь чимось нагадував циркулярку, коли пилку якраз заклинило.
      - Облиш, - скривився старший із міліціянтів. - Тут без неї компромату мішок.
      На такій виставі Денис, що притьма у склад прибіг, досі ще не бував.
      - Хто тут... головніший у цирку?
      - Ось постанова про кримінальне провадженќня, - буркнув прізвище нерозбірливо отой старќший. - Це моє майорське посвідчення. А це доруќчення слідчого судді. Починаймо опис складати.
      Денис тільки кліпав повіками, проводжаючи поглядом заціпенілим кожен ящик, що, як переќлітна птаха у вирій, ширяв у повітрі: "Половині товару гаплик"...
      - Хтось мені бодай муркне, якого дідька госпо-дарюєте тут?
      - Арештували баригу, що продавав ваш товар
      без документів. Перевірили - весь товар контра-бандний. Крапка.
      Денис, мружачи повіки, вчитувався в докуменќти майора, а оскільки без звичних окулярів був, то підносив папір до очей, мов щось там мав конче ви-нюхати.
      Власне, винюхувати та здогади лаштувати він потреби не мав: кілька днів тому знову викликав його слідчий.
      - Ну?! - зовсім як Баксютенко гикнув, силячись якомога загрозливіше.
      - Не запряг. І поганяти не будеш, - у тон відка-зував, відчуваючи, як на потилиці шкіра раптово стягується.
      - Я там минулого разу дещо тобі казав. Надуќмав?
      - А якщо я тебе також пишу?
      - Ти, амбал для відмазки, перевізник краденого і співучасник браконьєрський... - задихався з обуќрення слідчий, і кадик його взад-уперед заходив, як затвор карабіна. - Тобі років сім тепер світить, вертухай за тобою вже очі виглядів.
      - Невинуватому солі насиплеш.
      - За мітлою своєю слідкуй, розщебетався! Лаќбать Шопена по тобі будуть - на похоронах твоїх скоро, - слідчий не стримався, встав і спересерќдя книжкою, що тримав у руках, з виляском по столу бахнув: - Навіть роги ламати не зможеш, утекти світ за очі. Закінчуємо базар: дві доби тобі строку.
      .Учора той термін сплив.
      - І все ж документи у вас не в порядку, - Денис
      повернув їх майорові. - Вимушений телефонувати в прокуратуру.
      Із прокуратури не забарилися - її представник і собі взявся шелестіти майоровими паперами: броќви його то повзли подивовано вгору, то опускалиќся, спантеличено хмурячись; врешті було засмуќтив майора:
      - А знаєте, директор правий...
      Він недоговорив, задзеленчав його мобільний: тепер уже прокурорські брови не хилиталися на невидимій хвилі вгору та вниз, хіба спантеличено збіглись на переніссі:
      - З високого повеління. Наказано не заважати вам, - докинув майорові й подався хутенько геть до свого авто.
      Другий день стрекоче сорока на яблуні під вік-ном... Братковський не був забобонним вельми, але цього разу чомусь нетерпляче щоразу зиркав крізь шибки: як птаха стрекоче, сидячи дзьобом до порога, каже стара прикмета, то будуть гості, а як хвостом до дверей - чекай сварки в хаті.
      Балакуча птаха незмінно всідалася до порога дзьобом.
      Гості не змусили себе довго чекати. В надвечір"ї наступного дня, швидше в присмерку навіть, у воротах замерехтіла постать сусіда Яцека Шми- говського. З ним у Данила узвичаїлися давні приятельські стосунки, і рідко яка свіжина, вдалий мисливський трофей чи просто святкове застілля обходилося одне без одного; ще й свята у датах та днях у них збігалися, бо Яцека теж у православ"ї хрестили. Сьогодні сусіда як ніколи був бажаним і доречним: сейм закінчився, депуќтати не вельми вже поспішали по домівках своїх та помістях, а Шмиговський якраз повернувся оце з Варшави.
      - Мабуть, Господь милосердний не все лихо розќдав, ще й нам зостанеться, - не став відкладати новини Яцек, бачачи, як не на місці очі в Данила із нетерплячки. - Знали оті хитруни на сеймі, що нікому за нас заступитися.
      Вірив і не вірив Братковський у добрі вістки із Варшави, та зараз, по сказаному сусідою, а вельми від тональності голосу, йому немов у жнивний поќлудень хто льодину за комір укинув.
      - Козацтво, що відроджуватися почало, хочуть знищити повністю, - слова гостя падали, як важке каміння в провалля. - Ми вже наче й не потрібні на цій землі. Євреям і православним заборонено навіть селитися у недавно звільненому від турків Кам"янці, що на Поділлі. Наші церкви, на відміну від інших, не позбавлені від постою та військових повинностей. А все Поділля тепер відійшло від Київської православ-ної митрополії, там правоможний уже Львівський уніатський архієпископ. І що найгіркіше: наші ша-новані депутати, обрані з Київського і Волинського воєводств, теж голосували за ці неправдиві й непра-ведні рішення. А ми так старалися, так виписували і вилизували їм на сейм інструкції...
      Наступного дня Данило Братковський мчав до неблизького Ремігіяна Сурина.
      - Журба сорочці не заміна, - коротко оповів но-вини, що забарилися через неспішних їх депутаќтів. - Що робитимемо?
      - Королю порадимо новий сейм скликати, - за єхидною гіркотою ховав розпач Сурин. - А нашим депутатам мав Бог дати душу, та дав грушу.
      Довго вони судили-рядили, вже начебто бувало доходили згоди, та в останню мить усе йшло шке-реберть, бо нездійсненне насправді. Врешті таки зійшлися:
      - Маємо підготувати Маніфест, під яким під-пишеться чим більше шляхти. В тому документі зажадаємо притягнути ослушників-депутатів до відповідальності.
      І знову чи ллють дощі, чи сонце сліпить, а в доќрозі обоє, від маєтку до маєтку - підписи збирати
      під суворим документом. А як завершили збір, то тільки головами похитали:
      - Тепер знаємо, скільки в нас патріотів землі цієї. З багатьох тисяч шляхти підписи не побоялиќся поставити аж п"ятдесят чотири.
      Перипетії ці невеселі на зборі підписів не закін-чилися. Всі три городи волинські - луцький, кре-менецький і володимирський, відмовилися Маніќфест прийняти, виняток становив тільки Овруч - і то лише тому, що писарем там числився... Ремігіян Сурин.
      Тихо й непомітно вся справа померла, бо вже й у Сурина опустилися руки. Він побоявся, напевќне, потягнути лукавих тих депутатів до суду, мов ненароком, пропустив терміни для оскарження. Данило не мав сили на нього вже навіть образиќтися.
      Оті потуги прищучити двоєдушних послів до сейму дорешти попсували стосунки Братковсько- го з волинською шляхтою, бо ще чималенько з неї не могло простити ніяк йому книги. То про писарів він складав:
      - Милий пане, чом, писарю, так марний,
      Світишся, немов свічка у ліхтарні?
      - Милий мій, тому, що пера не знаю,
      Писар-бо ніщо - дірку в мішку маю.
      І чималенько писарів, люду з виборних магіст-ратських посад починали дивитися на нього зи- зом. А потім до них долучаться ще підсудки:
      - Пане мій, підсудку, дивну моду бачу,
      Згорбивсь, ваша милість, мушу те відзначить
      - Та ж тому, мій брате: як на рибу вудка,
      Без грошей так само лихо для підсудка.
      Здавалося, важко відшукати посаду чи тогочасќний титул, які не втрапили б у "Світ, по частинах розглянутий". Хорунжих теж автор не обминув тою саркастичною увагою:
      - Мій пане-брате, пане мій хорунжий,
      Чому віддально ваша милість кружить?
      - Не подивуйся, як калитка згине,
      Хоругву миттю і хорунжий звине.
      Із часом, як мандрувала книга світами чи просќто її переписували, всю далеко не тонку чи бодай частинки, з часом у Данила плодилися вороги швидше, ніж мошка рано напровесні. Один шляхќтич перестав вітатися, другий через спільних знаќйомих йому переказував, що надалі Братковський у домі його не бажаний, а третій за межу земельну в суд подавав, хоч багато літ та межа була узвичаєќна і ніхто про неї не згадував.
      І коли почалися не тільки погрози, а й шкоќди та капості господарці стали чинити, Братковќський із сім"єю повантажив пожитки і рушив на Львів.
      Як за спиною лишилось родинне обійстя, визріќла остаточно думка, досі з якою ніяк не мирився, яку гнав, як непрошеного чи ненависного гостя гоќнять із порога: не розв"язати того вузлика з життєќ
      вих проблем на стежці мирного порозуміння, сей-мових ухвал чи королівських універсалів. Ні, тут хіба бунт зарадить, повстання...
      Як? Невже ці істоти, за подобою й образом Гос-подаря світу безмежного створені, не здатні спільќну мову знайти? Хіба мислимо, аби брат, ідучи на брата, у храмі ножі святив?
      Як доїжджав Олег до митниці, то щоразу у ньоќго живіт бунтував, наче щойно він оселедця сирим молоком запив.
      Інспектор, погортавши недбало папочку його до-кументів на вантажну машину та назад тицьнувќши, зиркнув було на Олега, як апостол на грішниќка перед воротами райськими, а тоді буркнув під ніс:
      - Треба ждати...
      Олег, повіками спантеличено кліпнувши, взявќся розгадувати, що ж то промимрив сей чоловік: "ждати" - тобто чекати сказав чи "треба ж дати"...
      Трохи вичекавши, знову підійшов до віконця, не забувши сотенну в папери шихнути.
      - Треба ще стільки ждати, - дивлячись на стеќлю, прудко шелестів чоловік сторінками, аж вони миготіли.
      Як втретє Олег опинився біля віконця, то доќстатньо було інспекторові лиш відкрити папку:
      - Нарешті правильні у вас документи.
      Тепер ще сам Олег мав пройти митний та при-кордонний контроль, його легковик стояв на інќшій лінії, і там метушилися інші митники.
      Він таки легко сьогодні відбувся - і в душі його звучали пасхальні урочисті піснеспіви: то був хор, що творив щось бентежне і життєстверджуюче.
      Та раптом смикнулася митникова рука, як заќбирав уже документи, а почуте видалося жартом:
      - Не можемо, вас, на жаль, пропустити. У вас скло на машині тоноване.
      Піснеспіви на мить у душі притихли, натомість Олег взявся пояснювати, що в нього іномарка, ви-роблена в Німеччині, за всіма євросоюзівськими нормами та вимогами.
      Митник було почалапав у своє приміщення, а з"ява його народу відбулася хіба через півгоќдини.
      - У вас нема страховки медичної...
      Чи тобі застило, он же вона, мало не згори папеќрів - Олега важкувато було роздражнити, але, виќдається, цьому чоловікові може навіть ця справа вдатися.
      - Ми тут піднімали вже документи... Не бачили європейської страховки на автомобіль GreenCard...
      А щоб тебе підняло та гепнуло, і той папірус ле-жить у папці заздалегідь; дзуськи, одному сьогодќні платив, досить уже, тобі не стану.
      - Пред"явіть вогнегасника!
      Не мала дівка клопоту, то Каленика привела - викидай тепер, Олеже, все з багажника на асфальт, бо вогнегасник десь там, на денці; поскрипуючи зубами, викинув:
      - Ось.
      Легкий помах руки, мовляв, можна добро склаќдати. Склав.
      - У вас нема трикутника аварійного.
      Опудало ти митарське, тож я тільки-но діставав
      вогнегасника, а трикутник поряд лежав, чи тобі повилазило: знову все з багажника летить на асќфальт.
      - Проїзд у Євросоюз без трикутника заборонеќний достеменно! - і очі у митника більше не здатні
      були тамувати сміх, він закипів та через край пе- рехлюпнувся.
      По трикутникові пауза було запала на мить, але недовго жила:
      - А у вас жилетки немає жовтої! - вирвалося на-решті криком, радісним і дзвінким, переможним таким, яким винахід епохальний хіба вітають чи відкриття незнаного континенту; ще так вихопиќтися може в мандрівника, що океанами та морями вельми довго ширяв і побачив нарешті омріяний берег.
      Навпіл із бідою Олег докумекав, що мова йде про ту світловідбивну жилетку, яку вдягають на трасі поночі, як міняють колесо чи мають інший подібний клопіт.
      Той хор, що в душі у нього звучав, ті життєќствердні піснеспіви назовсім згасли, лишився тільки насмішкуватий свист митника, що, кепкуќючи, імітував якусь нехитру мелодію.
      Олег знову відчинив багажника, поклав дві де- сятидоларівки, а тоді тицьнув пальцем:
      - Отам жилетка.
      Митник на півзігнутих до багажника метнувся.
      - Добра жилетка, тільки розмір не той. Там друќгий лежить, а треба четвертий.
      Олег жбургонув у багажник ще двадцять долаќрів, і митник, не чекаючи навіть, коли долетять, виловив їх із вправністю кажана, - чи не най- вправнішого в підвиді рукокрилих.
      Лаштувати в Батурин коней узявся Братков- ський відразу, щойно з Манявського скиту верќнувся. Він так почувався зараз, мов бачив дивний якийсь, краси неймовірної та чарівності сон, і він знав, що то сон і має ось-ось прокинутися, та йому так не хотілося, аби закінчувалося бачене, кольоќрами всіма щедро насичене, він лякався, що рапќтом замість цього бенкету буйного фарб раптом наќстане прісний і сірий, занудний прокислий будень.
      У церкві Воздвиження Чесного Хреста Данила вразив іконостас, хоча й не завершений. Попоравќши справи, Братковський міг довго стояти перед іконами, на яких пензель майстра, традицій не зрікаючись попередніх, уже ловив дух бароко. Досі не доводилося йому бачити "Тайну вечерю", де хтось із апостолів міг бути оберненим до гляќдача спиною, де несподіваний ракурс нітрішки не заважав заглянути у глибину душі, зміряти її вагання та сумніви, велич у подоланні боязні та холодного і жаского страху. В багатьох храмах суќдилося побувати Данилові, молитися перед іконаќми майстрів знаних і маловідомих, проте ще досі не зустрічав, аби так вдавалося передати контраст між Христом, справедливим і мужнім, що перед неймовірним випробуванням та муками поставав, і підступом Юди, ретельно прихованим, тільки не від художника, який сам міг побачити і його переќдати іншим на полотні.
      Так само Данило годинами милувався та переќбирав думки, як мусульманин чотки, стоячи пе-
      ред полотнами "Успіння" чи "Вознесіння", диву давався, як може людська рука виготовити такої краси незнаної двері із зображенням архангелів Михаїла та Гавриїла.
      Братковський чудувався витворами ієромонаќха Йова Кондзелевича, з яким зазнайомився ще у волинському Білостоцькому монастирі. Кондзеле- вич у скиту Манявському вже котрий рік трудивќся над іконостасом - якось, як мерехтіти починало перед очима та попливли кольори, ієромонах виќтер від фарби руки і підійшов до гостя.
      - На цих іконах святі, - не стримався від спо- кусиДанило, - надто об"ємні, надто земні й чомусь нагадують мені волинського селянина з лицем об-вітреним та руками порепаними...
      Легка усмішка птахом несмілим змайнула об-личчям ієромонаха - змайнула та й полетіла собі.
      - Христос у душу дивився, а не на руки. - троќхи притомлений, тихий голос Йова, проте, добре був чутний під високим склепінням. - Апостоли Петро і Андрій теж простими дядьками були, неќграмотними рибалками з потрісканими на вітрі, огрубілими та обмуляними руками. Але звернетьќся до Петра з часом Спаситель: "І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили пекла не переможуть її."
      Іншого разу Братковський знову зачепив ієро-монаха:
      - Даруйте мені, я не маляр, не іконописець, - в душі Данила сумнів черв"ячком тихеньким підтоќчував його захоплення мальованим Кондзелеви- чем, гіркоти додавав. - Не можу передати навіть,
      але в цих іконах щось схоже мені видається з іко-нами, що бачив у багатьох костелах. Невже катоќлик підтопче і тут православ"я?
      Не зразу відказав ієромонах, все шукав слів переконливих та ваговитих, мав би він пояснити людині, що помиляється, у гріх впадає, хоч і не-вільний, що так непросто іконописцю поєднати візантійську традицію з тим новим письмом, що з"явилося вже в європейських храмах, насамперш в італійських, голландських або французьких, як непросто при цьому вберегти дух люду тутешньоќго, бо в ікони на руській землі свій вельми поважќний життєпис...
      - Вірую в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську церкву, - замість відповіді відізвався нарешті іє-ромонах. - Не церкви ворогують поміж собою, і Святе Письмо не може саме з собою ворогувати, а жадібність людська йде з мечем на іншу жадібќність - і не було від створення Світу причини інќшої для війни, більшої чи наймізернішої, просто за віру лукаво ховається скнарість людська та неќпростимий гріх.
      - Ви ж такий самий братчик, як і я, - щось про-тестувало в Данилові, впоперек дихання раптом ставало. - І напевне знаєте, як католик Лонський Хрестовоздвиженську церкву в Лучеську грабуќвав, як лукавоодновірці вигородити його хотіли. А ще як дванадцять єзуїтів грабували скарбницю там само, били вікна в монастирі. А хіба тільки в Лучеську? Чи ж то не у Володимирі уніати вриќвалися в православні церкви, обдирали престоли, храмове майно нищили чи брали із собою?
      - Вірую в Єдину, Святу, Соборну й Апостольќську, - повторив ще тихіше ієромонах.
      Куди менше літ шелестіли стиха за спиною в Йова Кондзелевича, аніж у Братковського, Йов наќпевне вже знав, чув душею й очима, як створити ікони чи іконостаси, не бачені та не знані досі на руській землі, але не завжди знаходив він слова, аби переконати гостя з душею, лещатами пересуќдів кріпко затиснутою; будучи православним, ніќколи Йов скоса не дивився в бік унії, бо щиро вваќжав, що творена вона не до чвар, а до примирення.
      Але й для Данила слова ті не пропадали марно, не струхлявіли, як безплідно пролежале зерня в пересушеній та зневодженій піщаній землі, бо не міг викинути просто так їх Братковський, вимесќти, як поточене мишами із засіки; ні, з часом зерќняті неминуче давали бліді та несмілі паростки, з яких здатне здійнятися дуже і ніяким вітрам не підвладне стебло.
      Вони не бачилися так багато літ, що навіть поќрахувати їх було лячно.
      І все ж Братковський впізнавав того давнього Івана Мазепу: по мові, по манері викладу думки, доволі стриманій, навіть дещо обачній, але посліќдовній завше; то таки той самий Іван Степанович, хоч вибілило голову передзим"я і літа невидимими лантухами на плечах зсутулили колишню струнќку статуру.
      Товариство львівське та лучеське вже давно раќдило Данилові Братковському до лівобережного гетьмана Івана Мазепи у Батурин гайнути, проќсити його до помочі долучитися: допоки земля руська, земля вкраїнська Дніпром буде розрізана, допоки гідність і віру люду нашого чужа підошва топтатиме? Щоправда, думки товариства тут розќчахнулися. Одні радили добиватися тільки унеза- лежнення цілковитого свого краю, інші вагалися у власній силі й Правобережжя, що під польською займанщиною лишалося, бачили об"єднаним з Україною лівобережною підцарем московським, аби лиш вольності колишні пожалували. На те Братковський дивився скрива, от і в книзі "Світ, по частинах розглянутий", що накладом поверх чотирьох тисяч примірників видрукував у Кракоќві року 1697-го, вже на початку подав вірш "Мосќковське пожалування":
      Недобрий звичай, я з нього кепкую,
      Дав москалю щось, він каже - жалую.
      Все він жалує: дає чи збиває,
      Від тих жаловань, буває, вмираєш.
      Посилаючи до Мазепи з проханням помочі Брат- ковського, товариство мало на увазі одну, далеко не другорядну обставину. До Луцького братства Воз- движення Чесного і Животворного Хреста Господ-нього, до якого належав Данило, входили в різні роки митрополит Київський Петро Могила, гетьќман Іван Виговський, одна із засновниць Київськоќго братства та братської школи Галшка Гулевичів- на, а ще матір Івана Мазепи - Марія Магдалина, в дівоцтві Марина. Може, й ця обставина, гадали братчики, пом"якшить серце суворого гетьмана.
      Довга й іноді плутана розмова з Іваном Мазепою була у Братковського.
      - То не життя в нас - барвінок не вінок, а полин не віник... Та ми, ваша ясновельможносте, не хочеќмо сидіти, чинно руки склавши, ми тими руками прагнемо змін дістати, - Данило не мав потреби критися перед Іваном Степановичем і щось недо-говорювати, бо вже низку років надсилав таємно Мазепі листи зі своїм баченням ситуації в краї. - Хоча інколи ті руки опускаються мимоволі... Маќлувато у Речі Посполитій такого люду, як Казиќмир Беневський, ви знавали його. То Беневський ще коли застерігав: "Хіба не відштовхнули ми від себе козаків, збудувавши Кодак; хіба не грабували ми їх самі, коли Конституцією 1638 року довели їх дійсно до розпачу?" Словом, справи наші, як у приказці: були на масниці вареники, та в піст на вербу повтікали.
      Гетьман ні разу не перебив несподіваного гостя, нехай виговориться, йому на душі полегшає, і саќмому Іванові Степановичу простіше буде відповідь скласти. Гетьманові ці болі добре знані були з чисќленних листів фастівського полковника Семена Паќлія, якими той засипав Мазепу і в яких теж напоќлягав Правобережжя під руку царя московського взяти. Іван Степанович десь глибоко у душі не смів полковникові перечити, бо сусід зліва і справа, а чи з півночі або півдня волів би бачити землю цю радќше пусткою. Гетьман пам"ятав настирну засторогу Бахчисарайського трактату 1681 року: "...от Кіева до Запорог по обі стороны Дніпра городов и городќков не ділать". В угоді "вічного миру" 1686 року інші воріженьки переспівували: "О... разоренных городіх и містіх, которіе от містечка Стаек вниз Дніпра по ріку Тясму были... Ржищеів, Трахтеми- ров, Канев, Мошны, Соколня, Черкасы, Боровица, Бужин, Воронков, Крилов и Чигирин... договорили и постановили, что ті міста оставатись иміт пусти так, как ньіні суть" (п.7). Пустеля ця в роќсійських і польських очах вельми втішено бачилаќся своєрідною "подушкою" між обома державами, а ще Туреччиною і Кримом, а найбільше сусідські душі гріли роз"єднані частини України... Бив себе лунко в груди окольничий Леонтій Неплюєв, права рука князя Голіцина, мовляв, то його заслуга, що "Задніпровская страна без остатку запустоше- на, для которого запустошенія в Малороссійском краю и до днесь иміетца тишина".
      Всього цього не міг не бачити й не знати гетьќман.
      Але, але... Палій занадто пошанований тамтешќнім козацтвом, - хтозна, чи такого пошанування йому, Іванові Степановичу, вділить той вередлиќвий козацький народ. Було ж не так уже давно, як вертався Палій із походу під Аккерман, то ре- ґіментар Дружкевич навперейми польський загін послав разом із козацьким полком Апостола-Щу- ровського схопити непокірного. Під Паволочем перестріли вони Палія, однак трапилося неперед- бачуване командуванням польським: козаки вбиќли Апостола та приєдналися до Палія, а польські вояки чимдуж повтікали.
      Зрештою, думав Іван Степанович, навіть якби й на це не зважати, то самому йому не під силу дві України з"єднати, а Москва... Звідти ухильні лисќти приходять, конче наказують Палію не помагаќти, хоча й не відштовхувати його. Між тим, якось по-злодійському, таємно навіть від Івана Степаноќвича, в останні часи Семенові Палію доволі тлусту платню з Москви посилали.
      - Нам і з того, і з другого боку пече, - озвався нарешті гетьман. - Але який дідько печений, таќкий і варений.
      - Чи ми не з того борошна зліплені? Вирвітьќся хоч ви, ваша ясновельможносте, з московської пащі, - то й нам поможете. Власне, за цим я і приќїхав.
      - Мені легше відкупитися, аніж шаблею відби-тися...
      "Що з ним відбувається: з гетьмана, наче з лиќчинки, гендляр вилуплюється?" - подивована думка в Данила промайнула зляканою ластівкою.
      А таки золото здебільшого дужче найтвердіќшої криці, думав своє Іван Степанович. Він не раз мав нагоду в цьому переконатися, позірно зовсім м"якенький жовтий метал, бувало, виручав його там, де найтвердіша криця безсила. Найперше спало на гадку, як у Москві, коли молодий цар Пеќтро по державному переворотові відправив Софію в Новодівичий монастир і сам став монархом, злі хмари зависли над ним, уже й наступника почали Мазепі швиденько шукати. Як ніколи, став у наќгоді тоді ораторський хист та придворний вишкіл, а найперш дарунки вельми багаті: ваговитий золоќтий хрест, всіяний діамантами, рідкісна, розкішќно оздоблена шабля та золоті обручі для царської родини.
      - Хабар не заступить шаблі, - неголосно, але з паузами між словами вимовив Братковський, виќмовив якось так, наче з підсвистом розсікаючи простір, рубонув тою шаблею.
      Мов приску гарячого хто сипонув у душу, гетьќман рвучко з нестачі раптової заковтнув повітря, але стримався-таки, не дав вихопитися образі. Легко тобі говорити, чоловіче добрий, коли зараз ти сам за себе лише відповідаєш, іншої заспівав би, якби на плечі свої долю краю всього звалив...
      Ще тільки Іван Степанович обирався гетьмаќном, то Московщина весь скарб військовий козацьќкий намірилася заграбастати, але дав начальникоќві Посольського приказу князю Василю Голіцину за кілька рипів хабара в сімнадцять з лишком тисяч рублів - і половина скарбу була врятована. Починається зараз Північна війна, ніде дітися, у
      далеку Лівонію маєш посилати і своїх вояків, але черговий хабар таки применшує невситимі апетиќти московські; там на чолі козацьких полків ставќлять німця або москаля, і їм не щемітиме серце, скільки в землю в бою козаків покладуть - і полоќвину було, і дві третини сягало...
      В душі у Братковського, чим довше йшла мова з Іваном Степановичем, надія на поміч гетьмана стрімко танула, так тане останній лід на весняноќму сонці, що у силу нарешті взялося.
      Дай Боже гостя в дім, то й я нап"юся при нім - дівчата з "Цеху чаїв та страв" інколи зазирали до Орисі на склад - вони вискакували в найближчу "кафешку" та випивали по горнятку кави.
      - Ну як ти? - перепитували звично, їм і справді було цікаво, як тут, "на волі".
      - Та... - невизначено якось рукою махне Ориќся. - А ви?
      - Веселимося, аби не думати, що колись запла-чемо.
      Цього разу гостю привела не тільки жіноча ці-кавість.
      - Слухай, подруго... Тільки між нами, бо язик мельне, та й у кут, а губу зате натовчуть. Учора в "цех" із компанією завалився один туз ґоноровий, і я випадком балачку його телефонну почула: коќмусь наказував він ваш склад погромити. Мовляв, "у цього мудака", - казав про хазяїна твого, - шпа- ри вже відійшли, склад відновив і знову товаром запакував, тож наробіть, велів, там вінегрету.
      Орися відразу ж передала все Денисові, той на хвильку задумався і чи то порадив, чи наказав:
      - Не лишайтеся самі на складі, як вантажники розійдуться.
      Хтозна, якби він не казав цього, Орися якось би по-іншому вдіяла; несподівано їй заманулося доќвести усім, що тут вона не остання, що в цьому неќвеличкому колективі вона не шалава приблудна, яку випадок заніс, і просто терплять її, а здатна на вчинок - вона почергує потайки від начальства в
      найближчий час і врятує склад від отих бандюків, якщо розказане подругою - правда. Не такий уже великий ризик, бо приміщення під державною охороною, і кнопка безпеки є, та й двері та замки доволі надійні.
      Орисі тільки самій перед собою не випадало зі-знатися, що вчинити їй хочеться так насамперед через Дениса, тупого отого й вчерствілого, який досі на неї й крихти уваги чомусь не звертав, наче вона складська табуретка. Орися ловила себе вже кілька разів на тому, що не здатна, інколи забуваќючись, очей відірвати від нього, аж поки Денис, відчувши чийсь погляд, не починав довкруг роззиќратися - тоді вона полохливо та злодійкувато відќводила очі.
      Перша ніч спокійно минула, якщо не рахувати пострілу опівночі, від якого не в п"яту, а в підошву туфель опустилась душа - вистрілила принесена давно завідувачкою трилітрова банка із консерваќцією. По обіді сон було спробував трішки морити, але вже ввечері, як допізна місячний звіт складаќла, голова була чиста і світла, мов вікна у великодќню суботу, - допоки не поклала ту голову на руки і на стіл не сперлась: все враз у безпам"ятстві поќтопилося.
      Брязкіт металу і тріск підняли її, як наполохаќного зайця, що аж підстрибне із переляку: в кільќкох кроках від неї були якісь незнайомці. Орися ошелешено з-за столу вихопилася і вискочила на прохід поміж стелажів, наче направду перепиниќти могла цих нежданих гостей, що заявилися не- відь-звідки.
      - Ви хто? Чого... - видавалося їй, що крикнула, насправді ж прошипіла, як проколота автомобільќна шина.
      Найближчий без слова жодного вдарив її ногою в живіт, вона тільки гикнути встигла від пронизќливого болю, а далі подих перехопило; наступний удар повалив на підлогу.
      І як Орися упала, нападник наступив їй на груќди та причавив до підлоги: дихати могла вона теќпер тільки через силу, час від часу смикаючись та судомно заковтуючи повітря.
      - Де твій фраєр ховає секрети? - злегка відпусќкав ногу нападник, і вдихнути вдавалося глибше, мов наперед запасаючись.
      - Не зна... До чого тут я... Забери лапу, худобо.
      Повз увагу Орисі не пройшло мимохідь вимовќлене "твій фраєр" - від того несподівано аж у груќдях тепліло і підошва тисла не так.
      - Брешеш, шалаво. Ти ж перекинулася до ньоќго. І склад саме тобі він довірив.
      "От якби правдою стало цим бандюгою сказаќне, - ще подумала, тамуючи біль, Орися. - І щось схоже сказав "мій фраєр".
      - Пусти, падло, боляче... Склад тимчасово, доки зав у лікарні.
      - Де схованка, де сейф потаємний чи інша занач-ка? - підошва знову чавила з попередньою силою.
      Звітуватися перед нею Денис не збирався, звісќно, але якось стала Орися мимовільним свідком дивної його поведінки.
      У складі якраз не було нікого, і як вернулась вона, то Денис у куточку знизу, в недоштукатуре- ній ще стіні, випалу цеглину якраз поправляв: заќпав у пам"ять чи то зляканий, чи знічений погляд його: "Та от... ремонт ніяк не домнемо", - ховав чоќмусь очі, мов завинив перед нею.
      Згодом, як сама залишилася, то від цікавості жі-ночої аж долоні чесалися, а чого там Денис шарудів? Вона таки вирахувала ту цеглину - за нею в целоќфані був невеликий згорток. Похапцем Орися назад притулила її і замаскувала так само, бо стачить із неї своїх заморочок, аби ще в чужі носа пхати.
      - Де заначка? - все кріпше давила залізним пресом підошва.
      В якусь мить, зібравшись із силою, Орися ви-вернулася і встигла доволі скулко вдарити нападќника в пах, але отримала відразу ж у відповідь удар кулаком в обличчя, що породив лиш сліпуќчий спалах, по якому настала ніч, глуха і бездонќна, безпам"ятна...
      Вона не знала, скільки часу лежала на бетонній долівці, тільки як ледь привідкрила повіки, то по-бачила, як один із прибульців шматком арматури бив ящики на стелажах, другий щось по шухляќдах нишпорив та жужмом жбурляв на прохід, а третій, витрішки втішені продаючи, розстібнув ширінку та мочився на щойно висипані докуменќти.
      Викликана міліція, куди, очунявши, зателефо-нувала Орися, таки прибула наступного дня, ще й привезли собаку, що слід шукати вміє.
      - Ти того, - казав міліціонер Олегові, - спершу пса погодуй.
      - Та я йому по закінченні такий гонорар випи-
      шу, - розвів Олег руками зовсім так, як рибалка, що рибиною колись впійманою хвалиться. - Аби тільки напав на слід бандюків...
      - Ну, зважай, - позіхнув міліціонер і відпустив собаку.
      Пес високо задер носа, нюхнув жадібно тремт-ливими ніздрями, - два дні не годований, він не відав, куди ділися кошти на його утримання, - і замість по сліду рвонути, прудко рвонув до холоќдильника, де зберігалися звично продукти робітќників.
