Корсак Иван Феодосеевич
На межі

Lib.ru/Современная: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Помощь]
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Корсак Иван Феодосеевич (litagent.korsak@gmail.com)
  • Размещен: 17/08/2016, изменен: 17/08/2016. 382k. Статистика.
  • Сборник рассказов: Проза
  • Проза
    •  Ваша оценка:
  • Аннотация:
       Оповідки з книги "На межі" писані в різні роки і про різні часи. Але якщо вони щирі, то чимось нагадуватимуть ґрунтовий профіль,розріз ґрунту по вертикалі. Уважний знавець в тому розрізі прочитати зможе про літа добрі та злі, про повені та землетруси - і ще чималенько оповісти здатна земля.І так само низку думок може викликати часовий розріз душ людських - чому одних іржа поточила, а інші убереглися, житейські мули одних виквацяли, а до інших їм не пристати ніколи, чому одних до вершин духу піднесла доля, а іншим судила ницість...
    •   Видавництво "Ярославів Вал" Київ 2013
      
      ББК 84.4УКР6 К69
      
      
      
      
      
      Видавнича рада:
      
      НА МЕЖІ
      
      Â²Ä ÀÂÒÎÐÀ
      
      
      
      Віктор Баранов, голова НСПУ, головний редактор журналу
      
      "Київ"; Михайло Ватуляк, голова Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Львівщини; Сергій Гальченко, заступник директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шев% ченка НАН України, літературознавець; Сергій Грабар, письменник; Григорій Гусейнов, головний редактор журналу "Кур"єр Кривбасу", лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка; Дмитро Іванов, головний редактор газети "Гарт" (Чернігів), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка; Володимир Загорій, президент Ліги українських меценатів; Світлана Короненко, заступник директора каналу "Культура" Національної радіокомпа% нії України; Іван Корсак, головний редактор газети та радіо "Сім"я і дім" (Луцьк); Василь Простопчук, головний редактор газети "Віче%інформ" (Луцьк); Михайло Слабошпицький, директор видавництва "Ярославів Вал"; Павло Щириця, головний редактор видавництва "Яросла% вів Вал".
      
      
      
      Всі права застережено. Жодна частина цього твору не може бути використана чи відтворена без письмового дозволу видавництва.
      
      
      
      Оповідки, писані в різні роки і про різні часи, якщо тільки щирі, чимось нагадують ґрунтовий профіль, розріз ґрунту по вертикалі. Уважний знавець в тому розрізі прочитати зможе про літа добрі та злі, про по% вені та землетруси - і ще чималенько оповісти здатна земля.
      
      І так само низку думок може викликати часовий розріз душ людських - чому одних іржа поточила, а інші убереглися, житейські мули одних виквацяли, а до інших їм не пристати ніколи, чом одних до вершин духу піднесла доля, а іншим судила ницість...
      
      Авторові сподіватися залишається тільки наївно: коли в текстах не всі сторінки пересолоджені і не всі барви око тішитимуть, то милостивий читач не поста% вить той прогріх лише йому у карб.
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      ISBN 978%617%605%035%3
      
      љ Іван Корсак, приповістки та сильвети, 2013
      
      љ Ігор Женченко, обкладинка, макет, 2013
      
      љ Видавництво "Ярославів Вал", 2013
      
      
      
      З ЦИКЛУ "ТІНІ І ПОЛИСКИ"
      
      Í²ÊÓÄÈØÍ²É ËÞÄ
      
      Теща лежала в труні під покутньою стіною, і на її знекровлене, зморщене обличчя спадала тінь тихого вдоволення, наче вона, насовавшись по хатніх клопо% тах, натовкшись з його вічно шмаркатими дітьми, на% решті заробила%таки на увагу і може дозволити собі, не криючись, ось так тихо і безборонно, склавши па% тички жовтих рук на усохлих грудях, полежати тепер навіть серед білого дня.
      
      З вимушеною шанобливістю стоячи над труною, Петро Власович вдивлявся в набридле за багато літ об% личчя, у якому смерть нічого не змінила, хіба що тіль% ки скувала його легкою памороззю, тихо й непомітно зняла зніченість і вічний страх перед зятем. Цей страх в"ївся в її сірі зморшки з першого дня, відколи перевіз до себе тещу, шугав над нею невидимим кажаном, ко% ли вона, боячись скрипнути дверима, брязнути каст% рулею чи шкребнути ложкою, готувала сніданок, доки зять з дочкою ще сплять, а коли пізнім вечором прихо% див п"яний або невдоволений, страх заганяв її й зовсім у мишачу нірку. Чи то від ледь помітної зміни, що ста% лася з жінчиною матір"ю на порозі життя і смерті, чи від чогось іншого, але він чітко відчував, вдаючи з се% бе уважного до небіжчиці - заради дружини, заради дітей, - як в нього десь з нутра виповзало глухе роз% дратування, наче вона, досі тиха і непомітна, навмис% не завдавала йому мороки і клопотів, яких і без неї ниньки в нього не бракувало...
      
      Круто обходилося життя з Петром Власовичем в ос% танні часи, круто і жорстко. Після смуги удач і везіння, що возносила його все вище по службовій дра%
      
      бині, аж дух перехоплювало, він раптом опинився як на зимовому, пронизливому і колючому вітрі.
      
      Спочатку погнали з роботи, турнули з посади у районі видної, впливової. Дали, було, в обласному центрі, аби зовсім не добивати чоловіка, незначну, але престижну службу, але не встигли затвердити.
      
      Останній, випадково виявлений, зовсім незначний хабар Петра Власовича цілковито обрізав волосину, на якій трималося його службове щастя.
      
      - Виїдемо звідси - не переживу, - сказав дру% жині першого ж вечора.
      
      Вірилося йому, що й жінка не зможе бути більше в цьому районному містечку, зустрічатися з тими, хто копав і таки викопав йому яму, навіть зичити їм, віта% ючись, доброго здоров"я, а в очах людей, які ще недав% но самі запобігливо ловили зверхній, суворий і не% приступний погляд Петра Власовича, тепер помічати втіху або ще гірше - принизливе співчуття.
      
      - Ні, Петре, - тихим, якимось безбарвним, де% рев"яним голосом відповіла тоді дружина. - Наїзди% лася я з тобою за вік, більше нікуди не поїду. Люди скрізь однакові.
      
      Два тижні він лежав на дивані, ні до кого не озивав% ся і читав один і той же номер газети хтозна%якої дав% ності. З%поміж інших, у замітках надибував і своє прізвище: "В роботі наради взяв участь і виступив..." Було колись у нього життя: місце у всіх президіях, промови, гучні оплески, зустрічі й проводи началь% ства... Відшуміло все, з"їли, в ложці води утопили.
      
      А через два тижні встав з дивана і так само мовчки пішов просити нової служби. Він знав, що такої поса% ди, як була у нього, йому тепер вже не бачити - люди навіть вищого становища і то мило заглядали йому у вічі, а коли треба було налаяти, то починали зі слів
      
      "дозвольте вас покритикувати...". Хтось зглянувся над ним і відрекомендував начальником зовсім мізер%
      
      
      
      ної контори - як%не%як чоловік довгенько був поваж% ною номенклатурною одиницею. У глибині душі Пет% ро Власович все ще вірив у незгасність своєї службової зірки, бо навіть покійний батько любив хвалитися сусідам: "Мій син у начальницьких штанях народив% ся...". Але ці давні слова були тепер слабкою втіхою. Колись на запитання: "Як життя?" - знайомим він радив відповідати: "Так собі". Бо, жартував, коли ска% жеш - погано, то не повірять, а як занадто добре, то ще поцікавляться, а чи по кишені... Тепер би на це за% питання Петро Власович і сам би ніяк не відповів.
      
      Нило серце за минувшиною, життя для нього втра% тило кольори і смак, зробилося низкою більших чи менших прикрощів.
      
      А сьогодні на сім"ю несподівано звалилася нова біда.
      
      Раптово, не прохворівши і дня, з сердечного нападу померла жінчина мати. Смерть увійшла в дім тихо, принісши з собою запах свіжогебльованих дощок, ялинової глиці і мерця.
      
      Сутеніло. У великій кімнаті над труною, скричав% шись за кілька годин, відколи матір привезли з лікарні, вже помиту й наряджену, мовчки заламувала руки й плакала жінка. Петро Власович відчував, що вона говорить з недомовкою, її тривожить, звичайно, не тільки те, чи встигнуть вони як слід попоратись до жалобного обіду, і був вдячний за цю недосказаність, що поберегла і не черконула гострим словом зайвий раз його і так уже зранене самолюбство. Двійко дітей, десятирічні хлопчики%близнята, притулившись до неї, вдивлялися в знайомі з незапам"ятства риси баби% ного обличчя, тихого і лагідного, як при житті, не збо% леного і не вимученого хворобою, з печаттю великого, тепер уже вічного спокою, який не здатен порушити навіть кривий зятів погляд.
      
      - Ой, Петре, а чого то люди досі не йдуть, - гово% рила жінка. - Коли ж воно все до похорону зробиться, наготується?
      
      - Зробиться. Вдосвіта і твоя, і моя рідня приїде. Я всім телеграми розіслав, - заспокоюючи дружину, відказав з невластивим йому поспіхом.
      
      Невисловлені жінчині докори пекли йому по% своєму, і він не знав, чим зарадити. Так уже здавна повелося, що в дім покійника приходили родичі, сусіди та знайомі, останню ніч вони проводили біля домовини, статечно ведучи мову про житейську суєту, про те, що всі ми там будемо, згадували тільки добре, що полишав покійник по віку, і навіть коли те добре важко було згадати, воно обов"язково знаходи% лося, сумували за небіжчиком, хоч у глибині душі й відчували над ним перевагу, бо ж таки вони живі допоки, і самі соромилися цієї непрошеної думки, милостиво пробачали покійному огріхи, якщо трап% лялися такі, впівголоса шкодували покійника, немов втішали його перед тим, як мав він вирушити в свою останню земну путь.
      
      Сьогодні в їхній дім не прийшов ніхто.
      
      Рідні він тут не мав, сусідів сторонився, а друзів у нього не було ніколи. Були тільки знайомі по чарці, з якими щось організовував, були підлеглі і ті, кому сам підлягав. Петро Власович вважав себе керівником принциповим і вимогливим, як він часто повторював, панібратства не розводив, і рідко кому з відвідувачів вдавалося на прийомі зустрітися з ним очима - вони або були завше опущені, або холодно ковзали повз лю% дину. Не мала тут справжніх друзів і жінка. Ще коли його тільки призначили на посаду і до неї забігали знайомі по роботі, Петро Власович застеріг:
      
      - Заводь собі друзів по моєму становищу.
      
      - Хіба ж то коні, щоб їх заводити, Петре?
      
      Більше він ні разу не застав цих знайомих у своєму домі.
      
      У просторій кімнаті одиноко плакала жінка. Коли внесли покійницю і деякі речі винесли, кімната здала%
      
      
      
      ся ще більшою, і голоси, і жінчине ридання відлуню% вали в ній, як в глибокому колодязі.
      
      - Ой, Петре, Петре, як же нам бути?.. - стиснув% ши долонями скроні, голосила жінка. - Невже до нас так ніхто і не прийде?.. Мамочко, ви ж любили людей, а тепер доводиться без людей останню нічку в цих за% клятих стінах ночувати...
      
      Тонкий, вимучений жінчин голос як по живому різав Петра Власовича, і нікуди від цього болю він не міг подітися, зійти, заховатись, щезнути.
      
      - Іди, Петре, проси сусідів, бо не витерплю, до світу не доживу.
      
      Завертало на ніч, і на Петра Власовича находила незрозуміла злість на себе, на всіх, на покійницю і на цю моторошну ніч.
      
      - Ти думаєш, що говориш? У нас не весілля, щоб просити і припрошувати. Хто має совість, прийде.
      
      Жінка хотіла ще щось сказати, але стрималася, як стримувалася щоразу перед самовпевненим Петром Власовичем. Вона швидко переймалася його погляда% ми і думками, до неї прилипали навіть окремі його слова, зараз же горе немов звільнило її від цього щоден% ного гніту, і вона, нічого не кажучи, глянула на нього так, як досі не сміла дивитися, і цей погляд без звично% го остраху підштовхнув Петра Власовича до дверей, в тиху й теплу весняну ніч.
      
      Спливав травень, яблуні цвіли щедро, як ніколи за пам"яті Петра Власовича, рясно встилаючи землю сліпучо%білими пелюстками. Найменший подув вітру знімав справжнісіньку віхолу, від якої люди добріша% ли, у молодших лункіше билися серця, а старші лише сумирно всміхалися.
      
      Під місячними, ледь зеленкуватими променями яб% луневі пелюстки відсвічували ще сильніше, тому і де% рева, і будинки, і обличчя запізнілих перехожих від цього подвійного сяйва здавалися немов вихопленими з темені яскравим спалахом електрозварки.
      
      Петро Власович аж примружився, ошелешений сліпучим торжеством весняної ночі. Несподівано в ньо% го над головою, на вершечку яблуні, тьохнула якась пташка, тьохнула ще дуже несміло, мов пробуючись на силі, а тоді залилася, підсьорбуючи і захлинаю% чись, на всю міць невеличких, але таких дужих і дзвінких пташиних легень. "Соловей, мабуть", - по% думав Петро Власович, і його піднудило, як від солод% кого колива, що його куштують, повернувшись з кла% довища на жалобний обід по покійнику. Через хвилю на сусідньому подвір"ї витьохкував ще один бунтівник весняної нічної тиші, ще десь відгукувався третій, чет% вертий... Завзятий пересвист перекочувався над цілою округою, аж виляск ішов, і Петро Власович відчув, як з жаху в нього на спині стягується шкіра.
      
      Багато років не чув він щебетання, хоч у лісі нерідко бував і увечері, і вночі. То їхав десь із відря% дження, а в машині ж не почуєш, то вивозив на приро% ду вищестоящих начальників - за кришталевим пе% редзвоном келихів було не до солов"їв. Як навмисне, сьогоднішнього вечора ціле їх юрмище зібралося в найближчих садах. Спересердя він нагнувся, намацав грудку землі і, розлючено шпурнувши нею у вер% ховіття яблуні, рушив до хвіртки.
      
      Що ж, він піде просити сусідів. За довгі роки, прав% да, Петро Власович просити відвик, як відвик від са% мого цього слова, впевнено вживаючи натомість "до% зволяю" і "вимагаю". І все ж він зважився... А кого просити?
      
      Найближчий його сусіда - приземкуватий, з чер% воним плямистим обличчям Грицько Курчик, про якого на кутку кажуть, що має чоловік золоті руки - і столяр, і тесля, і муляр, всякий інструмент його слу% хає, як скрипка грає. Але Петру Власовичу він здавав% ся чомусь несерйозною, неповажною людиною. Ще тільки Петро Власович з сім"єю обживався в цьому
      
      
      
      домі та придивлявся до найближчих сусідів, понадо% билося йому топорище, бо старе тріснуло. Пам"ятало% ся, що найкраще його робити з клена, от і спитав сусіда, чи не багатий він часом на сухе кленове поліно.
      
      - Чом ні, - з хитруватим усміхом відказав Гриць% ко, кудись вельми поспішаючи. - Моя жінка поняття не має іншими дровами розпалювати, тільки клено% вими.
      
      Коли ж на порозі з"явилася дружина, в тої спересер% дя аж очі круглими стали блюдечками:
      
      - Чи ви бачили, люди? Чи ви чули? То я не те що кленового, будь%якого сухого поліна зроду не мала. А коли той сирник розпалиш, то й долю свою прокле% неш... Щоб його самого висушило на скіпку, щоби зчистило, бовдура такого, йолопа і лайдака, щоби Нас% тею швидкою його зносило, баламута і лобуряку, ха% ламидника нещасного, ледацюгу, волоцюгу, сіль йому в око і сто чортів у печінку!..
      
      Одне слово, несерйозний він чоловік - такі жарти дозволяти собі з людиною високої посади. Правда, те% пер уже в Петра Власовича посада зовсім інша, але ж тоді він ще був особою...
      
      А може, піти до Кушніренка? Он через дорогу його вікна зеленими абажурами світяться. І знайомі вони давно, в одній установі колись працювали. Однак в Петра Власовича було таке відчуття, що легше він би зайшов по груди в крижану воду, аніж переступив поріг Кушніренкового дому.
      
      Доручив якось Петро Власович Кушніренку підго% тувати один нехитрий документ для області і, коли підписував, знайшов помилку.
      
      - Ви що, такий тупий, що не знаєте обстановки? - звів на Кушніренка погляд, від якого в районі присіда% ли.
      
      Кушніренко якось незрозуміло гикнув від не% сподіванки, крутнувся і хряпнув дверима.
      
      Другого дня Петро Власович підписував заяву Кушніренка про звільнення за власним бажанням.
      
      "Психопат, - сказав секретарці, подаючи папір. - Слова йому не можна сказати".
      
      А може, зайти до Гущака? Випивати любить цей мельник, в усіх напозичав грошей і нікому не віддає.
      
      Нікудишній люд пішов... Петро Власович розчаро% вано махнув рукою і звернув до Купчиків. "Не в пре% зидію ж", - подумав, мимохіть згадавши жінчин по% гляд, який, здавалося, застряв десь у ньому та муляв нестерпно.
      
      ...Коли прийшли з кладовища і сіли за поминаль% ний обід, Петро Власович якось розгубився, не знаю% чи, як же звернутися до присутніх. "Панове", "друзі",
      
      "колеги" - жодне з досі уживаних ним слів не було до ладу.
      
      - Спасибі вам, люди, - мовив нарешті глухо, з де% ренчливим скрипом у душі, мов там зламалося щось іржаве, і він відчув полегшення від цього, відчув себе колишнім, давнім, яким уже майже не пам"ятав. - Спасибі, що прийшли поховати нашу матір.
      
      Вперше в житті тещу назвав він матір"ю, і вихопи% лось це в нього несподівано щиро, наче в останню мить своєю смертю вона відкрила йому щось таке, що лиша% лося для нього десятки літ нерозгаданою таємницею.
      
      Петро Власович почувався як людина, що винесла на високу гору тяжкий вантаж і нарешті скинула його зі спітнілих плечей. Йому здавалося, що тепер повин% но було статися щось особливо значне, якось інакше повинні подивитися на нього всі, що зібралися за ци% ми довгими столами, густо заставленими стравами, його слова зустріти хай і не оплесками, а все ж якось оцінити його самоприниження, таке трудне для нього і болісне. Він навіть обвів поглядом обличчя при% сутніх. Але люди за столами тільки покивали голова% ми і мовчки взялися за питво і наїдки. "Даремно ста%
      
      
      
      рався, - нараз гірко подумав Петро Власович, - їм байдуже до твоїх переживань, хіба щодня став би пе% ред ними принижуватись... А не діждуться".
      
      Не буде він принижуватись перед отаким Купчи% ком, що розчервонівся он як, наливаючи собі вже тре% тю чарку, ні перед Гущаком, що ходить на всі похоро% ни в околиці, аби дали підхмелитися, ні перед Кушніренком, що навіть їсти не навчився як культур% на людина, виделку тримає, наче патичку, а губами плямкає, набиваючи рот, мов три дні не їв...
      
      Він тепер був остаточно певен, що душі людські чо% мусь покривило, як сирі дошки в раптову спеку, ви% гнуло та покоробило, а люд здрібнів, змиршавів та пе% ревівся, мутація загадкова якась відбулася, і цього ду% шевного переконання в ньому вже ніхто і ніколи не по% хитне.
      
      1988 р.
      
      ÁÀÌÁÎÐ
      
      Він обережно згріб у пригірщ два сірі, м"які клуб% ки, що тривожно вовтузилися і безпорадно тицялися сліпими ще мордочками в долоні, в його заношену ку% файку: вовченятам, мабуть, хотілося їсти, відчуття го% лоду не давало їм спокою з перших хвилин появи на білому світі, змушувало уже дбати про харч, вічний той клопіт, що гнатиме їх відтепер крізь усі незлагоди вов% чої долі; звірята тоненько скавуліли, марне шукаючи теплого материнського живота. "Ото пощастило", - втішався подумки лісник, приємно мружачись: не% спокійні клубки лоскотали долоні. Йому давно уже за% гадував лісничий впіймати двійко вовченят на зимову виставку в лісгоспзаг, та все якось не випадало. Лісник хотів було забрати з лігва ще й третє вовченя, але воно встигло заповзти за бороду покрученого коріння.
      
      - Живи, якщо ти таке... незаплановане, - бурк% нув урешті.
      
      Лісником Петро працював здавна, відколи скинув армійську гімнастерку, і, звісно, міг би дістатися до вовченяти, але спокійно, без жалю дивився, як запов% зає за підірване корінняччя поважна премія за вовчу душу. Він не полінувався б вигребти його з торішнього прілого листя, яке пахло горобиною і забутою вже осінню, просто йому не загадували третього, а зайвого з лісу, вважав він, людина не повинна брати нічого. До браконьєрів Петро був лихий, не одному потрощив рушницю об стовбур, жінка навіть застерігала, що ко% лись таки знайдуть його, уже холодного, десь у кор% чах. Він не вважав себе великим законником, просто бридився плем"ям цим зависним, шкідливим: не встрелить зайця, то все одно пальне по сойці чи дят% лові, хоч вони йому потрібні, як тому самому ж дят% лові окуляри.
      
      
      
      15
      
      
      
      У гурті Петро не вівся відлюдьком, але все ж ува% жався мовчазним, однослівним: так або ні, чого без діла язиком молотити. Єдину, чию терпів він балачку, то дитячу, бо для дитини вона така ж природна, як ще% бет для птаха.
      
      Розказувала жінка: вчора менша, Оленка, крутила% ся%крутилася по хаті, чекала%чекала тата з його лісо% вими гостинцями - він завжди то горіхів приносив, то жменю суниць, а пізньої осені - журавлини, круп% ної, як вишня, злегка підмерзлої і тому солодкувато% терпкої, - а врешті почала допитуватися:
      
      - Ма", а де тато досі?
      
      Жінка мила дійницю, їй ще треба було попорати те% ля, що вродилося таке смішне: усе чорне, як вуглина, а ніжки до колін білі, мов узулося в чобітки, і вона, аби відчепитися, відказала:
      
      - Заладила: тато й тато! Твій тато знайшов собі іншу маму, де ж би так барився...
      
      Оленку те насторожило, і вона, щось своє помізку% вавши, почала смикати маму за спідницю:
      
      - А як знайшов?
      
      - Отак і знайшов. Ожениться на іншій.
      
      - А весілля буде? - зблиснули вогники в очах у малої.
      
      - Мабуть, буде... - невпевнено знизала плечима мати.
      
      - Ура%а! - гукнула Оленка і застрибала навколо матері. - Підемо на весілля! Мам, і ти підеш? Ой, хо% ди, я скажу таткові, він і тебе покличе.
      
      До села від зваленої ялини, де Петро знайшов лігво, було, мабуть, кілометрів із шість, і він, поправивши листя під виворотом, налаштувався в дорогу. Вовче% нят лісник узяв під полу куфайки, вони ще трохи по% вовтузились і затихли, покірні долі, зігріті теплом людського тіла, що хоч і не було таким знайомим, як схудлі, запалі материні боки, які пахли вітрами й
      
      молоком, але все ж то було тепло, вовченята вчували його крізь коротку ще сіру шерсть і довірливо тулили% ся до людини.
      
      Петро йшов негустим, незвично просторим напро% весні осичняком, що неквапно збігав у долину, крізь оголене гілля спадала й розтікалася незаймана синь весняного неба. Ліс о цій порі був навдивовижу чутли% вий - навіть тріснута під ногою гілка відгукувалася лунко удалині, і йому добре було чи то від цієї сині, від світлолісся, чи від нехитрої удачі з вовченятами, а мо% же, просто від гострого запаху сірих осикових бру% ньок, в яких причаїлися крихітні липкі листочки, не% стримні у прагненні до життя, що тільки чекали своєї пори, щоб за одну теплу, по%справжньому теплу, вес% няну ніч урочисто випурхнути в світ.
      
      Петро йшов неквапно, ступаючи м"яко і майже не% чутно, і думав, як ці дві крихітні грудочки життя, без% порадні й мерзлякуваті, двоє звичайних цуценят, як вони не схожі на грізних звірів з дужими, налитими силою хижими щелепами. А ще він думав, де ж йому прилаштувати несподіваний набуток: жінку уже дру% гу весну мучить радикуліт, вона й так ледве дітям дає раду, та ще корова з телям, та порося, а сам він у хаті гість нечастий, домашнім постояльцем дражнять... Хай би перелітували, думав він, за річкою на лісовому кордоні в Гриця - як%не%як, приятелі вони давні, та ще й куми, у сільраді Гриць за почесного батька в Оленки записаний. Хай і він постраждає за громаду, під одним лісгоспзагом ходять.
      
      А другого дня Петро запріг Орлика, сивого в яблу% ках жеребця, і вибоїстою весняною дорогою, весело розбризкуючи калюжі, подався на кордон.
      
      Гриць довго роздивлявся вовченят, скоса і не% довірливо мружачись, мов прицінявся до них, як на ринку, коли за товар запросили не в міру, полоскотав їх за вухами, а врешті мирно згодився:
      
      
      
      - Хай живуть, не переїдять... У мене й клітки підходящі є, з%під нутрій.
      
      Він любив возитися з усякою дикою й домашньою звіриною, годував бичків - бички бродили око% лишнім лісом на кордоні і влітку, і взимку, вителень% куючи повішеними на шиї дзвіночками; в загорожі у нього другий рік вистрибувала косуля, а білка не знайшла собі кращого місця, як влаштуватися під причілком. Підживившись і настрибавшись по дере% вах, білка невдоволено попирхувала, коли до хати гос% подаря підходили незнайомі люди.
      
      За клопотами збігав час. Весною Петро як запрігся, то перевів дух, аж коли розв"язав руки з лісопосадка% ми, згодом його запроторили на курси, і пригода з вов% ченятами призабулася. За літо разів зо два зустрічався з Грицем, питався про лісових бранців, та й годі. А як повернувся з курсів, захворіла меншенька. Звечора ще торохтіла, вистрибувала по хаті - він привіз їй смішний гостинець, справжнісіньку тобі залізницю, і мала катала на ній усі свої ляльки. Плюшевий ведме% дик з одним вухом - друге відкусила, як була ще мен% шою - при цьому ділі служив кондуктором, а заєць, як і водиться, все хотів проїхати "зайцем".
      
      Вранці в дівчинки здобрадива перекосило ротика і перестало заплющуватися око, мов вона перекривляла когось та так і застигла з жаскою гримасою. Петро глянув - і йому як хто жару в душу сипнув. Він зібрався уже в лікарню і пішов запрягати Орлика, що за місяць знудився за господарем і тихенько підгігіку% вав у хліві, ледь зачувши господарів голос. А жінка вибігла на поріг і проказала:
      
      - Зачекай лишень, мо", і без лікарів минеться.
      
      Петро глянув на дружину, що витирала руки об фартушок, знічено опустивши очі, наче у чомусь зави% нила.
      
      - Нам би знаючу людину... - вела далі жінка. - Я досі тобі не казала нічого, бо на смішки братимеш. Хтось давно нам капості робить, всяке стерво і кості у двір підкидає. Бамбор якийсь...
      
      - Начебто ми з тобою одну школу кінчали? - обе% режно поспитав, глипнувши на жінку, Петро. - Відколи це ти в дурниці повірила?
      
      Увечері Петро сидів край Оленчиного ліжка і стиха, мов таємницю, розказував, як сьогодні на лісосіці, по% ки він обміряв зрізані дерева, у його сумці білка роби% ла ревізію. Руда злодійка тихцем забрала сало, і він ще довго зачудовано крутив сумку в руках, шукаючи й не знаходячи дірки, аж поки високо над головою не по% чув її цокотіння: виглядаючи з%за смолистого стовбу% ра, вона аж тряслася від сміху на гілці.
      
      - Добрий вечір! - через поріг, переставивши спо% чатку одну ногу, товсту, як тумба, потім другу, повіль% но перелазив недалекий сусід, старий Пшотка.
      
      - Добрий... - неохоче відказав Петро, холодно ковзнувши поглядом по огрядній, тлустій, як в опа% систої жінки, поставі гостя. Обвислі товсті щоки його спадали салистою шиєю і підборіддям, якось, здавало% ся Петрові, гидливо розтікалися рідким тістом, і він аж розсердився на себе: ну чого бридитися старою лю% диною, та ще й за те, в чому вона сама не винна. Дід Пшотка знаний був колись на кутку своїм знахарсь% ким ремеслом, непомітно призабутим, хіба тільки ли% шалися ще згадки в сільських побрехеньках і небили% цях.
      
      Жінка стала розводитися перед гостем про напасті, які чинить невідома ворожба, і Петро, аби при чужих людях не знімати рейваху (не виженеш же старого чо% ловіка з хати), вийшов відразу у другу кімнату. Він чув тепер тільки бурмотіння діда та ще як дзеленька% ла ложка у склянці - щось нею колотили. Петро намагався не слухати, та його несамохіть забирала
      
      
      
      цікавість, що ж нашолотає старий пройда. "Помагаєш ти, вода явлена, очищаєш ти, вода живлюща, і луки, і береги, і середину... Очищаєш ти, вода явлена, наро% дженого від прозору: надуманого, погаданого, встрічного, водяного, вітряного, парубоцького, ді% воцького... Подіте, уроки, на сороки, на луки, на оче% рета, на болота, на моря..."
      
      - За день%два як рукою зніме, - сказав на% прикінці старий, коли жінка зашелестіла газетами, лаштуючи йому гостинця.
      
      - Зняло, - сказав уранці Петро, глянувши на ма% лу з перекошеним так само личком, тоді на жінку, й одвернувся: - Три кілограми сала зняло і півлітру...
      
      Жінка спочатку ображено гикнула, а тоді заголоси% ла, що йому, іроду нещасному, шкода заради дитини шматок смердючого прогірклого сала і що ж не вона ті кості собі під поріг носила. Петро, не слухаючи, вдяг% нув дитину і повіз у район. Тижнів за три малу виписа% ли здоровою. А щоб відбити в жінки віру у шептання, на ніч кілька разів на подвір"ї поставив петлі. При% блудних собак, що приносили кості, він, щоправда, не впіймав, але одного разу, видно, в петлю якась попала% ся: біля розірваного дроту лишився жмуток сірої, гру% бої, як у вівчарки чи вовка, шерсті. "Вовк не вовк, - похитав головою, роздивляючись, - а від якогось не% хлюя порядний цуцик драпонув".
      
      Він показав той жмут шерсті жінці, і вона, присо% ромлена, про бамборів більше не заїкалася, а він, як справжній переможець, великодушно не став нагаду% вати їй про це.
      
      Вертаючись якось поночі з розсадника, Петро помітив, як поміж кущами ліщинника зблиснув зе% ленкуватий вогник. "Світлячок", - спочатку промай% нула байдужа думка. Лісом він не боявся ходити за будь%якої пори, тим більше такої теплої літньої ночі. З видолин наповзала нічна бадьориста прохолода, лег%
      
      шим ставало наморене за день тіло, веселіше, наче мо% лодіючи, ступали утоптаною стежкою ноги. Незаба% ром з кущів знову блиснули зелені вогники, вони за% горілися і згасли, мов причаїлися: у попутники йому набивався якийсь звір. Лис - лякливий, не тої вдачі, щоб затівати гру з людиною, і думка про вовка не% приємно кольнула у спину холодними, як крига, гол% ками. Петро, як і часто, був без рушниці - зайвий тільки вантаж у його тривалих мандрівках лісом, а з браконьєром, навіть злісним, небезпечним, Петро звик мати діло без зброї. Пара зелених вогників то з"являлася, то зникала, немов дражнилася, і він по% легшено перевів подих, лише коли вийшов з лісу на поле, що запаморочливо пахло квітучим люпином.
      
      А вранці до нього зайшов сусід, вайлуватий і непово% роткий Ваврищуків Степан, що пас громадську череду. Чоловік він добродушний, і до нього прихильно ста% вилися на кутку всі, окрім тих, чиї городи край виго%
      
      ну - вони вічно були підпасені.
      
      - Плати мені за бичка, - замість вітання сказав Степан ще з порога таким тоном, ніби вони давно уже про все домовились і тепер залишалося тільки пораху% вати гроші.
      
      - Якого в дідька бичка? - від здивування в Петра аж заворушилися вуха.
      
      - Та от, розумієш, минулої ночі твої вовки мого бичка роздерли. А з мене ще й гроші вирахують.
      
      - Правильно зроблять. Хочеш спати на роботі і плат% ню брати? - засміявся Петро. "Таки справді не казна% що привиділося вчора в лісі", - подумалося йому.
      
      - Ні, то з тебе треба вирахувати, - сердився су% сід. - Бички по моїй лінії, вовки - по твоїй. Тобі й відпустку більшу дають за те, що лісовим повітрям ди% хаєш...
      
      Погомонівши і поспівчувавши невезучому сусідові, Петро запряг коня і поїхав на ділянку. Орлик, вгина%
      
      
      
      ючи голову, мов тішачись своєю молодістю і силою, тягнув прудко, тільки пісок сичав за колесами. "Раз уже до того діло дійшло, - думав Петро, - доведеть% ся зібрати мисливців і відстріляти сіроманців".
      
      Наступного досвітку, виганяючи щойно подоєних, ще млявих із ночі корів, жінки вже обмінювалися свіжою новиною: у Ваврищука знову пропав бичок. Щоправда, цього разу зі скаргою Степан не приходив. Як це трапилося, Петро почув від дівчат, які на роз% саднику прополювали.
      
      Після пропажі бичка Степан пішов на нічне сторо% жування із старою, тріснутою на прикладі і перев"яза% ною мідним дротом рушницею. Звечора він пильно вдивлявся в синювату темінь, боячись проґавити зло% го напасника, але з пасовиська чулося лише мирне ре% мигання тварин, та зрідка тихо подзвякували ланцю% ги, якими припинали бичків. Зорі поховалися, було тепло й сиро, сінокоси, що починалися відразу за пасо% виськом, так пахли прив"яленими травами, що аж лоскотало в носі. "Припарює. Мабуть, на дощ", - по% думав Степан, зручніше вмощуючись під копичкою ситняку, вкошеного кимось з краю вигону. З видо% линків витікали тумани і повільною білою повінню розливалися пасовищем. Степан потихеньку покльо% вував носом, під досвіток і зовсім заснув, але все%таки почув, як до нього хтось підкрадається. "Вовк", - промайнуло лихе, і він з широко розплющеними від жаху очима пальнув з рушниці навмання, навіть не встигши схопитись на ноги.
      
      "Вовк", здивовано мекнувши і забряжчавши лан% цюгом, глухо гепнувся додолу, а коли згодом, отямив% шись, Степан зважився підійти ближче, то побачив свого ж чорно%рябого річняка, що так необачно зірвав% ся з прив"язі.
      
      Смішки і пересмішки з Ваврищука прожили ще кілька днів, а там і затихли. І тільки вже на початку зи% ми у Петра трапилася нагода згадати літній випадок.
      
      Звечора взявся морозець, тихий, але шпаркий, і ка% люжі під ногами дітлашні, що вертала зі школи, за% дзвеніли тоненькими скалками першої криги, збу% джуючи й звеселяючи давно очікуваною зимовою втіхою. Вночі на оголені гілки дерев, на жмутки шаруд% кого, причерствілого листя випав сніг, м"який і тендітний, мов зима своїм приходом не хотіла нікого розбудити та потривожити. Досвітком, ледь виглянув% ши із веранди, Петро аж примружився від несподівано% го сяйва снігів, яких не встигли ще зачовгати люди, роз% писати лапками птахи. Петро вийшов укинути по на% руччю сіна Орликові й корові. Він ішов по свіжому снігу обережно, скрадаючись, шукаючи і не відразу знаходя% чи, де б поставити ногу на цій незайманій білині, і вже на півдорозі до хліва нараз помітив незвичні у селі сліди: чотири вм"ятини від подушечок пальців, схожі на со% бачі, але крупніші і видовженіші. "Вовчі", - похолонув він і мимоволі кинув оком на хлів. Але лапаті сліди вели не до хліва, а завертали до хати. Петро, бокуючи, пішов понад слідом, силкуючись здогадатися, що ж привело нічного гостя до його обійстя, в село. Вовки не заходили уже кілька десятиліть.
      
      Сліди, чіткі й виразні, завертали за ріг будинку, біля комірчини звір постояв, потупцював і риссю, бо задні ноги точно попадали слід у слід переднім, подав% ся через сад і картоплище до лісу. Петро уважно роз% зирнувся і тільки тоді помітив під комірчиною щось червонувате - на закривавленому снігу лежав шмат козячої лапи.
      
      Петро, спантеличено зсунувши шапку на лоба, дов% го стояв над несподіваною знахідкою, прикидав і сяк і так, аж поки прийшла в голову проста і ясна відгадка: знайшовши весною вовченят, він приніс їх не в хату, аби не дражнити дітлашню, - мало яка пошесть може водитися серед дикого звіра, - а сховав у комірчину. Вовчиця, мабуть, першої ж ночі прийшла його слідом і весь цей час, гнана тугою непереборного материнсь%
      
      
      
      кого інстинкту, приносила сюди якусь поживу, не зна% ючи, що її вовченят наступного дня перевезли на лісо% вий кордон, і ще довго лякала Петрову жінку вигадка% ми злих ворожбитів.
      
      Наприкінці тижня Петра викликали в лісгоспзаг. День видався нікудишній: за лісовивезення заробив прочухана - сльозлива цьогорічна осінь розродилася потопом, і техніка рвала собі кишки кільканадцять разів на добу, на додачу запізнився на останній авто% бус і тепер мусив лісом теліпатися до села. Він ішов об% садженою ялинами греблею, сердито повискував під підошвами мерзлий сніг, і він думав, що хрін із ним, з тим начальством, хай собі лає, а ялини он ростуть - він посадив їх ще за першого року свого лісникування.
      
      "Життя, - думав він, - місяці і дні треба вкладати в якесь путнє діло, щоб воно росло і потішало людську душу, як ці ялини, що он шугонули в морозяне, дзвінке, аж страшно, щоб не покололось, високе нічне небо". Десь він читав, що в молодості ми щедро обда% ровані життям і охоче роздаємо свої скарби, але коли під старість йдемо збирати борги - ніхто не віддає.
      
      "А лісові позичати можна, - всміхнувся до себе, - за ним не заіржавіє".
      
      Зелені вогники раптово засвітилися справа в гуща% вині. "Цього тільки сьогодні бракувало", - невдово% лено подумав Петро. Він вирішив не подавати знаку, а якось відбити в звіра охоту дражнитися. Він і далі йшов навмисне впевнено, твердо наступаючи на п"яти, і сніг під каблуками повискував ще голосніше.
      
      Вогники ще довго пливли гущавиною обіч ялинової алеї, час од часу спалахували і нарешті згасли. "Ма% буть, я узяв їх змором", - подумав Петро. Вовки рідко зважуються першими напасти на людину, він їх звичай вивчив давно. Не раз у тривалих мандрах йому спадало на думку, що вовки могли бути давніми супут% никами ще древніх людей: ідучи вовчими слідами, лю% дина сподівалася швидше відшукати здобич, яку сама
      
      не в силі була виявити, почути чи побачити, - вовк же уловлює запах навіть за півтора кілометра. Вовча зграя й собі бралася вивчати поведінку людей, довги% ми зимовими ночами кружляла в непроглядній пітьмі навколо мерехтливого багаття, жадібно втягуючи во% логими ніздрями лоскітливий запах смаженого м"яса. Вовки звикли, що на тому місці, де людина вполювала оленя, лишаються якісь недоїдки, і зграя подовгу йшла витоптаними первісною людиною стежками.
      
      Петро ще раз зиркнув у гущавину, яка від розлитого місячного сяйва здавалася ще густішою й ворожішою, і полегшено перевів дух. Але коли глянув уперед, вздовж вузької просіки, то мимоволі спинився: піднявши голо% ву, наче внюхуючись у морозяне, іскристе від снігової потерухи повітря, вовк сидів кроків за п"ятдесят, прямо у машинній колії, що ледве виднілася на снігу. Колись Петрові доводилося стрічатися із вовком злобним, з вишкіреними зубами і загрозливо піднятим важким хвостом, з настовбурченою на загривку шерстю; такий звір ладен був кинутися в першу%ліпшу хвилю, рвати і шматувати все міцними кігтями і зубами. Бачив і вов% ка, що огризався роззявленою хижою пащею. Доводи% лося бачити вовка і нажаханого, з принизливо притис% неними вухами і хвостом.
      
      Звір, що сидів на дорозі, дивився на Петра радше за% питально і вичікувально, мовби хотів і не міг щось сказати. Тікати, звісно, було б безглуздо, лізти на де% рево - теж, ніч цієї пори на дереві не пересидиш, і Петро намірився йти просто дорогою, сподіваючись, що його погляду звір не витримає і збочить. Але враз з%під ялин виплигнув на дорогу ще один вовк, трохи менший, очевидячки, з молодого виводка, проте вже зміцнілий, плигнув знехотя, плавно вигинаючи спи% ну, мовби не чуючи усієї своєї нагуляної на привіллі зрілої сили.
      
      "Ба, - звів брови Петро, і здогад нагнав йому холо% ду в спину. - А чи не цього лісового пірата вигрібав я
      
      
      
      весною з прілого листя, з%під вивороту, і таки не вигріб на свою голову?"
      
      Він обережно звернув з просіки в гущавину і проди% рався лісовим підростком, пильнуючи за обома непро% ханими попутниками і надивляючись, про всяк випа% док, поблизу товсте дерево. Вовчиця, ображено крут% нувши головою і м"яко ступаючи пухким снігом, рушила слідом, а за нею слухняно пішов і молодий вовк. Підібравши сукувату замашну гілляку, Петро ішов, глибоко провалюючись у сніг на невидимих ямах, крізь поросль густої крушини, що рвала на ньо% му одяг і боляче дряпала обличчя. А коли вибрався на вузьку стежку, що вилася поміж корчами, обидва вов% ки вже спокійно сиділи попереду.
      
      Петро знову пірнув у гущавину і, важко дихаючи та пересмикуючи плечима під мокрою від поту сороч% кою, побрів снігом. Цього разу вовчиця не відразу ру% шила за ним, довго й докірливо дивилася вслід своїми жовтими, злегка розкосими очима, а тоді, завмерши на місці, завила.
      
      Завивання, несподівано тонке для старої широко% грудої вовчиці, здіймалося над синіми від місячного сяйва снігами, над нічним лісом, жахаючи принишк% лого десь під кущем зайця чи полохливу косулю; якась древня, щемка материнська туга чулася в цьому витті, стискаючи груди і холодячи серце. Молодий вовк за якусь хвилю, ніби виждавши мить, теж зняв у небо довгасту морду і несміливо став підвивати. Неяс% ний здогад ворухнувся у Петра в голові. "Чорт із вами, не мучте мене і себе, - зі злістю подумав він, мало не перечепившись через гілляку, що ледве виднілася із глибокого снігу, - віддам я двох ваших, тільки відчепіться, дайте спокій душі". І хоч як не хотіло% ся - до сільських полів уже рукою подати, - він кру% то завернув праворуч, до лісового кордону.
      
      Вовки ще два рази перебігали йому дорогу, він знову обходив їх корчаками, і години за дві, весь мокрий
      
      і знесилений, постукав у вікно Грицькової лісничі% вки.
      
      - Ти звідки звалився? - постав на порозі в нижній білизні Гриць і сонно почухав волохаті груди.
      
      - Вовки, брате, пригнали... - засапано проказав Петро, знімаючи шапку з мокрої від поту, змиленої го% лови. - Мабуть, з того виводка, що весною приніс тобі двох. Я навмисне сюди завернув, аби відчепилися, мо% же, знайдуть тут своїх.
      
      - Не пішов би ти, куме, в монахи, - визвірився Гриць, з якого ураз зійшов сон. - Тепер вони мені віддячать за тебе, я ж бичків і взимку випускаю. Та за% ходь уже... - буркнув, за рукав тягнучи через поріг зніченого Петра. - Якщо відправити тебе зараз додо% му, то вдосвіта хіба підметки знайдуться.
      
      За пізньою вечерею вони, балакаючи упівголоса, щоб не розбудити жінку з дітьми, згадували різні бу% вальці за довгі роки лісникування, і господар усе не міг заспокоїтися.
      
      - Ох, і удружив!.. - крутив головою Гриць. - А я, дурень, узяв тих вовченят - он вишелестіли які, худо% ба боязко помекує, як підходить до кліток. Таж поруй% нуй буслове гніздо, і бусол принесе головешку на хату, а то ж хижак...
      
      Врешті за вечерею умовилися в найближчу неділю зібрати єгерів та мисливців і обкласти сіроманців.
      
      Напередодні Петро впряг Орлика в сани і примчався на кордон. Гриць зустрів його уже приязніше, приятелі добряче пообідали, не забувши наперед пом"янути вовчі душі. Бичкам на кордоні вовчиця шкоди не завдавала, хоча ранками біля кліток з лісовими бранцями було густо втоптано вовчими слідами, а одного разу Гриць знайшов розтерзаного зайця під самою кліткою. Навче% ний недавньою пригодою, Петро уже не чекав сутін% ків, а рушив додому ще завидна.
      
      Орлик біг бадьоро, і Петро, уткнувшись у комір ко% жуха, дрімав на м"якому сіні, яке пахло червневими лу%
      
      
      
      ками і літнім сонцем. Повискували полоззя, за саньми сніг розлітався віялом, коли сани заточувались, і його хилило в сон. На перехресті, вже дрімаючи, він вирішив не об"їжджати через міст, а пустив коня нав% простець, як їздив щозими, коли замерзала ріка.
      
      У легкі хвилі сну він поринув раптово. Зігрітий теп% лом кожуха, Петро не знав, скільки проспав, заколиху% ваний м"яким шелестом снігу під полозками, тільки прокинувся так само раптово - сани шарпонуло, і він мало не вивалився в рівчак. Петро неохоче розплющив очі: ліс закінчувався, і сани вилітали на вигін до ріки, Орлик ішов ускач, шалено відкидаючи сніг копитами; здавалося, якась дика і зла сила вселилася в коня і те% пер безоглядно несла з лісу. Віжки, коли він спав, зсу% нулися з саней і обірвалися, біля вудил теліпалися тіль% ки куці обривки. Петро оглянувся.
      
      Дорогою за ним величезними стрибками гнало два вовки. "Ті самі", - подумав він і мимоволі зашарудів сіном, шукаючи і не знаходячи рушницю, а коли зга% дав, що поставив її у Грицьковій хаті, у кутку біля ро% гачів і забув забрати, враз протверезів.
      
      Першою йшла вовчиця. Трохи збоку, легко, мов гра% ючись, витягнувши довгий хвіст за вітром, біг молодий вовк. "Я, може, відіб"юся, - подумав Петро, ще раз роззираючись, - аби не напали сперш на коня".
      
      До річки лишалося з півсотні метрів. І тут він відчув, як спиною пробігли, лоскочучи, холодні крап% лини поту - посеред ріки, звиваючись, виднілася не% широка смуга. "Труби, Грицю, в рукавицю, - злости% во подумав собі, - попрошкував, то й купайся тепер в проталині з учорашньої відлиги, тобі ніяк не минути купелі - чи й далі дрімав би, загорнувшись в кожух, а кінь проламався б на тонкольодці, чи тепер на повно% му скаку влетиш у чорну вирву, під лід; ніде не дінеш% ся, влетиш, бо не завернути одурілого з жаху коня і не вистрибнути ж безоружному в лапи двох хижаків". Петро якось обм"як і байдуже скидав кожуха, чекаю%
      
      чи миті, коли затріщить лід і з усього маху кінь прова% литься у чорну воду.
      
