Лекція 1.

Лекція 2.

Лекція 3.

Лекція 4.

ФАКТОРИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

ПЛАН
1. Сировинний
2. Паливно-енергетичний
3. Водний
4. Робочо§ сили
5. Споживчий
6. Транспортний
7. Науково-технічного прогресу
8. Ринково§ кон'юнктури
9. Економіко-географічного положення
10. Екологічний

У теорі§ розміщення продуктивних сил фактор розміщення є одним з центральних понять. Навіть можна сказати, що будь-який аналіз розміщення виробництва або населення - це, насамперед, факторний аналіз. Лише уважно вивчивши фактори розміщення, можна робити обґрунтовані висновки про його ефективність. Попри важливість поняття "фактор розміщення", однозначного трактування цього терміна нема. Саме слово "фактор" (від латинського factor - той, хто робить; виробник) означає причину, рушій якогось процесу або явища. Але стосовно розміщення продуктивних сил це не повністю розкриває зміст поняття.
У першому наближенні можна вважати факторами деякі умови, що впливають на розміщення продуктивних сил. Проте передумови розміщення також є певними умовами, одначе передумови й фактори - не одне й те саме. Якщо передумови - це загальні умови, що визначають можливість або неможливість розміщення виробництва й населення хоча б на мінімально ефективному рівні, то фактори - це конкретні умови, що визначають ступінь ефективного розміщення.
Передумови й фактори не завжди розмежовуються. Наприклад, для галузей сільського господарства провідну роль відіграють природні передумови, які репрезентують комплекс природних умов. Водночас окремі елементи цього комплексу - якість ґрунтів, режим зволоження, кількість сонячно§ радіаці§ - є факторами розміщення окремих галузей сільського господарства.
Можна розглядати фактор як певне співвідношення між об'єктом розміщення й територією, на якій він розміщується. У такому випадку факторами розміщення можна назвати усю сукупність аргументів, стосовно яких роль функці§ відіграє вибір місця розміщення об'єкта. Отже, у формулі у=f(x) фактори позначаються через x, а територія - через y.
Якщо змінюється склад факторів, повинне змінюватись і місце, придатне для розміщення об'єкта. Насправді кожна територія (реґіон) характеризується набором факторів, що визначають §§ придатність для розміщення конкретного виробництва. У дійсності нема такого об'єкта, розміщення якого залежало б лише від одного фактора. Тільки сукупність кількох (іноді навіть десятків) факторів визначає ефективність розміщення.
Один з засновників теорі§ факторного аналізу А. Вебер назвав три найважливіших фактори: праця, сировина й транспорт. Згодом кількість факторів, що використовуються в економічному аналізі, значно збільшилась. Їх можна об'єднати у групи, які справляють найбільший вплив на розміщення виробництва: сировинна, трудова (фактор трудових ресурсів), транспортна, споживча, енергетична, водна, ринково§ кон'юнктури, науково-технічного прогресу, економіко-географічно§ ситуаці§, екологічна. Дія цих факторів є наслідком §хнього взаємозв'язку та взаємовпливу. Часто дія одного фактора підсилюється впливом іншого. Так, транспортні витрати істотно впливають на розміщення матеріаломісткого виробництва, достоту "прив'язуючи" підприємства до джерел сировини. Розгляньмо вплив окремих факторів на розміщення виробництва.

1. Сировинний фактор
Його часто-густо називають фактором матеріаломісткості, хоча сировина й матеріали - не одне й те саме. Але у практичному аналізі витрати на сировину й матеріали об'єднують; у такому випадку кажуть про матеріаломісткість виробництва. Це чималі витрати й у більшості галузей промисловості складають понад половину всіх вкладень.
Звичайно ступінь матеріаломісткості визначається від ношенням витрат на сировину до обсягу вироблено§ продукці§. Водночас обидві величини можна виражати як у грошових, так і в натуральних показниках. Наочнішим є метод зіставлення натуральних величин, наприклад, ваги вихідно§ сировини й готово§ продукці§. Якщо відношення сировини до готово§ продукці§ лише трохи перевищує одиницю, то виробництво нематеріаломістке; якщо ж кратність становить два й більше, то матеріаломісткість вважається високою .
Виробництва з великими витратами сировини на одиницю готово§ продукці§, звичайно, треба розташовувати поблизу сировинно§ бази, щоб не робити завеликих відрахувань на транспорт. Найчастіше (але не завжди) перевезення готово§ продукці§ до споживача коштує менше, ніж перевезення сировини. Чим вища матеріаломісткість виробництва, тим більша його орієнтація на сировину. Деякі види виробництва через специфіку технологі§ можуть розташовуватися лише там, де видобувається сировина: гірничодобувна, лісопильна промисловості, виробництво калійних добрив. У деяких випадках розміщення виробництва поблизу сировини цілком очевидне, хоча теоретично припустиме і в інших місцях, як-от виробництво соди. Для одержання одніє§ тонни соди треба 1,7 т кухонно§ солі, яка у цьому випадку добувається у вигляді розсолу, цебто §§ об'єм значно збільшується, і сировина стає практично нетранспортабельна. Виробництво лляних тканин зосереджено в районах виробництва льону, бо сировина (стебло) теж нетранспортабельна.
Деякі стаді§ комплексних галузей вирізняються високою матеріаломісткістю, інші - середньою або низькою. Наприклад, у кольоровій металургі§ збагачення сировини - дуже матеріаломісткий вид виробництва. Адже навіть багаті мідні руди містять металу не більше 5%, а руди рідких металів - десяті й соті частки процента. Звичайно, возити на велику відстань величезну кількість гірсько§ породи безглуздо. Ось чому на місці видобутку руду збагачують і одержують концентрат, який потім відправляється на подальшу переробку. В текстильній промисловості бавовноочисні й вовномийні заводи також розташовуються поблизу місць виробництва бавовни й вовни, бо після очищення вага сировини набагато знижується.
У чорній металургі§ матеріаломісткою вважається стадія виробництва чавуну, коли на одну тонну готово§ продукці§ потрібно приблизно дві тонни залізно§ руди, 1,3 тонни коксівного вугілля, а також флюсові вапняки, вогнетривкі глини та інша сировина. Ось чому заводи повного циклу розташовуються поблизу сировини. При цьому зміна технологі§ процесу впливає на зсуви у розміщенні виробництва. Так, на початку XX ст. для виробництва тонни чавуну використовувалось більше коксівного вугілля, ніж залізно§ руди. Тому найбільші металургійні центри тяжіли до вугільних басейнів: Донбас в Укра§ні, Рурський басейн у ФРН тощо. А нині заводи "шукають" руду. Найбільший металургійний комбінат в Укра§ні (і один з найбільших у Європі) - у Кривому Розі; у США чорна металургія посунулась, з одного боку, до Великих озер (родовища руди), а з іншого, - до портів, куди підвозять імпортну руду; в Німеччині великим металургійним центром стало портове місто Гамбург, де використовують імпортну руду.
У бурякоцукровому виробництві одержання цукру-сирцю прив'язане до місць буряківництва, а рафінадне виробництво - до споживача.
Сировинний фактор є провідним для таких видів виробництва, як гірничодобувна промисловість, лісопильна й целюлозно-паперова промисловість, виробництво соди, калійних добрив, азотних добрив з коксових газів, збагачення руд кольорових і чорних металів, виробництво чорново§ міді, нікелю, свинцю, цементна промисловість, виробництво металургійного й гірничого обладнання, цукру-піску, лляних тканин, маслоробна, консервна, сироварна, бавовноочисна й вовномийна промисловість, ґутництво.
Оскільки мінеральні ресурси жорстко локалізовані (родовища руд металів, мінеральна сировина для хімічно§ промисловості тощо), то розміщенню матеріаломісткого виробництва здебільшого притаманна висока концентрація. Так, Донбас і Придніпров'я мають потужну металургійну промисловість, яка використовує криворізьку залізну руду, нікопольську марганцеву руду й донецьке коксівне вугілля. Підприємства реґіону - найбільші у Європі. Тут розташовані металомісткі види машинобудування: виробництво металургійного та гірничошахтного обладнання, локомотиво- й вагонобудування, енергетичне машинобудування. Донецько-Придніпровський район виробляє чорних металів і продукці§ важкого машинобудування більше, ніж може спожити Укра§на, а тому значна частина виробів експортується.
Поряд із матеріаломісткими видами виробництва є й такі, для яких сировинний фактор не має істотного значення, або, принаймні, роль сировини менш значна порівняно з іншими компонентами виробництва. Наприклад, електростанці§ зовсім не споживають сировини (паливо не вважається для них за сировину) і потребують дуже мало матеріалів. В електронному машинобудуванні, приладобудуванні, оптико-механічному машинобудуванні вартість сировини у багато разів менша за вартість готово§ продукці§, і за вагою сировина не перевершує готову продукцію. Але у цьому випадку зіставляються витрачені кошти. Такі галузі не обов'язково розташовувати поблизу сировини: вони зазнають впливу іншого фактора - трудового, який у цьому випадку переважає.
В усьому світі триває процес зниження матеріаломісткості виробництва, тому вплив сировинного фактора поступово спадає.

2. Паливно-енергетичний фактор
Цей фактор, за характером впливу на розміщення виробництва, близький до сировинного, бо паливо, як і багато інших видів сировини, теж мінеральний ресурс. Виробництва, що зазнають сильного впливу паливно-енергетичного фактора, називаються енергомісткими. Вони поділяються на електромісткі й паливомісткі.
За ступенем енергомісткості виділяються високоенергомісткі види виробництва (частка паливно-енергетичних витрат становить 30-45% витрат на вироблення продукці§), середньоенергомісткі (15-30%) та неенергомісткі (менше за 15%).
До електромістких видів виробництва зараховують виплавляння легких металів (алюміній, титан, магній), електролітичне виплавляння міді, нікелю, феросплавів та сталі, виробництво віскозного шовку, синтетичного каучуку. Такі виробництва повинні розміщуватись поблизу великих джерел електроенергі§, - бажано біля гідроелектростанцій, що дають дешеву електроенергію. Так, найбільший укра§нський алюмінієвий завод розташований у Запоріжжі, біля Дніпрогес.
У Росі§ одні з найпотужніших у світі гідроелектростанці§ Красноярська та Братська у Сибіру дають струм для алюмінієвих заводів. Норвегія, що практично не має власно§ алюмінієво§ сировини, є великим експортером алюмінію, бо 80% електроенергі§ кра§ни виробляється на ГЕС. У державах Персько§ затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ) на базі дешево§ нафти споруджуються теплові електростанці§, котрі живлять алюмінієві заводи, - алюміній перетворюється там на експортний товар.
Власне, тепер нема тако§ галузі народного господарства, де не використовувалася б електроенергія. Проте більшість споживає §§ відносно небагато, а тому вважається неелектромісткою. Зокрема, до таких галузей зараховується машинобудування, легка й харчова промисловість. 
До паливомістких зараховуються виробництва, що поглинають багато тепла. Сюди відноситься виробництво глинозему (напівфабрикат для одержання алюмінію), на одну тонну якого витрачається 3 тонни умовного палива, віскозного шовку (15 т.у.п.), випічка хліба (2 т.у.п.), виплавляння нікелю (50 т.у.п.), виробництво соди (0,5 т.у.п.), синтетичного каучуку, целюлози, цементу, скла, виплавляння цинку тощо.
Паливомісткі види виробництва розташовуються поблизу паливних баз. Наприклад, у Костянтинівці (Донбас) є великий завод з виробництва цинку. Транспортні витрати на перевезення руди в цьому випадку менші, ніж на перевезення палива. Аналогічний завод, що працює на місцевому кузнецькому вугіллі й привезеній руді, є у м. Бєлово (Кемеровська область). А от глиноземний завод у Миколаєві побудований на розхресті: імпортні боксити вивантажуються у порту, куди також підвозиться донецьке вугілля. Оскільки Микола§в розташований неподалік від Донбасу, такі перевезення виправдані.
Щодо таких паливомістких видів виробництва, як содове, випуск синтетичного каучуку, целюлози, то вони тяжіють до сировини, бо для §хнього одержання треба набагато більше сировини, ніж палива. Як виняток з цього правила можна назвати завод синтетичного каучуку в Темиртау (Казахстан), який працює на карагандинському вугіллі.
Особливе місце серед паливомістких галузей належить теплоелектростанціям. Для ДРЕС потужністю 3 млн кВт (таку потужність має низка теплоелектростанцій у Донбасі й Придніпров'§) треба приблизно 6,5 млн т.у.п: на рік. Зрозуміло, що ДРЕС, які обслуговують широке коло споживачів електроенергі§, повинні розташовуватись поблизу джерел палива. Оскільки передавати електроенергію на великі відстані невигідно через чималі втрати у мережі, - ДРЕС "притягують" до себе енергомісткі виробництва. Це можна сказати про великі теплові електростанці§ Донецько-Придніпровського району (Придніпровська, Слов'янська, Вуглегірська тощо).
Водночас невеликі теплоелектростанці§, а також ТЕЦ, які покликані постачати електроенергію й тепло населенню та звичайному (неенергомісткому) виробництву, розташовуються ближче до споживача.

3. Водний фактор
Вплив цього фактора, як і попередніх двох, основується на використанні природних ресурсів. Як правило, йдеться про прісну воду, що споживається у процесі виробництва. Вода річок та озер, які використовуються для водного транспорту, хоча і є ресурсом, - звичайно не вважається складовою частиною водного фактора.
У світі споживається величезна кількість прісно§ води, причому водоспоживання виявляє схильність до зростання. Основна маса води використовується у промисловому й сільськогосподарському виробництві, але пропорці§ споживання у різних кра§нах не однакові. Водоспоживання великою мірою залежить від розвитку зрошування у реґіоні: це найбільш динамічна складова у структурі споживання води. Споживання прісно§ води в Укра§ні стримується §§ обмеженими запасами. На господарчо-питні потреби у кра§ні витрачається 84 куб.м води у розрахунку на одну людину.
Найбільш водомістким видом виробництва є вирощування сільськогосподарських культур на зрошуваних землях. Так, на виробництво 1 т рису треба 8 тис.м3 води, бавовни - 5 тис.м3.
Брак води може перешкоджати розміщенню виробництва, навіть за інших сприятливих умов. Так, у Донбасі водний дефіцит стримує розвиток чорно§ металургі§, а також деяких галузей органічного синтезу. Така сама ситуація у Карагандинському районі (Центральний Казахстан), де наявність вугілля, руд чорних і кольорових металів не цілком компенсує брак води. Водночас для виробництва целюлози, віскозного шовку існують винятково сприятливі умови у Східному Сибіру, де запаси сировини (деревина) поєднуються з дешевою електроенергією та достатком води.

4. Фактор робочо§ сили (трудовий)
Його дія пов'язана з демографічним потенціалом кра§ни (реґіону) і залежить від чисельності трудових ресурсів, §хньо§ кваліфікаці§, статево-віково§ структури. Треба зазначити, що з розвитком науково-технічного прогресу, який супроводжується зростанням наукомісткості та ускладненням виробництва, роль трудового фактора збільшується.
Вплив трудового фактора визначається обсягом витрат праці на виробництво одиниці продукці§. У першому наближенні це робиться шляхом обчислення питомих витрат на зарплату в собівартості продукці§. Проте такий метод розрахунку працемісткості не завжди точний. Багато залежить від вартості вихідно§ сировини: якщо вона дорога, то в кінцевій собівартості готово§ продукці§ §§ питома вага буде велика й понизить через це питому вагу заробітно§ плати. Сам розмір заробітно§ плати теж залежить від багатьох обставин, які не завжди відбивають справжні витрати праці (цінова політика уряду, реґіональні доплати до зарплати тощо). На питому вагу зарплати у собівартості впливає також рівень механізаці§ праці.
Точнішим - хоча не завжди зручним для розрахунків - є метод натуральних показників, - наприклад, витрати людино-годин на одиницю продукці§. Цей метод звичайно використовується у сільському господарстві й дає чітке уявлення про працемісткість окремих видів виробництва.
Працемісткість можна також визначити через розрахунок маси продукці§, яка припадає на одного виробничника (у тоннах). Наприклад, на одну людину з промислово-виробничого персоналу (ПВП) у вугільній шахті припадає 750 т видобутого вугілля на рік; у виробництві соди це число становить 130 т, синтетичного каучуку - 90 т, сталі - 61 т, але у виробництві холодильного обладнання - лише 6 т, віскозного шовку - 3 т, трикотажно§ пряжі - 2 т, обчислювально§ техніки - лише 0,6 т. Зрозуміло, що чим менше продукці§ за вагою припадає на одну людину, тим вища працемісткість. Здебільшого для визначення працемісткості виробництва використовується комбінований метод, що враховує натуральні й вартісні показники.
Найбільш працемісткими виявляються такі галузі: електроніка (виробництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутово§ електроніки), приладобудування, оптико-механічне, інструментальне виробництво, автомобілебудування, верстатобудування, швацька, бавовняна, вовняна, шовкова, взуттєва промисловість. Щодо паливно§ промисловості, то вона не є працемісткою в економічному розумінні: високу питому вагу зарплати у собівартості продукці§ наприкінці 80-х років пояснювали невиправдано низькими розцінками на саму паливну сировину. При цьому треба враховувати, що працемісткість вуглевидобутку набагато вища, ніж нафти й газу.
Працемісткі види виробництва у промисловості розміщуються у містах, які мають вільні трудові ресурси. Це не обов'язково найбільші міста: дуже часто у маленьких і середніх містах є певний контингент незайнятого населення. Нерідко місто, що виросло біля шахти, змушене міняти свій профіль через вичерпання мінеральних ресурсів. У такому випадку формується незайняте населення, - подібні міста є і в Донбасі. 
З іншого боку, міста, що виросли на "суто чоловічих" виробництвах (шахти, металургія тощо), мають незайняте жіноче населення (члени сімей шахтарів і металургів). Для раціонального використання трудових ресурсів тут доцільно розміщувати, наприклад, текстильні, взуттєві підприємства або електронне виробництво. Скажімо, в Донецьку, поряд із видобутком вугілля, металургією, хімією й важким машинобудуванням, створений великий бавовняний комбінат, який дав роботу жінкам. В індустріальному Луганську побудована взуттєва фабрика.
Працемісткі види сільськогосподарського виробництва доцільно розміщувати у реґіонах з високою щільністю сільського населення.
У сучасному світі існує тенденція випереджуючого розвитку працемістких галузей у кра§нах, що розвиваються. У них є надлишок працездатного населення, котрому ще й платити можна небагато. Ось чому ненаукомісткі види виробництва, які потребують великих витрат праці (більшість галузей легко§ промисловості, побутова електроніка), дедалі більше переміщуються з розвинутих кра§н до таких, що розвиваються.
До фактора "працемісткості" наближений фактор наукомісткості виробництва. До наукомістких відносяться усі виробництва, які потребують, по-перше, висококваліфікованих працівників, а, по-друге, великих вкладень у науково-дослідну базу. Мається на увазі виробництво ЕОМ, ракетобудування, літако- й автомобілебудування, виготовлення озброєнь тощо. Такі виробництва треба розміщувати у великих містах, які мають декілька (здебільшого понад десять) науково-дослідних інститутів і вищих навчальних закладів. В Укра§ні до таких міст належать Ки§в, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Львів.
Інколи наукомістке виробництво разом з науковою базою "виноситься" за межі великого міста, утворюючи міста-супутники. Такими є у Росі§ Новосибірське академмістечко, Зеленоград. У США спеціалізованими центрами наукомістко§ продукці§ (авіаракетобудування, електроніка) стали Сан-Дієго й Санта Ана (супутники Лос-Анджелеса), Сан-Хосе (супутник Сан-Франциско). Сьогодні кожна велика фірма має власний науково-дослідний заклад, а транснаціональні корпораці§ - цілі науково-дослідні центри.