      Через пень-колоду в Баксютенка покотився сьо-годні день. Знічев"я, якось ліниво, як розморений пес у спеку спасівську, гавкнуло було обласне наќчальство зранечку, потім потороча якась, скаржќник неплановий крізь приймальню прорвався, гаќласуючи, що йому пенсію не таку нараховують, а ще гірше, аж носами крутити там стали, запахло з міліції. Десь директор отой Денис Поліщук столичќного адвоката вицарапав, і той тепер кишки тутешќнім мотає: спершу довідку з печаткою лапатою підќсунув під ніс, що бариги з буцімто контрабандним товаром у природі навіть не існує, з таким прізвиќщем та ім"ям чоловік помер літ двадцять тому, а сеќрію й номер паспорта його хтось зі стелі списав. Тож тепер, панове міліціянти, за базар маєте звіт тримаќти. І за фальсифікацію документів, і за незаконну конфіскацію складського добра, і за ціни продажу його, хіба вдесятеро менші за справжні, бо ж поміж своїх те добро поділили. І вже, як стукачі доносять, декому пальці чешуться в його бік показати: то він, Баксютенко, мовляв, наказав...
      Мишею наполоханою майнув у душі здогад, чого той день клинить, але кишнув відразу на ту мишву; та марне гнав її Баксютенко кілька раќзів, уже й полохливою вона перестала бути.
      Вчора проходив повз ліжко немічної матері, що в останню дорогу збиралася, і збори ті, видавалоќся, вже недовгі, тож коли раптом вона схопила його за руку, якимось своїм материнським чуттям сповнена, він смикнувся рвучко і роздратовано:
      "Коли вже ти..."
      Вона його любила. Він її змалечку ненавидів.
      Кажуть, вона чарувала красою замолоду. Смішќлива завше й вертка, Марина беззмінно свої тридќцять два продавала; клеїлися очі в чоловіків, а тіла брала дригіть - зате жіноцтво впадало в дригіть зі злості та тихих завидок, в яких кожна не здатна була навіть сама собі зізнатися.
      З поля колгоспного, з куряви за сівалкою не-милосердної, яку роками потім викашлювала, починала вона ланковою, та ті бісики, що ви-стрибували в очах, витанцьовували і вигравали, не могли не помітити вищестоящі: сперш на один поважний хурал запросили і слово дали - тільки охнули всі, як на трибуні руками махала, куди вправніше, ніж сапою. Згодом ще і ще на хураќли, конференції, пленуми та засідання возили та підкладали під найповажніші чини.
      У ланці ж, у селі своєму, прозвали її було Тра- хавкою. Сусідка бабуся, ім"я якої давно всі забули та йменували за огрядність звично Копицею, якось дотяла Марині:
      - І нащо ти з ними плутаєшся? Хто з псами лягає, той із блохами встає... Від нечистого, дочко, вони, церкву в нас спалили, всі діла їхні та плід нечисті.
      - Бабусю, - веселі витрішки продавала Мариќна, - так вони гарно співають "Мы наш, мы новый мир построим".
      - Вони і той, що є, спаскудять та продажнішим зроблять.
      Сусідка злилася сьогодні на бригадира, одноќокого Карпа, в якого коня просила город зора-
      ти, так не дав за пляшку, доки дві не винесла.
      Негадано завагітніла Марина, навіть не знаючи точно, від кого, бо якраз хурал накочувався за ху-ралом - знайшовся хлопчик небавом у неї.
      Село, мов бензином облите, вибухнуло зусібіч чутками та гадками:
      - Чудне якесь дитя, смагляве, на циганське схо-же...
      - І волоссячком, наче шерстю, кажуть, геть об-росло.
      - То ще нічого, подейкують, як тільки вилізло, в жита раптом побігло, ледве злапали...
      - А могло таке статися: її бабця також відьмач- ка була.
      - Ще й яка... Старі люди переповідали, хай хто впоперек їй слово скаже, то не обереться біди.
      - І я чувала. Тільки гляне на корову - як за ніч зідметься, наче бочка, і околіє до ранку.
      - А кінь на рівному місці, як, не дай Бог, зуроќчить вона, то ногу зламає.
      Баксютенко незлюбив матір ще змалечку. Чи тому, що рідко вдома бувала, все в дорозі, все на пленумах та конференціях, а годувався при маќтериній тітці, точніше, ріс сам по собі, як трава на вигоні, незвичне своє ім"я зневажав, бо сміќялися однолітки, а ще більше зненавидів прізќвисько своє вуличне - дражнили його ровесниќки, як і матір, Трахавкою. Він ненавидів матір... і боявся.
      У дитячій пам"яті залишився бляклий, мов ви- цвілий із часом, спомин. На колгоспному токові кремезний дядько Кіндрат з волячою шиєю і довќгими, наче коцюби, витягнутими від роботи рукаќми, все піддобрювався до матері:
      - Дай-но мішок зерна, чуїш.
      Врешті, як набрид, тицьнула вона пальцем в ряќдок мішків, що вишикувалися під вантаження:
      - Бери, який на тебе дивиться, тільки... - і сміх затанцював в її очах.
      Дядько Кіндрат, що не раз бивсь об заклад і під-німав на спині коня, впевнено лапнув за гичку найближчого міха і вже за спину закинути мав. От тільки хіба на п"ядь від землі підняв; тоді, ма- тюкнувшись, обома руками вчепірився та натуќжився, аж очі в червоне бралися - наслідок був... на подив його та ласих на видиво солопіїв, той саќмий. Смикався дядько, може, з десяток разів, доки не видихнув із натугою, мов під воду довго пірнав:
      - Таки правду балакали, що бабця тобі відьќмацькі діла передала.
      Не часто, але траплялося, як життя діставало до печінок її, то замість смішливої молодиці на мить поставало щось схоже на блискавку кульоќву - вельми запам"ятався один випадок. На доволі розкішному авто додому приїхала якась поважќна шишка, яка довго з нею про щось балакала, а врешті матір мало не вигнала гостя з подвір"я:
      - Досить з мене всіх вас. І бахурів ваших.
      А коли та шишка спересердя хряпнула дверцяќтами авто і рушила з місця, то навздогін, аж іскри змигнули у погляді, лише видихнула:
      - А щоб ти не доїхав.
      Авто й десятка метрів не встигло подужати, як щось дико заскреготало в ньому, заверещав метал, а праве переднє колесо, під неймовірний подив та закручений у баранячий ріг матюк шофера, неспоќдівано зірвалося та пішло на обгін машини.
      Марина не могла, звісно, знати, що весь лад цей на сконові, що тріщини незагойні будівлею вже побігли, і небавом, знімаючи велетенські клуби пилюги в"їдливої, ці стіни назавше заваляться з нечуваним гуркотом. Але так само не бачити не могла химер дивовижних, що крізь п"яну мліч проќступали. Мліч ця село цілковито оповила, і район, і округи несходимі всенькі; пиячили від немовляќти до старця, найлегше жінки спивалися, а що вже не пригостити приїжджих перевіряючих, яких по п"ятеро-семеро-десятеро в село щодня прибуваќло, - то було б гріхом нечуваним і непростимим. Тим же, хто з хворості чи з іншої якої притичин не хотів чи не міг пити, за наказом голови Марина, манірно край хусточки тереблячи та бісики лукаві очима пускаючи, говорила сором"язливо:
      - День народження в мене сьогодні... То ж не гордуйте.
      Той день випадав у жнивну спеку і в завірюху лютневу, в пору цвітіння вишневого і сумовитого листопаду. Врешті по завершенні дефіляди дороќгих гостей вносили у автівку, а того, хто прибув без оної та іти нездужав, голова завиграшки закиќдав на плече та ніс у дім приїжджих - не поскупиќлась природа на силу для нього, бо як буксувала в калабані машина, то він, злегка натужившись, виставляв на сухе по черзі передок та задок; Мариќна звично за головою йшла, дорогою підбираючи посвідки, авторучки та інше добро, яке сипалося з
      кишень гостя, що смаковито хропів на широкому головиному плечі...
      Інколи брала Марину тривога, куди все це коќтиться і вона заразом, вельми ж після того, як сон їй чудний приснився. Начебто гулянка чергова іде, і притомних уже не лишилося майже, а голова все доливає й погукує:
      - Гуляй до упаду!
      І раптом почула вона дивний звук, посвист крил велетенських, і здогадалася враз, яка то з бездонќної темені вирвалась чорна й нещадна сила, що стрімко так мчить по душу її. Ще Марина, сповќнена жахом смертним, втікати кинулася, останні сили у біг вкладаючи. Вона не встигала озирнутиќся навіть, але чомусь бачила позад себе ту чорну потвору, що сталевими кігтями має ось-ось схопиќти її та понести в безодню довічну, де клекоче смоќла і сіркою тхне, аж забиває подих; туди, звідки вже вороття до Судного дня не буває. Вона добіќгла до якогось хліва, рвала в паніці двері зачинеќні, бо вже посвист страхітливий крил за плечима майже. і прокинулася, в потові вся, немов щойно з-під зливи.
      На кілька тижнів Марина, що досі неслася в по-токові, стрімкому і каламутному, нараз спинилась було, немов врешті вдалось їй ногами твердого дна дістати, але то на якийсь лише час, а далі знову по-несло в каламуть смердотну та чорні бездонні вирќви.
      .І зараз, коли Баксютенко рвучко і роздратоваќно висмикнув свою руку з похолоділих материних пальців, він в очах її знову побачив той електриќ
      кою колючою насичений погляд, який колись вона кинула в ненависне і непрошене авто.
      Він тепер знав, що вчинити з матір"ю - в лікарќню відправить її. Подвійна вигода з того: і відпові-дальність зніме із себе, і з очима, яких боявся, не буде стрічатися.
      А йому, як ніколи, треба на ділах зосередитися, бо зі столичними адвокатами погані жарти. Але він права не має програти...
      Олег їхав у апеляційний суд із думкою, що беќтонну Феміду при вході там, папуцувату постать із зав"язаними очима та масивними, обгадженими го-робцями вагами у руках, поставили невипадково: їй по цимбалах, яка зі сторін покладе на ваги більќше "зелених". І очі, а не вуха теж недарма зав"язали - інакше телефонному праву як існувати...
      У суді першої інстанції він із Денисом справу про незаконність отих маски-шоу та арешту товаќру програв цілковито, попри докази пронирливих адвокатів. Документи, що бариги, який продавав буцімто їхній контрабандний товар, у природі давќно не існує, на суддю Заліпу не справили враженќня, швидше, обурили.
      - Це ж до якого цинізму треба дійти, - піднімав до небес молитовно очі Заліпа, - щоби приймати на роботу мерців.
      - Ваша честь, - глипнув і собі адвокат угору, мов видивитися хотів, чого там шукає високопоќважний суддя, - то не підприємство приймало, то приписують йому.
      - Чесному не припишуть, - знайшовся на не-спростовний доказ Заліпа, якому в разі чого Бак- сютенко пообіцяв поміняти суддівську мантію на куфайку.
      От уже цікаво, - думав Олег, - чи бачив суддя Заліпа бодай репродукцію картини Герарда Даќвида "Суд Камбіса", писану за Геродотом. За те, що підкуплений кимось суддя криводушну виніс ухвалу, обурений цар наказав його стратити, по-
      передньо з живого ще здерши шкуру. Тою шкуќрою, ретельно видубленою, обтягнули суддівське крісло, а новим суддею був призначений син цього страченого - матиме на пам"яті, в якому віднині возсідатиме кріслі. Цікаво, в судді Заліпи - син чи дочка підростає?
      Тепер вся правда і кривда була в суді апеляцій-ному.
      Адвокат Олега з обвинувачем як зчепилися в сварці ще перед початком апеляції, то не змогли спинитися, коли й судді зайшли.
      - Ви брехливий чоловік! - аж підстрибував об-винувач.
      - А ви злодій державний!
      Головуючий у суді обох зміряв поглядом:
      - Сторони, здається, представилися. Можемо починати.
      Оповідав Олегові добрий знайомий, що в цьому апеляційному змагальний процес доволі простий: хто більше тисяч баксів запропонує, той і правий. Тож в Олега з уваги вуха аж підростали.
      - Державний обвинувач навів докази про кри-мінальні діяння на підприємстві, - головуючий говорив урочисто, гордо піднявши голову, мов виголошував військову присягу. - Винуватці в такому разі мають понести тяжку кримінальну кару.
      Олег обачно став відвертатися, аби іншим не видно було, і два пальці судді взявся показувати.
      Між тим головуючий, глипнувши на руку Олеќга, ще урочистіше мову повів:
      - Цілковиту легковажність захист при цьому
      чомусь проявив. Доказів мало у нього - ще й ті даќлеко не переконливі.
      Крякнувши, Олег став три пальці показувати.
      - Звісно, окремі докази суд не може не взяти до уваги, - видавалося, голос судді теплішав, ставав не таким уже урочисто казенним. - Але наведене захистом ще потребує посилення аргументації.
      "Вдавися!" - лайнувся Олег було подумки і роз-чепірив усю п"ятірню.
      Але й те ще суддю не переконало, зрештою, дум-ками був він уже у відпустці, ген-ген на березі Се-редземного моря, на знаменитому доволі курорті. Завидки знайомого навіть брали: де стільки гроќшей узяв на таку дорожнечу?
      "Відпускні ось одержав", - відказав усміхаюќчись. "Нічого собі, відпускні!" - дивувався знайоќмий. "А це ще залежить, кого відпустити"-...
      Зараз же головуючий продовжував присікуваќтися до адвоката Олега:
      - Ви назвали щойно державного обвинувача злодієм. Чи казали таке?
      - Казав.
      - А ще мені видалося перед тим, що шахраєм обзивали його та бандитом.
      Було таке?
      - Не було, ваша честь. Із серця важливе щось міг і забути.
      Напуджений Олег, остерігаючись нових запиќтань судді, швиденько ще й з другої руки викинув двійко пальців.
      - І коли суд придивився уважно до цієї непросќтої справи та пильно розглянув докази, - голос го-ловуючого звучав ще урочистіше, майже речитаќтивом, що в спів був ладен перерости, - то врешті дійшов непохитного висновку: претензії державќного обвинувачення безпідставні.
      Гетьман, видавалося Данилові Братковському, не до кінця з ним був відвертим, і те, мов скалка під нігтем, муляло та боліло йому. Нехай воно наќвіть не є недовірою, проста пересторога передбачќливого старого і хитрого лиса, однаково, проте, від нещирості чи неповної щирості, якась гіркоќта на денце душі осідала: як-не-як, на тих самих спудейських лавах Києво-Братського колегіуму сухарі премудрості гризли, зрештою, всім житќтям своїм довели невідступність від справи спільќної.
      - Ні, ваша ясновельможносте, - Данилові не хотілося будь-чим виказати розчарування, проте мимоволі голос його вистуджувався. - Як би золоќто не дзвеніло зманливо, у великому ділі воно не заступить шаблі.
      - Не кажіть, - дещо поблажливо всміхнувся гетьман, і брови його при усмішці поповзли злегќка вгору; Данило з подивом примітив у них зблиск сивини - як не чепуритиметься людина, а часу їй не здолати. - Не кажіть, ліпше згадаймо дещо з почутого нами колись у колегіумі. Карл V, як не забули, сильних суперників в особі рідного брата мав та ще короля французького - ніяка шабля тоді не могла йому в поміч стати. Але цей хитрун позиќчив у німецьких банкірів вісімсот п"ятдесят тисяч флоринів, підкупив за них виборників і отримав срібну корону короля Німеччини, а вже згодом Папа Римський коронуватиме його на імператора Священної Римської імперії. Ріки крові могли по-
      текти, натомість текли з передзвоном лише золоті струмки...
      Чи він справді вірить у чудодійність підкупу, - думав між тим Братковський, - всесильність ла- пувки, як мовить поляк, хабара чи як там деінде ще звуть, чи його ясновельможність просто остеќрігається виказати таємні плани якісь щодо Праќвобережної Русі-України? А якщо справді гетьман боїться, що люд мого краю швидше до Семена Паќлія стане горнутися?
      - Відсунемо вбік моральність чи неморальќність, - Братковський вирівняв врешті свій гоќлос. - На війні не перебиратимуть вельми зброєю. Але ж різний люд сіявся світом, один, як продав душу, то й змирився з тим генделем, а інший дав ввечері слово, а досвітком раптом забрати хоче. Он Калігула яким був всесильним, навіть за підкуп, каже переказ, у сенат ввів коня свого улюбленого, а чим завершив? Тридцять ножів у тіло, нашпигуќвали, як шинку, - от і всі пиріжки...
      - Якщо ви гадаєте, що я все те видумав, то по-миляєтесь, - у голосі гетьмана кпини звучали не-приховано майже. - Двадцять чотири століття до Різдва Христового шумерський цар Урукагин уже тужився припинити підкуп, та марне... В Англії Томас Кромвель вельми майстерно наловчився доїти казну, купляв усіх по дорозі до свого злету, допоки став канцлером казначейства і державним секретарем. Зрештою, і не таке бувало... Як убили в древньому Римі імператора Пертінакса, то за трон не мечами, а калиткою змагатися взявся Дідій Юліан супроти Сульпіціана. Останній запропонуќвав, пам"ятається з оповіді у колегіумі, двадцять тисяч сестерціїв, але його супротивник підняв над головою розчепірену п"ятірню, - мовляв, на п"ять тисяч більше даю. І нічого, проголосили його імпеќратором, а сенат залюбки затвердив...
      Дивно якось влаштований світ, - ятрили душу гіркі думки Данилові, - набіги ворожі з різних боќків по Андрусівському договорі його край пустоќшать, на очах порожніє земля, де садиби людські були, там вітер лиш попіл зі згарищ розвіює та обгоріла садовина чорними всохлими скелетами стовбурів жахає, вздовж доріг кості непохованих його земляків біліють; він же з високим паном преќспокійно якісь курйози минувшини перебирає. Років п"ять чи трохи більше тому самі собою в ньоќго складалися рядки, що ввійшли в таку дорогу серцю книгу "Світ, по частинах розглянутий":
      Добачу марність значну світу цього,
      Б"ють батька, стрия чи брата свойого.
      Невинних кров"ю ти, лотре, торгуєш,
      Кров братів помсту з небес лементує...
      ...Вони пригадували ще якісь історичні бувальќщини та курйози, які не витер із пам"яті вітер деќсятиліть, а в душі у Данила смеркалося: марне він тратив стільки часу, марне на небезпеку не раз наќражався, аби лише побалакати про далекі літа - не зможе, не схоче чи не під силу гетьману стати в помочі його краєві, кривди позбутись та волю здоќбути...
      Вельми противилося Баксютенковій матері ляќгати в лікарню - за життя лише раз вона там була, в дитинстві, коли в переповнених палатах забракќло місць і ліжко її поставили в коридорі біля вбиќральні; відтоді від одного слова "лікарня" відгониќло їй коридорними протягами, в яких кріпкий дух хлорки, аж очі сльозилися, був навпіл із туалетќним ніяк невгасимим смородом.
      Вона довго опиралася коли грубуватим, а коли просто зневажливим нагадуванням та зажадан- ням сина, а врешті, мов тріснуло щось у грудях всередку, репнуло так, що не склеїти, - напослідок тільки рукою махнула. Яка там різниця, де околі- ти має, вона й без лікаря болячки своєї смертної ймення безпомильно відає: день за днем, година за годиною й хвилина за хвилиною її несло до краю немилосердної темені, чорної пустки, яка жахала і холодила, видавалося, й без того вже вистиглу кров; той жах обезсилював цілковито, геть виміќтав останні крихти волі та інстинкту споконвічќного самозахисту, сковував правцем у передчутті неминучого провалля безпросвітного: безодня жаќдібна вже чекала там і чигала на неї...
      Ніколи вона про своє життя не балакала із сиќном, один тільки раз завела було мову, як дізнаќлась смертельний власний діагноз. Вона сподіваќлася якщо не співпереживання, то, принаймні, хоч на простий інтерес, натомість перед нею постаќло дерев"яне обличчя і конвульсивні потуги не виќказати позіхання.
      Завиграшки вона йшла життям, мов на прудќких ковзанах бігла добре умерзлим озером, не боќялась труда і здебільшого працювала клято, але й гульок та забавки засмакувала. З тих підтоптаних і начальствених, під яких підкладали її, трапляќлося, дехто зовсім пам"ять тратив і глузд, клявся негайно розлучитися і на ній одружитися; вона ж, білозубі витрішки продаючи, хіба лиш спідницею тільки війне, на одній нозі хтиво викрунувшись, - була птаха та й полетіла...
      А втріскалася, немов школярка, по вуха рапќтово в свого ж сільського парубка, зайнялося усе та запалахкотіло, як від необачного сірника у вітќряну пору жнивна стерня. На позірний погляд, уже неабиякий знавець любощів, вона вперше відчула жар того полум"я, що гоготіти взялося над житейською стернею і яке звуть справжнім коханням; вони аж засапувалися, випробовуючи одне одного в тривалих, істинно марафонських поцілунках, їхні тіла виснажувалися набагато більше, аніж у женців у найпекучішу жнивну пору; врешті, знеможені, вони не могли надивиќтися одне на одного.
      Не було ні клятв, ні обіцянок одружитися, вони просто боялися вректи своє щастя, бо ж за кожною обіцянкою десь там, у затінку, може критися сумќнів у виконанні. А майбутнє спільне своє вони об-мізковували до дрібниць, навіть де шафа стоятиќме в їхньому домі або телевізор, і кішку якої масті вони заведуть.
      Антон пропав так раптово, мов його, наче курча безпомічне, шуліка який схопив, - день не було і
      другий, а третього, не витримавши, непрошеною прийшла в його дім.
      - Нема, в Київ поїхав, - грали в хованки очі батьків.
      Вперше в житті відчула вона різницю між хахаќлем, випадковим приблудою лиш на ніч, якого інќколи делікатно звали партнером, та людиною, що, мов прищепа до дерева вже приросла, і тепер по живому хіба можна рвати. Весь день вона не знахоќдила місця, як безнадійний п"яниця, що перебрав учора і тепер не має чим задобрити пекуче нутро; під вечір знесиленій, обмолоченій, їй вити хотілоќся, наче безпомічній сучці, що втратила раптом щенят.
      Антон як пропав раптово, так і заявився через місяць негадано: він неспішно, дивуючи земляків та тішачись цим, їхав вулицею на вилискуючій боќками іномарці, а поруч сиділа в машині кирпата дівка з яскраво зеленим волоссям. На автівку тоді витріщувались більше, напевне, аніж на дивну в тамтешніх краях зачіску - стара влада сипалася на очах, але іноземні авто у селі ще були дивиною.
      До вечора поголос обійшов усе село, що хлопець одружується на іномарці, а тесть у столиці в ньоќго - вельми тлустий.
      ...Наступного дня тяжка була праця в Марини, до близької червоної дати влада корівник хотіла добудувати, і всю ланку її теж пригнали сюди, бо більшість чоловіків на сезонні роботи вже повтіќкали: в неї руки витягувалися від бетономішалки і потріскували сухожилля. Але навіть натуга, від якої світ зеленів та похитувався невпевнено інкоќли, не здатна була осилити свердлика, що раз по разу мозок свердлив: що ж то за світ такий та житќтя таке? Життя, в якому нею самою торгують, мов дефіцитною вже тоді ковбасою та шинкою, - ті чеќмодани не раз і самій доручали завезти на затишні столичні вулички чи мордатим молодикам здати вже на вокзалі; життя, в якому найтрепетніше поќчуття можна запросто обміняти на залізяку, нехай навіть чужоземну та вельми лискучу.
      І то не вперше в Марини був обмін такий: за ніч із нею одні всідались у високі державні стільці, інші отримували поза чергами розкішні квартири, ще інші буцегарні заробленої уникали. Недавно один такий, туз вельми пихатий, повз неї на черговому хуралі продефілював і навіть не привітався. А вона ж його від отого готелю, де сонце в клітинку літ десять йому мало б світити, зовсім недавно поряќтувала. Цей туз, коли пропивати вже було нічого, на ферму до них присилав обладнаний спеціально автобус. Смерком уваги люд не звертав на нього, мало які там можуть вештатися. Між тим, у той автобус швиденько п"яток чи десяток молоденьких бичків заганяли, наступного ранку на білоруських ринках їх продавали за півціни - і знову гуляти було за що та вищестоящих по зав"язку пригощаќти.
      Вони десь там, у верхах, шкірне своє рихтують, а вона в них хіба за помийницю, куди сім"я своє зливають.
      ...Що сталося потім - не зразу Марина втямила, її трясонуло щомоці, до того ж дивно якось, струќсонуло немов ізсередини, світ поплив перед очима і зовсім іншим постав; мало того, трясти не переќставало, якісь іскри стрибали та сипалися перед очима, і вона не могла зрозуміти, чи то видається просто, чи жмут іскор вистрибує на дротах; їй хоќтілось кричати, та заледве рота могла розкрити, - вона пнулася понад силу якось відірватися від знаќвіснілої бетономішалки і не могла; в останню мить ще змайнула думка, яка втішити навіть змогла: якщо то смерть - ну то й дяка велика їй...
      Вертався Братковський від гетьмана з душею, яку хто немов каменем привалив, - важким, хоќлодним, зеленим мохом порослим; і ту каменюку, пручатимешся чи ні, ніяк не вдасться зсунути, беркицьнути та позбутися. Не так шкода згаяного часу, як змарнованих надій, сподівань власних, а ще братчиків у Львові та Луцьку.
      Данило сповна розумів, як непросто Іванові Степановичу наклеювати на вуста підсолоджену усмішку та з останніх сил радість велику вдаваќти при зустрічі з московитським царем чи його двірцевими, хоч насправді дулю смачну в кишені тримав, навіть більше: "холоп царя Івашко" таїв тиху ненависть, і від того тамування зненависть ще пекучішою ставала. Сам Братковський за будь- які калачі не схотів би так жити, існувати в житті подвійному, наче в просторах різних.
      Рано чи пізно, гадав Данило, схоже роздвоєння, і вашим і нашим, добром не закінчиться. Те вже видивитися він мав нагоду в житті Луцького братќства.
      Зовсім з іншого приводу гортав Братковський документи, що від давності вже жовтизною бралиќся, як натрапив на дивний лист:
      "Паном братиеи моей брацтва Чесно-Креско- го монастыра, а звлаща старшому строителю и отцу нашему, честному отцу игумену и рознымъ паномъ дозорцомъ и всимъ панамъ братьеи, од найвышщого и до намнейшего брата уписного".
      Так звертався до братства "братъ вашъ Лавренќтий Древинский, чашник Волынский, его королевќской милости покоевый дворянинъ и секретаръ".
      То був шанований в усьому краї чоловік, учасќник кількох православних братств та їх меценат, особливо Луцького і Кременецького, посланник громади до короля Сигизмунда ІІІ Ваза не виќзнавати Берестейську унію, не раз обраний на сейми і сеймики. Він належав, на погляд Брат- ковського, до тих світлих постатей, що все хотіќли примирити "Русь із Руссю". З-під спокійного на позірний погляд тексту листа вихованої люќдини, як з-під озерної гладі з глибини джерело, била тривога й ледве приховане обурення. Відпоќвідальним за братські гроші, що надходили від меценатів, для "зарібку" дозволялося надавати приватним особам кредит. Але от біда, чинш від позичальників за користування не завжди надќходив - добренькими за громадський кошт хтось бути вельми хотів, звісно, дещо з хабара подібноќго собі маючи. Гірше того, до школярів чи старќців фундоване добросердими людьми не надхоќдило інколизовсім. Тож Лаврентій Древинський мав право вимагати: "Нехай учынят личбу и у скринци найдуются..."
      Ще гіркіше було Данилові від історії з родиною Гулевичів, а саме Дрозденської гілочки, де четверо з п"яти дітей прийняли чернечий постриг. Один із них, Андрій, чернече ім"я Атанасій, буцімто подаќрував Луцькому братському монастиреві дідичні свої маєтки. Навіть дарчий запис був опубліковаќний у збірнику документів Чеснохресного братќства.
      Все те буйдою звичайнісінькою виявилося та ви-кликало вельми прикрі суди людські, пересуди та пересмішки - рот не город, не загородиш. Як про-яснилося згодом, ігумен монастиря замість плені- потенції, себто доручення представляти приватну особу в борговій справі, лукаво на підпис, навіть очима не кліпнувши, подав дарчий запис на монасќтир - довірливий чернець уявити не міг такої підќміни та підписав. Тож Андрій мимоволі попсував стосунки з родиною, що подалася в суди, - не мав сили він також спокійно очима зустрітися з нечисќтим на руку ігуменом, покинув чернечу обитель і жив як світська особа надалі в своїх володіннях.
      З одного боку, начебто не для себе старався так ігумен, все примножити монастирські маєтності клопотався, а з іншого боку - ласки перед начальќством духовним зажити хотів, лапувку йому своєќрідну підсовував, але тільки зневаги людської наќжив та тінь на монастир і все братство кинув. Гіркі сторінки...
      Батурин позаду, залишаються тільки роздуми.
      Прощалися Братковський із Мазепою стриќмано, навіть долоні в Івана Степановича були хоќлодними, буцімто пригорщі льоду до цього у них тримав; розходилися, наче й не було тих давніх юнацьких спогадів, спудейських літ, а ще недавќніх, не виправданих уже тепер сподівань.
      Нерішучість і нехіть гетьмана стати в поќміч напливали чорним смутком у душу Данила, але... Але чи судія він Мазепі, півгетьманові пів- України, роздертої та розшматованої, і ніхто не відає, якими мостами правий берег із лівим злуќчити. Не треба ходити далеко - у краї Данила, на тому самому березі, часто-густо люд теж спільну мову розгублює, навіть у родині одній чи сім"ї одќній.
      У Чеснохресному братстві лучеському ще жили поміж старшеньких братчиків спомини про перше чисте і світле кохання Галшки Гуле- вичівни, що чимало добра робила для громад Києва й Лучеська. Хрещена Єлизаветою, на польську манеру Галжбетою в родині сперш пеќрейменована, проте всі її звикли звати ласкаво Галшкою, - вона з підлітка кострубатого вироќбилася стрімко в красуню писану з розкішним русявим волоссям і очима зеленкуватими, де загадка молодості таїлася та очарування. Ще не забула доля сипнути їй розуму щедро, трудо- любства пошанування і знань та вченості не по літах: вільно вона балакала латинською й польќською, старослов"янською, французькою та давќньогрецькою мовами. Тож як заслав сватів Хрисќтофор, син такої само потужної родини Іпатія Потія, берестейського каштеляна в недавньому і сенатора Речі Посполитої, єпископа Володимир- ського, то вподобала Галшка парубка, статного, вдачею лагідного та добродушного.
      Та от лихо: не маючи чогось супроти парубка, батьки не хочуть доньку відпускати в родину не-любого їм Іпатія Потія, а вельми затявся батько. Він знаним у краї був чоловіком, син єпископа
      Луцького і Острозького, Холмського і Бельського, Володимирського і Берестейського, обіймав Ваќсиль Гулевич посади підстарости Володимирськоќго, а згодом і войським тут став - без характеру кріпкого цю округу не втримав би.
      Але й у доньки його вдача не з тіста ліплена, на камінь найшла коса, аж іскри кресалися: і мусили поступитись батьки, розтопилися їхні, на позірќний погляд, крижані серця, бо таки остереглися щасті дочки перейти дорогу. Року 1593-го у Воло- димирському православному храмі над головами молодих тримали вінчальні корони, і хор церковќний, мимоволі милуючись вдатною парою, виспіќвував їй молитовне благословення. Свати молодяќтам у дарунках ніяк не хотіли одне відставати від одного, Галшці гроші дарували поважні, дорогоќцінності та маєтності, село Несвіч при тім числі, а від молодого теж надійшло чимало добра, та ще село Городок у додачу.
      Щастя, як водиться, недовгим було, та не вина в тому молодого подружжя. Чоловіків батько стрімќко набирав ваги на духовній стезі, сперш єпископ Володимиро-Берестейський, натхненник Берес-тейської унії та посланець Собору єпископів до Папи Римського, що стане небавом митрополитом Київським, не випускав з ока і сина.
      - Переходь у нашу віру, - просив сина, щиро вбачаючи в унії здолання бід тогочасних та чвар православних із католиками.
      Христофор відмовчувався, йому, що прийняв кальвінізм, доки навчався в Краківській академії, то вихрестився в католика, то став православним,
      не лежала душа вкотре міняти віру; син опускав очі, боячись поглядом зустрітися з батьком.
      - Не послухаєшся - позбавлю спадку, - казав Іпатіи Потій наступного разу синові, и тон його теќпер був аж ніяк не прохальний.
      Делікатний за вдачею Христофор не мав сили дати різко батькові відкоша, але й погодитися на його на-полягання ніяк не міг. Він не тільки не хотів іти в нову громаду, а ще більше боявся завдати прикроќщів коханій Галшці; та плакала і, знаючи м"якість чоловікового характеру та ризик необачного вчинку, благала не зраджувати віри і не краяти душу її.