      Нараз вовчиця стрімко взяла ліворуч і майже порівнялася з саньми, Орлик, косячи безумним, нали% тим кров"ю оком, мимоволі забирав правіше: вовчиця, низько стелячись, наддала іще, і знову кінь мусив бо% кувати; витягнувшись, вовчиця сірою стрілою ішла понад самою землею, вихором закручуючи навколо се% бе сухий сніг, відсікаючи коня від чорної вирви, в ос% танню мить даруючи такий негаданий уже порятунок. І лише коли Орлик помчав уздовж ріки і хвилин за де% сять лунко прогримів дерев"яним настилом мосту, Петро оглянувся знову. Ні вовчиці, ні молодого вовка не було видно - здавалося, все, що він пережив, при% марилося йому на хмільну голову, і він ладен був повірити у це, якби не обривки віжок, що розвівалися на вітрі і били коня по змилених боках.
      
      А наступного раннього ранку його розбудив гомін на подвір"ї - дядьки збиралися на облаву. Прийшли вони завчасно, бо до лісового кордону дорога не близька. На% кинувши поверх майки кожуха і вступивши на босу но% гу в кирзаки, Петро почовгав до людей. Чоловік п"ять тупцювали під верандою і смалили цигарки.
      
      - А ми думали, що ти на зимову сплячку заліг, - ущипнув Ваврищуків Степан, який прителіпав з тріснутою, перев"язаною дротом рушницею першим, збираючись помститися вовкам за літню кривду.
      
      - Хлопці, того%во, - прокашлював Петро, вітаю% чись з кожним за руку. - Полювання відкладається.
      
      Нараз усі примовкли, і тільки Льоня%завгар, невисо% кий і жвавий, як білка, завзятий мисливець, спересер% дя чвиркнув крізь зуби.
      
      - Де Крим, де Рим, а де попова груша... Ти ж сам, ковінька твоїй матері, на сьогодні замовляв.
      
      - Не слухайте його, хлопці, - зріс і собі як на дріжджах Степан. - Він ще не прочумався від учо% рашньої гостини в кума.
      
      
      
      "А дудки, - холод крався Петрові попід кожух, і він неприємно щулився, відчуваючи, як тіло його ски% пає пухирцями гусячої шкіри. - Аби тільки ви з дво% ру, як гайну на кордон і випущу тих обох. Недобре, звісно, що людей збаламутив, але хай пробачать..."
      
      Дядьки, обурені тим, як нагло вислизає на очах та% ка розкішна зимова втіха, разом узялися за господаря.
      
      - Він щось крутить! Мабуть, начальство при% їжджає, то ми йому заважатимемо...
      
      - Чхав я на його начальство, сьогодні законний день полювання...
      
      - А може, йому вовків шкода зробилося? - враз засумнівався Ваврищуків Степан, згадавши, як не встеріг улітку довірене стадо. - Мені начебто двох бичків не шкода.
      
      - Вгамуйся, Степане, - втрутився Льонько. - Чо% го на сірого марне клепаєш: один бичок його, один твій - давай по%чесному.
      
      - Степанові гріх губу дути, він полювання почав ще влітку.
      
      - А що ти за мисливець такий знатний, - Степан огризнувся до Льонька. - Подумаєш, забив на віку одного зайця й півтори качки...
      
      Дядьки ще трохи постояли, позубоскалили, висма% лили по сигареті, не знаючи, що ж далі чинити, аж по% ки Льонько закинув рушницю на плече.
      
      - Ходімо, хлопці, до мене снідати. Якщо ранок з неладу починається, то й полювання порядне не вдасться.
      
      Порипуючи снігом, дядьки подалися з двору, а Пет% ро ще довго стояв під верандою, кутаючись у кожух. Поки хлопці розпатякували, почало світати, над лісом удалині виткнувся окраєць сонця, й зблиснули снігові шапки сосон, зблиснули загадково й таємниче, як в но% ворічній казці, що десь там зароджувалася в лункій гу% щавині.
      
      1989 р.
      
      ÏÐÅÄѲÄÀÒÅËÜ
      
      Минулої ночі, під самісінький досвіток, їй при% снився сон, що тільки роз"ятрив і так уже зболену ду% шу. Начебто заходить Миколка до хати, вішає шапку у кутку, де вішав щоразу, сідає край столу і довго ди% виться на неї, дивиться якось докірливо, а вона ніяк не може здогадатися, чим же невдоволений син.
      
      - І чого ви, мамо, того меду не їсте, - нарешті го% ворить Миколка, хмуриться і (як кумедно виходило в нього!) збирає поміж брів складки, мов хоче розсерди% тися, та Ганна одразу здогадується, що син тільки вдає сердитого.
      
      Вона лежить і мовчки дивиться на синювату від досвітнього світла стелю, боячись ворухнутися й роз% будити чоловіка. Хай поспить, камінь на його душі не легший. Вона скоса, не повертаючи голови, зиркнула на чоловіка, на його зів"яле і посіріле обличчя, що взя% лося гіркими зморшками, як береться тріщинами зем% ля у тривалу, немилосердну спеку. Півроку уже, як вони поховали сина і зосталися вдвох у своїй новій і без того великій, а тепер неймовірно величезній, страхітливо спорожнілій хаті.
      
      І коли будувалися, і коли заселялися, нове житло було на радість, Ганна тішила себе тут онуків діждати% ся та голову прихилити на сиву старість; зараз же хата зробилася щоденною мукою, кожне слово, навіть мов% лене пошепки, глухо відлунювалося у бездушній пустці, і в тому відлунні їй не раз жаско вчувався Ми% колчин голос. Ні, вона не боялася сина, як бояться мерця, то було б неприродно, і вона стидалася б навіть подумати про це, просто голос той жив у ній, у матері, і, вимучена болем, вона боялася самого болю.
      
      "Ой, сину, сину, - ворушила порепаними, білими губами, - та я ж до того меду й раніше ласою не була,
      
      
      
      а тепер, мабуть, і зовсім заціпить". Ганна лежала й ду% мала, що може означати сон. Попораюся, думала вона, і знову занесу слоїк меду на могилу, як водиться у їхньому селі. За давнім тутешнім звичаєм, що зберігся чи не з язичеських іще часів, ідучи на кладовище, лю% ди завжди замотували у вузлик якийсь харч, здебіль% шого той, що за життя був до смаку покійнику.
      
      Цілу ніч падав тихий сніг, і коли Ганна, вирядивши на роботу чоловіка, прийшла на кладовище, то здало% ся воно несподівано урочистим і святковим у своїй не% займаній білині. Пишні снігові шапки важко лягли на верховіття дерев, вгинаючи своєю вагою розмашисте гілля сосон. Глибокий, пухкий сніг заліг і поміж моги% лами, де не було ще жодного сліду, навіть пташиного. І все ж, на подив Ганни, сюди вже хтось приходив. Ла% паті відбитки, очевидно, чоловічих підошов, петляли поміж могильних горбиків, мовби хтось бродив тут без певної мети і потреби. Обминаючи стару, порослу зеле% ним мохом капличку із зсунутою набік покрівлею, мов набакир надягнутою шапкою, що надавала каплиці легковажного, неспівмірного з її призначенням вигля% ду, Ганна мало не зіткнулася з якимось чоловіком і з ляку та несподіванки аж присіла. Чоловік теж сто% ропів, і на якусь мить в його сивих, мов вимерзлих на морозі, очах промайнув переляк, але тільки промай% нув і згас. "Предсідатель! - впізнала Ганна. - Чорт старий, не на кладовищі кажучи. Не сидиться йому, тільки людей лякає". В селі його так всі і звали - Предсідатель, давно забувши справжнє ім"я, - при% кипіло до чоловіка слівце: давно вже, літ двадцять то% му, ще як головою колгоспу був, і ніякими обценька% ми його не відірвати.
      
      Ганна не знала, як їй пережити зиму, усім тілом, кожною клітинкою його вона відчувала, як холоне зем% ля, у якій лежав її син, той холод залізними лещатами зчавлював серце, і не було від цього ніякого порятун% ку - навіть поплакати не вдавалося, бо за півроку збі%
      
      гло, мабуть, уже все до сльозини. З дерев"яної лави біля синової могили Ганна змахнула пухкий сніг і присіла, як сідають у рідному домі з далекої і трудної дороги.
      
      Ганна здавалася собі безпомічною рибиною, вики% нутою на берег, що марне ловить ротом повітря і безпо% радно б"ється в піску. Все, що вона досі робила, чого хотіла, чим жила, до чого шкрябалася з останніх сил, тільки заради одного - ростила сина, збивала якусь копійчину, будувалася. Будувались вони довго і важ% ко, але змучили%таки хату, на своє горе, як дзвіницю, у два поверхи, і в хату уже настаралися.
      
      Біда впала несподівано. Вертався Миколка увечері додому мотоциклом і наїхав на коток: п"яний тракто% рист уже смерком, як втоптував асфальт, так і заснув за кермом.
      
      Мед у баночці з%під сливового повидла Ганна прико% пала в узголів"ї - раніше просто лишала принесене на могилі, а потім стало пропадати - і взялася змітати сніг з могили. На роковини, думала вона, поставиться пам"ятник, їздила аж у Житомир замовляти.
      
      За спиною у Ганни під чиїмись ногами захрумтів рипучий, як осіннє яблуко на зубах, сніг. Їй не хотіло% ся зараз нікого бачити, ні з ким говорити, будь%яка третя людина, навіть найближча, була би обтяжли% вою, і Ганна невдоволено озирнулась.
      
      До могили підходила, припадаючи на ліву ногу, григорівська Настя, що поховала торік свого чоловіка.
      
      - А що, Ганно, син каже? - спитала, зіпершись на металеву огорожу, жінка. - Е, вже, людино, чи рва% тимеш, чи не рватимеш душу, материної ради і поради він більше не спитає.
      
      Ганна нічого не відказала, хоч і не сердилася на неї, знаючи, що то не пусті слова, аби зачепити балачку, відчуваючи в них знайомий уже, звичний біль.
      
      - Сама собі дивуюся, - говорила Настя таким то% ном, мовби Ганна відказувала їй. - Як гляну на тебе, то нізащо дякую своїй злій долі, що я отака непотрібна,
      
      
      
      порожня вдалася, нездатна сплодити дитину. Бо якби на мене впало це горе, то сама себе закопала б. У мене чоловік був, чого кривити душею, п"яничка й мучитель мій, а коли загнувся, то зразу як сирота стала.
      
      - Хто ж про покійного зле згадує, - підвела голо% ву Ганна і взялася витирати носовичком бурячкові від холоду і мокрого снігу руки. - Я вже гадала, що в селі черствішої від Предсідателевої не знайти душі. На ній, як на випаленій землі, ніщо, здавалося, не зросте, а сьогодні зустріла його на кладовищі.
      
      - Хіба він на жінчину могилу прийшов? - розтя% гуючи слова, крутнула головою Настя. - Не віриться, людино, у цього чоловіка замість серця грудка мерзлої глини. Я його видивилася вже однієї осені.
      
      Ганна знала, про що говорить Настя і що вона види% вилася. Тої осені діла в колгоспі не ладились, бульбу копати взялися пізно, а шуму й ґвалту наробили, як вже досвітками пришерхла земля встелялася сизим, іскристим інеєм. Все%таки якось ту картоплю переко% пирсали п"яте через десяте і при перших морозах зате% лефонували в район, що урожай зібрано.
      
      Але люди на поле ще ходили, особливо на болото за каналом, де пухке торфовище не піддавалося морозу. З%під мерзлих, шкарубких кавалків жінки ще накопу% вали по кілька відер, а хто й по мішечку. Ті чорні від торфу, мерзлі бульбини до столу не годилися, варили їх здебільшого поросятам. Одного дня і Настя пішла на картоплище та до обіду, хукаючи в застиглі пальці, надлубала три відра картоплин, які торохтіли в мішку, як каміняччя. Може б, і ще по відру вдалося надлубати, але раптом якась із жінок злякано гукнула:
      
      - Тікайте, баби, Предсідатель!
      
      І справді, полем, сердито поганяючи коня, до них летів вершник. Жінки з брязкотом кидали відра, бігли до каналу і стрибали у чорну крижану воду, що взялася вже льодком, той льодок тонко дзвенів і ла%
      
      мався, боляче дряпав розчервонілі литки, а мокрі спідниці враз робилися бляшаними і гупали об коліна. Настя зірвалася спочатку і собі за жінками, наче за% була про свою криву ногу, але нараз схаменулася.
      
      "А мені чого? - подумала з несподіваною бай% дужістю. - Ніхто мене вже не зробить нещаснішою". Настя добре пам"ятає, як підлетів до неї Предсіда% тель, як стрибнув з коня і взявся ногами перекидати
      
      відра й мішки.
      
      А які в нього були очі... То були очі справді щасли% вої людини, в них світилася радість, нутряна, глибин% на, непідробна.
      
      - Посаджу! Усіх к чорту пересаджаю! - загорлав тоді Предсідатель, копнувши, як м"яча, її плетеного кошика, і кошик, описавши зі свистом дугу, плюхнув% ся в кришиво льоду.
      
      - Воно ж гноєм однаково стане, - важко видихну% ла, стримуючи себе, Настя.
      
      - Хай і гноєм, а не руш! Звелю на ферму завезти.
      
      Як налетів вихором, так і щез. Жінки, втомлено ідучи додому, ще довго кляли, щоб він так побачив свого сина, як та картопля побачить ферму. Звісно, ніхто з ферми не збирав ті мерзляки на торфовищі, а сина він таки одного разу побачив, відколи той зійшов з дому і років десять не давав про себе знати.
      
      Викликали Предсідателя в район паспорт поміня% ти, і як вже виходив з паспортного столу, мимохідь ковзнув оком по стенду "Їх розшукує міліція" - зліва вгорі першою була синова фотографія. Він довго стояв перед стендом, з натугою перекладаючи незграбні і важкі, як каміння, думки, нарешті, навіть не прочи% тавши, що написано під фотографією, невдоволено крутнув головою і рушив додому, пробубонівши сам до себе крізь зуби:
      
      - Ти ба, вуса завів.
      
      Ганна з Настею ще якусь хвилю помовчали, згаду% ючи сільські бувальці з Предсідателем. У зимовому
      
      
      
      повітрі, пролітаючи високо над кладовищем, раптом скрикнула ворона, скрикнула деренчливо, як колеть% ся намерзле в скажену стужу дерево, і від цього надтріснутого звуку з верховіття сосни зірвалися і в незворушній тиші закружляли волохаті сніжинки.
      
      - В цій сім"ї ніхто нікого не любив, - вернулася до своєї мови Настя. - І шкодувати нікому і ні за ким, жодного путнього.
      
      - Чого ж, - не згодилася Ганна. - Невістка люди% ною була.
      
      Ганна добре знала колись цю сім"ю. Поки не побуду% валась, жила вона в свекра, від Предсідателя в недале% кому сусідстві. Не раз і не два увечері, чи вдосвіта, чи в найглухішу ніч, коли тільки чорти навкулачки б"ються, дзеленчало вікно свекрової хати і застраха% ний голос Предсідателевої невістки просив порятунку. Не хотіла вона, розказували люди, ох, як не хотіла во% на йти в цю сім"ю. Але якось увечері приїхав до них Предсідатель. Не привітавшись, він сів за столом під покутньою стіною і мовчки, тільки білки очей поблис% кували з%під густих брів, дивився то на хазяїна, то на хазяйку, що заметушилася і забряжчала горшками та сковорідками, то на дочку, що забилася в куток і на% жахано тулилася спиною до холодної стіни. І коли гос% подиня виставила на стіл все краще, що знайшлося у цю пору в домі, скрива посміхнувся.
      
      - Я не прийшов твоє смердюче сало їсти. - І недбало докинув, дивлячись у знічені очі хазяїна: - Не віддаси дочки - в порошок зітру, на макуху, на потеруху...
      
      І з усієї сили вдарив кулаком по столу, що задерен% чав посуд, а він вихором вилетів з хати.
      
      Бити невістку син почав на третій день після ве% сілля, бив роками, але жодного разу на ній люди не ба% чили навіть найменшого синця. Чого воно так, Ганна дізналася через багато часу, коли одного разу вбігла, рятуючись, до них невістка і відразу ж упала, хапливо ловлячи повітря широко розтуленим ротом.
      
      - Що ж вони, недолюдки, з тобою зробили? - ки% нулася Ганна до неї.
      
      - У груди ногами бив... Через подушку, щоб знаку не було, - крізь немічний кашель відказала неві% стка.
      
      Коли на деякий час вгамовувався молодший, кон% церти для всього кутка влаштовував старший. Його привозили п"яного і вивалювали з воза чи з машини, здавалося, напівживого, але він швидко оклигував, бодай настільки, щоб ганяти жінку навколо хати. А коли і це набридало, брав рушницю, бабахкав у чор% не глухе небо і вигукував:
      
      - Я предсідатель!
      
      Одного дня щезла в них невістка, її шукали, та не знаходили, ніхто не знав, де вона поділася. Думали, може, втопилася, але потім люди переказували, що ба% чили її в районі на вокзалі. Призналася комусь із од% носельців, що втекла з дому, назавжди втекла: весела була така і все не вірила, що живе відтепер не в свек% ровій хаті. Син і собі подався тоді під три вітри і за всі роки навіть два слова не черкнув батькові й матері, тільки й того, що фотографію його Предсідатель ви% падком побачив у міліції. Зоставшись удвох в хаті, що враз наче побільшала, Предсідатель не озивався до жінки місяцями. Тільки однієї неділі, ще лежачи в ліжку, буркнув на жінку:
      
      - Чом поратися не встаєш?
      
      Предсідатель недбало штовхнув жінчину руку, і та рука, холодна і заклякла, раптом спружинила, мов гу% мова, а він, відчуваючи, як з мимовільного жаху почи% нає його крутити і перекошувати правець, зібрався нараз з останніми силами і, як з крижаної води, вихо% пився з постелі від мертвої жінки.
      
      Так лишився один він у порожній хаті, що притули% лася край села, мов вагалася: приставати їй до гурту сільських хат чи не приставати, і тепер уже зовсім не мав до кого обізватися.
      
      
      
      - Досі дивуюся, як його люди терпіли, - перекла% даючи з руки в руку вузлик, який принесла на чо% ловікову могилу, сказала Настя і зібралася іти. - Пам"ятаєш, як його знімали?
      
      Чому ж не пам"ятала, добре вклімився Ганні той день. Головування Предсідателя обірвалося ранньою весною, раптово, несподівано для нього самого і для всенького села. Якось уранці він збирався їхати в район, і заведена машина вже бурчала під конторою, як прибіг Яшка Теребейчиків, що підвозив корм на фермі, і, мнучи засмальцьованого картуза, попросив машину завезти жінку в пологовий будинок.
      
      - Весь транспорт по роботах розписаний, і я не зри% ватиму його для тебе. Хочеш - садови жінку на% верх, - показав Предсідатель рукою на кузов вантаж% ної машини, якою збирався їхати, і, ховаючись від за% нудливої мжички, докинув: - Ні чорта не роблять, тільки дітей плодити ласі.
      
      Яшка якось довіз жінку до лікарні, то притримую% чи її, коли вже корчилася у пологових потугах, то прикриваючи хусткою%накидухою від дощу і вітру, а то відбиваючись від двох порожніх бочок з%під мастил, що качалися по кузову, немилосердно гриміли і загро% жували йому й жінці попереламувати ноги.
      
      Увечері жінка народила дочку, а наступного дня їй погіршало, під обід вона знепритомніла, і з області спеціальним літаком прилетіли консультанти. Метаю% чись в маренні, вона пролежала три дні і померла, не приходячи до пам"яті.
      
      Ще через день на колгоспних зборах знімали Предсідателя. Він сидів не в президії, на звичному місці, яке хтось інший досі не наважувався зайняти, а вже в залі і тільки здивовано крутив головою, час від часу приказуючи до себе: "За що?"
      
      Відтоді усі ці роки десятою дорогою Предсідатель обходив колгосп, стидаючись працювати у полі чи на
      
      фермі, здебільшого ж перебивався сезонними під% робітками.
      
      ... Вертаючи до воріт, жінки приспинилися коло мо% гили Настиного чоловіка Юхима, що пропав із горілки, відмучивши жінку, відмордувавши, і за яким, на подив села, щиро побивалася Настя.
      
      - Може, хто й сміятиметься з мене, - якось сором% лячись, розв"язувала вона вузлика. - Але якщо йому та проклятуща горілка була така солодка, то й ношу сюди час від часу четвертинку і щось із їжі.
      
      Постоявши і помовчавши на Юхимовій могилі, жінки ще походили кладовищем, за неписаним зви% чаєм відвідали своїх односельців, що упокоїлися ос% таннім часом, з просвітлілими душами подалися до% дому. Настя хилиталася попереду, незграбно закида% ючи свою довшу ногу і викреслюючи нею дуги на пух% кому снігу, а Ганна плелася за нею. Вже на краю села, порівнявшись з Предсідателевою хатою, одним вуг% лом вгрузлою в землю, мов її спочатку щось хитнуло добряче та так і залишило кривобокою, Настя раптом зупинилася, здивовано підняла голову, а тоді прислу% халася. Ганна і собі приспинилась - від Предсідате% левої хати долинав якийсь спів, щоправда, невираз% ний, слів не розібрати, одне завивання, але все ж хтось співав.
      
      - Чуєш? - блиснула враз помолоділими очима Настя. - То на слово до сусіда роками не здобудеться, а то розспівався, як тетеря на токовищі. Е, вже давай подивимось...
      
      Чикиндуючи по зораному з осені полю, вона стала забігати до Предсідателевих вікон з боку сіней. Настя, поспішаючи, перевалювалася, як вгодована качка, і Ганні зробилося аж смішно від того, що звичайна цікавість може отак змусити людину забути свій ґандж. "О Боже, - жахнулася водночас Ганна. - Таж я над калікою сміюся". А Настя тим часом скоса зази% рала крізь намерзлі, злегка розмальовані морозом
      
      
      
      шибки, і коли їй удалося щось там визирити, замаха% ла руками, кличучи до себе. Дивакувата вона все%таки жінка, чисто як мала дитина, незле подумала Ганна, не збираючись підходити. Але Настя і далі розмахува% ла руками і показувала щось, як німа, на мигах.
      
      Ганну збивав з пантелику тільки непідробний пере% ляк, яким взялося Настине обличчя, і вона, повагав% шись і лаючи саму себе (от щоб таки вискочив Предсідатель та обабурив полінякою) стала скрадати% ся і собі полем до хати.
      
      - Диви%диви, - тицяла пальцем з чорним од робо% ти нігтем збуджена Настя. - То ж твоя банка з медом он на столі, а он пляшка моя, копчене сало, що Юхи% мові сьогодні носила...
      
      Ганна справді упізнала на столі свою баночку з%під сливового повидла, і їй зробилося не по собі, з жаскою, хворобливою цікавістю вона дивилася і не могла відірвати очей від Предсідателя, що сидів за столом, зіперши на руку важкувату голову з неголеним, вкри% тим сивою щетиною лицем, з давно немитим волос% сям.
      
      - І коли ж він устиг, ірод триклятий? - аж заїка% лася з подиву та серця Настя. - Чудо якесь, та й годі! Приплющивши очі і поволі розхитуючись, Предсі%
      
      датель знову затягнув у хмільному напівзабутті:
      
      "...За туманом нічого не видно..."
      
      Ганна колись вже чула, як співав він цю пісню, тільки давно, дуже давно. Миколка ще був у колисці, на кір саме захворів, а тут і мати злягла. Пізно ввечері матері погіршало, треба було її в лікарню везти. Ганна сама не своя металася між материною постіллю та си% новою колискою, а чоловік ще не прийшов з роботи - він возив тоді легковою Предсідателя. Десь коло дру% гої ночі не витримала, збудила сусідку і попросила наглянути свій лазарет, а сама побігла селом шукати чоловіка. І знайшла%таки, бригадирова хата ще здале%
      
      ку світилася, як клуб, а з вікон виривалася ґвалтована у кілька п"яних голів пісня:
      
      "...Тільки ви%и%дно дуба зелено%о%го%о..."
      
      Машина стояла під бригадировою хатою, і коли во% на відчинила дверцята, то збиралася накинутися на чоловіка, але навіть у пітьмі побачила, що він сам аж зелений від люті.
      
      - Я просився... - упівголоса проказав чоловік, мов боявся, що там, у хаті, можуть почути. - Хвори% ми, сказав, хай лікарі займаються, їм за те гроші пла% тять, а я на службі в нього - як треба, то й до ранку ждатиму.
      
      У нешироку шибку Ганна ще раз глянула на баноч% ку меду, порізане уже на шматки сало та почату пляш% ку і торкнула Настину руку:
      
      - Ходімо вже, що тут скажеш.
      
      І вони пішли на дорогу не полем, скрадаючись, а ву% личкою, яку Предсідатель ніколи не розчищав од снігу - Настя першою, припадаючи на свою криву но% гу, а за нею Ганна, згадуючи недавно почуту біля сільської лавки розмову. Хтось, видно, спитав у Предсідателя, як же йому тепер живеться, і той, п"яненький, відповів з колишнім, забутим уже в селі гонором, притискуючи, як і в давні, золоті його часи, кожне слово:
      
      - Я ще ніколи, братцю, так не жив. Навіть як був предсідателем.
      
      А ще згадала Ганна сільський поговір, нібито на кладовищі останнім часом щось лякає. Люди чули на свої вуха, як у дні похорону, уже після заходу сонця, на могилках не то гуло, не то співало, завиваючи про% тяжно і моторошно, мов у димоході заметільної ночі.
      
      "А, мало що наплещуть люди", - подумала зрештою Ганна, ідучи непрочищеною вуличкою і намагаючись попадати у сліди кривої Насті.
      
      1988 р.
      
      
      
      ÆÓÐÀÂÊÀ
      
      Дід Андріян у безпросвітньо прокуреній, аж ві% конні шиби зжовтіли, бригадній сторожці вже вкотре крутив чорний, надщерблений збоку телефон.
      
      Лівою, здоровішою рукою він набирав номер
      
      "швидкої допомоги", але телефон ковзав по закваця% ному мастилами столі, вислизав, і тоді Андріян, пере% хиливши голову, затискав плечем трубку, а телефон незграбно, як коцюбою, тулив до себе правицею, скаліченою на війні. Номер не набирався, в трубці то% ненько попискувало, і десь здалеку, мов з%за гори, з%попід цього писку жіночий голос виводив: "Надейся и жди, вся жизнь впереди". Але надіятися і чекати дід Андріян не міг ніяк.
      
      У хаті, залишена з перестраханою сусідкою, на не% розібраному ліжку, як була у куфайці, бо копала кар% топлю, лежала з приступом баба Олеяна, Андріянова жінка, лежала, як видавалося йому, вже на смертному порозі, і невидющі очі її, вільні від усякого клопоту і марновірної суєти, блукали стелею, мов видивлялися отой останній поріг.
      
      Дід Андріян знову і знову, до запаморочення, тор% сав кружечок із цифрами, благально глипаючи на мов% чазну телефонну трубку; із щербини висовувались різноколірні дротики, і дід культею підштовхував їх, запихаючи назад. "Бач, - думав він, - каменем до тої лікарні докинути, кілометрів сім, не більше, а не доб"єшся, хоч завий!" То був єдиний телефон у начеб% то й близькому від райцентру, але забутому їхньому бригадному селі.
      
      Врешті Андріян, ще раз крутнувши диск затятого телефона, схопив старого картуза, що виблискував засмальцьованою підбивкою. В нього лишалася остан% ня і не вельми певна надія - попутна машина, грибни%
      
      ки, що могли вертатися додому отаким надвечір"ям з недалекого лісу.
      
      Скрадливо насувалися сутінки, за спиною темніло небо, і Андріян пішов дорогою до району впідбіги, що мав духу, відпущеного йому літами: він ішов, припа% даючи на правицю, пошкоджену під Лібавою, і час від часу озирався. І попереду, і позаду було безлюддя, ти% ша мостилася і влягалася над осінньою, швидко схо% лолою землею, і гіркуватий, ледве вловимий димок з картоплищ, що долинав від сільських околиць, ли% шався у надвечір"ї єдиною прикметою вічної людської суєти.
      
      Мотоцикл зблиснув фарою несподівано, аж серце тенькнуло в Андріяна, та він не спинився чекати, а шкандибав дорогою, і лише коли мотоцикл майже порівнявся з ним, благально замахав руками.
      
      Мотоцикл зменшив швидкість, і дід подумки дяку% вав щасливій нагоді, але в останню мить фара круто взяла ліворуч; описавши навколо діда дугу, мотоцикл пронісся далі, накривши подорожнього теплою хви% лею сірої куряви і бензинового чаду.
      
      Дід Андріян, провівши червоний вогник довгим, тоскним поглядом, далі зачеберяв, він міг би й ще тро% хи швидше, та боявся, що не дійде, а дійти він мусив; перед ним стояли Олеянині очі, здивовані раптовим болем, дивилися точнісінько так, як у першу мить їхньої зустрічі, коли повернувся він, зжовтілий і висх% лий, із госпіталю додому.
      
      Олеяна йшла тоді з відром по воду, задивившись на ластівок, що веселими блискавками звивалися у голу% бому, пропахлому першим липким листям небі; птахи очманіло носилися, то круто врізаючись ввись, то стрілою проносилися майже понад землею, і не було у них, сп"янілих від весняного повітря, ні тих клопотів, що в Олеяни, ні її журби - хліба, хоч підпали, не знайдеш у хаті, тож сьогодні спекла вона дітям коржів із акацієвого цвіту, сірих, землистих, кремінно%твер%
      
      
      
      дих коржів, і діти затято їх гризли, аж іскри кресали. А коли Олеяна глянула на дорогу і побачила Андріяна, вона мов спіткнулася і закам"яніла, в зля% каних, заціпенілих очах, в погляді з%під крутих, ще дівочого вигину, брів прозирали сум"яття і ляк, невіра і подив; вона стояла запаморочена якусь мить, а тоді жбурнула геть, як непотріб, порожнє відро, яке, голо% систо брязкаючи та підстрибуючи, покотилося стеж% кою поміж молодого споришу, сама ж кинулася навстріч.
      
      - Цить же, цить, - приказував Андріян і витирав, як малій дитині, сльози на її щоці худою, зашерхлою лівою долонею.
      
      В хаті, доки неспішно розв"язував речовий мішок і викладав солдатські свої припаси, так пильновані у дорозі та скупердяцьки трачені, два хлопчаки його, семи і п"яти років, хазяйновито обходили навколо не% гаданого гостя, що звалився, як сніг на голову, і, не вірячи ще очам своїм, пробували на дотик, чи справді то батько: то мацали вже вицвілі, пропахлі нестрав% ним госпітальним духом галіфе, то гладили кирзові, шорсткуваті халяви чобіт.
      
      - Оце вам пряники, козаки, - виставляв Андріян добро однією рукою, а другу чомусь ховав за себе. - А ото тушонка...
      
      - А що в тій руці? - старший раптом стрельнув очима, що запалахкотіли жадібною цікавістю.
      
      - Та нічого, - відказував Андріян. - Осьдечки цукор вам, горобці.
      
      Але хлопець, тільки глипнувши на іскристий, не% Оймовірно спокусливий кавалок, потягнув рукав батькової правиці на себе; Андріян не давався, але син тягнув все настирливіше, бо коли день сьогодні такий, що збувається все, і батька вони вже мають, і в бать% ковій лівиці небачені дива, то дива ці, може, навіть не всі, і хто зна, що припас для них батько за спиною. Ма% лий смикнув на себе і подужав нарешті, Андріян
      
      ніяково якось відвернувся, а з рукава вигулькнула червона, порубцьована культя з геть відбитими паль% цями, лише на місці вказівного стирчав обрубок, мов бородавка на гілці.
      
      - От і маєте, діти, гостинець, - тихо мовила Олеяна. Олеянині очі, сповнені легкої синяви, мов небо пер% шого весняного дня у щойно вимитих віконних ши% бах, очі, здивовані раптовим болем, як здивовані були зустріччю після госпіталю, тепер все ще стояли перед Андріяном, і він, шкандибаючи в сутінках, наддав у ході. В тихому повітрі молодої ночі стояв ледь відчут% ний солонуватий присмак піднятої мотоциклом куря% ви, дух розігрітої нещедрим осіннім сонцем хвої. Андріяну дихалося легко, тільки нога, нашпигована залізом під Лібавою, немов спросоння, глухо і зануд% ливо занила. Дід, переставляючи ногу, намагався сту% пати на неї легше, намагався не думати про ногу, ця давня хитрість, випробувана не один раз, особливо в косовицю, коли гнали довгі, зморні для нього ручки,
      
      допомагала куди відчутніше.
      
      Позаду знову зблиснули вогні, примарні тіні ліниво заворушилися поміж гіллям сонних дерев, і Андріян озирнувся: дорогою, похитуючись на вибоїнах, весело гнали два автомобілі. Він ще здалеку, непевно, як на зборах в колгоспі, коли з району привозили чергового голову, підняв ліву руку, бо праву соромився показу% вати на люди. Дід Андріян, сапаючи, терпляче стояв у мерехтливому світлі фар.
      
      Перше авто, невдоволено скрипнувши гальмами навпроти діда, спершу пригальмувало трохи, і коли Андріян уже подався вперед, прудко рвонуло й чкур% нуло геть; тоді Андріян, незграбно розмахуючи рука% ми, як підбита птаха крилами, зашкутильгав навпе% реріз другій автомашині, і та, клюнувши носом, круто спинилася.
      
      - А голова є на плечах? - поспитав водій, визир% нувши з авто.
      
      
      
      - До району... Може, візьмете... - попрохав, сапа% ючи і заточуючись, дід Андріян, попрохав непевно й несміло, ніяковіючи у душі, що завдає чужим людям мороки; дід взагалі не любив марне комусь чинити клопіт, просити щось для себе - краще сам якось пе% реб"ється.
      
      - Нахлявся, пеньок трухлявий, - почув крізь зу% би проціджене Андріян, доки оббігав машину, збира% ючись сісти на заднє сидіння. - В тюрму через такого сідай.
      
      І ледве він звільнив дорогу, як машина, зневажливо і сердито фуркнувши, аж підскочила, зриваючись з місця; Андріян ще хотів ухопитися за ручку дверцят, та припізнився, і культя його встигла лише ковзнути холодним металом.
      
      Більше дід Андріян уже не озирався. Він ішов кур% ною дорогою, волочачи, немов чужу, ногу, груди його ходуном ходили, і там щось то схлипувало, то свистіло тоненько вербовим свистком, який викручував він ко% лись, у дитинстві, з молодої, жовтогарячої гілки; на його подив, що швидше ішов він, зриваючись інколи на біг, то менше нила, немов дерев"яніючи, нога, аж поки, укоськана, і зовсім примовкла - і за це Андріян їй дякував подумки. А як засвітилися вогні на околиці міста, дід уже біг, спотикаючись і дивно розмахуючи руками, мов від того мало легшати його старече тіло і гнучкішими робилися крихкі, рипучі кості. Він, зда% валося, немов підлітав; Андріян тепер не боявся бігти, він напевне вже знав, що таки добіжить, от тільки піт застилав пеленою очі, і перші крупні осінні зорі вида% валися ще вродливішими, зблискували і сліпучо ме% рехтіли, змішуючись з вогнями вже близького міста.
      
      На порозі "швидкої", що, на щастя, розташувалася на околиці, дід Андріян зняв з сивої голови мокрого кашкета і, хапнувши повітря, лиш видихнув:
      
      - Поможіть, люди добрі...
      
      Тоненька, як свічка, яку запалюють на щедрець, молодесенька медичка, що писала, схилившись над столом, підняла стривожені, ще не притерпілі до біди, підсинені очі:
      
      - Що з вами, діду?
      
      - Та мене, дитино, й кілком не добити, - казав, немов журився вельми з того, Андріян. - То жінці моїй недобре. - І, повагавшись, додав: - Таки зовсім недобре.
      
      - Присядьте і ждіть, машини на виклику, - бурк% нула, брязнувши шприцами, інша, старша віком, ме% дичка.
      
      І дід Андріян слухняно присів у куточку.
      
      Вулицею мимо "швидкої" проносилися автомаши% ни, шелестіли шини ще теплим асфальтом, те ше% лестіння раптово, як літній дощ, наростало, потім рап% тово згасало, і дід Андріян з сторожким нетерпінням вслухався, чи не завертають ті шини в подвір"я; на столі біля медички час од часу вуркотів телефон, а на кушетці обличчям до стіни лежав, глибоко дихаючи і зрідка постогнуючи, наче вві сні рубав сукуваті дрова, нероздягнутий чоловік у дірявих шкарпетках.
      
      Старша медичка підійшла до нього, послухала пульс:
      
      - Треба в відділення, біди наберемося.
      
      І обачно стягувала шкарпетки, бридливо беручи їх лише кінчиками білих пальців. З шкарпетки випали раптом дві п"ятдесятки, ті гроші, з тихим шелестом гойднувшись у повітрі, ковзнули під кушетку.
      
      Чоловік, що видавався непритомним, дригнув бо% сою ногою, рвучко, немов обпечений, схопився і сів, ошаліло поводячи навкруги побілілими, як у мерзлої рибини, очима.
      
      "Та він же п"яний в дим", - здогадався дід Андріян.
      
      - Де гроші? - поспитав через силу, мов виригнув, чоловік.
      
      
      
      - Добрий же гаманець у тебе, - засміялася медич% ка. - То від жінки отак?
      
      Чоловік подивився на неї криво, спідлоба, як на за% тятого ворога свого.
      
      - Жінка - то хвороба.
      
      Він поворушив довгими, давно немитими пальцями босої ноги.
      
      - Ото мій банк, мій сейф без ключа...
      
      - А коли в банку скінчиться, то як? - все ще сміялася медичка.
      
      - Хай не журиться жінка, з%знайду, - слово опи% ралося трішки, бо чоловіка повело, наче вітром, упра% во, тоді якось вернуло назад, врешті він випростався і вдарив переконано кулаком себе в груди. - Ій%бо, і в подушці знайду, і в матраці, і у мисочці з яйцями...
      
      Медичка нагнулася, підняла з%під кушетки гроші й подала чоловікові.
      
      - Ото%то, - рвучко вихопив їх і взявся, киваючи в такт головою, цілитися в кожного тремтячим паль% цем, мов пістолетом. - Жінка - моя хвороба, всяка жінка - хвороба, і ти хвороба, і ти...
      
      Двері раптом прочинилися, і в кімнаті з"явилася кучерява голова та кремезне плече чергового лікаря.
      
      - Хто тут шумить? - пророкотів загрозливо його бас далеким і лунким громом.
      
      - Я%а? - чоловік враз зів"яв і поменшав, а круглі очі зробилися ще круглішими. - Я ні%ні, я нічого. Жінка - то здоров"я.
      
      На знак згоди черговий мовчки кивнув і зачинив двері.
      
      - Хвороба, - послав навздогін переконано чо% ловік.
      
      "Боже, - не знаходив собі місця дід Андріян. - Ну де ж та машина?.."
      
      Але машина нарешті прийшла, і шофер, хапливо ковтнувши кілька затяжок, кинув недопалену цигар%
      
      ку і погнав з молоденькою медичкою і дідом Андрія% ном в село.
      
      До лікарні за всю дорогу, розтерзану і ґвалтовану тракторами після непривітних осінніх дощів, за всю мучену ту дорогу баба Олеяна так і не опритомніла; Андріян сидів біля неї, і кожен поштовх машини, що тряс хвору, завдавав йому болю - коли кидало "уази% ка", в нього аж руки мерзли. І тільки в лікарні вже Олеяна отямилася і здивовано роззирнулася.
      
      - То ти, Андріяне? - потепліли в неї очі, і тепло те розходилося по старечому зморхлому обличчі. Вона помовчала хвилю і знову ворухнула побілілими губа% ми: - А я весілля бачила наше... І дядька Онопрія ба% чила, кликав він мене до себе.
      
      Велике й бучне весілля було в Андріяна та Олеяни: буханець чорного, навпіл з товченою соломою та поло% вою хліба лежав на вишитому рушнику - в той голод% ний рік то було скарбом; гостей же запросили силу%си% ленну - на лаві сиділи батько й мати молодого, а на місці її покійних батька%матері - дядько Онопрій, один з тих сільських дідів, що видаються вічними, яких однаковими пам"ятали змалечку, такими сами% ми знали, як ішли під вінець, і такі ж лишалися, кре% мезні, як уже самі дітей споряджали в шлюб; з тих вічних сільських дідів, яких не ламали життєві бурі, не морили морози, з тих кремезних, що скидаються на дерева, об які ламаються блискавиці.
      
      - Живіть, діти, дружно, - піднявся дядько Онопрій. - Будьте вірними. Бережи, Андріяне, свою суджену, як журавель журавку.
      
      - Кликав мене дядько Онопрій, - Олеяна ворухну% ла ще раз пошерхлими від смаги губами.
      
      Вона знову зайшла в непам"ять, в сон, де літа диво% вижно перетасовувалися і весняний день далекої мо% лодості зустрівся з похмурим осіннім днем старечим; біля хворої заметушилися медички, і врешті бабу Оле% яну понесли у палату, а дід Андріян, не потрібний
      
      
      
      нікому, лишився сидіти в куточку. Його ніхто не чіпав, боячись скривдити ненароком, дід сидів і жу% рився, чого удався такий міцний, його терло і крутило життя, вже він латаний і перелатаний, а ніяка холера от не бере; Олеяну ж схопило, що і не видихнути, - краще б уже його, він таки на півроку старший.
      
      Нарешті черговий лікар, ковзнувши притомленим, бляклим поглядом, буркнув:
      
      - Їдьте, діду, додому. За годину чи дві ми вам бабу не вилікуємо.
      
      І Андріян, винувато кивнувши, пошкандибав до дверей.
      
      Він не збирався нікуди їхати і нікуди йти, він знав, що не зможе цього зробити, хай і не бачитиме Олеяни, нехай не чутиме, і не здатен бодай чимось зарадити та помогти, та все ж буде поблизу, а раптом на щось та придасться, навіть води подати, - і Андріян важко присів на стілець в кінці довгого, лункого коридору.
      
      ...Дід Андріян сидів у порожньому коридорі, і про% житі з Олеяною роки напливали на нього, верталися довгі зимові вечори під теплою грубкою, за які було го% ворено%переговорено, і ті хвилі минувшини не триво% жив ніхто сторонній. Він сподівався бодай голос Олея% ни почути, та все те лишалося марним, Андріян навіть спитати не мав у кого - на коридорі поралася лише санітарка, немолода вже, горблена роками жінка, що сердито ганяла швабру. А коли швабра підібралася до Андріяна, він встав і пересів собі далі, потім ще пе% ресів і опинився нарешті в куточку.
      
      - Вештаються тут до півночі, - буркнула, не піднімаючи очей, санітарка, коли вже Андріяну не бу% ло куди пересідати. - Не готель же, лікарня.
      
      І вона взялася ще лютіше ганяти швабру, ніби мсти% лася їй за якусь свою кривду.
      
      Дід Андріян встав і пошкандибав на вулицю, знай% шов лаву під розлогим каштаном і всівся, змахнувши рукавом росу.
      
      Тут було йому навіть краще: вікна палат - мов на долоні, і Андріян пробував угадати, в якій лежить йо% го Олеяна.
      
      Дід Андріян почував себе зараз так, немов душа йо% го роздвоїлася: одна половина лишалася тут, під роз% логим каштаном, що тихо світився вмираючим лис% тям в нічній пітьмі, світився примарно і м"яко; і те за% гадкове світло, здавалося, зароджувалось десь в гли% бині густої і дужої крони; час від часу з високих гілок незримо зривалися стиглі і ваговиті плоди, вони пада% ли на асфальтову доріжку, ляскали так, як ляскає пістолетний постріл, і, звільнившись від непотрібної тепер шкаралупи, весело котилися, підстрибуючи во% логим від щедрої роси асфальтом. Друга ж половина Андріянової душі загубилася десь в одному з цих вікон, що миготіли навпроти лави, в одній з цих па% лат, де люди жили разом, але кожен ішов сам по собі на непростий здебільшого поєдинок з болячкою.
      
      Андріян зараз якось особливо гостро почувався са% мотнім, він всенький свій вік прожив з бабою, нікуди не їздив і ніколи не розлучався з нею. А з фронту він кожнісінький день писав додому листи, і ті його криву% ляки, виведені здебільшого поспіхом на випадковому клапті паперу, немало тішили хлопців із його взводу.
      
      - Дивись, Андріяне, писателем станеш, доки до Берліна дотопаєш.
      
      - От, що то грамотний чоловік!..
      
      - Та хіба він жінці одній? Джиґун добрий, видно, був, тепер півсела листів його чекає.
      
      Зате, коли їхню частину наздоганяла пошта, хлопці світили голодними очима, а Андріян одержував жмут листів.
      
      - Слухай, твоя жонка кожного разу іншим почер% ком пише, - хитро щурячи око, чадив махрою білорус Саєвич.
      
      - Певне, наймає писаря.
      
      - Та такого, що не тільки в каліграфії вправний...
      
      
      
      Андріян мовчки перетерплював кпини, хоч і соро% мився трохи пащекуватих своїх товаришів, проте лис% ти відправляв так само, хіба вже зовсім непереливки траплялося, як отоді, коли навстріч свинцевій зливі стрімко ішли білоруськими болотами, хилитаючись і провалюючись крізь мох, з%під якого проступала про% тухла, іржава вода та утробно й загрозливо булькав бо% лотний газ, - отоді тільки він не зміг щодня відправ% ляти, і повіз поштовий вагон відразу сімнадцять його листів.
      
      Дід Андріян сидів на лаві під каштаном, одіж дідо% ва набрякала росою, а тіло його, скоцюрбившись, відчайдушно боронилося від сирості і пронизливої прохолоди; дід сидів і дивився, як гаснуть вікна лікарні, і тільки в одному ще довго метушилися люди: Андріяна не покидала думка, що саме за тим вікном його Олеяна. Він просидів так до світання, не зімкнув% ши очей, мордований дрижаками.
      
      Останнє вікно погасло вже досвітком, коли двірни% ки зачовгали мітлами, женучи шорстким асфальтом жмутки зжухлого листя. Двері лікарні прочинилися, і двоє санітарів, обачно ступаючи східцями, винесли на ношах людину, всю накриту простирадлом. Дід Андріян не міг бачити, кого то несуть, але він уже знав, він схопився було на вистиглі ноги, та не зміг навіть зрушити з місця, мов примерз до землі; черво% ною жалкою жариною обпекла серце образа на долю, затяту і невмолиму, яка забирала тепер найдорожче, а в грудях у нього зароджувалося, пручалося і рвалося глухе, надривне ридання, схоже на завивання са% мотнього вовка.
      
      Через день Олеяну ховали, і сини, що поприлітали з далеких країв, куди їх закинула доля, стояли над тру% ною, похиливши голови, з почуттям мимовільної своєї вини, яку їм тепер уже не спокутувати.
      