5. Споживчий фактор
Дія цього фактора виявляється у наближенні виробництва до місць споживання готово§ продукці§. Подібне тяжіння виникає у таких випадках:
а) коли готовий продукт не можна перевозити на великі відстані через властиві йому споживчі властивості (хлібобулочні вироби, борошно, такі кондитерські вироби, як торти. тістечка, молочні продукти, а також сірчана кислота, енергія ТЕЦ):
б) коли продукт порівняно дешевий і перевезення на великі відстані може істотно (часом у кілька разів) збільшити його вартість (залізобетон, цегла та інші будівельні матеріали й конструкці§);
в) коли масове споживання готово§ продукці§ локалізується у певних центрах, наприклад у великих містах або агломераціях, а сировина транспортується легко (швацьке й взуттєве виробництво, вироби з пластмас, меблі, цукор-рафінад, сталь з металобрухту - "мала металургія", соняшникова олія, м'ясо, сірники, нафтопродукти). До ціє§ ж групи зараховується виробництво фосфорних добрив та азотних добрив з газу, яке розміщується у районах інтенсивного сільського господарства, виробництво технологічного обладнання для галузей важко§ промисловості, сільськогосподарські машини, бо §хнє перевезення коштує дорожче за сировину для §хнього виробництва.
Відповідно до споживчого фактора згадані види виробництва розміщуються у місцях масового споживання. Щодо цього показове хлібопекарне виробництво: кожний хлібозавод обслуговує територію з порівняно обмеженим радіусом ді§ - до 10 км. Радіус транспортування свіжого молока становить 25-30 км, тому молочні господарства розміщуються у приміській зоні тих центрів, які вони постачають свіжою продукцією (незбиране молоко, сметана, солодкий сир, кефір, вершки). Якщо ж молочні ферми віддалені від місць масового споживання, то молоко йде на виробництво сиру й масла - більш транспортабельно§ продукці§.
Для транспортування сірчано§ кислоти потрібна особлива місткість, що подорожчає перевезення. Тому виробництво кислоти доцільно розміщувати у місцях §§ масового споживання (наприклад, на заводах фосфорних добрив), незалежно від того, де розташована сировина. У зв'язку з цим у центрах виробництва суперфосфату (Одеса, Вінниця, Суми, Костянтинівка) завжди є виробництво сірчано§ кислоти.
Радіус подавання тепла від теплоцентралей (ТЕЦ) не перевищує 30 км (інакше тепло розгубиться у мережі), тому ТЕЦ споруджуються лише у великих містах і не обслуговують периферію.
Споживачем сталевого прокату й литва є машинобудування. Тому у великих машинобудівних центрах створюється металургія, що працює не на руді, а на металобрухті, який у вигляді відходів дають машинобудівні заводи. Але це металургія неповного циклу, переробна, у ній нема стаді§ одержання чавуну. У Росі§ за цим принципом побудовані заводи у Москві й Московській області; чимало є аналогічних заводів у Японі§, Італі§, Німеччині. Укра§нський завод "Центроліт" в Одесі обслуговує литвом машинобудівні підприємства міста.
До споживача тяжіє виробництво бавовняних, шовкових і вовняних тканин, бо сировину для §хнього одержання транспортувати набагато легше, ніж готову продукцію. Ще більшою мірою це стосується швацько§ промисловості.
Масовим споживачем виробів з пластмас є машинобудування, тому §хнє виробництво зосереджене у великих машинобудівних центрах.

6. Транспортний фактор
Цей фактор є одним з найважливіших, бо він посилює дію попередніх факторів: його складова у структурі витрат нерідко дуже висока. Залежно від розмірів транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє або до сировини, або до споживача. Частка транспортних витрат на одиницю вантажу залежить від його вартості й способу транспортування. Дешеві вантажі (різні будматеріали: пісок, щебінь, гравій, вугілля, руди чорних і кольорових металів) перевозити на великі відстані невигідно, бо транспортні витрати не лише стають співставними з вартістю продукці§, але й можуть перевершити §§. Здебільшого частка транспортних витрат у цих випадках становить 25% і більше.
Тим часом у вартості дорогих вантажів (цукор, машини, бавовник, вовна, шовк-сирець) частка транспортних витрат не перевищує 0,1-1,5%.
Дешеві вантажі доцільно відправляти тими видами транспорту, які забезпечують нижчу вартість перевезення одиниці вантажу. Це, передусім, водний і трубопровідний транспорт. Так, у річковому транспорті Укра§ни 83% обсягу перевезень припадає на мінеральні будівельні матеріали. На цю ж продукцію в каботажних перевезеннях усередині кра§ни морським транспортом припадає 56%. Але морські й річкові шляхи не завжди прокладені там, де це зручно з погляду народного господарства, до того ж річки замерзають, тому масові перевезення вантажів здійснюються переважно залізничним та автомобільним транспортом. При цьому сипкі мінеральні вантажі, ліс, деякі види сільгосппродукці§ перевозяться здебільшого по залізниці, а компактні малогабаритні - автомобільним транспортом. Виняток становить сільськогосподарська сировина, яка перевозиться на невеликі відстані автомобільним транспортом (наприклад, цукровий буряк - до цукроварень, овочі - до консервних заводів). Нарешті, вантажі далекого слідування відправляються, як правило, залізницею, а ближнього - автомобільним транспортом.
В Укра§ні у структурі вантажів, що перевозяться залізницею, припадає: на кам'яне вугілля й кокс - 25%, на руду - 12%, на чорні метали - 7%, на нафтові вантажі - 5%.

7. Фактор науково-технічного прогресу
Зміни у технологі§ та організаці§ виробництва, якщо вони мають кардинальний характер, можуть істотно вплинути на розміщення продуктивних сил. На територі§ деяких кра§н і реґіонів може виникнути виробництво, яке раніше було тут неефективним. Наприклад, до середини XVIII ст. бавовняна промисловість Велико§ Британі§ не могла конкурувати з індійською, яка спиралась на власну сировинну базу й відносно дешеву робочу силу. Але після винаходу прядивних, а згодом і ткацьких машин виробництво тканин у Великій Британі§ настільки подешевшало, що англійська бавовняна промисловість виявилась поза конкуренцією майже на півтора сторіччя. 
Застосування у чорній металургі§ процесу пудлінґування (переробки чавуну на маловуглецеве тістоподібне залізо на поду так звано§ пудлінґово§ печі) дало змогу замість деревного вугілля використовувати кам'яне й розташовувати металургійні заводи не лише у лісовій зоні, але й у районах вуглевидобутку. Це дозволило Англі§, що мала великі поклади вугілля, але не мала достатньо лісу, стати на певний час лідером у виробництві металів. Завдяки зміні технологі§ Донбас з його кам'яним вугіллям обігнав наприкінці XIX сторіччя Урал, де для виробництва чорних металів використовувалося деревне вугілля.
До XX сторіччя підприємства чорно§ металургі§ орієнтувались переважно на вугілля, бо його треба було більше, ніж руди на одиницю металу. Так з'явились великі металургійні райони: Донбас, Рурський басейн, Пенсільванія (США). Але потім технологія змінилась. Руди почали витрачати більше, ніж вугілля, і чорна металургія почала пересуватися до залізорудних басейнів: Криворіжжя, Великі озера (США), а також до припортових міст Німеччини (Гамбург), США (Лос-Анджелес), куди зручно підвозити імпортну руду.
Зміна технологі§ у хімічній промисловості також сприяла зсувам у розміщенні виробництва. Так, перші підприємства з виробництва синтетичного каучуку в Росі§ "прив'язувалися" до картопляних районів: Ярославль, Єфремов, Вороніж, бо каучук одержували з відносно дешевого картопляного спирту. Але згодом його почали виробляти зі ще дешевшо§ сировини - нафти, і тому нові підприємства почали розміщуватись або у районах нафтовидобутку (Тольятті, Стерлітамак), або вздовж траси нафтопроводів (Омськ).
Сучасному етапу науково-технічно§ революці§ притаманна тенденція до зниження матеріаломісткості виробництва. Наслідком цього є не лише послаблення ді§ фактора матеріаломісткості, але й зміни у розміщенні виробництва. Особливо помітна ця тенденція у машинобудуванні. Машини, зокрема верстати й обладнання, стають легші, а конструкція §хня ускладнюється. Внаслідок цього послаблюється залежність машинобудування від розміщення металургійних баз, але натомість зростає залежність від районів зосередження кваліфікованих трудових ресурсів.
Розвиток Укра§ни до світового рівня науково-технічного прогресу вплине на розміщення машинобудування. По-перше, істотно зміниться структура машинобудування Донецько-Придніпровського району: понизиться частка металомісткого машинобудування й збільшиться частка складного машинобудування, що має меншу металомісткість. По-друге, триватиме зміщення галузі до Західного району, який має резерви трудових ресурсів. Це супроводжуватиметься перебудовою металургійно§ бази Укра§ни: разом зі зниженням виробництва чорних металів зросте частка легованих сталей, електросталей, економічних профілів прокату, прокату з захисним покриттям тощо.
НТП змінить співвідношення значимості різних видів металів для народного господарства. Якщо використання чорних металів зменшуватиметься, то більшість кольорових металів користуватиметься стабільним або й підвищеним попитом. З одного боку, це традиційні метали - алюміній, мідь, свинець, цинк, - які досить широко використовуються в електротехніці, хімічній промисловості, будівництві, авіабудуванні, автомобілебудуванні; з іншого боку, це рідкісні метали, як-от цирконій, індій, талій, що використовуються в електроніці, а також легуючі метали - вольфрам, молібден, тантал, ванадій. 
Завдяки НТП у хімічній промисловості значне зрушення сталося і в розміщенні продуктивних сил. Масове виробництво пластмас скоротило споживання чорних і кольорових металів, деревини, що змінило орієнтацію на сировинні бази. Створення синтетичних волокон послабило залежність текстильно§ промисловості від районів вирощування волокнистих культур і виробництва вовни, але посилило залежність від постачання нафти, газу й вугілля.
НТП на транспорті також змінив розміщення деяких галузей народного господарства. Зокрема, електронний транспорт істотно послабив залежність виробництва від енергетичних баз, що особливо важливо для машинобудування, легко§ промисловості, сільського господарства. Трубопровідний транспорт здешевив перевезення нафти й газу, що уможливило §хнє масове споживання у місцях виробництва хімічно§ та нафтохімічно§ продукці§. Завдяки цьому велике виробництво азотних добрив удалося розмістити в Черкасах. Аміакопровід завдовжки понад тисячу кілометрів подає сировину для великого хімічного комбінату в м. Південному під Одесою. Місцеположення комбінату зумовлене необхідністю імпортувати напівфабрикати й експортувати частину готово§ продукці§ морським транспортом. Аналогічні зміни сталися й за кордоном: у Росі§ виробництво синтетичного каучуку розмістили в Омську; нафтопереробні заводи розташувалися вздовж трас трубопроводів у Полоцьку (Білорусь), Плоцьку (Польща), Пуертольяно (Іспанія) далеко від джерел нафти.
Включення атомних електростанцій до енергосистеми також істотно спрощує проблему транспортування енергоносі§в. Сировина для АЕС настільки компактна й висококалорійна, що можна знехтувати будь-якою відстанню від джерела сировини й будувати електростанці§ поблизу споживача електроенергі§.
Науково-технічний прогрес у кожній сво§й історичній фазі виводить наперед ті або інші галузі економіки. Якщо до середини XIX ст. це були сільське господарство й текстильна промисловість, то згодом прийшла черга на чорну металургію й транспортне машинобудування. Тепер репрезентують науково-технічний прогрес енергетика, машинобудування, хімічна промисловість та електроніка.

8. Фактор ринково§ кон'юнктури
Конкретні умови відтворення товарів, послуг, робочо§ сили становлять поняття ринково§ кон'юнктури. Фактори кон'юнктури визначають рух цін, цінних паперів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон'юнктура ринку - конкретні умови реалізаці§ суспільного продукту. Вона здійснюється у співвідношеннях між наявними на ринку матеріальними цінностями та послугами й потребою у них. Якщо попит перевищує пропозицію, створюються стимули для розвитку виробництва. У протилежному разі з'являється необхідність скорочувати виробництво. Кон'юнктура залежить від місткості ринку, яка, у свою чергу, визначається обсягом виробництва та його спеціалізацією, рівнем купівельно§ спроможності населення.
Співвідношення попиту й пропозиці§, яке лежить в основі кон'юнктури ринку, впливає на структуру й розміщення народного господарства. Якщо коливання кон'юнктури короткотермінові, вплив незначний або й зовсім мізерний, але якщо підвищення або пониження попиту на певні товари має довготермінову тенденцію, істотні зрушення у розміщенні продуктивних сил неминучі.
За приклад може правити кон'юнктура, що складається на світовому ринку енергоресурсів у нашому сторіччі. У першій третині сторіччя головним паливним ресурсом було вугілля - його питома вага у паливному балансі економічно розвинутих кра§н сягала 75-80%. Вугільна промисловість була тоді потужним районотвірним фактором (така ситуація склалася ще у XIX ст.). На базі вугілля виникли всесвітньовідомі багатогалузеві територіально-виробничі комплекси: Донбас, Рур, Судети, Йоркшир, Пенсільванія тощо.
Проте поступово економічніші види палива - нафта й газ - почали витісняти вугілля у паливно-енергетичному балансі. Нові нафтохімічні комплекси почали визначати обличчя економіки багатьох кра§н світу Волго-Уральський та Західносибірський реґіони Росі§, американські штати Техас і Каліфорнія, кра§ни Персько§ затоки), приваблюючи до себе капітали, матеріальні й трудові ресурси.
Тим часом у деяких кра§нах економіка традиційних вугільних районів почала занепадати. Вугілля виявилось неконкурентоспроможним, бо у перерахунку на умовне паливо його вартість у 5 разів перевищує собівартість нафти й у 10 разів - газу. Багато шахт у Європі та США почали закриватися. Частка вугілля у світовому енергобалансі понизилася до 26%.
Стійкий попит світового ринку на деякі сільськогосподарські товари може протягом багатьох років визначати спеціалізацію сільського господарства деяких кра§н і реґіонів. Так, на початку XIX ст. Єгипет перетворився на бавовносійну кра§ну через підвищений попит на довговолокнистий бавовник. Куба стала світовим виробником цукру-сирцю, переважна частина якого експортувалася. Кра§ни Центрально§ Америки перетворились на "бананові республіки", постачаючи за кордон продукцію тропічного землеробства. Чай визначає добробут жителів Шрі-Ланки, арахіс - Сенегалу. Сприятлива кон'юнктура на ринку чаю вже у другій половині нашого сторіччя визначила спеціалізацію на цій культурі кра§н Східно§ Африки - Кені§, Уганди й Танзані§, хоча для мешканців цього реґіону чай - незвичний напій.
Спеціалізація на монокультурі - економічно ризикована справа, бо через погіршення кон'юнктури кра§на може опинитись у тяжкому стані.
Водночас урахування фактора ринково§ кон'юнктури й гнучка зміна структури господарства дозволяють досягти певного економічного ефекту. За приклад може правити південь Укра§ни. Зі звільненням краю від панування Османсько§ імпері§ та з посиленням російських впливів південний степ використовувався переважно для випасу овець: південь Укра§ни почав постачати бараняче сало на ринки Росі§ та світу. Проте до середини XIX ст. дешевше австралійське сало почало витісняти з Європи укра§нську продукцію. Тоді рільники півдня розорали пасовища й почали вирощувати пшеницю, конкурентоспроможність яко§ на європейському ринку залишалася високою майже до кінця минулого віку.
Ринкова кон'юнктура тісно пов'язана з науково-технічним прогресом, чутлива до його розвитку. Товари вищо§ якості, вищого ступеня складності, що задовольняють нові потреби, мають підвищений попит, ціни на них зростають. У тих кра§нах і реґіонах, де своєчасно враховуються тенденці§ кон'юнктури, економіка витримує темп науково-технічного прогресу.

9. Фактор економіко-географічного положення
Розташування кожного об'єкта народного господарства у просторі зумовлене впливом низки причин і закономірностей. Економіко-географічним положенням (ЕГП) об'єкта називається сукупність його відношень до інших економіко-географічних об'єктів, що лежать поза ним. Таким чином, об'єкт (не обов'язково підприємство, - це може бути й місто, район тощо) характеризується не лише розташуванням на певній територі§, але й системою зв'язків (реальних або потенційних) з іншими об'єктами.
Залежно від економічно§ природи об'єкта найважливішими вважаються його відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукці§, а також можливість виробничо§ коопераці§ з іншими об'єктами, транспортна забезпеченість, екологічна ситуація. Економіко-географічне положення - категорія історична. Це означає, що якщо з часом зміниться економічний простір довкола об'єкта, то це відіб'ється на економічному потенціалі самого об'єкта.
Наприклад, переміщення європейських торговельних шляхів у XV-XVI ст. з Середземного моря до Атлантичного океану призвело до занепаду квітучих доти Венеці§, Гену§ та Флоренці§. Натомість почалося економічне піднесення спочатку Іспані§ й Португалі§, а потім - Нідерландів, Франці§, Англі§, північнонімецьких міст. Відомо, що стародавній Ки§в став економічним і політичним центром Укра§ни-Руси. Це сталося, по-перше, тому що він розташовується на перехресті водних шляхів, що утворюються Дніпровською річковою системою. По-друге, він лежав майже у центрі серед політично пов'язаних між собою князівств.
Ще кілька прикладів з ближчих до нас часів. Освоєння територі§ США почалося з реґіону Нова Англія, який розташований на крайньому північному сході на найменшій відстані від Європи. Протягом деякого часу це був найбільш процвітаючий реґіон США, бо саме через нього проходили перші поселенці й товари. Але з освоєнням глибинних територій США Нова Англія опинилась на окра§ні й почала пасти задніх у розвитку. Натомість різко активізувалося Середньоатлантичне узбережжя (з містами Філадельфія, Нью-Йорк), яке, хоч і розташовувалось трохи далі від Європи, мало зручніше положення стосовно районів, котрі знову колонізувалися. Сінгапур до початку XIX ст. був невеличким поселенням в економічно малорозвинутому реґіоні й не мав хоч якогось економічного значення. Але після перетворення його на порт він став використовувати вигоди свого географічного положення на перехресті найважливіших трансокеанічних шляхів. Спочатку він спеціалізувався на послугах (бункерування суден, страхування, посередницька торгівля), а потім перетворився на великий промисловий центр, що ефективно використовує міжнародний поділ праці.
Географічне розташування об'єкта або територі§ може розглядатись на трьох рівнях: макро-, мезо- й мікро-. Макроположення відбиває економічні відносини об'єкта з великими реґіонами або навіть міждержавний рівень відносин. Укра§на, наприклад, має вигідне геополітичне розташування, бо або межує, або перебуває у безпосередній близькості до економічно розвинутих кра§н, які можуть бути ринком збуту нашо§ продукці§ й постачальниками сировини, обладнання й товарів ширвжитку. Крім того, наша кра§на має вихід до моря, що не замерзає. Тим часом є кра§ни, які не мають виходу до моря і оточені економічно слабкорозвинутими кра§нами. До таких відносять деякі кра§ни внутрішніх реґіонів Африки. Їхній і без того нелегкий економічний розвиток утруднюється невигідністю економіко-географічного положення.
Мезоположення характеризує об'єкт за відношенням до компактно§ та відносно невелико§ за розміром територі§ його оточення. Це може бути положення обласного центру або міста усередині якогось реґіону. Територія, що тяжіє до певного центру на мезорівні, називається гінтерланд (від німецького Hinterland - кра§на, що перебуває "поза" об'єктом). Найчастіше назва "гінтерланд" вживається щодо територі§, яка прилягає до портових міст. Коли у 60-х роках XIX ст. була побудована залізниця Одеса-Балта, яка дала вихід подільському хлібу на зовнішній ринок, то гінтерландом Одеси став не лише південно-західний "кут" Укра§ни плюс Молдавія, але й протягом певного часу вся Подільська губернія.
На мікрорівні - а подеколи й на макрорівні - можна розрахувати зони впливу міст, цебто визначити радіус територі§ довкола міста, вплив котро§ відчутний тією чи іншою мірою. Є досить проста формула, відома як закон взаємоді§ центрів тяжіння (закон Рейлі):
,
де Аam - сила тяжіння міста А до точки М; Pa - потенціал міста А, що виражається здебільшого чисельністю населення, але часом і іншими показниками (як-от обсяг торгівлі); Ram - відстань А до М.
Проте у точці М може виявитись вплив не одного, а кількох центрів. Тоді формула Рейлі набуде трохи іншого вигляду:
,
де n - кількість міст, що впливають на точку М.
Концепція демографічного потенціалу, як часом називають закон Рейлі, має практичне застосування: §§ використовують, зокрема, при визначенні оптимальних місць розташування підприємств, що виробляють споживчі товари. Тоді Vm позначає розміри контингенту потенційно§ клієнтури.
Мікроположення характеризує об'єкт відносно невеликого оточення. Це може бути розташування підприємства у місті, положення сільськогосподарсько§ ферми стосовно консервного заводу або найближчого ринку збуту продукці§ тощо. Мікроположення важливо враховувати, бо від його правильного вибору може істотно залежати прибуток підприємства. Якщо, приміром, кав'ярня розташована у малолюдній частині міста, то кількість §§ клієнтів буде невелика. Але якщо водночас вона розташована і на інтенсивній міській магістралі, то ситуація може змінитись у кращий бік. Щоб оптимально розташувати об'єкт у місті, треба здійснити відповідні розрахунки й визначити: відстань до центру міста, залюдненість прилегло§ територі§, щільність транспортно§ мережі, потенціал робочо§ сили, ступінь впливу конкурентів у зоні розміщення об'єкту.
Вплив ЕГП виявляється у тому, що об'єкт або реґіон одержують певні економічні переваги при оптимальній взаємоді§ економічних зв'язків з іншими об'єктами й реґіонами. До того ж чим інтенсивніші зв'язки, тим вищий економічний потенціал об'єкта (реґіону). Наприклад, Бельгія та Нідерланди й тепер використовують переваги свого географічного положення у вигляді "перевалювальних баз" на перехресті океанічних шляхів і шляхів, що провадять углиб Європи. Наближеність до таких економічних велетнів, як Німеччина, Велика Британія, Франція, дозволяє §м максимально використовувати переваги міжнародного територіального поділу праці.
Вдало розташовані міста перетворюються на великі транспортні вузли. Насамперед це стосується портових міст, де масові вантажі перевалюються з одного виду транспорту на інший. Саме фактор ЕГП спричинив зростання й процвітання таких міст, як Нью-Йорк, Гамбург, Амстердам, Роттердам. Здебільшого частину вантажів, які проходять через вузлові транспортні центри, вигідно переробляти на місці. Так суто транспортний вузол перетворюється на багатофункціональне місто.
Прикладом може бути Одеса, яка у першу чверть свого віку мала відверто торговельний профіль. Проте потреби флоту сприяли побудові в місті канатного заводу. Потім виявилось вигідним експортувати не зерно, а борошно, й в Одесі з'явилася мережа великих млинів. Цукор-сирець, який надходив до Одеси для експорту з Поділля, рафінувався на одному з найбільших в Укра§ні заводів. Водночас на імпортній сировині в Одесі працювали чайна, тютюнова, джутова фабрики, суперфосфатний завод (до революці§ працював на північноафриканських фосфоритах), корковий завод, маслоробні заводи (переробляли кокосову копру). Наявність розлогого сільськогосподарського гінтерланду стимулювала появу, крім суперфосфатного заводу, підприємства по виготовленню плугів, консервних заводів. Так народжувалася промисловість одного з найбільших укра§нських портів.
З ЕГП пов'язано також створення зон спільного підприємництва, які найкраще формувати довкола великих портових міст із добре розвинутим гінтерландом (про ці зони докладніше йтиметься у розділі 7).