      - Я відречуся від тебе, - батьків гнів доходив межі.
      Батьківський дім, такий досі рідний, найзатиш- ніший у світі, раптом став чужим і ворожим, по долівці тепер Христофор ступав, наче по камінні розпеченому, а повітря ставало як перед грозою - і він задихався від його нестачі. Врешті, озираюќчись, наче злодій, втікає разом із дружиною з батьќківського дому - жити тепер вони будуть в маєтку Гулевичів.
      Марно, проте, сподівалось подружжя на спокій та мир у родині. Домагатися переходу сина в унійну віру Христофорів батько не припинив - Христофор став ще мовчазнішим, якимось лякливим, що здриќгався нервово при несподіванці найменшій, худнув чомусь та сірів на обличчі, - всихав, наче дерево, в якого зловмисник підрубував кореня. Упокоївся він так само тихо, як жив, не завдаючи нікому клоќпоту, помер негадано для домашніх із виразом об- легшення на лиці та втіхи від завершення його мук і терзань земних. Із маленькою Катериною на руќках Галшка лишилася ще такою молодою вдовою. Ворожнеча родин між тим не припинилася, тільки тепер лягла вона на вдовині плечі.
      "То вона довела його до гробу", - доходила мова про неї від оточення колишнього свекра.
      А ще почалися суди, від Галшки за їх вислі- дом відібрали вже Городок, подарований на весілќля, але тим вона щонайменше печалилася. Гірше було, як через суд ще й доньку відібрати намірилиќся, але, дякувала вона Богові, не дійшло до того, суд обмежився лише опікунством материним до повноліття дочки.
      Із часом колишній свекор ще нервовішим та ка-тегоричнішим ставав, а вельми після того випадку серпневого дня у Вільно, як вертався Іпатій Потій від Віленського єпископа.
      Несподівано навпроти ратуші напав на нього чоловік із сокирою - все трапилося в якусь мізерќну мить, ніхто не зміг бодай щось вдіяти та обороќнити; зблиснуло лезо перед ударом у шию, нападќник раз і вдруге замахнутися та рубонути встиг. Врятував Іпатія Потія золотий ланцюг від архіќєрейського хреста, але все ж два пальці лівої руки, якою боронився архієпископ, тоді відтяла сокира. Нападником був православний Іван Тупека.
      Моторошне життя породжувало ще мотрошніші чутки... Братковський вірив і не вірив у те, що опо-відав у Варшаві на сеймі Лаврентій Древинський:
      "Унійний архієпископ Кунцевич наказував ви-копати із землі тіла православних та викинути з могил на поживу псам..."
      Та зовсім не з чуток відомо було про страдницьку смерть самого Йосафата Кунцевича. Як виїжджав архієпископ із Полоцька вгамовувати підбурений злими людьми Вітебськ, то попросив для себе заго-тувати труну. По службі Божій у вітебському собоќрі обманутий натовп оточив із погрозами будинок архієрея, що не вважав за потрібне мати при собі охорону. До розгарячілого люду вийшов сам архі-єпископ:
      "Діти мої, чому б"єте слуг моїх? Якщо шукаєте мене, то ось я..."
      Розгубилися навіть найгарячіші голови, але все ж двоє знайшлося, хмелем запаморочених: один палицею вдарив архієпископа, а другий руќбонув сокирою... В сутичці кривавій мало хто й спам"ятатися здатен, ще живому архієрею проќстрелили голову, понівечене тіло у бочку поклали й спустили в Двину...
      ...Як же воно так у світі ведеться, - роздумуќвав дорогою додому з Батурина Данило Братков- ський, - що віра, замість єднати людей, раптом сім"ї роз"єднує, батька сварить із сином, люди, що Книгу найголовнішу однакову мають, те саме Святе читають Письмо, раптом із сокирою одне на одного чомусь кидаються. Де і коли вони відстуќпили від Слова Спасителя? А ти хочеш від гетьмаќна, - сам на себе звертав Данило власну невдачу поїздки, - аби він самотужки сточив так зі злістю та підступом розрубане і роз"єднане.
      Танула гіркота, наче ласівці на вікні від тепла у хаті, лише як згадував Братковський доброду- хів-братчиків, таких як бібліотекар Філарет Горо- дельський. То він встановив порядок зразковий у книгозбірні, де вишикувалися фоліанти грецькою і церковнослов"янською, польською і латинською мовами. А ті книги сюди втрапили з рук Галшки Гулевичівни і Петра Могили, Івана та Самуїла Ви- говських і шляхтича Олександра Пузини, Йова Кондзелевича і Марії Мазепи, інших братчиків і сестер. Їхні імена, думалося Данилові у дорозі, не згаснуть у часі, як можеслабосилу свічку згаќсити вітер, що ввірветься раптово у дім. Ці люди приходили в братство не тільки з книгами, вони, на відміну від тих, хто в потаємних шпаринах коќрисливої душі таїв вигоду, дарували братствові немалі кошти чи інші статки. Ян Гуляницький і Олександр Яловицький, Варвара Лозчанка і Павќло Русинович, Гальшка Гулевичівна і Юрій Пузи- на, Катерина Смиковська і ще низка славетних і безкорисливих...
      Із неблизької Греції привела доля Олександра Мозеллі у Луцьк, у Чеснохресне братство, якому подарував маєток у Бродах, чимало майна і поќнад сімдесят дві тисячі злотих - неймовірно велиќкі кошти на ті часи. А Галшка Гулевичівна сперш принесе до київського магістрату фундуш "правоќвірним і благочестивим християнам народу русьќкого... тим, котрі в благочестивій Східній Церкві тривають і тривати будуть". Даруватиме вона київському братству "дім із землею, з усім до того двору... пожитками, різними належностями, нічоќго собі самій ані нащадкам моїм не залишаючи. Все сіє - на монастир чину Василія Великого, також і на школи, також шляхетським, як і міщанським, і на кожний інший чин богоугодного життя, задля спасіння християнського". До презенту цього преќщедрого додала вона ще й десять тисяч злотих...
      Через сімнадцять років на дарованому постане 1632 року Києво-Могилянська колегія, що вивиќщиться згодом в академію славетну. А коли сувора і зовсім для Галшки нещедра доля поверне її знову на Волинь, то обдаровуватиме вона тепер Луцьку братську церкву, монастир і шпиталь, не скупити- меться на пожертви Чернчицькому монастирю та священикам.
      Ось уже котре десятиліття при братстві незле почувається школа, де граматику вчать, піїтику та риторику, діалектику й арифметику, науку про святих тут викладають, церковного співу навчаќють та святого письма. Хто до науки уподобання має, повинен триденний іспит складати та в касу шкільну посильних цілком чотири гроша сплатиќти.
      .І коли ці думки набігали Братковському, то не так уже гірчив полин зустрічі з гетьманом, видаќвалося, навіть коні, весело збруєю побрязкуючи, прудкіше бігли додому - таке-бо життя, в якому химерно тасується світле з чорнізним, із втіхою лихо, з сумом жалким та безпросвітним межує не- очікувана, негадана радість.
      Лунко гриміли громи, і злі блискавиці змигува- ли.
      Громи в голосі Баксютенка то затихали, то рапќтово виляскували в найнеочікуваніші моменти, а блискавиці, метаючись, готові були ось-ось поціќлити в самісіньку маківку винуватця.
      - Підполковник Кошлатий! - вигукнув голова адміністрації тоном, яким перед рингом оголошуќють боксера, і міліційний підполковник прудко схопився, тільки рядочок його медалей жалібно брязнув на грудях, мов мідяки в жебраковій шапќці.
      - Суддя Заліпа! - виляснуло знову, і настрахаќний суддя поспіхом пропихав огрядного живота між столом і масивним, під старовину вирізьблеќним дубовим стільцем, відсунути який було йому несила.
      Блискавиці з-під густих брів Баксютенка били по черзі то підполковника, то суддю, а решта ра- йонового керівництва за довгим полірованим стоќлом принишкло голови втягувала в плечі, аби блискавка чергова по комусь із них часом не зри- кошетила.
      - Я вам кожному дав поважне крісло й державќне авто під розповнілі ваші зади, - обурення розќпирало легені районного голови, і він обома рукаќми вхопився за кришку стола, аби часом у повітря не знятися. - А ви справитися не здатні з отим ви- шкребком й стервом Денисом Поліщуком, що не визнає нашої рідної влади.
      Ще підполковник було рота відкрив, силячись слово вимовити, та виляск головиної долоні по стоќлу знову його у правець ввігнав:
      - Нишкнути! Нічого мені парафінку травити та хльобало розкривати. Кіпішного бродягу - в бара- ній ріг, його і всю його шоблу та кентів його всіх. Ця гнида козирна назавше має усохнути.
      Підполковникові таки вдалося вставити слово:
      - Браткам його здам... Якраз один підвернувся.
      - Знать не знаю! - як виляском батога. - Щоб я цього жмурика не бачив більше ні на цьому світі, ані на тому! Деталі - на нараді в Аполінарія Апо- лінарійовича.
      "Знов усе лайно мені, - промайнуло в помічќника, як перейшли усі в його кабінет. - І відпоќвідальність також". Він ненавидів Баксютенка з такою самою потугою, як і служив йому; рівноќвеликим цим величинам був ще страх нутряний, що підживлювався переданням, яке інколи наќпівпошепки шелестіло поміж старожилами: мовќляв, хтось із предків Баксютенка в давнину слуќжив катом.
      - Пришити, - не вагавсь підполковник, побряз- куючи медалями.
      - Неправильно, - заперечив суддя. - Як нам на-казано: щоб ні на тому світі, ані на цьому...
      - Хрінзна-що і бантик збоку, - буркнув підпол-ковник. - Як у казці - іди туди, не знати куди.
      - Може, порожню труну закопати і хрестик по-ставити з написом: "Упокоївся раб Божий Денис. Вельми за ним сумуємо"? - подумав уголос Апо- лінарій.
      - Виявиться швидко. Скандал буде розкішќний, - спробував передбачити події все ще насуќплений підполковник.
      - Належить усе по закону робити, - нарешті полишив Заліпу недавній переполох, мов його ворожка яйцем викачала, і суддя знову набрав поважного, відповідного його становищу вигляќду. - Спершу пропоную цього жмурика майна позбавити повністю. Робиться просто: виготовляќється нелегально печатка його підприємства, пиќшеться протокол зборів засновників, де всі майноќві та інші права, аж до продажу чи перереєстрації, доручаються у відання, скажімо, мого троюрідноќго брата. На протоколі ставиться свіжа печатка, завіряється у нотаріуса, і реєстратор нову фірму фіксує - весь товар і майно відтоді вже не Полі- щукове.
      - У мене теж троюрідний брат є, - промуркотів Аполінарій, але на те не звернули уваги.
      Підполковник, що досі сидів зі скислим об-личчям, раптом переможно медалями забряжчав. "Напевне, йому якась думка прийшла у голову, але так і не достукалася, не застала нікого вдоќма", - згадав роздратований Аполінарій від коќгось почуте.
      - У такому разі ще по-іншому можна по закону чинити, - підполковник випростався за столом, мов його збиралися якраз на дошку пошани фо-тографувати. - Першого-ліпшого бомжа, що вмре десь у підворітні, занотуємо, як небіжчика Дениќса Поліщука, випишемо свідоцтво про смерть і все інше, як книжка законодавча каже. Вказівка наќ
      шого високоповажного голови в разі такому буде виконана повністю: майна і товару цього жмурика ще раніше позбавили, а тепер його документально на цьому світі нема, нема і на світі тому, бо фізичќно він все-таки тут... Років два йому доведеться в судах доказувати, що він то є він, а не мрець із моќгили піднявся. Ще й аби вклався у два...
      - Не переймайтеся, тут уже я потурбуюся, - засміявся суддя, погладивши лагідно себе по об"ємному животові, що побуркував стиха, нагаќдуючи про близький обід. - Але в цьому криється ще одна закарлючка хитра...
      Тривожний подзвін злетів над містом, поќплив над вузькими вуличками, над будівлями, дерев"яними здебільшого, над головами напудже- них міщан: горіла братська церква Воздвиження Чесного Хреста, соборна церква Лучеська. Вогонь, вихопившись ізсередини, жадібно і поспішно лизќнув дах, а тоді охопив усю будівлю, в полум"я люд сипав пісок, який вогонь ковтав залюбки, навіть втішено, але від води ті вогненні язики відсварю- валися та зі злобою сичали. Ще і ще на біду збігаќлись лучани, та з багатьох, що з порожніми заявиќлись руками, був абиякий толк.
      Богослужіння у поруйнованому храмові надалі було немислиме. Йшов 1803 рік.
      ...Сповідальний лист Братковського зачепив Де-ниса Поліщука настільки, що почав він шукати матеріали детальніші про долю братства і, насам-перед, Хрестовоздвиженського храму.
      Між тим, судячи з документів та спогадів, поќжежа в соборній церкві розголосу наробила розлоќгого, навіть імператорові доповіли.
      "Надлежит исправлению", - розпорядився той.
      Оскільки не царське це діло - вдаватися у детаќлі, то розпорядження виконувати належало мінісќтерству внутрішніх справ. Але то ще вельми висоќка інстанція, куди вища за дзвіницю нещасливої братської церкви, тож наказом міністра Олексія Куракіна "исправлением" займатися надалі пови-
      нен був губернатор Волині Михайло Комбурлей. Свій наказ Куракін видав не зволікаючи, якраз чеќрез п"ять років після пожежі, 30 квітня 1808 року.
      У літі наступному плани, фасади, описи та кош-ториси були врешті завершені, і з тими паперами й кресленнями скакали спішні гінці, знімаючи куряву, в далеку столицю, аби подати разом із пеќтицією на розгляд міністра внутрішніх справ. Але міністра й без того клопоти обсідали, як мошкара у заплавах Стиру худобу напровесні, та й порадиќтися б не завадило, тож уся паперова господарка перекочовує у Будівельний комітет. Там попосу- шили голови, допоки дійшли неспростовної думќки, що папери з Волині прибули цілком справні.
      Звісно, одних документів для "исправления" таки замало, щонайменше потрібні кошти. А їх завше бракує, тим паче новий міністр О. Козодов- лєв має свої міркування і свої прихильності.
      "На доопрацювання, для повторного розгляќду", - резолюцію міністра не обговорюють.
      І знову скачуть гінці курними дорогами, вер-таються на Волинь документи і лягають на стіл губернаторові. А той, як писав сучасник, був "человекъ богатый и любил жить хорошо. В самомъ деле, какъ заиграла роговая инструменќтальная музыка, какъ запели певчие, какъ устаќвили столы серебромъ и фарфоромъ...". Вірнопіддаќні тутешні дворяни навіть не знали, як віддячити губернаторові, якими "знаками изъявить ему свою благодарность и признательность: одни предлагаќли поставить в дворянской зале мраморный бюст Комбурлею, другие - сделать с приличною надќ
      писью золотую чашу, иные - выстроить домъ и в честь его украсить его именем. Наконец все согла-сились поднести ему золотую съ бриллиантами табакерку, на что испросить высочайшее соизво-ление. Поручили сенатору изготовить оную въ Пе-тербурге, давъ знать о том во все волости губерќнии, и от многихъ ученыхъ людей требуя совета, какую положить на табакерке надпись. Присланы были изъ Варшавы, изъ Кракова и Вильны, отъ Колдонтая, отъ Чацкого, отъ Потоцкого и отъ другихъ знаменитыхъ ученостью поляковъ; но выборъ палъ на ту, которую доставилъ славный польский стихотворецъ Трембецкий. Она заклю- чалася въ латинскихъ словахъ, что означали: "Признательная Волынь Михайлу Комбурлею, ревностному блюстителю звания". Ось найперш чим були всі заклопотані, не до храму...
      Хоча були поміж прихожан помірковані, що в півголоса тоді радили: "Занесімо тому Комбурлею щось ваговите до табакерки - і храм буде віднов-лений".
      Посоромилися, не занесли.
      Зими волинські каверзні: вдень, трапляється, на сонці бурульки худнуть, а під досвіток затріќщить мороз - немає такого каменя, тим паче не випалили ще цегли, щоби вистояла супроти такої підступності. Руйнувався храм із року в рік, і, аби сором пік менше начальство тутешнє, церкву пеќредають до Острозького монастиря.
      Ще було якось смикнулися, гроші на відбудову зі срібного виміру в асигнації перевели, - та й заќбули по тому на півтора десятка літ із гаком.
      Згодом хто тільки не переймався, для людськоќго вигляду, відновленням храму, навіть головноко-мандувач Першою армією генерал-фельдмаршал граф Сакон. Врешті знову справа докочується до царя і з тим самим успіхом відкочується.
      Через шістдесят один рік після пожежі Міністер-ство внутрішніх справ Російської імперії наказує передати руїни храму у відання генерал-губернатоќра О. Дондукова-Корсакова. А в того в очах раптом двоїтися почало: у канцелярії був один проект, у губернатора інший, тож іще десяток літ пішло на листування та перекладання паперів із шуфляди в шуфляду. Зрештою, губернаторові й ніколи було займатися такими дрібницями, він усе "Записки" царю писав. Особливо великий шмат часу забрали в нього "Записки о малороссийском языке". Начебто і в ліберали себе Дондуков-Корсаков записував, не з усім в Емському указі погоджувався, та імперське шило неминуче вилізти мало з мішка тих "Запиќсок": "Действительно, под безобидными, повидимо- му, предлогами, прикрываясь чисто педагогическиќми и дидактическими требованиями, выдвигается важный вопрос о полной замене государственного языка местным наречием, пока лишь в начальной школе. Нет никакого сомнения, что логика вещей, как и педагогическая логика, потребует такой же замены и в высших учебных заведениях..." Непомітќно сам для себе роздобрившись, пан генерал милосќтиво готовий був дозволити
      "использование малорусского для объяснения незнакомых ученикам русских слов в первом кла-се"...
      Ще, правда, як завалилася головна баня храќму, то пробувала російська адміністрація продати церкву на цеглу, на розбирання. Та от морока, торќги виграв Гершко Ерліх - ну, ніяк не випадає заќтвердити в торгах іновірця.
      "І чого було не скинутися людям відразу і тому Комбурлею щось ваговите до табакерки додати?" - журилися розумні заднім числом луцькі міщани.
      Здається, впродовж вісімдесяти літ, коли руй-нувалася церква, Волинське губернське управлінќня знайшло спільну мову з волинською духовною консисторією тільки один раз: ухвалили викорисќтати цеглу з церкви на будинок, де розміщувалася тюрма і причт.
      Із храму має постати тюрма - за неймовірною логікою життя розвивалися в ті часи події, що красномовніше за слова прояснювали на цій землі суть чергового окупанта, пришельця зі сходу.
      Лише через вісімдесят з лишком літ, як вираќхував згодом Денис Поліщук, зазвучала молитва у відбудованому храмі - коли знову відродилося Чеснохресне братство.
      Дві делікатні історії того разу в один день тра-пилися.
      - Мені отой манускрипт, що для цього задриќпанця Поліщука перекладають, - покивав владќно пальцем Баксютенко, чи то кличучи підійти ближче свого помічника Аполінарія, чи сам рукоќпис мав послухатися і причвалати. - Як збагримо за рубіж, то зелених тонн десять на дурняк забаш- ляємо. "Зеленню" пахне!
      "Істинно: де Бакс не ступить, там золоте верб"я росте, - з побожністю подумав про шефа Аполіна- рій та ще з одним клерком зважився до історика податися. - Такий і з вареної крашанки курча виќсидить".
      - Кримінальний кодекс, стаття номер, - уже в хаті історика тицьнув пальцем Аполінарій навгад у шкільний задачник, який прихопив того дня на роботу, синові прикладів декілька розв"язати. - Приховування скарбів, що належать державі. Де отой знайдений рукопис?
      - До чого тут я? Мені дали, от я й перекладав... Не силуйте чужими пирогами свого батька помиќнати, - знизав отетеріло плечима історик.
      - Як патріот нашого зеленого краю, - підвівся урочисто Аполінарій і підняв молитовно вгору очі, - ви повинні негайно знайдене нам віддати.
      - У зеленому краї... зеленню чути, - відлунням вихопилося з грудей супутника Аполінарія, що об-лизав при тому свої пошерхлі раптово губи і шмор-гнув по-школярськи носом.
      Але Аполінарію Аполінарійовичу на цьому мову спинити ніяк не виходило, як багатодосвід- чений держслужбовець мав він цілковито перекоќнати опонента, на лопатки бездоганно покласти та виволочку таку влаштувати, щоб за душу шкребќло та дерло, пробирало аж до кісток:
      - Вам належало спершу запитати думки у віддіќлі освіти чи іншого компетентного органу, - вичиќтував історикові, в якого кутик рота від нетерпцю пересмикувався. - А то зв"язалися з особою сумќнівної репутації... Теж мені мисливець, щастя за переклад уполював - якихось нещасних хіба кільќка тисяч гривень.
      - Ми по життю всі однакові мисливці, - не стерпів історик, в якого на думці вививалося зле: "Кому нещасних, а кому дві зарплатні". - Але як вам так допекло, то забирайте той рукопис.
      Вже додому з трофеєм вертаючись, смикнувся було раз і вдруге на сидінні Аполінарій, мов на цвяха ненароком натрапив:
      - Не замочити наш подвиг - гріх довічний, - кивнув на згорток із рукописом. - Ось тільки місќцину десь гарну виберемо...
      ...А Олег того дня з добра дива аж заїкатись поќчав, коли на порозі своєму побачив корешів давќніх, з одного курсу.
      - І... Гриць, і... Степан, - хоч яйцем переляк та подив викачуй; від обіймів тріщали ребра, бо десяќток літ не стрічалися.
      Як заморили було черв"ячка та "чи пам"ятаєш?" вимовив кожен із десяток разів, не стерпів Олег:
      - На природу, панове! На шашлики - тут їх не- зрівняти з вашими, що в степах південних голих- голісіньких...
      - Чванько? - перепитав зажурено Гриць у Стеќпана.
      - Зазнайко, - ще сумніше Степан уточнив.
      Від лоскітливого духу рум"яного шашлику язик у шлунок втікав, порожні пляшки з-під віскі слухняно рядочком у траві шикувалися, і врешті Степан, повітрям п"янким, очевидячки, зморений, жалібно схлипнув і захропів. А Грицько з Олегом все ще змагалися:
      - А пам"ятаєш, - тицяв Грицько пальцем у коќреша, не кожного разу втрапляючи, - як хотіли за походеньки тебе покарати і підвісили над двериќма презерватив із водою? Натомість на коменданќта добро те шухнуло, що на перевірку в пору таку пришвендяв...
      - А ти все божився, що вельми сторожко спиш, то Степан та друзяки разом із ліжком у туалет тебе винесли.
      - Ото переляк напав. Прокинувся, коли змерз, і втямити не можу: сперш подумав, що на тому свіќті вже, хіба ангелів тільки бракує. Але ж ні, каќхельні стіни, навіть рукою помацав, умивальник, усе земне й прозаїчне. Тоді, думаю, в морзі або в ліќкарні - так запах не той. Кривдно, що й досі Стеќпанові, зайді такому, не помстився. Хіба зараз хоч трішки?
      І, вибравши вихололу вуглину, взявся розма-льовувати обличчя Степана, що сном праведника заснув, хіба час від часу почмухував.
      - Зараз чортяку з нього вималюю, ось і ріжки на лобі ростуть...
      А завершивши врешті вендету, ностальгійно зі-тхнув:
      - І віскі смачнюще, і шашлики просто фентезі... От би ще самогоночки - пам"ятаєш, як звозили звіќдусіль по канікулах рідну її та олімпіаду всеукраќїнську проголошували?
      - Та ніяких проблем, - знизав плечима Олег, го-товий заради гостей ще й не на такі подвиги. - До найближчого села кілометрів зо два.
      І, заштовхавши в машину Степана, що спроќсоння бурчав та борсався, подалися у путь. На- півдорозі якось не вгадав Олег, недооцінив каќлюжу, що ямищем виявилася - зависло авто безнадійно.
      - Тут камінцем до села докинути, - взявся Олег зажуру Грицька розвіювати. - Гайда пішака, раќзом тракторця прихопимо. А Степан не дівка, ніхќто не вкраде.
      За якийсь час Степан, спрагою вселенською мордований, розбурхався і отетеріло поводив доќвкруг очима: де він сам оце опинився і де його кореші? Нараз набігла думка доволі талановиќта - мабуть, він оце на машині від"їхав, доки не застряв, тільки пам"ятає поїздку смутно, тож вертатися слід назад; і він потелепав лісовою доќрогою.
      Наступна думка виявилася ще талановитішою: оскільки сутінки набігають, то вилізти слід на виќсоке дерево: чи багаття з корешами він побачить, чи село яке недалеке; не ночувати ж йому в лісі.
      І він, зібравшись з останніми силами, видряпався на розлогу сосну.
      На той час Аполінарій якраз додому вертавќся і під тією самою сосною замочити удачу наќдумав: Степан, облизуючись, зачаровано тільќки зирив, як унизу з"являлись наїдки та питво. Раптом, через порух один необачний, хоч як не скрадався та силився постерегтись, він зірвався і з тріском, з гілляки падаючи на гілляку, поќлетів униз і шваркнувся перед ошелешеними та нажаханими подорожніми.
      Аполінарій лише перехреститися встиг: пеќред ним звалилася невідь-звідки нечиста сила, справжнісінька, натуральна, з лицем чорним і замазюканим, тільки білки очей фарами автоќмобільними світилися в сутінках; сумнівів тут уже ніяких, бо на лобі в тої сили нечистої справќжні ріжки стирчать. І як тільки правець відќступив, у кілька стрибків опинився Аполінарій у машині, й так само супутник його з низького старту взяв.
      - Куд-куди?! - ще гукнув Степан було вслід по-дивовано, та намарне.
      Врешті він налив собі стопочку, з хряскотом від-кусив шмат ковбаси і став чекати - мають же його шукати Олег із Грицьком.
      Коли врешті справді вони під"їхали, Степан свої жалі виливати взявся:
      - Тут від мене чомусь втікали, мов я з рогами...
      - Потім у дзеркало глянеш.
      - А ще вони, перепуджені, якісь документи згу-били.
      Олег розгорнув згорток: рукопис, який він сам віддавав на переклад.
      - Рукописи не горять, мовилося в давнину. А ще вони рук поганих не терплять...
      Коли вкотре Орися потелефонувала Аполінарію і не змогла ваговитого "жучка" компромату на Деќниса назвати, то тільки почула, як у слухавці не- вдоволено селезнем крякнуло.
      Наступного разу оповісти змогла лиш про спиќсання товару передчасне й не виправдане - у слуќхавці не втаїлося роздратоване:
      - Копати глибше!
      А ще в наступну розмову телефон зашипів, мов на черінь розпечений кухоль води хлюпнули:
      - Ти на кого, шалава, працюєш? Де у них контрабандний товар? Де дівають неоприбуткова- не? Де все те, за що прищучити по-дорослому можќна?
      В Орисі язик чесався матюка поверхів хіба в сім загнути, в тому ділі вона майстром вдатним була, траплялося, від її матюка-хмарочоса правець наќвіть пацанів бувалих хапав, але зараз стрималась через силу:
      - Парафінку гонити не буду. На фіг мені ще од-ного ворога наживати?
      - Ще од-но-о-го? - як гуму, розтягувала слово подивована та обурена телефонна слухавка. - Тоді твою матір цього разу не поспішатимемо з петельќки виймати, як тоді, коли на власних панчохах вішалася... А за нововиявленими обставинами їй знову СІЗО засвітило.
      Орися додому йшла вельми невпевненими ногаќми, зовсім так, як вперше клею дали нанюхатися, коли світ починав ділитися, двоївся й троївся, і
      множини його, накладаючись, творили суцільќну мліч. Боже, - набігала весь час одна й та сама думка, - нащо в світ отаких пускаєш, тож супроти них мохи та лишайники неспівмірно створіння доќстойніші...
      Вона боялася озватись до матері, не відала, як, якими словами про нову загрозу сказати, тим паче, видавалось Орисі, дивилася матір на неї якось не-звично.
      І справді, матір озвалася першою:
      - Я вже відвикла на цьому світі чомусь дивуваќтися. А тут, ні сіло, ні впало, розшукав мене в ін- тернеті вузівський одногрупник, перше захопленќня молодості моєї. Овдовів він давно, заміж кличе мене і просить виїхати в його Закарпаття.
      Орися нікому в житті не бажала зла, кривдників своїх зневажала швидше, а от кому насамперед доќбро зичила, перш ніж навіть собі, то цій жінці, не по крові спорідненій, а долею, коли лукавою, коли милосердною, доволі часто її зигзагом вигадливим Орися, заплющивши очі, на шию матері плигнуќла, аж та хитнулась та на ногах ледве встояла, обќнімати стала.
      Орися інколи думала, що якби знала свою рідну, справжнісіньку матір, то не змогла б більше й міцќніше любити її, аніж оцю жінку, що знайшлася на її невеликому ще, але непростому шляху. Вона не зізнавалась ніколи, що з дитинства, заледве себе пам"ятає, малювала матір - диво дивнеє, кожного разу з-під олівця чи фломастера, з-під закарлюк дитячих невправних чи згодом з-під ліній чіткіќших проглядалось обличчя, схоже саме на жінку оцю, що вихопила Орисю з біди, в якій топилася підлітком - і в світі цілісінькому нікому, крім неї, діла ніякого не було до того потопельника...
      Вона обнімала й обціловувала рідне обличчя.
      - Поїдемо разом, еге ж? - соромливо заглянула матір в очі дочці.
      - Їхати вам. Невідкладно. Навіть як щастя десь там, за горами.
      - А ти зі мною? Чого ж не відповіла?
      Те заскочило Орисю зненацька, ніяких вагань не було б раніше, навіть місяців кілька тому, зараз же вона не могла відказати напевне і щиро, десь застрягала в дорозі відповідь, - на превеликий поќдив самої її.
      - Щось трапилося? Чи тобі тут хтось подобаєтьќся? - і подивовано, і насторожено.
      - Не знаю, - по-дитячому поклала Орися матері голову на плече.
      Марину електричний струм продовжував неми-лосердно трясти, вона хотіла і не могла відірватися від здичавілої бетономішалки, вона навіть крикќнути нездатна була, бо ні вдихнути, ні видихнуќти - допоки найближчий із робітників, вмить усе зрозумівши, не рубонув сокирою по електричних дротах, що зі злістю іскрилися та сичали.
      Уже в перші наступні дні Марина виявила за собою одну дивину: вона здатна була засвітити електролампочку навіть без вимикача, досить було лиш на неї подивитися пильно, хіба трішки напруживши зір; все яскравіше при бажанні та лампочка буде горіти, аж голубим світитиметься, а врешті, як постаратися, засяє електрозваркою та, з тріском розлітаючись дрібними осколками, лопне.
      Іншою забавкою було з хвилину зосереджено подивитися на електролічильник - і той усе по-вільніше починав обертатися, а врешті, смикќнувшись кілька разів, і зовсім спинявся, доки новим зусиллям не змушувала його оживати знову.
      Із часом Марина помічала в себе й інші дивні чи то вади якісь, чи переваги: могла, до слова, долоќнею, наче магнітом, притягувати дрібні металеві предмети, і не лише залізні.
      Антона вона поклялась сама собі забути, лай-нувшись, "а щоб ти не розжився", і таки навчилаќся відганяти найменшу думку чи згадку про хлопќця, присипавши слід його в пам"яті, наче пісочком,
      робочими клопотами та морокою буденною - при-сипала ще й притоптала, мов присок отой неслух-няний від згаслого вже багаття, з якого, однак, ще час від часу зривалися іскри.
      Звісно, хвилі поговору людського прибивали до неї ті чи інші чутки. Балакали, що Антон вельми розжився, в митників став за рідного брата і вже дім у столиці вельми розкішний звів. Ті самі неќвсипущі хвилі не забарилися докотитися, коли Антона на контрабанді хапнули, дім конфіскуваќли і тестеве лискуче авто заразом загребли; щоќправда, відкупитися пощастило, строк невеликий жихарити довелось. Але чорна смуга для нього на цьому чомусь обірватися не забажала: доки тюќремні харчі смакував, жінка в світи несподівано подалася з якимось жонглером із цирку заїжджоќго; ледве волі понюхав після тюремного повітря прокислого, що довічно торішньою напівзогнилою капустою просякло, як в автоаварію втрапив жахќливу. Зібрали його по частинках, щоправда, совіќсно, та все ж без ноги лишився і довго та мучено вчивсь на одній нозі стрибати, мов із рогатки підќстрелений горобець.