      А через три дні, навіть діти не встигли роз"їхатися, раптово помер і дід Андріян. Помер він тихо, нікого не потривоживши, отак собі сидів, зів"ялий та мерклий, сидів під грубкою - і відійшов. На обличчі його тепер розвиднілося, і розгладжувалися різьблені довгими роками зморшки, лице зробилося ще м"якшим та лагіднішим, вдоволеним, що зі своєю бабою Олеяною розлучився таки ненадовго. А руки його лежали на грудях, як стомлені крила, - одне широке, важке, натруджене, друге - потрощене...
      
      1990 р.
      
      
      
      ÂÑÅ Â ßËÈÍÎ×ÊÓ
      
      А тепер оповім свою житуху, розпряжу трохи звя% кало - їхати ще далеко. Ліпити горбатого і лапшу на вуха вішать не буду, зустрілись в вагоні випадком і розійдемось, чого ж тут крутити вісімку.
      
      Торгувала я. Лавка така собі, стійло нехитре. Бля% хи на груди не вчеплять і бабок стовпом не наживеш, тільки блошки мідні бряжчать у долоні.
      
      Одне добре - начальник великий навпроти жив. По% важний такий, ведмідь, як у колонії в нас балакали, ву% лицею йшов - розступалися, а хто херувим, заяча кров, то й взагалі у найближчий провулок гвинта давав. Вітався він, не спам"ятаюсь напевне, чи то з двома, чи аж навіть з трьома у цьому містечку, з рештою - лиш очі отак примружить, мов кіт перед тим, як лапою після себе загребти. Мені то завше, бувало, кивне, май% же як прокурору, трохи лиш менше хіба.
      
      Лавка, звісно, навпроти його лігва була. У ту лавку дефіцити усякі завозили, смак один - ікри, пам"ятаю, дадуть завбільшки з мисливський шріт, рибки червоної там, апельсинчиків крутобоких. І це у часи, коли мило по талонах лише давали, а за молоком чи ковбасою у черзі непритомними падали. Жихтари% ла я собі потихеньку, жила%поживала, як в Бога за па% зухою, пакуночки іменні начальникам лаштувала.
      
      А начальники навколо мене мухами крутяться, ла% зурики отакі, лагідні і сердечні. Весело вельми бувало, як народу у лавці повно, а вони пакуночки ждуть, підморгують непомітно і на мигах показують; очі в са% мих підсолоджені і прохальні, жалібні очі. Шкода мені їх ставало.
      
      - Громадяни, - до черги кажу, - розступіться. Тут по замовленню попередньому, прогресивна торгівля.
      
      І шихну в руки пакунок.
      
      Черга іскри очима креше, блискає з%під лоба, бо сказати, звісно, не сміє. Ну, а шишці якій, скажімо, начу міліції, то вже пакуночки особливі, з чорного хо% ду, вечірком десь, як циганське сонце зійде...
      
      Перш я собі і крихти не брала, тремтіла, як місячне кошеня над цюрпалком ковбаски, лиш побожно диви% лась на кожного тамтешнього туза - як же, то са%а%м... Навіть коли прокурор, забираючи пакуночок із підсобки, залицявся і м"яв мене межи ящиків, то й то лиш злегенька відгрібалась, з острахом дивлячись на баранячі очі його, що липли і клеїлись.
      
      Журно стало моїм клієнтам, як загалділи кругом та загалдикали, по%риб"ячому зацвірінчали, кому і що заманеться - гласно тепер цвірінчали. А мені однако% во, мені все в ялиночку. Рівність то рівність, як така тепер вийшла вказівка, то я рівні усім пакети у підсоб% ці у целофан пакую.
      
      Добра робота, люди, тільки свист у кишені, а тут засвербіло фарсу, заманулось пожити... І заїла мене нудьга, зелена й тягуча - одним, бачте, багато можна, а мені чомусь зась.
      
      Тут, як на те, подруга із бази під"юджує.
      
      - Банку ікри - матимеш спорткостюм. Імпортний шик%модерн, мейд ін не наше.
      
      Важко зітхаю, стражденно.
      
      - Де ж ікри тої взяти, - ганяю гусей, мов такий уже я недотямок. - Все розписано по пакуночках.
      
      Але ж свербить мені шик, смоложить. Йду в аптеку до знайомої давньої:
      
      - Дай%но тари, - кажу, - баночок отаких ма% нюсіньких.
      
      - Та наче нема манюніх, - перехилює голову із ва% ганням, мов квочка на зерня мачине. - Хіба ось такі, для сечі на аналізи.
      
      
      
      - Та давай, - махаю рукою весело і відчайдуш% но, - з"їдять і не згорбляться.
      
      Дербанула я, пішла в долю із моїми клієнтиками - переділила і раз їх пакуночки, і вдруге, і всьоме, а на восьмий таки заарканили. І привів мене сірий барон у ментовську їхню контору.
      
      Далі швидко усе закрутилося. В акваріум мене відразу, в оту камеру ув"язнення попереднього, і поча% ли коритити справу. Одного дня у лавці знайшли не% стачу, іншого - лишки, справа моя обростала, як до% глянуте курча пір"ям, і слідчий уже тюльпаном цвів на очах. Добре вмів вишивати слідок, як судили, уже уздріла.
      
      - Це ж до якого падіння треба дійти, - вельми гнівався на суді прокурор, і від того аж лисина в нього потіла, - щоб нашому трудовому народу ікру в баноч% ках з%під сечі продавати.
      
      - Та не було там її, не було, баночки просто з апте% ки, - простягала я руки до адвоката.
      
      Але той тільки трясся чогось і закривав умивальни% ка свого долонями.
      
      Три роки вчесали мені з конфіскацією, просто із су% ду під ручки взяли і повезли.
      
      Ага, я забула іще, як описували мене. Добрячий%та% ки табун у квартиру ввалився, очі з цікавості аж шкварчать... Судовий виконавець, метушливий і не% дорослий (гречку вельми любив, то я останні роки гре% чані пакетики йому лаштувала), тепер вельми значи% мо розходжував по кімнатах, надувався і носа дер, як старий горобець, що вимагає поваги до себе і настов% бурчує потріпане пір"я. Сірий барон, наш мент діль% ничний, кому завше тихцем м"якоть на фарш від кісток відрізала, мов на ринку, тепер товстими корот% кими пальцями щупав гардини та покривала, при% цьмакував і задумливо мружив око. Депутат, що роз% зирався, бувало, злодійкувато, коли пачку масла йому виймала з%під прилавка, ниньки нишпорив впевнено і
      
      хазяйнував на кухні, виливав із банки у раковину за% кисле молоко, придивляючись пильно, принюхую% чись, а чи не зблисне часом золотий, нишком захова% ний перстень.
      
      Я стояла біля дверей, зіпершись спиною об ша% лівку, і посміхалася; гості теж собі посміхались весело так, вдоволено і не криючись. Вони шастали по кімна% тах, шаруділи білизною в шафі, витрушували з ета% жерки, мов вибивали од пилу, книжки, і на лицях у них сіяла блаженна, найвища і найсолодша утіха.
      
      Нічого мені не шкода було, ні за чим не щеміло сер% це, хіба лиш як сірий барон взявся щупати тюль в свої товсті й короткі, наче обрубані пальці.
      
      - Нарешті, два роки начальнику шукав отаку... Химерну то мала я тюль, звісно, не нашу, як захо%
      
      дило сонце, то сіяла вона, світилась райдугою, що за% висне над полем по літньому, теплому і скрадливому, бувало, дні.
      
      - Бидла, - кажу, - в дитячий садок оддайте. Отож просто з суду посадили мене в канарку тещи%
      
      ну, два менти сіли обіруч, і повезли в солонку оту де% рев"яну, в колонію.
      
      Мукала там я перші два тижні, фунт диму зафрах% тувала, аж бачу - нічого мені пудритись, хай пошука% ють дурнішого валянка. Розгледілась я з часом трішки і до начальника головного в колонії:
      
      - Кадра я, - кажу, - жухла, ділаш. У торгівлю чи постачання брати не гайтесь.
      
      А він сидить собі, посміхається, зубом виблискує золотим, і все отак ключика від машини на пальці, граючись, крутить.
      
      Пожила я розкішно два роки, потавричила, пожи% рувала. Багато чого крутилось в моїх руках, від за% морських цукерок до люксового гарнітура, і багато хто з гоноровими зірочками на плечах, не соромля% чись, ламав шапку переді мною, перед зеком простим радянським. І головне, що боятись мені було нічого,
      
      
      
      переполоху не відливати - канарка тещина більш нікуди не відвезе, нікуди далі везти. А ще за спиною отакий ведмідь... Він і старшим своїм, поблискуючи золотим зубом, так само поблажливо й зверхньо всміхався.
      
      Я тільки й жила, що в тюрмі.
      
      Та я вже знала, що не буває задовгим щастя, і не стала чекати, доки вся котушка моя розмотається, до% ки увесь виповниться мій строк.
      
      Прийшла я знову у кабінет, сіла і ногу за ногу заки% нула.
      
      - Відпускай, - кажу. - Відслужила.
      
      - Так рік же іще, - блиснув зубом ведмідь.
      
      - Відпускай післязавтра, - зітхнула.
      
      Вийшла я післязавтра за браму, ще отой вертухай на воротах, збоку два, мені честь віддав, стала й гляну% ла на високе сонце.
      
      То ж воля, нарешті, думаю, і сонце таке круглови% де, і пташка он вільно собі у небі булдирить... Раділа я, раділа%таки, хоч знала, що воля моя вже за спиною, там, за колючим дротом, і тут не мати ніколи її - моєї, колишньої, звичної, справжньої.
      
      Так воно й трапилось. Не пустив чоловік торгувати. Ще й дочка соромитись стала, гніватися на балачку, на блатну мою музику. А я все для неї старалась.
      
      Ну, нічого, я за своє однаково... Квіточки паперові тепер попід цвинтарем продаю, дещо іще згадала.
      
      Ви чого так раптово? Ви подумали?
      
      Та я ж парафінки підкинула вам, свист і годі, від безділля в вагоні ото по бездоріжжі чешу, ліплю горба% того та лапшу на вуха розвішую... А ви подумали...
      
      Не сиділа я у тюрмі, не сиділа. Я жінка порядна.
      
      1989 р.
      
      ÏÐÎÒÎÏËÀÇÌÀ
      
      Черга до лікаря у довгому коридорі з просякнутим йодом кислим повітрям, з жовтими, вичухраними спинами панелями, посувалася повільно, і він мовчки, час од часу гикаючи, сидів поміж понурих, заглибле% них у себе, у свої невидимі болячки людей. Гикавка чіплялася до нього здебільшого негадано і мордувала невідворотно, досить було хоч злегка рознервуватися, вчинити комусь наперекір йому або роздратувати, як дратувало зараз оце нудотне чекання - він злився і тихо згавкував, мов цуценя спросоння, а від цього нер% вувався більше, бо досі ще стидався людей, гикавка із зловтіхою напосідала дужче, пересмикувала ним і пробувала вивернути, наче рукавицю, до того невідь% чому брала дригота, і він, як на сирому осінньому про% низливому вітрі, дрібно цокотів зубами.
      
      За тонкою стіною і нещільно причиненими дверима Дорофій Варламович чув, як шарудів шкарубкий пе% рекрохмалений халат, і лікар крізь зуби озивався не% дбало, мов так неохоче розлучався із кожним словом, яке міг по доброті душевній дарувати хворому, а міг і не дарувати. "Дихайте. Глибше дихайте. Ще, вам ка% жуть, дихайте".
      
      - Там один важкий на коридорі, - почувся голос несміливий, мов подзвін з покрівлі перших весняних, несподівано зблискуючих райдугою крапель, тонкий жіночий, очевидно, медсестрин голос.
      
      Лікар не відповів, очевидячки, вагаючись, розщед% ритися йому ще на слово чи ні, тільки зашаруділи папе% ри, мов по них злякано розбігалися миші, і після мов% чанки відкинув слово, наче збраковане і непотрібне:
      
      - Зачекає.
      
      Відчуваючи за сорочкою дрібний лоскітливий піт, що виступав, як живиця із смолистого стовбура на
      
      
      
      осонні, врешті Дорофій Варламович зайшов у кабінет і, важко та сумовито зітхнувши, опустився на стілець навпроти лікарського столу. Лікар навіть не подивив% ся на нього, а й далі, недбало тримаючи кулькову руч% ку своїми довгими кістлявими, мов у гіпсового скеле% та, пальцями, писав так зосереджено та захоплено, на% че те писання і було його найбільшою та найсер% дечнішою втіхою, наймлоснішою насолодою, недо% сяжним раніше і ледве впольованим щастям.
      
      Нарешті лікар підняв сірі, як будень, втомлені очі.
      
      - А то ви отут зубами цокотите?
      
      - І%і я, - заїкнувся він, од несподіванки згикнувши.
      
      - То не цокотіть, будь ласка, ви ще не вмрете. Той, що помре, уже не цокотить.
      
      "Треба було дати", - тоскно занило в Дорофія Вар% ламовича, і від цього лице його стало, мов зів"яле, за% лежане і зморхле яблуко. Треба було таки дати напе% ред, але він побоявся.
      
      Нещодавно водили Дорофія Варламовича добрі знайомі до іменитого в тутешніх краях лікаря, і той довго м"яв старіюче, але все ще рожеве тіло прудкими злодійськими пальцями, мов ліпив його наново з гли% ни чи бодай поправляв природу, яка змайструвала в ньому, недомисливши, щось не так або принаймні з чималими огріхами.
      
      Дорофій Варламович церемонно подякував і, ру% шивши до дверей, непомітно шихнув асигнацію у відстовбурчену, мов утомлено і байдуже позіхаючу, кишеню халата, що висів біля входу.
      
      - Стійте! - високий і деренчливий, ніби цирку% лярка, трохи здивований голос спинив його на поро% зі. - Верніться!
      
      "Невже?" - Дорофій Варламович не злякався, а швидше був спантеличений, бо за немалий його вік ще не відмовлявся ніхто. І він неохоче, навіть трохи обра% жено, вернувся.
      
      - Ідіть, - раптом знову, мов кпився із нього, пока% зав лікар на двері.
      
      "Чудить чоловік", - знизавши плечима, лайнувся подумки Дорофій Варламович і потелепав до порога, не забувши так само ненароком шихнути у містку, як обрічниця, кишеню халата ще одного папірця хрусткого.
      
      - Верніться!!! - виляском батога знову наздогнало його.
      
      "Уміють же люди жити", - з незлобивими завид% ками подумав Дорофій Варламович, минаючи халат, що відстовбурчував кишеню, як голодного рота.
      
      Лікар знову погнав його до дверей і знову завернув, і ще один папірець з тихим шелестом, мов перепілка в достигаюче жито, пурхнув у кишеню халата.
      
      - Так ось чому не подобалась ваша хода, - рапто% во зрадів і підріс, мов на дріжджах, лікар, а тоді знову накинувся на його тіло і м"яв із подвоєною злістю, на% че його мучила совість, що за першого разу не пе% рем"яв усе до найменшої кісточки.
      
      Ще одну асигнацію Дорофій Варламович опустив без жалю, але з видимою повагою до глибокої та невси% тимої кишені, і черговий окрик наздогнав його вже за порогом.
      
      Кількома розмашистими кроками лікар цибонув до халата і, вигрібши жужмом гроші, на якусь мить зава% гався, тримаючи їх обома руками перед собою, а тоді шурхонув йому в обличчя.
      
      - Дикобраз. Нахаба. - Він ковтав кожне слово ок% ремо, і були ті слова аж давкими. - Корова. Я б тебе січкою пас.
      
      Цей недавній випадок мимохіть сплив у пам"яті, коли лікар із довгими та тонкими пальцями гіпсового скелета, черконувши кілька слів на рецепті, простяг% нув його Дорофію Варламовичу.
      
      - І візьміть себе в руки. Зарадити від неврастенії ви можете тільки самі собі.
      
      
      
      "Треба було все%таки дати, - холодно й байдуже, бо не любив видаватися розумаком заднім числом, поду% мав Дорофій Варламович, виходячи із кабінету, мов облитий жбаном холодної із тоненькими прозорими і дзвінкими льодинами води. - Бодай для того, щоб но% са не дерла ця шмакодявка".
      
      Минуло вже з півроку, як життя Дорофія Варламо% вича пішло абияк, вивернулося незвичним, небаченим досі, незнаним і несподіваним для нього боком. Напро% весні, похмурого і холодного дня, він поховав жінку, з якою прожив вік, але так і не зрісся душею, як не мо% жуть зростися два різні дерева, яким судилося пусти% ти коріння поряд, проте кожне тягло свої гілки вгору саме по собі. Йдучи за труною та тулячи голову в комір від скісного мокрого снігу, що липнув до обличчя, та% нув і бридко спливав, він подумки проводив жінчине життя так, як проводять на пероні байдужим погля% дом поїзд, яким не збираються їхати, і той поїзд про% миготів перед очима і зник у далині.
      
      Відразу ж після похорону Дорофій Варламович оформив пенсію, бо в його ризикованій службі торго% вельного експедитора могла підстерігати будь%яка прикра випадковість, непередбачувана і невирахову% вана навіть його гнучким і хитрим лисячим розумом, що відчував небезпеку заздалегідь. Тим більше, маю% чи копійчину про запас, він не хотів на старість ризи% кувати, хвилюватися і тремтіти, мов рудий листок на дереві, який чудом перезимував і з останніх сил три% мався на гілці давно всохлими жилками. Дочки його давно повиходили заміж і жили окремо, тільки інко% ли, як треба було грошей, отоді вони винувато загля% дали йому в злегка помутнілі, оточені густою сіткою зморщок очі. Лишався неодруженим син, якого він справді любив колись та сподівався, що той матиме батьківську спритність і твердо ітиме життям.
      
      Життя треба обхитрити і не заґавитись, - змигува% ли не раз думки в Дорофія Варламовича, вискакували
      
      раптово, наче зелені цифри на електронній машинці, і так само зникали, - бо якими б словами не затулюва% ли соромливо суть життя, у ньому, був певен, велось, як на ринку: вдосвіта одна ціна, і за неї б"ються, а під обід ніяка, і задарма не беруть. Дорофій Варламович не крав і міг дозволити собі зверхньо дивитися на ко% лег, що нишком грішили цим ремеслом, але коли, скажімо, привозив машину коропів, то його незмінно ще на під"їзді до міста ждали давні клієнти, що черво% ними, довгими й жадібними руками перемацували чи не кожну рибину. А за годину вже на ринку ті коропи, виграючи сріблястими боками, хтиво вигинаючи спи% ни і витанцьовуючи на вагах, випучували здивовані очі чи то на покупців, чи то на ціну, що підстрибувала вище за них: коропи били хвостами, оббризкуючи не% терплячих покупців, і ті добродушно мружилися від самого лише споглядання на впасену на привіллі ставів та озер живність, а кожний удар дужого хвоста наче відлічував гривню в кишеню Дорофія Варламо% вича. Йому не доводилося картати себе, навпаки, він твердо знав, що є благодійником для людей, бо хто не шкодує сірої речовини і не лінується ворушити мізка% ми, аби припливла йому зайва копійчина, тому й фос% фору треба більше для зголоднілого мозку; і то було, безсумнівно, найвищою справедливістю життя, і саме він давав людям цю справедливість.
      
      А наступного дня ті ж самі червоні довгі і не% спокійні руки вже перемацували лимони, ще наступ% ного - кавуни, і лежали вони в магазині хирляві та заморені, зате на ринку кавуни красувалися як впа% сені смугасті і самовдоволені підсвинки.
      
      Дорофій Варламович любив колись сина і думав, що той, як і батько, твердо ітиме життям, розсуваючи ліктями інших, але син, на превелику прикрість, вдався бозна в кого - розгодований і тлустий, наче розварений вареник, з пухкими жіночими руками, червоними, з полив"яним відливом щоками, з вайлу%
      
      
      
      ватим пересиченим нехіттю поглядом, він жив, як трава, і ще в п"ятому класі його прозвали чомусь Про% топлазмою. А коли сина виперли за бешкет з інститу% ту, куди ледве вдалось приточити, Дорофій Варламо% вич махнув на все рукою і зовсім збайдужів до сина.
      
      Дивне відчуття володіло тепер Дорофієм Варламо% вичем: наче він опинився на нічному безкрайому та засніженому полі, де зліва і справа, попереду й позаду не було не тільки рідної та близької, а й взагалі живої душі, лише із пронизливим свистом, аж холонуло в грудях, лиховісно шугали вітри, змахуючи своїми ве% летенськими дужими крилами; сухі прочерствілі сніги з металевим дзвоном мели та стелилися низом, і не мало на чому спинитися око, бо ні дерева навкруги, ні стеблини, ані зірок, що, безсилі пробитися крізь білу загуслу мліч, могли б указати йому той єдиний рятівний напрям; він брів навмання, швидше за звич% кою, безмежним простором німої пустелі, і в нього, позбавлена навіть бажань, мерзла душа.
      
      Найбільше страхала Дорофія Варламовича не са% мотність, жінчина смерть і зчужілість дітей, черст% вість друзів, що враз відцуралися од нього, ледве ки% нув хлібну посаду, як і він, до речі, якось непомітно, збайдужів до них; дивували й страхали його найбіль% ше вмерлі бажання.
      
      Колись він умів пожити. Час од часу вириваючись до тестя у велике місто - здебільшого з друзями, з жінкою випадало рідко, - він з годину сидів за крихітним золоченим келишком і статечно балакав з тестем, незмінно закутаним в теплий халат, бо панічно боявся старий простуд і надмірностей; він го% ворив шанобливо та чинно, ледве прикладаючись гу% бами до келишка і непомітно під столом наступаючи на ноги друзям, яких аж душив сміх від такого при% стойного видива. Ночувати, соромливо вибачаючись, у жінчиних батьків він не лишався, бо не хотів завдава% ти клопотів та незручностей; тим часом його вже дав%
      
      но чекало замовлене одразу на кілька діб таксі, прияз% но блимаючи жовтим вогником під будинком, а в ки% шені збрязкував ключ від порядного номера у готелі.
      
      Тільки тепер починалося непідробне його життя - дзвін уже справжніх, достойних моменту келихів, п"янкий блиск жіночих очей, від якого закипала, бур% хала, вирувала і клекотала кров, безтурботний сміх, що розсипався, як перший ламкий і тендітний лід, за% пах жіночого тіла, що вводив його у звірину безтяму; вранці жінки умивались шампанським, трохи диміла затуманена та зашумеліла голова, і він вертався додо% му, до сім"ї, і знову йшло розмірене та чинне життя скромного експедитора.
      
      Зараз його, ще чоловіка при силі, вже не тягнуло ні до жінок, ні до гульбища, при бажанні він міг би собі не відмовляти ні в чому, та в тому й була біда, що не мав ніяких бажань. Дорофій Варламович наче брів тим безкраїм засніженим полем, брів без просвітку надії і сподівання, і нікого не було в цьому вимерлому безмежному обширі, тільки він сам, пронизуваний ко% лючим навстрічним вітром, тільки його ледве тепле тіло - останнє, що лишалося йому на цьому світі. І він став дорожити цим останнім.
      
      Після смерті жінки швидко збігли весна та літо; осінь видалася недоросло короткою і настала рання зи% ма. Дорофій Варламович міг годинами у квартирі не% зрушно і сонно сидіти, знічев"я дивлячись у вікно, де на покрівлі сусіднього будинку по свіжому, ще не зсілому снігові, хилитаючи головою, мов човником, поважно ходила патлата ворона. Вона походжала ха% зяйновито, інколи провалюючись у сліпучо%білий сніг та втримуючи рівновагу змахом крила, що аж зблис% кувало чорно%зеленим полиском пір"я, зірко видивля% лася занесену вітром із дерева припізнілу насінину і, хвильку примірявшись, прудким кидком дзьоба скльо% вувала харч, а тоді піднімала голову і переможно огля% далася навкруги. Дорофій Варламович із незрозуміли%
      
      
      
      ми завидками і ворожістю водив очима за привільно розгулюючим птахом: ти бач, думав він, дурна ворона, а й та, кажуть, живе триста літ.
      
      Дивно якось і каламутно було в нього на душі. Жит% тя прошуміло, воно за плечима уже, не хотілося йому нічого тепер, але й умирати таки не хотілося. Самій думці про це противилося усе єство Дорофія Варламо% вича, усе тіло, аж гусяча шкіра збігала на ньому і на% стовбурчувалося, як у дражливого пса на загривку, рідке жовте волосся, яким вросли його руки по лікті і груди.
      
      Дорофій Варламович не міг змиритися з тим, що він піде, його не буде, а ці люди, дерева і птахи залишать% ся, залишиться світ, на якому й щербини від втрати його не з"явиться.
      
      Гнаний підсвідомим нутряним страхом, Дорофій Варламович почав ходити по лікарнях, жахатися, ко% ли траплялося зайвий раз чхнути чи зненацька відчу% ти кольку. Лікарі, яким вдавалось шихнути гріш, за% побігливо вистукували його, мов дятли суху деревину, примушували показувати язика, попасти із заплюще% ними очима пальцем у кінчик носа, врешті, ховаючи погляд, догідливо заспокоювали його, і він їм не вірив; Дорофій Варламович більше вірив тим, кому не давав нічого, але вони здебільшого поспішали не вельми делікатно, деколи навіть не криючись, позбутися йо% го, як отой з довгими і тонкими пальцями гіпсового скелета.
      
      Його поступово починали втомлювати безкінечні ходіння просякнутими ліками коридорами, занудливе чекання під дверима, вишукування все нових способів віддячити шелесткою асигнацією за увагу, і від того він тільки тривожніше та чуткіше тепер прислухався, так чи не так сьогодні тенькає його серце, - повинно б, думалося, качати, мов водяна помпа, а воно відзи% вається лиш як старий і приношений будильник; і тоді він, сточений сумнівами та гризотою, наче шашелем
      
      оболонистий брус, вирішив врешті обхитрити і випро% бувати лікарів.
      
      Купивши важкі дерев"яні милиці, Дорофій Варла% мович пошкутильгав на прийом і вперше не звичним і впевненим голосом хазяїна життя, а з жалібними нот% ками, став довго розказувати лікарю, як болить у спині і тягне ногу. Дорофія Варламовича негайно по% клали в лікарню і забігали навколо нього, як біля но% вої цяцьки, аналізи і компреси спочатку тішили його, проте небавом сподобалися і, певне, він відчув би вже прикрість, якби раптом не стало їх.
      
      Він лежав у палаті на двох, і сусід, худющий старий із жовтою зморхлою шкірою, що обвисала і теліпалася на костях, мов була скроєна неуважним кравцем для нього завеликою, цілісінькими днями набридним не% угавним осіннім дощем жебонів про свої болячки, про неслухняні нирки і білок у сечі. Спочатку Дорофій Варламович сердився і дратувався, аж згикував, але гнучкий і практичний розум його зумів видобути і з цього вигоду: тихенько замкнувшись у туалеті, він до свого аналізу бовтнув яєчного білка.
      
      Знову забігали біля нього і злякано перемацували тіло, наче були непевні, чи все тут на місці та чи не пропало нічого, і він тішився увагою до себе, бо був потрібен комусь, цим лікарям і медичним сестрам, в очах яких помічав співчуття і жалість. Але це тривало недовго, наступного дня бігати перестали, а сестра невдоволено буркнула, що дивні хворі тепер пішли, напевно, скоро, як кури, нестимуться і сокоритимуть, раз в аналізах курячий білок появився.
      
      День за днем в його чашечці меншало ліків, неба% вом лежали там лише жовті горошини вітамінів, і лікар натякнув про виписку.
      
      Ось тоді на черговому обході і розбив Дорофія Вар% ламовича параліч. На запитання він белькотів неслух% няним язиком, наче той раптово приріс, а права рука, яку лікар обережно підняв і пустив, впала безвільно і
      
      
      
      немічно. Три дні тупцювали навколо нього, міряли тиск, капали в вени, але все одно не кращало. Врешті роздягли догола, накрили простирадлом, наче мерця, і сказали, що буде консиліум.
      
      Через годину в палату зайшов високий опасистий чоловік і з ним троє жінок; чоловік, схилившись над Дорофієм Варламовичем, довго вислуховував пульс на лівій, здоровій руці і мовчки йому дивився в очі, наче там була виписана вся історія його хвороби і його жит% тя; незмигний і непроникний той погляд злив Дорофія Варламовича, аж підвертала гикавка, і він спантели% чено кліпав повіками, пробував і не міг заховати очі, мов загнали його в тісний куток і не давали вибратися, розминутися та втекти. Несподівано опасистий лікар міцно стиснув його здорову руку і раптово, одним рив% ком, зсмикнув простирадло: якусь мить Дорофій Вар% ламович лежав у чому мати народила, а тоді соромли% во, по%дитячому зіщулив ноги і хапливо прикрив грішне тіло долонею правої руки.
      
      - Ви здорові, - тихо сказав і випростався опасис% тий лікар, а жінки відвернулися.
      
      Дорофій Варламович встав і, вже не стидаючись, почав одягатися.
      
      - Милиці не забудьте, - чемно нагадав лікар, і смішки заіскрилися в його очах.
      
      Дорофій Варламович не відізвався, пробіг товстими пальцями по ґудзиках, навіть не глянув на милиці і вискочив із палати, хряпнувши за собою дверима.
      
      Тепер він замкнувся в собі ще більше і днями, нена% че врослий, сидів самотньо біля вікна, за яким чадили автобуси синюватим ядучим димом, метушилися за% клопотані, такі тепер дивні, дивлячись збоку, люди, бо самому йому не було вже куди поспішати. Близька старість і неминуча колись же смерть вводила його в незрозуміле заціпеніння, так, як ціпеніє людина, ко% ли котиться зі столу і летить на підлогу склянка, а по% хопиться й стямиться аж тоді, як бризнуть вусібіч ос%
      
      колки; Дорофій Варламович не міг пробачити, що він піде, від нього не лишиться нічогісінько, а люди так само метушитимуться, будуть радіти і чимось журити% муться; він не міг пробачити цього навіть патлатій во% роні, що всілась на краєчку сусідської покрівлі і знічев"я крутила головою, наче зібралася влаштувати% ся вуличним регулювальником. Хоч би пам"ятник йо% му поставили, думав він, але чужі люди цього не зроб% лять, а на дітей надія мала.
      
      Дорофій Варламович уявляв себе в камені - моло% дим, кучерявим і впевненим, з гордо піднятою голо% вою, так, як ішов він усе життя, бачив себе у велично% му мармурі, і той пам"ятник високо знімався над всіма іншими.
      
      Він спробував якось завести мову з дітьми, обіцяв залишити на те великі гроші, але з сумом і крижаним холодом у душі зрозумів: не поставлять, дочки скупі, а син неминуче проп"є. Коли радився з ними і випробу% вав їх, то стежив за дітьми пильно, вслухався у слово кожне так, як міг вслухатися тільки у власне тіло. Син, зачувши про гроші, облизував сині із перепою гу% би, а дочки світили голодними очима.
      
      І тоді Дорофій Варламович, не надіючись вже на дітей, зняв у банкові грубу суму і поїхав замовляти собі пам"ятника сам. Пам"ятник обіцяли виготовити най% раніше за кілька місяців, зате привіз, дякуючи знайомо% му, таку припалу йому до вподоби могильну огорож% ку - з нержавійки, з вигадливими металевими квітами. Проте практичний розум Дорофія Варламовича звик передбачати всі варіанти, до немічної старості й смерті, думалося не раз, ще треба якось дожити, і він час од часу збирав дітей та вів мову про те, хто його догляне у старості і кому він на знак віддяки відкаже
      
      найбільший кавалок свого грошового набутку.
      
      - Мабуть, тобі відпишу, - казав, скоса зиркаючи на старшу дочку, і вона мовчки й поспішно кивала го% ловою.
      
      
      
      - А може, навіть тобі, - переводив важкий і не% змигний погляд на меншу.
      
      І та теж кивала догідливо.
      
      - Чи краще тобі: хоч і п"яниця, а все ж таки мен% ший син, старість мою доглядати повинен, - пронизу% вав, наче швайкою, поглядом сина.
      
      - То нам запросто, - весело згоджувався син і за% мислювався на мить, мов подумки щось вираховував.
      
      - А може, поки що нікому не відписуватиму, - су% мовито і розчаровано зітхав Дорофій Варламович і роз% казував притчу про старого єврея, який роздарував майно дітям і якого, уже непотрібного, діти вигнали з хати. Знайшовся, щоправда, давній приятель діда, що дав притулок йому і взявся доглянути. А за якийсь час пішла чутка, що той приятель забрав неспроста старо% го, бо в нього, подейкували, ще лишилось чимало золо% та. І тоді поприбігали діти і знову забрали старого до се% бе, доглядали тепер уже ласкаво та турботливо. Старий простив дітям зло і уже був приязний з ними, тільки не дозволяв нікому відкривати важкий чемодан на вели% кому замку, з яким не розлучався ніколи. Врешті, ста% рий помер, і коли відкрили той чемодан, то побачили, що він набитий камінням, а зверху лежала записка.
      
      - Яка, тату? - улесливо перепитував у Дорофія Варламовича син, хоча чув уже притчу десяток разів.
      
      - "Бийте цим камінням того, хто майно за життя віддає дітям", - переможно всміхався батько, та очі його не сміялися.
      
      Мабуть, щось таки відчувала душа Дорофія Варла% мовича, яка наперед, без видимої на те причини, жа% халася смерті: він і справді помер, за обідом похлинув% шись кавалком шинки. Ще з півхвилини качавсь по долівці, мордований задушшям і страхітливим не% угавним кашлем, аж очі лізли з орбіт, врешті кинувся до людей - та припізнився і вмер на порозі.
      
      Ще як батько лежав на покуті, дочки із сином, злодійкувато зиркаючи у бік покійника, наче раптом
      
      він міг устати із вимощеної білою стружкою домови% ни, перетрясли всю квартиру, шукаючи батькових грошей, перемацали одяг до складочки і перетрясли подушки, знімаючи хмари в"їдливої пилюги, яку з ча% су материної смерті не вибивав ніхто. Та їм не вдалося знайти і крихти, мов набуте покійником за довгий і прибутковий вік нараз спопеліло і його розвіяв холод% ний пронизливий вітер, що шугав за вікном, стугонів нахололими шибами, протяжно завивав і до решти вистуджував мовчазну землю, в яку назавтра належа% ло опустити їхнього батька.
      
      Вдосвіта, коли дочки пішли придрімнути, збіг з до% му і син. Мордований гіркими думками, він сів на пер% ший автобус і за дві години вже був у великому місті. Починався робочий день, і син, затесавшись у гомінкі потоки людей, на подвір"ї медінституту анатомічний будинок відшукав майже відразу.
      
      Біля великої ванни чи то басейна з десяток молодих людей у білих халатах слухали високого сивого чо% ловіка, що розказував щось упівголоса, і він не% помітно наблизивсь до гурту. Із свіжого та морозяного повітря, що легенько поколювало ніздрі, тут від їдко% го формалінового духу засльозилися очі, і він вперше за останні дні їх витер хустиною.
      
      Звівшись навшпиньки, син заглянув через чиєсь плече: в басейні у різних позах плавали мертві людські зжовтілі тіла, і він жахнувся на мить. Здебільшого то плавали тіла старих вже людей із зморхлою кирзовою шкірою, особливо на обличчях, шиї та підборідді, з покрученими літами, роботою і бо% лячками вузлуватими і сукуватими пальцями на ру% ках, що, розчепірені, нагадували кігті якихось незна% них птахів; смерть, можливо, одних застала зненаць% ка, інші вмирали тихо і ублаготворено, але все те дав% но залишилося за межею, і небагато можна було про% читати з піддутих, набряклих і обрезклих облич. Найближчий до сина труп був жіночий, і крізь спале
      
      
      
      на обличчя волосся на нього дивилося напіврозплюще% не оскляніле око немолодої людини, здавалося, диви% лося воно з цікавістю і недовірою, мов хотіло упевни% тися, а чи все на цьому світі залишилося так, як оста% вила його людина в свою судну хвилину; син знайшов у собі силу скинути заціпеніння, бо не мав часу на розглядини, і торкнув плече студентки попереду себе:
      
      - Хто тут... конторою відає?
      
      Здивоване напівобернуте, майже дитяче лице тіль% ки роздражнило його.
      
      - Я продати покійника... Добре, кажуть, дають. Дівчина якось мерзлякувато знизала плечима.
      
      - Тут ті, кого в катастрофах не розпізнали, хто без рідні...
      
      Сивий високий чоловік обернувся несподівано кру% то, і довго, мов заморську дивину, роздивлявся його.
      
      - Тут вже не купують і не продають, - тихо сказав він. - Але ви ще не похмелялися.
      
      Пізно ввечері після похорону син брів вечірньою ву% лицею, спотикався і перечіплювався, і велика образа на батька, що встиг перехитрити уже на смертному по% розі, закипала в ньому. Але й син не лишився в боргу, бо ту надмогильну огорожку із нержавійки з вигадли% вими бляшаними квітками він щойно продав по части% нах на хвіртки. І ця єдина удача, та ще випите й з"їде% не, що приємно відтягувало живота, хоч трохи зігріва% ла сина на зустрічному вітрі - той вітер, шорсткий і колючий, пробирав до кісток, зловісно скімлив одино% ким бездоглядним псом, що зачув серед ночі мерця, змушував ховатися в дупла і закапелки пташку, за% грожуючи цю тремтливу грудку життя враз перетво% рити у льодяну скалку, той вітер вистуджував кров і мертвив душу.
      
      1995 р.
      
      ÊÎϲª×ÊÀ
      
      Бавилася в міському дворику дітвора, і лункий сміх срібним дощем дзвонив і видзвонював поміж стрімкими та розмашистими поверхами.
      
      Біля східців валялася копійчана монетка, по якій човгала, певне, вже не одна нога. Огрядний дядько, спускаючись східцями, крізь цигарковий дим видих% нув якось недбало:
      
      - Діти, он копієчка, підніміть...
      
      Чимсь зачепила недбалість дядькова, і Оленка на мить приспинила скакалку:
      
      - Пхі, вона ж брудна.
      
      Гриць, що коло за колом викручував своїм три% колісним, перев"язаним дротом велосипедом, якого дав% ненько уже переріс, вирішив і собі поважно докинути:
      
      - Підніми, раз тобі кажуть дорослі.
      
      - А я не жебрачка, - стрельнула очицями напе% рекір Оленка.
      
      Цей нестерпний Гриць завше хоче за старшого бу% ти, хоч насправді на півроку молодший.
      
      - От і жебрачка, - підшпигнуло хлопця, бо Олен% ка сьогодні йому скакалку пошкодувала. - В тебе навіть велосипеда нема.
      
      Дівчинці наче скалку під ніготь загнали.
      
      - Є в мене велосипед, - голос її злегка надтріснув і поколовся, мов молода і тоненька гілка. Вона з таким поспіхом прагла згадати, яким же він снився минулої ночі, гортала пам"ять, аж сторінки мигали та ше% лестіли, і не встигла згадати. - Тільки в ньому, тільки в ньому... - запнулася раптом, - педалька зламалася. На цю мову якраз бабуся Оленчина йшла, і мала,
      
      що ніколи відмови не знала, враз до неї підскікнула.
      
      - Бабусю, дай на морозиво, - мовила перше, що спало, аби чимсь присадити Гриця%причепу.
      
      
      
      - Та нема при мені, - знітилася якось бабуся. - Ось зачекай, пенсію скоро дадуть...
      
      І легенько вивільнилася від малечих рук.
      
      - А я що казав? Нема у тебе велосипеда, - з про% стодушною жорстокістю напосідав Гриць, хитро всміхнувшись. - І не було ніколи.
      
      - А в тебе тата нема, - бухнула мала мов просту% дженим, враз захриплим голосом. - Відібрала чужа і багата тьотя.
      
      Грицеві щось защемило в грудях, як защемило од% ного разу пальця в колесі нерозлучного з ним велоси% педа, єдиної його іграшки і дитячої розради; цей щем не минав, і не втихомирити його, навіть не пригасити. Раптова, така небажана, така недоречна сльоза ви% зрівала, наливалася в його оці, а як налилася - черко% нула щокою, мов їдко%пекучим, невмолимим та без% сердечним сталевим лезом.
      
      - А в тебе бабусю з краденим молоком у гастрономі впіймали, - прошелестів Гриць з останньої сили су% хим і задерев"янілим, жорстким, наче шмат наждач% ного паперу, язиком.
      
      Як відблиск злих та далеких блискавиць, в Оленчи% них очах, злегка стріскуючи, змайнули колючі іскор% ки, їй забракло слів, особливо одного, яке вона силку% валася щомоці і ніяк не могла згадати.
      
      - А в тебе ока нема! - нарешті аж підплигнула ди% тина з радощів, бо таки згадала те запропадуще сло% во. - О! Протез, - і мало не штрикнула пальцем у су% хе Грицеве око, найприхованішу і найпекучішу його таємницю.
      
      Вони стояли одне проти одного, як двоє забіякува% тих, з настовбурченим пір"ям горобенят, навіть почу% битись не маючи сили: у присмерку зеленкуватих Оленчиних очей самовикрешувалися і самоспалахува% ли недобрі іскри, а з єдиного Грицевого ока бігло то% ненько, без стриму, і нестерпно пекло. А ще більше у грудях йому запекло, десь у середку, і чого воно так?
      
      Чом цей дворик, наймиліший у світі, а весь світ йому уявлявся його містом, бо далі останньої тролейбусної зупинки ще не бував, чом цей дворик ураз став найне% нависнішим? Замість срібних дощів дитячого сміху, що видзвонювали поміж кам"яних поверхів, йому чув% ся тепер лиш вереск гальм автомашин, що пролітали мимо будинків, а лоскітливий запах опалого листя змінив сморід автомобільних газів та сечі тих п"яниць, що не добігали з близького бару далі їхнього дворика. З цього дворика, лиш винувато озирнувшись наоста% нок, від нього і мами поїхав тато...
      
      Але ще ніколи так не хотілося Грицькові, аби все вернулось назад: і тато, і не дражнилися діти з його несправжнього ока, і пахнув знову уранці дворик каш% тановим листям, що його не встиг підмести двірник, ще ніколи так не хотілося...
      
      Враз тихо пискнули за його спиною гальма, і, зля% кано озирнувшись, хлопець побачив батька, що, біло% зубо і безтурботно всміхаючись, виходив з розкішного, що вилискувало боками, авто.
      
      - Татку! - верескнув малий і, мов вистрілений, плигнув та вчепився щомоці пальченятами в бать% ка. - Ти мій?!
      
      - Боже, та твій, - обережно та злякано притискав до себе малого. - Що з тобою?
      
      - І будеш мій? - шелестів без упину сухими вуста% ми. - Будеш, будеш?
      
      - Завжди, Грицьку, - тихо відказав батько, і хло% пець відчув, як здригнулася його рука. - Як би там не було... А пропади все воно в прірву...
      
      Батько обережно поставив малого на землю і ніяко% во якось відвернувся, а тоді пошелепав в кишені і дав малому крупну купюру.
      
      - Купи, - закашлявся, - купи оце зараз собі мо% розива.
      
      Гриць розуміюче кивнув головою і чкурнув за ріг будинку.
      
      
      
      Оленчину бабусю тим часом перепинила поштарка.
      
      - Оленко! - пошукала очима малу бабуся. - Ти морозива щойно просила.
      
      За кілька хвилин обоє малюків сиділи з морозивом на лавочці. Грицько довго%довго сопів носом і нарешті не витримав.
      
      - Я згадав: був у тебе велосипед, - брехнув одчай% душно і не озираючись. - Такий синій...
      
      - М%гу, - лизнула морозива Оленка. - І шпиці блищали.
      
      - Ніко... Ніко... - спіткнувся Гриць на важкому слові. - Нікольовані.
      
      - М%гу, - ще раз лизнула морозива Оленка і кив% нула головою.
      
      Гриців батько замислено сидів на краю лави, обхо% пивши голову руками. Вечоріло, спадала спека, воло% ге від роси каштанове листя пахло молодою осінню. З будинків вибігала дітвора, і її сміх дзвенів та видзво% нював, гуляв і відлунював поміж кам"яних стін, що наввипередки рвались увись.
      
      2010 р.
      
      ÄÎ ÑÈÍÀ
      
      Кричали досвітком невиспані поїзди.
      
      Вони кричали хрипко і загрозливо, лякаючи світан%
      
      кову мліч, і вивозили з приміського селища зім"ятий, зіжмаканий, просякнутий мов досвітньою сирістю, ще учорашньою втомою люд, що полишав оголені, оси% ротілі, беззахисні у теперішній своїй одинокості, змертвілі осінні поля, полишав та рвався нестримно у близьке місто.
      
      Люд злобно штовхався ліктями, ліз нахрапом у напівтемні вагони, пропахлі потом, мастилами, нечас% то праним робочим одягом та недоглянутими туалета% ми, тим нестравним духом приміських поїздів.
      
      Дебелий молодик у вагоні, залицяючись до двох дівок, все силкувався до них підсісти: ті пищали й манірно поводили підмальованими очима. Молодик тузав дівок плечем, вони ковзали по вичовганій лаві і тузали бабцю у вигорілому, потертому плюшевому піджаку. Дівки пищали і підвискували, а бабця за котрим разом видихнула:
      
      - Не тузай мні, дохна, зімнеш.
      
      І тулила до свого витертого на ліктях і полах плюшу невеликий пакунок.
      
      Крайня дівка зиркнула на стару зверхньо і насмішкувато.
      
      - Вельми щось дороге, бо вже й не торкнись.
      
      Стара не образилась, тільки голову опустила побито і винувато:
      
      - Костюма ото синові на смерть.
      
      Дівки притихли було, а молодик кліпнув придурку% вато повіками:
      
      - А що, син у трупарні?
      
      Незнане молодиком гнітило стару і горбило, чавило на серце холодним каменем, і вона ще важче опускала
      
      
      
      77
      
      
      
      голову; вагон хитнуло якраз, і біле пасмо волосся ковз% нуло з%під картатої полиняної хустки, затулило від по% дорожніх її вимерзлі посивілі очі.
      
      - Якби ж у трупарні... Я б знала, що то від Бога, то всіх те жде.
      
      Вона поправила хустку худими пальцями, порепа% ними і потрісканими від землі, у якій длубала вчора картоплю, повзаючи коліньми, бо нездатна копати вже стоячи.
      
      - Присудили його до вищої кари... Цієї ночі, каза% ли, стрілятимуть.
      
      Знову вагон хитнуло, і стару, як вітром, повело до вік% на; вона похилилась було в один бік, у другий, і врешті повільно, як давнє скрипуче дерево, випрямилась.
      
      - І я винувата, що звіра у світ пустила.
      
      Дівки, не змовляючись, раптом тихенько по лаві посунулися від старої.
      
      - А чи дадуть хоч побачити його?.. От, щоб дали, то костюма поміряв би, - легенько тулила стара паку% нок до плюшу. - Я ж стільки літ йому хтіла купити, отакового хтілося, синенького.
      
      - Доброго ж сина, нівроку, вигодувала, - скоса зиркнувши, буркнула крайня дівка і, підсмикнувши плаття, ще далі відсунулася.
      
      - А добрий змалечку вдався, добрий, - стара похо% пилася раптом, мов із спросоння, головою закивала ху% тенько, і губи її, пошерхлі та шорсткі, мов тертка, заво% рушилися спішно і нетерпляче. Обличчя, що зорали ро% ки, заволочила біда, а засіяли рясно зморшки, обличчя її негадано проясніло і засвітилося зсередини відсвітом і відблиском далеких тепер вже літ. Вона говорила него% лосно, слова із пошерхлих губ зривалися теж наче по% шерхлі, шелестіли осінньою сухою шипхою у соснині, шелестіли, спадали й котились, як листя за вітром.
      