10. Екологічний фактор
З розвитком світово§ економіки, із збільшенням кількості підприємств та §х потужностей, із залученням все більших обсягів природних ресурсів до виробництва, зростає значення екологічного фактору в розміщенні продуктивних сил. Наприкінці 20-го сторіччя деякі вчені, суспільні діячі, політики навіть висунули гасло ( так званий "екологічний імператив"): "Екологічна безпека - понад усе!" Це означає, що будь-які економічні вигоди не можуть бути виправдані, якщо §х здобуття супроводжується загрозою для довкілля.
Отже, існує певне протиріччя між розвитком виробництва і станом навколишнього середовища. Воно може бути роз'язане різними засобами. Теоретично зменшення тиску на природу було б досягнуто на шляху істотного скорочення світового виробництва, особливо в галузях важко§ промисловості, обмеження споживання товарів не найпершо§ необхідності 
( предмети розкоші тощо). Саме цей шлях пропонують члени Римського клубу. Але практична його реалізація сьогодні мало ймовірна. Більш продуктивним є використання позитивних наслідків науково-технічного прогресу для подолання екологічно§ кризи. Це, насамперед, технологічна реорганізація виробництва та його оптимальне розміщення.
Спочатку подивимося, в яких напрямках найбільш небезпечно розвивається екологічна напруга, пов'язана з господарською діяльністю людини, визначимо "найболючіші точки". Оскільки сферою життєдіяльності людини стала, по суті, вся географічна оболонка, то і наслідки його діяння відчутні у всіх сферах: атмосфері, літосфері, гідросфері, біосфері. Головними чинниками, що обумовлюють забруднення і деформацію навколишнього середовища, є:
- використання зростаючих обсягів природних ресурсів ( мінеральні ресурси, деревина, біологічні ресурси морів та прісних водоймищ, вода) для безпосереднього вживання у виробництві;
- відповідно зростаючі обсяги викидів забруднюючих речовин в атмосферу, водоймища та на суходіл;
- виробництво й викид в довкілля синтетичних сполук, що не є природними, а тому дуже небезпечні для організму людини, тварин і рослин ( аміак, бензапірен, дуст та багато інших); деякі з таких сполук, як-от пластмаси, важко знищити або утилізувати, вони загромаджують великі територі§, водночас отруюючи довкілля;
- реальною стала загроза радіоактивного забруднення внаслідок роботи атомних елекростанцій та проведення ядерних випробувань;
- безпрецедентні темпи збільшення транспортних засобів, особливо автомобілів, спричиняють утворення шкідливого повітряного середовища у великих містах і вздовж напружених шляхових трас;
- забруднення Світового океану, насамперед, нафтою та нафтопродуктами, що перевозять танкерами;
- ерозія і засолення грунтів через грубі порушення агротехніки; скорочення площі земель, придатних для землеробства;
- знищення лісового покриву Землі, особливо тропічних та екваторіальних лісів, що призводить не тільки до незворотніх біологічних витрат (зникнення видів), але й порушує киснево-вуглекислий баланс в атмосфері; 
- спорудження штучних водосховищ, гребель, гаток, осушення боліт, примусова зміна напрямку річок або зниження рівню озер з господарськими цілями порушує природний розвиток екосистеми, що часто веде до §х спотворення, а то й загибелі, завдаючи при цьому непоправну шкоду господарству.
Основними шляхами вирішення екологічних проблем, зменшення господарського тиску на природу реально можуть бути такі заходи.
1. Істотне зниження матеріаломісткості виробництва, зменшення витрат сировини на одиницю продукці§; цей процес вже відбувається в індустріально розвинутих кра§нах.
2. Зниження електроємкості виробництва, зменшення витрат електрично§ та теплово§ енергі§ на одиницю продукці§.
3. Попередні заходи здійснюються вкупі із суттєвою структурною перебудовою виробництва, що супроводжується зменшенням питомо§ ваги традиційних галузей виробництва (чорна металургія, важке машинобудування, основна хімія) та підвищенням нематеріаломіских, наукоємних виробництв ( електроніка, біотехнологія, тощо).
4. Впровадження технологій з повним циклом виробництва. Досягнути повно§ утилізаці§ відходів сьогодні неможливо, але звести §х викиди до нешкідливого рівня необхідно. Тверді відходи використовуються, зокрема, як будівельні матеріали; гази, що відходять,- для одержання нових хімічних сполук. Використання оборотно§ води не тільки заощаджує дефіцитну прісну воду, але й запобігає забрудненню водоймищ. 
Визначені вище заходи стосуються, передусім, технологічно§ перебудови виробництва. Але є такі напрямки вирішення екологічних проблем, що залежать від територіально§ організаці§ народного господарства. Врахування екологічного фактора в розміщенні продуктивних сил виявляється в таких ситуаціях:
- недопустима концентрація шкідливих видів виробництва (з великими об'ємами викидів) у населених пунктах і реґіонах з високою щільністю населення. Щодо цього Донбас і Середнє Придніпров'я є класичним неґативним прикладом. Зосередження кількох металургійних велетів у Дніпропетровську, Запоріжжі, Маріуполі створює небезпечну екологічну ситуацію у цих містах. Те саме можна сказати про Донецьк, Горлівку, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, де металургійні й хімічні підприємства зосереджені на порівняно невеликій площі, а самі ці міста розташовані у густонаселеному реґіоні;
- треба враховувати рельєф місцевості та мікрокліматичні умови. Там, де може застоюватись повітря, не можна будувати великі підприємства з великими викидами шкідливих речовин до атмосфери. Наприклад, в улоговинах при температурних інверсіях холодне повітря стікається зі схилів униз, вертикальне перемішування повітряних мас слабне, і шкідливі речовини, не розпорошуючись, можуть подовгу висіти над місцем викиду. Такі явища властиві деяким містам Сибіру. В улоговинах розташовані Лос-Анджелес, Мехіко, для яких смоґ - звичне явище. У горах довкола Мехіко є прохід - долина, яка могла б вентилювати повітря, але §§ "перегачують" будівлі нафтопереробних, сталеплавильних і цементних заводів. Забрудненість повітря у місті у 100 разів більша за допустимі межі;
- проектування промислових підприємств у містах має враховувати розу вітрів; об'єкти слід розташовувати так, щоб імовірність задимлення житлових кварталів була найменшою. У приморських містах небажана щільна багатоповерхова забудова берегово§ зони, бо місто не провітрюватиметься свіжим морським повітрям. Натомість у північних містах треба вибудовувати "барикади" висотних будинків навстріч холодним вітрам;
- довкола підприємств з особливо шкідливим виробництвом створюються санітарні зони, позбавлені постійного житла. Так, атомні електростанці§ оточуються зонами з радіусом 30 км.

Лекція 5.

ОСОБЛИВОСТІ ГАЛУЗЕВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ МІЖГАЛУЗЕВИХ КОМПЛЕКСІВ. Паливно-енергетичний комплекс

План
1. Паливно-енергетичний баланс, його сутність
2. Вугільна промисловість
3. Нафтова промисловість
4. Газова промисловість
5. Електроенергетика 

1. Паливно-енергетичний баланс, його сутність
Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) - складна міжгалузева система видобутку й виробництва палива та енергі§, §хнього транспортування, розподілу й використання. До його складу входять паливна промисловість (нафтова, газова, вугільна, сланцева, торфова) та електроенергетика, тісно пов'язані з усіма галузями народного господарства.
На сучасному етапі економічного розвитку найважливіша - паливно-енергетична проблема. Успішне §§ розв'язання визначає можливості, темпи й напрями економічного та соціального розвитку. Значення палива для економіки будь-яко§ держави величезне: без нього неможливий виробничий процес, робота промисловості, сільського господарства й транспорту.
Основними первинними джерелами енергі§ у сучасному світі є нафта, вугілля, природний газ, гідроенергія, а також швидко зростає значення атомно§ енергі§. Частка решти джерел (дрова, торф, енергія сонця, вітру, геотермальна енергія тощо) у загальному енергоспоживанні становить лише кілька відсотків. Щоправда, в окремих кра§нах вони мають істотне значення для енергопостачання: наприклад, у Фінлянді§ - дрова, в Ісланді§ - гарячі термальні джерела.
Паливно-енергетичний баланс - баланс виробництва, перетворення та використання всіх видів енергі§: мінерально§, сонячно§, вітрово§, хвильово§, геотермально§ тощо.
Структура паливно-енергетичного балансу світу: нафта - 40%, природний газ - 23%, вугілля - 31%, інші види палива - 1%, атомна енергія - 2%, гідроенергія - 3%.
На економічно розвинуті кра§ни й кра§ни, що розвиваються, припадає приблизно 540 млрд т.у.п., що 2/3 з них становить вугілля й менше 1/3 - нафтогазове паливо. Переважна частина запасів твердого органічного палива та урану розташована на територі§ промислове розвинутих кра§н, а ресурси нафти й гідроенергі§ - передусім у кра§нах, що розвиваються. 
Найбільші запаси органічного палива зосереджені у Північній Америці та Азі§. У розміщенні всіх основних галузей енергетики світу - нафтово§, вугільно§, газово§ промисловості, електроенергетики - спостерігаються великі відмінності зумовлені як природними, так і соціально-економічними факторами.
За видобутком вугілля, природного газу, уранових руд перед ведуть економічно розвинуті кра§ни, а за видобутком нафти - кра§ни, що розвиваються. Проте переважна частина усіх цих енергоресурсів, кінець кінцем, споживається в економічно розвинутих кра§нах.
Вугільна промисловість. Серед загальних ресурсів викопного органічного палива на вугілля припадає (залежно від оцінки) 65%-90%. Історично воно відіграло величезну роль у світовому промисловому розвитку. Вугілля забезпечувало енергетичну основу першо§ промислово§ революці§, що розпочалася в останній третині XVII ст. у Великій Британі§ й згодом охопила інші кра§ни. Ще 1913 р. світові потреби в енергі§ задовольнялися за рахунок вугілля майже на 75%, а якщо не рахувати дрова, на які тоді припадало 17-18% світового енергоспоживання, - то майже 90%.
У промислово розвинутих кра§нах вугілля є надзвичайно важливим паливом, що забезпечує зростання економіки та замінює нафту в багатьох сферах §§ теперішнього використання. Найбільшими споживачами вугілля сьогодні є теплоенергетика, чорна металургія, залізничний транспорт, машинобудування, а також житлово-побутовий сектор.
Роль вугілля можна поцінувати за його місцем у структури паливно-енергетичного балансу. Ще 1948 р. частка вугілля у загальному споживанні основних джерел енергі§ в економічно розвинутих кра§нах становила 3/5. Проте у 50 й 60-ті роки структура споживання енергоресурсів зазнала істотних змін.
Відкриття та освоєння великих покладів нафти на Близькому Сході викликало приплив дешевого палива на ринки таких кра§н, як США, Японія, держави Західно§ Європи, і призвело до скорочення вуглевидобутку в цих кра§нах. Його питома вага у загальному споживанні енергі§ знизилась у Західній Європі до 21-23% у 70-ті роки. Вугільна промисловість у США та Західній Європі почала згортатися. Сфери використання вугілля обмежувались теплоелектростанціями та коксохімічною промисловістю.
Група основних кра§н - експортерів нафти 1973 р. різко підвищила ціни на нафту. Тоді частка нафти у загальному споживанні основних джерел енергі§ почала скорочуватись, але ще 1981 р. вона становила понад половину. Проте частка вугілля помітно виросла. Сьогодні вугілля - єдиний енергетичний ресурс, якого за теперішніх технологій видобутку його в США, Канаді, Австралі§, Росі§ та деяких інших кра§нах вистачить на віддалену перспективу.

Лекція 6.

Металургійний комплекс

План
1. Сировинна база та принципи розміщення чорно§ металургі§
2. Сировинна база та принципи розміщення кольорово§ металургі§
3. Олов'яна промисловість.