      Випадком Марина матір Антона якось зустріла, недалечко якраз від теперішнього обійстя їхнього, бо вимушено вернулись обоє вони із сином у село. Не забути ніколи їй зустрічі.
      Пам"ятається, сталося те в неділю Прощену. Вони порівнялися, і не впізнала Марина жінку, висохлу і пожовклу, мов позаторішня залежана тараня: "Правду, напевне, плещуть, що рак її приќхопив", - подумалось мимохіть.
      - Прости мене... якщо можеш, - приспинилась раптово жінка, наче спіткнулася, і так само у мові спотикалося слово.
      Марині навіть поглядом важко було зустрітися з людиною, яка, за переказами людськими та пере-судами, інакше як "лярвою" ніколи її і не звала.
      - Та... спливло, - тільки й видушила із себе через силу, не маючи духу відказати тими звичќними, століттями вивіреними словами: "Хай Бог Вам прощає".
      Марина мов на вододілі стояла, звідки річки в різні сторони потечуть, вона достеменно знала, як християнин чи християнка мають вчинити, де силу знайти через найбільший, навіть немислиќмий біль переступити; вона шукала по закапелках своєї душі правильне слово та аргумент потрібний, та куди не пробувала б кинутися і в який куточок не тицьнулась би, скрізь порожнеча була і пустка, в якій хіба мстивість відлунювала.
      "Куди ж ти намірилася, людино добра?" - питаќла сама себе Марина, знаючи, що вороття вже не буде, злість чи прошення як обере, досі не вигадаќно дороги третьої; у природі, напевне, її нема...
      "Та гори воно все синім полум"ям", - вибравќши врешті-таки дорогу свою, з серцем подумала мстиво, але якось мов чужою думкою і словом чужим.
      У ту саму мить за спиною глухо бубухнуло, обоє жінок різко обернулись туди: на обійсті Антона та матері полум"я палахкотіло, дужчало на очах та наростало, тільки незвичне якесь, чомусь синюќвате. "Антон же спиртом балувався, з митниками
      разом, подейкували, продовжував заробляти", - ще встиг промайнути здогад.
      Матір зойкнула, мов підстрелена, і метнулася до біди своєї вогненної, а Марина ще довго стояќла і втішено у той бік вглядалася, де звивалися в небо вогненні змії, де бухали, лунко рвучись, час від часу спиртові каністри і де на очах із димом та полум"ям ішов останній прихисток сім"ї, в яку їй не судилося влитися. "Так їм і треба", - аж за- шкварчали очі.
      Досі легенький вітер раптом дужчати став і, закручуючись, у вихор перероджувався; пориви його з розбійницьким висвистом знімали куряву, стовпи її, пританцьовуючи та засліплюючи переќхожих, ішли дорогою, а на обійсті роздмухували зле полум"я, яке розросталося і вже сусідським буќдівлям загрожувало, воно зі мстивою втіхою гогоќтіло, росло на очах і торжествувало.
      Як зайшов Денис на склад, то не міг не помітиќти куди жвавішу за звичне Орисю, що присмеркоќвою ластівкою вививалась поміж стелажів, а очі її наче самі балакали. Він навмисне не став звертати уваги, нехай покортить, якщо чимось поділитися хоче, згодом буде навіть смачніше... Врешті терќпець той, що закипав у неї під щільно закритою кришкою, не витримав, і кришку зірвало:
      - А в нас знову перевірка була.
      Денис кивнув так, мов воду з мокрої голови струшував.
      - То я торбу їм спакувала.
      Денис знову воду з чуприни струсив.
      - І ще рахунки клієнтам переписала, задула су-проти угоди так, що не помітять - хоч тисячу-дру- гу яку на халяву матимемо.
      І вона кинула на нього торжествуючий, трішки кокетливий погляд, - їй так запраглося, щоб він не пропустив повз увагу її старання та оцінив доќстойно. Орисі хотілося, щоб тут не мали її за чуќжака, ще й закинутого невідь для чого; з подивом вона відчувала, що хоче бути потрібною комусь не задля тілесної втіхи, як колись, от собі вдовольќнив хтось ту втіху і захропів; вона хотіла, аби поќбачили в ній просто людину, чимось вартісну для свого гурту; водночас сама собі не сміла зізнатися, що насамперед сподівалася, аби помітив її та якось вирізнив серед інших Денис.
      Досі Орися чоловіків здебільшого зневажала, навіть бридилася переважно ними, а вельми - не-
      чупарами, яких не бракувало серед шоферів-да- лекобійників - для них звичайнісінький душ неќрідко був за проблему. Найбільше її дратували підстаркуваті, що півнями хорохорилися, та вже за кілька хвилин захекувалися, мало того, ще й, не почистивши своїх залізних зубів, цілуватися лізли; вона, задихаючись, крутила лише головою безтямно. Диво дивнеє, ці гіркі спомини, від яких інколи навіть серед ночі здригалася, не переносиќлися на Дениса, він їй з першої зустрічі видавався якимось іншим, не з того немитого, брудного і бруќтального світу...
      Денис тільки крякнув, мов кавалком замашќним подавився: "Щоб тебе понесло поза вітрякаќми. Цього ще тут бракувало".
      - Гадаєш, добре вчинила?
      Вона лише подивовано очима стрельнула: чого він, лазурик такий, дзвякало розкриває, ліпить горбатого та локшину вішає, вона не для себе стаќралася, для фірми ж вигода, нічого тут цвірінь- чати. Тут і ховатись не треба, на невелике відхиќлення не звернуть навіть уваги, а, зрештою, як і впіймає хто, то пудритися нескладно - мовляв, по- милочка вийшла, пардон, панове, все невідкладно виправимо.
      Денис із того зло набурмосився, аж вуха завору-шилися: е, ні, громадянко, тобі не слід туди рачки лазити, де зозуля кує, твою махінацію, звісно, в два скоки виловлять. Та петрушка тут інша, люќдино добра, не зможе навіть примітивна наївність твоя на таке мене спокусити. Він би за витребеньќки схожі не тільки перестав себе поважати, він ще
      й на власному досвіді впевнився: в діловому світі непорядному чи, тим більше, шахраюватому нікоќли і нічогісінько не засвітить. Його самого десятки разів "кидав" дрібний підприємницький люд, якоќго спокуси на позірний погляд легких заробітків у бізнес занесли, але диво дивнеє, жоден із "кида- лів" тих не зміг розжитися та розкрутитися, хоча б як виняток із правила, хоч би жоднісінький...
      - У такі хованки гратись ніколи не будемо, - зимним холодом потягнуло від Денисових слів. - Усе виправити та вибачитися.
      Якби кому іншому, вона покрутила би просто пальцями біля скроні, але зараз лише на нього подивилася отетеріло, як на заморське диво: як таке може бути, що за якісь поняття, абстрактні й необов"язкові, людина сама відмовляється від власної вигоди, хіба буває таке у світі?
      Досвітковий туман, досі білий з легкою жовќтизною, мов незбиране молоко,потрошки рідшати починав, наче те молоко хтось розбавляв водою. Шлях попереду вже на десяток кроків під ногами виднівся, - помагали, напевне, й містечкові вогні, що небо злегка підсвічували над Оликою, точніше, не так містечкові, як замка, що належав упродовж багатьох поколінь Радзивілам, а оце літ із півтора десятка до князів есвізьких перейшов. Братков- ський, вертаючись до Львова з Батурина, остерігся узвичаєної дороги, звертав на шляхи бокові, менќшого ризику, тож вибрав собі саме олицький пуќтівець.
      Він вертався з душею порожньою і сумною, як хата, в якій десятки літ не живуть та з якої все виќнесене, де оку немає на чому спинитися, хіба заќворушиться павутиння по закутках, відлунням голосу потривожене. Не чекати його людові від гетьмана помочі, не перейнявся ясновельможний болем краю... Що вже казати про постійні здирства, польському війську достатньо пройти землями руќсинськими, як слід гіркий по собі воно залишить. Про це навіть вірша свого з книги "Світ, по частиќнах розглянутий" Братковський читав Мазепі:
      Поки мазур пройде, не покине
      Ні волосини у тебе, русине!..
      Звісно, чого там лукавити, боїться Мазепа слави Палія Семена. Але є й інше, на яке теж належить
      не замружувати очі: багато чого не під силу гетьќману. В самого Івана Мазепи на очах землі немало перебирають польські осадники, а він нічого зроќбити не ладен, безправним будучи, хіба слізні лисќти писати ген-ген у Москву, Головіну - тільки той має право у зносинах міждержавних. Іван Степаќнович показував Братковському, яка відповідь наќдійшла від коронного гетьмана.
      "Вельможний милостивий пане гетьмане військ Запорозьких
      його пресвітлої та державної царської величносќті,
      до мене вельми милостивий пане і приятелю!
      Привіз мені тут пан Карпо Яськевич, басан- ський сотник і посол вашої милості пана, лист від ясновельможного його милості пана Феодора Олексійовича Головіна, великого господаря його пресвітлої державної царської величності, ближќнього боярина, кавалера, генерала і намісника сибірського про те саме, що й до вашої милості пана. Начебто якісь панове з нашого боку мали осадити на тих місцях слободи, в яких заборонеќно селитися через останній трактат і залишеќних до подальшого розпорядження його королівќської милості з Річчю Посполитою і його царської величності. Добре було б, коли б був ваша милість пан ознайомив, хто це і які місця осаджує, то б і я сам не схвалив цього, оскільки високо шаную приязнь його царської величності з його милістю королем та Річчю Посполитою. Пише, ваша миќлість пан, і про те, що купцям та підданим його
      царської величності діються в наших краях ошу-канства та неслушні утяження, в тому буде наќлежна сатисфакція, коли хто укривджений обіќзветься тут зі своїми претензіями. Я в таких справах мушу знестися з його милістю королем і радою, що є при його боці, а це швидко бути не може, бо король, його милість, від"їхав до Прусе. Отож, як тільки від його милості короля я відќберу щодо того декларацію, пошлю, щоб звідоми- ти про те, мого спеціального посланця до вашої милості пана. Зараз же посилаю мої універсали в Україну із засторогою, щоб ніхто не важився супроти заборони останнього трактату осаќджуватись у тих місцях, котрі залишені до поќдальшого рішення. Маю ту надію, що так і з боку його царської величності таких слобід на тих ґрунтах дозволяти й допускати не будуть. Себе ж самого віддаю звиклій вашої милості пана приќязні і зичу від пана Бога всякого щастя.
      Вашій милості завжди зичливий приятель та слуга
      Станіслав Яблоновський, каштелян краківќський,
      гетьман великий коронний".
      - Хитрує коронний, - Мазепа силився не виќказати на лиці того, що коїлося в душі, тамував схоже так, як біль тамують зубний. - Вишиває язиком він вправніше мазурської рукодільниці та
      сліпця видає з себе, що нічого не відає... А у висліді обидві ці сторони сукровицю нашу смакують.
      .Досвітковий тумане, обачного подорожньоќго брат. Світанкова пора та ця молочна завіса Братковського надією тішила, що й Олику щасќливо мине, як досі велося. Та раптом з імли приќмарами мерехтливими двоє вершників заявилоќся, щоб за хвильку дійсною сторожею постати:
      - Стій! Хто такий будеш?
      Він не розгубився, лишень думки швиденько перекидав, як гарячу картоплину з долоні в долоќню; зрештою, і відповідати не потребувалося, бо передній вершник, заглянувши в лице, здивовано вигукнув:
      - О, пан Братковський! А ми вас зачекалися!
      Данило знав, що його розшукують по всьому
      Правобережжю, і те, що його випадком обізнано - гостинець абиякий.
      - Ви затримані, пане Братковський. Маємо в заќмок проїхати.
      "З шаблею проти двох? Чи викручуватися інќшим якимось рипом?" - немов перекидав ту гаряќчу картоплину з руки в руку:
      - Ви гайнуєте час. У замку, у всій родині князів Несвізьких до мене прихильні.
      Сторожа з ваганням перезирнулась було, а Даќнило не дав спам"ятатися:
      - І взагалі, з мене тридцять золотих - на овес вашим коням.
      Запала мовчанка, і Братковський аж подих було затаїв: клюнуло чи відлуп скуштує?
      - Мій кінь більше вівса з"їдає, - розсміявся пе-редній із сторожі.
      Данило мовчки передав ваговитого капшука і, злегка вклонившись, пришпорив коня.
      Та не випало від"їхати йому далеко, як із клубів туману, наче з марева, виринули знову вершники, цього разу троє.
      - Спинитися! Стояти!
      Чи втомлена була ця трійка з роз"їзду військоќвого, чи з невідомої іншої притичини, тільки не склалася з ними мова:
      - Маємо наказ затримати до перевірки.
      Не зогледівся, як за півгодини вже був у в"язниці - мов сніг на голову, гірка пригода; знуќщально скрипіли за ним оковані важкі в"язничні двері.
      ...Тиша настала, вселенська тиша. Чи буде десь там, за товстими стінами кам"яниці, метушитись та чубитись люд, чи сумирні прийдуть часи, тут однаково довічний спокій, хіба інколи шкрябне миша, добровільний тутешній в"язень, у марних пошуках крихти якої поживи. Братковський було відігнав першу хвилю набіглої гіркоти, що не вдаќлося навіть бічними якимись дорогами та стежкаќми проїхати, та заледь відігнав ту хвилю, як накоќтилася друга, з гребенем куди вищим...
      І нащо воно все йому? Сидів би в своєму Свищо- ві, не які там маєтки, але на прожиток стачить, і на навчання в Італії також було; тож сидів би собі безклопітно, забавку винайшов яку-небудь, хоча б полювання, - мчать снігами хорти, поземкою сте-ляться, мчав би за ними сам, аж подих нараз пере-хоплювало; і ніяких загроз, кам"яниць чи марних дискусій із вельможними і ясновельможними.
      Але хвиля гірка надходила і, як належало хвиќлі, падала, хіба з гребенів піна лишалася, інша наќтомість з"являлася згадка. Вдома в нього лежить список із давнього документа, мало не столітньої давнини. То лист волинської шляхти до луцьких міщан у справі Луцького братства від 1 вересня року 1619-го.
      "Ми всі, нижче підписані особи релігії старо-житньої грецької східного православ"я, обивателі воєводства Волинського, котрі тут часто буваєќмо і справи свої маємо, де прав та вольностей наќших перестерігаємо. А місця на те особливого не
      маючи, де б набоженство своє, відповідно до старо-житності предків наших, відправлялося б, з тієї міри поглядаючи на інші міста, де братства маќють свої фундації та порядки, так само й ми, ідуќчи за патріаршим благословенням і за привілеєм короля, його милості, спершу заклавши Братство милосердя, котре за собою тягне всі добрі вчинки, хочемо старатися, аби хвала Божа в його церкві була відправлена і аби також шпитальне убозтќво слушне виховання мати могло. Тобто доглянуќли собі на те особливе місце, де б церкву, і школу, і шпиталь, відповідно до можливостей наших, поќбудувати, уфундувати і всілякою оздобою прикраќсити. А що самі в тім місті зараз не мешкаємо і через віддаленість нечасто буваємо, то доручаєќмо той догляд і працю та й покладаємо на менќших панів братії нашої, панів міщан луцьких, аби вони, як до того належні, на місці нашому працю та всілякий нагляд чинили й урядження всілякоќго доглядали і нами, як старшими, покликалися. А ми також при них, як старші молодших, повинні згадувати, заступати й боронити на кожному місці і в кожній справі. На що й руки наші підписуќємо, і печатки свої прикладаємо.
      Діялось у замку Луцькому, місяця вересня, 1 дня, літа після народження Ісуса Христа, Сина Божого, 1619-го.
      Димитрій Балабан; Юрій зі Збаража Воронець- кий; Олександр Зубчевський, мостовничий луцьќкий; Єзекиїл Курцевич, архімандрит трахтеми- рівський; смиренний ієромонах Ісакій; Григорій Ушак Куликівський, підсудок кременецький; Кос-
      тянтин Хорошко; Криштоф Єловицький; підсто- лій землі Волинської; Філон Єловицький; Іван Мар- ковський; Іван Виговський; Олександр Пузина; Юрій Пузина; Лаврентій Деревинський, чашник волинський; Абрам Грабовецький; Михайло Гулеќвич Воютинський, підсудок луцький; Криштоф Кольчицький, скарбник воєводства Чернігівського; Юрт Кульчицький; Павло Вишборський; Павло Друцький Любецький, суддя гродський луцький; Тома Гуляницький; Іван Ісайковський; Яцько Гу-левич Воютинський; Іван Банковський; Микола Нападовський; Олександр Немирич з воєводства Київського; Олександр Волковський; Семен Гулеќвич Воютинський; Іван Гулевич; Федір Гулевич Воютинський; Іван Волковський, підчесник; Гри-горій Черняк, коморник; Роман Гулевич; Петро Гулевич; Григорій Баковецький; Михайло Мишка Холоневський; Григорій Жабокрицький; Адам Сві- щовський; Петро Сурин; Михайло Садимонтович Кропивницький, підсудок; Павло Щольген; Богдан Братковський; Андрій Саватський; Григорій Сен- ницькип; Федір Кузьмич".
      Луцьких братчиків доля розносила по світах, але вони люду свого і своєї землі не цуралися, з роду Гулевичів славна Галшка Києво-Могилян- ський колегіум фундуватиме, шлях славетний та водночас тернистий, шлях трагічний в Івана Ви- говського, справ ваговитих немало в братчиків інќших, при тім числі в предка його Богдана Братков- ського. Ці люди з пліч не скидали невдячний тягар відповідальності: щоби дозвіл мати на будівництво храму, оповідали братчики, до яких сам належав, мусили хабарі возити і королю у Варшаву, і патріќархові вселенському - хіба надією себе тішили, що Всевишній простить їм мимовільний цей прогріх.
      ...Тиша у кам"яниці, вселенська тиша і, видаќється, всі пригоди уже позаду, лиш очікування тривожне перед собою. Але якось дивно з ним поќвелися, допитували для годиться швидше, а далі тижнями чогось чекали, найімовірніше, гадав Братковський, рішення з неблизької Варшави.
      Аж одного дня скрипнули двері й на порозі поќстав вартовий над ним:
      - Ви не впізнали мене, пане Братковський? - пе-репитав напівголосом, якось, видавалося, винуваќто.
      Братковський обличчя це бачив колись, він си-лився і не міг пригадати, тим паче, непросто роз-гледіти в напівсутінках підземельних.
      - Ви мене, якщо пам"ятаєте, зі скрути виручиќли, - мовив притишено вартовий. - Тепер я виручу вас.
      Село Свищів, частиною якого володів Братков-ський, недалечко було від Олики, і до нього різний люд із сусідніх сіл за поміччю інколи йшов - він згадав цього чоловіка врешті.
      А ще за півгодинки Братковський був уже в сідќлі й, подумки проказавши вдячну молитву, заверќшив її неспростовним та віковічно чинним: "Не- сповідимі шляхи твої, Господи..."
      Вже за версту, коли й Олика ледве видніла- ся, промайнула у думці перша олицька пригода, коли за хабар у сторожі пильної сам себе викупив: "Знатно склалося, пане Братковський. Вельми
      пікантно після диспуту із Мазепою, коли ти про-повідував неморальність лапувки. Зрештою, тепер хоч знаєш напевне, скільки вартує присяга його милості польському королю..."
      Біда біду знайде, коли й сонце зайде, - не марне мовиться, таки не сховаєшся від набридливої, хоч у піч замажся.
      Заледве Денис з Олегом поповнили склад, як погостювали так розкішно в них міліційні маски- шоу та погромники, коли ж знову поцілило життя під дихавку - на складі нестача.
      Очі в Олега іскрами сипали, мов від точила, коли гострять сокиру:
      - Здаваймо завскладом Петрівну ментам. Не буќває помилок такого обсягу.
      Нагодилась на ту мову Орися, що привидом у дверях замерехтіла:
      - Вона прийде сама попроситися... Не чіпайте зараз її, якщо можна. Думала вона крадене платќнею своєю до ревізії якось залатати.
      Денис тільки скрива поглядом низонув, наче швайкою:
      - Захисниця, нівроку. Забула вже, як Петрівна до тебе все чіплялася, стукала та наговорювала?
      Те Орися пропустила повз вуха, наче заблука- лу осу, яку не дражнити ліпше. Натомість переќказала від самої Петрівни почуте, коли та з добра дива розревілася зранку, без видимої якоїсь на те притичини, ревнула з нутряним та щемливим ви-дихом, як з великого болю здатна хіба скривджена звірина.
      Семирічний син її Данилко одного дня раптом затемпературив, скаржився на животика: гаятися мама не стала, відразу в лікарню. Лікар десь ви-
      йшов на хвильку із кабінету, та медсестра заспоќкоїла:
      - Зараз за лікаря його халат. Он він у кутку виќсить.
      Петрівні не треба було повторювати, і вона, зовќсім не криючись, шихнула в кишеньку халата паќрочку сотенних.
      Оглянувши Данилка, прослухавши серце та животика прощупавши, лікар узявся рвучко пиќсати, і Петрівна ніяк не могла вгадати, чи латиною він оце користується, чи якоюсь іншою, досі не знаною ще в тутешніх краях загадковою мовою.
      - Харчове отруєння. Ось рецепт, на аналізи на-правлення, а вдома зробите клізму.
      Вона заїкнулася було про лімфовузли малого, які її непокоїли, та лікар мовчки зробив жест обоќма долонями, наче котив щось перед собою, довоќлі важке та незграбне, і тоді якась невидима сила стала підштовхувати її до дверей і врешті зовсім за поріг нахабно виштовхнула.
      Вдома Данилкові стало легше, навіть м"яча ганяв, але вже під вечір знову рум"янець від температури на щоках шарів, а лімфовузли ще загрозливіше видніли- ся. Петрівна спитала своєї бабусі, що фельдшерувала піввіку, чи не може то бути бідою, про яку їй думати навіть моторошно. Бабуся, ховаючи очі, не стала пере-чити, тільки силилася заспокоїти, що схоже в хлоп-чака може трапитися навіть від звичайного протягу.
      Чорний здогад нічний сон виштовхав так, як лікар із кабінету матір, і вже наступного ранку, хоч була неділя, погнав Петрівну з малим знову в лікарню. Чергового лікаря десь вхопило, та сотенќний папірець враз його повернув. Відвертаючись, аби не так чутно було, чим закусював, спитав, чи робили малому клізму.
      - Треба ще зробити кілька разів, - радив поваќгом, облизуючи пересохлі вуста.
      Покласти в лікарню Данилка, на жаль, не вдаќлося:
      - Не кровить, своїми ногами прийшов, чого ж тут...
      Зате видерти, шихнувши ще асигнацію, вдалоќся направлення на нові аналізи.
      У понеділок Петрівна насамперед кинулася до дільничного педіатра, та тут чекала невдача:
      - А ви без талончика.
      Зате в дитячому відділенні лікарні образилися на неоковирну спробу шихнути в халат чергову сотню і невідкладно виписали направлення в обќласну лікарню.
      - Малого завезли тиждень тому, але було вже запізно, - Орися чомусь до вікна відвернулася. - Зранку потелефонували, що хлопчик помер. На довершення, ще й без перепустки на той світ не по-трапити - за нормальне місце на кладовищі чимаќлий хабар ниньки належить.
      Ураз запала цілковита тиша, глухоніма, тяќгуча й густа, тільки десь за стіною підвискувало свердло ремонтників.
      Ось так у житті трапляється, - думав Денис, - справедливо вчинити в таких трапунках під силу хіба Соломонові, та й то ранньому, ще не осінніх літ, коли будувати жертовник язичницьќкий жіночі спокуси звабили.
      Тільки тепер йому, замороченому, нарешті ді-йшло, чого забігала почорніла Петрівна, просила вона авансу та все балакала про землицю, що в заќтишку отам, під явором, - папірець, у голові своє колупаючи, підписав Денис, не чуючи та не задуќмуючись.
      Ще подумав було про Орисю: напівусохла душа її, життям обморожена, відновлюється начебто, затягує молода кора болісні тріщини; може, якраз ожити їй суджено.
      Не міг Братковський довго всидіти вдома - злі вітри знімались над його краєм, сеймова постаноќва року тисяча шістсот дев"яносто дев"ятого зліквіќдувала козацтво, бо як оберег від турків, мовляв, тепер уже воно не потребуватиметься; ще й віру споконвічну карнали та люд землі позбавляли прадавньої...
      І заклекотіли вози Правобережжям, із сім"ями їхали, із худобою зі всіх країв, направлялись ці-лісінькими валками до Семена Палія - того саќмого заступника скривджених, характерника коќзацького, полковника, що уславився під Віднем і Ясами, Кази-Керменом і Дубосарами, на землях словацьких, турецьких, угорських, того самого Палія, що польським нахабним комісарам дав від- коша:
      "Я народився у вільній козацькій Україні, на яку нема прав у Речі Посполитої, тільки я - правќдивий козак і гетьман мого народу..."
      Бувало, Данило засне, а тоді, задовго до виспіќвів півнячих, невидима сила розбудить - і вже годі зімкнути повіки: думка гнатиме думку, і тим забігам наввипередки не буде і до світанку кінця. Деколи набігали рядки зі своїх же поезій, тільки писані низку вже літ тому, рядки про цей химерќний світ:
      Одним недоля, іншим щастя плужить,
      Своєму брату брат, буває, служить.
      Одна хоч мати, не одної долі:
      Цей син веселий, тому тяжкі болі.
      О світе, світе, що ти за особа:
      Цьому зневага, іншому оздоба...
      Так уже льос випадав, що зневага й тяжкі болі діставалися тим, хто упродовж віків на цій землі порядкував, чиє коріння куди далі пішло углиб, аніж у гінких тополь уздовж найбільших шляхів.
      Але що вдіяти зможе він? Підняти тутешній люд - не вартує себе жданиками втішати, ще споќмини ятряться, коли тільки п"ятдесят чотири підќписи вдалося зібрати, аби покарати зрадливих послів у сейм. Виглядати, долоню до брів приклаќдаючи, помочі якоїсь від гетьмана Івана Мазепи? А хіба то не він їздив до ясновельможного та на власні очі міг переконатися, що в того руки кріпко московитом пов"язані?
      Данило наче із затуленими очима никав зачинеќною кімнатою, спотикався і перечіплювався, натиќкався на стіни - і не було кому погукати "Тепло!", "Холодно!" або "Тепліше"...
      Він повинен таки поїхати до Палія, якщо себе поважає, якщо червоніти не хоче й на тому світі, коли судить зустрітися з предком славним своќїм Богданом Братковським. І так само чесно має вчинити щодо сім"ї своєї, бо недруги, заледве він за поріг, вже наступного дня все за вітром пусќтять та розграбують. Найперш на синів, Івана та Олександра, має переписати належну йому частиќну Свищова, іншим майном розпорядитися, - у веќлику бучу доведеться встрявати, і ні з якого боку не повинен ніхто його вкусити...
      І коли зважився, то душа його почувалася, як ріка по скреслій нарешті кризі, вперше за останќні місяці він спав, мов немовля безтурботне, що всмак підвечеряло грудьми материнськими, і теќпер всі клопоти світу далеко десь...
      Попервах усе складалося легко і вправно, мов пісня співалася. Данилів невеличкий маєток, частина села Свищова, був під заставою, тож на- шкребти необхідні кошти, аби викупити те все, вдалось напрочуд легко, без напруги особливої; навіть дарові грамоти дітям були засвідчені.
      Вже як повернувся Братковський із доріг не-близьких, старший син його Іван два документи показував. Перший із них був Іваном писаний:
      "Року одна тисяча сімсот першого, у місяці квітні п"ятого дня.
      На уряді гродському, в замку Луцькому його коро-лівської величності, переді мною, Адамом Немиров- ським, намісником бурграфства замку Луцького ви-ступав особисто його мосць пан Іван Братковський, син його мосці Данила Братковського, підчашія вен- денського, та від імені його мосці пана Олександра Братковського, брата його рідного молодшого, який хворіє вже 12 тижнів і не може прийти особисто, виступав проти його мосці пана Миколи Семихов- ського і скаржився на те, що: вищезгаданий його мосць пан Семиховський, отримавши певну часќтину Свищіва від згаданого раніше його мосці пана подчашія венденського під заставу, цю частину за тих та інших обставин руйнував..."
      Боже, відклав документа Братковський, та чоќловік мав би подякувати, що стільки часу одержуќвав зиск від маєтку, заставу йому повернуто в повќному обсязі - які там претензії?
      Натомість, читав далі Данило синову скаргу, "... кіньми, худобою, свинями наше жито, у дворі за-сіяне, Семиховський повністю знищує, огорожі ви-палює, пасовища спустошує та інше, під час свого нетривалого управління даним майном, речі під-даних не повертає...
      Іван Братковський, своїм іменем та іменем браќта мого Олександра Братковського".
      Тут щось не те, думалося Данилові, тут до втра-ченої вигоди домішується, напевне, ота зненависть до "зрадника-шляхтича", що посмів за безборонќного хлопа перед сильними світу сього заступаќтися та віру, в якій хрестився, відстоювати. Те ще більше поміж рядків проступало у скарзі самого Миколи Семиховського, скарзі, писаній, заледве в синовому документі чорнила висохли.
      "Року одна тисяча сімсот першого, у місяці квітні шостого дня.
      На уряді гродському, в замку Луцькому його королівської величності, переді мною, Адамом Немировським, намісником бурграфства замќку Луцького, виступав особисто пан Микоќла Семиховський від свого імені та імені пані Мар"яни Вольської-Семиховської, своєї дружини, скаржився та маніфестував проти його мосці пана Данила Братковського, венденського под- чашія, власника частини маєтку Свищіва, в такий спосіб і про таке: що його мосць пан вен- денський подчашій порушив підписану ним угоќду, засвідчену його мосцю паном Томашем Хула- ницьким, писарем гродським генеральної ради воєводства київського, на суму дві тисячі польќських злотих, заставним способом передавши право власності на частину маєтку села Свиќщів маніфестанту і її мосці пані дружині його, а також надавши свою гарантію в Луцьку дня чотирнадцятого місяця лютого року одна тиќсяча сімсот першого..."
      Знов по рибу гроші - вже не дивувався і не серќдився Братковський, просто втомленим поглядом біг рядками:
      "...На противагу викладеному вище, так баќгато раз будучи прошеним маніфестантами, за будівництво нового двору, що побудований за власний кошт маніфестанта, не дав ніякої вина-городи, оплачені маніфестантами в такі тяжкі часи податки, що належали за підданих, не поверќнув, великі кошти за підданих, маніфестантами заново надбаних, ніяк не задовольнив, і усім цим суперечив своєму запису та асекурації, маніфес-тантів з їх власного будинку викинув, до Палія поїхав, кому іншому майно передав..."
      Грішне й праведне ти, чоловіче, тут намішав, не стримався від усмішки врешті Братковський. Ремонтувати й утримувати належно приміщення угода за тобою передбачала, і так само ніхто за тебе права не має платити податки... Делікатно мовлеќно "кому іншому майно передав", тож не віриться, що не знав: синам своїм передав. Але шило таки вилізло з мішка - "до Палія поїхав".
      То був донос звичайнісінький, і Данило його ще не раз на собі відчує.
      Оповідав Братковському син Іван, щосидів на суді він так, мов під ним була не звичайна лава, а черінь розпечений. Мордувань душі додавали також розмови напівпошепки знаючого люду пеќред процесом, що окрім обурення та поширення чуток, правдивих і не зовсім, завбачливий Семи- ховський ще й долоні не забув суддям поважним позолотити.
      То чого ж тепер має очікувати він незабаром в тяганині судовій?
      Не завертало на ліпше здоров"я Баксютенкової матері, шкіра на лиці її збігалася у зморшки, мов поношена халява на вифарбуваному колись у жовќте чоботі, а з грудей, на скіпку висхлих, виривався гугнявий, якийсь глибинний кашель, наче долиќнав з дна доволі глибокого колодязя.
      - Як по правді, давно тебе виглядають у лікарќні. Менше б я дослухався твоїх витребеньок, - доќрікнув було син, хоч не вельми впевнено, за вперту нехіть материну до медиків звертатися.
      - По правді?! - пискнула вона пересохлою гор-лянкою. - І це ти кажеш? І то її тобі треба?
      - Треба, треба, - крутнувся і геть подався з кім-нати, аби не вгрузнути в бабську балачку.
      - Ну, якщо так... - і з трудом порепана шкіра її обличчя почала розсуватися в посмішці, кривій, незугарній, навіть мстивій якійсь.
      .Тої ночі ні з сього, ні з того зірвалася буря, злива вщухати не мала бажання аж до світанку, і то лило, наче з потужного рукава пожежного, аж земля стугоніла; на довершення гроза розгулялаќся, черкаючи небо блискавицями від краю до краю, навдивовижу запізніла для цієї пори гроза. В один момент, видавалося, пересичена блискавицями хмара над містом спинилася, раз по разу грім розќдирав небо, а стріли вогненні кресали об землю; відразу в кількох місцях спалахнули пожежі.