      - Добрий змалечку був, добрий... І очі злові чужі. Мо", того й заступивсь за товариша в п"яній бійці у
      
      клубі. Ще без бійки у нас не бувало неділі, люди пороби% лись такі.
      
      Мова її на мить припинилась, мов перед якоюсь за% гатою, та недовго втримала та загата, тільки на мить.
      
      - Черконув тоді парубок ножем парубка, правда, так собі, не вельми. Похапали їх, двох батьки відкупи% ли, а мому в суді три роки по щирості.
      
      Стара несподівано розговорилася, їй було байдуже, слухає хто чи ні, вона говорила до себе, до свого мину% лого, до сина у камері, жаскій і вже недалекій, і слова її осіннім шелестом неспішно злітали з потрісканих на вітрові вуст.
      
      - Прийшов він з тюрми худющий, якийся вовкува% тий, днями слова, бувало, не роздобуде, і немов напо% лоханий, хоч переляк відливай. Злому ворогу, тільки сказав, не зичить побачити те...
      
      Боявся тюрми він, але й не вбоявся. Віддала йому пенсію, сорок один карбованець поштарка мені саме принесла, та й кажу: купи собі одежину.
      
      Поїхав купляти в район і вже не приїхав. Забракло тих грошей, муситьки, йому, то він під полою жинси якісь сховав. Рицдивіст, сказали, і ще два роки дали.
      
      Старій забило подих, і вона сапнула усохлими грудьми, хапонула повітря здивованою рибиною.
      
      - Прийшов він з тюрми вже зовсім іншим. Я зразу побачила по очах, очі йому підмінили. І щось у ньому бродило... Тихе таке і тухле...
      
      Старій забракувало знов духу, вона закашлялася сухо і деренчливо - чи то від сирої досвітньої мли, чи із зморщених і мілких легень своїх викашлювала ще учорашню городню пилюгу.
      
      - А втретє повернувсь із тюрми вже теперішнім. Напився першого ж вечора, люто напився, в дим... Уламком склини себе по венах, і кричить на мене, заюшений: "Заріжу, що на світ привела!"
      
      
      
      Востаннє він повернувся із жінкою і чужою дити% ною. Та жінка теж десь он там була... Не злюбив дити% ну відразу, зав"язував у мішок і бив.
      
      Тікай, просила невістку, світу не тільки в вікні.
      
      "Нічого гонку гнати, - дивно якось відказала та, сміючись. - Ще не таким галстуки я в"язала".
      
      Того дня забрав син дитину і пішов у ліс. Бив його там, а малий просився:
      
      - Татку, я більше не можу, я спати хочу. Прибив хлопця і загріб у листі.
      
      А тоді зустрів жінку з поїзда. В тої аж очі круглі з отого дива.
      
      - Ходи по гриби, - каже син. Дивується все ще невістка.
      
      Пішли.
      
      У дорозі питає її:
      
      - Ждатимеш мене п"ятнадцять літ? Аж приспинилася невістка.
      
      - Знову, хавка, у діло вліз?
      
      - Сина твого пришив... А ти ша, наволочка, бо й тобі галстук повішу. Марш у село по мої документи, а я до зеленого прокурора, - кивнув на ліс.
      
      Ну, невістка до телефону, приїхало дві машини... Рвали повіддя вівчарки, стелилися по землі, ідучи по сліду. Зняли під вечір його із дерева - гадав, схо% вається там...
      
      Більше дівки із підмальованими очима не слухали старої, вони лиш підвискували, як їх теребив молодик; а на сусідній лаві, поклавши замашний кулак під неголе% ну щоку, циганкуватий дядько голосно захропів - і йо% го тузнули під бік: "Ну, ти, храповик із тріснутого колінвала"; ще на сусідній лаві реготали із карапуза років трьох%чотирьох, допитуючись, де він живе: у баби в селі чи в місті, куди водять в садок і де батьки деся% тиліттям уже ждуть квартиру. Карапуз сановно надув% ся, поміркував поважно і відказав: "У поїзді".
      
      - І знов мні коле, знов мні пече, - хилитався вагон і хилиталась стара, як давнє скрипуче дерево. - І я винувата, що звіра у світ пустила.
      
      На мить стара приплющила зморщені і зів"ялі повіки, очі пекли їй, мов хто сипонув гарячого прис% ку, - чи то від безсонних, болісно трудних, бездон% них, безмежних ночей, чи від піску, що надуло на кар% топлищі.
      
      - Сусіди казали: не їдь, не ганьбися... Йому й землі на той світ зашкода. А я б йому стілько вділила, стіль% ко, щоб хоч на тій землі себе оправдав.
      
      І вона розводила руками, натомленими і важкими, з твердими, немов залізо, мозолями, із порепаними і скоцюрбленими пальцями, із покоробленими нігтя% ми, під які уїлась навічно земля; стара розводила і по% казувала руками, скільки б то вона уділила йому...
      
      - Чи дадуть ще побачити... От щоб дали костюма поміряти.. Тутово, на плечі, мусить мулятиме, тутово, де родимка, я ту родимку змалечку пам"ятаю, змалеч% ку, ще як мила тебе у балійці.
      
      Жебоніла отак стара всю дорогу, журила своє, кла% ла слово важке до слова, важке, незграбне й сире, як цегла%сирівка, і навіть коли розвиднілось та поїзд пристав до вокзалу, то ще й на пероні хапала сусідок своїх за поли, у вічі благально заглядувала.
      
      - А як, дітки, думаєте, вдень чи вночі його стріля% тимуть?
      
      Дівки шарпалися і стидливо втікали боржій від ста% рої, а вона довго стояла під мжичкою, сірою і нудною, як довгі роки, у які з далеких країв виглядала сина; вона дивилась їм услід, мов ті ще мали вернутись, і мо% вити слово до неї, і дати раду%пораду. Мжичка сікла, падала на обличчя, і вона не чула цього, не відверта% лась і не втиралася, мжичка падала на старий піджак, непомітно збиралась, і вода великими та важкими краплями збігала з потертого і вигорілого плюшу.
      
      
      
      Люди юрмилися на пероні, штовхалися, сміялися, журилися, виглядали і проводжали, тягали величезні валізи; мордатий чоловік з двома череватими сумками сердито штовхонув стару, що стояла якраз між зустрічних людських потоків:
      
      - Шо рота розкрила? Сільпо нещасне...
      
      Вона стояла у сутолоці серед гомону і вигуків, серед крику носильників і різноголосся транзисторів, тут розмашисто обнімались, припадаючи до рідних грудей з далеких доріг і довгих розлук, тут вибухали червоно осінні букети, тут щастя чуже всміхалося яскраво й раптово, мов спалахи фотобліців.
      
      Вона стояла серед цього велелюддя, їй вже нікуди не треба більш їхати, нікого проводжати і виглядати, і не треба вже від життя нічого - роки за спиною шуміли старим і похмурим бором; в неї, змученої літа% ми, в якої кожна кістка боліла з роботи й життя, не бу% ло ні надій, ні жадань, крім одного%єдиного, може, ос% таннього вже жадання.
      
      - От коб його віддали мені поховати... Я уночі б на могилу ходила.
      
      Кричали досвітком невиспані поїзди.
      
      1989 р.
      
      ÏÎÇÀØÒÀÒÍÈÉ ²ÍÑÏÅÊÒÎÐ
      
      Пилип Калістратович вийшов із служби на гомінку райцентрівську вулицю і легко вдихнув вес% няної надвечірньої прохолоди на всі свої величенькі, як в опасистої жінки, груди: робочий день, слава богу, позаду, і сьогодні ним уже ніхто потикати не буде. Те, що він робив протягом дня, здавалося йому здебільшо% го заняттям прісним, без солі і смаку, а справжнє жит% тя в нього зараз тільки починалося. Звівши високо го% лову, він постояв кілька хвилин, із щемливою втіхою внюхуючись у повітря, ніби сповнений тремтливим хвилюванням гончак, що відчув раптом тягу, але не знав ще, в який бік і якою дорогою поведе його випа% док.
      
      Пилип Калістратович ішов вулицею, розминаю% чись із завше заклопотаними, засмиканими мешкан% цями райцентрівського містечка, із звичною солідніс% тю, поважно і значуще несучи своє обважніле тіло та злегка розмахуючи грубим портфелем. Минаючи ма% газини, він деколи вкрадливо зиркав на своє відобра% ження в голубих від весняного неба вітринах і щоразу лишався задоволений: Пилип Калістратович скидався на солідного керівного товариша.
      
      Все життя він зараховував себе до керівної еліти, і коли на службі хтось звертався до нього з якоюсь дрібницею, то мав звичку знехотя відказувати:
      
      - Порадимося і вирішимо.
      
      Усім, звісно, було зрозуміло, що йому ні з ким ради% тися і нічого вирішувати - за все життя його ні разу, навіть на один день, не висунули бодай на найменшу керівну посаду - проте до його примовки на роботі давно вже звикли, як звикають до старої тумбочки.
      
      Пилип Калістратович не раз уявляв себе значним керівником, в персональному кабінеті, де зблискува%
      
      
      
      83
      
      
      
      ли лискучою поліровкою столи для засідань, рад і на% рад, рядком стояли телефони для зв"язку з вищестоя% щими і нижчестоящими, з довжелезною килимовою доріжкою через весь кабінет - ідучи по ній, відвіду% вач матиме час усвідомити, яка відстань відділяє його від Пилипа Калістратовича. А він, і це не раз бачилося йому мов наяву, тільки одним недбалим порухом зда% тен вирішити або не вирішити долю прохача. Ці жес% ти, коли дружини не було вдома, він з насолодою розу% чував перед дзеркалом цілими годинами.
      
      Особливо вдавався йому один епізод. Він запрошує в кабінет свого підлеглого, що чимось завинив, той стоїть на килимовій доріжці і трясеться, як на різдвя% ному морозі, боячись навіть підвести голову, а в цей час Пилип Калістратович, спираючись на злегка зігнуті в ліктях руки, повільно й грізно підводиться з%за столу, його масивне тіло зависає над підлеглим, мов скеля, ладна ось%ось розчавити, змішати з чорною, глевкою землею; в погляді з%під суворо насуплених брів спалахують і перехрещуються жовті звивисті блискавиці, здатні спопелити в одну мить; здавалося, він піднімається з%за столу під звуки грізної суворої музики, в якій тривожно і заклично гримлять фанфа% ри, сповіщаючи про початок праведного суду й розпра% ви над нещасною повинною головою, від якої врешті% решт лишиться тільки сірий порох і тлін.
      
      Пилип Калістратович гідно переносив кривду фор% туни, яка обділила його посадою. Але він аж ніяк не збирався заривати свій яскравий талант у землю. Його керівні задатки помічали в багатьох організаціях і цінили. Поступово, крім своїх безпосередніх службо% вих обов"язків, він ніс нелегку ношу обов"язків поза% штатного інспектора місцевої пожежної частини, товариства мисливців і рибалок, райсанепідстанції, товариства рятування на водах...
      
      Урочистим святом для Пилипа Калістратовича ста% вав кожен той день, коли йому вручали чергове
      
      посвідчення позаштатного інспектора. Він ладен був ніжно й трепетно гладити лискучі картонки, яких на% збиралося уже в нього, мабуть, біля десятка. Такого дня він ходив ще гордовитіше, крокував ще поваж% ніше, уявляючи, як недбало вийме новеньке посвід% чення і лясне ним перед носом ошелешеного порушни% ка, грізно відрекомендувавшись:
      
      - Позаштатний інспектор Пилип Калістратович, моє прізвище Пищик.
      
      З картонками він почувався людиною, людиною значущою, яка має право перевірити і дати вказівку.
      
      Інколи його посилали у відрядження в село. Коли поставою, керівними нотками в голосі Пищик справляв враження і його навіть частували, Пилип Калістрато% вич полюбляв говорити, що в нього така ж влада, як і в голови адміністрації: тільки в того влада вкупі, разом, а в Пищика - роздрібнена, по частинках.
      
      Пилип Калістратович був твердо переконаний, що без нього багато справ робилося не так, як слід, не там і не тоді, коли треба. І справді, в когось біля подвір"я знахо% див купу сміття, а то, дивись, кілька оберемків сіна гос% подар примудрився скласти прямо під хлівчиком - теж непорядок з пожежної точки зору. Ось тоді в хід ішло од% не з посвідчень і глибока за змістом керівна нотація. Усунувши таким чином непорядок, Пилип Калістрато% вич з почуттям виконаного обов"язку простував собі далі, не зважаючи на лайку, побажання "а щоб тобі штатна болячка вплуталася", на клятьби, які осіннім листям шелестіли за ним, - така вже його доля. Він навіть привчив себе, зустрічаючись з людиною, дивити% ся на неї якимось особливим поглядом, що немов із сумнівом і зловтіхою говорив: "То ще невідомо, брат, що ти за птиця і чим ти займаєшся потай од людей".
      
      Пилип Калістратович, чинно несучи своє розпов% ніле тіло, що на ходу колихалося салистими грудьми, ішов надвечірньою райцентрівською вулицею і шпигав очима по боках, вишукуючи собі поживу, аж поки по%
      
      
      
      гляд його вперся в зелену з нетутешнім номером авто% машину, що, пискнувши гальмами, зупинилася біля ресторану. Серце Пилипа Калістратовича тихенько ть% охнуло і похолонуло, сподіваючись на удачу, і він тепер уже невідступно пас її замилуваним поглядом. Двоє - чоловік та жінка - вийшли з машини і, весело пере% мовляючись, піднімалися східцями ресторану.
      
      Гамуючи хвилювання, він вичекав якусь мить і теж, ніби ненароком, зайшов до ресторану та, як лю% дина з усіх боків правильна, замовив собі лише міне% ральну. Ті двоє вечеряли, і чоловік у високий фужер поволі наливав пиво, що підростало на очах і знову спадало, пінило та колихалося, як ячмінне поле у пе% реджнивну пору під легким подувом вітру, і від того вітру Пилип Калістратович мимоволі облизався, а то% му зробився ще зліший. Він був певен, що ці двоє вже нікуди не дінуться, випустити їх з чіпких, як обцень% ки, рук Пилип Калістратович вважав би для себе обра% зою і безчестям.
      
      А досвід контролера він мав таки пристойний, рока% ми служіння у всіляких комісіях і громадських радах зрощений. Особливо охоче його включали в інвентари% заційні комісії, комісії по списанню всілякого держав% ного майна, і чиновники з фінвідділу наперед були певні, що з того майна уже не буде добра і нікому воно тепер не придасться - кремінна душа Пилипа Калістратовича в таких випадках робилася ще твердішою. В лікарні недавно списували постільну білизну, і одна санітарка, горласта, як півень, все кри% чала, що не треба рубати та палити ту білизну, а краще лишити бодай на ганчір"я мити підлогу. Пилип Калістратович всміхався та хитрувато кивав голо% вою - знає, мовляв, він те ганчір"я, адже списувалися годящі простирадла.
      
      - Рубати, - аж зігнувшись під тягарем особистої відповідальності, сказав він. - Якщо немає інших ду% мок.
      
      Йому дуже подобалася ця фразочка, і він незмінно вивершував нею свої короткі, але такі яскраві промо% ви, незалежно від того, погоджувалися з ним чи ні, бу% ли інші думки чи такі не передбачалися.
      
      - Та в тебе, чоловіче, ніякої думки нема і ніколи не було, окрім хіба паскудної! - верескнула санітарка і вихопила%таки з купи кілька простирадл. Але завгосп, злякано зиркнувши на Пилипа Калістратовича, вихо% пив у неї з рук і знову кинув у вогонь. Облиті бензином простирадла і наволочки спалахнули високим стов% пом, трохи погоріли, а потім ще довго чаділи смердю% чою купою.
      
      Особливо Пилип Калістратович полюбляв перевіря% ти їдальні, цехи, заготконтори та гастрономи. Він ли% шав свій грубий, добряче пошарпаний портфель біля входу, а сам довго варив воду з першого%ліпшого працівника, що потрапляв йому на очі, і той, винувато опустивши голову та нетерпляче переминаючись з но% ги на ногу, на мигах показував своїм товаришам, що їм слід зараз зробити. А коли Пилип Калістратович вертався додому, руку його приємно обтяжував замашний портфель з десятком кілець ковбаси чи шматом свіженької печінки.
      
      Якось після одної перевірки він, облизуючи від смальцю губи, зізнався було, що за своє життя зняв дев"ятнадцятеро начальників, і семеро з них сіло.
      
      Та все ж Пилип Калістратович не міг би себе віднес% ти до злостивих людей, бо навіть пишучи на когось, він любив свою жертву і щиро жалів її. Коли один йо% го керівник мав необережність назвати Пилипа Калістратовича ледацюгою, три роки на нього ішли скарги, приїжджало одинадцять комісій - врешті та% ки зняли цього мудрагеля, і сидів він без роботи півро% ку, доглядаючи хвору, паралізовану жінку. Всі забули тоді про нього, тільки Пилип Калістратович не забув і надіслав на Новий рік поштову листівку з побажання% ми здоров"я і успіхів у роботі - симпатичну таку
      
      
      
      листівку з рожевощокою Снігуронькою і Дідом%Моро% зом, що нагадував їхнього двірника, хронічного алко% голіка Петрушу.
      
      Одне слово, Пилип Калістратович знав свою спра% вжню силу і відчував, що зміг би звалити будь%якого начальника. Лише перед власною невісткою він був безсилий: та затялася, що не ступить і ногою в хату після того, як він, щоб не робити весілля, сказав:
      
      - Ото прийдуть, позжирають усе ліпше...
      
      ...Пилип Калістратович урвав свої роздуми і, не че% каючи, поки ті двоє розрахуються за вечерю, вийшов з ресторану - тип, що цмулив пиво, здався йому до% сить нахабним і хитрим. Обійшовши навколо автома% шини, він взявся мізкувати, щоб ті двоє його не об% хитрили і не дременули часом, а тоді, всміхнувшись лише кутиками рота, як він всміхався деколи в універмазі, удаючи, що не помічає, як в його черева% тий портфель пхають якісь даруночки, нагнувся і відкрутив спочатку з одного заднього колеса золот% ник, а потім і з другого.
      
      Збігши східцями з ресторану, чоловік та жінка підійшли до машини, і чоловік здивовано крутнув го% ловою, мов хотів за вітром вгадати, хто ж то спустив колеса, які все ще голосно шипіли.
      
      - Хто це зробив? - від подиву в нього аж зелені іскри змигували в очах.
      
      - Позаштатний інспектор, моє прізвище Пи% щик, - покірно і сумно, з видимим жалем і співчут% тям, ляснувши картонками посвідчення, сказав Пи% лип Калістратович, хоч у самого на душі грала маршо% ва музика і били лункі барабани.
      
      Жінка, супутниця того типа, порилася в сумочці, дістала і тицьнула йому документи.
      
      - За кермом - я, - сказала вона.
      
      Тим часом тип поліз в багажник, дістав помпу.
      
      - Качай, як там тебе... позаштатний, - кинув пом% пу до ніг.
      
      У Пилипа Калістратовича засвербіла права долоня, мов хто збирався у нього просити у позичку гроші, му% зика чулася уже не маршова, а тривожна, бубни ж, мов засоромившись, і зовсім змовкли.
      
      - Швидше, швидше, - притупував ногою тип. - А то міліцію зараз викличу.
      
      Пилип Калістратович повільно, наче вві сні, взяв помпу і зробив один качок, другий... А навколо вже і зіваки збираються, і знайомі є, і ті, кого перевіряв не раз...
      
      - Керуй, керуй, Пилипе Калістратовичу! - кидає хтось із натовпу.
      
      - Частіше б йому таку позаштатну!
      
      - Як накерується, то й вечері не схоче.
      
      Пилип Калістратович відчув, як по спині скочують% ся чи не перші в житті краплини поту, музика грала якусь похоронну мелодію, і барабан бив так гулко, як забиваються цвяхи в труну. Душа його наче ділилась надвоє: одна половина гірко й пронизливо шкодувала за тим, що передчасно в"яне його керівний позаштат% ний талан, бо можуть ще й посвідчення, чого доброго, відібрати, а друга половина злобно зиркала спідлоба у натовп, видивляючись горлопанів і беручи їх на замітку, з якої їм не зійти й до поминального обіду - Пилип Калістратович ще підніметься на ноги і покаже декому, де козам роги правлять і де раки зимують.
      
      1989 р.
      
      
      
      ÌÀÌÎ, ÂÅÐÍÈÑß
      
      День, очевидячки, мав бути знову як вчора: з гли% боким, відмитим, бездоганної сині небом, з чистими, як вперше випрані простирадла, морозами і передвес% няними, вирами відбіленими хмарами, з відтанулими калюжами, біля яких галасливо стрибатимуть і навіжено чубитимуться вічні непосиди горобці, що питимуть залюбки синю воду, відчайдушно закидаю% чи розтріпані і розкошлані голови вгору, питимуть, смакуючи та тішачись крижаною, з дзвінкими криста% лами льоду, аж густою вологою. Варвара вже подавно лежала з відкритими очима і дивилася у віконні ши% би, що з чорних стали непомітно фіолетовими, а там і голубими від тихо і безболісно народжуваного світла.
      
      День наставав нестримно, дужчало владарювання, лише крізь скло холодно та байдуже поблимувала, мінилася та переливалася остання, немов ненароком з ночі забута, припізніла одинока зоря - вона видава% лася Варварі примерзлою до нахололої з ночі шибки.
      
      Прокинулася вона давно, відчуваючи, що втома трохи зійшла за довгу ніч, втомленою залишалася хіба тільки душа; маленька, спрацьована, Варвара лежала, згорнувшись калачиком, у великому, немислимо те% пер великому напівпорожньому ліжку, та гортала думки, як вже колись читану, не вельми цікаву книж% ку, і ті думки, видавалося, стиха шелестіли, мов по% жовклі та вицвілі сторінки. Вона лежала, боячись во% рухнутися, скрипнути ліжком і розбудити дітей, і тільки зважившись, нарешті, повернулась на другий бік та простягла руку, поклавши на порожню й холод% ну подушку поряд - була та подушка холодною вже півроку, відколи чоловік покинув її і подався до тої
      
      Васьки, Василини, що секретаркою у районі у началь% ника одного служила.
      
      Варвару не допікав жаль за Павлом і не точила іржею ревність, бо не мала вельми за чим жаліти і чо% го ревнувати, відболіло, перекипіло давно і википіло, та все ж у душі, коли не лукавити, десь на самому денці, таки залишивсь якийсь накип і гірка прикра сіль. Вона знала, що до Васьки їй не доставитися - ні статурою, непомітно й підступно гнутою вже роботою, рачкуванням щоденним з ганчіркою (Варвара приби% ральницею була у конторі), Васька ж лебедем пропли% вала вулицею, вифарбувана, підмазана, як піч у вели% кодну суботу, і парфуми пахтіли від неї, мов від мага% зину змішаних товарів у їх селі: Варвара свої змор% щені руки із задирками біля нігтів тихцем ховала при людях, Васька й не думала, звісно, стидатися довгих і добре доглянутих пальців із нігтями, вкритими ла% ком, що вилискували, наче вишня, яка ледве налила% ся і почала вистигати.
      
      Вони жили в одному селі, зовсім близькому до рай% центру, жили на одній вулиці мало не сусідами, але видавалося, що живуть на різних континентах - обоє навіть не пам"ятали, коли уже зустрічалися; чуття, за% гадкове, непояснюване, завше підказувало їм одна од% ну, - і коли одна ступала на вулицю, то інша напевне звертала в провулок, більше того, вони навіть не мог% ли уявити, як би зустрілися на одній стежці і на одній дорозі, а ще гірше й гіркіше - зустрілись очима.
      
      Вона лежала й дивилася на світліючу шибу у вікні, де так само мерехтіла і змигувала, наче тихо, спокійно і рівно дихала, одинока, примерзла до скла зоря; Вар% вара переймалася світанковим цим спокоєм і не спішила, бо контору помила ще звечора, а дітей всти% гає зібрати, і потроху душа її набиралася рівноваги, схожої на цю, досвіткову, між ніччю і днем; коли ж хтось затарабанив, нагло й настирно, у двері, вона аж
      
      
      
      скривилася від зрушеної рівноваги і неохоче, вступив% ши у капці, почалапала до дверей.
      
      Вона відчинила двері, глипнула і остовпіла - на східцях, мов синій привид, бовваніла Василина. Якусь мить вони стояли обидві мовчки, приголомшені та здивовані, і між ними жовтою блискавкою змигнув переляк; розділені не порогом, вони стояли розділені життям, як рікою, і ту ріку перейти непросто, бо бур% лить, несеться й клекоче вона, збиває і валить з ніг, в тій шаленій стрімнині, крижаній, аж хапає правець, то чисті струмені йшли, десь народжені джерелами, а то каламуть, то неслися випущеною на волю стрілою, а то знову закручувалися у чорний засмоктливий вир.
      
      - Павла нема, - першою озвалася Василина, хух% нувши білою парою у синій досвітній морозець, сказа% ла, ледве вимовивши цих два важких, як каміння, слова язиком, що з холоду мало слухався і аж рипів.
      
      "П"яна вона хіба, - байдуже думала стямлена вже Варвара, - знайшла у кого питати".
      
      - Тож нема, - відказала, і подоба кривої усмішки ображеною тінню ковзнула сухими губами. - Півроку уже в тебе.
      
      - Павла нема, - вдруге сказала, заплітаючи так само язиком, Василина, і осклянілі очі її вперлися у Варвару, наче в стіну. - Пішов досвітком сіна коневі кинути, і кінь забив. На смерть.
      
      Варвара довго стояла мовчки і порожніми, вихолону% лими очима дивилася на Василину; вона не скрикнула, не заплакала, тільки гойднулися сині холодні тіні на її зморхлому вже лиці, і відсвіт від цих тіней падав на си% вину, що несподівано засвітилася, мов у примарному світлі люмінісцентного вуличного ліхтаря. От яке те життя, подумалося Варварі, йдучи від дітей, небіжчик хвалився: "Отепер поживу, як уже заманеться", от яке те життя, думалося Варварі. І не було в неї ні втіхи, ні суму, ні запізнілої злоби відомщення, ні жалю, тільки накип отой нараз спав із душі. Все минуще.
      
      - Твій чоловік - то й хорони, - сказала, не доче% кавшись відповіді, Василина, і очі її стали меншими і жалкими. - Я з ним тільки півроку була, нащо мені мрець у хаті.
      
      Варвара не озиралася, вона не могла бачити, вона просто відчула - шкірою, спиною, усім тілом, що діти її обоє, прокинувшись, постали враз за плечима, не% помітно й нечутно виросли вони, єдині крила її.
      
      - А де ж... він? - Варвара не пересилила себе на% звати його по імені, немислимо вимовити "чоловік", і вже зовсім не знала, чи можна було б тут говорити
      
      "твій" або "мій".
      
      - У хліві ще... В гної. Я коня боюся.
      
      - Мамо, - тихо сказала дочка і легенько стиснула пальці її - теплими своїми, щойно з постелі, стисла Варварині, вихолонулі за життя, вузлуваті й шорсткі, мов укриті старою корою.
      
      - Тоді вдвох хоронімо, нашо мені така витрата, - раптом, немов злякавшись, швидко затарабанила Ва% силина, і гладке полив"яне обличчя її враз задобрі% ло. - Він же з тобою вік прожив.
      
      Досі Варвара чогось страхалася звести на неї очі, те% пер же цей ляк минув, вона кинула мимохіть байду% жий погляд на Василину, кинула, як на щось неживе, ослінчика або етажерку, і рушила в хату вдягатись.
      
      - Мамо, - заступив дорогу їй син. - Не ходіть. Не ходіть туди.
      
      Дорослі вже в мене діти, думалося Варварі, і добрящі вони вдалися, гріх нарікати, але їм ще пожити, взяти в порадники ті літа, що шуміли уже за спиною у неї, як зелене листя на легкому літньому вітрі; їй, втомленій, літа додавали сили та певності. І син, мов відчувши не% видимий порух прожитих років, що прохолодою війну% ли в обличчя, опустив голову і відступив.
      
      Варвара накинула своє нове, ні разу не вдягане ще пальто, перешите торішньої осені з доччиного, і вони
      
      
      
      пішли вдвох з Василиною безлюдною спросоння і мов% чазною досвітковою вулицею.
      
      На поколюючому морозі хрумтів і поскрипував під ногами сухий сніг; вони йшли перехрестям сусідських поглядів - відколи то стали товаришками? - йшли, немов фотографовані бліцами, урочисто холодні і мни% мо байдужі.
      
      Смерть завжди несподівана, раптова вона чи ждана, чи навіть жадана з тяжкої і безнадійної хворості; і рідко бувало, щоб після холодного подиху сирої землі хатні не розгубилися, не метушилися безтолково, не знаючи, за що узятися і з чого почати, аби до поминок справитися; але ось приходять люди, і робота робить% ся сама по собі, кожен знаходить займисько, все лаш% тується непомітно і в лад. Так і в Василининому домі. Покійник, обмитий і наряджений, лежав на покуті, чоловіки на труну стругали білі, наготовлені на сто% лярку до літньої кухні дошки, діти з хвої, що пахла смолою й зимовим вітром, плели вінки, а жінки, сти% ха перемовляючись, поралися на кухні із каструлями. Варвара стояла над покійником і думала про своє життя із ним, таки добрячий шмат життя, два з поло% виною десятки літ; та диво дивне, скільки всього трап% лялося, траплялося не тільки плутаного, просто гірко% го, зрештою, але зараз воно відходило, спливало, мов і не було його; залишався лиш подив - чого він тут, у
      
      чужій хаті, поміж чужих людей...
      
      Заміж втрапила вона молоденькою, як ішла під вінець, то жінки казали, що ляльку їй ще б у придане, такою ж на фотокарточці зоставалася - тоненькою ло% зиною, дитинчам із зляканими очима. Перші роки Пав% ло мав добрий зарібок, шоферував, подейкували, що і
      
      "зліва" йому немало пливло, та не допливало воно до домашнього порога: чайну "Поліський вечір" поряд із прохідною немарне охрестили всі "матінкою", їй сповідали хлопці свою і синівську, і подружню любов.
      
      Коли ж п"яним роз"їхав школярика, слала йому Варвара три роки посилки в далеке північне місто, яке й досі не ладна вимовити, - переписувала його щора% зу, перехиливши голову від старанності, з поштового круглого чорного штемпеля; сама, аби дітей на ноги зіп"ясти, три контори мила і підмітала - дві в районі і одну у селі. Як вернувся Павло, то на бойню конюхом прийняли.
      
      - І чорт його забери, - махнув тоді він рукою. - При свіжому м"ясі якось не похудну. Ще й дітки що% дня гостинець матимуть.
      
      І підморгнув так хвацько, як замолоду, кумедно смикнувши вусом, як умів смішити її до весілля - во% на і тоді засміялася.
      
      Та не вчащали гостинці в хату, зате стали вчащати сусідки, що пошепки переказували, як набив Павло Василинин холодильник копченими язиками та ков% басами.
      
      ...Варвара стояла над небіжчиком і дивилась на йо% го руки, перев"язані білою в крапочки хустиною, аби так захололи на грудях, і силувалася згадати, коли ба% чила вона востаннє, як гладили ті руки дитину по го% лові, і все ніяк не вдатна була згадати; її ж вони "гла% дили" не раз і не два - синці подовгу не сходили. Кру% тий і поміж людей, і поміж тварин, він цими ж рука% ми, бувало, так муштрував того самого коня, під яким і згинув, що з вудил тільки мило летіло.
      
      За день, як піти назовсім із хати, запрягав він коня, і той негадано схарапудився; Павло теж враз скипів, намотав віжки на руку і став хрестити кілком строп% тивця - здиблений кінь хропів і дико поводив очима, витанцьовуючи по колу навкруг господаря з кривою і злобною усмішкою, після кожного удару кілком по крупу кінь здіймався вгору і загрібав ногами повітря, іржав ображено і благально, мов просив милосердя. Злякана Варвара повисла на руці в чоловіка:
      
      - Облиш, може, він не винен...
      
      
      
      Опісля з"ясувалося, що кінь і справді схарапудився не без причини - наступив тоді на цвяха, що невідь%де взявсь на подвір"ї.
      
      Варвара дивилась на холодне Павлове, чомусь по смерті піддуте та посиніле обличчя і йшла, мов по кладці, вглиб пережитого; Василина ж, ніяк не нади% бавши займиська, тицялася з кутка в куток, крутила скрушно і каятливо головою та все приказувала:
      
      - І нащо воно мені... І де воно взялося на мою бідну голову?
      
      Вона заламувала білі руки з довгими пещеними пальцями, на яких жовто зблискували перстні, а ха% зяйки нишком ховали усмішки у хустки.
      
      - Де ж я м"яса візьму на поминки... - хрустіла довгими пальцями Василина, мов з холоду розтираю% чи руки.
      
      Сусід Порфир, що зняв щойно мірку з мерця для труни, обернувся вже в дверях і скрива блимнув на господиню.
      
      - Та не скигли ти, - буркнув, - того, що покій% ник тобі переносив, малої долі стачило б.
      
      Варвара обернулася і кинула на Василину той самий погляд, що й досвітком, як на ослінчика чи та% буретку, погляд холодний, байдужий та відстороне% ний - було на душі в неї порожньо, як на заметеному снігом зимовому полі, де окові ні на чому зупинитися, тільки мете й шарудить сухий причерствілий по% земок.
      
      - Чи про це зараз мовити... Хай сходять чоловіки, візьмуть у нас порося.
      
      Варвара побула ще з півгодини біля покійника, по% стояла мовчки, перекладаючи холодні й важкі, наче брили, камінні думки, а тоді пішла на роботу підмести й помити в обід контору.
      
      Чоловіки поралися з Варвариним поросям, не при% сідаючи, курили просто за роботою, перекидаючи губа% ми цигарку з кутка рота в куток, мружачись та задира%
      
      ючи підборіддя вгору, аби дим не їв очі. І нарешті Пор% фир, витерши марлею червоні від крові руки, сказав:
      
      - Там лівер і жир лишився, хай би забрала Варва% ра. Не викидати ж...
      
      - Помалу, - здивовані очі Василини враз стали круглими, як поштові штемпелі на конвертах. - Мені тут наслідили, начовгали, підлогу тепер фарбуй...
      
      Порфир ікнув від несподіванки, а тоді, не врадив% ши, загріб п"ятірнею жмут внутрішнього сала і тиць% нув у рот Василині, розмазуючи губну помаду.
      
      - Наїжся, - товконув, аж притис до стіни.
      
      - Притерушений, - не образилася Василина, оги% наючись та відсварюючись для годиться, і витерла рот хустиною. - Обої мені залапуцав...
      
      Коли по обіді Варвара прийшла до покійника, Васи% лина знов неприкаяно шнуркувала з кутка у куток, щурилася і мерзлякувато терла худі і білі, безкровні руки.
      
      - Де ж я борошна, бідна, візьму...
      
      Не мовивши й слова, вернулась Варвара додому і стала вкладати, тужачись, мішок борошна на дитячі санчата.
      
      - Мам, - підхопивсь помагати їй син. - Не бо% рошна шкода... Люди сміятимуться.
      
      Варвара не відказала синові, зрештою, і не мала чо% го сказати, тільки опустила сиву свою винувату голо% ву і взялась за санчата.
      
      Хилячись уперед і горблячись, вона повезла борош% но вулицею, сяючою снігами, залитою відчулим вже весну, звеселілим сонцем, вона тягла ту муку як свою муку, і від скрадливих та жадібних невситимою цікавістю поглядів, якими світили сусіди з%за пар% канів, вулиця видавалася і зовсім оглушливо сліпу% чою. Думки, що напливали, не давали спочину душі, вони, мов скулко їм муляло, ворушились десь там в глибині, вовтузилися і перевертались: Варвара чула, що їй заважає щось, вона йшла, мов людина, яка забу%
      
      
      
      ла раптово потрібне і тепер ніяк не згадає, її гнітило, що в думках про Павла набігає лише гірке і недобре, вона опиралась цьому, пересилювала себе і боронила% ся відчайдушно - не могло ж так бути, принаймні так залишатися. І Варвара взялася шукати іншого, пере% вертати прожите, мов манаття в старій материній скрині, перегортати злежале і давно не чіпане, відки% даючи геть, наче поточені міллю, довгі роки, коли з неї в очі сміялися й тицяли Василиною; облишаючи збоку застрахане малолітство дітей, вона перебирала роки, як давнє, цвіллю пропахле шмаття, і не знахо% дила того, чого шукала, аж поки не наткнулась випад% ком на той давно призабутий ранок.
      
      Вже досвітком привезли додому дружки Павла - геть безтямного, тільки боса одна нога здивованою си% ротою виглядала із воза; виваливши його, мов дрова, під хвірткою, дружки враз завіялися, а Варвара, обхо% пивши чоловіка попідруки, як малу дитину, тягнула у хату, мила й халючила, роззувала з єдиного черевика. Коли ж він прочманів було трішки, то взявся за жінку, чом вона, нероба така, мух над ним не гони% ла - Варвара й збігла тоді із дому.
      
      Проспав Павло, вдоволено сопучи, отак до обіду, і розбудило його якесь шкряботіння та брязкіт: діти повзали голими заденятами по підлозі і нишпорили порожніми каструлями. Павло неохоче підвів важку голову, в якій усередку повідставало усе, мов у дав% ньому висохлому наполовину яйці, встав і собі зазир% нув туди із цікавістю; без господині там щось віднайти був він, звісно, не ладен, а тому тернув для годиться скибкою хліба пательню і подав сперш малому.
      
      В малого ожили й загорілися очі, він хапливо ковт% нув, було, слину й потягся увесь до хліба, але нараз щось невидиме, як скляна стіна, спинило його; малий завагався, перевів погляд на батька, тоді знову на хліб, що тримав той у дрібно тремтячій від похмільно%
      
      го дрижака прохальній руці - голод потіснив невиди% му скляну стіну, але ненадовго, і син, опустивши очі, гребонув від себе батькову руку.
      
      Мала скоса зиркнула і відвернулася.
      
      "Ум%гу%у", - мимовільно й протяжно він рикнув здивованим звіром, і холод, що струсонув його висна% жене, мов обмолочене важкими ціпами тіло, вибив хміль до остатку. Щось не знане давно ворухнулося раптом у ньому, незвично тепле й щемке, і він взявся хапливо, плутаючись неслухняними пальцями у кол% готках, вдягати дітей: він уперше отак відчув, що ці два крихітні й замерзлі тільця, які повзали поміж каструль, є часткою його самого, невпинне продов% ження хоча баламутного, але його ж таки життя.
      
      Незадовго удягнені діти світили умитими личками, як нові копійки, а Павло, винувато ховаючи по% гляд, заходився коло плити - небавом на ній шкварча% ло і булькало, він же, почепивши жінчиного фартуха, поважно й значуще походжав головнокомандуючим по% над строєм каструль. І коли на поріг заявилась сусідка Ніна із свіжою, теплою ще новиною на губі, і вона зо% бачила Павла із начепленим клейончатим фартухом, що стирчав на ньому неоковирно та лопотів, наче бля% шаний, то в неї з того видива перестали слухатись очі і замигтіли раптом, мов кульки у барабані спортлото. Промимривши позичити хліба, вона крутнулась, аж вітер зняла спідницею, і чимдуж подалася із хати.
      
      Але через хвилю вже на порозі стояла інша сусідка і жалібним голосом присьма просила позичити жмень% ку солі - очі її також були голодними, вони бігали по кімнаті і хапали усе підряд, як лякливий злодій у лавці дрібних товарів; великодушний Павло відсипав їй солі повну мисочку.
      
      Потім заходили ще і ще, а коли у дверях постала Юстинчикова Ганна, що досі не знала, де й клямка у них, то не встигла навіть розкрити рота.
      
      
      
      - Сіль вже позичив, хліба давав, тертку забрали, - блимнув господар з%під брів звичним таким, сутінко% вим поглядом. - Чого іще?
      
      - Та я хіба що... - перелякано подавала голоблі назад повнотіла Ганна, оторопіло дивлячись на Пав% лові руки у тісті. - Та я нічого...
      
      Останнім прителепав кум Олексій, посидів мовчки, покурив собі, поцмакав губами - Павло відав, що як кум перебере, то завжди отак прицмакує, а тоді, впер% ше не дочекавшись угощення, журно сказав:
      
      - Ти б тогово, Павле... Порядку на кутку не псував.
      
      - А не пішов би ти, куме, під чотири вітри, - не втерпів урешті Павло. - Я вам тоді цікавий, як Варва% ру навколо хати ганяю.
      
      Як понесло Павла, то вже не міг зупинитися, при% брав у хаті і коло хати, попорався і дав лад подвір"ю, добряче таки запецьканому, навіть сам вбрався і при% чепурився.
      
      Три дні вертався Павло з роботи просто додому, і всі ці дні Варвара ходила святечна, уперше з піднятою го% ловою, випрямилася раптом і навіть рук не стидалася. Три дні чоловік хазяював, та не стачило, певне, на більше, і як завіявся після того, то тиждень і з свічкою його б ніхто не знайшов.
      
      ...Варвара тягла дитячі санки з борошном залитою сонцем вулицею, вулиця сяяла від урочистих снігів, на які від тополь лягли голубі довгі тіні - навіть дві чорні ворони, що сановно походжали машинною колією і дещо зверхньо зиркали на перехожих, не при% меншували зимової храмової урочистості; Варвара тягла санки, що повискували ненароком скривдже% ним цуценям, і думала про пережите. І коли вона зга% дала той день, здивованих і вмитих дітей і не менш здивованих та спантеличених жіночок, яким так на% гально знадобилася позичка, їй легшими стали санки; очі сусідів, під беззвучним прострілом яких вона зараз
      
      ішла, скрадливі погляди з%за парканів та ледве відхи% лених фіранок із несхвальних, осудливих і недобро% зичливих видалися теплішими і співчутливішими. Душа в неї під цим незамутненим сонцем, на незай% маній непорочній білині снігів немов обновилася, як обновляються старі ікони чи древні картини: кіптява спала, ржа осипалася, і сяяла вона та світилась аж лячно - бо навіть раз на віку зроблене кимось добро не гине, навіть зроблене рідним дітям; воно не щезає, не тліє, не іржавіє; і в цьому знайшла вона власне ви% правдання і помилування.
      
      - Мамо! Вернися... - линуло наздогін доччине у лункому й пружному повітрі, але долинало з такого далекого далеку, з%за якогось порога, що був ще до бо% лю.
      
      2009 р.
      
      
      
      ÊÀÐÀÒ
      
      Третій день Карат лежав у буді голодний, при% п"ятий ненависним залізним ланцюгом, і від млосної порожнечі у запалому животі в нього аж шерсть на% стовбурчилася на загривку, наче він сердився на яко% гось ворога і ладен був от%от кинутися в бійку. Зараз він легше переносив спекоту, якої раніше не терпів. Але зовсім робилося йому непереливки вечорами та досвітками, коли із кватирок та прочинених вікон випливали й носились подвір"ям немислимо драж% ливі, аж памороки забивало, запахи свіжої їжі, яку го% тували господині.
      
      Він безпомічно никав і не міг у буді знайти таке місце, де б хоч трохи прихистився від знадливих тих запахів; цього не вдавалось йому навіть тоді, коли ти% цявся носом у соснові, розпарені за довгий сонячний день стінки буди, однаково у горлянці й животі пекло, наче він наковтався товченого скла, а перед очима пливли жовті та червоні кола.
      
      Коли робилося геть нестерпно, Карат із сліпим відчаєм брався гризти ланцюга, гриз затято, крутячи з боку у бік головою і пнучись пошматувати залізяку, що ув"язнювала його в тісній остогидлій буді, гриз, до% ки з блідо%червоних ясен не починала скапувати гірку% вата сукровиця.
      
      Але не тільки голод допікав Карату. Йому муляла ще невідомість, оте незрозуміле, що сталося, як на йо% го собачий глузд, в досить знаному вже начебто світі, де його досі усі любили й гладили по чорній лискучій шерсті, - був він весь, мов з вуглини, тільки кінчик носа білів, наче навмисне хто позначив крейдою. Мож% ливо, за ту білу цяточку і назвали його Каратом.
      
      Господар, звісно, пропадав отак не вперше, тільки раніше хтось виносив харчі й озивався підбадьорливим
      
      голосом. То могла бути господиня, молода ще, трохи не% уважна жінка, бо, погодувавши його, забувала, як це робив господар, легенько почухати за вухом, і тоді Ка% рат, припавши до землі, вдоволено потягувався, тіша% чись млосною насолодою; могла бути наймолодша гос% подиня, дівчинка років десяти, вона високо піднімала в руці шматочок м"яса, і Карат, грайливо заскавулівши, підстрибував, клацав зубами, наче обценьками, і ви% хоплював мало не з пальців звабливий кусень, за що в нагороду щоразу одержував добавку. Зрештою, то міг бути сусід господарів, чоловік неговіркий і навіть по% хмурий, проте добрий і нескупий, бо коли ніхто не з"яв% лявся з домашніх, він не шкодував кинути йому замаш% ний шмат ковбаси. Тепер же чомусь до Карата нікому не було діла, всі просто не помічали його.
      
      Похмурий сусід, проходячи вранці повз буду, не% вдоволено відвернувся, мов вони зроду були незнайомі, і коли Карат здивовано упівголоса згавкнув, наче дорікнув за неуважність, той тільки зблиснув холод% ними білками очей і несподівано копнув у бік собачої буди порожню бляшанку.
      
      Від образи й розпуки Карату захотілося бодай то% ненько й неголосно поскавуліти, але він, вткнувши го% лову у напружено витягнуті уперед лапи, зумів переси% лити себе і перемовчати - він знав, що поводитися так непристойно, треба терпіти, і хтось обов"язково згадає про нього і врятує від пекучого голоду. І він терпів, раз по разу ковтаючи нудотну слину, коли вітер із вулиць невеликого містечка приносив з%поміж бензинного га% ру, цигаркового диму, відразливого запаху розпеченого і поплавленого асфальту пахощі їжі, що лоскотали во% логі нервові ніздрі і змушували їх тремтіти.
      
      Незрозумілі пригоди, що сталися з господарем, спан% теличували пса, тривожитися йому було про що, але Карат не міг знати усіх подробиць людського життя.
      
      Дві біди звалилися на голову господареві: в його просторому службовому кабінеті, куди відвідувачі за%
      
      
      
      ходили сторожко і шанобливо зупинялися, ледве при% чинивши двері, тепер порядкувала зовсім інша людина, переставляючи на свій смак столи і шафи, а відразу на другий день, коли він мовчки виклав на стіл грубу зв"язку ключів, у господаря в далекому місті помер батько.
      
      Карат бачив, як удосвіта поспіхом вся сім"я, забувши про нього, сідала в машину, тільки не в ту, білу, яка ти% хо підкочувала щоранку до під"їзду, а чомусь в інакшу, жовту з невеличкими шашечками на дверцятах, але він не сподівався, що їдуть вони так надовго.
      
      Деколи Карату вдавалося відігнати невеселі думки, забути буркотіння у голодному животі. Забившись у куток і приплющивши очі, він примушував себе годи% нами незрушно лежати і згадувати зовсім недавнє і безпечальне життя.
      