1. Сировинна база та принципи розміщення чорно§ металургі§
Чорна металургія. Металургійний комплекс включає: видобуток, збагачення й агломерування залізних, марганцевих і хромітових руд, виробництво чавуну, сталі й прокату, феросплавів, повторне використання металево§ сировини, коксування вугілля, виробництво вогнетривів та допоміжних матеріалів для них (флюсових вапняків тощо). Провідна роль у цьому комплексі належить металургійній переробці (чавун-сталь-прокат). Решта виробництв забезпечують основний технологічний процес, проте деякі з них набувають тепер самостійного значення.
Територіальна організація чорно§ металургі§ залежить від багатьох економічних і природних факторів. У розташуванні підприємств чорно§ металургі§ особливо велику роль відіграють сировина й паливо, на які припадає приблизно 85-90% витрат. У середині XVII - на початку XIX ст. чорна металургія орієнтувалась на територіальне поєднання кам'яного вугілля й залізно§ руди, - наприклад у Великій Британі§. Згодом, протягом тривалого часу більшість центрів чорно§ металургі§ формувалась у межах вугільних басейнів, - наприклад, Рур, Донбас, Кузбас, Аппалацький басейн, Польща, Чехія, Словаччина, Бельгія. Орієнтація на залізні руди складалась на Уралі, у Франці§ (Лотарингія), у Люксембурзі .
Протягом останніх десятиріч посилилась орієнтація на сировину, причому на великі родовища, бо завод потужністю 5-6 млн т чавуну на рік, розрахований на 40 років роботи, повинен мати рудну базу не менше за 0,5 млрд т. Найбільшими у світі залізорудними басейнами є Бочкарівське та КМА в Росі§ (20 і 16,5 млрд т), Криворізьке в Укра§ні (15,9 млрд т), Хаммерслі у Австралі§ (11,7 млрд т), Каражас і Залізорудний трикутник у Бразилі§ (6,0 і 5,0 млрд т), Месабі-Рейндж у США, Керол-Лейк у Канаді, Симен у ПАР.
Чорній металургі§ властива велика матеріаломісткість, що у низці кра§н протягом останніх років знижується. Наприклад, у Франці§ питомі витрати залізно§ руди на тонну виплавленого чавуну скоротилися з 1922 до 1721 кг, а коксу - збільшилися з 500 до 600 кг.
Галузі притаманна висока концентрація виробництва. Укра§на, Росія та Японія за рівнем концентраці§ виробництва чорних металів випередили низку інших кра§н. Понад 75% чавуну й 60% сталі у цих кра§нах випускаються підприємствами зі щорічною продуктивністю понад 3 млн т кожне. Для галузі характерне виробниче комбінування. Сучасні великі підприємства за сво§ми технологічними зв'язками з іншими галузями є комбінатами металоенергохімічного профілю.
Істотне значення має районотвірна функція чорно§ металургі§. До типових супутників належать теплова енергетика, металомістке машинобудування, хімічна промисловість.
Під впливом НТР змінилася структура (технологія) виробництва сталі. До найбільш передових і поширених методів виробництва сталі належать киснево-конверторний, електросталеплавильний і метод прямого відновлення заліза. Впроваджується порошкова металургія, а також технологія одержання заліза з руд за методом прямого відновлення - безкоксова (або бездоменна) металургія. Металізовані окатиші мають високий відсоток вмісту заліза, і на §хній основі можливе пряме відновлення, обминаючи доменні печі. Запровадження безперервного розливання сталі (у низці кра§н воно становить 10-20% виробництва) з бігом часу зробить зайвими прокатні стани - блюмінги й слябінги.
Надзвичайно важливою передумовою розвитку чорно§ металургі§ є забезпеченість необхідними запасами залізних руд. Загальні ресурси залізних руд у світі наближаються до 1 трлн т. НТР висунула нові вимоги до концентраці§ запасів, до особливостей §хнього економіко-географічного розташування, до можливостей відкритого видобутку. Змінилися вимоги й до якості руди. За умов НТР перевага віддається великим за покладами, але бідним за вмістом заліза родовищам, - наприклад, КМА в Росі§ або родовища у США, Канаді, Австралі§. Нерівномірність забезпечення рудною сировиною є важливою передумовою міжнародного географічного поділу праці у чорній та кольоровій металургі§. Геологічні запаси залізно§ руди у 1995 р. становили 800 млрд т, що містять 27 млрд т заліза.
Серед материків важливе місце за запасами залізно§ руди належить Південній Америці. Найбільші поклади залізних руд знаходяться у південній частині Бразилі§ та у Венесуелі. Руди Бразилі§ та Венесуели мають високу якість і вміст заліза не менше за 50%. Чималі запаси залізно§ руди є і в Північній Америці (мал. 6.4). Тут виділяються металогенічні провінці§ Канадського щита: біля озера Верхнє у США й на півострові Лабрадор у Канаді. У родовищі Месабі (оз. Верхнє) вміст заліза - 46-53%. Поруч з цими рудами у районі є чималі поклади низькопробних руд (20-27% заліза й до 50% кремнезему). Розробка руди провадиться переважно відкритим способом. На півострові Лабрадор розробляються залізисті кварцити (30-35% заліза). 
Приблизно однакові поклади залізних руд є у кра§нах Європи та Азі§. У Західній Європі першорядне значення мають Лотаринзький залізорудний басейн (Франція та Люксембург) і родовища, пов'язані з Балтійським щитом (Швеція, Норвегія). Лотаринзькі руди позначені невисоким вмістом заліза, високим вмістом фосфору й кремнезему. Руди Північно§ Швеці§ високосортні, а в Норвегі§ вони представлені залізистими кварцитами.
В Азі§ є важливі родовища, пов'язані з Індійською платформою (Декан), як за сво§ми запасами, так і за високою якістю (понад 60% заліза з невеликим відсотком сірки та інших домішок).
Близько 10% світових запасів припадає на кра§ни Африки. Тут виділяються Західна Африка (переважно район Ґвінейсько§ затоки - Ліберія, Сьєрра-Леоне), а також Мавританія, Ґабон, Ангола, Північно-Західна Африка (передусім Алжир) та Південна Африка (ПАР та Зімбабве). Руди Ґвіне§ містять домішки кольорових металів, хрому, нікелю тощо. Руди з високим вмістом заліза має Австралія. Тут розташований один з найбільших у світі басейнів Хаммерслі. Запаси руди оцінюються у 11,7 млрд т, а вміст заліза - 62%. Зростання видобутку в кра§нах, що розвиваються, призвело до збільшення частки імпортних багатих руд у споживанні США (1/3), Англі§, Німеччини, Японі§.
Поклади руди у Східній Європі та Кита§ оцінюються як дуже великі: понад 1/2 світових запасів. Йдеться передусім про Росію, Укра§ну, Казахстан, Китай, КНДР. Чимала частина цих руд містить 30-35% заліза. Тим часом більшість східноєвропейських кра§н не має достатніх покладів залізно§ руди, - §м доводиться імпортувати до 75% споживання. Переважна частина цього постачання до Польщі, Чехі§, Словаччини та Угорщини припадає на Укра§ну та Росію. В рік у світі видобувається 1 млрд т залізно§ руди, 40% §§ експортується. Головні експортери: Австралія та Бразилія (відповідно 150 і 190 млн т). Укра§на експортує 45 млн т руди і займає сьоме місце в світі після Інді§, Росі§, США та Китаю. 90% залізно§ руди транспортується морем.
Є великі територіальні відмінності між видобутком залізно§ руди та центрами чорно§ металургі§, хоча чорна металургія належить до матеріаломістких галузей промисловості. Швеція видобуває 7% руди, а виплавляє 1% чавуну та 1,5% сталі. Натомість Англія, США, Німеччина мають набагато більшу питому вагу за виплавлянням металу, ніж за видобутком залізно§ руди. Це зумовлене не тільки різною забезпеченістю §х залізною рудою та коксівним вугіллям, але й різним ступенем розвитку в них машинобудування й споживання металу. На розвиток чорно§ металургі§ в окремих кра§нах великий вплив справляє політика міжнародних монополій.
За виплавлянням чавуну, крім економічно розвинених кра§н (Японія, США, ФРН), виділяються Китай, Росія і Бразилія, які мають власну паливну та залізорудну бази. У виробництві сталі переважають електросталеплавильний та киснево-конверторний спосіб, тому лідерами вважаються економічно розвинені кра§ни: Японія, США, ФРН, Росія; хоча лідирує Китай. За виробництвом нержавіючо§ сталі виділяються тільки розвинені кра§ни, а оскільки виробництво феросплавів та губчастого заліза тяжіє до сировинно§ бази, то ці галузі представлені у Венесуелі, Мексиці. Інді§ та Аргентині. Тяжіння §х також до енергоносі§в зумовило розміщення цих виробництв в останній час в таких енергозабезпечених кра§нах як Іран, Саудівська Аравія, Індонезія та Малайзія. 
За останні 10 років на ринок чорних металів вийшли кра§ни, що розвиваються: Китай, Бразилія, Республіка Корея, Індія, Венесуела, Мексика. У найближчій перспективі передбачається значне поширення виробництва чорних металів в кра§нах Азі§, Африки та Латинсько§ Америки. За експортом сталі перед ведуть Росія, Японія та Укра§на; головними імпортерами продовжують бути США, Кра§ни ЄС, Республіка Корея та Японія.
Виділяють п'ять основних принципів розташування підприємств чи баз чорно§ металургі§.
1. З орієнтацією на паливо (кокс) біля покладів коксівного вугілля. Прикладом можуть слугувати Донбас в Укра§ні, Кузбас в Росі§, Рур у ФРН, Північно-Аппалацька металургійна база у США, Північно-Китайська у КНР, металургійний комбінат м.Бокаро в Інді§.
2. Орієнтація на поклади залізно§ руди,- а хром, марганець та вугілля - завозять. Це Придніпров'я в Укра§ні, Урал та КМА в Росі§, Лотарингія у Франці§, металургійний комбінат в Аньшані та Баотоу (Китай), в Белу-Оризонті та Волта-Редонді (Бразилія).
3. Між сировиною (залізні , хромові і марганцеві руди) та паливом. Приазов'я в Укра§ні, 
Приозір'я в США, металургійні комбінати: в Череповці (Росія), в Бхілаі, Роуркелі 
та Джамшедпурі (Індія), в Ухані (Китай).
4. "Припортова" чорна металургія, орієнтована на вивіз чавуну, сталі чи прокату на експорт. Притаманна тим кра§нам, що мають сировину й паливо (ПАР, Індія, Китай, Австралія), або тільки сировину (Бразилія, Канада) чи паливо (кра§ни Персько§ затоки). При цьому вони через сво§ морські порти ввозять недостаючі складові, виплавляють метал і експортують . Це металургійні комбінати: у Боашані (Китай), Вішакхапатнамі (Індія), Ріо-де-Жанейро (Бразилія), Ньюкаслі і Порт-Кемблі (Австралія), Ла-Платі, Енсенаді та Кампані (Аргентина) та в ПАР.
5. "Припортова" чорна металургія, в кра§нах, які потребують багато металу для свого машинобудування, але сировиною чи паливом для своє§ чорно§ металургі§ забезпечені недостатньо. Тоді все це ввозиться морем до порту, неподалік від якого будується металургійний комбінат, що працює на привезених сировині чи паливі. Наприклад, Приатлантична металургійна база у США (Філадельфія, Портсмут) залізну руду отримує з Бразилі§ та Венесуели. Біля Балтимора споруджено завод у Спароуз Пойнті (найбільший у США), що працює на руді Чилі, Венесуели, Швеці§ та африканських кра§н; у Німеччині побудовано завод у Бремені на р. Везер (за 40 км від Північного моря), що працює на руді Швеці§ та американському вугіллі; в Італі§ - у Корнільяно і Таранто; у Франці§ - в Дюнкерку - на американському вугіллі та залізній руді з Африки та Венесуели; у Нідерландах - в Еймейдені - на залізній руді з Африки, Південно§ Америки та американському вугіллі. Це зумовить більшу роль далекопривізно§ сировини у чорній металургі§, а подеколи - зростання транспортних витрат.
Найбільші запаси марганцевих руд зосереджені у ПАР, Укра§ні та Ґабоні, а хромових - у ПАР та Інді§. За видобутком марганцю лідирує в світі Укра§на. Видобуток хрому у 1997 році дорівнював 12 млн т (табл. 6.6). Найбільші його обсяги характерні для ПАР, Казахстану, Інді§ та Туреччини; на них припадає 76% світового видобутку цього металу. У кра§ни Східно§ Європи сировина для чорно§ металургі§ надходить із Росі§, Укра§ни та Польщі.
До 15% виробництва сталі експортується. До найбільших експортерів належать Австралія, Канада, США, хоча США вивозить менше сталі, ніж завозить. Серед найбільших імпортерів - кра§ни Західно§ Європи, передусім Європейський союз.
До чорно§ металургі§ відносиься і виробництво листового й трубного прокату. Перед у випуску сталевих труб веде Японія: понад 10 млн т на рік. Зростання виробництва сталевих труб спостерігається також у кра§нах, що розвиваються. Змінюється питома вага окремих держав у цій галузі: зростає частка Укра§ни, Китаю та Росі§ і знижується частка Японі§, США та ФРН.
Розвинута чорна металургія Укра§ни спирається на потужну залізорудну базу. На територі§ держави є чималі родовища чорних металів (загальногеологічні запаси - 27,4 млрд т). Провідне місце належить Криворізькому басейну з його високоякісною рудою. За покладами залізних руд виділяються Кременчуцький та Білозірський (70% вмісту заліза) басейни. Промислове значення мають залізняки Керченського півострова, які - попри невеликий вміст заліза (30-40%) - використовуються завдяки присутності легуючих металів - марганцю й ванадію. Укра§на має великі поклади марганцевих руд: Великий Токмак, Нікополь, Орджонікідзе. Фактично за запасами марганцю вона перша у світі.
Вдале поєднання покладів коксівного вугілля, залізних і марганцевих руд дає змогу виокремити три підрайони: Придніпров'я (Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Запоріжжя), Донбас (Макі§вка, Алчевськ, Донецьк, Краматорськ), Приазов'я (Маріуполь). Центрами виробництва феросплавів є Запоріжжя й Нікополь.
Металургійний комплекс потребує докорінно§ перебудови. Можна одержувати високоякісну сталь, обминаючи стадію чавунного виробництва у доменних печах. Це метод безперервного розливання сталі через "шлакове переплавляння". У такому разі відпадає необхідність в агломераційних та збагачувальних коксохімічних заводах і доменних печах. Почистішає навколишнє середовище, позбавившись кіптяви, диму, окислів доменного й коксохімічного виробництва.
У металообробці слід застосовувати преси надвисокого тиску, де кусень металу стає рухомим і піддатливим, як рідина. Цей же метод дає змогу створювати деталі будь-яко§ форми й конфіґураці§ без подальшо§ токарно§ або фрезерно§ доробки. За цією технологією 90% сталі виплавлятиметься з металобрухту й лише 10% - з залізно§ руди. Це заощадить невідновні природні ресурси, а зношені металеві деталі будуть відновлюватися спеціальним переплавлянням. Така технологія тим часом використовується лише на Південному машинобудівному заводі та Дніпропетровському металургійному комбінаті, хоча й варто застосовувати §§ скрізь.

Лекція 7.

Машинобудівний комплекс

План
1. Види спеціалізаці§ в машинобудуванні
2. Галузева структура машинобудування світу
3. Галузева структура та особливості розміщення машинобудування в Укра§ні

1. Види спеціалізаці§ в машинобудуванні
Машинобудування - одна з провідних галузей промисловості. Створюючи найактивнішу частину основних виробничих фондів - знаряддя праці, машинобудування істотно впливає на темпи й напрями науково-технічного прогресу в інших галузях господарства, зростання продуктивності праці, інші показники, що визначають ефективність виробництва.
Основні фактори, що впливають на розміщення підприємств машинобудування. Підвищення ефективності машинобудівного виробництва визначається не лише впровадженням у виробництво нових типів машин і устаткування, вдосконаленням його галузево§ структури, реконструкцією та технічним переозброєнням. Великі можливості приховані у вдосконаленні територіально§ організаці§ галузі, кращому розташуванні §§ підприємств.
На це істотно впливає традиційний рівень машинобудування й використання виробничих потужностей, а також різні реґіональні фактори й умови, потреба районів у продукці§ галузі, забезпеченість паливом, електроенергією, транспортом, наявність промислових майданчиків тощо. Крім того, важливою умовою раціонального розміщення галузі є наявність трудових ресурсів, зокрема кваліфікованих кадрів.
Отже, за сво§ми тенденціями у розміщенні підприємства машинобудування можна погрупувати наступним чином:
- галузі, які характеризуються високою металомісткістю, малою працемісткістю продукці§, що випускається невеликими серіями або поодинокими екземплярами (підйомно-транспортне, металургійне, енергетичне машинобудування). Підприємства таких галузей доцільно розташовувати у районах металургійних баз;
- галузі, які характеризуються середньою металомісткістю, невисокою працемісткістю й транспортабельністю готово§ продукці§ за невеликих обсягів §§ випуску (виробництво обладнання для нафтово§ й хімічно§ промисловості, будівельних, шляхових і сільськогосподарських машин); підприємства повинні розміщуватись, як правило, у районах споживання продукці§;
- галузі, які випускають масову продукцію з високою працемісткістю й фондомісткістю (автомобіле- й тракторобудування, дизелебудування, устаткування для легко§, харчово§ та поліграфічно§ промисловості); звичайно розміщуються у центрах машинобудівно§ промисловості з наявністю кваліфікованих кадрів;
- галузі точного машинобудування, котрим властиві дуже висока працемісткість, мала металомісткість, підвищена фондомісткість (радіотехнічна та електронна промисловість, приладобудування, деякі виробництва електротехнічно§ промисловості); розміщуються у районах високо§ технічно§ культури, що мають висококваліфіковані кадри, експериментальні бази, науково-дослідні інститути.
Ускладнення машинобудівного виробництва визначило поділ кра§н на виробників масово§ та наукомістко§ продукці§. Це зберегло висококваліфіковані виробництва у кра§нах з високим рівнем науково-технічного прогресу, де є великі витрати на наукові дослідження при освоєнні нових видів продукці§.
Треба підкреслити чималу роль спеціалізаці§ та кооперування виробництва у машинобудуванні. Спеціалізація виробництва передбачає концентрацію випуску конструктивно й технологічно подібних виробів, а також концентрацію окремих операцій у відокремлених галузях, на підприємствах. Вона сприяє зростанню продуктивності праці за рахунок використання продуктивнішого обладнання.
Попредметна спеціалізація передбачає зосередження використання конструктивно схожих машин та обладнання на спеціалізованих підприємствах. До підприємств попредметно§ спеціалізаці§ у машинобудуванні відносять автомобільні, тракторні, верстатобудівні заводи.
Подетальна (вузлова) спеціалізація означає зосередження на окремих підприємствах виробництва обмежено§ кількості деталей, вузлів, агрегатів для використання §х на попредметно спеціалізованих підприємствах. За приклад подетально спеціалізованих підприємств можуть правити підшипникові заводи, заводи автомобільних двигунів тощо.
Технологічна спеціалізація, яка передбачає створення підприємств для виконання окремих технологічних операцій (процесів). До таких підприємств можна зарахувати заводи для виробництва литва, поковок, зварювальних конструкцій.
Розвиток спеціалізаці§ (особливо подетально§ й технологічно§) визначає поширення кооперування як форми виробничих зв'язків між підприємствами, що беруть участь у спільному виготовленні продукці§. Завдяки кооперуванню з'являється можливість скоротити виробництво більшості складних машин, прискорити впровадження ново§ техніки.
Не в кожній кра§ні є умови для розвитку прогресивного спеціалізованого виробництва, розрахованого на масовий або серійний випуск машинобудівно§ продукці§. Перешкоджає брак місткого внутрішнього ринку, здатного використати продукцію великого підприємства, сировини, кадрів вчених і фахівців. Натомість надзвичайно розвинута внутрішньо- й міжгалузева спеціалізація у США, де підприємства, які випускають складну продукцію, часто-густо є лише збиральними, що одержують деталі та вузли від численних субпідрядників.
Підприємства, які випускають складну продукцію, називаються заводами-суміжниками. Вадою цього процесу є те, що спеціалізація у сполученні з територіальним поділом праці часом призводить до формування вузькоспеціалізованих центрів або навіть районів.

Лекція 8.

Хіміко-лісовий комплекс і будівельній комплекси

План
1. Галузева структура, сировинна база та принципи розміщення хімічного комплексу
2. Галузева структура, сировинна база та принципи розміщення лісовго комплексу
3. Галузева структура, сировинна база та принципи розміщення будівельного комплексу

1. Галузева структура, сировинна база та принципи розміщення хімічного комплексу
До таких складних міжгалузевих комплексів належить і хіміко-лісовий, що охоплює виробництва хімічно§ та лісово§ промисловості. 
Хімічна промисловість має дуже складну галузеву структуру, що охоплює близько двохсот взаємопов'язаних виробництв з великою номенклатурою продукці§. Ці виробництва об'єднані у чотири великих групи галузей: неорганічна або основна хімія, хімія органічного синтезу, гірничо-хімічна та фармацевтична промисловість.
Неорганічна хімія переважно виробляє напівфабрикати, що використовуються в інших галузях промисловості, мінеральні добрива, соду, кислоти та луги.
До органічно§ хімі§ входять виробництво синтетичних смол, каучуку, лаків, фарб, миючих засобів, пластмас, хімічних волокон тощо. Основною сировиною для хімі§ органічного синтезу є вуглеводи нафти, природного та супутнього газу. Використовуються також вуглеводнисті сполуки, що одержуються з вугілля.
Гірничо-хімічна промисловість створює сировинну базу передусім для неорганічно§ хімі§.
Найважливіше значення для розміщення галузей хімічно§ промисловості мають сировинний, паливно-енергетичний та споживчий фактори. Сировина для хімічно§ промисловості має вирішальне значення. Ї§ частка у собівартості готово§ продукці§ коливається від 45% до 90%. Наприклад, витрати сировини на 1 т капролактаму сягають 8 т, ацетилену - 4,5 т, аміаку з коксу -5,5 т.
Питома витрата сировини понад одиницю спостерігається у содовій, азотно-туковій галузях, у виробництві синтетичного каучуку, пластмас та інших продуктів. У промисловості органічного синтезу на один і той самий продукт одразу йде кілька видів сировини.
Важливим є також фактор водомісткості, що дуже обмежує можливості вибору при розміщенні підприємств хімічно§ промисловості. Це тим більш важливо, що чимало видів сировини зустрічається у маловодних місцевостях.
При виробництві багатьох видів синтетично§ продукці§ поглинається теплова енергія - пара. Тому дуже часто підприємства орієнтують лише на паливно-енергетичний фактор.
Споживчий фактор поширюється переважно на галузі основно§ хімі§ - на виробництво мінеральних добрив (крім калійних) та сірчано§ кислоти. У галузях хімі§ органічного синтезу споживач має важливе значення лише при розташуванні підприємств кінцево§ продукці§. У цих випадках важливим є також вибір робочо§ сили.
Попри розмежування факторів розміщення хімічно§ промисловості, у багатьох районах світу вони можуть змінюватися й мати власну специфіку. Хімічна промисловість розташована передусім у розвинутих кра§нах. Лише у США виробляється понад чверть, а в шістьох найрозвинутіших кра§нах - понад 3/4 хімічно§ продукці§ світу.
Закономірність розвитку хімічно§ промисловості у США пояснюється наявністю на §хній територі§ чимало§ кількості практично усіх видів хімічно§ сировини: нафти, газу, солей, фосфоритів тощо. Інші розвинуті кра§ни дуже залежать від імпорту хімічно§ сировини.
Незважаючи на величезні сировинні ресурси, у більшості кра§н, що розвиваються, хімічна промисловість слабка. Це здебільшого виробництво мінеральних добрив та синтетичних волокон.
На розміщення підприємств хімічно§ промисловості впливають такі фактори, як наявність води, палива, енергі§, споживача. На форми розташування хімічно§ промисловості впливає технологічний фактор. Якщо виробництво не схильне до внутрішньогалузевого комбінування і являє собою технологічно самостійні спеціалізовані підприємства, - воно не зосереджується на певній територі§. Таким є виробництво мінеральних добрив, фарб, лаків, переробка пластмас.
Навпаки, якщо комбінування є необхідною умовою функціонування підприємств, §хнє розміщення має форму взаємопов'язаних виробництв-комплексів. Такими є нафтохімічні комплекси, що виробляють полімерні матеріали та напівфабрикати для §хнього одержання, барвники та неорганічні хімікати.
У США хімічна промисловість зосереджена у штатах Нью-Йорк, Пенсільванія, Нью-Джерсі, у районі Великих озер, на узбережжі Мексикансько§ затоки та у Каліфорні§. У Німеччині виокремлюються Рейнсько-Вестфальський район, Рур, Рейнсько-Майнський район, Людвігсгафен, Галле, Котбус. У Великобритані§ хімічна продукція виробляється у Ланкаширі й Північно-Східному Уельсі, у Франці§ - в Паризькому, Рейнсько-Альпійському та Північному районах, в Італі§ - у Ломбарді§, в Японі§ - на о. Хонсю (Токіо, Осака, Нагоя). Хімічна промисловість Росі§ зосереджена здебільшого в Центральному, Волго-Вятському, Поволзькому, Уральському та Північно-Західному районах.
У територіально невеликих державах Європи хімічна промисловість концентрується у старих індустріальних районах.
Основна хімія як галузь обіймає кислотну, содову промисловість та виробництво мінеральних добрив.
Сірчанокислотна промисловість виробляє продукт, що потрібний у багатьох галузях, - сірчану кислоту. Основним джерелом є поклади самородно§ сірки, сірчаного й залізного колчедану, нафти й природного газу. Сірка міститься також у відходах металургійно§ промисловості. Родовища природно§ сірки розташовані переважно у США, Канаді, Мексиці, Італі§, Польщі, Росі§. Важливою сировиною є пірит, його поклади якого є у багатьох кра§нах, але головний видобуток здійснюється в Іспані§, Італі§, Норвегі§, Португалі§, Росі§, Японі§, Іраку, США, Канаді. Проте сірки з піриту видобувається небагато. Головним джерелом сірки є сірчистий природний газ. Найбільшими виробниками сірчано§ кислоти є ті кра§ни, що мають розвинену хімічну промисловість.
Промисловість мінеральних добрив виробляє азотні, фосфорні та калійні добрива. На азотні добрива припадає половина усього виробництва, а фосфорні й калійні добрива продукуються приблизно в однаковій кількості. Провідне місце у виробництві добрив посідають кра§ни Західно§ Європи, Північно§ Америки та Японія. Значне місце займають також Росія, Укра§на, Казахстан, Білорусь.
В азотнотуковій промисловості за сировину править природний та коксовий газ, нафта, буре вугілля. Розміщення підприємств тісно пов'язане з розташуванням сировини: підприємства, що використовують коксовий газ, споруджуються поблизу коксохімічно§ промисловості, нафтову сировину - у центрах нафтопереробки тощо.
До найбільших виробників азотних добрив належать США, кра§ни Західно§ Європи, Японія, Росія, Укра§на, Індія, Кувейт, Венесуела, Мексика, Румунія, Польща. У Чилі азотні добрива виробляють із природно§ селітри.
Калійна промисловість використовує калійні солі і чітко орієнтується на сировинну базу. Родовища калійних солей є у Центральній Європі (Німеччина, Франція), США (штат Нью-Мексико, Велике Солоне озеро), Канаді (Саскачеван), Укра§ні (Передкарпаття), Білорусі, Росі§ (Урал), Казахстані, Конго, Тунісі. Виробництво розташовується безпосередньо у місцях видобутку калійних солей. До найбільших виробників належать США, Канада, Німеччина, Укра§на, Білорусь, Росія.
Фосфатнодобривна промисловість використовує як сировину фосфорити й апатити. Переважна частина фосфоритів знаходиться у Північній Африці, Перу, США (Флорида, Скелясті гори), - на ці реґіони припадає 90% світових запасів. Фосфорити є також у Кита§, Австралі§, Казахстані, Росі§, Мексиці, Йордані§, Того, Сенегалі. Апатити - в Росі§, Бразилі§, В'єтнамі. 
До найбільших виробників фосфорних добрив належать США, Марокко, кра§ни Західно§ Європи, Укра§на, Казахстан, Індія, Росія, Бразилія, Польща.
Промисловість хімі§ органічного синтезу використовує як сировину вуглеводороди. Це багатогалузеве виробництво. Підприємства тяжіють до районів нафтовидобутку, масового споживання нафтопродуктів та магістральних нафто- і газопроводів.
Виробництво синтетичних смол і пластмас зосереджено переважно у США, Німеччині, Японі§, а також у Польщі, Чехі§, Росі§. Хімічне волокно виробляється в економічно розвинутих кра§нах: США, Японі§, Великій Британі§, Італі§, Франці§, а також в Укра§ні, Єгипті, Росі§, Бразилі§, Польщі, Білорусі.
Виробництво синтетичного каучуку зосереджено у США, деяких кра§нах Західно§ Європи, Японі§, Канаді. 
Навіть найбільші виробники - США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Італія, Франція -не задовольняють сво§ потреби за рахунок власного виробництва. У Канаді, Голланді§, Бельгі§ виробництво синтетичного каучуку орієнтується на експорт. З кра§н, що розвиваються, й кра§н Східно§ Європи у цій галузі виокремлюються Росія, Польща, Чехія, Румунія, Венесуела, Іран, Єгипет.
Фармацевтична промисловість посідає одне з найважливіших місць у хімічній індустрі§ світу. Важливими факторами розміщення ціє§ галузі є наявність науково§ бази та сировини. У деяких кра§нах, як от у Швейцарі§, питома вага фармацевтичних виробів у загальному обсязі хімічно§ продукці§ дорівнює майже половині. У виробництві медикаментів перед ведуть США, Японія, Німеччина, Швейцарія, Велика Британія, Угорщина, Франція.