      А ранком усе місто тільки й балакало, що то якась незвичайна гроза ніччю пройшла, і злива була особливою. Диво дивнеє, але з простолюду
      біда майже нікого не зачепила, натомість навпроќти прокурорської вілли річка геть береги порвала, землю розмила, і тепер та вілла стоїть перекосо- бочена, загрозливо нахилилася, і дах у неї, наче хвацька шапка, стирчить набакир; прокурор, каќзали, довго подивовано чухав потилицю:
      - Пізанська вежа, та й годі... Хоч квитки любуќватися нею тепер продавай.
      Крутили подивовано головами пожежники, як триповерховий дім головного архітектора блискаќвиця змогла пробити донизу і нічого не накоїти, проте в пень спалила джипа в цокольному поверсі, що за гараж слугував. А от директорові лісгоспу набагато менше пощастило: ще й місяць часу не сплив, як перебрався він у дім з бруса-кругляка, що й досі ще пахнув живицею, той дім свічею велеќтенською чи не першим у місті зайнявся і до ранку навіть попіл безумна злива розмила.
      Людські пересуди йшли не тільки про тих, кого нетрудного вогонь і вода тої ночі мітили, пересуди точилися про дива, які на цьому не закінчилися. В автоінспекторів, чого досі не знали, раптом виќсипка по руках пішла, геть обкидало, мов просом обсипало, так що не тільки свою смугасту палицю не могли тепер утримати, а й ложку в руки взяти. Жінки ж запідозрили інше і рейвах влаштували поважний: то вешталися, мовляв, їхні чоловіки десь по чужих молодицях, і тепер болячки в домівќки свої принесли; ще дітей чим набавлять - до розќлучення в декого справа хилилась.
      У заскленому балконі судді раптова буря навіть не розбила, а, швидше, живцем вирвала кілька шиб: та це ще дрібниця, згодом нові вставити можќна, гірше, що, закручуючи та завиваючи, вітрисьќко підхопив повішену на балконі суддівську манќтію, здійняв її стрімко угору і поніс над містечком. Та чорна мантія лопотіла полами, наче крилами, вирізьблювалася зловісно на тлі яскраво освітлеќного час від часу блискавицями неба і жахала туќтешній люд, який, нічого не відаючи, сприймав її за лиховісну птаху, яка дивом вирвалася з прадавќніх призабутих уже легенд і переказів. Суддя довќго біг навздогін, марно знімаючи руки до неба, мов сподівався дивом яким схопити втікачку; як же йому тепер судити-рядити без мантії, принаймні, допоки нову пошиють?
      У будинку, в самісінькому центрі міста, раптом трупний запах через тиждень який по грозі пішов, ніяк з"ясувати не вдавалося, що то і звідки; вже ду-мали, що одинока бабуся, глуха Степанида, померќла, царство їй небеснеє; коли ж не достукалися, то комунгоспівці двері зламали - аж ні, сидить собі в кріслі жива бабуся, під вікном дрімає. Заледве на котрий день кінці половили: в час грози у санітарќного лікаря камера морозильна згоріла, яку в підќвалі тримав, м"ясо та інший продукт, що в дарунок від щирого серця зносили підприємці, гнити вже почали.
      Що все мало б значити? - розмірковували не тільки сиві пенсіонерки на лавочках у двориках, а й чухали за вухом поважні чини, і не важило, заќчепила їхні обійстя загадкова нічна гроза чи ні.
      На суді Семиховський аж рота розкрив, мов хоќтів позіхнути, та від почутого заціпенів раптово: суд монотонно й занудно виголошував ухвалу, що право на боці Братковського. Не вдалося заставниќкові цього разу купити суддівські душі...
      Заледве зашелестів у руках Данила цупкий паќпір дарчих грамот синам на маєток, як узявся він пакуватися в неблизьку дорогу, у Фастів до Палія. Не для поспіху ранньо весняна дорога, не один брід долати судилося та сотні верст чорноземи наќкислі місити, але шлях минав так прудко, мов по висипаній пісочком рівненькій алеї парковій.
      А в Семена Палія велика гостина. Бо не міг і не хотів більше Палій зі справою великою зволікаќти - він втомився помочі виглядати від Івана Мазеќпи, тим паче, від можновладців московських. Уже доходило до того в один час, що зневірений у поќмочі близькій, ставив питання під турецько-татарќську зверхність піддатися. Напуджений гетьман терміново листа посилав урядовцям московським: "Лучше малую искру загасить, чем большой огонь тушить". Тож велика-таки гостина у Палія Сеќмена: козаки звідусіль з"їхалися, городяни приќбули, духовенство православне та православна шляхта, очільники полків правобережних полќковники Захар Іскра та Андрій Абазин, гетьман наказний Самійло Самусь.
      Гучних слів на тій раді у Фастові не довелося Да-нилові чути, але мова, переконлива та розсудлива, закінчувалася здебільшого вислідом незмінним:
      - Повстання!
      І те слово промовець кожен беріг чомусь наоста- нок:
      - Повстання!
      Як при господарській гуторці, розбирали неќспішно, хто і в яких краях побуває та де люд підніматиме. Подумки прикидав Братковський, як балакатиме він з кременецьким своїм знайоќмим Мацієвським, що казатиме брацлавському шляхтичеві Квінтинському, який уже до цього порох, свинець та селітру потихенечку заготовќляв, мізкував, коли до війта у Меджибожі навіќдається.
      А вже наприкінці полковник Палій немов від товариства всього звернувся:
      - Треба відозву до люду нам скласти. Просити-мемо вас її написати, пане Братковський.
      Ніхто, звісно, не міг напевне на тій раді сказаќти, скільки вояків кожному вдасться зібрати, але Братковський, перебираючи знайомих та просто вдумливих шляхтичів, тисяч десять різного люду під повстанський прапор сподівався таки поставиќти.
      Правду здавна казали, що кінь завше додому прудкіше біжить, шпарка хода у Данилового коня і цього разу була, от тільки до домівки ще так да-леченько... Одні зі знайомих вісточку про повстанќня сприймали з душею, інші злякано озиралися, чи людина стороння яка на цю мову часом не підќставила вухо, а ще треті вагалися, мов на кладці якій вузенькій стояли та помахом рук рівновагу шукали.
      - Велику цю справу почнемо, - казав знайомим Братковський, - як по королівському універсалові шляхта Київського та Волинського воєводств пос-политим рушенням під Сандомир направиться, проти шведа піде.
      І справді, як тільки польське ополчення рушиќло супроти шведського війська, ослабивши власні залоги, козацькі загони під зверхністю Палія на Корсунь і Богуслав рушили, на Білу Церкву, розќшматовуючи польські коругви. Наче верхова лісоќва пожежа, ширилися чутки про козацький успіх, на Поділлі й Брацлавщині, хто й не був козаком, то йменувати ним себе починав, доєднувався до повстанців та йшов громити ненависні панські саќдиби.
      А наказний гетьман Самійло Самусь тим часом, оповістивши селянам волю довічну, направлявся в лісисту частину північної Київщини, де досі не прижилися ще козацькі поселення, але й там бай-дужим люд не лишався.
      Посполите рушення з того всього завернуло наќзад з дороги на Сандомир і, підкріплене регулярќним військом Потоцьких, на південний схід швиќденько пішло.
      Із кожним днем все важче ставало Данилові нести той тягар, який з власної волі на свої плеќчі поклав, - довелося навіть, аби не розпізнали, скинути свій шляхетський кунтуш та селянською свиткою не погребувати. Регіментар Ледухов- ський, мов сітку рибальську, загороджувальні поќсти повсюдно повиставляв, трясти почали кожноќго стрічного на великих і малих путівцях.
      Під Заславом на Поділлі польський роз"їзд мов з-під землі випірнув, Данила перепинили і трус поќчали - та так ретельненько, наче щойно він украв якусь річ і її напевно повинні знайти.
      І таки знайшли - писані ним власноруч до пов-стання відозви та листи до знайомих, листи, від змісту яких не один недруг мав вдоволено потираќти руки...
      - Та це ж Братковський! - раптом вигукнув один із сторожі. - Він нам якраз і потрібен!
      Не було ні страху, ані замішання, хіба думка хо-лодна змайнула: "Чи судить Господь милостивий ще визволитися?"
      Баксютенко готувався до колегії адміністрації з ретельністю бувалої дівки, що гадає обхитрити недалекого нареченого в час першої шлюбної ночі.
      Він таки знався на сесіях, колегіях і нарадах, зборах і конференціях. Бо то мають бути не просќто збіговиська ППР - посиділи, потринділи й розќбіглися, - то має щоразу бути щось незабутнє, як великодня відправа у церкві, де урочисто хори звучать чи потужна мелодія органу знімається генќген під склепіння храму; принаймні це могло бути схоже хоча б на дійство, яке там десь, за полярќним колом, де потріскує гілля в багатті, тривожќно б"ють бубни, крик віщуна раптово зривається і перекочується безкінечною сніговою пустелею, наполохавши заблукалого сторожкого песця; триќвожне звучання бубнів, крик той таємничий і чари багаття щось незвідане мимоволі людині передаќють - і від того стає вона іншою, незалежно, чи віќрить у дійство, чи ні.
      Він має сьогодні підлеглим якось роз"яснити, втлумачити і втокмачити, очі відкрити на одну кривду людську: чому і звідки до слова "хабар" така зневага? Дивно якось між людей складаєтьќся... Адвокату те слово переінакшили на "гоноќрар", і журналістові чи письменникові також, а от лікареві та сотня гривень вже зветься чомусь ха- барем, ще й сторожко брати потрібно, бо схопить, чого доброго, прокурор. Певне, з часом первісний смисл того чи іншого слова стирається, жмакаєтьќся і втрачає кольори, як стара асигнація; первісне
      ж значення слова "хабар" цілком безневинне, його перекласти можна як "вістка", "новина", а ще до нього близьке "ахбарат" - "інформація"... Інфорќмація про добре діяння, оцінене в грошах і визнаќне.
      В історію теж не гріх заглянути. Було ж у давні віки, що державні посади службовцям чи навіть цілі краї нащадкам князів "на кормління" даваќли. Може, варто над цим замислитися: чи не відќновити колишнє, вельми слушне сьогодні, коли казна худізною стала, немов донкіхотівська шкаќпа...
      Є й інший бік умовності людської, до якої зви-кають, мов до капців домашніх. То неправда, що як назвеш корабель, то так і пливти він буде. Слоќво "любов" одні геть у немислиму вульгарність перетворили, в туалетах казна-як малюють її, найбрудніша брутальність звучить у матюках. І водночас поети впродовж віків цілісінькі бібліоќтеки витворили, де це слово чисте і світле, підніќмає людину і різнить її від худобини, недарма ж писав класик, що в усі часи "любов і голод правќлять світом".
      Час іншими очима подивитися на слово "хабар". І хтось починати має таку непересічну справу, - а чом би й не він? Якщо ж до слова прилипло щось вельми недобре, як до "любові", то теж не проблеќма, можемо трішки переінакшити, хабар називати надалі, скажімо, "дар милосердя", а ще краще - скорочено "дармил". Наразі такої валюти у світі нема, то й податкова обкладати за дармил не поќвинна, а фінансові органи шкалу спеціальну розќроблять - за довідочку нещасну невеликий дармил належить, а за вагоме - то й плата вагома. Волали ж недавно усі: хочемо в ринок; тож як ринок, так скрізь, а не латками.
      Недалекі люди природну потребу вдячності по-йменували чужинецьким і кострубатим слівцем "корупція", себто з латини "порча" чи "підкуп", і тепер упродовж тисячоліть роблять поважний вигляд, що борються з нею. Ще шумерський цар Урукагином у середині третього тисячоліття до нашої ери заходився було її здолати - і що?.. В "Артхашастра", древньоіндійському трактаті, за чотири тисячоліття до Христа перераховувалося сорок способів казнокрадства і стільки ж корупції: "Простіше вгадати шлях птахів у небесах, аніж виверти та викрутаси хитромудрих чиновників. Як неможливо розпізнати, чи п"є воду риба, яка плаває в ній, так немислимо визначити і довести, чи присвоює чуже службовець, якому справу довіќрили".
      Древній Рим навіть на вершечку могутності не гребував своїх ворогів підкупляти. Торохтіли вози та мерехтіли спиці прудких колісниць, що готам, вандалам і гунам, себто варварам, везли чималі дари. І ті варвари справді дали римлянам можќливість розвою, плоди якого ще й досі у вжитку. І навпаки, лави варварів, для яких забракло грошей та дарунків, накинулися і розтерзали, потоптали і в попіл перевели наймогутнішу тодішню державу.
      Треба віче народне про це провести, роз"яснити народові недалекому, що і до чого, а ще можна слоќва іншого класика нагадати:
      Зроста від Ноя часу вище й вище
      Його Величність Хабарище.
      І пам"ятник достойний його величності, певне, вартує поставити, перед тим творчий конкурс ого-лосивши, аби не просто якусь лапату долоню в каќмені запропонували. Тільки так можна вибудувати суспільство чесне, справедливе і, як не дивно, мо-ральне: он там, у краях неблизьких таїландських, їхня філософія східна понукає людину робити доќбро, десь там, на світі тамтому, їм зарахується, - бали, напевне, якісь додаткові запишуться; в нас буде навіть ще досконаліше, бо вже на цьому світі зникне балачка зайва: в кого більше дармилів, той і значнішим вважатиметься.
      Із часом це має ввійти у звичку, одні зі страху платитимуть, іншим просто по барабану, аби спраќву зробити - тих барабанщиків поміж люду стаќтистично найбільше. Щоправда, знайдуться, хоч буде їх мізер, отакі, як Денис Поліщук, що з дивќною впертістю відмовлятимуться платити - та їм нескладно буде показати, де і як козам роги в наш час можуть правити. Податкова інспекція і податќкова міліція, інспекція цін і товариство захисту споживачів, насправді мойого захисту, - мізкуќвав Баксютенко, - бо на кого тільки пальчиком тицьну "фас", того невідкладно кусатимуть чи й зовсім кавалками рватимуть; а ще прокуратура й міліція, правильний суд та відділ юстиції, ветериќнарні служби й антимонопольний комітет, який, коли підморгнеш заледве, як уже здогадується, яку монополію хочуть. І несть числа їм, а кому заманеться те число встановити, то небавом переќконається, що насправді буде число легіон: варто лише впівнатяк кивнути, і вони, вірні й покірні пси троєкуровські, дзвінким заливаючись гавканќням, рвонуться в ту саму мить по сліду - не підќведе їх роками муштрований нюх, гнатися будуть видолинками і перелісками, лісами та долами, із засапаними боками та висунутими рожевими язиќками, і хай навіть ріки траплятимуться на путі, їх однаково рвійно здолають, і таки ослушника наќздоженуть...
      Зрештою, цей проект, задуманий ним, Авені- ром Баксютенком, на будь-який глузд не є про-жектерським: якщо зуміли побудувати соціалізм в одній окремо взятій країні, то чому неможливо, хіба не простіше вибудувати Суспільство Спраќведливості в набагато менших масштабах, у межќах одного району? А тоді вже до цілісінької дерќжави перейти...
      І цій справі великій він присвятити повинен усе життя - навіть якщо забракне одного віку людќського, то має клонувати себе; в нього вистачить доларів, аби заплатити належне найкращому доќслідному інститутові. Згодом клон може бути від клону, і наступний також - навіть нескладно обќставити тут легендарного Ноя, бо з грішми такиќми безсмертя у нього в кишені. А якщо неповоротќка й ледача біологічна наука ще не встигатиме, то більша надія на Рея Курцвейла з Бостона. Він гаќдає, що до 2019 року персональний комп"ютер за тисячу баксів матиме стільки ж потужності, як і людський мозок, а ще за десяток літ по тому буде в тисячу разів за нього дужчим. Тоді мікроробо-
      ти, запущені в людський організм, зможуть чисќтити й ремонтувати його - життя стане настільки довгим, що майже рівнятиметься вічності.
      Та й то не єдиний вихід. Однокласник Баксю- тенка, що в науку високу пішов і якого випадком зустрів у столиці, оповідав, як трапилося йому по-бувати у Вейк-Форестському університеті в Півќнічній Кароліні. В лабораторії Ентоні Атали в коќреша очі квадратовими від побаченого ставали: він ішов лабораторією, наче крамницею з живими людськими органами. Ось штучно вирощені кроќвоносні судини та сечові міхури, а тут, будь ласка, серцеві клапани, що постійно відкривалися і заќкривалися, бо рідина якась по них помпувалася... Вже вирощують у лабораторії шкіру людську і хрящі, носи, вуха й кістки. Ще казав, що печінќку синтезують небавом (на радість найперш алкоќголікам), не така вже складна вона, виявляється. З мозком, журивсь однокласник, мороки більше, але теж можливо ввести молоді клітини, аби приќйняв той у свою нейронну мережу - може, якраз інтегрує.
      Щодо Дениса Поліщука, роздумував і зважуќвався голова адміністрації, то досі була лиш роз- миночка, полоскотали тільки злегенька, аби зрозумів чоловік; та він і досі ні біса не втямив, сьогодні ж Баксютенко по колегії розпорядиться, що час наступив по-справжньому взяти нахабу за жабри.
      Не траплялося досі такої балачки з нею Денисоќві, вихлюпнулася Орисина відвертість, як страва в руках невпевнених зі вщерть виповненої тарелі.
      Орися збивала довгеньку ковбаску цифр, коли він оглядав склад, і стиха мугикала вислухане учора з телевізора, злегка лише передражнююќчи, - і незрозуміло було, чи то кепкує зі шлягера, чи справді на вухо їй наступили:
      Про далекі моря моя мрія,
      Острови й голубі затоки...
      Щось підкусило Дениса зачепити її:
      - У тих затоках вода, може, застояна, пахне не- хвацько...
      - Що багатим. Їм доступні будь-які затоки та острови, їм всенькі пахнуть. Бо ж однаково по кишені, чи на далекі Багами їхати, чи за сім кілоќметрів у Видричівку сусідню.
      - Ви б заглядали менше в той телеящик, - ви-далися йому в тонові відголоски завидок. - Навіть хай не в багатого, хай у середняцького брата, заќледве гріш на долоні з"явиться, як уже заздрість з екрана капає. Зате в героях там ходить не інженер або лікар, вчитель чи фермер - там зеки найроќзумніші, а в ментів серця найдобріші та найблаго- родніші. Зате бізнесмен, ділова людина, що годує того самого мента заразом із зеком, у кадрі здебільќшого дебіл стрижений, із золотим ланцюгом на шиї таким завтовшки, яким хіба пса прив"язують.
      Дріб"язок, на погляд позірний, сказане Орисею, але зачепило цього разу його, як гачок верткого йоржа, зрадила давня звичка про стороннє не роз-балакуватися на роботі; він зізнався, що також грішний, марив у дитинстві парусниками й ман-дрівками Магелановими, та за екзамени у мореќходку нікому було хабарі давати. Орися спершу пригадала, як в інтернаті ніколи не бачену маму свою уявляла і навіть змалювати хотіла, от тільки вчителька схожості чомусь не знайшла і за псуванќня державного зошита вліпила хвостату двійку, ще й із крапкою пресмачною - певно, ту крапку ставила з насолодою неабиякою, бо аж олівця у паќпір так вкручувала-крутила, що не витримав бідоќлаха й зламався.
      - Я себе майже за філософа у дитинстві мала: заплющу очі - нема світу, нема нічого, а як розќплющу - знову все наяву... Тож світ існує доти, доќпоки існую я, схочу - він є, а захочу - не буде.
      А ще Орися математично вивела, що вона з роду якогось аристократичного - бо чого ж батько з матір"ю її цуратися мали б; вони, певне, з панів, а пани, каже вчителька, вельми народ поганий, от і не хочуть прикрість мені робити, не виказуються і не зголошуються. Насправді ж, тулилася мала до подушки, накриваючись із головою, аби інші її думок не підслухали, насправді батько й матір у неї добрі, вони заявляться, обов"язково заявлятьќся, вже як виросте. І тоді, як уже зовсім буде веќликою та заміж ітиме, батьки куплять їй прегарне весільне плаття, з довгим шлейфом, що пажі ноќсять, таке, як у казках читала або он підслухала, -
      таке буває тільки з Парижа; і до вінця вона йтиме не пішки, і навіть не в машині їхатиме, їй п"ятірку баских коней приготують, сивих таких, у яблуќках, що іскри копитами крешуть; вони будуть заќпряжені у карету - вона навіть бачила, засинаючи, ту позолочену старовинну карету, що вилискувала лакованими боками і миготіла колесами.
      Денис сам згодувавсь в інтернаті, власних мрій і за півдня не оповів би, тільки зараз, як балакала про карету, спав на пам"ять вчорашній телефонќний дзвінок - то був помічник Баксютенка, завше чемний, із голосом таким рівним, мов рівняла його яка програма комп"ютерна; зараз же різким, мов програма зламалась і вийшла із ладу:
      - Ота сука, яку вам направляли, завдання не виконала - хай вертається, знає куди. Карету по неї не посилатиму.
      Від подиву Денис хіба заїкався у трубку, бо пе-репитати толком не здатен був.
      - Хай вертається невідкладно. Інакше знову, як колись, піде "босоніжкою", для втіхи на трасу да- лекобійникам.
      ...А як напливали на пам"ять Орисі дитячі літа, то відмерзала душа і тепліли очі: вона не могла тільки зізнатися, що й досі вірить у ту далеку диќтячу мрію, що батьки її справжнього аристокраќтичного роду; просто треба діждатися того часу, вони обов"язково заявляться, принаймні на весілќля прийдуть: розвіватиме вітер гриви баских коќней, зблискуватиме на сонці позолочена упряж, і вони, тихцем витираючи очі, милуватимуться таќкою вродливою молодою.
      У дивні марева й мрії, - думав Денис, - втікаќла душа Орисі не випадком, обпікшись у паскудќстві життя, напевне, так рятувалась вона. Може б, іншому те не запало, але він, кого не раз обпеќкло, біль той ловив і чув; він сам довго відходив і, може, й досі не відійшов від кривди останньої, ще й під смішки та пересмішки в душу йому загнаної, мов чимала скалка під ніготь.
      В останні роки Денис, сам у тому не здатен зі-знатися, зневажав жіноцтво до кінчиків своїх завше ретельно доглянутих нігтів. Подейкуваќли, старшокурсником вразила його важко виліќковна бацила кохання: були п"янкі весняні вечоќри, що цвітом бузку пройнялися, - і відтоді цей кущ йому найненависніший, особистим ворогом став; були зізнання, освідчення і, врешті, весілќля.
      За звичаєм давнім молоду його дружки вику-повували, хлопці веселі, дотепні й уже підпилі. Діток вони пригостили морозивом, рідню сувені- рами-цяцьками обдарували, але от у торгах за наќречену ніяк у ціні не змогли зійтися: ця молода, казали дружкам, особлива, за нею впадали всі круті з факультету - від деканового сина, вже канќдидата з пресвітлими науковими виднокраями, до останнього мажора на понтовому "Мерседесі" чи "Ролс-ройсі".
      Молода, геть із закритим фатою обличчям, й слова не мовила, чемно дотримуючись угоди: вона - ні пари з вуст, а зняти фату молодий має праволише у РАГСі, як подружжя розписуватиќмуть.
      Врешті, сплативши нечуваний викуп, всі подаќлися в РАГС. А як зняли фату з молодої, то кла- довищна тиша настала: під фатою весело покліпуќвала густо фарбованими очима замість омріяної нареченої факультетська прибиральниця, стара діва Федора. А ще казали, в той самий час недавня молода, навіть не знявши весільного плаття, сідаќла в білосніжний джип "Тойота-лендкрузер" декаќнового сина.
      По розмові цій несподіваній, де негадано привід- крилося обох потаємне, від чужого ока приховане, тільки кожному з них належне, якесь мішане-пе- ремішане відчуття у Денисовій душі залишилося: стара зневага до всього племені зрадливого жіноќчого, і до Орисі при тім числі, досі не вивітрилася, як довго після пожежі у домі ще гірчить дух по- горілля, але й нове щось зродилося, його він відќчував напевне, хай то не співчуття чи співпережиќвання, але таки відчуття болю уже було...
      І знову настала вселенська тиша.
      Десь там, за в"язничними вологими мурами, за-лишились міста гомінкі, там, за кріпкими стінаќми - бори предковічні, що тривожно шумлять, відлітають десь там із пружним посвистом крил останні ключі у краї, де сонце їм приязніше.
      Тут глухоніма і бездонна тиша... Хіба у скронях бух-бух, бух-бух - спотикається й бухкає жилка. А ще по-своєму озиваються немолоді вже кості, що й без того в негоду раніше нили; тепер же, роздраќтовані сирістю, бунтують, і квит.
      У кам"яниці своїй Братковський уже знав кожќну цеглину в лице, кожного з трьох щуриків виќрізняв, що забігали його немов провідати чи приќвітатися, а ще міг Данило подовгу спостерігати, як плете павутинне мереживо у надії примарній на якусь поживу невсипущий та невсидющий павук. І так само плелися та мережилися думки у Брат- ковського.
      Він не міг врозуміти, чом у селах і містах, які в останні часи об"їздив та де з людом балакав із дуќшею відкритою, сприймають його лиш як людину, що віру свою православну, потоптану, принижеќну та упосліджену, хоче відстояти... Так, то чи не найперш тепер, але в зустрічах з Іваном Мазепою, з Палієм Семеном та старшиною козацькою він же ширшу малював картину, він про волю і гідність народну казав. Бо коли їх здобути, то й молитва Всевишньому зніметься тою мовою, яка найрідні- ша, і тими словами, які найщиріші.
      Звісно, в твої, Даниле, літа, що тихо шелестять уже за спиною, наївністю дитинчати було б сподіќватися, що відозвою однією чи нелукавим словом вдасться люд ураз підійняти. Світ вельми різний, і ще коли ти писав про це...
      Гей, як у світі напрочуд ведеться:
      Здоровий, хворий, той плаче, сміється, Кричить у небо чи радо голосить,
      Той їсть паштети, а той хліба просить.
      Той у перинах, той кров ллє у бою,
      Той пишношатий, той голий у гною.
      Яка на світі трагедія-зглада,
      Пізнав би досить, коли б справу зладив:
      Тих шатних, голих, здорових, кульгавих, Голодних, п"яних, в сльозах, сміхотравних Спровадять разом до спільної хати.
      Що світ є дивний, могли б розпізнати.
      А ще в сиві літа твої, Даниле, треба чесно самоќму собі сказати: народ твій поруйнований, куля чи шабля заздрісного пришельця цілила насамперш у найкращих, ти не здатен будеш порахувати, скількох лицарів наймудріших, найосвіченіших та найзвитяжніших лише за останнє півстоліття, за Руїну й руїни, скільки їх ненаситний прише- лець вигубив...
      Хто ж уцілів, як набігала чужинська повінь, той теж не лишився за полем хижо примруженого ока - в одних відкупили душі за шмат землі, по один бік Дніпра, як хабар, дворянську цяцьку могќли дарувати, а по інший - шляхетський кунтуш.
      Чималенько тих же, кого доля уберегла, ще довќго від накипу й бруду відмивати й відшкрябувати доведеться, прати й відбілювати на найчистіших росах.
      Пам"ятаєш, як їхав якось ти до Малина мимо поля вівсяного, що в колос ще навіть не вбилося, і застав там коня, який пасся і сіяне нищив? Як причвалав селянин забирати шкідливого свого коќника, то взявся ти совістити того чоловіка:
      "Свій посів, напевне, ніколи отак не губив би. Кари на тебе немає..."
      І вже тішився, що всовістив зловмисника, бо, видавалося, опустив знічені очі дядько.
      Але як вертався тою самою дорогою, то застав коня знов у посіві - тільки тепер злостивець нахабќно пас коня у вівсі чужому вже на вуздечці.
      Цього разу не опускав чоловік знічені очі, в них вогник злий враз спалахнув, мов із приску пригасќлого попіл вітер здмухнув - і ожили жарини:
      "Хліб за пляцки... Підпасу цей овес, бо господар його підкосив мене торік, цілу руку моєї трави за-йняв..."
      Із серця ти відібрав у невиправного чоловіка шкідливу ту конячку, не з жадібності відібрав чи якихось інших там міркувань: зло має бути, гадав, покаране.
      Тож зараз, Даниле, на останнім порозі своїм, мав би якось спокутувати той вчинок, бо й провиќною досі його не наважуєшся назвати. Треба буде злотих із тридцять у заповіті своєму тому хлопу якось відписати, а як його нема вже, то кревним, а як не буде таких, то на місце святе, до Чесного
      Хреста за душу його на півтора сорокоуста син мій віддати повинен.
      Тче невсипущий павук у куточку свою павутиќну...
      Чим воно все скінчиться?
      Каштелян Ледуховський ввів у краї військові суди, правні карати і милувати, навіть до страти судити. Але ж, Даниле, ти єстем шляхтич, надія теплилась, що каштелян побоїться споконвічне шляхетське право порушити, без суду вчинити розправу, бо святіша святого досі традиція; війќськові суди лиш для простого, посполитого люду. Справу цю Ледуховський у гродський суд спершу передати має, а ти зібрав би тим часом свідків на користь свою, і доти нічого тобі не зроблять, бо не дозволено шляхтича під тортури віддавати. Далі вилами писано по воді: суд може дозволити випусќтити під заставу тебе на поруки, тож час виграваќти буде нагода і потім, апеляцію можна подати у люблінський трибунал і королівський надвірний суд - в усякому разі, ти став би поза досяжністю волинської шляхти, що "чужаком" вважає тебе та ненавидить.
      Але ж ти, напевне, каштеляна недооцінив. Ле- духовський, шляхетського гніву остерігаючись, збирає у Луцьк сеймик, і там його дії схвалюють та тебе "здають" - дають дозвіл судити військовим судом.
      Пронизливо вискнула металева засувка, і в каќмеру до тебе заходять троє. Певне, один із них пиќсар, бо відразу налаштувався нотувати почуте.
      - Військовим судом вам надаються права інкві-
      зиції - зібрати в свій захист свідків, - сухо мовив старший серед прибулих.
      Писар, голову перехиливши, взявся почуте по-спіхом шкрябати.
      А ти відказав по хвилі якимось іншим, мов не своїм, давно простудженим голосом:
      - Бог мені свідок... І я не можу лукавити перед ним. Дійсно, був я в Палія і Самуся, і відозви до люду складені й писані мною - бо гідність люду цього не пошанована. А без неї і хліба не стане, і віра потоптана буде. Тому, хто топче її, теж щастя не знати.
      Старший із прибулих подивовано з писарем пе- резирнулися, і врешті всі разом у двері направилиќся - знущально за ними вищала металева засувка.
      Без гідності віри й щастя не стане. Це ти суќдиш своїм розумом, міряєш власною міркою, але чи придасться іншим вона? Вовік нерозгаданим лишиться Промисел, нащо Всевишній створив людину, але сама собі людина звіт має скласти: нащо живе? Колись учений люд малюватиме піќраміди такі хитромудрі, де знизу значитимутьќся простецькі, як і для тварі, потреби - "їсти та пити", а на вершині, напевне, малюватимуть вони слово коротке, значенням доволі розмите, та всім зрозуміле: "щастя". Має людина до нього шкрябатися, аж нігті до крові ламатимуться та облазити будуть, має все життя полювати за ним, нез"ясованим, невизначеним і до кінця не пізнаќним, неосяжним та рідко досяжним. І не знайќти на землі таке злато-срібло, аби купити його, не спекти калачів, аби на них виміняти - то все
      марево, що за благо-хабар хтось та колись здатен його здобути...
      Ще один гість навідувався до тебе, неголосно так балакав та переконливо, навіть руки твої брав у свої долоні, мов відігріти хотів із кам"яного вікоќвічного холоду.
      - Покайтеся, пане Братковський, дітей поќшкодуйте та онуків, - спокусливо шелестіли слова. - Як нездатні в душі, то хоч слово одне покаяння вимовіть. Чи перетрудитеся з того? Але стільки зате ще доброго зможете на сім свіќті зробити. Ваша ж книга "Світ, по частинах розглянутий" навіть досі не викуплена. А хто вгадає, чи творіння пера Данила Братковсько- го не згадуватимуть і не цитуватимуть через два або три століття? А скільки нового ще наќписати могли б. Ви гадаєте, що хоробрість та лицарство явите? Марне думаєте, насправді то боягузтво, боязнь взяти відповідальність за ще не написане та за добрі діла прийдешні. Віддати себе хробакам найлегше.