      Ось господар повертається з роботи, і Карат, ще на східцях зачувши його неспішні, притомлені кроки, б"є хвостом і, припавши животом до підлоги, нетерпляче скімлить, тоді пустотливо летить назустріч і плутаєть% ся попід ногами, підстрибує і хоче лизнути господаря в лице, нарешті, коли той лагідно відбивається від со% бачих ніжностей, кидається стрімголов і приносить капці. І хоч би який був утомлений чи роздратований господар, він неодмінно усміхнеться. Карат і собі не зможе стриматися, і на його чорній незлобивій пащі, позначеній маленькою білою цяткою, несподівано роз% повзеться мимовільна усмішка, оголюючи полив"яні зуби. І тільки одного разу господар, повернувшись з посірілим лицем, на якому злегка посмикувалася пра% ва повіка, мов він узявся всім підморгувати, ні сіло ні впало ударив собаку - Карат тільки здивовано писк% нув і поволі забрів у куток за вішалкою й увесь вечір пролежав там, навіть не ворухнувшись.
      
      Господар, заплющивши очі, щоб погамувати нерво% ве пересмикування повіки, просидів у кріслі мовчки години зо дві і вже пізно ввечері встав, підійшов до со%
      
      баки і погладив по шиї і довгій лискучій спині, прося% чи пробачення. Кривда не відразу відпускала Карата, пес поспішно відводив погляд, аби не зустрітися з бла% гальними господаревими очима, але така вже була йо% го натура, що він не міг довго ображатися. Карат зро% зумів господаря, не притаїв зла і пробачив йому, як зрозумів і те, що людям живеться, певне, куди важче, аніж йому, собаці.
      
      Незабаром він упевнився, що голод легко забуваєть% ся, якщо згадувати тихі осінні надвечір"я, коли вони ходили на полювання. Карат ішов по болоту легко, мов не торкався пожухлої уже осоки, безшумно пере% стрибував з купини на купину, відчуваючи, як завми% рає його охоплене мисливською пристрастю серце. Ось він спинився і зіп"явся на задні лапи, на мить мов за% вис у повітрі, сторожко повертаючи головою: в струме% нях запахів, що пливли трохи вище, йому вчувся той єдиний, неповторний, бентежний запах лискучого пір"я й нагуляного на привіллі пташиного тіла. Карат перейшов на потяжку і, безпомильно відчуваючи, де зачаївся птах, тепер пробирався вперед так сторожко, що й не шелеснула билина; він не бачив і не чув вже нічого, окрім цього щемливого запаху, не було ні боло% та, що збулькувало інколи, ні високого безхмарного неба, де зрідка пропливали недосяжні, а тому байдужі йому птахи, ні мошкари, що нахабно й набридливо лізла в очі, не відчував, як колола і різала лапи ще торішня ламка трава, він тільки відчував, навіть не ог% лядаючись, як наближається за ним господар...
      
      Ще мить - і Карат завмирає у стойці, усім своїм серцем, що билося нестримно й шалено, благає госпо% даря не забаритися, не сполохнути марне птаха в ос% танню, вирішальну мить. Нарешті він робить кілька блискавичних стрибків, і, б"ючи крилами по воді, се% лезень зривається ввись, востаннє зблиснувши пере% ливом пір"я навпроти призахідного сонця, і оглушли% во гримить господарів постріл...
      
      
      
      Деколи на Карата напливали і недобрі спомини, від яких він, як від передсвітанкової прохолоди, злегка здригався і шкрябав пазурами по дощатій долівці бу% ди. Одної ночі сюди прийшло двоє незнайомих, вони якийсь час постовбичили біля сусідської клітки з кро% лями, і Карат спершу подумав, що то так і треба, мо% же, пораються хазяйки, але несподівано один з них підскочив і накинув йому на голову мішок, спритно чіпкими пальцями водночас здавивши горлянку. Ка% рат не встиг навіть згавкнути, він відчував тільки важ% ке сапання цього незнайомця і відворотний горілча% ний дух: дихати йому ставало все важче, а перед очи% ма змигували зелені, жовті і червоні іскри.
      
      Потім Карата, зв"язаного вірьовками, довго везли у машині і недбало скинули у якомусь хлівчику біля дров. Цілу ніч він гриз ті вірьовки, від яких не% приємно до рота липло лляне волокно, і таки пере% гриз, а тоді підрив попід стіною вузьку нору і до ранку, всю дорогу відпльовуючись від налиплих волокон, по% вернувся додому з шматком вірьовки, що все ще теліпалася на шиї. Відв"язуючи її, господар довго і спантеличено крутив головою.
      
      Гірше було іншого разу, коли господар на слізне прохання подарував Карата своєму другові у війсь% ковій формі. Тоді його знову довго везли, доглядали дуже уважно і чим тільки не пробували годувати. Але минав день, другий, третій, пес був наче сонний, брид% ливо відвертав голову від кинутого шматка м"яса чи підсмаженої, спокусливої печінки, ні на кличку свою, ні на команди не відгукувався; він просто лежав з потьмянілими очима. Каратові наче щось марилося, крізь напівдрімоту йому вчувалися знайомі голоси, особливо малої господині, яка залюбки бавилася з ним і вигадувала найчудернацькіші здивки - в"язала бан% ти, впрягала у возика і витворяла ще багато чого тако% го, що він терпів поблажливо, аби лиш їй було приємно.
      
      Карат не знав, що товариш двічі телефонував госпо% дареві:
      
      - Перестань нудьгувати за собакою, - благав той у телефонну трубку. - Він не тільки нічого не хоче ро% бити з того, чим ти дивував мене, а й їсти відмовляєть% ся. Я тобі або поверну його, або він здохне.
      
      Врешті його таки відвезли додому, і господар спо% чатку вибачливо розводив руками, а потім, як лишив% ся з собакою наодинці, довго гладив його і заглядав ви% нуватим поглядом у розчулені зустріччю зеленкуваті Каратові очі.
      
      Відтоді господар не розлучався з Каратом, брав з со% бою навіть у відпустку і часто мав з ним чималенько клопоту, а одного разу навіть пригоду.
      
      Це трапилося у чужому, гамірному місті, де незрівнянно більше, аніж у їхньому містечку, гриміло й бряжчало заліза на вулицях, ще поспішніше метушили% ся люди. У магазині на кілька поверхів, у натовпі мала господиня якось відбилася від батька і загубилася, а ко% ли вона із заплаканими очима вибігла на вулицю, де Ка% рат терпляче чекав у вказаному йому господарем місці, він враз здогадався про все. Дівчинка спочатку зраділа собаці, але в розпачі вона не знала, що ж вчинити, як розшукати батька, Карат тим більше не відав, а коли ма% ла плакала, він, мов утішаючи, благально вертів хвос% том і тихенько підвискував. Коли ж мала не втерпіла і кинулася шукати батька поміж людей, Карат враз посу% ворів, метнувся за нею і схопив її за одяг.
      
      Він, власне, не знав, добре то він чинить чи зле, і це його непокоїло, зате твердо знав і вірив у порядок: як% що йому сказали чекати тут, то він має тут і чекати.
      
      Прововтузилися вони, може, з півгодини - коли мала поривалася йти, він тримав її за одяг, а коли пла% кала - то ставав на задні лапи і все силкувався лизну% ти в лице, заспокоїти і розвеселити. Господар врешті здогадався вибігти на вулицю й побачив, що їх уже обступили здивовані і занепокоєні люди.
      
      
      
      ...І все ж, як не обманював себе Карат споминами, що миготіли у голові, як дерева і будинки за вікном машини, коли їхали на полювання, голод все одно смоктав живота невідступно; йому здавалося інколи, що з нього лишилася тільки туго натягнута, як на ба% рабані, шкіра та ще настовбурчена шерсть. Коли голод не тамувала навіть полуднева спека, він спробував розірвати ланцюг. Рвонувшись і не здолавши металу, Карат впав у сіру, стовчену його ж ногами куряву.
      
      Поступово прийшовши до тями, Карат порачкував назад і плигнув удруге, потім, брязкаючи ланцюгом, ще і ще; він уже погано пам"ятався і майже не бачив нічого ошалілими з неймовірного болю, налитими кров"ю очима, але відчайдушно плигав, аж поки, обірвавши нашийника, покотився клубком по двору.
      
      Кілька хвилин він лежав непорушно, згодом встав, і заточуючись, почвалав через подвір"я до смітника, звідки, крізь сморід відразливої гнилизни, долинали зманливі запахи. Жадібно принюхуючись, він нетерп% ляче звівся на задні лапи та спробував заглянути в ящик, але кришка була щільно причинена, і він тіль% ки пошкрябав лапою по зчорнілих дошках. Тоді Карат обійшов навкруг ящика і, перехиливши голову, загля% нув у щілину: зовсім поряд, біля якихось черепків, ле% жала надкушена скибка хліба - він вловив його млос% ний, ледве чутний запах, і від недосяжності тої скибки Карат тихо і ображено вискнув.
      
      Поникавши і покрутившись тут ще якийсь час, він неохоче побрів подвір"ям. У вікні сусідського будинку Карат побачив раптом дівчинку, що жувала бутер% брод, запиваючи чимось білим, очевидно, молоком, і він раптом спинився, несподівано для самого себе призвівся на задні лапи і, облизнувшись, заглянув дівчинці у вічі. Дівчинка теж побачила його, засмі% ялась і спочатку простягнула булку до шибки, а коли Карат винувато кліпнув очима і облизнувся вдруге, неприємно скривила рота і показала йому язика.
      
      Карат поволі опустився на передні лапи, відвернув% ся і побрів далі, на вулицю, відчуваючи, як під лапами м"якне і злегка прогинається розпарений немилосерд% ним, шпарким сонцем асфальт. Тепер Карат страхався заглядати людям в очі, він просто брів краєчком тро% туару, никаючи очима по боках, і йому спало на думку чимскоріше вибратися з цього галасливого міста, де так круто чомусь переінакшуються люди і все життя, вибратися туди, до очеретів над рікою, де полював не раз із господарем, п"яніючи від поспішного і лякливо% го лопотіння пташиних крил, і де, здавалося йому, ждали воля, простір і харч.
      
      Ненароком кинувши оком, у невеличкому дворику Карат запримітив на нікельованих, блискучих коліщатках дитячу коляску, і в першу мить вона не привернула його уваги, але щось змусило його вернути% ся поглядом: з кишеньки в колясці, закрита жовтою соскою, зманливо виглядала пляшечка молока. Він зніяковіло приспинився, і неждана думка спантеличи% ла його. Голод штовхав до дитячої коляски, йому вже навіть вчувався у пересохлому роті смак того молока, і водночас його мучили докори собачого сумління, бо ніколи досі він не брав того, що не належало йому чи не давали йому по добрій волі; Карат нараз завагався і геть розгубився, стоячи на цьому роздоріжжі. Нарешті він струснув головою так, мов потрапив у добрячий дощ і хотів струсити з себе лоскітливу вологу, проте сумніви і вагання не спадали, як спадають і облітають крапельки дощової, пропахлої теплим вітром води.
      
      І все ж голод був дужчий за усі його докори - у кілька стрибків Карат опинився біля коляски, в якій, тихо причмокуючи пустушкою, дрімало рожево% щоке, кирпате дитя. Ставши на задні лапи і обхопив% ши пляшечку передніми, він смоктонув на всю силу, аж злякано вискнула гумова соска, і пахуче молоко, засмоктуване разом з повітрям, із свистом полилося у спраглу собачу горлянку. То було навіть не молоко, а
      
      
      
      ріденька манка на молоці, але це його не обходило за% раз, головне - то був харч, рятівний для його вимор% дуваного та знесиленого тіла, і від терпкої насолоди в першу мить він лиш крутнув хвостом і приплющив очі.
      
      Раптом Карат почув галас, високий жіночий голос злітав угору, як злітає наполоханий птах, і він, не відриваючись від пляшки, злодійкувато скосив око. До нього бігли двоє - попереду жінка з побілілим від страху обличчям, а за нею - чоловік. Колючі, мов цвяхи, чоловікові очі Каратові здалися знайомими, і нараз він таки згадав їх.
      
      Колись цей чоловік полював разом із його господа% рем, і йому запало у пам"ять, як він гладив Карата, гладив сторожко, силувано, мов його хто приневолю% вав, а ще запали у пам"ять очі, в яких не було тої звич% ної людської приязні, а зачаївся лиш острах перед не% знайомим собакою. Зараз же в очах того чоловіка не було ні страху, ні тодішньої запобігливості, з його об% личчя із вишкіреними жовтими зубами сипала синіми іскрами лише злоба, а повз Карата, підстрибуючи і кришачись на червоні осколки, пролетіла запущена на бігу цеглина.
      
      Карат смоктонув ще раз, востаннє, і, обережно знявши лапи з коляски, нехотя відірвався від пляш% ки. В кілька розгонистих стрибків він щез за рогом бу% динку і без вагань подався за місто, подалі від цих пе% ресичених жовтою злобою очей, від таких мінливих людей, мінливих і геть незрозумілих йому тепер.
      
      1988 р.
      
      ÌÅÆÀ
      
      Він ввійшов у палату рвучко, аж поли халата мет% лялися і лопотіли за ним, не ввійшов навіть, а швид% ше, ввірвався - невеличкого зросту, з рудою корот% кою чуприною, що видавалася щіткою з мідного, не вельми гнучкого дроту, ввірвався, розмахуючи довги% ми руками, які виглядали мало не по лікті із закорот% ких рукавів стандартного лікарняного, накрохмале% ного до стану покрівельної жерсті халата.
      
      - Як? - спинився лікар стрімко й здивовано біля першої хворої, бабусі Марти, зморхле сіре обличчя якої нагадувало скорбне, різьблене з дерева, припале пилом лице якоїсь святої із сільської занехаяної і пе% рекособоченої каплички. - Ти ще й досі Богові душу не віддала?
      
      - Чи я така вже важка вам, - ображено заворуши% лися і зашелестіли пошерхлі, збляклі і пожовтілі, мов газетний папір на сонці й негоді, губи старої. - Я сама би рада померти...
      
      - Грішила ти, мабуть, чимало, - обмацуючи і об% стукуючи довгими, мов рибальські весла, лапищами, він не слухав образ і кривд старої. - Того й не вми% раєш, що каятись тепер вельми довго...
      
      До наступної хворої, жіночки років під тридцять, що дивилась на нього круглими, як ватрушки, витріщеними і переляканими очима, він, навпаки, навіть словом не вважав за потрібне озватись: тільки піднімав їй руки, згинав тіло у попереку, мов була во% на не живою людиною, а гіпсовим навчальним скеле% том, що легко складався і розкладався, і далебі ні на що інше, окрім такого, не був удатен.
      
      Галина Гордіївна водила здивованими і сторожки% ми очима за лікарем, мов за кульовою блискавкою, що негадано у палату ввірвалась і ладна була от%от наро%
      
      
      
      бити добрячого шелесту. Вона чудувалась: невже це той самий хірург, до якого так довго і безуспішно до% бивалася, аж доки давні, ще з інститутської лави знайомі, в свою чергу через своїх знайомих, не допо% могли втрапити їй в оці довжелезні, що звисали й теліпалися клешнями, червоні лапаті руки.
      
      - А ти? - спинився врешті навпроти неї. - Ліку% ватися будеш чи ще поживеш?
      
      Вона не образилась на таке поштиве звертання, оче% видно, однакове у нього і до школяра, і до літньої вже людини, пропустила мимо уваги зашмуляний жарт; її більше образила насмішкуватість у погляді прудких, кольору пересушеного тютюну, маленьких очей.
      
      Наступного дня, як видалося Галині Гордіївні, він сиинився біля неї на кілька хвилин аби спинитися, з не дуже обтяжливого, але все ж обов"язку, отак собі при% спинився відчепного і знову завіявся із палати, лопочу% чи бляшаними крилами перекрохмаленого халата.
      
      А десь третього чи, може, четвертого дня вона все ж не стрималася.
      
      - Лікарю, чи бодай якась у мене надія є?
      
      Він тільки носом насмішкувато підшморгнув.
      
      - Ніякої, - позіхнув, було, лінькувато, але в ту ж мить схаменувся та прикрив рота лапатою долонею. - І я не циганка на ринку, аби вгадувати за гріш далеку дорогу й казенний дім.
      
      - З вами навіть здоровій людині говорити важ% ко, - вона відвернулась і вперлася очима в стіну.
      
      - І то правда, - згодився, кивнувши рудою чупри% ною. - Нічого теревені правити.
      
      Кілька днів по тому лікар і ногою не ступав у пала% ту, тільки біля Галини Гордіївни, готуючи до операції, зранку до вечора тупцяли сестри і лаборанти із хитро% мудрими приладами, де непевно хитались по шкалах, як хитається доля, тонесенькі стрілки та весело і кеп% куюче переморгувались різноколірні лампочки. Гали%
      
      на Гордіївна боялася операції - при згадці про неї аж зуби мерзли.
      
      - Випишіть мене, дівчатка, - сказала якось мо% лодій сестричці з веселими і добрими, трохи здивова% ними очима. - Краще померти своєю смертю, ніж під ножем цього живодера.
      
      - А ви його просто не слухайте, - із сміху, дрібно% го і потамованого, у неї тряслися руки, і хлюпнули на долівку ліки із склянки. - Вам треба не те, як він ба% лакає, а як він оперує.
      
      Останні три дні перед операцією Галину Гордіївну майже не турбували. Вона лишилася наодинці зі своїми думками, що набігали, як хвилі на берег тихого лісово% го озера, шаруділи і хлюпались, неспішно відкочували% ся, натомість же знову набігали свіжі. Вікно з палати виходило в сад, і вона годинами дивилася, як розгулю% ють зеленими жестяними покрівлями сусідських бу% динків поважні сиві голуби, як на вузлувате й покруче% не старе яблуневе гілля всідаються горобці, знімають ще з досвітка немилосердний рейвах і ґвалт, щохвили% ни чубляться і знову миряться, а помирившись, із ло% потінням десятків прудких крил галасливо зриваються з яблунь і подаються в інші подвір"я у вічних пошуках їжі і свіжих пригод - за вікном була воля, незамкну% тий простір, там ходили здорові й веселі люди, там було недосяжне тепер для неї життя.
      
      Кілька років уже хворіла Галина Гордіївна, пекло їй у грудях, мов там тліла жарина, і час від часу хтось безжальний, немилосердний роздмухував ту жарину; траплялося, трішки вона вичахала, але з часом з но% вою, жорстокою і мстивою силою згадувала про себе, смоложила й жалила, і світ фарбувала у жовте. Випад% ком діагноз Галині Гордіївні став відомий, і вона з ним змирилась, ужилась з неминучим та не йняла більше віри таблеткам, білим та жовтим горошинам, що з брязкотом тричі на день медички кидали їй у склянку, ані прийдешній, як сказали відверто, таки ризико%
      
      
      
      ваній операції. Наступала якась досі незнана до всього байдужість, мов душу її обгортали ватяною ковдрою, яку безсилі здолати і тепло, і житейський холод. Га% лині Гордіївні нітрішки не шкода було себе, своїх со% рока ще неповних літ, в які вона все поспішала ку% дись, спотикаючись; не шкода їй чоловіка, бо непев% ною раптом стала, чи й любила його коли; диво див% неє, навіть не шкода було дітей, фотографія котрих завжди стояла на тумбочці поруч.
      
      Вона днями лежала одземком, заплющивши очі, і слухала, як напливає глухоніма велетенська тиша - її порушували хіба придуркуваті горобці, що прилітали час від часу і вовтузились та цвірінчали за вікном. Їй видавалось тепер, що лишається вона одна%однісінька на всенькому світі, лишається тільки її біле, як парос% ток у льоху, що давно не бачило сонця, немічне тіло на% одинці із грізною хворістю, що чаїлася в тому тілі.
      
      Настав день операції.
      
      Вона здригнулась, коли біля ліжка, ледь скрипнув% ши, спинилась каталка. Вкрита каталка була прости% радлом холодної, як сніг на морозі при місяці, відля% куючої білизни.
      
      - Ми повеземо, - сказала сестра із здивованими очима.
      
      - Я сама, - сказала Галина Гордіївна.
      
      Їй негадано заманулось самій пройтися, може, біль% ше уже, ворухнулася в"яла думка, самій не прийдеть% ся, звідси рідко виходять, частіше ногами вперед ви% носять.
      
      Порожня каталка повільно котилася довгим і лун% ким, мов тунель, коридором, опустивши голови, сест% ри й вона понуро за нею брели, як за домовиною одино% кого і бездомного, без близьких і родини покійника.
      
      В передопераційній, яку навпіл по підлозі ділила червона риска, лікар недбало подав журнал.
      
      - Розпишись, що згодна на операцію.
      
      Холодною рукою Галина Гордіївна взяла від нього білу кулькову ручку, а лікар байдуже відвернувсь до вікна.
      
      І те, як він відвернувся, заклавши руки за спину, та знічев"я узявся підгойдуватися на пальцях ніг, їй чер% конуло найбільше душу. Вона навіть подивувала цьо% му - і яке їй тепер, здавалось, до того діло, вона одна уже, одна%однісінька. І все ж противилось щось та бун% тувало в її душі, вона ще ж людина, навіщо з нею отак...
      
      Галина Гордіївна узяла кулькову ручку і вистиглою обезкровленою рукою намірилась ставити підпис - намірилась і не змогла, її руки невтримно тремтіли, кулькова ручка, ледь торкнувшись паперу, підстрибу% вала бороною на невиробленому полі; здивована Гали% на Гордіївна, зібравшись уся у жменьку, у кулачок, спробувала ще раз, однак руку, що тряслася, мов у пи% яка з немилосердного похмілля, марне було підкорити волі; відчуваючи, як червоніє нестримно із сорому, во% на вдалася на хитрість, поклала й притисла щомоці ліктя, проте й хитрість лишалась безсилою - кулько% ва пластмасова ручка в льодяних закоцюрблених пальцях стрибала і витанцьовувала, немов у неї всели% лась жорстока й глумлива, нелюдяна сила.
      
      - Однаково не підпишеш, - озвавсь із зловтіхою лікар, не повертаючи голови і все ще підгирцуючи на пальцях. - Там подивись, не одна ти хоробра така... Став хрестика.
      
      Погляд її мимоволі ковзнув журналом. І справді, навпроти більшості прізвищ значились хрестики, ли% ше деінде стояли чіткі і впевнені підписи - ніколи во% на і нікому не заздрила, а тут чи не вперше позаздрила людям, невідомим своїм побратимам в біді, які і перед червоною рискою, перед тією межею не зігнулися та не вичахли.
      
      
      
      Душа її бунтувала, опиралась приниженню й зверх% ності цього лікаря з довгими, як в орангутанга, рудим волоссям зарослими дужими руками, опиралась безвір"ю і глухоті здорової людини; та все ж вона пере% силила себе і, важко зітхнувши, шкрябнула дві пере% хрещені і тремтливі карлюки.
      
      Галина Гордіївна поклала ручку і подалась було до червоної риски, але в якусь мить завагалась і, зустрівшись очима з лікарем, що, нарешті, обернувся обличчям, мов спіткнулася об невидиму перепону.
      
      - Може, вернешся? - кпилися тютюнові очі. - Не пізно. Чи комусь в палаті щось хочеш сказати?
      
      - Хочу на фотографію діток глянути, - видихнула вона.
      
      - Принеси, - кивнув санітарці.
      
      Галина Гордіївна сама не знала, чому так любила цю стару фотографію. Давно, ще сини були зовсім малими, виїхали сім"єю на лісове, задумливе поміж сосон озеро, і менший впіймав підлящика, здобув перший рибальсь% кий трофей у житті. Так і лишились на карточці - на жилці б"ється й підстрибує рибина, вигинаючи пружно спину і зблискуючи проти сонця лускою, горять очі у меншого, а старший з відкритим від подиву ротом, розпростерши кумедно руки, ловить і ніяк все не може впіймати здобич. Кожного разу в палаті, як гляне тіль% ки на фотографію, Галині Гордіївні спливало на пам"ять те надвечір"я, знов звучав дзвінкий сміх дітей, і бачила рибину, що відчайдушно билась і боронилася, виляскуючи хвостом; над багаттям знімався бузковий дим - з імли часу, мов із диму того багаття, верталися далекі вже, молоді безтурботні літа; і легшало Галині Гордіївні, пригасала у грудях невсипуща жарина, і ста% вала тугішою жилка, що в"язала її із життям.
      
      Санітарка принесла фотографію.
      
      Галина Гордіївна довго і гірко дивилася, але цього разу чомусь рибина вже не билась, дим утратив свій
      
      колір і незрушно завмер, не лишалося більше полиску сонця на хвилі, що скидалось, гойдалось, кришилося, грало й іскрилось, а залишився тільки зжовтілий і потрісканий глянець давньої фотографії із альбому.
      
      - Все, - сказала вона.
      
      Злегка приплющуючи повіки, лікар довгим при% хмуреним поглядом подивився на неї, а тоді на журнал.
      
      - Я ще розкажу, хто і як підписує, - мовив, мов чимось загрожував.
      
      А далі був сон.
      
      Вона падала в прірву, в бездонний, як безвість, ко% лодязь із зарослими мохом слизькими цямринами; від безупинного лету перехоплювало подих, але стра% ху не було - тільки тіло ставало легким напрочуд, не% вагомим, незалежним від світу, від круговерті його й суєти, незалежним від болю. Вона знала, що день, але бачила зорі, вони миготіли вгорі, в безкінечно ви% сокім кружечку неба, миготіли, спалахували, перели% валися, і в міру того, як все глибше і глибше летіла во% на, меншав, мізернішав і віддалявся кружечок неба, а вродливі і доброзичливі зорі збігались докупки.
      
      Весь цей час, все падіння її поміж вогких холодних стін, де заблукали звуки, неприкаяно розгулювало і гоготіло відлуння, відчуття неминучості удару було нерозлучним із нею, та падіння тривало, а дно поли% шалось ще більш недосяжним і дальшим, ніж небо.
      
      Коли розплющила очі, Галина Гордіївна стямила% ся не зразу - вона була в іншій, незнайомій досі палаті.
      
      - З приїздом, - сказав лікар і засміявся, виставив% ши напоказ рідкі й жовті, мов кволі і бляклі перші шильця трави навесні, прокурені кривобокі зуби. - 3 приїздом із того світу.
      
      "Господи, - подумала втомлено і розбито, блим% нувши чужим відстороненим поглядом. - Це створіння навіть посміхнутися здатне".
      
      
      
      - Розкажіть, хто і як підписується, - несподівано вичавила із себе, мов останню зубну пасту зі сплюще% ного, вже порожнього тюбика.
      
      - Не сьогодні, - фуркнув і враз погасив, мов за% дув, посмішку. - Ще буде час.
      
      Вона почувалася сперш як позбавлена вологи й землі, з поруйнованим корінцем молода щепа, але день за днем полишали її ота невагомість, коли падала в безвість, в бездонний колодязь із порослими мохом слизькими цямринами, - поступово вона, як те пере% саджене дерево, починала, хай ще несміло, знову пуска% ти коріння. І якось на обході вдруге Галина Гордіївна нагадала про підписи перед операціями і журнал.
      
      Лікар якраз розгортав тонометра, і руде волосся на його руках міддю зблискувало в променях сонця, що скісно падали із вікна.
      
      - Нікому досі ще не казав, ото вам мене смикнуло вперше, - від негаданого, неприродного навіть яко% гось переходу на "ви" Галина Гордіївна аж розгуби% лась і двічі, немов школярка, кліпнула подивованими очима. - Майже всі, хто не загубив самовладання, ставив підписи в журналі несхибно і твердо, - майже всі на операціях вмирали. І навпаки, кого тіпало, мов пропасницею, і замість підпису хто щонайбільше спромігся на хрестика, той виживав...
      
      Він ковзнув тютюновими своїми очима по чорній стрілці, що побігла шкалою, а тоді здригнулась мерз% лякувато і раз, і вдруге.
      
      - Я питав у вчених мужів, багатьох питав, чом так, але певне ніхто не сказав. Те, чого ми не знаємо, воче% видь куди більше знаного досі.
      
      - Нехай, може, й ваша правда, - сказала Галина Гордіївна, - але нащо ж так з хворими...
      
      - Жорстокий? Грублю? - мідне волосся ураз наїжилося.
      
      - Навіть тут на достоїнство не втрачається право.
      
      - Не втра%ча%ється? - складаючи неспіхом тоно% метра, він розтягнув ображено слово, наче гумове. - Не все тут так просто. Коли на межі людина, перед отою червоною рискою, вона втрачає усе - радість і віру, подружні почуття, що десятками літ брались на злам і не зламались, навіть вічний інстинкт материн% ства стає безсилий... Можна все відібрати в людини, неможливо - її достоїнство. І тут ви праві. Та коли людина боронить його, то боронить життя. Для лікаря тут останній шанс.
      
      З яблуні навпроти вікна раптом злетів і всівся на підвіконня голуб, він крутнув головою, знехотя дзьоб% нув у скло, мов привітався, а тоді поважно пройшовсь підвіконням, наче міряв, скільки бо люди, що замкну% ли себе на зиму у кам"яниці, уділили світла собі і прос% тору.
      
      - І все ж то не гуманно, - сказала Галина Гордіївна.
      
      - Умгу, - мугукнув похмуро лікар уже з поро% га. - Загребти у яму гуманніше.
      
      Вона довго лежала із розплющеними очима і слуха% ла, як злегка поскрипує під вікном стара яблуня та шаленіють сп"янілі від близької весни горобці, вона відчувала щось нове в своєму ще немічному, покрая% ному неіржавіючою сталлю тілі.
      
      Галина Гордіївна зиркнула скоса на тумбочку. Го% дину тому там було порожньо, зараз же стояла її улюб% лена фотографія. Щось таки трапилося у світі, бо зно% ву бачила вона не зжовтілий папір і витрісканий за% тертий глянець, ні, зараз знову запалом горіли очі її хлопчаків і билась на жилці, іскрилася проти сонця, вигинаючи спину, дужа пружна рибина, і чула вона, як лоскітно пахне дим, в"ючись та знімаючись в небо, і хлюпає, набігаючи, піниста хвиля у берег.
      
      2011 р.
      
      
      
      З ЦИКЛУ "ІМЕНА ТВОЇ, УКРАЇНО"
      
      
      
      ÂÀÑÈËÜ ßÊÎÂÈ×, ÊËÀÑÈÊ ßÏÎÍÑÜÊÈÉ
      
      Білим безмежжям Чукотки стрімко неслися нарти в собачій упряжці - посвистувало полоззя на мерзло% му снігові, засапано дихали притомлені вже собаки.
      
      Стелилася з тихим дзвоном металу суха поземка, легкими хвилями йшла вона незмірними обширами, і видавалося, не віковічною мерзлотою мчали оті нарти, а неслися вони поверх білих хвиль якоїсь вигаданої та нереальної морозної гладі. Німою пустелею мчав сліпий чоловік - доля забрала в нього всі барви світу, натомість дарувала потроєне відчуття звуків і щедро відсипала уяви; сліпий мандрівник вочевидь бачив, як закручуються за нартами снігові вихори, як часто опускаються і піднімаються вкриті інеєм боки собак та як пустельним маревом мерехтить і пливе поземка. Василь Єрошенко мчав за сімдесят кілометрів до хво% рого, він не міг відмовити у біді незнайомій людині. І не тільки тому, що його, знавця східної медицини, чукчі називали "накомей", тобто чудо, він просто не міг - і годі. Раптом нарти почали сповільнювати хід, двічі сіпнулися і, впершись у снігову кучугуру, спинилися.
      
      "От і все, відв"язалася упряжка", - холодна і якась байдужа думка промайнула у Василя Яковича.
      
      А далі почалося повільне і невідворотне замерзан% ня - хоч як не кутався він у хутряний одяг, могиль% ний подих вічної мерзлоти ставав усе відчутнішим. Врешті зважився на останнє: навпомацки поблизу нарт нащупав найбільшу кучугуру і, докопавши рука% ми якнайбільшої глибини, зарився у сніг з головою.
      
      Якийсь час Василь Якович марне і безуспішно гнав чорні думки, аби викинути їх геть у біле безмежжя, але вони поверталися невідворотно, аж доки не спало найменш сподіване: єдиний порятунок від цих ду% мок - писати. Він зараз же писатиме нову казку, тут, у полоні білої могили, хай там десь наверху зловісно за% виває хурделиця, а він подумки писатиме на есперанто, і якщо доля судитиме вибратися якимсь неймовірним дивом, він видасть колись "Чукотські оповідання".
      
      І відразу прийшов спокій на душу, лягали самі по собі рядки нової оповідки, втрачався лік часу...
      
      ...Він писав, видавалося йому, відколи себе пам"ятає, ще з Обухівки на Білогородщині, куди батько перебрався, рятуючись від немилосердних царських
      
      "щедрот", що так рясно сипалися на українську землю.
      
      "Вася завжди писав про себе "українець", бо дідусь і батько були українці й завжди вдома розмовляли ук% раїнською. І на вулицях в селі Обухівці розмовляли
      
      "простою українською мовою..." - так згадувала рідна сестра Василя Єрошенка в листі до письменниці Н. Гордієнко%Адріанової.
      
      Горе трапилося ще в дитинстві: прохворівши кілька років, Василько назавжди поринув у вічний морок сліпоти. Однак біда не в силі була вистудити добре сер% це. З допомогою Анни Шарапової Василь їде в Лондон, в королівську музичну академію для незрячих, де, окрім класичної музики, посилено вивчає англійську мову, продовжує удосконалювати есперанто, відвідує бібліотеки та музеї.
      
      З"являється перша публікація англійською мовою його віршів, яка починалася словами: "Немає щас% ливішої людини на світі. Я бачу сонце, я бачу світло..." Після Лондона була Франція, лекції в Сорбонні, зно% ву Англія, а сирого квітня 1914 року з корабля "Амур" Василь сходить в японському порту Муруга, де його зустрічає знаний есперантист і член Імператорської академії наук Накамура. В сім"ї його Василь живе кіль%
      
      
      
      ка місяців, аж доки міністерство освіти Японії дає дозвіл на навчання в токійській школі сліпих маса% жистів. Вивчення медицини, японської мови і літерату% ри, психології, музики, стрімке входження в літера% турні кола, і ось уже в лютому 1916 року в журналі
      
      "Кібо" ("Мрія") Василь Єрошенко публікує перший твір японською мовою "Оповідання паперового ліхта% рика".
      
      Наступні роботи друкуються на сторінках японських журналів "Кайхо" ("Визволення"), "Кейдзо" ("Рекон% струкція"), "Варера" ("Ми"), "Тансману хіто" ("Сі% яч"), в газеті "Асахі", Василь Якович виступає з лекціями - в основному, в Токійському університеті й університеті Васеда.
      
      Знаменитою стала дискусія про культури Сходу і За% ходу в Токіо, коли тут побував з лекціями нобелівський лауреат Рабіндранат Тагор. Василь Якович більш ніж спірною вважав тезу Тагора про те, що західна цивілізація більш матеріальна, а східна - духовна, що їм не знайти порозуміння.
      
      - Ви спираєтесь на протиставлення буддизму і хрис% тиянства, - обстоював свою точку зору перед Тагором Василь Якович. - Це вже було у Кіплінга. Насправді, в цих культур багато спільного, а коли люди не завжди одне одного розуміють, то це через незнання мов, а ще через охочих сварити поміж собою...
      
      І знову мандрівки світами - Таїланд, який тоді йменували Сіамом, Бірма, Індія, де Єрошенко органі% зовує школи сліпих, записує народні легенди, допома% гає незрячим матеріально. Повернення у Японію, створення і публікація одних з найкращих своїх ро% біт - "Серце орла", "Бірманська легенда"...
      
      Журнал "Танемаку Хіто" ім"я Василя Єрошенка ставить в один ряд з іменами А. Франса, А. Барбюса. В 1921 році одна за одною виходять книги Василя Яко% вича японською мовою "Передсвітанкові пісні" та
      
      "Останній подих", а в 1924%му - "Заради людства".
      
      Художник Накамуре Цуне пише "Портрет пана Яро% шенка", який на Всесвітній виставці мистецтв у Па% рижі удостоюється Ґран%прі.
      
      Така вже доля в бунтарської натури - за його погля% ди Єрошенка свого часу вислали з Індії, "за межі Бри% танської імперії", а тепер і з Японії: поліцейські не віри% ли навіть, що цей знаменитий японський письменник - сліпий. Вони брутально роздирали повіки незрячій лю% дині, яка мріяла "виростити на землі сад свободи"...
      
      У Владивостоці, куди депортували Василя Якови% ча, йому дивом вдається уникнути арешту, він пробує через Росію, що палала у полум"ї громадянської війни, пробитися на ХІІІ Всесвітній конгрес есперан% тистів у Прагу. Та даремно, прикордонний патруль не пропускає, і Єрошенко пішки іде (поїзди ж не курсува% ли) в ...Китай. Між тим, уже в жовтні 1921 року вихо% дить літературний додаток до пекінської газети
      
      "Ченьбо", який був повністю присвячений життю і творчості Василя Єрошенка. Лу%Сінь, зірка китайсь% кої літератури першої величини, перекладає дванад% цять казок Василя Яковича і п"єсу "Персикова хмари% на" - у двадцятитомнику китайського класика цим перекладам відведено майже том.
      
      Лу%Сінь, людина унікальної доброти, не тільки за% брав Ярошенка жити в своїй домівці, а й влаштував на роботу, яка унезалежнювала майбутнє його життя. При% ват%доцент Пекінського університету, а згодом професор Василь Єрошенко читає лекції п"ятистам студентам.
      
      ...Поверх товщі снігів гуляла хурделиця, вила тоск% но, як собаки, що зачули у ніч мерця. Над Василем Яко% вичем сипуча пустеля снігів, і нема на що сподіватися, бо найближча жива душа хіба за десятки кілометрів - видно, доля у нього така, щоб сходити невимірний світ, а судилося згинути тут, у викопаній власними руками білій могилі, поступово стаючи мерзлою кісткою.
      
      Раптом над головою почувся шурхіт, спочатку лед% ве вловимий, що мало різнився від шурхоту гнаного
      
      
      
      вітром снігу, та він наближався, і вже не ставало сумніву - розгрібають над головою сніг. "Вовки, бро% дячі духи цієї пустелі", - спокійний, неначе чужий, промайнув мимоволі здогад, і Василь Якович дістав ножа й приготувався до відсічі. В ту ж мить кігтяста лапа гребонула останній сніг і торкнулася його руки.
      
      "Аміго!" - неймовірна думка струмом пробігла вихо% лонулим тілом. Мов зачувши цю думку, ватажок соба% чої упряжки Аміго пробив останній сніг до людини і, лизнувши руку, тихо і втішено заскавулів.
      
      Аміго, як ні до кого на їхній чукотській базі, прив"язався до Ярошенка всією своєю собачою душею, тож коли відв"язалась упряжка, як тільки негаданою волею стішилися собаки, зумів завернути їх і привести до покинутих нарт.
      
      Василь Якович розгрібав задубілими руками, що не хотіли слухатися, сухий сніг, лаштував через силу уп% ряжку, бо йому ще далеко їхати до людини в біді.
      
      І знову рушили нарти крізь заметіль, щоб творити добро: лікувати тут таких щирих і наївних чукчів, а як закине доля згодом в туркменські степи - вчити незря% чих малюків і створити вперше у їхній історії абетку, їздити в туркменське село з несподіваною назвою Мор% гунівка... Там житимуть виселенці з України, він ста% витиме для них концерти з українських пісень, а для малечі буде опера Лисенка "Коза%дереза" - і ніхто не повірить, що артисти в цій опері всі незрячі. Це буде ко% лись, у незнаному майбутті, незнаному для самого Єро% шенка, класика японської літератури, освітнього діяча Китаю, Бірми, Індії, Туркменії і Росії, це буде колись... А зараз мчіть, нарти, крізь хурделиці і заметілі, під неймовірним переливом полярного сяйва, мчіть крізь кучугури назустріч жорстким і в"їдливо%колючим від немилосердного морозу вітрам - там десь за снігами
      
      може померти незнана людина...
      
      2004 р.
      
      ÎÑÒÀÍÍ²É ÊÎÍÖÅÐÒ ÌÀÅÑÒÐÎ
      
      Вони входили по одному, входили тихо, мов кра% дучись, такі різні характером та обличчям і водночас чимось між собою схожі - такими схожими і несхо% жими бувають лиш діти. Дмитро Степанович, утопаю% чи в глибокому кріслі, мовчки вглядався у лиця своїх хористів, що давно стали рідними, навіть не дітьми, а швидше внучатами. Він запросив їх сьогодні до себе додому.
      
      Якийсь холод останніми днями вистуджував немо% лоде його й хворе тіло, він марне кутався в кріслі, згортаючись по%дитячому у клубочок, думав уже нака% зати топити грубки, хоч надворі стояв лиш вересень. Видавалося, йому аж потепліло у вихололих грудях, коли вишикувалися кращі співаки Петербурзької хо% рової придворної капели і впівголоса заспівали улюб% лене його "Вскую прискорбна еси душа".
      
      Йому стало тепло і добре, десь дівалися стеля і стіни, молитовна мелодія виходила на розлогий обшир, голу% бий і безмежний; та мелодія не визнавала похмурої осені, що надворі сіяла занудною мжичкою, при% клеївши до віконного скла пожовклий змарнілий топо% линий листок, - вона дужчала, наростала, вертала си% лу в немічне і зболіле тіло, вертала в далеку молодість італійських музичних залів, ба, навіть далі, в сонячне дитинство Глухівської співочої школи, заснованої ще гетьманом Данилом Апостолом і перетвореної гетьма% ном Кирилом Розумовським у музичну капелу.
      
      Дмитро Степанович мав усі підстави тішитися і гор% дитися придворною капелою, бо таки то він вирятував свого часу її, здавалося, від неминучої погибелі, він ростив і плекав, як садівник молоде та тендітне дере% во, на якому замість твердої і зашкарублої кори лиш тоненька, ще зелена шкірочка.
      
      
      
      Тривожною була межа 1796 і 1797 років. Новий імператор Павло І круто узявся наводити свої порядки. З дитинства нервовий і запальний, він запроваджував скрізь жорстку дисципліну, не рахуючись у своїх діях ні з чим. З%за кордону негайно було заборонено ввезен% ня книг - аж до нот, скорочувався офіцерський склад гвардії, що побоявся б зробити будь%який інший імпера% тор, сувора повсюдна економія вимагалася беззасте% режно, навіть встановлювався час, коли в домівках на% лежало гасити вогні. Під гарячу руку йому втрапила і придворна хорова капела - імператор наказав скороти% ти її вчетверо, що означало б кінець капели чи зведення її до аматорського гуртка.
      
      Аж тут сталося неочікуване. Недавно призначений керівник капели Дмитро Бортнянський пише листа грізному імператорові, в якому заперечує цареві й обґрунтовує необхідність збереження колективу.
      
      - Сибір його жде, - шепталися про Бортнянського придворні. - Якщо не гірше...
      
      Від нового царя можна було чекати усього. Ней% мовірним шоком стали похорони його рідної матері, імператриці Катерини ІІ. Вона померла несподівано 6 листопада 1796 року і ще майже місяць лежала в труні не похована. Тим часом новий імператор посилає спішних гінців у Москву, і з Успенського собору Крем% ля привозять всі царські регалії на вінчання. Син, як і більшість в Росії, знав, що то матір убила батька, імпе% ратора Петра ІІІ.
      
      18 листопада на цвинтарі Олександро%Невської Лаври розкопують могилу Петра ІІІ, кості складають в нову труну і ставлять її в монастирському соборі. На череп мерця в урочистій обстановці, під духовні піснеспіви, покладається імператорська корона - Петра ІІІ убив материн коханець із друзями, ще коли батько навіть не встиг коронуватися. То ж у цьому Павло І вбачав відновлення історичної справедли% вості.
      
      А вже 5 грудня 1796 року їх ховали разом - батька і матір, вбивцю і жертву. Труни з мерцями були пере% везені до Зимового палацу, де й зустрілися колишній чоловік і жінка більше ніж через три десятиліття...
      
      Дмитро Бортнянський до цієї події написав спеціально "Панахиду". Над домовинами двох імпера% торів, над принишклим придворним натовпом, у яко% го від жаху гусячою ставала шкіра і крижаною кров, знімалися голоси капели, слова заупокійної прощаль% ної молитви. Від тисяч свічок обличчя придворних ви% давалися неприродно бліді й жовтаві, як у мерців, відблиски ж золота і діамантів вельмож будили думки не про славу й багатство, хіба лише про марноту і суєтність сущого. Голоси капели, хай і не на всю міць, знімались у вись величезного залу, виповнювали простір, діставалися найменшого закутка, звучало, здавалося, навіть повітря і стіни: то було молитвою% піснеспівом, що нагадував кожному про однаковість і рівність перед Творцем, про неминучість відповідаль% ності за свої діяння, бо й через три десятиліття дове% деться зустрітися з убієнним, що вийде з пітьми моги% ли і ляже в домовині поруч, то було молитвою%благан% ням прощення і покаяння. Такого потрясіння царсь% кий двір не знав ще ніколи.
      
      То ж коли Дмитро Бортнянський написав свого лис% та імператорові Павлу, той не насмілився заперечити. Придворна хорова капела була збережена.
      
      ...В останні дні Дмитрові Степановичу стало зовсім зле, його лихоманило, і він не міг ходити уже на репе% тиції капели. З%поміж роздумів про пережите, про та% ке трудне й клопітке своє життя йому спало на думку запросити хористів до себе додому, зрештою, не тіль% ки прийшло на думку, йому захотілося цього конче, як спраглому і зневодненому тілові хочеться бодай ковток холодної води. І його хористи відразу ж прийшли, і ось вже звучить "Вскую прискорбна еси душе моя"...
      
      
      
      А життя в Дмитра Степановича Бортнянського ви% далося справді непростим, щедрим на неблизькі доро% ги, сповнювалося прикрощами і радістю творчих удач, які неспівмірні з будь%якими суєтними благами. Батько його постачав продуктами, одягом і всім не% обхідним гетьманський двір Кирила Розумовського, вважався шанованим громадянином Глухова, то% дішньої столиці України, тож невипадково йому геть% манським указом присвоїли військове звання і внесли
      
      в "список козацький" глухівської сотні.
      
      Бачилася Степанові Бортнянському для сина війсь% кова кар"єра, та доля розсудила інакше. Навчання в співочій школі, потім у гетьманській капелі - у геть% манському театрі співали відомі майстри. В цьому те% атрі була оперна, балетна і драматична трупи, ставив% ся Шекспір, Мольєр, українські автори, прекрасний оркестр складався з українських та італійських му% зик. Дуже швидко виявили у молодого Дмитра неаби% які здібності - його чистий і сильний дискант був рідкістю. У чергову поїздку в Петербург Розумовський забирає з собою Дмитра в імператорську придворну капелу.
      
      Майбутній талант Дмитра запримітив небавом тодішній керівник імператорської капели, земляк, між іншим, з чернігівської Сосниці родом, вихованець Києво%Могилянської академії Марко Півторацький (це його внучці Анні Керн присвятить Пушкін "Я пом% ню чудное мгновенье..."). Дмитро співає в придворно% му хорі, під час церковних служб, словом, життя в се% милітньої дитини досить напружене.
      