2. Лісова, деревообробна й целюлозно-паперова промисловість.
Лісова промисловість включає заготівлю, механічну обробку й хімічну переробку деревини. Механічна обробка включає лісопиляння, виробництво фанери, будівельних деталей, стандартних будинків, меблів, деревоволокнистих та деревостружкових плит, сірників. До складу лісово§ промисловості входить лісохімія, де переважає хімічна технологія, а також целюлозно-паперова промисловість, де поєднуються механічна та хімічна технологі§.
Лісосировинні бази світу характеризуються запасами та якістю деревини, транспортною забезпеченістю територій, природними умовами, розташуванням стосовно місць споживання.
До найбільш забезпечених лісовими ресурсами кра§н належать Росія, Канада, Бразилія, США, Китай, За§р, Індонезія, Фінляндія, Швеція, Румунія. Чимало кра§н зовсім не мають лісу: деякі держави Африки, Центрально§ Азі§, Близького Сходу, деякі в Південній Азі§ та Південній Америці. У багатьох кра§нах, що розвиваються, до 80% заготовлено§ деревини йде на дрова, а у розвинутих кра§нах понад 90% використовується як сировина для різних сфер економіки.
У Північній Америці - США й Канаді - лісорозробки розташовані на заході. Виняток становлять південні райони США з прискореним вирощуванням сосни, тополі, евкаліпта, а також північ Квебеку на сході Канади. На ці дві кра§ни припадає шоста частина залісених площ світу. Приблизно така сама частка припадає на Росію, §§ ліси розташовані переважно на півночі європейсько§ частини, у Сибіру й на Далекому Сході.
У Європі найбільшу залісену площу мають Швеція та Фінляндія. Надлишкове виробництво - порівняно зі споживанням - мають Австрія та Норвегія. У решті кра§н Європи лісів менше. Промислові ліси збереглись у горах, на піскових пустирях і заболочених землях. Тут поширене штучне лісорозведення (вирощування сосни, тополі). Якість лісів у Німеччині, Швейцарі§, Дані§, Нідерландах дуже висока. На півдні Європи лісів мало: це здебільшого низькоросле рідколісся.
У Японі§ лісу багато, але переважають широколисті породи, - тому Японія імпортує чимало деревини.
У кра§нах, що розвиваються, у районі Амазонки, Тропічно§ Африки, Південно-Східно§ Азі§ є велетенські запаси лісу. Нині тропічні ліси активно розробляються і §хня продукція вже відіграє помітну роль на світовому ринку. 
У тропічних кра§нах слабко розвинута лісопильна промисловість, і тому експортується кругляк, що цінується набагато нижче за пиломатеріали. У комплексі галузей лісово§ індустрі§ найважливіше значення має целюлозно-паперова промисловість. 
Світове целюлозно-паперове виробництво неухильно зростає, як зростає й попит. Воно зосереджене передусім у США, Канаді, Японі§, Швеці§, Фінлянді§, Росі§. Чимало ціє§ продукці§ виготовляє Німеччина, Франція, Чехія, Польща, Норвегія, Австрія. Найбільшими експортерами є Канада та деякі європейські кра§ни - Швеція, Фінляндія, Норвегія, Австрія. Імпортери: США, великі європейські кра§ни, Японія.
У багатьох кра§нах, що розвиваються, в целюлозно-паперовому виробництві замість лісу використовують недеревні рослини: стебло цукрово§ тростини після видобування з нього цукру, солому збіжжя й саба§, сизаль, генекен, бамбук. Недеревні матеріали розглядають як дуже важливу альтернативу деревній сировині. Це пов'язано зі зростанням дефіциту деревини та цін на вироби з целюлози, особливо на папір. Найбільші виробники паперу - США, Канада, Японія, Росія, Німеччина, Фінляндія, Швеція, Франція, Велика Британія. Головні постачальники паперу й картону на світовий ринок - Канада, Швеція, Фінляндія, Норвегія.
Хімічна промисловість становить основу виробничого потенціалу Укра§ни. Ця галузь не має велико§ міцно§ сировинно§ бази, крім калійних та магнієвих солей, кухонно§ солі, самородно§ сірки, цеолітових туфів. Укра§на цілком залежить від імпорту каучуку, на 50-60% - синтетичних волокон, пластмас, гірничо-хімічно§ сировини, фарб, на 30-40% - продуктів основно§ хімі§ та мінеральних добрив.
Багатогалузева хімічна промисловість Укра§ни випускає продукцію більш як 120 тис. найменувань. До §§ складу входить більше 200 підприємств таких галузей: гірничо-хімічно§, коксохімі§, основно§ хімі§, хімічних і синтетичних волокон і пластмас, лакофарбових і синтетичних фарбників. 
Функцією гірничо-хімічно§ промисловості є видобуток сировини: сірки, фосфатів і калійних солей, кухонно§ солі, карбонату. Підприємства гірничо-хімічно§ галузі розміщуються у Прикарпатті, Придніпров'§ та Донбасі.
Розміщення коксохімічно§ промисловості зорієнтоване на сировину - кам'яне вугілля та споживача - виробництво чорних металів. Протягом багатьох десятиріч Укра§на експортувала кокс у Росію (1,5-2,0 млн. т щорічно), кра§ни східно§ Європи (біля 4 млн. т щорічно). В останні роки виробництво коксу скоротилось. Обсяг його експорту становить не більше 0,6 млн. т на рік. Ресурсна база Донбасу для коксохімічного виробництва майже вичерпана і ця галузь залежить від імпорту сировини з Росі§ (5 млн. т на рік), Казахстану (2 млн. т), Польщі (3-4 млн. т). Коксохімічне виробництво зосереджене на 16 підприємствах в Донбасі та Придніпров'§.
Важлива роль у хімічній промисловості належить виробництву мінеральних добрив. У структурі виробництва мінеральних добрив переважає випуск азотних добрив, що наближений до центрів коксу та переробки природного газу. Азотні добрива виробляють у Дніпродзержинську, Горлівці, Лисичанську, Сєвєродонецьку, Запоріжжі, Черкасах. Рівному. 
Укра§на займає одне з провідних місць у світі і має великі експортні можливості щодо мінеральних добрив. Це визначається сировинним фактором - наявністю багатих родовищ калійних солей і фосфоритів. Калійні солі є в Прикарпатті (Калуш, Стебник), а фосфорити - у Донбасі та Придністров'§. Наявність сировини дозволила Укра§ні створити розвинену технологічну базу для виробництва мінеральних добрив на експорт. Більше 90% експорту мінеральних добрив становлять азотні добрива, а §х головними покупцями є Китай, Індія. Бразилія, Туреччина, Молдова, Туркменистан.
Недостатньо використовуються експортні можливості виробництва калійних добрив. Значну кількість цих добрив Укра§на імпортує. В той же час в Укра§ні є калійна галузь, потужності яко§ можуть задовольнити багатьох зарубіжних споживачів. Калійні добрива виробляють в Калуші й Стебнику. Виробництво фосфатних добрив налагоджено на основі привізних (кольських) апатитів і північно-африканських фосфоритів у Вінниці, Одесі, Сумах, Костянтинівці.
У хімічній промисловості широко використовуються кислоти. Найбільше застосовується сірчана кислота, сировиною для не§ є самородна сірка, котру видобувають у західних реґіонах, сірчані колчедани, сірчані домішки у газах тощо. У зв'язку з низькою транспортабельністю сірчано§ кислоти §§ виробляють здебільшого у місцях споживання. Так, найбільшими споживачами цього хімічного продукту є підприємства фосфатних добрив: основні центри випуску добрив є й центрами виробництва сірчано§ кислоти (Суми, Вінниця, Одеса, Костянтинівка). Сірчану кислоту виробляють також коксохімічні заводи Придніпров'я та Донбасу.
Підприємства содового виробництва у своєму розміщенні тяжіють до сировини - вапняків та кухонно§ солі. Напрочуд сприятливі умови для розташування содового виробництва є у Донбасі (Слов'янську та Лисичанську) та в Криму (Червоноперекопськ). Відмітною особливістю содового виробництва є висока питома вага випуску кальциновано§ соди. У багатьох містах в усіх реґіонах держави налагоджене лакофарбне виробництво.
Хімія органічного синтезу в Укра§ні виготовляє також гумоазбестові вироби. Найбільшими центрами ціє§ галузі є Дніпропетровський шинний завод. Білоцерківський завод гумотехнічних виробів тощо. Технічну сажу для виготовлення гуми роблять у Дашаві, Кременчуці, Лисичанську.
Виробництво хімічних волокон та ниток зосереджено в Києві, Черкасах, Сахалі, Житомирі, Чернігові. виробничий процес на підприємствах ціє§ галузі в значній мірі залежить від імпортно§ сировини. Так, для виробництва віскозних ниток необхідна целюлоза, яку в Укра§ні виготовляють в обмеженій кількості, до того ж незадовільно§ для цього виробництва якості. Підприємства з виробництва смол і пластмас розміщені в районах видобутку кам'яного вугілля, нафти, газу (Донбас, Придніпров'я).
Значне місце у хімічній промисловості належить фармацевтиці. За нормативами Всесвітньо§ організаці§ охорони здоров'я, кра§на з населенням більше 50 млн. чол. для забезпечення власних потреб повинна мати на фармацевтичному ринку не менше 3000 найменувань медичних препаратів, самостійно забезпечувати потреби національно§ медицини необхідними ліками та вакцинами вітчизняного виробництва для лікування найбільш поширених інфекційних хвороб. Цим стандартам Укра§на поки що не відповідає. Вітчизняна фармацевтична промисловість виробляє більше 2400 найменувань препаратів, з яких біля 80% виготовляється з імпортно§ сировини. Відсутність власно§ сировини знижує конкурентоспроможність укра§нських ліків.
Фармацевтична промисловість Укра§ни має у своєму складі 87 підприємств, за останні 20 років не споруджено жодного нового. В Укра§ні ведеться будівництво потужного заводу "Фармація", який належить концерну "Стирол". Цей завод буде виготовляти біля 950 млн. таблеток і капсул на рік; розміщується він у м. Горлівка.
Фармацевтична промисловість складається з п'яти груп підприємств.
Перша група - це підприємства медично§ промисловості. До §§ складу входять хіміко-фармацевтичні заводи.
Друга група - мікробіологічна промисловість, заводи яко§ виготовляють ферментні препарати, кормові добавки і антибіотики.
Третя група - підприємства з виготовлення продукці§ медичного призначення: шприців, систем переливання крові, діалізаторів тощо.
До четвертно§ групи відносяться підприємства з виготовлення медичного скла.
У п'яту групу входять різноманітні науково-дослідні і проектні інститути, тобто підприємства і установи галузево§ науки.
Найбільшими центрами фармацевтично§ промисловості в Укра§ні є: Ки§в, Львів. Одеса, Луганськ, Лубни, Горлівка та ін.
Лісова промисловість Укра§ни сформувалась під впливом ціло§ низки факторів. Обмеженість лісових ресурсів помітно впливає на розміри та внутрішньогалузеву структуру деревообробно§ підгалузі, що посідає провідне місце в межах лісово§, деревообробно§ та целюлозно-паперово§ індустрі§. На не§ припадає більша частина виробничників та товарно§ продукці§. Ліс заготовляють у Карпатах, Лісостепу й на Поліссі. Величезних збитків лісовій промисловості завдала аварія на Чорнобильській АЕС, що вивела з народногосподарського обігу більш як половину лісових ресурсів Укра§ни. Тепер найбільше лісозаготівля розвинута у Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій, Волинській та Рівненській областях.
Серед деревообробних галузей перед веде меблева промисловість, на яку припадає понад половина товарно§ продукці§. Вона є в усіх великих містах: Ки§в, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк, Львів, Мукачеве, Житомир, Чернігів та ін.
У деревообробній промисловості щорічно утворюється велика кількість відходів. Їх використовують у целюлозно-паперовому і лісохімічному виробництвах, при виготовлені деревостружкових та деревоволокнистих плит. Найбільші центри з виробництва деревостружкових та деревоволокнистих плит - Ки§в, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Свалява, Дрогобич та ін.
На основі переробки лісу та інших рослинних ресурсів, а також вторинно§ сировини у нас створена целюлозно-паперова промисловість. Головними центрами целюлозно-паперово§ промисловості є Жидачів, Рахів, Херсон, Ізма§л, Обухів, Корюківка, Малин, Понінка, Великий Бичків, Перечин, Свалява, Коростень тощо. Целюлозно-паперова промисловість виробляє більше 150 видів продукці§, але задовольняє потреби держави і населення в папері в середньому лише на 50%. В Укра§ні не виробляють зовсім або виробляють в недостатній кількості окремі види паперу, попит на які всюди у світі має тенденцію до підвищення: газетний, офсетний, пергамент та ін. Виробляються також будівельні матеріали, деревостружкові плити, фанера з лісово§ сировини та відходів.
Ресурси деревини у кра§ні скорочуються; для збереження теперішнього рівня виробництва треба щороку закуповувати деревину та §§ продукти за рубежем. Залучення до господарського обігу додаткових деревних ресурсів можливе завдяки повнішому використанню усіє§ біомаси дерева, вторинних та інших матеріалів та вивільненню цільно§ деревини за рахунок застосування замінників.
Істотним резервом одержання деревини є ідея доцільного розведення лісів. За дефіциту деревини проблематичною стала орієнтація на вилучення з експлуатаці§ захисних лісів. У практиці не виключаються варіанти насадження й посіву лісу на невикористовуваних (еродованих) або низькопродуктивних землях. З §хнього загального обсягу для цього можна використати близько 4 млн. га. Переорієнтація на запровадження захисних смуг і насаджень за промислово-експлуатаційним типом дозволила б щороку одержувати до 2,5 млн. кубометрів деревини.
Важливим резервом є лісосічні відходи, що майже не використовуються (пеньки, кора, гілки). Ці втрати становлять 1/3 біомаси вирубуваного деревостану, тоді як можна з не§ виготовляти паливні брикети, добрива, хімічні препарати.
Можна замінити деревину у тарному, целюлозно-паперовому виробництві, у будівництві, паливному балансі вторинними матеріалами (макулатура, терміття, лушпиння, лоза). Перспективним є також використання місцево§ недеревно§ сировини: соломи, збіжжя, комишу.