      Ось так, - мізкував ти, не перебиваючи гостя, - тобі дають відвертого хабара, рідкісного при тому; не міддю, знову ж таки, сріблом-золотом чи маєт- ностями, та мідь із часом позеленіє, стемніє срібло, а золото загубиться чи відберуть, - ні, найціннішу лапувку підсовують ненав"язливо - життя. І зуќсиль докладати не треба, одне лиш слово сказати чи кілька слів - зате тішитись будеш у весну рілќлею ранньою, що маревом хвилююче замерехтить, рукою махатимеш буслам, що повертаються з преќдалеких країв, та радітимеш, що бузьків цьогоріч побачив уперше на крилах, бо сидячого вздріти - на хворість прикмета. Не перелічиш, скільки раќдостей є простих і нехитрих, а до хробаків, як ляќкає гість, ще знайдеться час.
      Тобі зараз дають звичайнісінького хабара, ла- пувку - маєш душу за нього продати. От тільки чи дозволяв Всевишній схожий ярмарок, гендель подібний? І чи сам поважатимеш себе, аж доки в труну впакують?
      Гість, між тим, певне, з холоду і незвичної сиќрості щулив мерзлякувато плечі та посинілими гуќбами напівшептав:
      - Гординя велика вашою душею заволоділа... Зрештою, то не моє життя, і з чого б то маю ним перейматися? А то я перед вами, наче перед ново-обраним Папою Римським. Пам"ятаєте, як новий Папа вступає в собор Святого Петра, то перед ним, аби вистояв житейським спокусам, тричі спалюќють паклю і приговорюють:
      - Sic transit gloria mundi! Святий отче, так миќнає слава мирська!
      - Та пакля, однак, не перешкодила отримати папську тіару Климентові VII, а насправді відоќмому бандитові Робертові Женевському, - всміхќнувся спроквола Братковський. - І морському піратові Балтазару Коссе стати Папою Іоанном ХХІІІ - обоє підкупом досягли свого...
      Двояке якесь почуття виникало в Братковсько- го до цього дивного, дещо їжакуватого, непрохаќного гостя: він і сердився на нього, бо хто давав йому право доволі безцеремонно копирсатися в його душі та давати нікчемні поради, але так само
      обеззброювала безперечна щирість, непоказна не- байдужість до його, Данилової долі.
      - Я не знаю таких слів, які вашу могли б здоќлати упертість, - мерзлякувато втягував голову в плечі гість. - Мені залишається побажати тільки стійкості й витримки тамплієрів. Як вам моральќно, так їм у злоті чималенько заборгували сильні світу цього. Бо завдяки бездоганній чесності риќцарям того ордену купці довіряли перевозити та охороняти в найнебезпечніших місцях величезні цінності, а королі та папи не боялися брати у борг.
      - Превелике мерсі за побажання, - Братков- ський уже не збирався навіть приховувати злої іронії. - Рицарям тим віддячили вельми щедро: король Філіпп IV Красивий, який заборгував їм хмару коштів, орден вщент розгромив, попередньо зговорившись із папою Климентієм V - більшість рицарів спалили живцем. Ви цього мені побажаќли?
      - Я не прийшов теревені правити, - рвучко зіќрвався на ноги гість. - Ви маєте намір себе рятуваќти чи ні?
      Він десь зустрічався з цим чоловіком, - думав Братковський, чимось - голос його знайомий... Але він не має що у відповідь відказати - тільки головою крутнув, мов нагло зуб заболів.
      - Жаль, - гість наче з протяжкою шаблею рубоќнув.
      От і все, чоловіче, не гродський суд і не військо-вий, ти сам собі підписуєш вирок. Але ти просто не можеш інакше, бо той, хто хлібом усіх годує, люд твій робучий, не лише гідно не пошанований, а ще
      й упосліджений - панщина знову після року тисяќча шістсот дев"яносто дев"ятого на землю твою вер-тається... І ти не зможеш переписати вже подавні свої рядки:
      Гей, світе, світе!
      І що ти умієш?
      Наївсь, напився, мов вітер, шалієш,
      Шумиш, деркочеш і все
      розкидаєш,
      А хто годує,
      того зневажаєш...
      Що казати про хліб, коли навіть душа і віра по-топтані, - думалося Данилові, - ось уже чверть віку, як православним братствам (а він і предки славні його до Луцького завше належали), забоќронено виїжджати навіть за межі Речі Посполиќтої - аби, мовляв, не спілкувалися вони з Констанќтинопольським патріархом. Чи щиро у тих, хто заборону ухвалював, звучать слова із молитви, якій уже тринадцять з лишком століть - по Нікейсько- му і Константинопольському Вселенських соборах: "Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів." Завше тобі здавалося, що слова ці людині підказуќють, аби жити належало у вірі, в якій зродилася, бо істинно одне хрещення на прощення всіх провин.
      То колись, як тебе вже не буде, всі віри згадаќють, що вони гілочки, які одним коренем живќляться, і тоді зникнуть чвари та забуяє розкішне дерево Християнства.
      І коли тебе на суд повели той військовий, то вже не доводилося несподіванок там чекати, видавалоќся, вирок у суддів на лицях був виписаний:
      "У справі між публічним обвинувачем, його милістю Андрієм Клодницьким, позивачем, і його милістю паном Братковським, що перебуќває в ув"язненні, відповідачем, суд військовий, вислухавши подальше звинувачення, підкріплеќне листами, творами та іншими доказами, а також і захист звинуваченого, і точно обміркуќвавши всі обставини справи, постановляє:
      Оскільки шляхтич Братковський відмовивќся представити свідків, незважаючи на дозвіл та принуку з боку суду, і цим вчинком доказав очевиднусвою участь у зраді козацькій; оскільќки при тому він визнає, що в Києві та інших місцях у Палія, де був з ними разом і Самусь, і що в останній час він вертався із Хвастова; так як твори його про грецьку релігію, з листів та інших документів, писаних рукою обвинуваќченого та знайдених при ньому, коли він, уникаќючи зустрічі з нашим військом, був захоплений переодягненим передовою сторожею, то очевидќним стає, що він їздив в Україну, маючи бажанќня помститися за навернення в унію грецької релігії..."
      Господи, - думалося Данилові, - ці крючко- творці, схоже, все моє життя тужаться в одне реќчення вкласти. Ще й дивляться на мене, як на звіќра диковинного: як же, досі вони сотнями хлопів на палі саджали чи відправляли на шибеницю, а тут вперше шляхтич їм втрапив...
      "...в унію грецької релігії, яка милостію Божою прийнята в єдність і під покров католицької церкви, і повертаючись звідти, підсудний запалив сильніше, ніж можна навіть було очікувати, на користь Палія і Самуся народ та чернь козацьку, і без того завше схильну до невірності Речі Поспоќлитій, і спонукав ону до жорстокого повстання проти тієї ж Речі Посполитої, викликаючи в ній співчуття до віри, начебто гнобленої (чого наќсправді немає) поляками;
      то потому суд вважає необхідним піддати зви-нуваченого тортурам через ката, аби чіткіше розкрити всі богоненависні дії підсудного і виявиќти, хто ще був причетним до цього безрозсудного вчинку;
      суд ухвалює, аби він негайно відісланий був до магістрату і там тортури відбулися в присутќності писаря, присяжних магістратських і війќськового судового обвинувача".
      Прости мене, небо святеє, - молився Данило по- думки, - дай сили, високий Отче, це випробуванќня витерпіти. Відомо ж усім, що при такій ухваќлі допит тричі ведуть: перший раз вірьовками на дибі розтягують тіло, в другу чергу живцем його печуть, свічками при тому числі, а втретє припаќлюють уже та водять по тілу залізом, розпеченим до червоного...
      Олег ніяких газет не читав. Виняток станоќвила лише районка. У ній він пробігав очима єдиний розділ - некрологів. Олег усе думав доќжити до часу, коли видрукують про Баксютенка повідомлення.Але очікувана публікація все не з"являлася...
      Цього разу впав йому в вічі поряд із некролоќгами чималий матеріал під заголовком "Новітні пригоди Остапа Бендера". І він уперше взявся чиќтати текст, обачно, з пересторогою тримаючи папір у пальцях, певне, аби фарбою не забруднитися.
      "Вкотре доводиться звертатися до невмирущих героїв Ільфа та Петрова - Остапа Бендера, мадам Пєтухової, Козлевича та інших.
      У нашому місті є свій Остап Бендер - підприєќмець Денис Поліщук. То його розкішне авто вишиќває нашими вулицями, то в його магазинах завше завищені ціни.
      Податкова міліція при черговому рейді вже ви-являла на складі Д.Поліщука серйозні порушення чинного законодавства, які він, проте, намагався безуспішно оспорити у суді. Проте наш суд спра-ведливий, він не підтримав шахрайських фантаќзій.
      Натомість Д.Поліщук, аби приховати кінці у воду та уникнути відповідальності за свої проќтиправні дії, організував "напад" на власне підќприємство. Слідство не підтвердило цих хитрих домислів, водночас звернувши увагу на халатне
      ставлення до охорони та збереження матеріальних цінностей.
      А недавно він такого викинув коника, до якоќго не здатен додуматися і сам Остап Бендер. Аби не платити податків, Поліщук "документально" влаштував... власну смерть. Фотокопію свідоцтва про це нижче друкуємо.
      Отож, шановні земляки, як побачите на вулицях нашого міста підприємця Поліщука, не лякайтесь, будь ласка, то не мрець піднявся із могили, то но-вітній Остап Бендер гасає на модерній "Шкоді".
      Добре, що хоч підприємство його перейшло у пристойні руки.
      Слід сподіватися, що шахрайство самопального комбінатора, дотепна форма ухилення від податќків дістануть належну оцінку наших славних пра-воохоронних органів".
      Олег зателефонував Денисові.
      - Там у районовій газеті западло чергове. Прочитай-но, бо щось заковиристе вигадали знову проти нас.
      - Бачив я їх у тапочках відомого кольору, - буркнула невдоволено слухавка. - Аби озеро, а жаба знайдеться, щоб кумкати. Я читаю переклад листа Братковського, то неспівмірно достойніша трата часу.
      Наступного ранку, ледве прочинивши чомусь не замкнені двері свого кабінету, Денис приріс до по-рога.
      В його кріслі сидів незнайомий молодик зі стриже-ною головою і поглядом молодого удава натщесерце.
      - Ви... хто? - долаючи раптово набіглу гикавку, перепитав Денис.
      - Я тут директор тепер, - розпливалася плото-любна посмішка на м"ясистому лиці. - А ти що за підер? - і він неспішно почав набирати номер на власному мобільнику.
      Вже як сідав у свою десятирічну "Шкоду", на яку такі завидки брали автора районової публікаќції, то почув Денис сирену міліцейського авто, що швидко наближалося: він різко розвернувся і, доќдавши газу, рвонув у протилежному напрямку.
      Олега взяли просто на вулиці: з істеричним галь-мовим виском, лякаючи перехожих, спинилась ав- тівка, двоє міліціянтів на нього впали шуліками, хіба крила не лопотіли; ті самі руки мішком карќтопляним пожбурили його в камеру, і він, перекоќчуючись, боляче вдарився в протилежну стіну.
      Майор із недбало приклеєною, для показу підсо-лодженою усмішкою, зайшов майже відразу:
      - У вас та ще однієї дами є відомі вам диски чи флешки. Віддаєте - і двері звідси відчинені.
      А в міліціянтів справді з металу кігті, поворуќшив Олег зболеними плечима, кривлячись та розќминаючи тіло:
      - Не знаю ніяких дисків...
      - Ви не цнотлива дівка, і ніхто вас умовляти не стане. Пошкодуєте.
      По майорові на хвилю запала тиша, а тоді щось гримнуло над головою, затріщало та заверещало. Від несподіванки аж пересмикнуло Олега, доки не втямив, що то на всю міць верещить невидиќмий звідси динамік. Бряжчала і пританцьовувала чайна ложка в казенній алюмінієвій кварті, стіни двигтіли, видавалося, що не витримає і почне сиќпатись штукатурка; єдино, на кого не діяла та гоќлосна музика, то на тарганів, якихось особливих, тарганів-мутантів, що втішено виповзали десь з-під плінтуса і пересувалися шеренгою, як ви- муштрувані солдати.
      Олег, затуливши долонями вуха, очима шукав і не міг знайти того горластого динаміка, аж доки
      не здогадався, що дикі звуки ці вириваються з-під решітки на стелі, схожої на вентиляційну.
      Динамік горланив пісню: Олег колись чув уже її, чув у машині - всміхнувся було і перемкнув тоді хвилю; зараз же не перемкнути, металева горлянка потойбіч бетонної стелі; чи мембрана диќнаміка відійшла, чи спрацьована просто, тільки вона деренчала так, що майже забивала мелодію. Але слова здебільшого можна було розрізнити, прокурений із хрипотою жіночий голос нарікав на зрадливість коханого, картав його і тішився інтеќлігентною карою, достойною такого ніжного і треќпетного почуття:
      А я его по морде чайником...
      Пісня завершувалася і починалася знову і знову із першої строфи, тож Олег поспіхом відірвав знизу шмат сорочки та позатикав вуха, але те не сповна рятувало. Дикі звуки, наче голками, впивалися в кожну клітину, всього його немов обмолочували. Олег розумів, що про полегшення марно благати, чи буде він бити у двері, чи ні - однаково його не почують, швидше, навпаки, як буде можливість, то гучності хіба додадуть. По годинах кількох він почав боятися, що збожеволіє; наприкінці дня у видінні він уже бачив себе десь у краях африканќських: б"ють голосно бубни, він голісінький весь, тільки з пов"язкою на стегнах, навколо багаття виќтанцьовує з десятком інших, таких, як сам, чорќношкірих - зриваються викрики несамовиті час від часу під бубнів акомпанемент.
      Пізно ввечері було наче заснув, насправді ж впав у безпам"ятство. Наглядач, що незмигно спостеріќгав у вічко, хлюпонув на обличчя відро води. Вже під досвіток він не міг навіть пальцем поворухнуќти, стан амеби, протоплазми кілограм сімдесят - все частіше втрачав свідомість і частіше з відром з"являвся в камері наглядач.
      Майор зайшов зі знайомою вже приклеєною усмішкою, в якій зараз у домішку було трохи єхидства, а більше все ж торжества:
      - Тепер пригадав, де диски?
      Втомленим, як випраним та ретельно викруќченим, Денис повертався з неблизького рейсу і на місці, де втрапив у аварію, сперш притишив з обачності хід, а врешті й зовсім спинивсь на обоќчині. Йому хотілося просто, поклавши голову на кермо та скло дверцят опустивши, на хвилю розќслабитися, скинути напругу, як скидають із пліч за раптового потепління вже не потрібну, на очах обважнілу одежину. Хвостатою кометою, то наќближаючись, то по витягнутій дузі віддаляючись, кружляла думка, як висмикнути Олега з пазурів СІЗО. Він підсилав до слідчого кілька разів надійќних людей, і ті, прослуховування остерігаючись, малювали на папері круту цифру з рядочком апе-титних нулів, але слідак, облизуючи з жалістю спраглі та пересохлі губи, тільки головою журно крутив, упівголоса видихнувши: "Бакс"...
      Раптом хтось постукав по капоті авто, і Денис підняв голову: біля машини стояв чоловік у якоќмусь дивному одязі. В довгому, аж за коліна темно- червоному кунтуші з сукна недешевого, з коміром відкладним та рукавами прорізними незнайомець у першу мить видався навдивовиж знайомим - Деќнис тільки спантеличено повіками кліпав, доки не спала відгадка, раптова й жаска, від якої спина враз похолола. То був наче він сам, точнісінько ген такий, якби в дзеркало на себе дивився, тільки в цьому незвичному, певно, давньому одязі.
      - Нащо ти тут? - раптом спитав чоловік, питав швидше сумом в очах, ніж голосом.
      Що те значити має - розгубився було Денис, нащо спинився тут, за словами Олега, в просторі цьому химерному, багатовимірному, в загадковоќму вельми, де крізь стіни можна проходити, як фантазують бородаті вчені, де віддаль долають думкою, а в часові мчать, як у метро, на потрібних спиняючись станціях; чи нащо на світ з"явився, що йому дати повинен, змінити або вберегти?
      - Чи ужинок є добрим? - знову питав чоловік, роззирнувшись на стерінь пшеничну, яка вилисќкувала обабіч під сонцем, що на осінь хилилося.
      І знову не міг Денис втямити, чи то врожаєм чо-ловік переймається, чи ужинком за ті літа і столітќтя, що пролягли між ними.
      Про ужинок з полів він небагато може сказаќти, бо не тим клопочеться ділом, а ще менше про жниво минулих століть... Чи ним засіки вщерть виповнили, чи, перестигле, осипалось зерня вже почорнілим або трухлявіло і пліснявіло ще в коќлоску - чого було більше? Він, звісно, мав свою думку, що профукано ті століття і марне тицяти пальцем у сусіда зліва чи справа, мовляв, жаќдібність їх заважала тому жнивові дати лад, то вони, безсердечні, столочили лан. Чому тоді з ціпком у руках на межі не стояли чи з косою або просто з кілком - побоявся би зайда. Неправда, ніколи в душі у нього не буде певності, бо силу природа дає тому, хто боронить нажите своїм горбом.
      А ти сам, кравчику вельми хоробрий, як би поќвівся, коли б отим неіснуючим досі, математикаќми вигаданим метрополітеном уявним, висадили тебе раптом у ті часи: чи зміг би покинути хай не-величкий, але дохідний маєток, ситі й безклопітні дні, приємні гостини у приятелів та сусідів, лови захоплюючі мисливські? Зміняти натомість їх на ризик смертний, - заради дивних таких понять, як гідність людська та віра, речей, яких на жад- нісіньких вагах не зважити і міркою будь-якою не зміряти?
      А ще якби та гідність і ревність у вірі в душі кожного вкоренилася міцно, в дядька отого, що без зайвих мук совісті чужий овес підпасав і шкаќпу якого забрав зі злості Братковський, або в тих його дядьків, що перед поїздкою до Палія в халепу для них негадану втрапили...
      Напередодні якраз ті дядьки у маєтку Братков- ського збіжжя в мішки насипали, бо мав прибути єврей-перекупник, тож зговорилися хитруни нічќчю зерна поцупити дещицю. А двері міцні були, і замок надійний, тож дядьки у шпихлір, видерши дошки, через дах залізли. Один мішок вони витяг- ли, другий, вже й п"ятий на вулиці, сьомий, - та ще би з мішечок хотілося, бо розвидняється, а так долоні на дармівщину чешуться. Коли ж спустиќлися вони з тим останнім, то й остовпіли - наче лиќзень злизав усі мішки попередні...
      Хрестилися перелякані чоловіки з того дива, бо без нечистої сили таке нізащо й ніколи статися не могло...
      То вже потім усе вийшло наверх, як на воді олиќва: досвітком їхній сусід Гаврило по дрова їхав у ліс, коли ж глядь, під шпихліром нічийні мішки стоять. От він їх швиденько у віз - і гайда...
      Треба ж було, щоб якраз у ту пору Данилів екоќном нарвався, цікавитися став, що то Гаврило у ліс везе - так і тих двох злодюжок ненароком виќрахували.
      Чи готовий будеш, Денисе, на ризик іти не лише задля душ світлих, але й тих, що втіху від крадеќного смакують, душ покривлених і покороблених, що відшкрябувати ще потрібно немало, прати, від- білювати та сушити?
      - Нащо ти тут? - ще раз перепитав було чоловік цей дивний, вельми схожий на двійника.
      І видалось цього разу Денисові, що питав він про ті літа, що так рясно шумлять за спиною. Чи у ноші, яку кожному доля наказала нести, є за минувшину люду твого відповідальність, чи схоќжий ти швидше на зерня бур"яну випадкового, що під парканом чужим зросте не потрібним нікому стеблом, над яким хіба інколи пес приблудний підніме ногу? На очах у Дениса виросло цілісіньќке покоління ґонорових князів комп"ютерних, пласт цілісінький технічної інтелігенції, що освіќченістю своєю хизується, узвичаєне слово тутешнє все англійською вивертаючи - була Проня Проко- півна затурканою і напівнеписьменною малорос- кою-росіянкою, а тут раптом в манірну англійку перевдяглася.
      ...Ще Денис озватись хотів до цього дивного чо-ловіка у кунтуші, але попереду авто вже не було нікого, тільки машинне скло мерехтіло, наче у зливу, і мерехтіли, згинаючись та переламуючись, дерева.
      Помирала матір Баксютенка важко.
      Коли зовсім непереливки стало, син відвіз її, по-синілу, в лікарню. І вже третю добу, вдень і вночі, хвору мучили немилосердні болі, їй капали най- сильніші наркотичні препарати, але й вони не давали рятунку: матір кричала в безпам"ятстві, металася, в маренні своєму втікала від когось та відбивалася - лікарі та медсестри від перевтоми падали з ніг. Врешті вони, зі страху перед всесильќним тутешнім начальством, просто робили виќгляд, що клопочуться коло хворої; їхній досвід та десятки смертей, які судилося бачити в лікарняќних стінах, невідпорно казали, що людині цій уже давно за всіма медичними приписами та законами переступити пора отой останній поріг. Але страх їм нітрохи не заважав перешіптуватися:
      - Хвору не тілесний біль допікає...
      - То якісь видива, жахи ввижаються.
      - Певне, вона не ліпшою за сина була.
      - А чого ж, не тільки яблуко від яблуні. По плодові теж судити можна про дерево.
      - Може, кричить так, бо по душу її прийшли?
      - На магії начебто зналася. Не одному, плескаќли люди, вдіяла шкоду.
      - А ще казали, що то бабуся, відьмачкою яку теж поговір нарік, їй перед смертю те передала.
      Третьої ночі, як за вікном тиха й сумирна погода стояла, раптом почало завивати у вентиляційних трубах, чулося, як дрижали вони й усе гучніше деренчати ставали, згодом гупати хтось по стелі
      взявся, дивуючи медсестру чергову, бо ніхто там ходити не міг, палата ж на другому поверсі двопо-верхового корпусу. Те гупання наростало, почало навіть сипатися зі стелі, а між панелей тріщини чималі побігли; врешті труби завили так моторошќно, що медсестра, перехрестившись нажахано, не витримала і побігла кликати чергового лікаря.
      Вранці після обходу, коли прийшов син, самі медики завели мову, що людині якось треба допо-могти померти, було б то у випадку даному найгу- манніше, але всі балакали напівнатяками здебільќшого, і кожен боявся вимовити те єдине слово, що замерзло і не відтавало у більшості на вустах.
      - Хоч вікно відчиніть, може, легше душі тоді ві-дійти, - медсестра щось чувала таке від старших людей.
      Попри нетеплу погоду, всі три вікна відчинили навстіж.
      Раптом почулося якесь лопотіння, на крил пта-шиних схоже, до того ж розмахом крил немалих, і через хвилю в палату влетів величезний крук, за ним другий, такий само чорнізний із пір"ям розкомшаним: один усівся було безцеремонно на тумбочці, а другий, змахнувши здоровенними крилами, аж вітер по палаті пішов, на підвіконня опустився відразу. Перший роззирнувся насампеќред, мов оглядаючи скептично присутніх у палаќті, до чого вони, мовляв, тут вони зайві; другий же крук, настовбурчивши войовничо пір"я на шиї, крикнув пронизливо так, що в присутніх похолоќла шкіра, - десь там, на вільному просторі крик такий, може, й не лячний, губиться й глушиться
      обширом, тут же від нього мов серце хто стис ле-щатами залізними.
      Враз, немов по команді, обоє птахів зірвалися з місць і з безкінечною злістю кинулися один на одного; вдарившись грудьми, падати почали додоќлу, та не впали, обоє вивернулися якось, знову на крила зірвалися і знову одне одного стали грудьми таранити.
      Заціпенілі, загіпнотизовані, правцем узяті меќдики тільки очима зачаровано поводили, як меќтаються птахи палатою, дужими дзьобами одне одного лупцюють, силячись усе поцілити в маківќку, - тільки пір"я зривається і повітрям ширяє, наче хто подушку розпоров і висипане від безді- лля роздмухує; круки билися не на жарт, і темно- червона, швидше, чорна їхня кров уже виднілася великими краплями на світлій долівці; вививаюќчись у повітрі, аж нажахані люди присідати час від часу мусили, дужими крилами перекидали всі банки і склянки на тумбочках, додаючи до лоќпотіння крил несамовитого крику, ще й дзенькіт осколків скла...
      Наполоханою зграйкою медики збились у кутќку палати, час від часу ухиляючись від більших та менших крил, бо вже й кажани заявилися не- відь-звідки і чорними блискавками вививалися у повітрі.
      - Вона не помре ніколи, - боязко перемовлялиќся медики. - То, напевне, ота недавно відкрита інќфекція, якось латиною так кумедно звучить.
      - Кажуть, життя з нею нестерпне, але й померти також не дасть.
      - Ті мікроби, по телевізору чув, єгипетські архе-ологи з необачності в світ пустили.
      - А я читав, що НЛО винувате...
      - Байки це все. Насправді з військової лабораќторії через халатність добро те випурхнуло. Точніќсінько, як грип пташиний.
      - Бацила серйозна. Цілісінькі міністерства обо-ронні переводять на захист від неї.
      Медсестрі ж подумалося, що з тих глибин, з того мороку безпросвітного інше просто нездатне було зродитися і в світ піти.
      Раптом у палаті стало темніти, мов наступали сутінки, а десь далеко ударив грім, доволі потужќний проте, бо відчулось двигтіння стін.
      - Та робіть щось нарешті! - вереснула медсестра несамовито, і всі повернули голови до Баксютенка, як-не-як, рідний син.
      Він наче чекав цього часу, все життя готувавќшись до нього, він шкірою зрозумів, що настали тепер ті хвилини, які звуть вирішальними, зоќряними чи ще там як: він неспішно підійшов до ліжка і рвонув усі провідки, що від хворої йшли до приладів, які помагали затухаючому так довќго життю, тоді вирвав трубки з крапельниці; писќкнув прилад кілька разів, став приглушеним і вреќшті зовсім затих, - але матір ще встигла схопити сина за руку.
      Він відчув несподівано себе зовсім новим, все постало іншим перед очима, він ще обмислить, що трапитися могло в цьому світі, в якому тепер він найголовніший. Відниньки має іти шпарким і ши-роким кроком, і байдуже, що там під ногами, бо
      не існує більше нічого, що було б правоможним не поступитися і не дати йому дороги.
      Не встиг так подумати, як в один голос скрикнуќли круки, і не войовничо вже, а як видалося, тор-жествуюче: дико залопотівши крилами, зіштовху-ючись у повітрі та гублячи пір"я, вони кинулися у вікно геть із палати, чорні блискавки кажанів теж змайнули у вікні та вмить пропали.
      Гість, що раніше приходив і каятись радив, по-рятунок підказував та руки Данилові відігрівав, не залишив його в спокої: знову заскрипіли іржаві завіси, і в монашому облаченні, опускаючи голоќву в дверях занизьких, чоловік переступив поріг. Данило душею знав, що в його становищі, за крок перед вічністю, гріх йому сердитися; не здужав, однак, себе стримати і роздратовано глипнув на непрошеного пришельця.
      - Я приніс вам листи від доньок, - від гостя не вкрився кривий погляд Братковського, але він не зважив на те. - Старшенька пише, хто ж їй посаг весільний зготує, як батька не стане. А з меншої, зі слів її, записали он коротко: таточку, не остав мене сиротою...
      І гість простягнув Данилові два невеликих па-перових аркуші.
      - Хто вас просив. - і не доказав Братковський у відповідь, закашлявся раптово, той кашель суќхий далебі не зразу вдалося йому спинити; з кожќним днем він рвав усе кріпше вже змучені груди, а вельми в останні, прикінцеві листопадові ночі та дні, коли сирість від непросохлих й за літо стін поќсилювалася до решти вологістю тою, що протікаќла крізь єдине відкрите завше віконце під стелею, протікала і додавала хворості сили.
      - Я сьогодні не шкодуватиму вас, - далі гість повів мову. - Досить із мене жалів, я вам правду у вічі змушений викласти. Вам не шкода дітей, бо любите себе найперш, себе коханого, гординею
      враженого куди більше, ніж простудою. Ваша черства душа не боїться навіть, що діти клястиќмуть такого батька...
      Де ж я його бачив і де стрічав, - силився пригаќдати Братковський і ніяк не був здатен. - Десь уже чув цей голос, цю інтонацію, зовсім таку, наче він сам розмовляв із собою. І навіть схожі слова були.
      - Ви себе дарма уявляєте отаким лицарем, що заступається за принижених та упосліджених, - не зміг приховати збентеження в голосі гість. - Насправді, як кат відрубає по черзі вам руки, ноги і голову, а потім і решту тіла сокира поділить на кілька частин, то не залишитесь у пам"яті лицарем чи якимось ще там героєм. Ті, що судять сьогодні вас, матимуть достатню силу й можливість бунќтівником звичайнісіньким виставити, злочинцем дрібненьким, розбійником, що на відлюдних доќрогах подорожніх перестрівав та оббирав до останќньої нитки. І ви вже не зможете ані виправдатися, ані слова у захист сказати.
      Боже, ну що це таке цей чоловік балакає, - не зміг сердитися Братковський на гостя, немолодоќго вже, зсутуленого. Навіть, видавалося Данилові, чи то горб у нього росте, чи, єхидничав подумки, крила. Братковський сам ці слова, ці думки в гоќлові перебрав не раз і не два, сидячи у кам"яниці Любартового замку.
      - Я себе в лицаріне писав, - якось знічено відпоќвів Данило, - і ніколи зависоко та ґонорово вельми себе не цінив. Але я пам"ятаю Нагірне Слово: Блаќженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене... Та й взагалі, чого вам сюди ходити, теж мені ангел-охоронець самочинний знайшовся, нащо я вам.
      Гість усміхнувся якось втомлено, десь гіркота проступала за тим мимовільним усміхом, немов вимовлене Братковським кожного разу завдавало йому страждань.
      - Доля моя така, - гість підвівся і направився до дверей, упівголоса ще на ходу докинувши: - Яка печаль, яка печаль.
      На якусь мить Братковському стало шкода не себе, а цього настирного гостя, що не своєю, а таки його, Данила, долею переймається - і не важить, хто він насправді такий. Зрештою, має він рацію: якщо глибше замислитися, розуму великого не по-требується, аби у світ пустити сиріт. Ти, Даниле, не здатен через свій ґонор переступити, тож кат відрубає голову, наче курці, і все - далі темрява, морок, кінець...
      А міг би справі своїй великій ще прислужитися, вже палає вся Україна центральна, полум"я йде неспинно на захід, Волині дісталося, вже он лісоќві козаки голови підняли, знову, як у не такі вже далекі часи, гуртується товариство, тільки цього разу не Запорозька, народжується тепер Лісова Січ. Забрані землі вертаються попереднім господаќрям, чи то більшим, чи меншеньким, а хто вертати не хоче, то козаки Палія враз наводили лад. Тобі ж, Даниле, показували, все переконуючи, аби на бік простолюду часом не надумав ставати, показуќвали ту скаргу, як вертали майно та землю селяќнам із маєтку Любомирських.
      "Року тисяча сімсот першого, місяця травня, тридцятого дня.
      У гродському управлінні, в замку королівського міста Луцька, переді мною Казімєжом Маліцкім, намісником на той час бурграфства Луцького замку та гродських луцьких книг завідувачем, представ особисто пан Олексій Лісецький, підлеглий вельмож-ної пані Маріанни з Потока Ляскової, столнико- вої київської, від імені тієї ж своєї пані, заявив та протестує... що пан Григорій Косович, межиріцький війт, з десятками козаків, як межиріцьких, так і від Палія на цей заїзд запрошених, цього ж року, тися-ча сімсот першого, квітня місяця, у самі Великодні свята, з десятками людей до міста Бєлілувків при-був, помічника старости, на той час призначеного вельможною пані Лясковою, вимагав до себе і майно відібрав; про ці ґвалтовні експульсії та несправедќливе відбирання майна протестуємо, просячи, щоб даний протест прийнятий був.
      Олексій Лісецький підписує власноручно".
      Отож полум"я справедливості вже палахкотить, тисячі йдуть звідусіль під знамено правди. І при-ходять не волоцюги, пияки чи розбишаки, добірне товариство збирається, люди освічені; такі, як ти, там теж знадобляться: треба так небагато, лише покаятися, хай і нещиро, хай і нелегких, та лиш кілька сказати слів, треба самого себе пересилити; зрештою, на війні як на війні, те каяття можеш вважати звичайнісінькою військовою хитрістю.
      Зважся, розум кричав, у тебе лише мить зали-шилася...
      - Стійте! - прохрипів через силу Братковський, як уже гість був на порозі. - Я подумаю...