      Чого вартий випадок, що стався із хлопцем під час Пасхальної служби. Дмитро співав на правому кри% лосі, він вже виконував окремі сольні партії, а як служба наближалася до кінця, в нього була там трива% ла пауза. Втомлений хлопчак не витримав і... задрімав. А як настала його черга вступати, то негада% на заминка налякала неабияк усіх - на заминку звер%
      
      нула увагу імператриця Єлизавета, що була присутня на богослужінні.
      
      - Не будіть, віднесіть краще до мене в покої, - посміялася лише з дитячої пригоди Єлизавета, зняв% ши страх з усього напудженого хору.
      
      Як відспівував Дмитро Степанович зі своєю капе% лою Петра ІІІ, то був у нього жаль до покійника не тільки як до невинно убієнного. За недовге своє правління Петро видав низку указів, згідно з одним з яких перспективну молодь треба було навчати за кор% доном, і указ продовжував діяти також після його смерті. То ж за цим указом, за рекомендацією імпера% торського маестро Бальдасаре Галуппі, Дмитро Борт% нянський зі ще одним юним земляком Максимом Бе% резовським відправляється у далеку Венецію.
      
      То були прекрасні роки, роки навчання і творчого розквіту, коли талант набував сили, як дерево, що ранньої весни, щойно розмерзнеться ґрунт, починає набирати соки землі, аби за одну ніч викинути юнозе% лене листя та нерозкриті ще пуп"янки цвіту...
      
      Вже першу оперу "сеньйора Бортнянські" на ан% тичний сюжет "Креонт" в головному театрі Венеції Сан Бендетто місцева вибаглива публіка зустрічає до% сить прихильно. "Алкід" - опера, що стала новою сходинкою на шляху композитора і музиканта з дале% ких північних країв. Автором тексту виступив видат% ний драматург Апостоло Зено, а лібрето написав зна% менитий П"єтро Метестазіо. З радістю і піднесенням пише композитор ще одну оперу - "Квінт Фабіо".
      
      Майже одночасно з Бортнянським вчиться і тво% рить в Італії інший вихованець Глухівської гетьмансь% кої капели Максим Березовський, зірка якого спалах% не так яскраво%сліпуче, та, на жаль, недовго світити% ме. Тут проходить навчання Моцарт. Близько деся% тиліття на італійській землі провів Дмитро Степано% вич. Згодом, після його повернення в імперію, знай% дуться охочі покритикувати Бортнянського за
      
      
      
      італійські і українські мотиви в творах, Глінка драж% нитиме навіть його "Сахар Медович Патокін", та ком% позитор не зважатиме на заздрісників. (Моцарту та% кож неодноразово допікатимуть за італійські мотиви). Дмитро Степанович невтомно працює, доводячи, що в добу поневолення українського народу він духов% но стоїть вище своїх гнобителів. Тридцять п"ять чоти% риголосих концертів, знаних як псалми, чотирнад% цять чотириголосих "Тебе Бога хвалим", десять дво% хорних концертів, двадцять дев"ять окремих літургійних співів, гармонізація церковних наспівів київського, болгарського, грецького, триголосна
      
      літургія...
      
      Навіть крізь століття рідко який ювілей обійдеться без його "Многая літа".
      
      Творами Бортнянського захоплюватиметься Бер% ліоз, а Бетховен, заходячи в церкву святої Варвари у Відні, тихо втішатиметься мистецтвом найвищої про% би цього маестро.
      
      Дмитро Степанович після повернення з Італії пише опери "Сокіл", "Син%суперник", пасторальну комедію
      
      "Свято сеньйора", веде велику викладацьку роботу, вперше серед сучасників%співвітчизників його праці виходять друком, готує нове видання їх, вкладаючи в це майже всі свої кошти. Та лише через 57 років після смерті, у 1882 році повне зібрання творів у 10%ти томах вийде за редакцією П. Чайковського.
      
      До 250%ї річниці з дня народження Дмитра Степано% вича Організація Об"єднаних Націй з питань освіти, науки і культури 2001%й рік проголосить роком Борт% нянського.
      
      ...Дмитро Степанович напівлежав у глибокому кріслі, а мелодія молитви%піснеспіву тим часом наби% рала сили: "Вскую прискорбна еси, душе моя? И вскую смущаеши мя? Уповай на Бога, яко исповемся Ему, спасения лица мого и Бог мой?"...
      
      Якоїсь миті рука, об яку сперся Дмитро Степанович підборіддям, раптово здригнулася і, ковзнувши грудь% ми, опустилась безсило, а погляд його, що поволеньки досі переходив з одного обличчя хористів на інше, мов% би спіткнувся в невидимій точці та так і застиг - в ту ж хвилю холод війнув кімнатою, холод незрозумілий і неочікуваний, хоч ніхто не відчиняв вікна, легкий хо% лод, від якого, проте, приспинялася кров. Щось нове з"явилося поміж ними, незнане та неочікуване, то ж хористи враз втупилися очима у диригента. А той, бо% ковим зором бачачи, що сталося з маестро, лиш запе% речно крутнув головою, продовжуючи диригувати - духовний піснеспів не мав перериватися. Він дужчий смерті, він дужчий осені, цих кошлатих і набурмосе% них хмар, що нависли над грішною землею, він має піднятися над ними, бо далі десь сяє сонце і дзвенить непорочна голубизна небес - душа великого маестро знімається все вище і вище у тій далекій дорозі до Вічної Істини і Першоджерела, і вони приймуть її, бо ця душа гідна того.
      
      2006 р.
      
      
      
      ËÈØ ÏÐÀÂÄÀ ÇÎÑÒÀÍÅÒÜÑß
      
      У сирому грудневому повітрі пріле осіннє листя пахло старим вином, інколи з"являвся на хвильку просіяний через дрібне ситце дощик, але лише на хвильку, бо засоромлено враз зникав - загуляла, за% барилася десь зима, осінь же зовсім втомилася. Свя% щеник в облаченні, готовий до служби Божої, довгень% ко стояв біля нового дубового хреста з табличкою, де значилося ім"я Пилипа Морачевського, священик та% ки змерз від цієї безпросвітної сирості, аж обличчя синіло. Нарешті почав підходити і під"їжджати люд, юрмилися і впівголоса гомоніли.
      
      - А чого то священик так рано прийшов? - диви% лися, як з авто сходили знайомі і незнайомі люди, інші священики, незнані в їх селі Шняківці.
      
      - То ж отець Василій із сусіднього села Сальне... Він ще раніше казав, що не дозволить правити Київсь% кому патріархату. Неканонічні, мовляв, священики, і правлять не церковнослов"янською, а українською. Отець Василій з Московського патріархату...
      
      - Дивні діла на світі - Бог один, православ"я одне, а хіба ж то гірше молитися рідною мовою? Та ще й че% рез стільки літ з часу відновлення незалежності на Ук% раїні?
      
      ...Пилип Морачевський повертався із забуття своїм ім"ям. На занехаяному цьому пустирі світилася купо% лами колись церква, а на цвинтарі біля неї ховали ша% нованих земляків. Вічний спокій в їх числі тут зна% йшов і Морачевський. Та вічним не судилося бути цвинтарному спокою - прийшли російські більшови% ки і, як колись татари та монголи, церкву знищили, а могили зрівняли з землею.
      
      Після семи десятиліть чингізханського нашестя на% решті здійнявся хрест над могилою першого перекла%
      
      дача Євангелія українського мовою - Пилипа Мора% чевського.
      
      Де, на яких шляхах, на яких дорогах запала в душу мрія перекласти Святе Письмо? Навчаючи математи% ки в Сумах, де селянських дітей в повітових школах зросійщували тупо, без вигадки й тіні сором"язливого лукавства, вчителюючи в Луцькій гімназії, де во% линську юнь по черзі то полонізували, то русифікува% ли, а вона опиралася, як опирається молоде дерево, яке пригнули до землі, ще й ногою наступили, а воно однаково випростається і тягнутиме гілки вгору? Чи в часи вчителювання у Кам"янці%Подільському або в Ніжині? А може, навіть раніше, ще навчаючись в Харківському університеті, що вважався тоді "други% ми Атенами"? Тут викладали Срезневський, Костома% ров, а ректором був Гулак%Артемовський. Певно, вже ніхто не знатиме. Тільки після кількох "вірнопідда% них" віршів з%під пера поета Морачевського виходити% муть рядки, в яких озиватиметься біль за свій край:
      
      Чорна хмара від заходу Небо покриває...
      
      Україна плаче, тужить, Що долі не має.
      
      "Чумаки, або Україна з 1768 року" - назве свою романтичну поему автор. Тут він далекий вже від єлейного панегірицтва, звертаючись до ворогів:
      
      О, чому вас грім небесний Не спалив, поганих,
      
      Як ви мучили на світі Наших предків славних!
      
      Заглиблений у чисте річище мови народної, у ці барвисті переливи говірок, Пилип Морачевський по% чинає працювати над Словником української мови. Взявши за основу мовлення полтавців, збагативши її джерелами з Котляревського, Гулака%Артемовського, з народної поезії, він готує об"ємний рукопис і здає в
      
      
      
      1853 році на розгляд у відділення російської мови і словесності імператорської Академії наук. Та провід% на верства тодішньої російської інтелігенції до ук% раїнської справи, до мови і культури ставилася так, як один з "володарів дум" Бєлінський писав про Панте% леймона Куліша: "Одна скотина из хохлацьких либе% ралов, некто Кулиш (какая свинская фамилия!) напе% чатала историю Малороссии".
      
      ...Кинув камінь у воду, розійшлися кола на гладі - і згасли. Усе затихло. Здав Морачевський рукопис, є запис при академічній реєстрації, а відповіді так і не отримав.
      
      Олександр Кониський, спудей Ніжинського ліцею, зайшов якось до високого начальства, Пилипа Мора% чевського, інспектора ліцею князя Безбородька і Ніжинської міської гімназії. У грізного інспектора на столі лежав газетний відбиток вірша "Великому ца% реві нашому", а поряд Євангеліє латиною, німецькою, грецькою і рукопис господаря дому українською.
      
      - І як же це так: "великий цар" і український пе% реклад... Ще Петро І велів: "Дабы особливого наречия не было".
      
      - Кесарю - кесареве, а Богові - Боже, - пре% спокійно, всміхнувшись лише очима, відказав інспек% тор, що відбирав при перевірках в спудеїв українські книжки - від себе і від них відвести біду.
      
      - А якщо цей кесар - "чудище Обло"?
      
      - Огромно и лаяй, - в тон відказав інспектор.
      
      - І не тільки лаяй. Шевченка в заслання в одні краї, Гулака, Костомарова і Куліша - в інші... Царі приходять і відходять, а Святе Письмо рідною мовою залишається.
      
      - І ви сподіваєтесь, що ваш переклад колись видру% кують?
      
      - Все минеться, правда й добро зостанеться. Все минеться, а Слово Боже зостанеться. Воно прийде зро%
      
      зумілим для нашого люду, хоч які на йому ставити% муть загати. А вони, на жаль, будуть.
      
      Куди вітри дмуть, Пилип Морачевський знав від сановників, від чиновництва різної масті. Через три роки по закінченні першого українського перекладу Євангелія Валуєв напише своє знамените: ніякої ма% лоросійської мови не було, нема і бути не може. Вве% дуть доплати російським урядникам, що працюють в Україні, Емський указ заборонить навіть ввезення українських книг та брошур, навіть слів до пісенних нот; одночасно ж валуєвським циркуляром урядов% цям заборонять носити широкі штани та вишивані со% рочки... Історики нарахують 173 заборони українсь% кої мови.
      
      І все ж по закінченні перекладу Морачевський кло% потатиме перед митрополитом Ісидором: "Усіма мова% ми проповідують Слово Боже: сповідувачі Христа Спа% сителя мають Біблію своїми мовами, а Малоросія, мо% вою якої розмовляє близько 12 мільйонів православ% них християн, не має своєю мовою навіть Євангелія... Високі Божественні істини з усією простотою, ясністю і теплотою Євангельського вчення, викладені природ% ною, цілком зрозумілою кожному мовою, з якою зли% ваються всі ідеї та уявлення народу, осяяли б темний розум найяснішим спасенним світлом Віри та очисти% ли б хистку моральність народу набагато швидше, точніше та глибше, ніж усі наукові тлумачення..."
      
      Лист, як крик цілого народу, кочував у Синод, до шефа жандармерії, аж доки 14 жовтня 1860 року не прийшла відповідь: "Перевод евангелий, сделанный вами, или другим кем%либо, не может быть допущен к печатанию".
      
      Невтомний Морачевський не опускає рук, через два роки продовжує "лупати скалу" імперську. Він звер% тається в Академію наук із перекладами. Відділення російської мови і словесності 8 лютого 1862 року дору% чає І. Срезневському, О. Микитенку та О. Востокову
      
      
      
      скласти обґрунтовану записку про переклади Єван% гелія. Академія наук у своїх висновках дає високу оцінку праці Морачевського і в богословському, і в філологічному аспектах. Відділення академії ухвалює просити в Синоду дозвіл на друкування. Відповідь бу% ла однакова: "печатанью не подлежит".
      
      Але мав правоту Морачевський в розмові з Олексан% дром Кониським - Правда й Добро зостанеться. "Од% на скотина из хохлацьких либералов, некто Кулиш", себто Пантелеймон Куліш, вже 1869 року у львівській газеті "Правда" друкує український переклад П"яти% книжжя Мойсея.
      
      Лише через 45 років після завершення перекладу і через 17 років після смерті Морачевського Євангеліє видрукують, щоправда, "забувши" ім"я перекладача. Євангеліє видрукують і... незабаром вилучать.
      
      ...А люд на пустир за околицею Шняківки все при% бував, підходили і з цього села, і з довколишніх сіл, приїхали з Ніжина, з Києва...
      
      Люди вшановували двохсотліття з дня народження Пилипа Морачевського і столітній ювілей перекладу Святого Письма. Вже й пора службу Божу починати, а біля хреста священики все ще про щось сперечаються, вже й начальство, судячи з усього, до мови підключи% лося...
      
      - А що там діється? - нерозуміюче перешіптува% лися люди. - Хіба на могилах вести суперечки?
      
      - Отець Василій начебто каже, що у прибулих свя% щеників неканонічні тексти молитов...
      
      - Певне, не знає, що московський Синод переклад Морачевського схвалив ще століття тому.
      
      - Та то політика швидше... Не дарма ж відома мос% ковська правозахисниця сказала, що в російських свя% щеників під кожною рясою мундир КДБ.
      
      - Та й КДБ вже щезло...
      
      - А мундири до дірок доношують.
      
      - Немислимо: і досі духовні особи та політики вда% ють, що української мови не існує, що нею не можна звертатися до Бога...
      
      - Наче в часи Пилипа Морачевського, а не в наші...
      
      - Тим паче, що Євангеліє Морачевського добре зна% не православними в Польщі, видавалося в Канаді, в Сполучених Штатах, у Пенсільванському універси% теті...
      
      - Тільки ми забуваємо свої пракорені...
      
      Врешті отець Василій почав службу Божу, а завер% шив її хор Всіхсвятського храму Ніжина. Молитви й духовні пісні вперше за віки рідною мовою знімалися над громадою, набирали сили; сире небо світліло, а повітря ставало дзвінким чи то від крил птахів, що пролітали у піднебессі, чи ожив незнищенний подзвін з дзвіниці закатованої церкви. В тому подзвінні чувся і біль минувшини, і тендітна й хистка, але світла надія прийдешнього.
      
      2006 р.
      
      
      
      ÒÀÁÀÊÅÐÊÀ ÂÀÑÈËß ÊÀÏͲÑÒÀ
      
      Він переходив площу перед будинком міністра так, як ідуть по льоду - ступні перш пробували, чи не затонкий той лід, чи в будь%яку хвильку може трісну% ти і заломитися, тіло напружувалося і тужавіло, гото% ве до негаданої несподіванки. Василь Капніст, надвірний радник Російської імперії, в недавньому маршал Київської губернії, йшов на потаємну зустріч з ворогом імперії, прусським державним і кабінет% міністром графом Герцбергом. Лише на східцях бу% динку, ховаючи все ще голову в комір, Капніст із по% легшенням видихнув, бо, видавалося, таки уникнув очей всюдисущих російських нишпорок.
      
      У завше холодному, льодяному погляді графа цього разу промайнула звичайнісінька людська цікавість: який би то вовк здох у загадковому російському лісі, що такий високий царський вельможа набився на по% таємну зустріч. Хоча про дещо кабінет%міністр, звісно, здогадувався. Недавно він отримав французькою мо% вою листа з досить несподіваним змістом. Тим паче, що лист був без підпису.
      
      "Благаю Вашу Ексцеленцію вибачити мою віль% ність, що з нею звертаюся до Вас. Вельми важлива дер% жавна справа, що привела мене з далекої країни до Ва% шої Ексцеленції, вимагає швидкого рішення і най% більшої таємниці. Отже, насмілюся благати Вас дати мені окрему аудієнцію: моя місія така, що її можна довірити лише Вашій Ексцеленції".
      
      Василь Капніст відразу перейшов до справи, як тільки представився. У затишному кабінеті, недоступ% ному чужому вухові та лихому оку, він вже почувався у безпеці.
      
      - Я надісланий своїми земляками, - говорив на прийомі відвідувач з далекої України, - які, доведені
      
      до крайнього розпачу тиранією російського уряду, зокрема, князя Потьомкіна, хотіли б знати, чи можуть вони у разі війни Пруссії з Росією розраховувати на протекцію прусського короля, коли спробують скину% ти російське ярмо. У Війська Запорізького відібрані його споконвічні привілеї, все пішло під стопу росіян, то ж люд український волів би відновити давню ко% зацьку конституцію.
      
      Очі графа знов охололи, дихали тим самим льодом, а в думці з боку на бік переверталися вагання: а чи не є цей царський вельможа просто підісланий, аби вивідати берлінський ґрунт? Утім, великий життєвий досвід, ті роки, що вже шелестіли осіннім листям за спиною, розвіювали сумніви. Але він не міг і не мав права за короля вирішувати одноосібно подібне діло.
      
      - Війна Пруссії з Росією не є ще доконаним фак% том, - по довгій мовчанці, аж надто задовгій та нудно тягучій, навіть для такого випадку, відказав граф. - Гадаю також, що в разі війни головно від самих ук% раїнців залежатиме, як їх бачитиме і як поставиться до них Пруссія і його величність король Фрідріх%Віль% гельм ІІ.
      
      На посіченому літами обличчі кабінет%міністра не во% рушилася ні одна зморшка, завше врівноважений і неспішний граф, а хоч би гармата випалила поряд, відповідав ухильно ще й з іншої, тільки йому знаної причини. Придворні інтригани зробили все, аби посі% яти недовіру короля до недавнього фаворита графа Герцберга. І нікому він не міг сказати також, що прус% ський король має потаємно досить тісні стосунки з ро% сійським престолонаслідником, великим князем Пав% лом, з яким пов"язаний ще й перебуванням у масонстві.
      
      - Я співчуваю природному потягу до волі козаць% кого народу, але королем у цій країні інша людина, - сказав на завершення граф Герцберг. - І я негайно бу% ду доповідати про нашу розмову його величності Фрідріху%Вільгельму ІІ.
      
      
      
      - Я не зможу вдруге зустрітися з Вами, - додав до сказаного Капніст. - Надто великий ризик. Якщо мене помітять російські нишпорки, то в кращому випадку ще одна яма в підвалах Соловецького монастиря для мене знайдеться - поряд з ямою генерал%лейтенанта і кава% лера найвищого ордена імперії, останнього кошового отамана Калнишевського. Тому в разі продовження пе% реговорів проситиму прийняти замість мене мого рідно% го брата. До слова, таку ж спрагу свободи має люд Польщі.
      
      Граф Герцберг похилив голову в легкому поклоні, який однаково можна було б розцінити і як мовчазну згоду щодо прагнень польського люду, і як знак про% щання. Бо польські потаємні прагнення і так йому бу% ли відомі - ще в червні 1790 року галицький польсь% кий делегат Морський відверто говорив Герцбергу, що нема чого боятися Росії: "Не тільки в Польщі, а й на Україні ненавидять москалів".
      
      Василь Капніст не перебільшував із приводу гаран% тованої ями в Соловецькому монастирі у разі доносу в Петербург - жодна душа, навіть рідня, не знала про його зустріч із прусським міністром. Лише через низ% ку років він розповість про перемовини вірному дру% гові Василеві Томарі, з яким так давно не бачилися.
      
      - І чим же завершилася твоя балачка з прусса% ком? - на обвітреному морським вітром, дещо з гру% буватими рисами, обличчі Томари з"явилася подоба іронічної посмішки. - Міністр побіг, спотикаючись, доповідати королю?
      
      - Василю, брате, - ковтнув гіркоту Капніст. - Ук% раїна їм усім в Європі так болить, як мені дощ над Стам% булом. Та й диву нема - кожному своя сорочка ближча до тіла. Тим більше, Фрідріх%Вільгельм тихенько ша% рудів під килимом через посередників про можливий переворот на користь престолонаслідника...
      
      - Грім їх побий, ніхто нас не порятує, окрім як самі не виймемо шаблю, - буркнув Томара, та поступово
      
      похмуре і грубо тесане його лице попливло в усмішці, широкій і якійсь дитинно%невинній. - Ну й картинка була, хоч Боровику малюй: надвірний радник імперії, недавній губерніальний маршал, та ще й член Російсь% кої академії, знаний російський поет розсівся з прус% ським обер%урядовцем і розсусолює, як би відшмату% вати Україну від тої ж імперії.
      
      - Від такого ж чую, - і собі відсварився Капніст.
      
      Командувач російського флоту в Середземному морі, що зробить з імператорського благословення, певне, куди крутішу кар"єру, - і водночас щирий учень вільнолюбного Сковороди, готовий вже вихопи% ти шаблюку супроти московита.
      
      Томара знову спохмурнів при згадці про Сковороду, він написав своєму вчителеві листа, але відповіді все ще немає за тривалий час.
      
      "Люб"язний мій учителю, Григорій Савич!.. Чи зга% даєш ти, поштивий друг мій, твого Василя, за зовнішністю, може, й не нещасного, але внутрішньо та% кого, що більш потребує в пораді, ніж коли був з тобою.
      
      О, якби Господь умовив тебе пожити зі мною! Якби б ти мене один раз вислухав, то б не утішився своїм ви% хованцем. Чи даремно я на тебе сподіваюся?
      
      Якщо ні, послугуйся й відпиши до мене. Яким чи% ном міг би я тебе побачити, палко любимий мій Сково% рода? Прощай і не пожалкуй ще один раз у житті виділити крихту твого часу й спокою давньому учню твоєму Василеві Томарі".
      
      Василь Томара не лукавив, коли писав Сковороді
      
      "якби б ти мене один раз вислухав, дізнався, то б не утішився своїм вихованцем"... Його мучила імперсь% ка служба, а іншої ж не було, що геть не в"язалося із поглядами Сковороди, зі власними поглядами на долю рідного краю.
      
      - Знаю, знаю, про що ти думаєш, - немов зазир% нув у його душу Капніст. - Краще шаблюку вийня%
      
      
      
      ти... Ось варшав"яни вийняли шаблі, білоруси повста% ли, і що ж... Суворовські виродки вистріляли мирний люд Кобрина і Малорити, кров"ю залили Варшаву, на російських багнетах по вулицях її носили польських немовлят, а мертвих для остраху заборонили ховати. Вояк із дітьми і жінками Суворов за це отримав жезл з діамантами та тисячі кріпосних. До цього наш край хочеш підштовхнути?
      
      - А що, брате%товаришу, краще шмарклі жувати? Та дивитися, як ця Катерина люд і землю нашу вигуб% люватиме? Вона ж кума, до речі, твоя, дитину хрести% ла. Ще й табакерку, подейкують, подарувала десь рублів під тисячу...
      
      - Піднімай вище, казали 1 110 рублів... Та вдави% лася б краще нею та курва.
      
      - Що курва, то курва. Придворні на вухах - граф Шереметьєв, обер%камергер і найзнатніший вельможа на конячці поряд скаче, а черговий жеребець%коха% нець розсівся в кареті імператриці. А що вже грошей роздала тим жеребцям... Орлов отримав сперш 150 000 рублів, а потім ще 100 000 на будівництво пала% цу. Коли ж згадала, мало не забувши, що обіцяла 4 000 душ кріпосних, то розщедрилася аж на 6 000 душ...
      
      - Добра плата за вбивство власного чоловіка.
      
      - Та й це ще не все. Зорич за рік отримав маєток у Польщі за півмільйона рублів, а на додачу ще й кош% товностей на двісті тисяч.
      
      - Чував і я, особливо за Потьомкіна. В 1783 році Катерина дала йому 100 000 рублів, аби збудував па% лац, потім купила у нього за кілька мільйонів, а тоді ж йому і подарувала. Оце гендель у ліжку.
      
      - Тільки той гендель не за свої, а за чужі криваві мозолі. Податки так хитро побудували, що вони в Білорусії і в Україні вп"ятеро вищі російських...
      
      - Знаєш, Василю, - обірвав товариша Капніст. - Якби я так не прив"язався душею до рідної мені
      
      Обухівки, кинув би все, поїхав би шукати волі в Аме% риці.
      
      Капніст не лукавив. Він справді був щиро закоха% ний в Обухівку, в поля і луки округи з її неповторни% ми краєвидами. "Сказать Вамъ мое житье%бытье, - писав він Державіну 20 липня 1786 року. - Вот оно: душевно отстал я отъ всяких великосветских замыс% лов. Съиспиваю свое истинное щастіе въ уединении, в содружестве Сашеньки, въ воспитании детей, въ со% зерцании прекраснейшей девственной природы, леле% ющей обитель мою, въ погружении себя иногда в нед% ра души моей и в воспарении оттуда иногда к Источни% ку ея и всея твари".
      
      - І що ж, сховаємо голову в пісок, немов той стра% ус, і чекатимемо, доки визволить нас пруссак чи хто інший? Так не поспішає щось той пруссак...
      
      - Ні, Василю, - крутнув головою Капніст, мов вельми комір в"ївся йому в шию. - Стиснемо зуби і че% катимемо свого часу. Як не при нас, то при внуках чи правнуках, але він настане. А зараз служімо імперії, та не забуваймо при цьому просувати свій люд якомо% га вище в придворних колах, в армії, у губернські слу% живі. Я, до слова, багато завинив перед Богом, та маю сподівання, що хоч за одне діло Всевишній простить мені дещицю. Був тут хлопчак один, Володя Боровик, правда, тепер іменується гонорово Боровиковським. Малював він на рідкість, такий талан дарував Отець... Малював хлопець абищо, потьомкінські села, як проїжджала тут Ангельт%Катерина, і пропав би талан. Та я взяв гріх на себе, порадив, як розписати собор у Кременчуці - Петро І оре, Катерина сіє, а внуки Олек% сандр і Костянтин боронують. Побачила цариця, спо% добалося:
      
      - А подати сюди цього художника!
      
      Тепер талант його не пропаде, не підуть у безвість картини, портрети й інші роботи, через століття зали%
      
      
      
      шаться для людей. А нащадки, як не будуть зовсім дурні, то вже якось розберуться - українська душа то чи якесь перекотиполе.
      
      Обоє змовкли, кожен надовго задумався про своє, і першим озвався Капніст:
      
      - А табакерки пані Ангальт, за яку ти глузував із мене, я все ж не викину. І не тому, що дорога вона, а тому, що таким вигадливим візерунком оздоблена, висіченим на металі, ще й покритим зверху черню. А головне, що то наші майстри робили...
      
      2007 р.
      
      ÊÀÂÀËÅÐ ÎÐÄÅÍÀ ÁÓÑÒÎ ÄŠ˲ÁÅÐÒÀÄÎÐ
      
      Військовий губернатор Києва Олександр Дмитро% вич Гур"єв сидів у своєму кабінеті злий як шершень. Його сьогодні дратувало все - надміру догідливий ад"ютант, на якого щойно накричав ні за цапову душу, аж соромно стало потім самому, кепська погода, що мрякою сирою і занудною розтікалася київськими ву% лицями, навіть свічі, що змушені були запалити сьо% годні передчасно, горіли на масивному канделябрі якось нервово, дратівливо потріскуючи. Щойно йому поклали на стіл листа від всемогутнього Бенкендорфа.
      
      "Его величество высочайше повелевать изволили воз% вратившегося из%за границы помещика Михаила Ски% бицкого допросить, точно ли он служил в колумбийс% ких республиканских войсках, и в таком случае вы% слать его в Вятку".
      
      Олександр Дмитрович у душі ненавидів Київ і всю Малоросію. Так, з одного боку, він почувався тут як імператор, хіба в дещо зменшеному вигляді, а з іншо% го - цей край йому був чужий і незрозумілий. Народ непокірний і бунтівний, частенько замість рала бе% реться за мушкет або поважним людям пускає пів% ня - ось і недавно ледве вирятували садибу Воронцо% вих... А найгірше, що до бунту підключається люд освічений, небідний - чого варта затія декабристів, які переїли, напевно, зіпрілого західного книжного читва. Шибеницею і Сибіром государ їм достойно і, го% ловне, заслужено таки воздав.
      
      - Ваше сіятельство, поміщика Михайла Скибиць% кого за вашим наказом доставлено, - клацнув каблу% ками верткий, як свіжий в"юн на пательні, франтува% тий ад"ютант.
      
      
      
      145
      
      
      
      - Хай чекає. Справу його мені.
      
      Гур"єв читав рівні із замислуватими викрутасами рядки і не переставав дивуватися. Поміщик з Волинсь% кої губернії, аж ніяк не з бідного роду, закінчив Інсти% тут Корпусу інженерів шляхів сполучення, отримав звання інженера 3%го класу. Здавалося б, чого бракує людині? Хочеш - служи заради честі і слави на благо государя, а не хочеш - живи собі в цілковите задово% лення поміж пущі, ходи полювати зубра чи, як на ама% тора, послухати та вполювати на світанні глухаря...
      
      Гур"єв аж очі примружив від згадки - любив він навесні удосвіта, замаскувавшись край поляни, поди% витися на цю дивовижну птицю. Ще сонце лиш краєчком показалося край неба, мов делікатно підгля% даючи, чи можна йому зійти, як крупний птах поваж% но і гонорово розпустить крила та заведе свою шлюбну пісню, голосисту і величаво%закличну, що відлунюва% тиме та колихатиметься борами - саме час поцілити самця, він навіть пострілу не почує, захопившись співом.
      
      Отож, жив би собі на радість поміщик Скибицький, та ні ж - 1823 року через Швецію й Англію доби% рається до Венесуели, де вступає волонтером в армію Болівара. І що з того, що дослужується до полковника, отримає за вирішальну битву при Аякучо орден Бусто де Лібертадор? Що з тої цяцьки, землі на Волині йому не додалося.
      
      Призначений генерал%губернатором Київської, Во% линської та Подільської губерній, граф Олександр Гур"єв не був у захопленні від повернення в рідні краї таких людей, як Михайло Скибицький. Вони, як розмірковував над справою Скибицького генерал%гу% бернатор, могли долити масла в вогонь бунту черні, що розгорявся українськими селами. Чого вартий один лише Кармелюк - він нападав на садиби поміщиків% окупантів, відбирав добро і роздавав бідним. Його ло%
      
      вили, відправляли у тюрми й Сибір, а він знову опи% нявся на волі. Щоб убезпечити російське дворянство від розбійника, створюється спеціальний орган - Га% лузинецька комісія. За Кармелюка граф отримав ви% волочку особисто від імператора.
      
      - Ви граф, генерал%лейтенант, - розпікав Гур"єва цар, - нагороджений орденами Андрія Первозванно% го з алмазами, святих Володимира, Георгія і Анни, Білого Орла, трьома чужоземними орденами - і не можете справитися з одним селюком%розбійником?
      
      Граф міг лише покірно похилити голову, але не смів сказати, що державна комісія, опитавши 2700 свідків, підрахувала: в селянських повстаннях проти своїх кривдників брало участь понад 20 000 українського люду.
      
      Граф Гур"єв мав підстави не любити цю землю, йо% му видавалося раєм його посольське життя в Китаї, кілька років, проведених у Парижі, навіть служба ко% мендантом окупованого Дрездена...
      
      Генерал%губернатору Гур"єву бракувало у палаючій Україні ще тільки таких, як Михайло Скибицький, - бойового полковника, ратна звитяга за волю і неза% лежність якого оцінена найвищими нагородами з рук легендарного Симона Болівара.
      
      - Введіть бунтівника! - розпорядився генерал%гу% бернатор.
      
      Гур"єв довго вдивлявся в засмагле від жаркого південного сонця обличчя Скибицького, мов там міг дивом якимсь вичитати відповідь на загадку, що му% ляла сановитому губернатору.
      
      - Чого вам бракувало в Російській імперії? Золота, земельного володіння? Кар"єри?
      
      Скибицький, певне, не очікував іншого тону, він йому не подивував, то ж з сумом відказав по хвилі:
      
      - Ви жили у Парижі, думки Жан%Жака Руссо вам, гадаю, знайомі. Є цінності, які не виміряти, як золото%
      
      
      
      срібло, на унції чи пуди. Є, наприклад, свобода людсь% ка і суспільна, є непідлеглість народу...
      
      - Достатньо, полковнику, - кивнув граф ад"ютан% ту. - Арештувати. Імператор, дякуючи провидінню, заглянув у цю бунтівну душу раніше за мене. Від Ма% лоросії вам не можна бути ближче, як за тисячу верст. У В"ятку - наказ імператора.
      
      ...Збіжать роки, спішні гінці розшукають у в"ятсь% кому засланні Михайла Скибицького і передадуть ви% сочайше повеління - вертатися назад, ні, звісно, не в Україну, а на американський континент. Там інженер Михайло Скибицький і подасть розрахунки... Па% намського каналу. Тоді йшлося, що республіка Нова Гранада згідна на виключне право будівництва сухо% путного і водного переходу через Панамський пере% шийок. Комунікації з пересадками й митом за проїзд передаються на 45 років. Республіка залишає собі тільки 1 % від каналу і 2 % від інших комунікацій. А сам канал вдвічі скоротить довжину навколосвітніх шляхів кораблів. Канал могла б збудувати російсько% американська компанія. Від царських чиновників надійшла делікатна відмова: дорогувато, грошей шко% да, ризики є...
      
      А в 1855 році сплеснуть руками: хто ж міг передба% чити, що заснована 1849 року в Нью%Йорку "Компанія Панамської залізниці" вже в 1855 році почне отриму% вати 100 відсотків прибутку від вкладених коштів, ма% тиме фантастичний зиск.
      
      ...Похитуючись на легких хвилях, багато пройде кораблів Панамським каналом до наших часів. 29 жовтня 2003 року в Російському університеті друж% би народів Ана Крістель Лаос Гарсіа захищатиме випу% скну роботу бакалавра "Отношения Перу и России на новом историческом этапе" (научный руководитель - д. и. н., проф. Марчук Н. Н., зав. кафедрой - к. и. н., проф. Денисенко В. С.).
      
      Серед іншого, про історію держави там будуть і такі рядки: "Трудовые круги русского общества с глубокой симпатией следили за борьбой испанских колоний, в том числе Перу, за свободу и независимость... Русские добровольцы сражались в войсках С. Боливара. Среди них был демократ Михаил Скибицкий, принявший участие в битве при Аякучо, в которой перуанцы на% несли решающее поражение колониальным войскам. За проявленные при этом отвагу и героизм он был на% гражден орденом "Бюст освободителя".
      
      "Русский доброволец, демократ Михаил Скибиц% кий"...
      
      А де ж ти, земле волинська?..
      
      2007 р.
      
      
      
      ÂÈØÍÅ ÌÎß, Å̲ÃÐÀÍÒÊÎ...
      
      У величезному, роззолоченому кабінеті посла Росії в Константинополі князя Лобанова%Ростовського ієро% диякон Агапій в стриманому чернечому одязі видавав% ся уже зовсім мізерним та жалюгідним. Князь полюб% ляв пишні апартаменти, з високою вигадливо оздобле% ною стелею, аби підкреслити велич і потугу Росії, а за% одно і свою власну, бо ж при нагоді не забував зазначи% ти, що його родовід від самих Рюриковичів.
      
      Князь довго і прискіпливо вивчав поглядом ієроди% якона, як розглядає неспішно натураліст якусь рідкісну комашку, аж доки не озвався невдоволено:
      
      - Ви священнослужителем, слугою Божим лише називаєтесь, а насправді творите аж ніяк не Боже діло. Хто ж то вас підговорив у Лондон в "Колокол" накле% пи писати на наш консулат в Афінах та на старших за чином святих отців?
      
      - Ваша світлосте, мені належить служити у церкві, дотримуватися постів і всіх канонів, а видру% ком газет чи книжок хай клопочуться інші, - делікатно не погодився отець Агапій.
      
      - Лукавите, дияконе, - ствердів голос посла. - Достеменно встановлено, що то ваші кореспонденції там друкувалися. Але мене дивує інше: вам, малоросам, російська держава дає хліб, а ви їй у відповідь - камінь. Вас, дияконе, простого ченця Києво%Печерської лаври, митрополит Філарет ставить секретарем канцелярії, а ви чим віддячуєте? Заводите дружбу з Кулішем, Драго% мановим, вам по духу босяк Шевченко? Щоб вирвати вас із вельми сумнівного товариства, скеровують служи% ти у консульську церкву в Афінах. Яка ж віддяка від то% го? Ваші наклепи Герцену в "Колокол"?
      
      - Я ніколи ні на кого не зводив неправди, - ієро% монах перехрестився, хрест він наклав на себе щиро, бо не мав за сказане в душі сумнівів чи вагань.
      
      - Та ви хоч знаєте, хто такий Герцен? Звичайний байстрюк, що взяв вигадане прізвище, байстрюк, що ні крихтою не вдався в батька, знаного дворянина Яковлєва. Літературне безпліддя та відсутність хисту хоче прикрити скандалістичними справами і цим ба% ламутить нестійкі уми.
      
      - Ваша світлосте, я маю багато гріхів перед небом, але інших... Тому прошу дозволити мені піти на Афонську гору, подалі від людської суєти, де міг би молитися і служити Богу.
      
      - Вам повірили двічі. А що маємо? Ось переді мною доповідь в Азіатський департамент від 5 квітня 1860 ро% ку: "Диакон Агафий высказывал видимое довольствие в бесславии отечества, духовного звания и всего вооб% ще, что пользуется уважением, - обнаруживая сочув% ствие к беглым, выказывал идеи о независимости Малороссии, выражал явное недовольство правосла% вием, хотел, например, нового перевода Библии и даже сам готовил себя к подобному занятию..." Що скажете?
      
      - Щодо перекладу - це правда, ваша світлосте. Я мріяв перекласти Біблію українською, і, гадаю, не% має в цьому гріха - ще більше люду, особливо просто% го, відчує суть і значимість великого Слова... Відпустіть мене в Афон, до подвижників духу.
      
      - В Одесу! До графа Строгонова для передачі в ду% ховне відомство. Там вам вправлять на місце вашу ви% вихнуту душу, - посол різко відкинув від себе аркуш з доповіддю, і той аркуш, перелетівши стіл, гойднувся кілька разів у повітрі й опустився біля ніг ієродиякона.
      
      "Краще кинутися в Босфор, ніж потрапити до Стро% гонова", - ворухнулася думка в Агапія. І тієї ж миті він вирішив для себе, як йому діяти.
      
      Вибору в ієродиякона не було - з порога посольства він направився одразу в порт. Хоч і з потугами, але та% ки знайшов потрібний корабель, штовхаючись поміж велелюддя: тут, видавалося, зібрався цілий світ, з
      
      
      
      різнобарв"ям шкіри, розмаїттям кольорів одягу, мішаниною мов.
      
      Отець Агапій піднявся на палубу корабля. Але той корабель плив не в Одесу і не в Росію, відчаливши, візьме він курс на Лондон.
      
      Ступивши на англійську землю, отець Агапій, на% самперед, попрямував у "Колокол". Олександр Івано% вич Герцен виявився зовсім іншою в спілкуванні лю% диною, аніж поставав зі сторінок "Колокола" ненавис% ний царським служкам Іскандер. Він за довгу розмову жодного разу не перебив отця Агапія, навіть не зго% джуючись із думкою співрозмовника, як видалося гос% тю, Олександр Іванович силувався вишукати раціо% нальне в почутому, тільки хіба вже зовсім хотілося за% перечити у дискусії, то під високим лобом злегка іронічно підсмикувалися рухливі брови.
      
      Опинившись на чужій британській землі, отець Агапій Гончаренко починає допомагати як версталь% ник у випуску чергових номерів бунтівного журналу першої вільної російської друкарні.
      
      Півторарічне лондонське життя отець Агапій згаду% ватиме завжди з приємністю. Тут він не тільки набуде досвіду у видавничій справі, яка йому небавом стане вельми в пригоді. Тут заведе нові знайомства з неорди% нарними людьми, подорожуватиме у вільний час, відвідає Єгипет, Туреччину, побуває на Афонській горі, куди так і не дозволив йому поїхати російський посол, навіть розшукає там в одному з монастирів сво% го дядька Дмитра Богуна.
      
      Отець Агапій цінував подвижницький труд Герце% на, хоча й немало доводилося дискутувати - навіть у найдемократичніших росіян залишалися передсуди щодо України, принаймні незнання її пракоренів.
      
      - Ваша стаття "Росія і Польща", року п"ятдесят дев"ятого, справді наробила поголосу по всій Євро% пі, - звернув якось увагу Герцена отець Агапій на од% ну деталь. - І там є добре слово про мій край. Ось чи%
      
      таю: "Україна була козацькою республікою, в основі якої лежали демократичні та соціальні засади. За% порізька Січ - дивне явище плебеїв%рицарів, витязів% мужиків". Все це так і не так, Олександре Івановичу. На відміну від римського плебсу, що не мав громадсь% ких та цивільних прав, наше козацтво володіло цим усім.
      
      - Не будемо лукавити, - заперечив Герцен, і його брови запитально і з подивом поповзли угору. - На Січ ішло немало безземельного, скривдженого люду. І як воювали Стамбул чи Кафу козаки, то не тільки визволяли з рабства своїх одноплемінників, але й по щирості грабували...
      
      - На війні - як на війні, - отець Агапій дивився на кінчики своїх пальців, де в"їлася друкарська фарба і нічим її вже не відмити, мов там міг вичитати відповідь на закид. - Трофеї як брали колись, так і все ще беруть, на жаль. Та не є секретом, що козачий люд у самій своїй суті був непогано освічений, як вся Україна того часу, досить послатися на сина Анти% охійського патріарха Макарія, Павла Алепського. Я не кажу вже про те, що простолюд наш встиг витвори% ти свою аристократію, вишколену в найкращих євро% пейських університетах, при королівських дворах, на дипломатичній службі.
      
      Отцю Агапію так багато хотілося оповісти про зна% них своїх земляків. Хмельницький, учень відомого доктора теології, письменника і проповідника, окрім рідної та російської, достеменно володів латиною, польською, турецькою, татарською і французькою мо% вами; Мазепа закінчив Києво%Могилянську академію, Єзуїтський колегіум у Варшаві і Падуанський універ% ситет; Сагайдачний вийшов з Острозької академії, од% ного з найкращих тогочасних східноєвропейських закладів; Юрій Немирич вчився в Оксфорді, Кемб% риджі, Амстердамі, Лейдені та Парижі; більшість ко% зацьких чиновників походили з потомствених шля%
      
      
      
      хетних родин, а про поміч церквам і освіті не багато рівних знайдеться такому "плебсу". Хіба ж бо не зіставна культура, освіта і мова українського люду будь%якому іншому знаному народові?
      
      Хтозна, чи не спадали на думку Герцену слова Агапія Гончаренка, коли він для грудневого числа
      
      "Колокола" 1861 року писав свою статтю "З приводу листа з Волині": "Визнаймо ж раз і назавжди як незмінну істину, що нікого не треба ані русифікувати, ані полонізувати, що нікому не слід заважати говори% ти і думати, вчитися і писати як кому заманеться... За% ради чого українець, приміром, проміняє свою рідну мову - ту, якою він говорив у вільних лісах усю історію його, - на мову зрадницького уряду, який постійно обманює Малоросію? Але з цього не випли% ває, щоб українець навчався, прикладом, польської тільки тому, що "весь освічений клас народу розмов% ляє польською".
      
      ...Корабель торкнувся причалу, залопотів теплий вітер у приспущених вітрилах, і Агапій Гончаренко зійшов на американську землю. Доля розпорядилася йому відкрити нову сторінку в його унікальному житті. На отця Агапія, українського бунтівника, з незмінною підозрою дивилося російське світське і ду% ховне начальство, зате в грецького духівництва він здобув повагу - на берег зійшов з рекомендаційними листами до грецького консула Димитрія Ботоссі.
      
      Консул приязно зустрів новоприбулого на амери% канський континент, і небавом Агапій Гончаренко вже служить у тутешній грецькій церкві. Минає неба% гато часу, і Біблійне товариство Нью%Йорка приймає його до редакційної колегії. Тут частково здійснюєть% ся його мрія про новий переклад Біблії - він редагує видання, але не українською, редагує, як добрий зна% вець, арабською мовою.
      
      ...Знову перевертається сторінка життя Агапія Гон% чаренка, відкривається новий аркуш цього захопливо%
      
      го опису унікальної долі - отець Агапій уже на Алясці, яку щойно Росія продала Сполученим Шта% там. Він купує друкарню і видає газету "Alaska Hеrald". Газета англо%російська, але в підзаголовку
      
      "Свобода" широко публікуються українські статті. Як то жилося священику з далекої Київщини, зрозуміло, типово в російському "ключі" описується на сайті Інги Клеменс, юриста, що займається імміграцією в Канаді: "Это был русский эмигрант, революционер, священник, народоволец, редактор%издатель и типо% граф журнала "Аляска Гералд" на русском и англий% ском языках (десь поділись українські публікації в
      
      "російського" емігранта - авт.), превратившегося за% тем в газету "Свобода". Американское правительство субсидировало этот журнал с целью познакомить рус% ских после покупки Аляски с Америкой и превратить их в лояльных американских граждан. Гончаренко создал первый журнал и первую типографию на рус% ском языке. Он душевно болел за всякие неудачи и об% бирательства русских людей. В нем билось серце оди% нокого русского человека, живщего вдали от родины, о которой оно тосковало и томилось.
      
      Гончаренко родился в 1832 г. в Киевской губернии и воспитывался в Киевском Духовном училище. Умер на своей маленькой ферме в Калифорнии в 1916 г. В 1857 г. он был отправлен на службу при русском по% сольстве в Греции. Сотрудничал в "Колоколе" Герце% на. Пропагандировал освобождение монастырских крестьян. В 1860 г. был арестован, как политический, и послан в Россию. В Константинополе бежал с кораб% ля в Лондон, где был наборщиком и сотрудником Гер% цена. Был вторично в Греции и посвящен в сан свя% щенника. Перебрался в Америку и оказал содействие основанию первой православной церкви в Нью%Орлеа% не. 2 марта 1865 г. в Нью%Йорке, по просьбе епископа Потера, Гончаренко совершил православную литур% гию Иоанна Златоуста на английском языке и убедил
      
      
      
      американцев в том, что нет святее религии, как пра% вославие. Это была первая русская православная ли% тургия в Нью%Йорке. Свой журнал он начал издавать в 1867 г. Посылал басплатно в Аляску. Гончаренко, бледный и тощий, ходивший в костюме, напоминав% шем подрясник, был типичным украинцем. Он сам был редактором, экспедитором и конторщиком. Обыч% но работыл с 5 часов утра до поздней ночи. Ему помо% гала жена, итальянка, родственница Мадзини, не го% ворившая по%русски. Гончаренко очень интересовался русскими людьми и всячески старался не только про% свещать их, но и помогать им в новой стране. Он напа% дал на священника и консула потому, что они не забо% тились о бедняках, о рабочих и о полудиких детях Аляски, а только о том, чтобы соорудить храм да дать возможность попу выпить хорошо.
      