3. Будівельний комплекс
Будівельний комплекс складається з таких основних блоків: виробництво будівельних матеріалів (галузь промисловості); власне будівництво; будівельне машинобудування; проектно-конструктоські та дослідні роботи в галузі будівництва. Частка будівельного комплексу в народному господарстві досить значна. В Укра§ні питома вага в ВВП тільки будівництва становить 8%. Комплекс охоплює майже 10% усіх зайнятих в народному господарстві, з них 6% - в будівництві.
Будівництво - дуже чутливий показник стану економіки кра§ни. Так, фаза підйому в економіці найперше відчувається саме у будівництві, бо швидко збільшуються капіталовкладення в основні фонди. Зростання рівня життя населення відбивається на розширенні житлового й соціально-культурного будівництва. У фазах спаду й кризи темпи падіння обсягів будівництва чи не найбільші серед інших галузей народного господарства. Водночас будівництво може стати важливим регулятором розвитку економіки. Ось, наприклад, в часи "велико§ депресі§" 30-х років президент США Ф. Рузвельт ініціював на державний кошт нечуване доти за. обсягом будівництво шляхів, мостів, соціально-побутових споруд. Це потребувало значно§ кількості будівельних матеріалів, металевих конструкцій, скла, деревини тощо. З'явився стимул для пожвавлення виробництва. Окрім того, тисячі безробітних отримали роботу; купівельна спроможність населення почала зростати, а це, в свою чергу, стимулювало виробництво товарів легко§ й харчово§ промисловості, розвиток сільського господарства й сфери послуг. Згодом для цих галузей настала нагальна потреба в новому обладнанні - запрацювало машинобудування. Економіка зміцніла, кризу було подолано.
Будівництво - одна з найстаріших галузей народного господарства. Протягом довгого часу воно мало переважно житловий напрямок, хоч іще в стародавні епохи створювались, наприклад, іригаційні споруди, культові заклади та ін. Будівельні матеріали були досить простими: у першу чергу це було те, що давала сама природа - камінь (переважно вапняк або піщаник), глина, вапно, деревина; по-друге, це були штучні вироби невелико§ складності - цегла, черепиця.
Ситуація почала докорінно змінюватись після промислово§ революці§, а особливо з друго§ половини XIX ст., коли індустріалізація поширилась на значні територі§ світу й просочилась майже у всі галузі народного господарства. Промислове будівництво, створення основних виробничих фондів стає провідним напрямком. Урбанізація змінює форми розселення населення. Великі, багатомільйонні міста вимагають нового типу забудови. З'являються багатоповерхові споруди, які спочатку сприймаються як якесь диво, чи навіть монстр. Символом нового стану в будівництві став славетний Емпайр Стейтс білдінг в Нью-Йорку - будинок на 86 поверхів висотою 375 м. Згодом так звані "хмарочоси" перетворились на, типове явище багатьох американських, а далі - європейських та японських міст. Прикметою часу стали велетенські мостові споруди, наприклад "Золоті ворота" в Сан-Франциско, міст через р. Гудзон. Ще одним символом ново§ епохи в архітектурі й будівництві можна вважати Ейфелеву вежу в Парижі (висота 300 м), споруджену наприкінці XIX ст.
Новий тип забудівлі вимагав принципово нових методів будівництва й нових будівельних матеріалів. Сучасна споруда - навіть житловий будинок, а тим більше споруда виробничого призначення - це складна інженерна система, насичена механізмами й комунікаціями. Традиційні стінові матеріали (вапняк, цегла, деревина) вже не витримують багатоповерхового навантаження. Натомість з'являються залізобетон, сталеві й алюмінієві конструкці§, армоване скло. Винахід залізобетону спричинив справжню революцію в будівництві. Можна сказати, що XX сторіччя - це не тільки епоха електрики, автомобілів, атому чи космічних кораблів, але й епоха залізобетону.
Будівельний комплекс тісно пов'язаний з іншими галузями народного господарства. Насамперед, за його участю створюється значна частина основних (виробничих й невиробничих) фондів. З іншого боку, комплекс є споживачем продукці§ багатьох галузей. Так, будівництво використовує 10% продукці§ машинобудування, 20% прокату чорних металів, 40% лісоматеріалів. Воно споживає також вироби хімічно§ промисловості (лаки, фарби, пластмаси). Для продукування будівельних матеріалів потрібна велика кількість палива, а іноді й води. Будівельні матеріали, конструкці§ є важливою складовою частиною вантажообігу транспорту. Транспортні витрати в собівартості будівництва складають близько 25%.
Розгляньмо тепер особливості розміщення галузей будівельного комплексу, фактори, що на нього впливають.
Промисловість будівельних матеріалів. Ця галузь складається: 1) з видобутку природно§ сировини (камінь, пісок, глина, гравій, крейда, гіпс, мергель, азбест тощо); 2) з виготовлення матеріалів і конструкцій (цегла, шифер, цемент, залізобетон, різноманітні будівельні конструкці§, скло, облицювальні матеріали).
В історі§ будівництва найчастіше вживались такі стінові матеріали як вапняк та піщаник, вони легше піддаються обробці. Для спорудження палаців, а також як облицювальний матеріал використовується мармур. В XX сторіччі для облицювання вживається граніт, особливо в будівництві метрополітенів, урядових споруд.
Укра§на має значні поклади будівельного каменю. Різноманітні родовища граніту, діориту й інших гірничих порід ціє§ групи зосереджені в Укра§нському кристалічному масиві; мармур видобувається в Криму, вапняки поширені на великому просторі, зокрема, в Причорномор'§. Інші кра§ни також мають родовища будівельного каменю, іноді всесвітньо відомі: білий каррарський мармур в Італі§, чорний лабрадорит в Канаді (великі поклади є також в Укра§ні), рожевий туф у Вірмені§.
Для виготовлення цегли, черепиці, порцеляни, фаянсу використовуються глини певно§ якості. Вони поширені в багатьох кра§нах, також є і у нас. Для виробництва скла потрібні кварцеві піски; така сировина є, зокрема, в Донбасі, на Харківщині, в Поліссі.
Найважливішим будівельним матеріалом є цемент. Він використовується у виготовленні майже всіх будівельних виробів і конструкцій; найбільше його йде на виробництво бетону. Ось чому обсяг виробництва цементу такий саме індикатор розвитку будівельно§ індустрі§, як для хімічного комплексу - виробництво сірчано§ кислоти.
Зауважимо, що значна кількість виробництва цементу в Кита§ та Інді§ - наслідок не тільки економічного підйому, але й велико§ чисельності населення, що стимулює великообсяжне житлове будівництво.
На виготовлення цементу використовуються карбонатні породи (вапняк, мергель, крейда) й глини певно§ якості. Співвідношення між карбонатами й глинами приблизно 75%:25%. Крім того, додаються ще деякі домішки: гіпс, шлаки та інші. Первинні матеріали дробляться, змішуються, а потім випалюються в печах з високою температурою (до 1500®); продуктом випалення є клінкер - своєрідні розжарені шматки суміші. На виготовлення клінкеру витрачається багато тепла - 178 кг у.п. на тону. Потім клінкер розмелюється на цементозмелюваних установках і ще після деяких обробок отримують готовий портланд-цемент. Якась частина клінкеру може транспортуватись із заводу в міста з великим споживанням цементу, де він розмелюється. Справа в тому, що клінкер менше псується при транспортуванні, ніж готовий цемент.
Виготовлення цементу - дуже матеріаломістке й теплоємне виробництво. Але головним фактором розміщення цементно§ промисловості все ж таки є сировина. До того ж, як паливо застосовують переважно газ, а він надходить трубопроводами туди, куди треба. В структурі собівартості цементу на сировину, паливо, електроенергію й допоміжні матеріали припадає понад дві третини витрат.
Укра§на має значні запаси цементно§ сировини, серед яко§ переважають вапняки. Найпотужніші родовища крейди та мергелю розташовані в Донецько-Придніпровській западині та в Донбасі (Амвросі§вське, Новгород-Сіверське). Вапняки переважають в Прикарпатті, Причорномор'§.
В Укра§ні налічується 15 цементних заводів; §х загальна потужність -24 млн т на рік, але в 1998 р. було вироблено лише 5,6 млн т цементу. Найбільші заводи: Балаклійський (Харківська область), сировина - крейда; Амвросі§вський (Донецька область) - працює на мергелю й крейді; Микола§вський (Львівська область) - вапняк і гіпс; Здолбуновський (Рівненська область) - мергель. Краматорський - крейда. Заводи середньо§ потужності є в Одесі, Бахчисара§ та інших містах.
Укра§на в післявоєнні роки була значним виробником (в 1990 - 23 млн т) і експортером цементу. Але технологія його виробництва вже застаріла. В усьому світі цемент продукують так званим "сухим" способом, при якому витрачається лише 120 кг у. п. на тону; у нас же переважає "мокрий спосіб" - 85% всього виробництва. Застосування ново§ технологі§, а також використання дешевих сортів вугілля замість газу дозволять істотно знизити собівартість ціє§ важливо§ продукці§.
До цементних заводів тяжіє виробництво шиферу та азбоцементних труб; для §х вироблення потрібно багато цементу й азбесту. Азбест надходить в Укра§ну з Росі§. Найбільші заводи азбоцементного виробництва - в Краматорську, Києві, Балаклі§, Здолбунові, Амвросієвці, Запоріжжі.
Одним з найстаріших будівельних матеріалів є цегла. Сировиною для §§ виготовлення раніше була тільки глина; в наші часи, поряд з традиційною цеглою виготовляють також силікатну й шлакову, для чого використовують вапняки, крейду, пісок, шлаки. Цегла, як і цемент, матеріало- й енергомісткий матеріал. Вона потребує ще більше палива - 216 кг у.п. на тону виробів. Але цегла погано транспортується. До того ж, вона дешева, й транспортування §§ на велику відстань веде до великих питомих витрат. Тому цегельні заводи розташовуються поблизу споживача - великих міст; щодо сировини, то вона досить поширена.
Скло як будівельний матеріал має широкий вжиток. Його використання дедалі збільшується, що пов'язано з новим архітектурним стилем (великі вікна), новою будівельною технологією (скло застосовується як облицювальний матеріал). Для виготовлення скла потрібні кварцеві піски, кальцинована сода, крейда, доломіт. Для виробництва так званих шлакоситалів використовуються металургійні шлаки. Основним компонентом є кварцеві піски, що містять не менше як 90% кремнезему. В Укра§ні родовища скляних пісків є в Донбасі (Авді§вське родовище). Харківській області (Новоселівське), Рівненській (Рокитнянське), Чернігівській (Глібовське), в Львівській, Одеській областях.
Виробництво скла - дуже теплоємний процес. На виробництво тони продукту витрачається 970 кг у.п., тобто набагато більше, ніж для цементу й цегли. Колись, ще до середини XIX ст., для виготовлення скла вживалась майже тільки деревина. Багато лісів у розвинених європейських кра§нах щезало просто на очах, щоб задовольнити потреби ґутниць. Відомо, що Петро І заборонив будувати нові ґутниці в межах 200 верст навколо Москви й Петербургу, аби не знищити зелене оточення цих міст.
Зважаючи на високу теплоємність виробництва скла, природно, що воно розташовується поблизу паливних баз. Найбільшим центром виготовлення скла в Укра§ні є Костянтинівка в Донбасі. Тут виробляють віконне скло, шлакосталеві плитки, армоване, вітринне скло та інші його види. Склоробні заводи є також у Лисичанську, Львові, Запоріжжі.
Для оздоблення будинків широко застосовується будівельна кераміка - керамічні плитки для підлог, облицювальні глазуровані плитки, а також каналізаційні труби, санітарно-технічне устаткування. Ці вироби виготовляють з тугоплавко§ або вогнетривко§ глини з домішками каоліну, кварцевого піску та деяких інших сполук. Виробництво будівельно§ кераміки - матеріалоємний та теплоємний процес. Водночас воно орієнтується на моду, на естетичне сприйняття споживача. Тому виготовлення плиток, сантехнічних виробів потребує наявності художнього смаку. Моду сьогодні "диктують" Італія, Іспанія, Франція, Німеччина, Чехія, Словаччина.
В Укра§ні також виготовляється багато керамічних виробів. Найбільші підприємства - Харківський плитковий завод, Артемівський завод будівельно§ кераміки. Львівський, Ки§вський та Слов'янський керамічні заводи.
Залізобетонні та бетонні конструкці§ й вироби - головний будівельний матеріал сучасного індустріального будівництва. Вони широко використовуються в промисловому й житловому будівництві, в гідротехнічних спорудах, в прокладенні автомобільних і залізничних шляхів. Застосування залізобетонних конструкцій сприяє зниженню собівартості будівництва й значно прискорює його темпи. Наприклад, спорудження великопанельного будинку порівняно з цегельним вимагає вдвічі менше часу.
Завод залізобетонних конструкцій та виробів виготовляє стінові панелі, плити перекриттів, колони, ферми, дорожні плити, шпали та багато іншо§ продукці§. Сировиною для залізобетонних виробів служать: арматурна сталь, портланд-цемент, шлакоцемент, щебінь, гравій, пісок, металургійний шлак, керамзит. Останнього часу все ширше вживається шлакобетон, який набагато легше звичайного, а за міцністю йому не поступається. В США із шлакобетону споруджують навіть стоповерхові будинки. Шлакобетон дешевший, до того ж він вигідний в екологічному відношенні, бо його виробництво утилізує відходи металургійних заводів.
Виготовлення залізобетонних конструкцій та виробів - процес матеріаломісткий; сировина й матеріали складають понад половину всіх витрат у собівартості продукці§. Але ця продукція - нетранспортабельна. Тому §§ виробництво тяжіє до споживача, до великих міст, індустріальних центрів, гідротехнічних споруд, взагалі до великого промислового і житлового будівництва. Першою залізобетонною спорудою в Укра§ні був маяк, збудований в 1904 р. в Миколаєві - перший в світі маяк такого типу. Сьогодні в кра§ні налічується декілька сот заводів, що виготовляють бетонні й залізобетонні вироби. Найбільші з них - в Києві, Харкові, Запоріжжі, Кривому Розі, Донецьку, Дніпропетровську, Каховці, Іллічівську.
Будівництво - головна ланка комплексу, воно створює основні фонди народного господарства. Будівництво має специфічні особливості, що відрізняють його від інших галузей народного господарства: його продукція (будівлі) нерухома, великогабаритна; виробничий процес має переривчастий характер, відбувається протягом довгого часу, на відкритому повітрі. Природно, що будівництво орієнтується тільки на споживача. Це обумовлює територіальну мобільність робочо§ сили в будівництві. Часто буває так, що будівельні бригади переміщуються не тільки в межах одного міста, а від'§здять до інших міст і реґіонів.
Велике будівництво може стати важливим містоутворюючим фактором. Наприклад, коли в 50-х роках споруджувався Каховський гідровузол, то практично на порожньому місці було збудовано підприємства будівельних матеріалів, житло для будівників, створена виробнича й соціальна інфраструктура (шляхи, електромережі, зв'язок, школи, магазини, лікарні тощо), з'явилися кадри фахівців суміжних галузей. Коли будівництво ГЕС закінчилося, вся ця забудова стала основою для розвитку інших видів виробництва - електротехнічного машинобудування, харчово§ промисловості. На карті кра§ни з'явилось нове місто - Нова Каховка.
Залежно від призначення будівництво розподіляється на промислове (спорудження заводів, фабрик), гідротехнічне (гідроелектростанці§, водосховища, канали), енергетичне (електростанці§, електромережі), транспортне (автомобільні, залізничні шляхи, аеропорти, трубопроводи), сільське (спорудження тваринних ферм, елеваторів), житлове. Капітальні вкладення в економіці Укра§ни в 1998 р. дорівнювали 12,1 млрд грн., вартість будівельних та монтажних робіт - 6,9 млрд грн. Найбільше капіталовкладень пішло в промисловість - 37%, житлове будівництво - 19%, будівництво комунальних підприємств, закладів освіти, культури, охорони здоров'я - 15%.
Будівельне машинобудування - галузь важкого машинобудування, проте воно є також часткою будівельного комплексу. Основна продукція галузі: екскаватори, бульдозери, грейдери, бетономішалки, скрепери, крани. Укра§на практично повністю забезпечує себе будівельною технікою. найбільшими центрами §§ виробництва є: Ки§в (виробництво екскаваторів), Харків (бетономішалки, шляхові машини), Одеса (важкі крани), Микола§в (шляхові машини), Краматорськ, Кременчук, Бердянськ.
Проектно-конструкторські роботи в будівництві - важлива складова частина комплексу. Власне, вони започинають всі будівельні роботи. В проектних роботах зайняті сотні тисяч фахівців з різних галузей будівництва, а також економісти, екологи, географи. Проектування зосереджено у великих індустріальних центрах, які мають розвинену мережу науково-дослідних і вищих учбових закладів, значний контингент фахівців-будівельників. В Укра§ні такими центрами є Ки§в, Харків, Дніпропетровськ, Одеса.

Лекція 9.

Соціальний комплекс

План
1. Галузева структура легко§ промисловості
2. Рекреаційний комплекс

1. Галузева структура легко§ промисловості
Легка промисловість включає текстильну, взуттєву і швейну галузь. Вона тісно пов'язана з сільським господарством, галузями машинобудування та хімічною промисловістю. Однією з особливостей розміщення підприємств легко§ промисловості є територіальне §х сполучення з важкою індустрією - наприклад, металургією, - що дозволяє раціонально використовувати трудові ресурси. Легка промисловість частіше за все є в тому або іншому територіальному комплексі як додаткова галузь. Ключові фактори розміщення підприємств легко§ промисловості: споживчий, сировинний, забезпеченість трудовими ресурсами.
Територіальна організація легко§ промисловості зумовлена перш за все впливом споживчого та сировинних факторів. Кожен із цих факторів діє по-різному - залежно від стаді§ виробництва та техніко-економічних особливостей галузі. Окрім галузевого та споживчих факторів, велике значення має забезпеченість тіє§ або іншо§ територі§ робочою силою.
Підприємства первинно§ переробки сировини мають велику кількість відходів (до 30-40% ваги вихідно§ сировини) і тому тяжіють до сировинних баз. Волокнисті культури обробляють у місцях §хнього виробництва, а тваринницька сировина піддається первинній переробці далеко від сировинних баз. Так, миття вовни можна здійснювати на шляху транспортування сировини за наявності водо- та паливопостачання. Розміщення виробництва шкіри може бути сполучене як з тваринницькою базою, так і з центром споживання м'яса.
На розміщення легко§ промисловості (особливо §§ головно§ галузі - текстильно§) великий вплив справляє науково-технічна революція. Це відбивається перш за все на концентраці§ текстильного виробництва, на зміні його сировинно§ бази. Натуральне волокно поступово витісняється хімічними волокнами. Велика кількість тканин виробляється з сумішей натуральних і хімічних волокон.
У шкіряній промисловості значне місце займають штучні шкіри.
Промисловість органічного синтезу як сировинна база для легко§ промисловості різко змінила умови розміщення §§ підприємств у окремих районах.
На відміну від первинно§ обробки сировини, виробництво готово§ продукці§ характеризується більш складним розміщенням. При виборі варіанту розміщення враховують сировинний, споживчий та трудові фактори. Головним виступає фактор трудових ресурсів, бо легка промисловість - найбільш працемістка галузь і разом з тим населення є споживачем готово§ продукці§. Таким чином, райони, забезпечені трудовими ресурсами, масово споживають продукцію легко§ промисловості та тим самим створюють сприятливі умови для розміщення §§ підприємств.
Найважливішим видом натурального волокна є бавовна, на частку котро§ припадає близько половини перероблювано§ у світі текстильно§ сировини. До найбільших виробників бавовняного волокна належать: Китай, США, Індія, Пакистан, Узбекистан, Туреччина, Австрія, Єгипет, Аргентина, Бразилія .
Експортери бавовняних тканин: Пакистан, США, Китай, Індія, Японія, Росія. Головні імпортери: кра§ни Європи. Канада, Австралія.
Питома вага вовняних тканин у світовому виробництві незначна, але у §хній загальній вартості частка вовни набагато більша, бо вовна дорожча. Вовняні тканини, у більшості сво§й, мають синтетичні домішки. Найбільші виробники вовняних тканин: Китай, Італія, Японія, США, Республіка Корея, Німеччина, Велика Британія, Франція, Росія. Більшість з цих кра§н є експортерами вовняних тканин, а основними виробниками і експортерами сировини - вовни - є такі кра§ни: Австралія, Нова Зеландія, Китай, Уругвай, Аргентина, ПАР. Основні імпортери вовняних тканин: кра§ни Європи та Північно§ Америки.
У виробництві шовкових тканин важливе значення мають штучні та синтетичні волокна. Целюлозний, віскозний шовк, капрон, нейлон вельми успішно замінили натуральний шовк, проте останнім часом значення натурального шовку підвищується. Пояснюється це тим, що окремі властивості натурального шовку штучним шляхом відтворити неможливо. Основні виробники та експортери натурального шовку-сирцю: Японія, Китай, Корея, Індія.
Серед інших видів текстильного виробництва - джутова та лляна промисловість. Джутова промисловість розміщена в Інді§ та Бангладеш на власній сировині, а також у Великій Британі§ на імпортній сировині. Головні імпортери джутових виробів: США, кра§ни Європи. Лляна промисловість розвинулась у Росі§, Білорусі, Укра§ні, Польщі, кра§нах Прибалтики. Існує також виробництво канатних та плетених виробів з абаки, сизалю, генекена. Головними виробниками виробів з абаки є Філіппіни, з сизалю - Танзанія, з генекена - Мексика.
У виробництві тканин з хімічних волокон переважають економічно розвинуті кра§ни, але при цьому значення кра§н, що розвиваються, в Азі§ помітно зростає. Виробництво шовкових та вовняних тканин більш поширене у розвинутих кра§нах.
З інших галузей промисловості найбільше значення має шкіряно-взуттєва. Ї§ розміщення зорієнтоване переважно на споживача. Великі райони шкіряно-взуттєво§ промисловості зосереджені в економічно розвинених кра§нах: США, Італія, Велика Британія, Франція, Німеччина. Значне виробництво взуття є також у Польщі, Укра§ні, Румуні§, Росі§, Болгарі§, Чехі§, Угорщині, Фінлянді§. Що стосується виробництва сировини, то воно зосереджене у районах тваринництва, де шкіряна сировина є ніби побічним продуктом при виробництві м'яса та м'ясних продуктів. Постачальником синтетичних матеріалів є хімічна промисловість.
Швейна промисловість дуже поширена. Ї§ підприємства представлені в усіх групах кра§н, на всіх континентах. Швейне виробництво - одне з найбільш вигідних і найбільш високооплачуваних видів діяльності. В середньому у розвинених кра§нах чоловік щорічно купує 10-12 костюмів, жінка - 17. Ця галузь легко§ промисловості тяжіє до скупчень населення в урбанізованих районах. Загальний рівень розвитку швейно§ промисловості, §§ технічна озброєність, якість швейних виробів характеризуються більш високими показниками у кра§нах Європи, США, Канаді, Японі§. Проте в розвинених кра§нах майже не існує великих фабрик з виробництва одягу через те, що праця робітників тут коштує досить дорого. "Швейним цехом" розвинених кра§н донедавна були вичерпно азіатські кра§ни з §х дешевою працею найманих робітників.
Конкуренцію азіатам склали постсоціалістичні кра§ни Європи, де праця робітників така ж дешева, а якість набагато краще. У гонитві за дешевою робочою силою західні підприємці "захопили" спочатку Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, але після того, як в цих кра§нах праця подорожчала, почалося освоєння нових територій: Росі§, Укра§ни, Білорусі, Прибалтики. Західна швейна технологія осідає тепер в цих кра§нах. Ринок порівняно дешевих швейних виробів сконцентрований у Нових Індустріальних Кра§нах та окремих кра§нах, що розвиваються, які мають зручне географічне положення.
Легка промисловість Укра§ни представлена текстильною, швейною та шкіряно-взуттєвою галузями. За випуском продукці§, за вартістю основних виробничих фондів перше місце займає текстильна промисловість. Головною галуззю текстильно§ промисловості в Укра§ні, як і в усьому світі, є бавовняна галузь. Бавовняне виробництво кра§ни знаходиться у великій залежності від постачальників сировини. Тому в нашій кра§ні передбачається відновлення бавовництва в південних районах. Завдяки цьому Укра§на зможе забезпечити свою бавовняну промисловість на 70% власною сировиною і на стільки ж відсотків знизити собівартість виробництва тканин. В Херсоні вже введена в дію експериментальна лінія бавовняно-очисного заводу, що споруджується тут у відповідності з Державною програмою розвитку легко§ промисловості. Бавовняні тканини та інші вироби з бавовни виробляються у Херсоні, Тернополі, Донецьку, Полтаві, Києві, Чернівцях, Івано-Франківську, Коломи§, Коростишеві, Радомишлі, Миколаєві; більша частина виробляється на трьох комбінатах - Херсонському, Донецькому, Тернопільському. Інші підприємства продукують переважно пряжу та нитки.
Другою за значенням є вовняна промисловість. Сировиною служить вовна, добавки з штучних та синтетичних волокон. У вовняній промисловості здійснюється первинна переробка вовни і виготовлення пряжі, тканин та виробів з них. Підприємства вовняно§ промисловості розміщені у Харкові, Луганську, Одесі, Дунаєвцях, Сумах, Богуславі, Кременчуці, Лубнах, Чернігові, Кривому Розі, Черкасах. Разом в Укра§ні діє біля 30 підприємств вовняно§ промисловості. 
На базі натурально§ сировини (шовку-сирцю) діє комбінат у Києві, який випускає високоякісний натуральний шовк. Інші підприємства (Дарниця у Києві, Черкаси, Луцьк) виробляють шовкові тканини з синтетичного та штучного волокна. У Києві та Лисичанську роблять також шовкові тканини технічного призначення.
Лляна промисловість забезпечує частину споживачів тканинами побутового та технічного призначення, що вирізняються високою міцністю. Це, перш за все, брезент, пожежні рукави, сировина для взуттєво§ промисловості. Лляні тканини застосовуються як технічні у поліграфічній промисловості, деяких галузях машинобудування. Окрім того, лляні тканини потрібні для виготовлення одягу, білизни тощо. В Укра§ні діє повний цикл виробництва та переробки льону, функціонує понад 30 льонозаводів. Лляні тканини виробляють у Житомирі, Рівному - на великих комбінатах, а також на Коростенській та Марчихіно-Будській фабриках. Укра§на є експортером льоноволокна.
Трикотажна промисловість тяжіє до районів з великою щільністю населення, бо виробництво зорієнтовано на споживача. Ця спеціалізована галузь продукує в'язані вироби з різних пряж: бавовняно§, вовняно§, хімічного волокна та змішаних волокон. Найбільші центри трикотажно§ промисловості: Ки§в, Харків, Житомир, Львів, Одеса, Донецьк, Микола§в, Луганськ, Кременчук та інші. В Укра§ні діє понад 60 підприємств трикотажно§ промисловості. У структурі трикотажних виробів переважає виробництво панчішно-шкарпеткових виробів та білизняного трикотажу.
Швейна промисловість випускає понад 1/3 обсягу валово§ продукці§ легко§ промисловості. Вона устаткована вельми складним технологічним обладнанням, і тому §й потрібні кадри високого рівня. В галузі ведуться розробки та впровадження нових поколінь машин, високопродуктивних методів виготовлення одягу, здатних підвищити продуктивність швейного конвейєра, постійно впроваджуються нові зразки модного одягу.
На відміну від трикотажно§ промисловості, де багато дрібних підприємств, у швейно§ галузі виробництво сконцентроване на великих підприємствах таких міст, як Ки§в, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Львів, Запоріжжя, Донецьк, Чернівці, Артемівськ, Дрогобич. Останнім часом з'явилося чимало приватних дрібних підприємств, але §хня частка в загальному обсязі швейного виробництва поки що невелика. Укра§на є імпортером швейних виробів.
У шкіряно-взуттєвому виробництві , зайнята п'ята частина працівників легко§ промисловості. На §§ підприємствах переробляють та гарблять шкіру. Сюди ж відноситься виробництво штучних шкір та хутра. Найбільші центри : Ки§в, Харків, Одеса, Бердичів, Запоріжжя, Вознесенськ.
На базі шкіряно§ сировини (натурально§ та штучно§) виникла взуттєва промисловість. Підприємства розміщені у Луганську, Львові, Дніпропетровську, Кременчуці, Івано-Франківську, Сімферополі та інших містах.
Хутряне виробництво спеціалізується на виготовленні хутряних виробів зі шкір диких звірів, звірів кліткового утримання та домашніх тварин. Найбільші хутряні об'єднання розташовані у Харкові, Івано-Франківську, Балті, Львові .
До складу легко§ промисловості входить також галантерейне виробництво, яке в Укра§ні добре розвинене. Підприємства ціє§ галузі розміщені скрізь: як у великих містах, так і у невеликих селищах. Їхня продукція - валізи, господарчі сумки, кошики, гаманці, зубні щітки, мильниці, гребінці, краватки, шпильки та чимало інших виробів. Сировину для них поставляють багато галузей: машинобудування, шкіряні, металургійні, текстильні та інші підприємства.