      Гість обернувся круто, лице його сяйнуло, як буває поле сяйне, коли прожене набурмосену хмаќру вітер і вже сонця ніщо не заступає тепер; надія, що вмерла було, раптово воскресла.
      У Братковського груди хрипіли органом зі-псованим, тих два слова вартували йому немало труда. Якщо він так вчинить, то зрадить своїх поќбратимів, що голови непокірні кладуть десь коло Білої Церкви під орудою відчайдуха Самуся, відќвойовують Вінницю і Немирів, Котельню і Бихів, Шаргород і Дунаївці, Рашків і Хмільник... Він і на тому світі не зможе їм подивитися у вічі, а ворог лише потішено потиратиме руки: гляньте, вони таки продаються, як не за злото або маєтності, то за ще простіший хабар - життя.
      Тільки кості твої хрустіли на дибі, а від інших тортур тебе випадково хіба увільнили, від розпе-ченого заліза, що тіло палить живе - то їх що, ми-лосердя раптове спинило, гуманізм європейський чи загальнолюдські жалі схопили правцем? Ні, тортури спинили, бо боялися слідчі, що не витриќмаєш, помреш раніше від мук, і не встигнуть та не зможуть вони здійснити катівське своє лицедійќство, що застрахати повинне повік твоїх земляків.
      - Стійте! - органом зіпсованим прохрипіла по-ловина душі, але половина інша бунтувала і не ко-рилася.
      - Ідіть... - навіть не хрип, швидше, гарчання ледве розбірливе змогла видушити із тіла знемо- женого та безрозсудна і бунтівна частина душі.
      Він не мав більше сили й на слово, тільки рукою якось так показав, як виштовхують гостя силоќміць за двері.
      Ще помітив на підлозі Братковський пір"їну, якої досі там не було і яка невідь-звідки сюди поќтрапила, невеличка така, на голубину схожа; він нагнувся було підняти, та негадано подув вітру десь узявся, і пір"їна закружляла в повітрі, врешќті, зробивши коло, у віконці під стелею зникла.
      
      
      Машина, проминувши лісок, вискочила на розќлогі луки, де й окові, видавалося, ні на чому спиќнитися: тільки небо глибинно-синє та пожухла трава, що руділа місцями, - під смак осені, підла- бузнюючись, лаштувалася. І тут у перші хвилини Денис мимоволі притишив хід. Луки вже блякли по перших, негадано ранніх приморозках, бо ранќками під ногами тендітних льодинок чувся тоненьќкий подзвін, трави склякали, проте в полон осені здавалися тільки краями, а посерединці зараз біќліло й рябіло - стільки буслів разом, що перед виќрієм скучкувалися, не доводилось досі бачити.
      - Та це ж цілий буслиний народ, - з подиву аж схлипнула Орися, що на звірку із магазином в суќсіднє містечко набилась під"їхати.
      Між тим із народом буслиним щось трапилося, якась подія непомічена сталася, броунівське броќдіння лелек раптом почало невидимим диригенќтом впорядковуватися, і весь гурт багаточисель- ний чорно-білого птаства йшов у злагоджений рух.
      Денис не стримався, пригальмував, і вони обоє зачаровано спинилися край дороги.
      Найближчий від них лелека, ватажок, напевќне, витягнувши манірно шию, пішов по колу; його граціозний поступ, помах розгорнутих крил, еле-гантність у рухах вельми природна, невимушена і не награна, передавалися іншим бузькам; за ваќтажком все плем"я буслине доєднувалося поступоќво до танцю, вправляючись у хитромудрих "па" та творячи неймовірну, тільки птаствові саме цьому
      властиву пластику, - видавалося, з початком танќцю зазвучала мелодія, невидима для людини й неќчутна, зате для лелечого племені зрима і рідна...
      Що танок цей, думалося Денисові, значити може для душі пташиної? То прощання із краєм перед далекими голубими дорогами, небезпеками сповненими, чи то вдячність землі, яка прихисток давала їм та поживу, землі, де потомство побачило світ і тепер здатне саме міряти шлях зміцнілими крилами, дужими і тугими, що аж риплять об поќвітря прохолодне осіннє, вдячність землі цій, поќпри кривди, що не один лелека зазнав від людиќни - тому гніздо черствість людська поруйнувала, в того дурнуватий мисливець із рушниці паляв просто так, для забави; забулися кривди, і загоїќлись давні рани, а лишилось тепло, невихолонуле і незгасле.
      - А я думала, - сухо шелестіли Орисині вусќта, - що в світі цьому задрипаному вже й краси не лишилося.
      І вона мимовільно прихилилася до Денисового плеча, мов то справді був прихисток від життя, ко-лючого та жорстокого.
      Що з тобою коїться, чоловіче, - думав Денис, - стосунки з нею твої починалися із бридливості, тихої зневаги і погано прихованого презирства, та непомітно переросли вони в співчуття, що, зреќштою, неосудне, згодом десь зародилося бажання допомогти, а врешті все воно заразом загадковим несповідимим чином, як в одну ніч із відразливої гусені прекрасний метелик, перетворилося, пере-росло, переплавилося і перевтілилося в тендітне
      на позірний погляд почуття, але таке нестримне і всеохоплююче; іншого такого, знав напевне, доля йому більше не судить.
      Лелеки неквапом змахували злегка крилами, підлітали ледь-ледь над землею, а тоді плавно, наче у відеозйомці сповільненій, приземлялися знову з неповторним своїм буслиним шармом; ось двоє буслів кружляють одне навколо одного, киќваючи головами час від часу, немов кланяючись; по тому, розкинувши крила, на мить завмирають і довго-предовго дивляться одне одному в вічі; чи знатиме хто, про що ця мова пташина мовчазна: про мандрівку в далекі краї перемовлялися чи про вірність лелечу довічну...
      Отой мимовільний порух Орисин для Дениса був несподіваним зовсім, він здригнувся від того, напружився весь, аж гаряче стало чомусь у скроќнях; лелечий танець хіба посилив осінній сум, неќвідь-чому нагадав про його одинокість, безкінечну, як вихолонуле осіннє небо над головою, і згадка чулась та болісно, мов шпичаком хто низнув у заќдавнену рану; він знав, що не стачить у нього сили вдавати з себе дерев"яного, він не міг не відізватися на той порух.
      Вони, як в незапам"ятні роки безневинні діти ка-чалися в пожухлій траві, що пахла вітром і старим вином, час спинився для них і завмер, як завмирає ріка, раптовою кригою схоплена; вони були одні у безкрайому білому світі, такому ж безкрайому і без-конечному, як небо над ними - навіть звуки всі десь повтікали, лишився хіба приглушений клекіт леле-чий.
      Денис тепер знав напевне, де взяти вінчальне плаття для Орисі, він ще не питав і досі не думав навіть питати, чи вийде вона заміж за нього, все трапилось так негадано, як сніговий обвал у горах від єдиного пострілу необачного якогось мисливќця; колись "босоніжка" із траси, що за гонорар свій інколи мала хіба копняка від пройдохи-шофера, вона таки заслужила у долі істинно королівського весілля: він плаття з Парижа справжнісіньке заќмовить знайомому далекобійнику, карету зі Львоќва доставлять лафетом, яким штрафні машини доќвозять, а замок... замок у них є, справжнісінький, півтисячолітній на околиці їхнього містечка; то нічого, що лиш груди каміння по контуру замку лишились та ще в"їзна вежа з поруйнованим вхоќдом: він вхід самотужки якось полагодити зможе, а решту панно мальованими на брезенті прикриє.
      І настане той день, коли розкішна карета, що п"ятіркою коней баских запряжена, сивих у яблуќках коней, що землі під собою не чують, хіба ісќкрами крешуть із копит, під"їде до замку, і ось під фотоапаратів зблиски та клацання величаво схоќдить вона. Світить сонце, грає оркестр, і молода піднімається в замок, шлейф розкішний вінчальќного плаття юні пажі за нею несуть, і троянди під ноги весільній парі кидають гості, пурпурові троќянди встеляють шлях.
      Душею своєю, у ранній молодості обпеченою, Денис відчував біль Орисиної душі - тож хай збудеться хоч одна її мрія, і не важить, приќснилась вона чи в романтичній уяві ненароком спливла.
      - Полетіла б разом із лелеками, - напівпошепќки чомусь Орися мовила. - Аби з цього жабуринќня...
      - І мене не забудь, - у тон упівголоса він відкаќзав.
      - Десь на острів, не знаний зовсім, - від лелек відірвати очі була не в силі.
      - Острів Конг Оскар? - навздогад буряків, аби екзотичним похизуватися.
      - Холодом віє.
      - Атол Беллінсгаузена.
      - Не вимовлю навіть.
      - Острів святого Лаврентія.
      - Ні.
      - Острів Святого Матвія.
      - Надто грішна для нього.
      - Ланцюг Ратак.
      - Досить, що тут ланцюгами в"яжуть. Де так себе підкував географією?
      - На пиво студенти грали. У міста, острови або ріки - хто програв, той за пивом біжить. А острови Адміралтейства часом не вподобаєш?
      - Забагато вже тих, що в погонах.
      - Острови Галапагоські, - рився панічно Денис у пам"яті, бо вичерпувався назв заковиристих давќній запас.
      "Яке дивовижне життя, - чудувалася вона подумки, гладячи чомусь сьогодні не голену Деќнисову щоку; наче струм легенький долоню її поколював лоскітно. - Близькість із чоловіком, яку зненавиділа, гидилася навіть нею раніше, виявляється, зовсім інша буває, що ріднить цілќковито чужих людей, і то так ріднить, що вже нероздільним стає те єдине ціле"...
      - А то що за світ... гала... галапагоський? - Деќниса галавливо за вухо куснула.
      - Уяви не маю, десь там загубився в Тихому оке-ані... Навіть птахи з континенту нездатні туди до-летіти.
      Певне, то саме раз, подумалося Орисі з утіхою, якщо навіть птахам та земля недосяжна... Аби, го-ловне, і сліду людського не вздріти.
      - А ще там жар-квітка цвіте, - щось найшло на Дениса і понесло, він не знав уже спину, не боявся ані сентиментальним стати, ані смішним. - Розќпускається вона в пізні осінні ночі, куди зрідка ще, мов дивина, заблукують останні грози. Віщою стане людина, яка ту квітку здобуде, знатиме мову рослин і птахів, гадів і звірів... Жаль, що цвіте лише мить, ледве блимнути встигнеш оком.
      - Щастя кожне доля така спіткає, - видихнула злегка Орися.
      - Неправда.
      - Правда.
      - Здебільшого.
      - Не зуроч.
      - Мовчу.
      Вони зараз були тільки вдвох у цьому світі, де немає ані підступу, ані перевдягненої хитромудро у вірність зради, тут жлобство не зможе прикритиќся благодійності маскою; то був чистий, ретельно підметений світ, який нікому вони і нізащо не від-дадуть та який на всі блага мирські вовік обміну не підлягатиме.
      Ота постать у кунтуші, що вперше перед капоќтом його машини замерехтіла та на власного двійќника вельми скидалася, заявилась і вдруге:
      - Чи ужинок є добрим?
      Денис розгубився було, навіть більше, ніж перќшого разу, бо як питається за часи, що незмигно спливли відтоді, то не мав тут втішної відповіді. Не відкупився від жадібного сусіди Іван Мазепа, хоч вози натужно скрипіли від гетьманських даќрунків, не прихистився полою польського кунтуќша Павло Тетеря, фундуючи двір тамтешній, і не напружувався, щоб аж жили дзвеніли, сусіда-ту- рок у помочі Петру Дорошенку.
      Ще було якось пробував Денисп окопатися в книгах, чи не траплялось часом за любовні утіхи віддяки,хабара своєрідного. М"яв і скуб, мов при-блудну курку, імператрицю Катерину ІІ син ко-зацького старшини Петро Завадовський, та міністќром освіти став уже при царі Олександрові І.
      А пригодами парубка з чернігівського села Лемеќші, хутора Чемер, Олексія Розума переймався Денис, мов долею родича власного - у життєпис його пірнув, як у ставок, де в нескаламученій воді проглядається дно і кожен камінець на ньому вирізблюється чітко, хоча й місць там немало, в яких мули піднялися, і далі витягнутої руки годі щось видивитися.
      У цьому вимірі простору дивовижно переломлю-валося проміння, бо ж тільки дивом можна назваќти, як 22-річного пастуха сільського, мати якого збиралася милостиню просити, бачив небавом Де-
      нис у мундирі генерал-фельдмаршала. Його покої суміжні з покоями імператриці, він, хіба злегка повіки приплющивши, з гірким усміхом дивитьќся, як з його стола, у карти граючи, безцеремонќно золото на очах крадуть ті, кого звуть вершками людності, - он князь Іван Одоєвський набиває своќго капелюха золотими монетами і тихенько власќному лакею передає, що чекає в передній кімнаті; якби не правила пристойності, то смачно розрегоќтався б, як поряд із князем його обкрадає імените жіноцтво, гості його істинно дорогоцінні...
      А коли випало вирватися в рідні краї, то рідна матір не впізнавала сина у цьому вельми багатому панкові з екіпажем неймовірно розкішним: мусив роздягатися та родимими цятками переконувати, що насправді він син.
      Диво у цьому просторі чергувалося одне за одќним: як поїхала в Україну цариця, то козацька старшина переконала її відновити гетьманство, а наступного року - Київську митрополію, а ще наќступного - брат молодший Кирило став гетьмаќном...
      І тільки один раз Денис не був за мовчазного спо-стерігача в цьому просторі, він нервувався, йому криком кричати хотілося.
      Як убили коханці Катерини ІІ її чоловіка, то по-слала вона Михайла Воронцова до Олексія Розума- Розумовського дізнатися: а чи правда, що він був обвінчаний із покійною імператрицею Єлизавеќтою?
      Коли завітав із невідкладною місією гість, то підійшов Олексій до комода, взяв із нього шка- тулку з чорного дерева, сріблом та перламутром оздоблену. Він неспішно відкривав шкатулку під пильним поглядом Воронцова, що аж іскрився ціќкавістю, так само неспішно вийняв згорток папеќру, рожевим атласом перев"язаний, і підійшов до каміна.
      - Не роби цього! - противилося і кричало все у грудях Дениса, коли розгортав Розумовський паќпір із царським указом про визнання за ним титуќла Імператорського Височества.
      У каміні вогонь палахкотів досі сумирно, а тут раптом, мов на вітрові дужому, загуділо полум"я, злі язики його вививатись сердито стали, ще й шиќпіння почулося - чи то трапилося поліно сире, чи з іншої якої притичини.
      - Спинися! - кричав Денис, похапцем подум- ки вираховуючи, скільки добра могло б зробити Його Імператорське Височество, які при бажанні відкривалися шанси та виднокраї. Могла б зали-шитися непоруйнованою Запорозька Січ, не по-требувалося б їй одинадцять разів не зі своєї охоти міняти таборище власне, мізкувати, як на Рейн перебратися за намітками молодшого Орлика чи на Аляску за задумом Агапія Гончаренка, погляќди не в одного із сильних світу цього повернулися б знову до угоди у Гадячі. І тодіВелике Князівство Руське спільно з Річчю Посполитою та Великим Князівством Литовським стали б неподоланною перепоною між вічно голодним розбійним Сходом і зарозумілим Заходом; він не здатен був тільки підќрахувати, на скільки могил поменшало б та кладоќвищ на європейській землі.
      Розумовськй перечитував мовчки писане на паќпері, а тоді повернувся до ікон і розмашисто переќхрестився.
      - Ще можна уникнути лиха! - гукав Денис зне-силено, тільки ні Розумовський, а ні Воронцов його чомусь не чули, хіба дужче хитнулося, а тоді затанцювало полум"я у каміні.
      Поклавши хреста на себе, Олексій два кроки вперед ступив і кинув писане у камін - вогонь жовтим на хвильку став, бубухнув раптово, аж дим у кімнату пішов, а врешті загоготів зі злостиќвим вдоволенням.
      ...Дивно все-таки світ влаштований, - думаќлося Денисові згодом: - дари, бакшиш, хабарі та презенти, чи як там ще звуть їх, зовсім безсилі для доброї справи, навіть похіть тілесна, навіть для користі шкірної найвище і найсвітліше, що людину різнить від тварі. Тож якщо той бакќшиш тільки сходами зла проростає, то невже гомо сапієнс настільки тупий, що не здатен сам собі на поміч? Світ, у якому живемо, твердять в останні часи велемудрі учені, то всесвіт з одиќнадцятьма гіперпросторами, чорними дірами і проходами у мультивсесвіт. Може, тих, у кого вельми долоня свербить з голоду на лапувку, з цього схибленого світу на виховання відправити в правильний простір, якого біда ще не вразила, куди криводушшя не встигло вплестися? А якщо такі подорожі відлагодити досі не в силі, то чи не можна булоб за заявою власною, а не злісним уже рішенням суду мікрочіп спеціальний вмонќтувати, скажімо, у тім"я? Он одного автоінспекќ
      тора, поголос містом пішов, пілюлі якісь майже вилікували, і вже зовсім здоровий був би, якби не втрапив випадком у психушку...
      Дениса вели закованого, видзенькували ланќцюги похоронним дзвоном, сотні очей жадібного до жаского видива люду, тутешнього і прибулого, вп"ялися в його понуру статуру. Вітер із дрібним, мов пропущеним через сито, дощем гнав мокрою і слизькою бруківкою останнє листя, що дивом вберегло в ці прикінцеві листопадові дні розмаїті відтінки жовтого, червоного та бурячкового кольоќрів. Ця пізньо-осіння сирість час від часу рвала груди Дениса новим приступом глухого кашлю, загрожуючи гарячкою та супутніми з нею бідами, але те йому було уже байдуже. Бо жити лишалося тепер не дні, навіть не години, а лише кількасот кроків від замку Любарта, де досі ув"язненим був, до площі Ринок - там уже гудів попри нехитру поќгоду чималий натовп та хизувався кат перед приќбулим людом, нетерпляче походжаючи нашвидкуќруч змайстрованим дерев"яним ешафотом.
      От тільки ніяк він не міг зрозуміти: хто, чому і навіщо його, Дениса Поліщука, сприймає за шляхтича Данила Братковського? Ну, який він шляхтич, він барига звичайнісінький, що своїми невеличкими магазинами заробляє дещицю - і то, якщо пощастить або якщо хмари перевіряючих та контролюючих, мов навала жуків колорадських, той зарібок не обгризуть. А може, все це довкоќла йому лише сниться? Та ні ж, попри мжичку, він чітко бачить озлоблені лиця його недругів на узбіччі дороги, чує їхні втішені викрики та ухиќляється від каміння, що час від часу жбурляють у
      нього - один камінь таки влучив у плече, і аж зуби стиснути довелося, аби на радість цих недругів не виказати вельми скулкого болю.
      Тоді що ж це насправді? Невже трапилось те, що називали колись реінкарнацією, і стражденна душа Братковського волею випадку саме йому, ніќчим не примітному, цього разу дісталася?
      Між тим, усе менше лишалося кроків до площі Ринок, натовп гудів усе натужніше; з-поміж поќглядів люду, що на узбіччі, роздратованих, гнівќних та обурених, вряди-годи зустрічав і співчутлиќві погляди, з невимовним жалем, але їх було куди менше. "І оце задля них, що ненавидять мене та гучно вітають ката, я маю головою зараз накласќти? - гірчила раптово набігла думка. - То ж викінќчене глупство!"
      Але так само інша, цілком протилежна наплиќвала думка. Ті, задля кого він уже терпів муки на дибі, коли жили та кості в його немолодому тілі хрустіли, задля кого він іде під сокиру - не тут, їх неспівмірно більше за прийшлих сюди горлопанів, щоб кривавим втішитись видивом та на власні очі пересвідчитись у його кончині.
      Він був переконаний, що те, об чім благав Івана Мазепу, заради чого його кунтуш шляхтича опиќнився серед селянських свиток у Палія Семена, те неминуче станеться. І ще не факт, що саме його смерть має прискорити згадане настання вищої Справедливості, коли гідність люду, серед якого судилося вік прожити, пошанована буде.
      Марна смерть, ніким не оцінена, відрубані руки, ноги та голова, ще й решту тіла кат пошматує...
      Не марна смерть, бо ту справедливість на панќському блюдці тутешньому люду не піднесе ані зайда зі сходу, ні з заходу, гідність рідко якому наќродові давалась без крові...
      Чи може все-таки марно в могильну безвість іде, якщо співчутливих так мало з-поміж прийшлого люду, натомість свист ганьби голосистий далеко чутно, а ненависники плече у плече стоять і плюќють услід?
      А загалом, що відбувається в цьому просторі багатовимірному, в цьому дивовижному не вивчеќному зовсім світі, де віки тасуються, мов карти у довгих пальцях вправного картяра, де події, як світло в надколотому скельці, переломлюються і змішуються, багатоколірну картину творячи? І вчинки - чи то нехіть покаятися за участь у поќвстанні Палія, чи небажання сьогодні платити державному здирнику - то утвердження свободи душі, права не продавати ту душу чи дурість баќнальна, амбітна примха і нерозумні понти?
      Хіба досі не зрозумів, чоловіче добрий, що те зло предковічне, мов первородний гріх. Бо ж у Єгипті ще древньому, як фараони собі піраміди зводили, хитрі придворні тихцем будівельників підкупоќвували і в тих пірамідах потаємні кімнатки собі лаштували, - а раптом на тому світі дістануться швидше за свого правителя до бога смерті Анубі- са та ласки зазнають більшої? Неістотно також: продаєш власну душу чи купляєш чужу, гріх-бо рівновеликий. Юда Христа продавав за срібняків три десятки - срібла в тих шекелях, як рахував ти на жарт, за ціною сьогоднішньою хіба на доларів
      триста. То не Спасителю, то людство таку саме собі склало ціну...
      Ось і площа, до ешафоту десяток кроків, п"ять, три, один. Чи він має з чимось звернутися до приќбулих, чи не вартує навіть? Але ж ті, чиє серце так схоже б"ється з серцем його, не почують зараз, хіба, може, колись, як збіжать роки або навіть стоќліття.
      Кат неспішно здіймає сокиру, зблиснуло свіжо- заточене лезо, подув вітру відхилив край капюшоќна катового, і Денис іще встиг побачити його обќличчя, на диво знайоме, на Баксютенкове схоже чимось, а тоді на мить блискавиця сяйнула, неќймовірно яскрава, сліпуча.
      Денис здригнувся, мов на морозі, і відклав рукоќпис перекладу Братковського вбік. Він неспішно підійшов до вікна і відчинив його навстіж - ніякої мжички за вікном нема, утверджувався в силі свіќтанок, і мов під нечутну мелодію, в повітрі плавќно пливло бабине літо... "Та що ж це було? Дивний сон? Але чому так болить плече, якраз у тому місќці, куди вцілила каменюка?"
      Та ще залишилося кілька сторінок перекладу цього листа-заповіту лісовим побратимам, і він має таки сьогодні його дочитати.
      Лунко вицюкували сокири, вилітала з-під леза біла тріска, що пахла і досі, видавалося, невистиг- лою живицею, лунав час від часу перегук голосів чоловічих - на острові серед непрохідних боліт, де повновладною господинею почувалася хіба тлуста качва, виростала Лісова Січ, спадкоємиця Січі За-порозької. Визвольний клич Семена Палія, долаюќчи немислимі версти, котився і перекочувався поќлями, лісами і перелісками, і докотився сюди, аж у поліські пущі - ще та воля потребуватиме поту і крові, тож у глибинці Полісся вельми в нагоді кріпка фортеця стане.
      Денис дочитував переклад листа Братков- ського, ті рядки, певне, свіжу силу вливали у земляків Данила, хоча в поезії самого не заќвжди надії відсвічували кольорами вельми роќжевими, душа його десь і за виднокраєм уму-
      дрялася бачити, як напливають чорні й лихі, загрозливі хмари.
      Що це, о Боже! Гей, що воно, прецінь,
      Дивні на світі вчиняються речі:
      Королі, вчені, гетьмани ті смілі,
      Славні, достатні і рицарі вмілі,
      Чин коронацій, і сеймики, й сейми - Все пробігає, як звір у поземі.
      А наостатку, що має світ, згине,
      Землю запалить, в трубу небо звине.
      Крізь розчинене навстіж вікно чутно було, як на сусідськім дахові залопотіли спросоння крилами голуби, і перший горобець, ледве прокинувшись, цвірінькнув у сивий досвіток із ледь помітним по-дивом та вдоволенням. Ні, подумав Денис, ті чорні передчуття Братковський у час народного здви- гу не випускав на волю, він зачинив їх у власній душі, як у найміцнішій клітці, натомість верх брала особиста відповідальність: самому собі не злукавити...
      Світ ганить добрих, світ злих похваляє.
      "Чому так чинить?" - так кожен гадає.
      Світ нестатечний, вчиня з нами чудо,
      Ми - світ, брательку, це й чинимо любо.
      Таке ми робим, а світ винуватим,
      Особа винна, кленем образ, брате!
      А ще подумалося Денисові, що цей поет, козак і шляхтич на добрих півстоліття йшов попереду з тими ідеями, які знаменитими на віки зроблять Дідро чи Вольтера, був безперечним їхнім предтеќчею: хіба ж бо в одній строфі зустрічав він мотиќви, що "все у природі в вічному русі, все, що існує, колись виникло і колись має зникнути", як напиќше згодом Дідро, і так само "просвітити людей... цивілізувати дику країну" з мрії вольтерівського короля дона Педро... Задля забавки власної Денис порахував, скільки поезій у Братковського під одќнаковою назвою "Світ" - і знайшов у книзі їх аж дев"ятнадцять. Звісно, думалося йому, то не причу- ди випадку, не авторська лінь пошукати у заголоќвок щось зманливе, чудне та інтригуюче, в цьому свій смисл, в цьому потуга вглибитися у сутність, істинно по частинах розкласти, аби пізнати таке різнобарвне, поліфонічне, таке неймовірно складќне та дивне поняття - Світ. А ще можна додати низку поезій із близькою назвою: "Як судить світ", "Відміна світу", "Що є світ", "Світ - фарба", "Що вміє світ".
      Денис був певен, що сліди від ступнів Братков- ського залишились на ріллі історичній на багато десятиліть раніше, от тільки міць у хребті, у хаќрактері у них різна. Чи ж бо не відав Дідро, що як купляла бібліотеку в нього цариця Катериќна ІІ, у власній же книгозбірні бібліотекарем його призначала та на багато років платила вперед, то насправді душу його на хабар міняла? Чи ж бо інќший уже геній, Вольтер, був дитиною зовсім наївќною? Тож та сама цариця книги Вольтера наклаќдами неабиякими раптом почала видавати, хабар ненав"язливий отакий даруючи, запобігливо п"єси в театрах ставила, не стихали друкарські верстаќти, випускаючи твори його від маленьких броќшур до товстенних томів. Натомість Вольтер цю всеєвропейську блудницю бучно іменувати узявќся "благодійницею роду людського", "пресвятою владичицею сніговою", а ще то ангел, перед яким людству належить лиш благоговійно мовчати, бо "вище вона всіх святих, рівна вона Богородиці"-...
      Навіть із плином часу достеменно ніхто не скаќже, чи був Вольтер віруючим, а чи безбожником, хіба переказ кумедний і досі кочує. Коли до нього, що на смертній дорозі уже стояв, священик приќйшов і від нечистого відректися пропонував, то відказав, мовляв, смертник: "Не вартує зараз мені нових ворогів наживати".
      Але й інший дійшов переказ. Як помирав Вольќтер, то кричав несамовито, бо ввижалося щось йому неймовірно жаске - він бачив, напевне, хто по його душу прийшов.
      Нема пророка в своїй вітчизні: чого ж воно так, що чужі пророки чутніші, слово їхнє ваговитіше; ще Спаситель помітив те, сам пережив і поколінќням наступним помічене передав. Чого воно так, що наших пророків циклони та бурі історії по даќлеких світах порозкидали, їхні могили, як і могиќли гетьманів славетних наших, часто-густо лишаќються невідомими, а імена, що честь будь-якому народу зробили б, або в тундрі, у вічній мерзлоті закопані, або чужинцем лукавим привласнені.
      Денис із добрими завидками дивився на голуќбів за вікном, що безтурботно собі туркотіли і не знали й не відали адміністрацій, податкових міліќцій та державних інспекцій цін, - вільних птахів під вільним небом, і думав про перипетії химерні людських шляхів. Досить було Братковському на допиті плечима подивовано здвигнути: "Не знаю я Палія Семена, там не був", - і не для нього би кат сокиру гострив - зовсім інші стежки йому простеќлила б доля.
      Диво дивнеє: тим, хто повію брудну до Богороќдиці прирівняв, вдячні нащадки пам"ятники ґоно- рові поставили, а прах їх урочисто в Пантеон на-ціональний внесли. Тим же, в кого жили і кості на тортурах тріщали, бо гідність людську до останќку відстоювали і душею власною не торгували, не зреклися свого, тим забуття судилось на довгі віки. Чого воно так? Чого лише через три століття у крипті Хрестовоздвиженського храму кості Даќнила Братковського, Галшки Гулевичівни, Олекќсандра Мозеллі та ще низки славетних добрі люди від неслави порятували, тільки недавно з пороху та битої цегли, сміття та щебінки дістали та наќлежно пошанували?
      І не проклинав Данило Братковський цей світ мстиво, зовсім інше казав:
      Світе несвітній, один магніт з тебе,
      Хто стане близько, потягне до себе...
      Я не знаю, - думав Денис, - чи то просто химерќні думки, чи й справді душа Братковського втілі твоєму, немов в одежині черговій, чомусь опиниќлася... У тій зоні геопатогенній, в яку в"їхав ти на місці кладовища колишнього, певне, душа твоя на смертнім порозі при аварії захиталася та в якийсь інший простір випадком втрапила, в один із тих одинадцяти, про який лише в останні часи наука дізналася, в один із тих, де душі добрі оселюютьќся, в місці квітучім, в місці спокою, як у молитві кажеться, бо ж від Сотворіння молитва з наукою не розходилася, розділити їх - то спокуса злого й лукавого... В тому просторі, ще не дослідженому, душа здатна, наче бджола з квітки на квітку, переќлітати. Така душа не сприймає світу викривленоќго, світу центом або копійкою міряного, вона проќсто інше достоїнство має.
      В один час Денис навіть колекціонувати хабаќрів різновиди узявся. У Спарті, де начебто шануќвалася простота і скромність у побуті, недарма ж у переказі мовиться про спартанські звичаї, проте військове командування за золото легко куплялося ворогом, тираном острова Самос, а ще більшою мірою сатрапами Персії - через те й згиќнула Спарта.
      Через віки докотився вислів короля Македонії Філіппа ІІ: "Не існує таких високих фортечних стін, які не здолав би осел, нав"ючений золотом."
      Арістотель застерігав, що хабар державу веде як не до загибелі, то до виродження. У середні віки корупція - вже не поодинока здичавіла рослина, то розкішний і вельми барвистий луг. Підкуп робили рабами і табунами коней, жіночим тілом і діамантами, землею і чоловічими дітородними органами, бойовими слонами і палацами. І так Денис добрався аж до своїх часів, де платити наќлежить за чергу в дитячий садочок і школу, оцінку у вузі й робоче місце, за родильний будинок і місце на кладовищі, платити від народження і аж доти, коли настане пора віддячити за послуги патологоќанатома, без якого тепер не відбудеться погребін- ня...
      І що ж це дало? Не відкупився Іван Мазепа наќвіть валками хабарів, що натужно скрипіли, на північ прямуючи, не перевиховала нікого з судді лукавого здерта шкіра, якою стільця суддівського для науки іншим удекорували. За суворих китайќських порядків теперішніх по розстрілові чино- драла-хабарника сім"ї навіть рахунок пришлють за потрачену кулю - десять юаней. Якщо ж траќпиться збій, то родина листа заспокійливого невідќкладно одержить: "На жаль, страта вашого родича відкладена з причини відсутності патронів. Винні в халатності покарані, прийміть вибачення". І Деќнис таки вірив, що патронів могло забракнути, бо за останні три десятиліття якраз мільйон чиновќників, каже статистика, там розстріляли.
      То як же жити тепер, - не раз мізкував Денис, - якщо за віки і віки цієї біди зняти з себе не вдаќлося, немов проказою вражене, зішкрябати тіло зогниле, то що вдіяти може він один, комаха міќзерна у велелюдному людському потоці? Ніде не дінешся, числа кожного першого будеш носити "капусту" Баксові, мило йому всміхатимешся, неќнавидячи себе, безхребетність власну, інакше не прожити на світі. І не виправити той світ, якщо не вдалося цього за тисячоліття зробити. Ще не з такою потугою, не з такими можливостями марно силувалися.
      Дивне таке створіння - людина. За якісь заліќзяки, срібло чи злато там, щастя гадає купити, та заняття те вдячне так само, якби марево хто спроќбував наздогнати...