      Священник Николай Ковригин в свою бытность миссионером в Аляске ничего не делал. Туземцы же Аляски были преданы пьянству, разврату и без при% станища валялись в грязи. Они не знали, что такое
      
      "Бог" и "Христос". Не было иконы. Вместо православ% ных священников появились спекулянты пасторы и ксендзы, положившие значительную часть денег в свои карманы. Гончаренко хотел школы, а не церкви. Американцы презирали русских за то, что они не уме% ют управлять сами собою.
      
      Колоши, по словам Гончаренко, имели несколько индейских родов. Их до 40 000 человек. Таены (стар% шины%дворяне) имеют рабов, которые всецело прина% длежат первым. По обычаю, при смерти таена убивают несколько рабов, чтобы они и за гробом служили свое% му господину. Этот обычай совершается таким обра% зом: приговоренные в жертву рабы покорно ложатся на землю рядом. На их горла накладывается шест, на концы которого садятся родственники умершего и ду% шат несчастных. Если колошам%христианам обещают какой%нибудь подарок, они идут в церковь в шапках и
      
      с трубкой в зубах и хохочут во время богослужения. При крещении они ищут крестного побогаче и за бу% тылку водки не только крестятся, но и убьют челове% ка.
      
      Обрисовывая программу своей газеты "Свобода", А. Гончаренко так писал: "Книгопечатание - един% ственный путь соединить нации к общей пользе, к прогрессу человечества. Понимая это, мы поставили у себя русский станок, который есть первый в Америке, для напечатания торговых карт, циркуляров, доку% ментов, памфлетов, граматик для изучения русского и английского языков и всякого рода работ, способству% ющих благоденствию народа... Цель учреждения на% шего русского станка в Сан%Франциско состояла в том, чтоб нашим соотечественникам, отдаленным от цент% ра великого племени, доставить возможность встре% тить русское слово в далекой отдаленности... При этом замечаем, что мы не имеем ничего общего с лакеями и ворами, бежавшими из родины от заслуженного нака% зания. Мы жмем руки и даем наше сердце только ис% тинным и святым труженикам за свободу и прогресс России... Наше слово истины не замолкнет, потому что для публикации мы не нуждаемся ни в чьем пособии. Мы - издатель, типографщик и разносчик нашего журнала "Свобода".
      
      Агапий Гончаренко, приехавший за океан, "чтоб творить русское дело в Америке", вел упорную борьбу с официальными представителями России в Америке.
      
      "Я клянусь, - писал Гончаренко в 1869 г., - по гроб жизни ненавидеть все императорское, а русский на% род, из%за свободы которого я осужден страдать, лю% бить и уважать по гроб жизни". Гончаренко умер в бедности.
      
      Русское духовенство в те годы занималось больше всего коммерческими делами и служило больше не на% роду, а компании. Сам князь Максутов целовал руки одного пастыря, прозванного "Петрушкой". Без денег
      
      
      
      он не исповедывал и не причащал. В марте 1868 г. про% тоиерей Ново%Архангельского собора К., с разрешения епископа Павла, через письмоводителя К. Боровского собрал 800 долларов на школу. Архиерей даже окро% пил водою пустую школу, которая так и осталась пус% той под управлением дьячков, вывезенных из Нушага% ча и Михайловского редута. Тут "работал" отец Н. Ковригин, Несветов, дьячки и пономари. Школа ожила только при американцах.
      
      Нехорошо шли дела местных жителей в Аляске при Готчинсон, Когл и Ко. Эти господа стали застращивать людей, чтобы они продавали свои меха и другие това% ры только этой компании, иначе будут расстреляны или повешены в Америке. Между тем, компания про% давала свои продукты дороже, чем прежние монопо% листы. Затем наехали еврейские торговцы, пооткры% вали магазины, складочные места и старались все дела повернуть для их карманов. Они свободно торговали водкой, хотя это было запрещено правительством. Они за одно ружье брали с охотников по сто рублей. Тако% му обману помогали не только жители Соединенных Штатов, как Шлос, А. Вассерман, Л. Герстле, А. Бос% кович, но и русские люди, как главный агент "Готчин% сон КО" Илларион Архимандритов.
      
      Гончаренко поднял вопрос о том, чтобы русские жи% тели Аляски сами выбирали правителей из своих лю% дей. Но эта идея не прошла, ибо русские к самоуправ% лению не привыкли и не доверяли друг другу. Они хо% тели, чтобы ими управляли иностранцы".
      
      Минуть роки, Агапій Гончаренко продасть друкар% ню, а кошти пожертвує на духовні цілі. Справжні ж причини припинення видавничої діяльності, очевид% но, з найбільшою вірогідністю опише Олександр Еткінс у статті "Избирательное средство":
      
      "Беглый афонский монах Агапий Гончаренко, со% трудничавший в Лондоне с Герценом, в 1865 году до% брался до Бостона. Его план состоял в пропаганде
      
      революции среди аляскинских казаков. До своей смерти в 1916 году престарелый отец Агапий выпус% кал журналы и организовывал тайные общества, наде% ясь провозгласить независимость Аляски и преобразо% вать ее в Великую Казацкую Империю".
      
      У колі друзів Агапій Гончаренко якось сказав:
      
      - Одинадцять разів Запорізька Січ змушена була через ворогів міняти своє пристанище. В дванадцятий раз Григорій Орлик, син славного гетьмана Пилипа Орлика, хотів заснувати Січ на Рейні, між німцями і французами, бо на своїй землі вже не сила... То може, хоч тут, на далекій Алясці, українство прихистить свої голови та збудує собі державу.
      
      Хто ж він такий, отець Агапій Гончаренко? Єдину прижиттєву бесіду з ним у 1910 році опише Текля Да% нис, а опублікує її канадський альманах "Українсь% кий голос" аж у 1948%му.
      
      "...В паркані фіртка, а на ній видніється напис ве% ликими літерами червоною фарбою "Україна", в мене серце так і забилося: Україна в Каліфорнії! - а хтось зауважив: "А на Україні - Московщина..." Входимо через фіртку і тут бачимо домик, а над самими двери% ма напис синьо%жовтими літерами "Свобода". Від зво% рушення мені в очах стали сльози. Нас привітав пес Брисько, а потім вийшов з хати старець середнього росту з ціпком в руках, в козацькій шапці на голові. На його похилені плечі спадало сріблисте волосся, на% че пелюстки відцвилого дерева. Його глибоко в голову запалі очі виявляли велику доброту. З%під сивої боро% ди і вусів добродушно всміхалися в розмові його змор% щені уста. Тут мимоволі майнула думка: "Чому така неправда на світі? Чому найкращі сини України роз% порошені по світі, по закутках чужих земель, а на своїй рідній - годуються зайди?"... Ми розмовляли на дворі під деревом. Альбіна ( дружина) поставила чай на столик, а Гончаренко наливав склянки й ставив пе% ред нами. Коли вже все було готове, він сказав, що тре%
      
      
      
      ба помолитися по%нашому, по%українськи. Ми гляну% ли один на одного, встали і заспівали "Ще не вмерла Україна". Піднявся й старенький Гончаренко, зняв свою козацьку шапку з голови, на якій вітер розвіяв сиве волосся. Коли він стояв, спершись на ціпок, - по його обличчі покотилися великі перли%сльози, які він обтирав полою своєї сукмани. "Земляки мої, - промо% вив Гончаренко, - я був з вами один момент в Ук% раїні"... Після чаю повів нас показати своє господар% ство. Перед хатою росла велика сосна, яку він тут сам посадив. Потім привів під вишню і сказав, що це наша українська вишня. "Таких тут нема: вишня і сосна - це емігранти". Потім ми підійшли до потоку: "Тут моя святиня, - пояснив він, показуючи палицею на кам"яну печеру, над якою виднів образ Матері Божої і Хрест, - тут я вінчаю молодих, хрещу діточок і хвалю Всевишнього".
      
      Ось таким був наш славний земляк, отець Агапій Гончаренко. У його домі зупинялося багато емігрантів, лунала українська пісня. У снах він марив Україною. Коли 1914 року почалася Перша світова війна, отець тішив себе надією: "Тепер вже не вмру, поки не буде мій народ вільний. Може, моє тіло старе, однак дух молодий. В нашім краї будемо хазяйнувати по%свойому, та й у церкві будемо співати по%українсь% ки. Московський прапор скинемо, а на його місце по% ставимо жовто%блакитний. Я ще не старий їхати на ко% раблі... Наш край, джерело козацтва, як фенікс воск% ресне, на добро людям, вічну правду й волю".
      
      Вишне моя, емігрантко...
      
      2006 р.
      
      ÀÐÅØÒ ßÑÍÎÂÅËÜÌÎÆÍÎÃÎ
      
      Драматична новела на три дії
      
      Дійові особи:
      
      Пилип Орлик, гетьман України
      
      Андрій Войнаровський, небіж Івана Мазепи Дмитро Горленко, прилуцький полковник Старий козак, якого всі звуть "батько Корній" Ягужинський, посланник московський
      
      Інші
      
      Початок 1710%го року
      
      Дія перша
      
      Простора світлиця, необжита, поспіхом кілько- ма стільцями заставлена, посередині стіл, вкритий вишитою скатертиною. На стіні - єдина ікона Бо- жої Матері, рушником прикрашена. Збоку поодалік невеликий стіл для писарчука.
      
      За столом Пилип Орлик, дзвоником джуру кличе. П. О р л и к. Проси наше товариство достойне... Входять Войнаровський, Горленко, батько Корній,
      
      обнімаються, сідають за стіл. Писарчук займає своє окреме місце.
      
      П. О р л и к. У цій світлиці зібралися ті, чиї імена найімовірніше на гетьмана будуть гукати.
      
      Б а т ь к о К о р н і й. Кпишся, паночку. Мене не гу% катимуть, бо неосвічений. Замолоду змоги не мав, бо як впросилися злидні на три дні, то чорт їх довіку вижене. А от ви всі втрьох, добрі панове Горленко, Войнаровсь% кий і Орлик, слава Богу, Києво%Могилянку закінчили.
      
      П. О р л и к. Вас, батьку Корнію, за ваші походи й заслуги, за мудрість набуту якраз першим вартувало б гукати... Та я не про те, кого судить Бог, того й вибере
      
      
      
      товариство. В сей важкий час, по смерті світлої пам"яті гетьмана Івана Степановича Мазепи, маємо далі гетьманський уряд двигати. Маємо наперед, до виборів, виробити пакти, свою конституцію, утверди% ти правила. Бо колишні гетьмани, перебуваючи під московськими самодержцями, осмілювалися присво% ювати собі владу самодержавну, надвередили давні права і вольності без всенародного утюження... Отут, батьку Корнію, і ваш голос вельми доречний.
      
      Д. Г о р л е н к о. Маєте рацію, відклад не піде в лад. Все козацтво, а ще союзні шведи й поляки, нині в ве% ликій скруті. І нарікати на союзників гріх, бо шведсь% кий король позичає, де лиш захопить, вже по шию в боргах у жидівських, грецьких, вірменських купців та банкірів. Турецький уряд щодень дає провіанту на 500 талярів, та цього бракує.
      
      А. В о й н а р о в с ь к и й. Січовикам, до слова, теж непереливки.
      
      Д. Г о р л е н к о. Рятуючись від голоду, холоду і хо% роби всякої, козацтво продає свою зброю. В чотирьох тисяч запорожців, що під командою кошового, вже зброї зовсім немає, на харч обміняли...
      
      А. В о й н а р о в с ь к и й. Викупити зброю конче. Хай знаходить гроші шведський король - він забор% гував світлої пам"яті гетьманові Мазепі 60000 талярів.
      
      П. О р л и к \різко\. Перепрошую, не покійному геть% манові, а козацькому скарбові. Ми, звісно, всю силу покладемо, аби вибабратися з сьогоднішнього лиха. А на Раду, разом з генеральною старшиною, з послами війська Запорізького та Низового маємо винести такі пакти, таку конституцію, щоби не переінакшувати її та не перелицьовувати через рік або два, навіть через деся% тиліття. Пошити той документ повинні добротно, аби потім, як на жебрацькій свитці, не класти латку за лат% кою. От тобі, батьку Корнію, щоби в ній хотілося мати?
      
      Б а т ь к о К о р н і й. Ет, що може хотіти старий ко% зак, шрамами розмальований та розцяцькований, січений%рубаний... Звісно, добре було б, аби город Трахтемирів, що здавна Низовому козацтву належав і звався його шпиталем, знов повернули козацтву. Хай би лишався для старих зубожілих, покалічених і зра% нених козаків.
      
      Д. Г о р л е н к о. Добре мовить батько Корній! Ко% зацькі вдови, осиротілі козацькі діти, козацькі жінки, чоловіки яких у поході, від сплати податі та повин% ності різної належить звільнити. Хто зна, чи над ки% мось із тих чоловіків горбик землі десь в степу не ви% росте та ковила під вітром не колихатиметься...
      
      Б а т ь к о К о р н і й. Не подумайте, що я всенький вік тільки степами гасав та шаблюкою вимахував. Не раз довелося бачити, як убогі люди кричать і скар% жаться, що їм виїзні ярмаркові, оті вискочки, які вельми гоноровими панами здебільшого стали, чинять всілякі здирства. А, бувало, убогій людині невільно на ярмарок заявитися та дещицю продати дрібну для сво% го животіння...
      
      А. В о й н а р о в с ь к и й. Аренди, встановлені для річної плати компаніям та сердюкам, для наших військових витрат є тяготою посполитому люду.
      
      П. О р л и к \киває головою писарчукові, що поспішає записувати мову кожного\. І це до ладу мов% лене. А взагалі, ми ж не сьогоднішні, у нас за спиною багато століть вишумовує, десь в підмурівку нашого права бачимо "Руську правду" Ярослава Мудрого, а ще Литовський статут. Хто нам боронить свого ж за% черпнути з криниць мудрості попередників наших славних? Я надзвичайно ціную англійський Білль про права, але на сьогодні то лише протокол про наміри за глибиною розробки. Маємо підготувати конституцію, що стане хребтом державного устрою. І, насамперед, відокремити державний скарб від гетьманського.
      
      
      
      Д. Г о р л е н к о \барабанячи пальцями по столу\.
      
      Е%ге%ге%ге...
      
      Б а т ь к о К о р н і й \майже так, як коня спиня- ють\. Тпру%ру%ру...
      
      А. В о й н а р о в с ь к и й \після чималої паузи\. Впродовж десятиліть гетьман Мазепа нічого не ділив і не дрібнив. І храми росли, і міста - лічбу їм не зразу дасте, і люд наш заможнішав. Тож чи не скористатися правилом ще з часів Литовського статуту: нового не вводимо, старого не рушимо?
      
      П. О р л и к. Не можемо дозволити собі плентатися ген в європейському хвості, добре хоч крок чи півкроку встигати ступити попереду... Ясновельможний гетьман, як виправдалося в інших державах, до військового скарбу не повинен мати ані жаднісінького стосунку, а задовольнятися лише оброками та приходами, які кла% дуться на булаву та його гетьманську особу.
      
      Д. Г о р л е н к о. Ой%ой%ой... В цю лиху пору всі кош% ти, аж до гроша затертого, треба в одну руку збирати та з розумом користатися. А ще: чи не траплятиметься інколи, як в приказці - хоч рак, та на тарілці, хоч куліш, та на виделці, хоч на воді, аби на сковороді? Обирали, скажімо, гетьмана начебто достойного, а зго% дом виявилося, що в ту гетьманську сковороду втрапи% ла людина з душею геть водянистою, і справу з нею ма% ти однаково, що виделкою куліш сьорбати?
      
      П. О р л и к. На те в світі всенькому нема ради...Має знати кобила, нащо голоблі била, тепер хай хоч хвос% том везе.
      
      Д. Г о р л е н к о. Добре, як трапиться гетьман з роду Симового, тішитимуться всі, як з Яфетового, а як Хамів нащадок нам припливе? В такого замість мізків лише хапальний інстинкт: прибіг, ухопив і побіг. А ще ста% чить йому докумекати: сьогодні він гетьман, а завтра, найімовірніше, свинопас, тому як прибіжить він, то ха% патиме насамперед все без розбору, із заплющеними
      
      очима; коли ж хоч трішки хитнеться під ним геть% манський стілець, то притьма на корабель вантажити% ме найцінніше козацького люду і побіжить собі десь на Кіпр чи в Гваделупу...
      
      П. О р л и к. Дивний ви чоловік, полковнику... А як не розділювати гетьманський скарб і державний, то ще легше Хамовому нащадку: все і так його...
      
      Д. Г о р л е н к о. Не кажіть, красти в себе самого - яка потреба?
      
      Б а т ь к о К о р н і й. А я не цілком тями добрав про скарб військовий.
      
      П. О р л и к. Як колись в Запорізькому війську завше був генеральний підскарбій, так і ниньки він має бути по звільненні землі нашої від московита. То бачиться людина значна і заслужена, людина совісна, яка мала б у своєму догляді військовий скарб, завідувала млинами й приходами та повертала їх на публічну потребу з відо% ма гетьманського. І не тільки до боку гетьманського обирається генеральний підскарбій, в кожному полку так само два підскарбії повинні бути. А над ними невси% пуще око генеральної старшини.
      
      Д. Г о р л е н к о. А не вийде з тих підскарбіїв та стар% шин добірна шайка? Вся маєтність козацька і люду посполитого, все народне - себто нічиє; неабияка спо% куса відгризти чим замашніший шмат, бо сусіда он поспіхом так кусає, аж давиться. А до слова, чого то пан Войнаровський відмовчується? Його теж, і не в ос% танню чергу, у гетьмани гукатимуть.
      
      А. В о й н а р о в с ь к и й. Я своє сказав... Коли ж го% лосно битиму себе в груди, то підозра впаде: ага, він шкірний має тут інтерес. Відомо ж, що світлої пам"яті гетьман, як небожеві, всі маєтності, нерозділені досі, саме мені відписав.
      
      П. О р л и к \холодно\. Мають бути розділені, пра% цює комісія. І, гадаю, найясніший король, його милість шведський Карл Дванадцятий, справедли% вість утвердить.
      
      
      
      А. В о й н а р о в с ь к и й \задумливо\. А щодо мого гетьманства... Не можу я. Але справу нашу боронити буду, і не відлинюватиму. Кого ж виберуть у гетьмани, тому три тисячі дукатів відразу даю.
      
      П. О р л и к \впівголоса\. Недорого ж тепер Україна вартує...
      
      Д. Г о р л е н к о. Стривайте, стривайте... Раптом шведський король утвердить дійсність заповіту Івана Мазепи, а гетьманом Рада обере не Войнаровського, а іншого достойника, то що тоді?.. Войнаровський у кілька карет повантажить гетьманський скарб і погу% ляє досита собі на європейських балах, а нового геть% мана лишать босого й голого на льоду: нехай самотуж% ки рятує від голоду й холоду і так змарноване за ос% танні часи козацтво? Чи не так?
      
      А. В о й н а р о в с ь к и й. Його милість шведський король має діяти за європейськими правилами.
      
      Д. Г о р л е н к о \схоплюється і бере за петельки Войнаровського, трясе, як суху грушу\. Я вам покажу оте право, як совісті й розуму катма!
      
      П. О р л и к \і собі схоплюється та вгамовує Горлен- ка\. Полковнику!...
      
      Д. Г о р л е н к о. Я сімнадцять літ вже прилуцький полковник, але з такою червоточиною вперше зустрівся.
      
      Б а т ь к о К о р н і й. Посоромтеся, панове, бодай си% вини моєї...
      
      Всі тузають один одного, розбороняючи най- шпаркіших. Падає завіса.
      
      Дія друга
      
      У просторому передпокої порожньо. Перша година після опівночі. Раптом доноситься голосний стукіт у ворота, валування собак. В передпокої з"являється старий козак батько Корній, підходить до дверей.
      
      Б а т ь к о К о р н і й \гукає з порога, напіввідчинив- ши двері\. І кого там цієї пори носить?
      
      Г о л о с з%за в о р і т. Пусти переночевать, отец! Март в этом году января похуже, до костей мороз пробирает! Б а т ь к о К о р н і й \хреститься\. Свят%свят, а де тут, за вісім верст від Вроцлава, москалики раптом
      
      взялися?
      
      Входить Пилип Орлик, позіхаючи і на ходу зав"язу- ючи пояс халата.
      
      П. О р л и к. Треба б було впустити, хай переночу% ють. Живі душі як%не%як...
      
      Б а т ь к о К о р н і й. Так%то воно так, але я сперш визирну, скільки їх та що за птиця прибилася в глуху пору. \Зникає за дверима\.
      
      П. О р л и к. Боже, як я втомився, ні вдень спокою, ні вночі... Щоби визволити землю свою і утвердити конституцію вільного люду, без кріпацтва і кривди, півсвіту доводиться сколесити. Aле, як судить доля, буде створена східна коаліція для нашої помочі: Поль% ща, Швеція, Туреччина, Крим, буджацькі татари, звісно, запорожці наші славні, лівобережні й донські козаки; з другого боку - підлеглі цареві магометани, татари астраханські та казанські... Слава Богу, свояк не відцурався, барон Орлик, що добрі стосунки має при багатьох дворах, від щирої душі помагає...
      
      Вертається батько Кoрній.
      
      Б а т ь к о К о р н і й. Гетьмане, то особливі птахи пе% релітні. Семеро вояків, при озброєнні повному, аж ніяк не схожі на випадкових подорожніх.
      
      П. О р л и к. Здається, з такими вже зустрічалися... Б а т ь к о К о р н і й. Чи то не ті самі шуліки, що наг% ло схопили Войнаровського в Гамбурзі та в Сибір довік запроторили, чи не ті самі, що швагерка вашого Гри%
      
      горія Герцика в Варшаві раптово схопили?
      
      Входить дружина Пилипа Орлика - Анна.
      
      А н н а. А що за шарварок у вас вчинився?
      
      
      
      Б а т ь к о К о р н і й. Тут вовки, що овечі кожухи на плечі накинули, вельми настирно ночувати просяться... Їх семеро, а я та ще троє ваших слуг супроти: солонува% то буде, як каша завариться, та дасть Бог, витримаємо.
      
      А н н а. Господи...
      
      Б а т ь к о К о р н і й. Казав я тоді, як пакти прийма% ли, щоби не уступав його ясновельможність мазепиних маєтностей Войнаровському, та хто мене слухав. Не% зручно, мовляв, совісно за майно борикатися... А тепер он охорону немає за що найняти.
      
      П. О р л и к. Я не просив собі гідності гетьмана, я прийняв її за волею козацької громади та на розказ йо% го величності Карла ХІІ і, не маючи публічних фондів для ведення справ, вклав у те всі власні гроші. А чого вартують лишень дипломатичні місії, то промовчу.
      
      А н н а. Що правда, то не гріх. Знаєте, батьку Кор% нію, так сутужно інколи доводилося, так тяжко... В Швеції у люту зиму гроша не було, аби дров купити, на льодинку замерзала дітлашня наша. То він натіль% ний хрест свій лихварям закладав, аби лиш кілька в"язанок дровець придбати.
      
      Б а т ь к о К о р н і й. Ніхто не повірить, що таке мож% ливе в сім"ї, де одного сина хрестив гетьман України, другого - шведський король, а дівчат похрестила коро% лева...
      
      Знову чується гуркіт і стукіт в ворота, ще настир- ливіший від попереднього.
      
      Г о л о с з%за в о р і т. Есть у вас христианская ду% ша - или камень на том месте?
      
      Б а т ь к о К о р н і й. Ти ба, душу та ще й християн% ство пройдоха цей спом"янув... А де ж те християнство ваше було, коли після полтавської поразки тисячі на% ших людей розпинали, цвяшиськами прибивали, яко Христа, ті розп"яття ставили на плоти і пливли вони Сеймом і далі аж до Дніпра, бо під страхом смерті боро% нили знімати мучеників.
      
      П. О р л и к. Європа і світ такого не знали. Той жах вихлюпувався на сторінки "Gazette de France" ("Фран% цузька газета"), "Lettres historigness" ("Історичні лист% ки"), гаазької "La Clef du Cabinet" ("Ключ кабінету").
      
      "Вся Україна купається в крові, Меншиков вдався сповна до московського варварства", "Без огляду на вік і стать усіх жителів Батурина вирізано, як велять не% людські звичаї москалів", "Жінки і діти на вістрях ша% бель" - кричали газети.
      
      Грюкіт посилюється.
      
      Г о л о с з%за в о р і т. Я хорошо за ночлег заплачу!
      
      Б а т ь к о К о р н і й. Їдьте своєю дорогою, бо гірше вам буде.
      
      Г о л о с з%за в о р і т. В конце концов, я посланник московский Ягужинский! Именем императора прика% зываю вам открыть! Мне нужен государственний прес% тупник Орлик!
      
      Б а т ь к о К о р н і й. Вдома на печі своїй будеш "при% казывать". А зараз забирайся, щоби не смерділо. Вас се% меро, а в нас залоги тридцять душ козацтва. Утямив, шмаркачу?
      
      За ворітьми який час чується жвава балачка, слова нерозбірливі, але той гомін як раптово почався, так і стих. Натомість чутно звуки копит коней, що відда- ляються.
      
      Б а т ь к о К о р н і й. Все, гетьмане, я тобі відслужив, мушу йти від тебе. Бо одному мені з трьома слугами годі оборонити від таких розбійників. А, не дай Боже, заги% неш, то не тільки товариство, земля не прийме мене.
      
      Дія третя
      
      Така ж само скромна обстановка, як і в першій дії, поспіхом обставлена світлиця з єдиною іконою Божої Матері на стіні. За столом - Пилип Орлик і Дмит- ро Горленко. Входить турецький урядовець і двоє мурзів.
      
      
      
      Т у р е ц ь к и й у р я д о в е ц ь. Великий і непере% можний наш хан просив передати ясновельможному гетьманові і його воїнству побажання кріпкого здо% ров"я та удач всіляких.
      
      П. О р л и к. Передайте великому ханові й наші здравиці та пошанування.
      
      Т у р е ц ь к и й у р я д о в е ц ь. Ми прибули за до% рученням хана прояснити, кого надалі буде триматися його ясновельможність гетьман: турків і татар чи шведського короля?
      
      П. О р л и к. Наші найглибші та найщиріші почуття до турецького султана і кримського хана залишаються незмінними. І просимо це передати вашим високим повелителям. Але ще 5 квітня 1710 року ми прийняли
      
      "Конституцію прав і свобод Війська Запорозького". Там значиться протекція шведського короля, і її всі на козацькій землі повинні визнавати та дотримуватися. Т у р е ц ь к и й у р я д о в е ц ь \іронічно всміхаєть- ся\. Але ж ви зараз не на землі козацькій, ви на зем%
      
      лях, належних кримському ханові.
      
      Д. Г о р л е н к о. Ясновельможний пане гетьма% не...\але помахом руки гетьман його спиняє\.
      
      П. О р л и к. Нічого, колись і на наших воротях сон% це засвітає.
      
      Т у р е ц ь к и й у р я д о в е ц ь. Пан гетьман не має бажання щось додати до сказаного?
      
      П. О р л и к. Передайте незмінну нашу пошану і зи% чення процвітання всій турецькій землі і кримській при тім числі.
      
      Турецький урядовець і обидва мурзи відкланюються і виходять.
      
      Д. Г о р л е н к о. Гей%гей, пане гетьмане, даремно ви отак ...навпростець. Може, якось хитріше належало б, з викрутасами, аби сіно ціле та коза сита...
      
      П. О р л и к. Полковнику, вас у боягузтві ніхто не звинуватить... Тому маєте зрозуміти і мене. Ніколи не
      
      віритимуть тій курці, що кудкудаче під бузком, а яй% ця несе в кропиві. А насамперед - якщо приймали Конституцію, то маємо її дотримуватися. І приклад повинні показувати ми, генеральна старшина: коли ж цього не станеться, то трішки менші від нас загортати% муть в Конституцію сало, а ще менші - висякаються. Д. Г о р л е н к о. Щось недобрі в мене передчуття...
      
      Хан - чоловік амбіційний, щоби лиха якого не встругнув.
      
      П. О р л и к. Торік пожежа була, а смалене чути досі... Не піду ж до ворожки переляк яйцем відливати. А що% до кримського хана, то я направив текст прийнятої на% шої Конституції, і там, в розділі третьому, є такі рядки:
      
      "Оскільки нам завжди потрібна сусідська приязнь Кримської держави, від якої не раз засягало допомоги Запорозьке військо для своєї оборони, тож, скільки під сей час буде можливо, має ясновельможний гетьман із найяснішим ханом, його милістю, кримським дбати че% рез послів про відновлення давнього з Кримською дер% жавою братерства, військової колегації та підтверджен% ня постійної приязні, на яку оглядаючись, довколишні держави не наважувалися б бажати уярмлення собі Ук% раїни і її будь у чому насильствувати".
      
      У світлицю буквально вривається захеканий пи- сарчук.
      
      П и с а р ч у к. Зла вістка мені випадково дісталася: від імені хана наказано арештувати його ясновель% можність та скарати на горло, а також взяти під арешт всю його родину.
      
      Д. Г о р л е н к о. Як? Допоки в нас залишатиметься бодай одна шабля, цьому не бути!
      
      Входять п"ятеро кримських вояків, старший з-поміж них звертається до гетьмана.
      
      В о я к. Ваша ясновельможносте, іменем його милості хана ви арештовані. На збір вам дається одна година.
      
      П. О р л и к. Чи є перелік того, що я можу взяти з со% бою, а що заборонено?
      
      
      
      В о я к. Гадаю, вам нічого вже не знадобиться.
      
      Д. Г о р л е н к о. Казав я вам, гетьмане, що простіше виклопотати московську амністію, аніж спільну мову знайти з татарами.
      
      П. О р л и к. Вам або мені - може, й так... От тільки Україні нема амністії ні з якого боку.
      
      У передпокої чути шум, галас і сердиті чоловічі го- лоси, серед яких вирізняється густий бас батька Корнія, який врешті з"являється на порозі світлиці.
      
      Б а т ь к о К о р н і й. Щоби тебе лунь ухопила, а ли% зень укоротило, яка тут лярва підкордуплена всю ве% ремію заколочує?
      
      Усі п"ятеро вояків, що прийшли арештовувати гетьмана, рвучко повернулися до батька Корнія і схо- пилися за шаблі.
      
      Б а т ь к о К о р н і й. Ша, пуцьвірінки недовилуп% лені, ось вам найсвіжіша бомага. \Розгортає паперо- вий сувій\.
      
      Д. Г о р л е н к о \по-школярському зазирає в текст\. За вашу ясновельможність заступився ханів син Калга%султан, який так подружився з вашим же си% ном, Григорієм. А ще он бачу приязне слово сенатора польського Сапєги... Слава тобі, Господи, що так все скінчилося!
      
      Б а т ь к о К о р н і й. Все, гетьмане, гаплик, я на% решті іду від тебе, бо в цій круговерті мені аж в голові шумеляє...
      
      П. О р л и к \всміхається і легенько обіймає старо- го козака\. Нікуди не підеш ти, батьку... Бо долю обом Всевишній таку написав. Ми ту долю ще висваримо не раз, та не подужаємо зректися...
      
      Падає завіса.
      
      2012 р.
      
      "Ó ÌÎÑÊÀ˲Â
      
      ÍÅ ÕÎ×Ó ÏÎÌÈÐÀÒÈ..."
      
      Він помирав при повній пам"яті. Біль поволеньки, хвилями, що затухають, полишав його огрядне тіло, і воно ставало зовсім невагомим та необтяжливим. Зате думки набували чіткості і прозорості - наче джерело на околиці рідної Пашенівки, де б"є невтомна вода, струменить і переливається, але крізь неї видно на дні кожен камінчик і навіть піщинку. "Кажуть про холод могили та смерть із щербатою косою, - промайнула думка. - Неправда, навпаки, тепло і світло... А ще як за спиною чатує, угадуючи кожен мій порух, такий ве% ликодушний і милосердний отець Ісаченко - його й отцем ніяково називати, бо в сини годиться"...
      
      - Отче, причастіть і сповідайте, - прошепотів пе% ресохлими вустами Остроградський.
      
      - Михайле Васильовичу, - з нотками докору, роз% тягуючи слова, озвався священик, - сповідь і причас% тя християнинові ніколи не завадять, але ви не про те думаєте, вам лише шістдесят перший, ще жити і жи% ти... Вас чекають студенти і весь науковий Петербург. Та й хіба тільки вони?
      
      Остроградський лиш мовчки крутнув головою, і легка посмішка на мить промайнула і згасла на блідо% му обличчі.
      
      - Я ж казав, де помиратиму, - знову прошепотів знесилений голос.
      
      "Мабуть, таки відчуває, - легенький холод узявся спиною Ісаченка, - справді казав". Він пригадав, як Остроградський із гуртом друзів приїжджав до містеч% ка Говтва, як замилувався його околицею. І ні з сього ні з того додав:
      
      - Я помру у себе, а в москалів не хочу помирати, так поховайте мене там, - кивнув головою Михайло
      
      
      
      Васильович у бік Говтви, - щоб мені було видно і Па% шенку, і Довге, і Глибоке.
      
      "Рідко душа в таких випадках помиляється", - із сумом подумав священик і приступив до причастя та сповіді.
      
      У недавно могутньому тілі академіка сила вичахла, як вичахає вогонь у покинутому багатті - дмухне вітер, оживуть і зажевріють жарини, а стишиться той вітер, то жарини враз вкриються сірим попелом; Ост% роградський говорив напівпошепки, із задишкою, де% які слова сповіді священик швидше вгадував за пору% хом вуст. Ісаченко дивувався, інколи навіть стриму% вав себе, аби не розсміятися, у якому життєвому дріб"язку Остроградський вважав свій гріх.
      
      - Я не мав права на гроші Огюста Коші, йому само% му їх бракувало...
      
      - Побійтеся Бога, Михайле Васильовичу, цей ви% датний французький вчений поміг вам від доброї душі, де ж тут ваша вина?..
      
      Ісаченко знав, що непокоїть Остроградського. Після Харківського університету той поїхав до Парижа, вчив% ся сумлінно, та від безгрошів"я втрапив у боргову тюр% му Кліші. Отут, можливо, лукавив академік, коли гоно% рово оповідав друзям, що свою знамениту працю "Ме% муари про поширення хвиль у циліндричному басейні" він написав, спостерігаючи крізь ґрати за хвилями, і надіслав рукопис Огюсту Коші. Принаймні французь% кий учений дуже високо оцінив роботу українця у реко% мендації Паризькій академії, академія поділяла ту оцінку, надрукувавши рукопис в академічному виданні
      
      "Memoires des savants etrangers a I"Academie". А Огюст Коші справді викупив талановитого науковця.
      
      - До студентів я ставився таки жорстоко, когось навіть назвав міднолобим, - шерхотіли вуста.
      
      - Прощається вам цей гріх, бо ви хотіли добра їм, виховали, зрештою, цілу наукову школу, - говорив священик.
      
      І говорив це щиро. Від друзів Михайла Васильовича він знав, що в наукових колах утвердилися "рівняння Остроградського", "метод Остроградського", "форму% ла Остроградського - Гаусса", "принцип Остроградсь% кого - Гамільтона". Ісаченко не міг тільки знати, що 2001%й рік ЮНЕСКО оголосить роком Михайла Остро% градського. Зате про "міднолобих" чував, чував...
      
      На показовий екзамен з інтегрального обчислення прийшов його колишній учень, імператор Олександр І, а також військовий міністр, міністр народної освіти, керівники інших навчальних закладів. Та от біда, до дошки викликали, як на зло, кадета, що зовсім не був готовий до екзамену. Проте юнак не розгубився, почав жваво писати на дошці математичні формули, які насправді були цілковитою дурницею, та так само ко% ментувати їх, безтолково і невпопад. Імператор, який завдяки Остроградському доволі непогано знав мате% матику, тим часом забалакався зі своїм ад"ютантом Ростовцевим. Михайло Васильович тільки стиснув зу% би, бо почувався, як і всі в аудиторії, мов на пороховій бочці. Тим часом кадет добалакав свої нісенітниці до кінця і витер дошку. Імператор, що якраз завершив розмову, повагом прорік:
      
      - Якщо професор Остроградський не зробив заува% ження, то кадет заслуговує найвищої оцінки.
      
      Уже згодом, зустрівши кадета%щасливця, Михайло Васильович не стримався:
      
      - Ви будете особливим офіцером. В бою вас ніколи не поранять у лоб, бо він у вас мідний.
      
      Беззаперечний авторитет професора Остроградсько% го ґрунтувався в очах імператора не лише на особисто% му учнівському досвіді. Викладач Колегії Генрі IV в Парижі, професор Петербурзького університету і Мор% ського кадетського корпусу, Михайло Васильович Остроградський був членом Римської, Петербурзької, Паризької і Туринської академій наук. А ще повагу Остроградський здобував звичайною людською добро%
      
      
      
      зичливістю, веселим характером. Тарас Шевченко, після повернення із заслання, запише в своєму "Що% деннику": "Великий математик прийняв мене з роз% простертими обіймами, як земляка і як свого сім"яни% на, який надовго кудись від"їжджав. Спасибі йому". Одруженого з німкенею, Остроградського в Академії наук вважала своїм і чисельна тоді "німецька партія", і російський гурт. Проте це не завадило академікові Никитенку в квітні 1855 року залишити в своєму но% татнику такий запис: "Остроградский прикидывался ужасным русофилом, но в сущности это хитрый хо% хол, который втихомолку подсмеивается и над немца% ми, и над русскими".
      
      ...Останні слова священик швидше прочитав за по% рухом вуст, ніж почув:
      
      - А найбільший мій гріх - то атеїзм у молоді літа...
      
      - Прощається вам, бо ви прийшли до Бога, знайш% ли силу подолати гординю людську.
      
      Долати гординю справді було непросто - в ті роки атеїзм, як пошесть, охопив значну частину петер% бурзьких науковців. Смерть матері потрясла Михайла Васильовича, він став глибоко віруючою людиною, підсміювання ж і глузування з його віри не вважав навіть вартими уваги.
      
      Відчуваючи, як життя покидає його, Остроградсь% кий ще встиг покласти на себе хресне знамення - і ру% ка впала безсило. Священик повільно провів долонею по обличчі, закриваючи очі покійникові...
      
      2006 р.
      
      Ç ÏÐÀÊÎÐÅͲ ÇÀÏÎвÇÜÊί Ѳײ
      
      Сніги мели без втоми другу добу, жмути дрібних, як пісок, сніжин завірюха шпурляла просто в обличчя, аж той крижаний пісок, що безжалісно сік лиця, вида% вався насправді гарячим, мов присок. Другу добу Геор% гій з Любою брели крізь заметіль у бік кордону з Фінлян% дією, лютий мороз і злий вітер назустріч мордували тіло, але тішили душу - все ж такої погоди менша віро% гідність натрапити на патруль радянських прикордон% ників. Лише вночі кілька разів призупинялися і, обнявшись, відпочивали стоячи; якби спробували присісти, могли б заснути, і сон той став би вже вічним.
      
      - Я більше не можу, Джо, - спинилася врешті Люба, спершись на лижні палиці, радше навіть не сперлася, а повісилася ватяним знеможеним тілом.
      
      - Мусимо, Ро, через "не можу", - твердо відказав чоловік, хоч і собі спинився. В їхньому веселому моло% діжному гурті за Георгієм утвердилося ім"я "Джо", а йому ж подобалося називати дружину Ро. - Так вже судилося: із пекла людського йти крізь пекло природи. Вони просувалися ще кілька годин, сторожко вгля% даючись у білі напівсутінки, розкреслені навскісними сніговими лініями, пропотілий одяг зверху вкривався льодяною кіркою і ставав дерев"яним, аж доки Георгій
      
      не помітив, що на цьому узгір"ї вони вже були.
      
      - Ми ж по колу йдемо! - і собі, помітивши знайому місцину, стривожено вигукнула Люба.
      
      Рішення, яке давно вже ворушилося в думці, він далі відкладати не міг - сили фізичні вичерпувалися, а ризик втрапити на прикордонників подвоювався.
      
      - Не судилося, Ро, - здався врешті чоловік, та в голосі не відчувалося тону поразки. - Але ми повто% римо це, тільки в ліпшому варіанті.
      
      Георгій і Люба, на щастя, вернулися непоміченими з ризикованої подорожі, де шанси були однаковими:
      
      
      
      потрапити на мушку прикордонника, спізнати не фінські, а, найвірогідніше, уже сибірські сніги, чи вирватися на Захід із густо огорнутої сталінським мороком країни.
      
      Георгій Гамов з веселої студентської четвірки муш% кетерів, що утворили за їх словечком "джаз%банд", першим зважився на такий відчайдушний вчинок. Цій четвірці в університетському середовищі щиро заздрили і так само щиро засуджували її. Молоді нахаби за девіз обрали для "джаз%банда" не що%небудь:
      
      "Не бути знаменитим так негарно". Видають журнал
      
      "Отбросы физики", затівають паради дотепності... Та й імена собі обрали нівроку - одесит Георгій Гамов - Джонні, Лев Ландау з Баку - Дау, Дмитро Іваненко з Полтави - Димус. Під подив і обурення професури Ленінградського університету ця трійка і їх друзі сміють знімати галас, що нинішнє покоління фізиків у фізиці анічогісінько не тямить і саме час створити Інститут теоретичної фізики, зрозуміло, винятково під їх керівництвом. То багато років ще спливе, коли подібний інститут справді назвуть ім"ям одного з цих задерикуватих спудеїв - ім"ям Дау, Лева Ландау. Та доля розсудить по%іншому і розкидає їх по світах.
      
      Однак скандальна джаз%банда швидко вбивалася в наукове пір"я. Георгій Гамов уже в двадцять чотири роки дослідить один з чотирьох видів радіоактивності, створить теорію альфа%розпаду, його статті публіку% ються в найпрестижніших європейських журналах і стають сенсацією, що шокує. Академік Володимир Вернадський рекомендує двадцятивосьмирічного Георгія в члени%кореспонденти академії наук, і його обирають практично одноголосно. Молодий науковець їде в перше закордонне відрядження. Знайомство з Нільсом Бором, зустріч в Геттінгені з іншими славет% ними вченими, стаття видатного теоретика фізики Лауе в центральному німецькому науковому жур% налі... Це був справді тріумф.
      
      Дякуючи протекції Бора, Георгій знайомиться з Ер% нестом Резерфордом, блискуче виступає в Лондонсько% му королівському товаристві з проблем атомного ядра, отримує стипендію Рокфеллера в Кембриджському університеті, зрештою отримує чергове запрошення Нільса Бора в Копенгаген. А Гульємо Марконі офіційно запрошує Гамова взяти участь в першому міжнародно% му конгресі з атомного ядра у Римі, в жовтні 1931 року. Георгій задоволено потирає руки і залюбки пораєть% ся, вивалявшись у мастило, біля своєї улюбленої
      
      іграшки - мотоцикла, що став входити в моду:
      
      - Я проведу літо в поїздці навколо Європи на мото% циклі і завершу поїздку в Римі до початку конгресу.
      
      Але для цього треба ще продовжити візу в своєму паспорті. У радянському посольстві, де раніше особли% вих проблем не було, Георгій раптом зустрівся з холод% ною обережністю.
      
      - Вам треба спочатку відзвітуватись у Москві, - погляд посла все ковзав у боки, і ніяк не вдавалося з ним зустрітися.
      
      У Москві в Георгія вже починаються проблеми під час таких неминучих тоді співбесід.
      
      - Ваші публічні виступи і твердження не завжди відповідають положенням діалектичного матеріаліз% му... Зокрема, принцип невизначеності Гейзенберга.
      
      Георгій зрозумів, що тільки надлюдська енергія зможе допомогти йому вирватися з Росії. Ще спробу% вав нелегально перейти кордон, але вже не фінський... Вирвавшись з дружиною в Крим, мовляв, на відпочи% нок, Георгій таємно лаштує човен, запасається про% дуктами і темної ночі, з одним лише компасом, відпливає в напрямку Туреччини.
      
      Георгій з Любою вже й легенду придумали, що ка% затимуть, як допливуть турецького берега: він пред% ставиться данцем, показавши свої старі данські права мотоцикліста. А там вже веселіше, потрапивши в по% сольство, Георгій зможе зв"язатися з Нільсом Бором.
      
      
      
      Буря, що почалася негадано, стала на перешкоді пла% нові мандрівників, хвилі наростали, і як не старався Ге% оргій веслувати з Любою, до кривавих мозолів, подо% рож закінчилася під прибережною кримською скалою.
      
      - Чи ви без розуму - в такий час у море? І чого вас понесло? - сварили випадкові рибалки, що допомага% ли у бурю подружжю вибратися на берег.
      
      - Вгадайте, чого хлопець з дівчиною в море хо% дить, - відсварився Георгій, і цей жарт відвернув ува% гу від подальших розпитувань люду, що в ті часи серйозно хворів на шпигуноманію.
      
      Вирвати візу Георгію з дружиною допомагають вчені Заходу. Поль Ланжевен, радянський симпатик, просить Бухаріна, той "закидає слово" перед Молото% вим. І ось уже поїзд вистукує весело за межею, яку не% забаром назвуть "залізною завісою".
      
      Вітер свободи, і свободи наукової діяльності в тім числі, без лякливого озирання, чи відповідає Гейзен% берг діамату, носить Георгія Європою і Америкою. Він працює в Кембриджі у Резерфорда, потім у Копенга% гені в Бора, згодом у США читає лекції в Мічигансько% му університеті, стає професором університету Джор% джа Вашинґтона.
      
      А як же повелося іншим з четвірки мушкетерів
      
      "джаз%банда"? Димус, себто Дмитро Іваненко, так само стрімко стає знаним в найширших наукових колах. На два тижні раніше Вернера Гейзенберга він публікує ро% боту про протонно%нейтронну модель атомного ядра, обґрунтовує теорію ядерних сил, розробляє теорію синхронного випромінювання. За подальші розробки обґрунтованого Дмитром Іваненком європейські вчені отримують нобелівські нагороди. Та й самого його вже відверто запитують:
      
      - А коли ж вам присудять Нобелівську премію?
      
      - Терпляче стою у черзі, - віджартовувався вчений. Насправді Дмитро Іваненко стояв у черзі в енка% ведівські катівні. 1935 року вченого заарештовують без
      
      видимої причини, хоча всі знали, що вина його лише од% на - ще до більшовицького перевороту батько Іваненка видавав у Полтаві аж ніяк не більшовицьку газету.
      
      - По пояс у воді, з киркою по шістнадцять годин - так працює на каторзі вчений зі світовим ім"ям, - ли% ше десь поза приміщенням, на всяк випадок озираю% чись, перешіптувалися колишні колеги.
      
      Та все ж їх клопотання трішки облегшило долю Іва% ненка. Його відправляють в політичне заслання у Томськ. Десять років, які могли б стати найплідніши% ми, забирає у Димуса каторга і Друга світова війна. По війні Іваненко продовжує розробляти фундаментальні фізичні проблеми, одночасно очолюючи кафедру в Тімірязівській академії. І тут він знаходить застосу% вання непересічному науковому баченню. Метод "мі% чених атомів", розроблений ним, і по сьогодні широко застосовується у дослідницькому вжитку.
      