2. Рекреаційний комплекс
Відпочинок людини у спеціальній літературі називається рекреацією, а §§ поведінка, направлена на задоволення сво§х потреб у відпочинку, лікуванні, компенсаці§ життєво§ енергі§, - рекреаційною діяльністю. В окремих кра§нах склались потужні комплекси відпочинку, курортного лікування, туризму. Такі комплекси одержали назву рекреаційних.
Багатофункціональний рекреаційний комплекс можна умовно поділити на три групи: 1) лікувально-оздоровчий (санаторно-курортне лікування та оздоровлення); 2) пізнавальний (туризм); 3) економічний (реґенерація робочо§ сили, сфера господарчо§ діяльності). Комплекс слід розглядати як частину світового господарства, пов'язану з опануванням територій для відпочинку, профілактичного та реабілітаційного лікування, туризму. В окремих кра§нах він дає чималі прибутки у загальній економічній діяльності, випереджаючи іноді промисловість та сільське господарство. Навіть у США землі, зайняті під рекреаційний комплекс (хоч і в 10 разів менші за площею, ніж сільськогосподарські), дають щорічний прибуток утричі більший.
В останні роки в кра§нах світу відбувається розширення площ земель, що відводяться під рекреацію. При цьому особливого значення набуває туризм. Спостерігається значний ріст кількості міжнародних туристів: за останні 20 років §х число зросло у 2,5 разу. Для багатьох кра§н туризм є важливою галуззю економіки, яка дає досить значний прибуток. Серед них: Болгарія, США, Франція, Мексика, Угорщина, Іспанія, Італія, Греція, Мальта та інші. У цих та інших кра§нах створена індустрія туризму. До не§ відносяться: підприємства по наданню послуг з розміщення туристів (готелі, мотелі, кемпінги, пансіонати тощо); туристичні фірми; транспортні установи; навчальні заклади; інформаційні та рекламні служби; підприємства по виробництву товарів туристичного сервісу; підприємства роздрібно§ торгівлі та громадського харчування.
Існує п'ять основних напрямків туризму: 1) рекреаційний, або оздоровчий; 2) екскурсійний, або пізнавальний; 3) науковий; 4) діловий; 5) релігійний. За засобами пересування туризм поділяється на автомобільний, залізничний, авіаційний, морський та річковий. У США та Канаді національні парки приваблюють рекреантів своєю незайманою природою. У Канаді - 8 національних парків. Східне та західне узбережжя США зацікавлюють туристів пляжами, м яким кліматом, потужною індустрією відпочинку та туризму. У США є 520 рекреаційних районів, у тому числі 30 національних парків.
В Південній Америці рекреація розвинена тільки на узбережжях, а у глибині материка, де природа особливо красива і є чимало інших рекреаційних ресурсів, багато треба ще зробити у цьому напрямку.
Швидко розвивається рекреація в Африці - перш за все у Кені§, Танзані§, Замбі§, де є багато національних парків та заповідників. Не на високому рівні знаходиться рекреаційний комплекс у державах Азі§. Виняток становить лише Японія, де організація та культура рекреаційного комплексу - кращі у світі. Значні рекреаційні ресурси мають Австралія та Океанія.
Рекреаційний комплекс Укра§ни. Укра§на має всі необхідні умови для розвитку рекреаційного комплексу. У кра§ні є лікувально-оздоровчі, спортивні (туристичні), пізнавальні системи комплексу. У нас багато рекреаційних ресурсів: бальнеологічних (мінеральних вод, грязей), кліматичних, ландшафтних, пляжних, пізнавальних.
В Укра§ні є великі запаси лікувальних грязей. Особливе місце займають унікальні ресурси озокериту Бориславського родовища у Львівській області. Торфові грязі є у Львівській та Івано-Франківській областях. Серед мулисто-сульфідних значними є Куяльницьке та Шаболатське (Одеська область), а також Чокракське (Крим) родовища.
У рекреаційних потребах населення провідне місце належить відпочинку на природі. Тому важливим ресурсом є лісова рослинність. Лісолікувальні ресурси в Укра§ні поділені досить нерівномірно. Більше за все лісових масивів у Південно-Західному районі, де формування рекреаційних територій спирається саме на цей фактор. У Закарпатській, Ки§вській, Житомирській, Черкаській областях ліси виконують функці§ водореґулювання, водоохорони, ґрунто-захисту. Кліматичні ресурси сприяють розвитку рекреаційно§ діяльності. Береги, моря, річки, водосховища, озера, Укра§нські Карпати та Кримські гори, лісові масиви, - для цих ландшафтів характерне сполучення чистого повітря, наповненого киснем, та високо§ вологості. Гірські долини, захищені хребтами, характеризуються сприятливим мікрокліматом для розвитку кліматичних курортів (Яремча, Ворохта, Космач та ін.).
Укра§ні притаманний помірно континентальний клімат і тільки на півдні Кримського півострова - середземноморський. Існує класифікація кліматів з погляду рекреаційно§ діяльності: найкращий - сприятливі кліматичні умови протягом 9,5-10,5 місяця, тепле літо та не холодна зима зі стійким сніговим покривом або жарке тривале літо та коротка зима без стійкого снігового покриву; гарний - сприятливі кліматичні умови протягом 7-9 місяців; задовільний - сприятливі кліматичні умови протягом 3-6,5 місяця, прохолодне дощове літо і м'яка зима з нестійким сніговим покривом або жарке посушливе літо і сувора зима; поганий - сприятливі умови протягом 1-1,5 місяця. Кліматичні ресурси районів кра§ни різноманітні, але загалом клімат сприятливий для розвитку рекреаційно§ діяльності.
Рекреаційні ресурси пляжів грають важливу роль у роботі курортів на березі морів, річок, озер. У Кримській, Одеській, Донецькій, Микола§вській областях є штучні та природні лікувальні пляжі. Пізнавальні ресурси є характерним фактором, що визначає мотиви відвідування Укра§ни іноземними туристами. Вони відвідують історико-архітектурні пам'ятки Києва, Чернігова, Львова, Одеси та інших міст. Отже, у нас є всі види ресурсів, що дозволяє всебічно розвивати рекреаційний комплекс.
Територіальна структура рекреаційного комплексу Укра§ни складається з багатьох ланок. Первинною ланкою цього комплексу є санаторі§, пансіонати, будинки і бази відпочинку, туристичні бази. Окремо розміщені санаторі§, пансіонати, бази створюють рекреаційні пункти. Населений пункт з кількома рекреаційними пунктами називається курортом. Курортом може називатися також частина великого міста, в якій зконцентровані рекреаційні пункти: санаторі§, бази тощо (наприклад, в Одесі - курорти Аркадія, Великий Фонтан, Чорноморка).
Сукупність рекреаційних пунктів і курортів, що використовують означену територію і розміщену на ній інфраструктуру, створюють рекреаційні райони. Група рекреаційних районів створює рекреаційний реґіон (наприклад, Кримський, приморські територі§ Одесько§ або Микола§всько§ областей). Рекреаційні райони завдяки транспортним і функціональним зв'язкам створюють рекреаційні зони. Наприклад, Центрально-Укра§нська, Узбережжя Чорного і Азовського морів.
В Укра§ні діє 45 курортів загальнодержавного та міжнародного значення і 13 курортів місцевого значення; є понад 400 санаторі§в, що можуть прийняти на лікування понад 600 тис. відпочиваючих. Існує перелік та межі 265 територій, які резервуються для організаці§ зон лікування, відпочинку й туризму. Найбільшою популярністю у населення користуються райони Південного берега, включно з Гірським Кримом, узбережжя Чорного й Азовського морів та Карпати.
Ресурси Південного берега дуже різноманітні. Клімат приморських рівнинних та передгірних районів степово§ частини Криму - помірно континентальний, з дуже теплим літом і м'якою зимою. У приморських передгірних районах - клімат середземноморського типу, що характеризується недостатньою вологістю влітку та м'якою зимою (у порівнянні з Північним Кримом). Це один з основних курортних районів: він розташований на приморській смузі вздовж узбережжя Чорного моря від мису Айя (на заході) до Семидвір'я (на сході). До нього відносяться: Батилиман-Ласпі, Форос-Мелас, Оливи, Кастрополь, Блакитна затока, Симе§з, Алупка, Місхор, Лівадія, Масандра, Ялта, Гурзуф, Фрунзенське, Карабах, Алушта, Семидвір'я. Клімат тут винятково сприятливий, - період з температурою, вищою за 10 ®С триває 7 місяців. Курорт Алушта - один з найгарніших куточків Південного берега Криму. Він оточений пасмом гір, проте вони недостатньо захищають його. Через перевали північні вітри прориваються до Алуштинсько§ долини. Тому зима та весна тут трохи холодніші, ніж у Ялті, літо - менш жарке. Є природні пляжі. Ялта розташована на березі морсько§ затоки. Частина головного пасма Кримських гір утворює навкруги Ялти амфітеатр, що спускається до моря. Гірські схили над Ялтою вкриті віковим сосновим лісом та виноградником. На територі§ курорту багато парків, скверів, квітників, протікають річки. Завдяки географічному положенню Ялти клімат відноситься до теплого морського. За 3 км на південний захід від Ялти, на східному схилі гори Монабі, розташований курорт Лівадія. Його привабою та одним із лікувальних факторів є Лівадійський парк. Основною архітектурною пам'яткою Місхорського узбережжя є мис із Ластівчиним гніздом. Окрасою курорту Місхор є також парк. Пляжні й кліматичні рекреаційні ресурси лягли в основу курорту Кастрополь. Курорти Південного берега Криму та Гірського Криму спеціалізуються на лікуванні хворих із неспецифічними захворюваннями дихально§ та нервово§ системи.
Курорт Аркадія розташований в одному з мальовничих куточків Одеси. До нього входить уся приморська територія від Відради до Аркаді§. Основними лікувальними факторами курорту є клімат, таласо-терапія та мінеральні води.
Мікроклімат курорту Великий Фонтан вирізняється інтенсивною сонячною радіацією, деякою сухістю повітря, яке пом'якшується бризами; він сприятливий для лікування пацієнтів із захворюваннями органів дихання. 
Курорт Чорноморка розташований на рівному плато. Там дається взнаки вплив моря: частіші бризи, чимала кількість ясних днів. Приморський кліматичний курорт Очаків має місцеве значення. Клімат курорту помірно теплий. Поблизу розташований Березанський лиман з лікувальними мулистими грязями. Кліматичний приморський курорт Скадовськ знаходиться на положистому березі мілко§ Джарилгацько§ затоки Чорного моря. Чисте степове повітря, постійні морські бризи створюють чудові кліматичні умови.
На березі Азовського моря є два кліматогрязевих курорти - Бердянськ та Кирилівка. Грязьовий та кліматичний приморський рівнинний курорт степово§ зони Бердянськ знаходиться на північному березі Азовського моря. Клімат помірно-континентальний. Основні лікувальні засоби курорту - мулисті грязі та ропа озер Червоне, Велике й затоки Азовського моря, а також мінеральні хлоридні й натрієві води. Клімат курорту Кирилівка - помірно-континентальний, наближений до клімату Криму. До основних лікувальних факторів відносяться мулисті сульфідні грязі у руслах річок Великий та Малий Утлюк, Утлюцькому й Молочному лиманах та високомінералізовані хлоридні натрієві мінеральні води.
Природа Карпат завжди вабила людей, проте це не єдина причина створення тут курортного господарства. Напрочуд корисні вуглекислі води верхів'§в Чорного Черемошу та інші мінеральні води. Є родовища торфових лікувальних грязей. Бальнеогрязьовий курорт Черче місцевого значення на базі сульфідних вод, торфових вод і грязей розташований у долині, оточеній пагорбами Карпатського передгір'я. Зі сходу та заходу до нього впритул підступають гори заввишки до 2000 м. З півночі та півдня гори переходять у мальовничі пагорби. Гори й пагорби вкриті густими смерековими та листяними лісами. Гарні краєвиди курорту приваблюють туристів.
Бальнеологічний курорт Поляна розташований у долині р. Пінія. Він оточений лісистими горами. Курорт Синець - один з найстаріших у Карпатах. Клімат тут гірський, з підвищеною вологістю повітря та великою кількістю опадів. Для лікування використовуються мінеральні води. Мальовнича горовина вкрита хвойними лісами. На курорті Сойми для внутрішнього та зовнішнього вжитку використовується вуглекисла мінеральна вода. Курорт Шаян розташований на передгір'§ Великого, Середнього та Малого Шаяну. Схили вкриті буком, смерекою та грабом. Курорт захищений від вітрів вулканічним гірським пасмом. Тут панує клімат гірських улоговин. Для лікування використовуються вуглекислі мінеральні води.
Курорт Кваси розташований у однойменному селі у межигір'§ Чорно§ Тиси; він оточений з півночі Полонинсько-Чорногорським пасмом гір, з півдня - Мармо-роським кристалічним масивом. Тут розташовані Чорногори (з найвищою вершиною Укра§нських Карпат Говерлою - 2061 м, горою Петрос - 2020 м). Тривкий сніговий покрив утворюється вже у листопаді. На курорті для зовнішнього застосування використовується вуглекисла миш'яковиста мінеральна вода. Курорти Карпат спеціалізуються на лікуванні захворювань органів травлення (особливо ефективне лікування виразки шлунку й дванадцятипало§ кишки), печінки та підшлунково§ залози, цукрового діабету.
Отже, Укра§на має потужний рекреаційний комплекс, проте розвиток комплексу стримується низкою проблем, як-от підвищення пропускно§ здатності рекреаційного господарства, нерівномірність використання рекреаційного господарства, тобто сезонність тощо.

Лекція 10.

Агропромисловий комплекс

План
1. Сутність поняття АПК
2. Характеристика рослинництва
3. Характеристика тваринництва
4. Харчова промисловість

1. Сутність поняття АПК
АПК за сво§м складом та структурою значно відрізняється від інших міжгалузевих комплексів, - передусім тому, що він як головний засіб виробництва використовує землю, на якій вирощується сільськогосподарська продукція і сировина для виробничого та невиробничого споживання. Власне, сільськогосподарське виробництво, що базується на використанні сільськогосподарських угідь, є основою розвитку переробних галузей промисловості. Сьогодні АПК має такі сфери:
1) промисловість, що виробляє засоби виробництва для сільського господарства;
2) власне сільське господарство;
3) галузі, зайняті транспортуванням, переробкою та збутом кінцево§ продукці§ - сільськогосподарсько§ сировини й продовольства.
Сфери АПК рідко організаційно оформляються. Частіше за все спостерігаються сполучення сільського господарства з харчовою промисловістю та тими галузями легко§ промисловості, які споживають сільськогосподарську продукцію у вигляді сировини. Перша сфера - виробництво засобів виробництва для сільського господарства - включається до складу АПК скоріше за все з методичних міркувань. Організаційно підприємства ціє§ сфери до АПК не відносяться, але об'єктивний взаємозв'язок та взаємозалежність з комплексом, безумовно, існує.
Найбільшого розвитку агропромисловий комплекс досяг, окрім США, в розвинутих кра§нах Європи, особливо в кра§нах Європейського Союзу (ЄС). Єдина сільськогосподарська політика ЄС стала засобом реалізаці§ таких засад, як спільне фінансування дій для реґулювання сільського господарства, організаці§ гарантованого збуту на внутрішньому ринку, застосування єдиних торгівельно-політичних інструментів і субсидування експорту харчових продуктів на світовий ринок.
Під впливом аграрних інтеграційних процесів відбулись структурні зміни в експорті та імпорті товарів ЄС на користь кра§н-учасниць, що посилило реґіоналізацію торгівлі харчовими продуктами. Переорієнтація зі світового на внутрішній реґіональний ринок характерна для імпорту найважливіших сільськогосподарських товарів. Скоротилось постачання із третіх кра§н товарів, які є об'єктом єдино§ сільськогосподарсько§ політики (пшениця, цукор, вино, масло, сир, свинина). Разом з тим виріс імпорт з "третіх" кра§н таких товарів, як кава, чай, какао, кукурудза, соя, цитрусові. Взагалі, невелике зростання населення у західноєвропейських кра§нах і порівняно високий рівень споживання спонукає скорочення сумарних потреб у продуктах харчування.
Внаслідок індустріалізаці§ агробізнесу в розвинутих кра§нах підвищується питома вага харчово§ промисловості за рахунок скорочення частки сільського господарства шляхом підвищення рівня підготовки продуктів до безпосереднього вживання, поглиблення спеціалізаці§ виробництва, подовження шляху просування продуктів від сировини до споживання. Науково-технічний прогрес та агропромислова інтеграція ведуть до проникнення промислових засобів до всіх стадій приготування §жі. Ця тенденція характерна для усіх розвинутих кра§н і є важливим фактором підвищення ефективності суспільного виробництва.
Агропромислова інтеграція в кра§нах, що розвиваються, впливає на модернізацію традиційного сільського господарства. Інтенсивні фактори у виробництві основних видів продукці§ АПК складали в середині 90-х років у кра§нах Латинсько§ Америки 70%, а в кра§нах Південно§ та Південно-Східно§ Азі§ - 85%. АПК досі є головним джерелом валютних надходжень для більшості кра§н, що розвиваються.
АПК постсоціалістичних кра§н розвивається у напрямку реформування відносин власності, винайдення нових форм господарювання.