      Зрештою, у Дениса є ще один вихід. Якщо біду не здатен здолати, то просто не братиме участі він у цьому паскудстві, він, наче Пілат, умиє руки. Подайте рушник Пілата...
      І це, певне, найбільше, на що він здатен у цьому світі.
      Майор, уже літами підтоптаний, із залисинами поважними, що збиралися тріумфально повноцінќною лисиною стати небавом, пунктуально до Олега заходив кожну годину і задавав те саме питання. У відповідь Олег звично крутив головою, мов була вона на пружині, до того ж не вельми заведена. Через добу його, зневірившись, у загальну камеру перевели.
      Олег почалапав до нар, які йому вказали, і влігќся, немов побитий; у голові, у тілі всьому, в кожній частинці його все ще двигтіла музика з незабутнім приспівом, і те двигтіння, несусвітнє бряжчання, громи та виляски рвали, як видавалося, кожну клітину тіла, шматували її, розривали ізсередини.
      - За що, братан, та чи надовго? - з кутка переќпитав камерний старожил.
      - Нізащо, але трійку років обіцяли...
      - Не кажи так, братан. За нізащо п"ятірку даќють, а на три ще постаратися треба.
      Олег не мав сили не тільки про щось балакати, застрягало в горлянці слово окреме, тож він повер-нувся лицем до стіни і вдав, що заснув.
      - Новачок, он, бач, розпластався ганчіркою, - почув, мов крізь сон. - Хай звикає, бо тут контора ще та...
      - Вертухай ходить звіром, а про старших і мови нема. Хоч би майор оцей, гнида рідкісна... Кішка тут кошенят привела, то, казали, власноруч він живцем їх у кочегарці палив.
      Вилежуватися Олегу не випало, бо через годину знову покликали.
      - Ти чим, падла, займався? - позірну коректќність майора на перших допитах невидима хвиля враз цілковито злизала.
      - Я для людей клопотався. А ви?
      Доволі наловчено майор із помічником надягли йому "браслета" і прикували до батареї; майор тільки сопів та підшморгував носом. "Нежить хронічна, чи що", - чомусь набігла думка в Олега, наче йому саме зараз цим перейматися.
      - Ти куди, підер, писок встромив? - майор гоќворив чомусь надто голосно, наче окрім нього та помічника ще хтось мав бути у кабінеті. Боковим зором Олег помітив на столі диктофона. - Ти, падќла, підняв свою руку погану на шефа, єдиного, на кому тут світ тримається. Що на дискові чи флеш- ці? Де вони?
      "Цікаво, диктофон лише по службі чи копія заќпису ще й Баксові має належати?" - промайнуло в Олега.
      Він не міг, звісно, знати, що перед допитом цим майора викликав Баксютенко.
      - Ну? - не піднімаючи голови, блимнув невдо- волено. - Щось витряс у арештанта?
      - Порожньо, - обачно, аби не видати роздрату-вання, м"явся майор. Розумник який, подумав, іди сам спробуй, хрін надутий. - Я на совість стаќрався, вужем викручувавсь...
      - А ти вкрути йому так, щоб три місяці заїкавќся, - Баксютенко встав і пройшовся вздовж столу, з ноги на ногу перекидаючись осіннім, при доброќму харчі качуром. - Тут петрушка одна приховаќна - інформація тільки для тебе. Висякався я на
      той компромат, що на диску чи флешці у них, його інтернетом передати нескладно. І так само від ньоќго відкупитися, як два пальці обпісяти. Там дещо інше, ця курва винести препарат один хоче: то шкідницька вельми хріновина, через нього он Петќриченко в психушці сидить. Що хоч з арештантом роби, а вибий негайно, де те взяли паскудство. Бо навіть як переловимо утікачку, а напрямок її вже відомий, то надалі не убезпечимося однаково.
      Баксютенку не хотілося розбалакуватися, але він зримо бачив і розумів загрозу цього препарату. Якщо викличе він щось схоже на імунітет до ла- пувки, то надалі вже клерк не поспішить посвідку нещасну людині видати, він радше дулі горобцям за вікном сукатиме чи бомки в інтернеті глибокоќдумно збиватиме, зробивши для відвідувача заклоќпотаний вигляд. Фармацевтична фірма не купить лікаря, аби той радив хворому тільки в цій фірмі укол чи таблетку брати, з директором школи не доќбалакаєшся про бездоганний атестат для твого ле- дацюги-випускника, від даішника п"ятдесяткою не відчепишся, вдесятеро чи в двадцять разів довеќдеться штрафу більше платити. А тим, хто у кріслі владному, теж непереливки: дзуськи тоді прокуроќрові потелефонуєш на невгодного шминдрика відќкрити провадження або судді, навпаки, закрити... І навіть як ширше брати, то тільки одна шалама- ша-каша: за медаллю чи орденом у загальній черзі стій, хтозна-чим доведи, що ти вартий по службі підвищення, мало того, в міжнародних ділах теж нескладуха. Не підкупиш тоді чужого міністра, канцлера чи прем"єра, гавкне розвідка вся, бо на лапувці здебільш фундована, матч футбольний - і то правильно не зіграєш; так старанно вибудува- не світобуття і світобачення, зручне і звикле, рапќтом рушитися і завалюватися почне, ще трішки, ввижалося, і від кріпких в уяві мурів хіба стовпи диму та клуби пороху, що забиває подих, високо у повітря злетять...
      Майор однаково і на Баксютенка зараз злився, і на цього придурка, що допит витримати наївно гадає.
      - Я додам тобі, суко, охоти балакати, - майор, як упевнений нападник у футболі при кутовоќму, ступив два кроки розбігу і щомоці поцілив ногою в живіт Олега: того підкинуло, але, приќкутого, не завалило на бік; на хвилю він упав у беспам"ятство, тож помічник на обличчя бухнув води піввідра.
      - Ти навіть не здогадуєшся, що тебе тут чекає, - майор присів на стілець поряд із Олегом. - Зараз всуну тобі кип"ятильник у задній прохід і ввімкну у розетку.
      - В одного такого затятого там кип"ятильник чомусь вибухнув, - засміявся вдоволено помічник, якому не хотілось без діла лишатися.
      - Дурний ти, як ступа, - сплюнув спересердя майор. - Один диск ось-ось відберуть у тої сучки, що драпати думала через Зарічненські урочища. Другий, знаємо напевне, у тебе. Перетрясемо до макової зернини, та знайдемо.
      Олег уже прийшов до тями. Але подих забило, і він судомно, мимоволі підгикуючи, заковтував жадібно, ковток за ковтком, повітря.
      - А ще, як буде замало тобі кип"ятильника, то один кінець дрота причеплю до руки, до мошонки другий, обіллю всього водою та ввімкну струм, - вів далі майор; він уже не гарячкував, як на початќках, говорив неспішно тепер, мов розмірковував уголос. - Ну, ще можна апендикс без наркозу виќрізати - ніхто не доведе, що така операція не була потрібна... Скажеш, де диск, чи йдемо за означеќним маршрутом? Що ще пронести ця свистілка розтрахана хоче?
      Ну що ж, панове, несподівана думка сяйнула Олегові, і йому від того навіть дихалось легше, чи не зіграти нам у рулетку - то не російська, звісно, але теж пікантна.
      - Баш на баш, - видихнув врешті, спиняючись і по кожному слові заковтуючи повітря. - Я віддаю диска, але мені сперш один телефонний дзвінок...
      Майор із помічником з подивом перезирнулися, а тоді рука майора повільно в кишеню полізла по телефона:
      - Тільки без вибриків...
      Пальцями, що чомусь тряслися, Олег набирав номер Дениса і обома руками, немов сокиру, підніс телефона до вуха.
      - Орисю перехоплюють на Зарічненському...
      Більше він не встиг, майор рвучко ударив в об-личчя, телефон із брязкотом відлетів у куток, і той брязкіт був останнім звуком перед насталою без- просвітньою і глухою ніччю.
      Телефон у кишені застрекотав наполоханою со-рокою, Денис, попри незнайомий номер, гадав, що то все ж Олег: Денис майже завжди незвіданим чином вгадував абонента, навіть не зиркнувши на мерехтливі цифри; і вже напевне знав, відчував безпомильно, із заплющеними очима впізнавав Орисин дзвінок.
      - Орисю перехоплюють на Зарічненському! - хрипко, як зі старого репродуктора, що валявся у порохові на горищі, крикнув із трубки голос Олеќга, а тоді щось затріщало й зовсім затихло.
      Денис круто, аж обурені шини вереснули, роз-вернувся й погнав на Зарічненські урочища, він ще сповна не відав, що з Олегом скоїлося, але наќпевне вже знав, що десь там, у тих урочищах, під кущем причаїлося лихо, підступне й безжальне, вполювати готове у кожну мить Орисину долю.
      Ледве вихопившись за міську межу, машина ревнула мезозойською рептилією, голодною і роз-дратованою, - ніколи досі не дозволяв собі Денис тиснути акселератора до підлоги, бо ж то однаќково, що жива істота, хіба з ребрами залізними та пластиковими і з кров"ю високооктановою. Ще він подумав, як химерно схибили світ: вікопомне Христа "Возлюби" шахрайськи змінили на бруќтальне "Плати!". Хто ж посміє противитись цьоќму, до іншого вибору вдасться, то спробує сповна він міць звірини, отої, про яку написано: має вона десять рогів та сім голів, і подібна до рисі вона, а ноги її ведмежі, а паща, як у лева. Невже це три-
      ватиме, доки засурмить сьомий ангел, і лише по сьомій сурмі вавилонські стіни впадуть?
      Кілометрів за двадцять, болідом майнувши траќсою, він вихопився з лісу на зарічненські поля: виќхопився - і через кілька хвилин щомоці, мов перед невидимою перепоною, натиснув гальма.
      Уже післяжнивним, недавно поораним полем бігла Орися, вона так стрімко неслася ріллею, що й землі, видавалось, не торкалася, і тільки жовтий шарф розвівався за вітром. А метрах у трьохстах за дівчиною мчав чорний позашляховик, підгирцую- чи і хилитаючись на борознах та впадинах, просто з машини, на підніжці одною ногою стоячи, в бік Орисі раз по разу стріляв якийсь молодик. Чорноќго джипа хилитало немилосердно, і рушниця в руќках його гуляла, тож кулі спурхували далеченько від утікачки.
      Круто повернувши машину на поле, Денис киќнувся навперейми, і знову виголоднілим звіром заревів двигун. Він дотягнувся до своєї рушниці, яку при такому житті тепер завше возив із собою, і з лівої руки, хоч доволі незручно, кілька разів пальнув про колесах нападника. А віддаль тим чаќсом між чорним джипом і утікачкою то більшала, то коротшала, молодик пірнув у салон було, певне, перезаряджаючи, і знову з підніжки цілився; вже метрів у двадцяти Денис був від Орисі, як раптом вона по черговому пострілові мов перечепилася чеќрез яку перепону, змахнула рукою, наче людина, що рівновагу втрачає, і впала в ріллю.
      Денис із рушницею в руках, вихопившись із ма-шини та стріляючи на ходу по передкові чорного джипа, добіг і впав біля Орисі. Джип, між тим, певне поцілений, чмихнув якось зневажливо, схлипнув було й заглох.
      Орися лежала на спині й незмигно дивилась у високе, незмірної голубизни передосіннє небо, де з ледь чутним посвистом крил пролітав невеликий качиний ключ; Денис потримав пальці на сонній артерії: ниточка пульсу ще кілька разів тихо озваќлася й тихо так само згасла.
      - "Беркута" сюди! - донісся від джипа роздрато-ваний голос, що кричав у телефонну трубку. - Тут банда!
      Денис зняв піджака і накрив Орисю: ти ж бояќлася холоду, згадував, така вже мерзлячка, ти ж боялась всього на цім світі, напускною бравадою зрідка від того страху боронячись; графине моя ти уявна, з кривди людської вигадана, босоніжко з великого шляху, яку підкидали ногами й цькуќвали усі, кому лиш не лінь; дзуськи тепер хто поќсміє з тебе познущатися. Ми останнього разу все загадували, як майнемо на Фіджі чи оті острови Галапагоські, омріяні та не знані навіть, в якому шукати їх боці...
      Він тримав Орисину руку своєю лівою, а в праќвій руці була рушниця, вперта прикладом у плече; він недавно її купив, хотів стати звичайним мисќливцем, а не оцим. Денис відчував, як тихо втікає тепло з Орисиних пальців: їх він тепер ніколи не випустить і не віддасть нікому. Бо ще треба разом майнути на ті далекі острови - Денис навіть знайќшов їх у "Вікіпедії", архіпелаг, що загубився генќген в океані Тихому, з вулканічними невеличкиќми острівцями та намитою територією. Там тепло, напевне, і він відігріє тоді ці руки тендітні, що на очах вихолоджуються. Ще взявся він пальці Ори- сині тулити до своєї щоки, спинити силячись холод безжальний, наче колись Варяг отой біля складу, в намерзле небо нічне безпомічно виючи, так хотів і не знав, як відігріти хоч трішки незрушну вже Бету. Яка печаль, - промайнула Денисові думќка, - що так багато непідвладно людині, бо всього лиш людина вона...
      Денис байдуже дивився, як спинились позаду джипа два автозаки і вистрибували з них чорні фігури у чорних масках, як вервечкою, пригинаќючись, побігли вони в різні боки, оточуючи його; поспішати йому тепер нікуди, він дочекався від них першого пострілу і відразу ж навмання їм відќповів.
      Не було в нього жаху, якого недавно ще міг би очікувати, хіба жаль трішки набіг, що всміхнуќлось йому те непідробне й незвідане досі, яке виќглядав усе життя та розминутись остерігався. І ось прийшло нарешті воно, те єдине, що з прісного сірого світу творить отой барвистий, дзвінкий і раќдісний світ; те єдине, що з дикого звіра ікластого робить людину і тим же різнить її від ікластого. Прийшло в мить останню, особливо якось щемлиќво всміхнулося, зовсім так, як тоді, в час буслиноќго танцю, всміхалась Орися, коли травинкою він лоскотав її вуста жартома.
      Все частіше почали стрекотати автоматні черги, і він не мовчав, аж доки не зблиснув зловісний со-нячний зайчик: щось знайоме було в тому зблискоќ
      ві, схожому на полиск дбайливо вигостреного леза сокири катівської, що рвучко злетіла над головою з таким самим знайомим обличчям. Та раптом по тому сяйнуло все навкруги, сім сонць водночас на небі зійшло, і не було більше темряви, зла та облуќди, світ обновився, чистим ставав і нелукавим...
      За руки тримаючись із Орисею, бігли вони, веќсело сміючись, берегом острова Галапагоського, добродушне сонце яскраво світило, голосно плюс- каючись, високо з води вистрибували грайливі дельфіни, вітаючи їх, і тепла хвиля зеленкувата безмежного океану покірно лягала та лащилась біля ніг.
      ПІСЛЯСЛОВО
      ЧИ МОЖНА ОСЯГНУТИ СУПЕРЕЧЛИВИЙ,
      НЕРОЗУМНО ВЛАШТОВАНИЙ СВІТ?
      ...Історичний шлях національної спільноти веќликою мірою визначається вибором героїв. Вважаю за промовистий той факт, що у нас діячам типу Івана Мазепи віддають перевагу перед такими, як Данило Братковський, - останні з їхньою моральќною цілісністю та безкомпромісністю, на жаль, лишаються мало відомими, якщо не приреченими на забуття. Це не просто глибоко несправедливо, а й небезпечно для майбутнього нашого суспільќства. Необхідно подбати про вшанування світлої пам"яті Данила Братковського та всіляку попуќляризацію його життя й творчості.
      Олена Компан, доктор історичних наук, дослідниця життя і творчості Данила Братковського
      Своєрідним популяризатором життя і творчості Данила Братковського став відомий український письменник Іван Корсак. Він знаний нам цілою низкою таких художньо-історичних романів, як "Гетьманич Орлик" (2006), "Тиха правда Модесќта Левицького" (2009), "Таємниця святого Арсе- нія" (2008), "Капелан Армії УНР" (2009), "Отаќман Чайка" (2010), "Діти Яфета" (2010), "Корона Юрія" (2011), "Завойовник Європи" (2011), "Не- миричів Ключ" (2012) тощо. У них він мистецьки відтворив мало відомі загалу події української ісќторії. Читач їх ковтає відразу, без отих "прочитаю пізніше", "погортаю потім", "колись перегляну".
      У новій книзі автор дещо зраджує традиції свого романописання: у творі поряд із тривіковою історіќєю, з її історичними дійовими особами ми стикаєќмося із сучасною Україною, з великими справами маленьких людей маленького містечка. Відразу скажу: чергова книга письменника має захоплюќючий, динамічний сюжет. У ній на тлі історичних подій розгортається сучасний детектив. Роман легко читається, читається на одному подиху, бо його мова насичена оригінальними порівняннями, авторськими метафорами, епітетами, пересипана народними приказками і прислів"ями. Запропоноќвані дві сюжетні лінії доповнюють одна одну, змуќшують задуматися над вічним: "У чому сенс людќського буття, чим ми є у цьому світі?"
      У романі фігурує велика когорта персонажів. Автор вводить на сторінки книги, окрім сучасниќків, багато історичних постатей - тих, хто був на верхніх щаблях тогочасного світського політику- му - українських гетьманів Івана Мазепу, Івана Виговського, наказного гетьмана Самуся, російќського царя Петра І, королів Швеції Карла XII і Речі Посполитої Сигизмунда ІІІ Вази, багатьох церковних і релігійних діячів - Іпатія Потія, Йо- сафата Кунцевича. Але найбільш цікавими для нас є ті персонажі, яких першорядними в історії назвати важко. Таким насамперед виступає Даниќло Братковський, ім"я якого несправедливо довгий час перебувало у забутті. Майже два століття про нього ніхто не згадував. Із забуття нам його повер- нули Михайло Драгоманов та Володимир Антоноќвич. Останній у 1865 році опублікував у журналі "Киевлянин" (ЉЉ 91,92) велику статтю "Даниил Братковский (1697-1702)". Але в радянські часи про нього знову "забувають" - більшовикам потрібні були інші герої. І лише в часи горбачовської переќбудови ім"я великого українця повернув відомий літературознавець Валерій Шевчук: у статті "Діаќмант у попелі" привернув увагу українства до геќроїзму та творчості луцького шляхтича. Зі здобутќтям незалежності, на початку бурхливих 1990- х, одну з вулиць його рідного Луцька перейменували на його честь. Але сталося найважливіше - у 2004 році завдяки старанням голови Луцького Хресто- воздвиженського братства Андрія Первозваного Андрія Бондарчука вийшло фототипічне видання головної книги Д. Братковського - "Світ, по частиќнах розглянутий" разом із поміщеними у ній джеќрелами та науковими студіями.
      Іван Корсак досить своєрідно вводить до свого роману постать Данила Братковського - одного із найяскравіших діячів доби пізнього Відродженќня. Будівельники, ремонтуючи старий склад підќприємця Дениса Поліщука, знаходять "жбан, восќком ретельно залитий, з чого неабияку всі мали потіху". Проте, знявши віск, не побачили там ні срібла-злата, ні пригорщів діамантів. Натомість вийняли чималий жмут паперу, зжовтілого і цвіќлого по краях. То був лист поета і братчика Хрес- товоздвиженського братства Данила Братковсько- го до свого приятеля. Лист, написаний польською мовою, доручили перекласти місцевому історику.
      Перекладені сторінки підприємець Денис Григоќрович читає з великою цікавістю: "вчитуючись у рядки, поринаючи в текст, Денис забувався цілќком, блякла і згодом згасала сьогоднішня суєта, мнимі і дійсні загрози; він переносився в три стоќліття назад, над ним світило тамтешнє сонце, чуќлася тодішня говірка, а перипетії життєві складаќлися не менш приперченими, аніж сьогодні..."
      То ж хто такий Данило Братковський? Про його діяльність збереглися доволі скупі відомості. Олеќна Компан, доктор історичних наук, дослідниця життя і творчості поета, справедливо відзначила: "щоб всеосяжно оцінити подвиг Братковського, потрібно знати, як мало людей його походження залишалося в той час із народом і захищало його інтереси..."
      Данило Братковський - родовитий український шляхтич, мав високий соціальний статус. Він перебував у чині брацлавського підстолія, яким 1669 р. його удостоїв король Михайло I Корибут Вишневецький, у земському званні венденського підчашого з 1668 р., мав заслуги в дипломатичній царині, зокрема брав активну участь у підготовці Андрусівської угоди. У 1667-1669 рр. перебував у Москві на посаді секретаря посольства короля Яна II Казимира.
      Рід Братковських був тісно пов"язаний із Луцьќким православним братством. Прадід Данила Богќдан обстоював інтереси цього братства ще 1619 р., батько, теж Богдан, був у 1675-1677 рр. його старосќтою. Самого ж Данила Луцьке братство разом із 33 депутатами восени 1679 р. відрядило у Варшаву до короля з протестом проти релігійних утисків і об"єднання з уніатами. У своїх соціальних ідеалах він далеко випередив час, в якому жив, виступив проти старого, що доживав свій вік, соціально-поќлітичного порядку. Братковський прагне "просвіќтити людей... цивілізувати дику країну". Устами підприємця Дениса автор роману стверджує, що "цей поет, козак і шляхтич на добрих півстоліття йшов попереду з тими ідеями, які знаменитими на віки зроблять Дідро чи Вольтера, був безперечним їхнім предтечею".
      У романі Іван Корсак створив унікальний духовќний образ української людини доби пізнього Від-родження, яка вимушена була жити серед магнатќсько-шляхетської верхівки Речі Посполитої, бути до неї в опозиції і, врешті-решт, виступити проти цієї несправедливої, облудної і жорстокої системи. Він боровся проти суспільного ладу та самої влаќди, як низової, так і найвищої, Речі Посполитої. Данило Братковський особливо не зважав, поляк чи українець, католик чи уніат, православний той чи інший шляхтич, священик, суддя, посол до сейму - він таврував моральну ницість, сваволю, хабарництво, продажність тогочасних магнатів. Він не сприймав аморальної поведінки "вельможќних панів" - пиятик, свавілля, зневаги до бідних, бундючності, підлабузництва, брехні та підступќності... Особливо його непокоїли несправедливі гоніння і переслідування православних. Данило не просто переживав ці всі біди й напасті, а намаќгався якимось чином зарадити лихові, висилаючи до Варшави різного роду апеляції, бо ж сподівався миром і злагодою втихомирити збурений неспраќведливістю гнів зневажених у своїх соціальних, національних і релігійних правах волинян.
      Відчуваючи в собі поетичний дар, Данило Брат- ковський пробував осягнути суперечливий, нероќзумно влаштований світ, розіклавши його по часќтинах і розглядаючи кожну з них мудрим, часто іронічним, саркастичним оком. "Мінливість світу не зрозуміти", - стверджує поет, бо "усьому приќходить кінець", але хоч яким би був цей світ неќдосконалим, трагічним, облудним, все ж таки він дивовижний, привабливий і жаданий. Трагедію цього мінливого світу людина повинна пізнати, усвідомити і внутрішньо пережити.
      Іван Корсак у новій книзі особливо широко роз-гортає тему моральних цінностей. Читач, постійно перебуваючи в напрузі закрученим сюжетом, має можливість порівняти життя тристолітньої давниќни із сучасністю. В романі йде постійна боротьба добра зі злом. Носіями зла як тоді, так і тепер є осоќби, наділені владою, ті, хто має за народні гроші служити цьому народові. Але ні. Добравшись до "тлустих корит", бюрократи сповна користаються своїм становищем, стають не захисниками народќними, а народними кровопивцями, хабарниками, корупціонерами.
      Чи змінилося єство людини за цей час, чи стало воно іншим - лагіднішим, добрішим, справедли-вішим? Мабуть, ні. Прикладом цьому є колоритно змальований голова райадміністрації Авенір Бак- сютенко, прозваний Баксом, для якого корупція та хабарництво - благо. "І хай там, хто полюбляє художній свист, надалі у словесах вправляється: корупція, корупція... - розмірковує районний чи-новник. - Тільки сліпий блага сього недобачить, найталановитішого винаходу людства", а "лапув- ка - прогресу верхівок".
      Таким несправедливим порядкам завжди зна-йдуться опоненти. Наприкінці XVII - на початку XVIII століть ним став Данило Братковський, який нещадно таврував моральну ницість, сваволю, хабарництво, продажність тогочасних магнатів. Наростання духовних, релігійних, громадських і соціальних проблем поглиблювало внутрішній драматизм долі Братковського, посилювало в ньоќму відчуття трагічного завершення конфлікту між його поглядами і діями та цим недосконалим оточуючим світом. На початку XXI століття проти таких самих суспільних пороків повстає герой роќману, зневажений, принижений важкими обстаќвинами земного життя, позбавлений надії віднайќти справедливість і допомогу. Він один кидається у двобій із чималенькою зграєю "гончаків контроќлюючих та перевіряючих". У цій соціальній безќвиході нічого іншого не лишається підприємцеві, як кинути виклик долі, самій системі побудови світу, в основі якої закладена фаталістична приќреченість на несправедливість і безкінечні стражќдання. У цьому двобої він гине, але залишається непереможеним.
      Триста років тому Братковському судилося жити в "лихі часи", але прагнув він утвердити благородний ідеал: "В свободі жити, тримати мир злотий". Щедро обдарований поетичним, органіќзаторським і ораторським хистом, Братковський, за визначенням козацького літописця Самійла Ве- личка, "чоловік учений, поет відмінний, святого благочестя нерушимий блюститель", позичивши гроші, видав у 1697 р. в найпрестижнішому краќківському видавництві Франтішка Цезарія-молод- шого велику збірку сатиричних поезій під назвою "Світ, розглянутий по частинах". Як тоді було узвичаєно, автор присвятив свою книгу "Найясні- шому і непереможному Августові ІІ, з Божої ласки королеві польському...", можливо, певною мірою поділяючи ілюзії щодо доброчесності верховного правителя, який не відає, що іноді робиться в його державі. Наш земляк, історик В"ячеслав Липин- ський (до речі, Іван Корсак уже видав історичний роман про нього під назвою "Діти Яфета") звернув увагу на те, що ця "посвята зовсім розминається із змістом книжки. У тих коротеньких віршах, що з них вона складається, яскраво змальоване сучасне автору життя, а на тому тлі виразно бачимо його думки, його світогляд". У них український шляхќтич поєднав бароковий гуманістичний стиль із сатиричним осмисленням реальності. Це гостра, їдка й дошкульна сатира на тогочасні порядки, на поведінку можновладців, нещадна критика шляќхетського устрою Речі Посполитої. Будучи людиќною винятково гострого морального і соціального чуття, Братковський нещадно таврує зарозуміќлість, пиху, зневагу шляхти до простолюду, свавоќлю парламентарів сеймів, продажність урядовців. Поет сподівається привернути увагу громадськосќті до невимовно тяжкого становища поневоленого
      українського селянства, "хлопа", намагається збуќдити совість сильних світу цього.
      Зневірившись у мирних, легальних методах бо-ротьби за загальнолюдські ідеали братства і рівќності, Братковський приєднався до повстання під проводом Семена Палія, став одним із його ідеолоќгів і натхненників. Видатний український історик Іван Крип"якевич в ілюстрованому політично-гос-подарському часописі "Новий час" ще у 1924 році писав: "Повстанцям віддав Братковський великі прислуги. Він як людина письменна помагав їм укладати зазиви і маніфести до народу і він своїм прикладом зумів притягнути до війська своїх зна-йомих шляхтичів, що немало допомогли козакам у боротьбі як досвідні старшини. Але Братковќський хотів ще більше прислужитися українській справі. Він бажав поширити повстаннє далеко на захід, в ті сторони Волині, де ще були польські війська. І так він скинув шляхетське убраннє, пе- редягнувся в просту селянську одежу і тайком піќшов між ворожі сили. Але не повелось йому зайти далеко - польські стежі зловили його та знайшли при ньому відозви та листи до повстанців".
      Автор роману крізь призму детективних перепе- тій змушує своїх героїв задуматися над схожістю обставин, в які вони потрапляють і які судилося пережити в ті далекі роки Данилу Братковському. Як тоді, так і тепер кожна людина має якісь варіќанти вибору. Шляхтич Братковський вибір свій зробив на користь гнобленого українського правоќславного люду. Його єство постало проти неспраќведливості. Легальний шлях боротьби не змінив ситуації. Зрозумівши це, вибрав інше - збройний опір. Данило як людина вчена написав бунтарську відозву до шляхти, до всіх православних України. Прочитавши її, Семен Палій нібито мовив: "І слоќво воює тепер. Для ляхів страшніше мушкетів ці твої рядки..."
      За бунтарські дії Братковський опинився перед військовим судом у Луцьку. Він сміливо зізнався, що справді належав до повстання. Але суд бажав дізнатися ще щось більше і наказав віддати його на муки. Бранець міг зберегти собі життя ціною зради - каштелян Ледуховський пропонував йому своєрідний "хабар" у вигляді життя за те, щоб поќкаявся у "злочинах", зрікся переконань і прийняв уніатство. Гарантувалося зберегти не лише життя і свободу, а й усі права. Великий бунтар, повстанець зробив моральний вибір. Розумів, що конфлікт між його уявленнями про справедливість і звичаями, що побутували, інакше завершитися не міг.
      Пробував він осягнути так несправедливо влаш-тований світ, розкладаючи його "на частини". При цьому відштовхувався від філософської концепції, що "всьому приходить кінець", а людське життя занадто коротке, щоб зрозуміти мінливість цього "предивного" світу, який "ганить добрих", а "злих похваляє". В складеному у в"язниці "тестаменті" - заповіті, документі вражаючої сили людського духу й гуманізму, Братковський заповідав "синам і дочкам моїм", щоби "вони держалися тої віри, за яку я вмираю".
      За вироком польського військового суду понад три століття тому, 26 листопада 1702 р., Даниќло Братковський "посеред ринку луцького, через ката на сім разів мордерсько зістав стятий". Мучеќницька смерть Братковського є яскравим свідченќням сили духу звитяжця і його вірності своїм пеќреконанням. У вірші "Піднось свою душу душі на користь", маючи на увазі душу народну, поет і боќрець за правду писав: "За мучених я сам мучитися мушу". Його пророцтво збулося сповна. Ця явна несправедливість щодо однієї з найяскравіших постатей доби пізнього Відродження спонукає до роздумів про правильність вибору моральних критеріїв оцінки історичних діячів... Ми не маємо портрета Братковського, мало можемо говорити про його особисте життя, але твердо знаємо, що у своїх поглядах він далеко випередив час і став наќшим моральним авторитетом.
      Утім, соціальні проблеми, які так тяжко вражаќли поета, не розв"язані й до сьогодні. Відповідальќність за недосконалість людського суспільства Даќнило Братковський покладав на кожного - ніхто, на його думку, не повинен лишатися осторонь боќротьби зі злом...
      Між подіями, які письменник висвітлює у цій книзі, ціла епоха - понад три століття. Герої-су- часники роману постійно в роздумах, міркуванќнях, вони порівнюють не лише епохи, а й сутність людського буття, тому цей твір є своєрідним психо-аналізом як окремо взятого індивіда, так і суспільќства в цілому. Один із головних персонажів твору підприємець Денис Григорович, читаючи сторінќки перекладеного листа Братковського, роздумує: "бо ж не змінилася людина ні за століття, ані за тисячоліття... Хіба... вже перестали за хабар проќдавати душі, як узвичаїли те тепер, чи гріха убояќлися тим займатися генделем: хіба, йому думалоќся, досконаліші вибори по віках, відколи в сенат, підкупивши оберемок сенаторів, Калігула вводив коня, хіба нинішні вибори чим відрізняються - та ж нічим, отака собі карикатура, доволі зла, ще й олівцем невправним мальована". Своєрідний "роќдовід" хабара як ганебного явища відстежується й аналізується в книзі впродовж віків.
      Без гідності й віри щастя не стане. Вовік не-розгаданим лишиться Промисел, нащо Всевишќній створив людину, але сама собі людина звіт має скласти: навіщо живе?
      Роман Івана Корсака - данина історичній правќді, цінна лепта в скарбницю духовного відродженќня України. Без подвигу Данила Братковського нам важко розібратися в реаліях сучасної Украќїни, зрозуміти, чому й нині ми залишаємося на маргиналі європейської і світової політики.
      Микола КУЧЕРЕПА,
      професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки
      
  • Комментарии: 1, последний от 29/08/2020.
  • © Copyright Корсак Иван Феодосеевич (litagent.korsak@gmail.com)
  • Обновлено: 17/08/2016. 342k. Статистика.
  • Роман: Проза
    •  Ваша оценка:
    Связаться с программистом сайта.