      Зламати дух вченого російським опричникам не вда% валося навіть в часи найбільшого мракобісся. Коли ви% сміювали теорію ймовірності і топталися брудними но% гами по імені Ейнштейна, Дмитро Іваненко публічно заявив:
      
      - Якщо Ейнштейн - ідеаліст, то пишіть і мене по% ряд з ним.
      
      ...До Ландау якось звернулись колеги почути думку про шефа Петра Капицю:
      
      - Як думаєш, шеф людина чи скотина?
      
      - Кентавр, - не задумуючись, відказав Дау. - Мо% же так вбрикнути, що ого%го!
      
      Відтоді за Петром Капицею, якого і шанували, і бо% ялися за вимогливість, надовго приклеїлося прізвись% ко "Кентавр".
      
      Мало того, що Дау "охрестив" шефа, ще й зіграв злий жарт з колегами до дня його народження.
      
      - Що б такого подарувати Петру Леонідовичу, аби не було банальним і звичним?
      
      
      
      Ландау тихенько щось прошепотів на вухо спів% робітниці, а та поважно кивнула головою в знак згоди:
      
      - Дау такий авторитет...
      
      Коли на зборах Петру Капиці урочисто вручили бронзового кентавра на мармуровій підставці, облич% чя іменинника враз стало бурячковим, тоді пробур% мотів кілька слів, що нагадували відомі вислови, а врешті вибіг з приміщення, голосно хряснувши дверима.
      
      Хтозна, може, й за гострий язичок, а швидше із заздрощів до такого талановитого і везучого вченого, тільки Ландау не знаходиться більше місця в Ленінграді, його направляють в тодішню столицю Ук% раїни - Харків. То були прекрасні роки для Дау. Він стає керівником теоретичного відділу Українського фізико%технічного інституту, одночасно завідує ка% федрами теоретичної фізики в Харківському інженер% но%механічному інституті і в Харківському універси% теті. 1934 року академія наук присуджує йому вчений ступінь доктора фізико%математичних наук без захис% ту дисертації, а в наступному році - звання професо% ра. Саме в Харкові Дау публікує роботи, які складуть йому світову славу - про походження енергії зірок, надпровідність, розсіювання світла, рух потоків електрично заряджених частинок...
      
      Слава не змінює характеру мушкетера з колишнього
      
      "джаз%банда": у розпал психозу шпигуноманії і введен% ня перепусток в науковий заклад, Ландау чіпляє пере% пустку на спині чи навіть нижче неї, а його колега Тра% пезникова перепустку вішає на собачий ошийник.
      
      ...Заломивши руки, енкаведисти ввіпхнули Дау в
      
      "чорний ворон" і зникли в невідомому напрямі - що їм до великого таланту, до долі людини, яка розуміє свою значимість і дозволяє собі - нечувано! - іро% нічне світосприймання. Ні рідним, ні колегам, де пе% ребуває Ландау, вияснити не вдається. Вирахувала лише мама, притому у досить несподіваний спосіб. За
      
      радянськими законами, арештованому дозволялося посилати 50 рублів, то ж мама в усі тюрми розіслала по такому переказу. Поступово гроші почали поверта% тися адресату, не повернулися тільки з Бутирської і Харківської тюрми. В справі "злочинця", майбутньо% го Нобелівського лауреата, російські катюги виводили на 153 сторінці: "Ландау признался в том, что будучи озлобленным арестом своего отца - Давида Львовича Ландау - инженера, осужденного в 1930 году за вре% дительство в нефтяной промышленности на десять лет заключения в лагерях (впоследствии был освобож% ден), в отместку за отца примкнул к антисоветской группе, существовавшей в Харьковском физико%тех% ническом институте".
      
      Немає сумніву, що за антисталінську листівку Лан% дау чекала б погибель, якби за нього не заступився Ка% пиця у листах до Сталіна, Молотова і Берії.
      
      ...З такою ж посмішкою, з якою зустрічав життєві бурі, Георгій Гамов міг для "приколу" збити з пантели% ку найсерйознішу аудиторію. Публікуючи капітальну працю з фізики, раптом заманулося йому піджартувати над колегами: Георгій посилається на неіснуючу публікацію Ландау в журналі "Червоний гудок". Коле% ги%фізики тероризують бібліотекарів безуспішними проханнями знайти цей журнал, бібліотекарі собі зби% лися з ніг, шукаючи видання з такою дивною назвою, аж поки всі разом не здогадалися, що їх "розвели".
      
      Про вдачу Георгія залишилися найрізноманітніші вислови найславетніших сучасників.
      
      "Він любив життя, любив азарт теоретичного пошу% ку, був невичерпним на вигадку в науці, в жартах і приколах".
      
      "Патріарх сучасної астрофізичної теорії". Який з цих висловів найближчий до правди? Обидва.
      
      Принаймні тричі йому б мала бути заслужено при% суджена Нобелівська премія.
      
      
      
      Ще в 1928 році Гамов публікує статтю про тунелю% вання альфа%частинки, явище, що лежить в основі термоядерних реакцій та інших процесів. Пройде ба% гато років, і коли Гамов відвідає Кавендишську лабо% раторію, науковець Кокрофт розпитає його про мож% ливості зворотного процесу, чи можуть альфа%частин% ки проникати в ядро. Георгій на прохання підрахував, що буде, коли направити на ядро велике число альфа% частинок, тобто заклав основи теорії прискорювачів. В 1932%му році такий прискорювач збудували Кокроф і Уолтом - вони відзначені Нобелівською премією 1951 року, на розрахунки ж Георгія в нобелівських до% кументах посилання чомусь було відсутнє.
      
      Шелестять сторінками підручників з фізики й шко% лярі, де оповідається про Всесвіт і Великий Вибух. Тео% рія про це Георгія Гамова дозволила розподілити за ча% сом і температурою стадії утворення Всесвіту. Після вибуху має виникнути електромагнітне випроміню% вання, яке тепер називають реліктовим, до нашого ча% су воно має відповідати 3-4 градусам Кельвіна, тобто довжина хвиль буде в кілька сантиметрів.
      
      З фантастичної теорії дехто й підсміювався, аж до% ки в 1965 році А. Пензіас і Р. Вільсон не встановлять це електромагнітне випромінювання в 3 градуси Кельвіна. Шукали вони несправності апаратури, при% чини сторонніх шумів - і все марно, аж доки теорети% ки фізики не порадили їм почитати Гамова.
      
      Публікуючи дані про сенсаційний експеримент, звісно, вони забули послатися на працю Георгія. А він відреагував на поважній конференції в своєму стилі:
      
      - Якщо я загубив монетку, а хтось інший знайшов, я не доведу, що вона моя. Але ж я загубив монетку в тому місці, де її знайшли.
      
      А. Пензіас і Р. Вільсон отримали Нобелівську премію в 1978 році. Георгій на той час був уже в кращому світі. Втретє міг би Гамов стати нобеліантом в не% сподіваній для себе галузі - генетиці. Ось як він пише
      
      про це сам: "В 1954 році я зробив досить екстравагант% не відхилення в біологію. То був рік, коли американсь% кий біолог Джеймс Уотсон і британський кристало% граф Френсіс Крік успішно сконструювали правильну модель ДНК... Прочитавши в Nature в травні 1953 ро% ку статтю Уотсона і Кріка, яка пояснювала, як спадко% ва інформація зберігається в молекулах ДНК в формі послідовності чотирьох груп, відомих як "основи"... я зацікавився: а як же ця інформація проводиться в по% слідовність двадцяти амінокислот, які утворюють мо% лекули протеїну. Проста ідея, яка прийшла в голову, полягала в тому, що можна отримати 20 із "4" підра% хунком числа всіх можливих триплетів, що утворю% ються з чотирьох різних сутностей".
      
      І Георгій Гамов розгадує, як довжелезні молекули ДНК співвідносяться одна з одною, як зберігається спадкова інформація, як передається нащадкам. Вче% ний придумує "первинний алфавіт ДНК". Стаття про це обійшла не тільки західні наукові джерела, а дивом небаченим навіть передрукувалася в СРСР.
      
      Трибуквений код ДНК було експериментально підтверджено на початку 60%х, і в 1968 році біохіміки США М. Ніфенберг, Р. Холлі та Х. Коран удостоїлись премії Альфреда Нобеля. Втретє Шведська королівсь% ка академія "не помітила" Гамова.
      
      ...Відшуміли роки, і дуже добре, що одесити пам"ятають і шанують свого земляка. Георгій Гамов також не цурався своїх пракоренів. Аби не звинувачу% вали в суб"єктивізмі, доречніше буде послатися на інші, неукраїнські джерела. Цікава стаття є в журналі
      
      "Вестник. On Line" (No 6) "Три его открытия были достойны Нобелевской премии". Ось що пишуть авто% ри Мирон Амусья і Марк Перельман (Ізраїль): "Геор% гий Гамов родился в Одессе. Отец его преподавал русский язык и литературу в гимназии, среди его уче% ников был Троцкий, помянувший об этом в автобио% графии. По происхождении Гамовы были запорожски%
      
      
      
      ми казаками, так что Г. А., неисправимый шутник, включил в автобиографию репродукцию с известной картины Репина". В ґрунтовному матеріалі докторів фізико%математичних наук В. Френкеля і А. Черніна
      
      "Возвращается Г. А. Гамов" ("Природа" 1989, No 9) зустрічаємо також чимало цікавих деталей. Дід по батькові Георгія був командувачем Кишинівського ок% ругу, мамин батько - митрополит і настоятель Одесь% кого кафедрального собору. В тому числі є тут рядки:
      
      "Семейные предания восходят по временам Запорожс% кой Сечи - недаром репродукция с известной карти% ны Репина включена Гамовым в автобиографическую книгу".
      
      А ще участь Георгія поряд з угорцем Тейлором і по% ляком Ухамом в розробці водневої бомби (до атомної не допустили перестрахані американці - формально він по військовому квитку вважався командиром Червоної армії, бо читав колись лекції на артилерійських кур% сах), а ще прекрасні книги з популяризації науки...
      
      Ми так мало знаємо про цю людину і її поважну сім"ю, життя в Одесі, ще менше про працю в Харкові, у знаменитому фізико%математичному інституті. А дарма.
      
      У російських журналах в свій час на групових фо% тографіях світових знаменитостей Гамова замальову% вали, робили подобу чорного якогось стовпа. Сьогодні ж ці та подібні журнали "приватизовують" Георгія Антоновича, проводячи паралель із ставленням італійців до Расстреллі, Россі чи Кварнегі. Не будемо їм заважати. Справді, якщо Фредерик Шопен виїхав у двадцятилітньому віці з Польщі, але навіки залишив% ся польським митцем, Олександр Герцен, процитував% ши на кордоні "Прощай, немытая Россия", осів наза% вжди в Лондоні, та залишився російським письменни% ком, скитальця Джорджа Байрона не відцуралася Англія, то чому має українська земля відцуратися імені Георгія Гамова?
      
      А пліткували ж про нього (публічно! у пресі!) на тій землі, де чорною тушшю замальовували навіть обличчя:
      
      - Погнався за американськими долярами...
      
      - Покинув сліпого і безпомічного престарілого батька.
      
      Насправді ж частенько Антон Гамов чимчикував на пошту в найлютіші й найголодніші 1933-1937 роки, де одержував, як свідчили енкавеесівські доноси, "ба% гаті продуктові посилки" - може, тільки вони й про% довжили трішки його життя. А ділитися ними старий Гамов починав тут же, з поштового відділення - він не міг пересилити той стражденний погляд очей служ% бовців, що бачили з документів вміст посилок - погляд несміливий, соромливий і водночас прохальний, пог% ляд очей, що єдині тримали висхле тіло, аби його вітер десь не поніс, погляд з висохлого лиця, де пожовкла шкіра обтягувала немов гіпсовий анатомічний череп, очей, що благали малоздійсненного - милосердя.
      
      2005 р.
      
      
      
      ÏÎËÎÍ Â²ÍÑÒÎÍÀ ×ÅÐײËËß
      
      Бій спалахнув раптово, так само раптово згас, і ли% ше коли змовкло відлуння останніх пострілів, у гли% бинці кедрових лісів ще озивалося сумовите завиван% ня потривожених стріляниною гієн. Четверо полоне% них англійців стояли біля багаття, здивовані не% сподіваним поворотом своєї долі, і тепер на їх лицях, підсвічених багаттям, що ледве блимало, читалися ли% ше тривога й очікування.
      
      - Командире, ми не можемо їх брати в полон, - ти% хо сказав кремезний бур в крислатому капелюсі, - розстрілюймо швидше, нам конче треба відступати в ліс - англійцям може надійти підмога.
      
      Полонені переглянулися: вони не розуміли мови цього партизана, але тональність їх занепокоїла. Англо%бурська війна саме в розпалі, і вони чудово зна% ли, що до англійських колонізаторів та їх експе% диційного корпусу у затятих бурів не буде сенти% ментів.
      
      Раптом один із англійців швидко заговорив, коман% дир, що не знав англійської, з мовленого розрізнив лиш одне слово - "кореспондент". Змовкнувши, англієць по щось поліз рукою у внутрішню кишеню френча, а кремезний бур з перестороги вихопив пістолета.
      
      - Опустіть зброю, - велів командир. - Про що він говорить?
      
      - Англієць каже, що він не вояк, - повільно підбираючи слова, озвався перекладач. - Він перебу% ває тут як кореспондент популярної газети "Лондон дейлі телеграф".
      
      Скориставшись перемовинами своїх переможців, англієць таки вийняв з кишені якийсь документ. У жовтавому світлі багаття командир розрізнив лиш три слова: "London Daily Telegraph".
      
      - Заберемо з собою у штаб, - розпорядився коман% дир, хоч для нього не залишилися непоміченими криві погляди партизанів з приводу такої раптової обузи. - Англієць нас не обманює.
      
      Ланцюжок повстанців, не гаючись, потягнувся у ліс, рятівний для них, загадковий і ворожий для чу% жинців, предковічний субтропічний ліс, густу й мов% чазну темінь якого лиш зрідка прорізували вигуки сонних папуг. Попереду ішов командир загону Юрій Покос. Він, як і тисячі романтичних юнаків з різних кінців світу, приїхав сюди, у Південну Африку, з да% лекої України захищати свободу і незалежність бурів, боронити Трансвааль від англійських колонізаторів, що на зламі дев"ятнадцятого і двадцятого століть все ще не здатні були позбутися тоскно ниючої імперської ностальгії.
      
      Врешті загін, виставивши вартових, спинився на такий жаданий і давно очікуваний спочинок. Сон як провалля, сон%анестезія від втоми походів останніх днів, сон як найсолодший трунок для спраглого тіла, цей сон був таким нетривалим... Ще навіть не засіріло край неба, як знову тишу порушили постріли. Вони чулися зліва і справа, попереду й позаду, лунали то спорадичним сухим кашлем, то зливались у суціль% ний гавкіт - загін потрапив в оточення великої сили, що стягувала простір навкруг залізним кільцем. Один за одним падають бури, і ось уже Юрій із нечисельни% ми побратимами стоїть зі зв"язаними руками перед строєм англійських солдатів.
      
      Недавно полонений англійський кореспондент підходить до тепер уже полоненого командира бурів. Вони зустрілися поглядом, і кожен з них уперто не відводив очей - вони довго стояли отак, мов знаючи, що їм більше ніколи уже не зустрітися, хіба в поваж% них енциклопедіях, і то на різних сторінках. Коман% дир бурів Юрій Покос ввійде в історію української літератури під ім"ям Юрій Будяк, він видрукує після
      
      
      
      повернення низку своїх творів у журналах "Українсь% ка хата", "Літературно%науковий вісник", газеті "Ра% да" й інших, видасть книги "Невольниця", "На полях життя", "Буруни", "Записки вчителя", "Стрільці% ловці" та ще низку, зазнає популярності особливо як дитячий письменник і буде перекладатися на інші мо% ви, працюватиме в українській Центральній Раді, утверджуючи державність уже не південноафрикансь% кої землі, а своєї рідної - то ж за це судитиметься за% знати не один фунт лиха.
      
      Англійський кореспондент на ім"я Вінстон Леонард Черчілль здобуде слави перш як журналіст, згодом стане найяскравішим англійським політиком століт% тя, перебуватиме при владі в час правління шести мо% нархів - від королеви Вікторії до її правнучки Єлиза% вети ІІ. Причому на різних посадах - від звичайних парламентських до прем"єр%міністерських. Однак Но% белівську премію Черчілль здобуде саме за літератур% ний труд, за книгу про одного зі свого древнього роду прародича герцога Мальборо.
      
      ...Вони стояли один проти одного такі молоді, спов% нені віри й надій на майбуття. Тільки одному за слугу% вання своїй землі і народу воздвигнуть пам"ятники, а іншого за його літературний талант і працю в Цент% ральній Раді України нагородять спочатку Караган% динськими концтаборами НКВС, а коли окупант спо% хопиться, що недооцінив Юрія Будяка, то удостоїть ще й таборів Ухти, Воркутсько%Печорських таборів.
      
      Англійський кореспондент Вінстон Черчілль, до яко% го попри молодість військовики ставилися з неабияким пієтетом, щось розповідав офіцерові. Коли ж він кивнув на завершення, зв"язаного Юрія відділили від бурів і ку% дись повели. За спиною через хвильку пролунав залп...
      
      Юрія Покоса посадили на корабель, і настали довгі тяжкі хилитання на хвилях, мимо пропливали береги Африки, яку він покидав назавжди, безмежні оке% анські простори, аж доки не причалили в британсько%
      
      му порту. Він перестав бути арештантом, лише коли його ввели у родинний замок Мальборо. У завше холодно%зверхнього лорда Рандольфа Черчілля на мить спала, немов відклеїлася, звична маска манірності.
      
      - Ви врятували життя моєму синові. Я хотів би не залишитися боржником та знайти гідну віддяку. Ви такі молоді, і я з великою охотою оплатив би ваше на% вчання в Оксфордському університеті.
      
      Якийсь час живе Юрій у родині Мальборо як почес% ний гість, не втримавшись спокуси, бродить Оксфорд% ським університетом. І врешті неймовірно розчаровує Рандольфа Черчілля:
      
      - Тягне мене додому, на Україну. Поїду, спасибі вам.
      
      Це була щира правда, хоча, можливо, й не вся. Бо% явся Юрій, що не "витягне" такого університету.
      
      Аби хоч чимось віддячити гостеві за його благород% ний вчинок, лорд влаштовує йому і оплачує своєрідну кругосвітню подорож: від Парижа, Нью%Йорка та інших столиць до Стамбула і... Києва.
      
      ...Вони стояли довго один супроти одного, дві вою% ючі сторони, по черзі, впродовж лише кількох годин, полонений і переможець, що рятували життя по черзі один одному; вони стояли так, знаючи, що вже ніколи не зустрінуться, хіба в поважних енциклопедіях, і то на різних сторінках.
      
      2006 р.
      
      
      
      ÍÀ ÔÐÀÍÖÓÇÜÊ²É ÇÅÌ˲
      
      Полковник Легарде вийшов на середину площі й повільним поглядом окинув стрій. Півтисячі стрільців вишикувалися сотнями, по троє в колоні, поперед них - кулемети, міномети й гармати, а за спинами розмістилася обозна господарка з кіньми й возами.
      
      В пообідній порі спека спала, подих юної осені вже відчувався в повітрі, і вітер лиш злегка ворушив ук% раїнський прапор над площею - не бачений досі фран% цузьким полковником, але такий щемкий для стрільців своїми кольорами пшениці і неба, вельми да% лекої від французьких гір України.
      
      Наступала урочиста мить, і з одного боку від Легар% де виструнчився майор Віктор Петі, капітан Лекрерк, а з іншого - американський льотчик, англійський лейтенант Тома Гарвель та польський лейтенант Пао% лі. Розкотисто над площею лунає команда "Курінь на% струнко!"
      
      Курінний Негребецький, муштрований в армії Ук% раїнської Народної Республіки та німецькій армії, карбуючи крок, проходить понад строєм і зупиняється для доповіді полковнику Легарде.
      
      - Український курінь імені Тараса Шевченка повністю готовий боротися за волю Франції та славу України!
      
      На хвильку після слів перекладача зависла тиша, сторожка і вичікувальна, а тоді Легарде вдихнув на повні груди:
      
      - Спасибі за допомогу бідній поневоленій Франції!
      
      Хай живе Україна!
      
      Після трикратного "Слава! Слава! Слава!" розпоча% лася церемонія призначення майора Віктора Петі ко%
      
      мандантом куреня та видача пов"язок з французьким триколором й українською символікою. В історії півтисячного загону українських вояків у Другій світовій війні розпочалася нова сторінка, писана на французьких полях, горах і перелісках.
      
      Гарчали вівчарки, рвучи повідки білими, як із не% ржавійки, зубами, з одних вагонів в інші переванта% жували ще безвусих юнаків, яких планували везти десь у німецькі каменоломні нацистські рабовласни% ки. Так само з інших вагонів вивантажували радянсь% ких військовополонених, українських юнаків, що нерідко від виснаження і незагоєних ран хилилися від одного лиш вітру.
      
      Так у 1942 році окупаційний режим в Києві форму% вав шуцманшафт батальйони. Вони мали охороняти об"єкти і битися з радянською партизанкою, українці мали воювати з українцями. Частина їх, кому пощас% тило, відразу втікали до повстанців у волинські ліси, когось розстрілювали перед строєм, просто на подвір"ї казарми, аж доки гітлерівці не втямили: близькість українського підпілля робить такі батальйони для них вельми непевними.
      
      Батальйони перекидають у Білорусію з тією ж ме% тою.Через багато літ совість білоруського народу, на% родний письменник Василь Биков, напише про ті ча% си:
      
      "Боротьба білорусів проти німецьких загарбників була використана більшовиками у політичних цілях. Партизанський рух з початку викликався і контролю% вався партійними органами, засланими через фронт чекістами, які продовжували звичну довоєнну діяльність. Білорусія в цій війні опинилася між вог% нем і полум"ям: з одного боку, жорстокість оку% паційної влади, з іншого - не менша жорстокість "на% родних месників" стосовно всіх, хто не з ними. Національна воля білорусів до власного самовизначен%
      
      
      
      ня і самовираження до уваги не бралися; війна з обох боків велася безжальними методами середньовіччя без всякого милосердя до мирних жителів".
      
      Позаду тяжкі бої з радянськими партизанами, де% зертирство у зовсім близькі волинські ліси до ук% раїнських повстанців. Ні в кого найменших сумнівів не було, що війну розв"язали спільно фашизм німець% кий і фашизм російський, бо давно вже відомими ста% ли слова "прем"єра" Молотова, мовлені ним 31 жовтня 1939 року на сесії Верховної Ради СРСР: "Не тільки безглуздо, а й злочинно вести війну за "знищення гітлеризму", прикриту фальшивим прапором "бороть% би за демократію". Німеччина одержала в Радянсько% му Заполяр"ї базу, що забезпечувала дії підводних човнів проти британських кораблів. Усі німецькі по% треби в марганці, без якого неможливо виплавити панцирну сталь, покривав Радянський Союз. А ще ж збіжжя, нафта, алюміній і транзитом з Японії - кау% чук. "Усе для Вермахту, усе для перемоги!"
      
      Не знаючи, звісно, що напише письменник%фронто% вик Василь Биков, один з українських старшин Орест Білак зазначить в унісон: "А що ми були на Білорусії і боролися проти червоних банд, то це цілком нормаль% но, бо білоруси - це наші брати%слов"яни від Володи% мира Великого. Червоні москалі вкрали їм щастя ор% ганізувати свою власну національну партизанку, та до того ж їх грабували і часто палили їх села".
      
      Коли ж прийшов наказ підпорядкувати батальйо% ни, де переважали українці, штабові Російської ви% звольної армії генерала Власова, в один дух усі почали говорити про перехід в Повстанчу армію на Волинь. Та німецьке командування, обізнане в настроях, випере% дило: потяг з українцями рушає на Захід, 18 серпня 1944 року перетинає Рейн і прибуває у французьке місто Страсбург для боротьби з Французьким Рухом Опору.
      
      Страсбург, Мюльгауз, Бельфорт, Безансон, Вольда% ган... Іще 21 серпня німці встигають призначити своє командування і розмістити стрільців у казармах. Ли% ше десять днів знадобилось у незнайомій країні, щоб налагодити з Рухом Опору контакт і вишикуватись на площі під французьким і українським прапорами.
      
      І ось полковник Легарде вітає українців зі вступом у французький Опір, а вже наступної ночі, з 31 серпня на 1 вересня, перший бій.
      
      Ледве засутеніло, автомобільні фари машин, що наближалися, обережно промацували небо, наче чату% ючи на небезпеку там, а не на землі, нервово буркали двигуни, у такий спосіб проявляючи своє невдоволен% ня вельми нерівною дорогою - колона машин та мото% циклів майже порівнялася із засідкою.
      
      - Увага! - передає по ланцюжку курінний. - Би% ти насамперед по голові колони і хвостові!
      
      - У хвіст і в гриву! - засміявся стрілець поруч. Довгі гаркітливі черги кулеметів, коротко і знерво%
      
      вано, як сорока, що зачула небезпеку, стрекотнув ав% томат, за ним другий і третій, зненацька заскочена колона огризнулася безладною стріляниною. Та ось вибухнула перша вантажна автомашина, клуби по% лум"я знялися над колоною, фотографічними жовто% червоними бліцами вихоплюючи на мить метушливі фігури німців, що враз ставали мішенями.
      
      Оговтавшись від несподіваного нападу, гітлерівці відповіли доволі щільним вогнем, але той вогонь, як і полум"я палаючої автомашини, потрохи рідшав, спа% дав, і нарешті настала тиша. Лише фари кількох мото% циклів поблимували вдалині, щасливим випадком уникаючи куль навздогін.
      
      Командант Віктор Петі занотує: "Ця сотня атакує несподівано німецький відділ, вбиває вісім німців (в тому числі капітана, шістьох підстаршин і шофера), здобуває дві автомашини "Татра" і один сід%кар. Одна
      
      
      
      "Татра" і багато сід%карів знищені, залишаючись на побоїщі. Здобуто різну зброю і амуніцію". Особливо знадобився в подальшому захоплений архів німецько% го штабу.
      
      А далі потягнулися дні за днями, бої за боями, інко% ли і по кілька військових операцій за день. В наступі на місто Понтарліє сперш свічками запалали три німецькі автомашини, чорний дим, кіптява і запах паленої гуми, від якого забивало дихання; наступ спотикнувся на за% ставі Ля Мен%Горгон, яка контролювала перехрестя доріг. Лише вибивши з натугою гітлерівців з ретельно облаштованого ними укріплення, вдалося з"єднатися з марокканською кавалерією та іншими французькими частинами. Вони разом з ними ввійшли в місто, а також з альпійськими стрільцями, і в міру того як курінь кро% кував вулицями, над будинками піднімалися фран% цузькі прапори, у вітринах виставлялись портрети де Голя - хоча подекуди ще на вулицях чулася віддалена стрілянина. В боях за місто склав голову Броніслав Ко% зинський, поранили Лукинюка і Токаря.
      
      Ще не вистигли цівки зброї, як дві сотні з українсь% кого куреня перекидають на допомогу частинам в Шо% лє%Пассаван, де блокувався відхід гітлерівців. Раптом з"являються танки з французькими прапорами, двоє з куреня встають і з французьким триколором ідуть на% зустріч. Та вмить на танку прапор зникає, натомість гаркнула кулеметна черга і зацьвохкали кулі під нога% ми, знімаючи легку куряву - підступна хитрість мо% гла б коштувати багатьом життя. І все ж полягло шес% теро з українських стрільців, багатьох поранили, а Степан Кириляк нарахував у своєму одязі п"ятнадцять дірок від куль.
      
      Підступом вирізнялись не тільки гітлерівці. Вже 9 вересня український курінь відвідала радянська де% легація, в тім числі підполковник Федоров і кореспон% дент "Правды".
      
      - Радянська армія жене німця все далі на захід, - оповідали гості. - До перемоги не так вже далеко. Вам треба вертатися додому.
      
      Стрільці слухали мовчки, подумки зважуючи кожне слово: за час німецької окупації стало широко відомо, скільки люду і в яких містах вигубили при відступі Червоної армії в сорок першому, скільки в Сибір народу втрапило зі стражденної Західної України.
      
      - Так коли ж ви вернетесь на батьківщину? - до% питувалися відвідувачі.
      
      - Вернемося, - відповів за всіх лейтенант Мекеш% ко. - Але на танках.
      
      Тим часом набігали нові надії, і не всі вони були од% нозначні. Радість і сум водночас, коли команданта українського куреня Віктора Петі французьке керівництво забрало на підвищення - керівником третього відділу підокруги F. F. I. D 2. Восьмеро стрільців отримали державні нагороди іменем Франції. Лише через роки буде опубліковано похідний журнал Віктора Петі.
      
      "Французькі сили Спротиву, Підокруга Д 2
      
      Кордонна Група Департаменту Ду, 2-ий Український Курінь
      
      ПОХІДНИЙ ЖУРНАЛ
      
      нотував майор Віктор Петі
      
      Другий Український курінь в склад 30-ї піхотної дивізії СС приїжджає коло 15 серпня 1944 до Франції.
      
      25 серпня - Курінь зі своїм полком на постою в Коші у Вальдагоні.
      
      27 серпня - Розправа з німцями в казармах у Вальда- гоні. Посуваючись на схід від Вальдагону, курінь знахо- дить зв"язок з Ф. Ф. І. - відтинку Лєклерка.
      
      29 серпня - Постій у П"єрфонтен.
      
      30 серпня - Петі перебирає команду над куренем.
      
      
      
      31 серпня - Наказ операцій на Вальдагон - як наслідок втеча поручника Гаврилишина, що повернувся назад до Коша у Вальдагоні під претекстом забрати звідти свя- щеника, лікаря, машиністок і вбити поручника Сандула, який під час розправи з німцями залишився в Коші у Валь- дагоні.
      
      Відкликання наказу капітаном Шевріє.
      
      До одної сотні, одначе, відкликання наказу не доходить. Ця сотня, підходячи на позицію, атакує несподівано німецький відділ, вбиває вісім німців (в тому числі капітана, шістьох підстаршин і шофера), здобуває дві автомашини "Татра" і один сід-кар.
      
      Одна "Татра" і багато сід-карів знищені, залишаються на побоєвищі.
      
      Здобуто різну зброю й амуніцію. На вбитому капітані Тео Фішбах знайдено рапорт про відхід 2-го Українсько- го Куреня й доказ зради поручника Гаврилишина, а та- кож наказ походу для 2-го московського полку.
      
      4 вересня - Наскок одної чоти українців на роздоріжжі Ля Мен Ст. Ґорґон. Три німецькі вози, що їхали до Пон- тарліє, знищено, а залогу вбито. Кінцева кооперація з легкими французькими частинами.
      
      5 вересня - Здобуття Понтарліє. Одна сотня українців у сполученні з батальйоном Валянтена з 3-го полку аль- пійських стрільців. - Один вбитий, два ранені. Захоплено багато полонених (Майор Петі - поручник Федорів).
      
      Бій у Шо-лє-Пасеаван. Дві сотні українців атакують ні- мецькі панцерники. Шість українців вбитих. Один вби- тий француз (сержант Без з П"єрфонтен).
      
      6 вересня - Курінь перегруповується в Плєм-буа-Вен.
      
      9 вересня - Наступаючи з Валльон під наказами полков- ника Ґіллєбо з 4-го полку ТТ, курінь здобуває Дамблєн. - Один вбитий від гарматного стрільна.
      
      10 вересня - Здобуття місцевості Ґу. Ударна патруля, зложена з 5 чоловік (з яких три будуть ранені і один вби- тий), проти танків. Взято в полон кілька німців.
      
      11 вересня - Стежа до Ґран-Буа. Доброволець, цивіль- ний провідник Морель з Мошан, ранений. Запеклий бій одної сотні, перекиненої опісля до Ґран-Буа.
      
      Ніч з 11 на 12 вересня - сім українців і один ФФІ Мажжі ранені гарматним вистрілом.
      
      13 вересня - Наказ відтяти дорогу на північ від Пон-де- Руаде.
      
      Один км на північ від цього міста для підтримки насту- пу з півдня. Одна сотня стрільців, команда куреня й третя сотня (Федорова) попадають в оточення внаслідок німецького протинаступу з флянгу поляни, протинаступу з панцирною зброєю, що відтяв ці части- ни від решти куреня.
      
      Ще на самому початку французька гармата 57, що мала нас супроводжувати, наскочила на 3 німецькі міни, дві наступні 57 не змогли через це піти вперед і таким чином згадані вище одиниці відтяті від зв"язку з Мошан.
      
      Поручник Паолі вбитий, один українець ранений - в на- маганні знайти цей зв"язок.
      
      Наші одиниці оточені ворогом, в частині лісу, що межує з роздоріжжям біля ферми Монтпурон.
      
      Німецькі танки патрулюють довкола наших позицій. Німці копають свої становища довкола нас, особливо вночі.
      
      14 вересня - Вириваємось з оточення. Відступ на Мо- шан-Нефшатель.
      
      15 вересня - Дамблєн (стан на 15 вересня 1944).
      
      10 українців убитих. 2 французи убиті.
      
      11 українців ранених. 2 французи ранені.
      
      Курінь відходить на відпочинок до Епенуа, чекаючи на своє влиття в Іноземний легіон.
      
      Майор Віктор Петі переведений до Штабу Підокруги Ф. Ф. І. - Д 2, де виконує обов"язки Шефа 3-го Бюра.
      
      Віктор Петі".
      
      Тим часом курінь опинився без фінансування: ввійти в регулярну армію, за законом, українські стрільці як іноземці не могли, а під статус військово% полонених не підпадали. А тут ще й тиск радянської дипломатії. Якийсь час перебивалися, продаючи вози, коні та інше з майна.
      
      
      
      Коли прийшов наказ про розформування, стрільці без розмов склали зброю, але зажадали розписки:
      
      - Як буде Україна самостійною, Франція має по% вернути зброю українському уряду.
      
      Стрільців куреня повантажили на військові автома% шини і повезли на станцію Моншард. Прощальні по% махи хустинок з вікон і церковний передзвін, яким спеціально проводжали французи бойових побра% тимів: той подзвін знімався над вуличками і будинка% ми, подзвін прощання і благословення.
      
      І знову вистукують на рейках вагони з українськи% ми стрільцями, через Лонг%ле%Сеньє, Бург, Шамбрі, Гренобль іде ешелон на південь Франції і 2 жовтня прибуває до Марселя. 8 жовтня новий командант ку% реня капітан Вірвіль шикує стрільців.
      
      - Хто хоче їхати в СРСР - крок вперед! Кладовищна тиша зависла над шеренгами, надмо%
      
      гильним каменем придавила душі людей, яким нале% жало зробити невідворотний вибір: іти чи залишатися? І ось перший стрілець робить крок уперед, другий, третій, двадцятий. Сто шістнадцять вояків вийшли вперед, не в змозі подолати глибинної туги, сильнішої
      
      страху за ймовірні наслідки.
      
      А ще через кілька днів на вимогу Кремля прийшло розпорядження заборонити українцям вступати до французького іноземного легіону, решту ж вояків відправити в радянський табір. Їх посадили на маши% ни і рушили до радянської місії. Та раптом просто у полі, не доїжджаючи місії, колона спинилася.
      
      - Хлопці, я порушую наказ, - сказав французь% кий офіцер. - Але я не можу забрати у вас права ос% таннього вибору - куди йти.
      
      Вояки зрозуміли і оцінили цей благородний вчинок. Ще раніше, потай від радянських військовиків, їм ви% дали посвідки про участь у французькому Рухові Опо% ру, які дозволяли записуватися в іноземний легіон.
      
      Вони прощалися так, як прощаються назавжди, во% ни не говорили багато слів, але знали напевне, що більше ніколи їм не зустрітися. І пішли вони в різні бо% ки під насупленими осінніми хмарами Франції - одні в Алжир та Індокитай воювати за чужий інтерес, а інші пішли дорогою, що не мала перехресть і узбіччя, дорогою, з якої неможливо уже звернути і яка вела прямісінько в радянські концтабори.
      
      2006 р.
      
      
      
      ÇÓÑÒÐ²× Ó ØÂÅÉÖÀв¯
      
      На банкеті в готелі "Метрополь" Іван Васильович Чувило так вже пригощав ікрою швейцарських колег, так вже пригощав, що аж друзі тихенько смикали за рукав:
      
      - Та облиш ту ікру, а то ще подумають, що ми самі її ніколи не бачили...
      
      - Для нас вона теж не картопля. Але ви на власні очі пересвідчилися, чого та ікра мені вартувала? - не погоджувався Іван Васильович, замилувано зирячи на апетитні чорні ікринки, що вилискували на фоні біло% го фарфору.
      
      До делегації радянських фізиків швейцарські мит% ники поставилися досить%таки пильно. Йшов 1959%й рік, і це була перша делегація в Європейський центр ядерних досліджень в околицях Женеви, на кордоні з Францією. Однак у розпал "холодної війни" митників заінтригувала не зброя або інше з криміналу в росіян, про що для годиться перепитали, а велика, на їх дум% ку, кількість горілки, що зрадливо збулькувала в че% моданах, і така ж кількість ікри.
      
      - Чи ви тут торгувати зібрались? - примружив око митник і знизав плечима. - Не належить така кількість.
      
      - Ми не бізнес, ми наука, - захищався гонорово ламаною мовою Чувило, який відповідав у делегації за гостинці.
      
      - Начебто в центрі ядерних досліджень не ікру з горілкою досліджують, - розтягував слова митник, буцімто подумки зважував, чи може спірітус бути предметом наукових досліджень.
      
      - Ми - народ гостинний, - розводив руками Іван Васильович, як рибалка, що показує, яку здобич він вполював.
      
      - Не належить понад норму, - повторював своє митник.
      
      - Зрештою, це дипломатичний вантаж! - вигук% нув з серця Чувило.
      
      Певно, "дипломатичний вантаж" добив затятих мит% ників, бо вони, перемигнувшись про щось між собою, щиросердно розреготалися і пропустили без подальшо% го догляду такі дорогоцінні для візитерів чемодани.
      
      Несподіванки для Івана Васильовича кордоном не закінчувалися. Спілкуючись із французькими вчени% ми, він помітив на собі зосереджений погляд одного з тутешніх колег.
      
      - Жорж Шарпак, - представився чоловік одного віку з Чувилом - потім з"ясується, що вони й справді ровесники, обоє з 1924%го. - Даруйте за запитання: а звідки ви родом?
      
      - Ворошиловградська область, Луганськ, місто пе% рейменовують, зате річка ймення не міняє - Лугань.
      
      - А я народився на Рівненщині, там є така річка Горинь... Нарекли ж мене насправді Георгієм, - Жорж дивився кудись, примруживши очі, мов погляд сягнути був здатен далеко за стіни банкетної зали, до берегів лагідної Горині, яка навесні розлитись може в безмежжя, зате як зійде та вода геть, ті береги за% жовтіють до різі в очах золотими розливами латаття... Так далеко літа''' , коли він ходив благословенними бе% регами, так далеко Женева від рівненської Дубровиці.
      
      Зате на банкеті Чувило із Шарпаком могли більше поговорити.
      
      - Ви воювали? - обережно перепитав Шарпак, дивлячись, як вправно Іван Чувило порається лівою рукою - замість зап"ястя правої був протез.
      
      - Довелося. - Іван Васильович відповів спокійно, навіть якось буденно. - Цікаво, що зі своїм батьком я був зовсім поряд під Сталінградом, а дізнався про це, як обоє прийшли з війни.
      
      
      
      За військовими законами писати в листах про місце дислокації військових частин і місце боїв, зрозуміло, було заборонено. Батько лиш потім оповів про своє по% ранення. Він залишився живим тільки тому, що якийсь сержант переніс його з берега ріки в госпіталь% ну баржу, де батькові ампутували ноги. Коли ж одно% го разу Іван Васильович запросив у гості до себе кіль% кох колег і став знайомити з батьком в інвалідному візку, один з них сказав, що вони знайомі - то був сер% жант, рятівник батька.
      
      - Унікальні інколи доля дарує зустрічі, як це у нас з вами, - погодився Шарпак. - Я, до речі, теж був учасником руху Опору, смакував харч концент% раційного табору Дахау і ось уже багато літ життя пов"язав із Францією.
      
      Їм обом лише по тридцять п"ять, але скільки життєвих доріг пройдено, не квітами всипаних із да% лекого дитинства, а болем і стражданнями. Про Івана Васильовича напишуть: "Видатний російський фізик, один із засновників Лабораторії високих енергій (у підмосковній Дубні), лауреат Державної премії, ди% ректор Московського інституту теоретичної та експе% риментальної фізики, він зробив надзвичайний внесок у міжнародну співпрацю фізиків багатьох наукових центрів світу".
      
      Ще більша слава заслужено випаде Георгію.
      
      "Жорж Шарпак, видатний французький фізик, який народився у Польщі" - читаємо в сотнях довідників. В 1992 році йому вручать Нобелівську премію за роз% робку детектора елементарних часток, створення бага% топровідникової пропорційної камери. Обійде світ йо% го книга (в Росії вона вийшла під назвою "Жизнь, как связующая нить", в Україні перекладу досі немає), де оповідається про дитинство і юність, шлях у велику фізику, зустрічі з людьми зі світовими іменами. А ще в його домі знаходитимуть прихисток відомі вчені і ра%
      
      дянські дисиденти. Ось як згадуватиме про це знаний фізик і радянський політв"язень, сподвижник Сахаро% ва, Юрій Орлов:
      
      "Десять лет заключения сделали меня теперь арес% тантом времени: слишком мало лет осталось на науку, слишком мало часов в сутках на исследования... Мне поэтому не удалось по%настоящему разглядеть изуми% тельные швейцарские горы... Зато дружеская теплота, окружавшая нас, компенсировала все эти потери... Жорж Шарпак, знаменитый изобретатель проволоч% ных камер для регистрации элементарных частиц, не% редко привозил нас с женой на своей говорящей по% французски машине к себе домой, где можно было рас% слабиться и выпить вина на выбор: заложенного ли в год моего ареста, или в год моего суда, или в год моего освобождения".
      
      Дещо по%різному жилося вченим у Росії та Женеві...
      
      - Я навіть не знаю, чи досі зберігся наш родинний будинок в Дубровиці, - з сумом говорив Жорж Шар% пак Іванові Васильовичу. - Зате певен, що багато домівок з батьківської цегли ще довго служитимуть моїм землякам.
      
      Батько Георгія володів підприємством із виробни% цтва цегли, що прислужилося вельми в прямому ро% зумінні у розбудові поліських сіл та містечок.
      
      - Я теж рідко навідуюся в рідні краї. Таку вже собі ми вибрали долю, - зітхнув Іван Васильович.
      
      ...У банкетному залі гамір і шум наростав, бо таки не пропали марно митні старання Чувила, люди з вельми різних країн, з перекладачами й без них, зна% ходили спільну мову, але Чувило з Шарпаком на це мало зважали - їм було про що переговорити, людям з берегів різних річок, але які течуть по одній землі, ймення якій Україна.
      
      Збігатимуть десятиліття, чималенько вагомих подій станеться в житті обох земляків. І не загубиться
      
      
      
      серед них "сильний вплив українських традицій, що так і дихають радістю життя", - як писатиме Жорж Шарпак. Або в тій же його знаменитій книзі:
      
      "Пам"ятаю ще, як літніми вечорами йшли з косовиці селяни, коса на плечі, повертаючись з луків додому. Вони співали своїми глибокими голосами, і жінки ви% ходили косарям назустріч. Жінки також співали ста%
      
      Ç̲ÑÒ
      
      Від автора 5
      
      З циклу "Тіні і полиски"
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      Можна лишень додати: і нині сущих, і тих, що вже в засвітах...
      
      2007 р.
      
      
      
      
      
      
      
      
      
      ДО СИНА 77
      
      ПОЗАШТАТНИЙ ІНСПЕКТОР 83
      
      МАМО, ВЕРНИСЯ 90
      
      КАРАТ 102
      
      МЕЖА 111
      
      З циклу "Імена твої, Україно"
      
      ВАСИЛЬ ЯКОВИЧ, КЛАСИК ЯПОНСЬКИЙ 120
      
      ОСТАННІЙ КОНЦЕРТ МАЕСТРО 125
      
      ЛИШ ПРАВДА ЗОСТАНЕТЬСЯ 132
      
      ТАБАКЕРКА ВАСИЛЯ КАПНІСТА 138
      
      КАВАЛЕР ОРДЕНА БУСТО ДЕ ЛІБЕРТАДОР 145
      
      ВИШНЕ МОЯ, ЕМІГРАНТКО... 150
      
      АРЕШТ ЯСНОВЕЛЬМОЖНОГО 161
      
      "У МОСКАЛІВ НЕ ХОЧУ ПОМИРАТИ..." 173
      
      З ПРАКОРЕНІВ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ 177
      
      ПОЛОН ВІНСТОНА ЧЕРЧІЛЛЯ 187
      
      НА ФРАНЦУЗЬКІЙ ЗЕМЛІ 192
      
      ЗУСТРІЧ У ШВЕЙЦАРІЇ 202
      
      207
      
      
      
      К 69
      
      Корсак, Іван.
      
      На межі : приповістки та сильвети / Іван Корсак. - К. : Ярославів Вал, 2013. - 208 с.
      
      ISBN 978%617%605%035%3
      
      Оповідки та новели, які складають книгу Івана Корсака
      
      "На межі", писані в різні роки і про різні часи, чимось нагадують ґрунтовий профіль, розріз ґрунту по вертикалі. Уважний знавець в тому розрізі зможе прочитати про літа добрі та злі, про повені та землетруси - і ще чимало здатна оповісти земля.
      
      Так само низку думок може викликати часовий розріз людських душ - чому одних поточила іржа, а інші убереглися, житейські мули одних виквацяли, а до інших їм не пристати ніколи, чому одних доля піднесла до вершин духу, а іншим судила ницість...
      
      ББК 84.4УКР(6)
      
      
      
      Літературно-художнє видання
      
      КОРСАК Іван Феодосійович
      
      Íà ìåæ³
      
      Приповістки та сильвети
      
      Дизайн та верстка Ігоря Женченка
      
      Випусковий редактор Павло Щириця
      
      Підписано до друку 27.06.2013 Формат 84х108 1/32. Ум. друк. арк. 8,5
      
      Папір офсетний. Замовлення Љ
      
      ТОВ "Видавниче підприємство "Ярославів Вал"" Адреса: 01034, Україна, м. Київ,
      
      вул. Ярославів Вал, 21%Є тел. (044) 234%15%24
      
      e%mail: yar_val@ukr.net
      
      Свідоцтво про внесення до державного реєстру суб'єкта видавничої справи:
      
      ДК Љ 2971 від 12.09.2007р.
      
      Віддруковано: ДП "Преса України"
      
      м. Київ, просп. Перемоги, 50
      
      Свідоцтво суб'єкта видавничої справи ДК Љ 310 від 11.01.2001р.
       Тел.: (044) 454%84%54
  • Оставить комментарий
  • © Copyright Корсак Иван Феодосеевич (litagent.korsak@gmail.com)
  • Обновлено: 17/08/2016. 382k. Статистика.
  • Сборник рассказов: Проза
    •  Ваша оценка:
    Связаться с программистом сайта.