Сільське господарство
Основу сільськогосподарського виробництва творять земельні ресурси. Землі, придатні для ведення сільського господарства, одержали назву сільськогосподарських угідь. Сільськогосподарські угіддя займають на земній кулі приблизно 1/3 суходолу або 4,5 млрд. га. Угіддя складаються з ріллі (засів та пар, включаючи городи), перелогів, сінокосів, пасовищ, насаджень. У складі оброблюваних земель на ріллю у світі припадає близько 1,4 млрд. га, на багаторічні насадження -до 0,4 млрд. га.
В Європі оброблювані землі мають найбільшу питому вагу, що пояснюється історично тривалим землеробським освоєнням дано§ територі§, щільністю населення та сприятливими природними умовами.
В Азі§ середній показник освоєності земель також досить високий: розорані максимально можливо рівнини сходу, півдня та південного сходу, у той час як пустельні райони південного заходу та центру освоєні тільки у окремих оазах. У Північній Америці, Росі§, Білорусі§, Укра§ні, Казахстані показники розораності змінюються від 6% у зоні лісів до 35-40% у зонах лісостепу та степу.
У Латинській Америці та Африці показники розораності земель майже однакові. У Південній Америці найнижчий показник припадає на найбільш зволожену частину материка - басейн річки Амазонки, а в Африці - на найпосушливішу частину -пустелю Сахару.
Територія Австралі§ слабко розорана, що пояснюється посушливістю клімату та незначною мережею внутрішніх вод. Але, з іншого боку, з тих же причин в Австралі§ найбільша питома вага кормових угідь: понад 50% §§ територі§ (середньосвітовий показник -22%).
В Азі§ кормові угіддя займають тільки 10% земель, а в Африці - 26%. Інші реґіони займають проміжне положення. 
Традиційне сільське господарство ділять на дві галузі: рослинництво та тваринництво. 
Рослинництво включає вирощування зернових, круп'яних, технічних культур, кормових трав та корнеплодів, овочівництво, садівництво, виноградарство тощо.
В рослинництві головними є зернові культури, які займають більшу частину посівних площ земно§ кулі. Найбільше поширені з зернових продовольчих культур пшениця та рис, а з кормових - кукурудза, жито та овес.
Пшениця - найбільш розповсюджена та найважливіша продовольча культура, районована від південних областей Австралі§ та Південно§ Америки до Північного Полярного кола, від рівнин та низин - до високогірних районів (3500-4000 м). Таке поширення пшениці дозволяє збирати врожай практично цілий рік: у січні - в Австралі§, у липні-серпні - у кра§нах Європи тощо.
На світовий ринок щороку надходить біля 200 млн. т зерна, у тому числі 90-100 млн. т пшениці. Експорт пшениці виявився сконцентрованим в руках порівняно невелико§ групи кра§н - США, Канади, Франці§, Австралі§, Аргентини. При цьому частка США складає біля 50% світового експорту пшениці.
Великими імпортерами зерна (більше 50% світового імпорту) є кра§ни, що розвиваються. Вони ввозять головним чином продовольче зерно. Наприклад, Єгипет завозить щороку біля 10 млн. т зерна, Бразилія - 5 млн. т. Але найбільшими імпортерами зерна є Японія (біля 30 млн. т щороку) та Росія (27-35 млн. т). До імпортерів належать також Велика Британія, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія, Китай.
Рис культивують перш за все у кра§нах Південно§, Східно§ та Південно-Східно§ Азі§. На ці реґіони припадає близько 90% світового збору рису. Посіви рису є також у Центральній Азі§, південних районах Європи, на півдні Північно§ Америки та у окремих реґіонах Південно§ Америки. Найбільшими виробниками рису є Китай, В'єтнам, Корея, Індія, Індонезія, Бангладеш, Та§ланд, Бірма, Філіппіни, Бразилія, Мексика, Мадагаскар, Японія, США, Італія, Іспанія.
Основними експортерами рису є Та§ланд, США, М'янма, Італія, а імпортерами - Індонезія, Іран, кра§ни Європи.
Кукурудза у більшості кра§н є кормовою культурою. Але в окремих кра§нах вона вживається як продовольче зерно. Майже половина кукурудзи, що виробляється у світі, припадає на США. Великими виробниками кукурудзи також є Китай, Франція, ПАР, Бразилія, Мексика, Аргентина. Основні експортери кукурудзи: США, Аргентина, Франція, Та§ланд, ПАР. Головними імпортерами цього зерна є кра§ни Європи та Японія.
Жито- морозостійка й вологолюбива культура, тому вирощується у Помірному поясі Південно§ півкулі, - переважно у лісовій та лісостеповій зонах. Ї§ посіви займають лише 2% від усіх зернових, врожайність вдвічі нижча, ніж у пшениці. Головними виробниками є: Росія, Китай, США, Індія, Канада та Укра§на.
До технічних культур відносяться цукроносні, олійні, волокнисті та каучуконоси. До цукроносних культур належать цукрова тростина та цукровий буряк. Цукрову тростину вирощують у США, Інді§, Бразилі§, Мексиці, Австралі§, на Кубі, Філіппінах, у Пакистані, Аргентині, ПАР, Перу, В'єтнамі, Кита§. Головні експортери тростинного цукру-сирцю: Куба, Бразилія, Мексика, Ямайка, Пуерто-Ріко, Філіппіни, Маврикій, Австралія. Основними імпортерами є кра§ни Європи, Японія, Канада.
Ц у к р о в и й б у р я к вирощують переважно у кра§нах Європи та Північно§ Америки. Головними виробниками цукру-сирцю з цукрового буряку є Франція, Німеччина, Укра§на, Італія, Росія, Велика Британія. Більшість кра§н Європи та США імпортують цукор, навіть якщо у них є власне виробництво.
Олійні культури є сировиною для одержання жирів рослинного походження, що відіграють у раціоні харчування все питомішу роль. Головною олійною культурою є соєві боби, з яких у світі отримують до 1/3 олі§. Близько 60% збору соєвих бобів та 80% виробництва соєво§ олі§ припадає на США. Ця олія виробляється також у Кита§, Коре§, Японі§, Канаді, Бразилі§, Індонезі§. 
Арахіс вирощують у багатьох кра§нах субтропіків та тропіків. Він поширений в Інді§, Нігері§, кра§нах Західно§ Африки, Індонезі§, Бразилі§, Аргентині, США, Кита§. Основні експортери - кра§ни Західно§ Африки, імпортери - кра§ни Європи.
Ріпак - однорічна трав'яниста рослина; розповсюджений як олійна культура у Польщі, Угорщині, кра§нах Північно§ Європи, США, Канаді, Кита§. Найбільшим експортером ріпакового насіння та олі§ є Канада.
Соняшник вирощується головним чином у Росі§, Укра§ні, кра§нах Південно§ Європи, США, Аргентині, Кита§.
Найбільшу кількість бавовняного насіння збирають в Інді§, Пакистані, Кита§, США, Узбекистані.
Окрім згаданих польових олійних культур, є важливі деревні олійні культури. Так, сушена м'якоть кокосових горіхів (копра) переробляється на кокосову олію. Половина світового виробництва копри припадає на Філіппіни. У кра§нах Південно-Східно§ Азі§ та екваторіально§ Африки поширені оливні пальми, з плодів яких одержують пальмову та пальмово-ядрову олію, що використовується як у харчовій, так і у парфумерній промисловості.
Олію також одержують з плодів оливкового дерева. Основний реґіон вирощування довговічних оливкових дерев - середземноморські кра§ни. Перше місце належить Італі§, друге - Іспані§, потім ідуть Португалія, Греція, Туреччина, Кіпр, кра§ни Північно§ Африки, Албанія, Болгарія.
Волокнисті культури є сировиною для текстильно§ промисловості. Більша частина §х вирощується в кра§нах і районах тропічного і субтропічного клімату. Найважливішою волокнистою культурою є бавовник. Найцінніші сорти бавовнику вирощуються в пустелях при штучному зрошенні (кра§ни Північно§ Африки).
Посіви бавовнику у світі займають близько 35 млн. га. Вони зосереджуються у північній півкулі між 20 ®п.ш. і 40 ®п.ш. Світове виробництво бавовнику постійно зростає і сягає 18 млн. т.
Найбільші виробники бавовнику: Китай (4,5 млн. т), США (3,4 млн. т), Індія й Пакистан (по 1,5 млн. т), Та§ланд (1 млн. т), Узбекистан (1,5 млн. т), Туреччина (0,7 млн. т), Бразилія (0,7 млн. т). Багато бавовнику виробляють також Іран, Ірак, Сирія, Афганістан, Єгипет, Судан, Ефіопія, Уганда, Танзанія, Нігерія, Камерун, За§р, Мозамбік, Мадагаскар, Мексика, Аргентина, Венесуела, Перу, Австралія.
Експортери бавовнику: США, Узбекистан, Китай, Пакистан, Індія, кра§ни Африки. Імпортери: кра§ни Східно§ і Південно-Східно§ Азі§ та Європи.
Льон-довгунець виробляється тільки у кра§нах Європи: у Білорусі, Росі§, Укра§ні, Польщі, Німеччині, Чехі§, Словаччині, Румуні§, Франці§, Бельгі§, Нідерландах.
На світовому ринку волокнисто§ сировини важливе місце належить таким твердоволокнистим культурам, як джут, сизаль, абака, кенаф. Ця сировина використовується для виробництва грубих тканин: мішковини, парусини, брезенту. Джут вирощується у Кита§, Інді§, Бангладеш, Та§ланді, Бразилі§, Ірані. Головний експортер необробленого джуту - Бангладеш, а джутових виробів - Індія, Китай, Бразилія; імпортери - кра§ни Європи, Північно§ Америки, Японія.
Основні виробники та експортери абаки - Філіппіни, сизалю -Бразилія, Мексика, Та§ланд, кенафу -Та§ланд.
Основними районами вирощування каучуконосів є Малайзія, Індонезія, Та§ланд, Шрі-Ланка, Ліберія, В'єтнам. 
Особливу групу в рослинництві становлять культури тропічного землеробства: чай , кава, шоколадне дерево. Найбільші виробники чаю: Індія, Шрі-Ланка, Китай, Японія, Індонезія. Головними експортерами чаю на світовий ринок є Індія та Шрі-Ланка.
Кавове дерево росте в Африці, Латинській Америці, Південній та Південно-Східній Азі§. Виробники кави: Бразилія, Колумбія, Мексика, Сальвадор, Гватемала, Уганда, Кот- д'Івуар, Ефіопія, Камерун, Ангола, За§р, Індія, Індонезія. Найбільші експортери кави: кра§ни Латинсько§ Америки, імпортери - США, кра§ни Європи, Японія, Канада.
Шоколадне дерево росте у Африці та Південній Америці. Головними виробниками какао-бобів, плодів шоколадного дерева, є Гана, Нігерія, Кот -д'Івуар, Камерун, Бразилія, Еквадор. Імпортерами какао-бобів, що йдуть на виготовлення шоколаду та напою какао, є кра§ни Північно§ Америки та Європи.
Тваринництво підрозділяється на галузі за основними видами тварин: розведення велико§ рогато§ худоби, свиней, овець, птахів.
Розведення велико§ рогато§ худоби має м'ясний, молочний та м'ясо-молочний напрями. Основними експортерами м'яса велико§ рогато§ худоби - яловичини - є Монголія, Туреччина, Аргентина, Уругвай, Франція, Ірландія, Нова Зеландія, Австралія, Канада. 
Молочне тваринництво є, перш за все, у кра§нах з високим рівнем розвитку, де воно зосереджене біля великих міст для забезпечення §хнього населення молоком та молокопродуктами. Експорт молока не має великого поширення. Молоко переробляється на масло, сир, згущене та сухе молоко. Ці молокопродукти експортуються з кра§н Європи та Ново§ Зеланді§.
Свинарство розвинене у густонаселених районах світу, а також у районах виробництва зерна, цукрового буряка, картоплі, - поруч з великими переробними підприємствами харчово§ промисловості.
В економічно розвинених кра§нах переважає інтенсивне свинарство. У більшості цих кра§н розповсюджені беконні та м'ясо-сальні породи. Більше половини поголів'я свиней припадає на Азію, де виділяється Китай - більш як 1/3 світового поголів'я. Ще третина поголів'я вирощується у кра§нах Європи, одна десята - у США. Експортери свинини: Бельгія, Данія, Нідерланди, Німеччина, Китай. Імпортери: Велика Британія, Росія, інші кра§ни Європи.
Вівчарство розміщене нерівномірно: переважає воно у тих реґіонах, де інші види тваринництва не можуть набути достатнього розвитку, де є пасовища з низькотравною рослинністю. Виділяють чотири провідних напрямки: м'ясо-вовняне, вовняне, каракульське та овчинно-шубне. Найбільше поголів'я овець розміщене в Австралі§ - приблизно 1/7 світового стада, у Кита§, Новій Зеланді§, ПАР, Інді§, Аргентині, трохи менше - у Англі§, Іспані§, Ірані, Туреччині, Перу, Уругва§, Болгарі§, Румуні§, Алжирі, Монголі§, Казахстані, Узбекистані, Туркмені§.
Вівчарство є постачальником не тільки м'яса, але й високоякісно§ вовни. Основні кра§ни-експортери вовни: Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Аргентина, Уругвай. Імпортери вовни: Японія, Велика Британія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, США. Важливе значення має також особлива вовна - каракуль, найбільшими виробниками якого є Афганістан, Намібія, кра§ни Центрально§ Азі§, ПАР, Судан. Паралельно з експортом вовни здійснюється експорт баранини.
Птахівництво - одна з швидкозростаючих галузей тваринництва. У кра§нах Європи, США, Канаді птахівництво розвивається у складі птахопромислових комплексів, на яких виробляють бройлерне м'ясо. Найбільшими виробниками птахів та продуктів птахівництва - м'яса та яєць - є США, Китай, Італія, Франція, Велика Британія, Росія, Укра§на, Іспанія, Нідерланди, Японія, Канада, Бразилія. Основні експортери бройлерів: США, Нідерланди, Бельгія, Данія, Франція, а яєць - США, Бельгія, Нідерланди.
Агропромисловий комплекс Укра§ни дає 95% продовольчих ресурсів, і за рахунок його продукці§ формується більше двох третин фонду народного споживання.
Перехід АПК до ринково§ економіки вимагає створення форм господарювання, здатних викликати у робітників сільського господарства інтерес до високопродуктивно§ праці. Від вибору ефективних форм господарювання залежить успіх організаці§ сільськогосподарського виробництва.
Тепер в АПК Укра§ні існують такі форми господарювання: селянські (фермерські) господарства, акціонерні товариства, асоціаці§ фермерських господарств, кооперативи.
Укра§на має всі умови для розвитку сільського господарства, але вони диференційовані за природними зонами. Кожна зона має власні особливості у структурі земельних ресурсів, сільськогосподарських та лісових угідь.
Так, Полісся займає близько 20% площі Укра§ни і вирізняється порівняно низьким ступенем розвитку сільського господарства, освоєністю земельного фонду, але високою питомою вагою природних кормових угідь. Тому для зони характерні дрібноконтурність, подрібненість землекористування. Тут переважають дерново-підзолисті ґрунти (до 70% територі§). На Поліссі обробляється близько 35% земельно§ площі.
Лісостеп - найбільша зона кра§ни: близько 30% площі. Враховуючи високу освоєність (76%) та розораність (65,9%), значну частину земель складають сінокоси, ліси та кущі, болота, яри та зсуви, що розділяють орні масиви. Ґрунтові та кліматичні умови найбільш сприятливі для інтенсивного ведення сільського господарства. В лісостепу переважають типові чорноземи та сірі опідзолені ґрунти.
Степова зона розділяється на дві підзони: Північну та Південну. Північна частина степу займає більше 25% територі§. Південний степ - 14%, але освоєність та розораність земель тут дещо нижчі, ніж у Північному степу.
Гірський Крим займає невелику територію, що вирізняється підвищеною лісистістю, а орні землі становлять тут лише 21,8%.
Укра§нські Карпати характеризуються найбільшою лісистістю, низькою сільськогосподарською освоєністю земель.
На Прикарпатті переважають кислі дерново-підзолисті, глейові та суглинкові ґрунти. Ці фактори несприятливо впливають на розвиток сільського господарства.

Лекція 11.

Транспортна система

План
1. Залізничний транспорт
2. Автомобільний
3. Морський
4. Транспортний комплекс Укра§ни

Лекція 12

МІЖНАРОДНИЙ ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ ТА СВІТОВІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ

План
1. Сутність міжнародного поділу праці
2. Соціально-економічна типологія кра§н
3. Економічна інтеграція. Економічні спілки.
4. Форми зовнішньоекономічно§ діяльності
5. Зони спільного підприємництва
6. Зовнішньоекономічні зв'язки Укра§ни

1. Сутність міжнародного поділу праці
Сутність міжнародного поділу праці, основні потоки капіталу та робочо§ сили. Під міжнародним територіальним поділом праці (ТПП) розуміється процес концентраці§ в окремих кра§нах виробництва товарів та надання послуг понад необхідні внутрішні потреби у розрахунку на §хній обмін або продаж іншим кра§нам. Міжнародний ТПП також передбачає розвиток економіки кра§н з розрахунком на завезення ряду товарів та послуг з-за кордону, наявність між кра§нами або реґіонами не лише торгівельних стосунків, але й кредитних, науково-технічних, виробничих, транспортних зв'язків.
Слід розрізняти три основних типи міжнародного ТПП: загальний, частковий та одиничний. Під загальним розуміється розподіл праці у сфері виробництва: добувна, обробна промисловість, сільське господарство. При цьому міжнародна спеціалізація окремих кра§н істотною мірою визначається наявністю сприятливих природно-кліматичних умов, а міжнародне ТПП виявляється у поділі кра§н-експортерів на індустріальні, сировинні та аграрні.
Частковий ТПП - це спеціалізація на рівні певних галузей виробництва, видів готово§ продукці§, що означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Цьому типу ТПП властивий вищий рівень диверсифікаці§ виробництва та експорту.
Одиничний міжнародний ТПП - спеціалізація окремих кра§н на виготовленні окремих вузлів, деталей, агрегатів та компонентів продукці§, на технологічних стадіях промислового виробництва. Цей вищий тип властивий високорозвиненим кра§нам.
Сучасному міжнародному поділу праці притаманна "традиційна" спеціалізація розвинених кра§н на експорті промислових товарів, а кра§н, що розвиваються - на експорті сировини. Останнім часом у міжнародному ТПП блискуче проявилися такі тенденці§, як різке поглиблення спеціалізаці§, зрощування національних господарств розвинених кра§н у міжнародній коопераці§, поглиблення інтеграційних процесів, вплив міжнародних корпорацій, поява кра§н-"надекспортерів", перенесення деяких галузей з розвинених кра§н до кра§н, що розвиваються.
Науково-технічна революція здебільшого змінила форми та сутність міжнародного ТПП. Поділ праці між кра§нами сягнув небачено§ раніше глибини, поширилася внутрішньогалузева та подетальна спеціалізація окремих кра§н. В товарообміні з'явились зустрічні потоки, що складаються з продукці§ одних і тих самих галузей, яка відрізняється одна від одно§ якістю. Наприклад, США експортують сво§ автомобілі до Європи та Японі§, одержуючи звідти європейські та японські машини. Об'єднання "ЛогоВАЗ" у Росі§ продає автомобілі фірм "Пежо", "Рено", "Вольво" та інші поруч з "Ладами".
Міжнародний поділ праці включає обмін між кра§нами як готовими виробами, так і сировиною, продуктами харчування, робочою силою. На мінеральну сировину припадає 3% світового зовнішньоторговельного обороту. Виділяються 10 районів, що налагодили зв'язки за сировиною: США, Західна Європа, Японія, Канада, ПАР, Австралія, Латинська Америка, Африка, Західна, Південна та Південно-Східна Азія.
На США, Західну Європу та Японію припадає 60% світового товарообміну мінеральною сировиною. Висока залежність цих кра§н від не§ зумовлена орієнтацією на імпорт більш дешево§ сировини "третіх" кра§н та економією власних резервів, а також значними масштабами споживання сировини промисловістю.
1. До США мінеральна сировина завозиться з усього світу. Основна маса сировини надходить з Канади (44%), Латинсько§ Америки (38%), а також кра§н Персько§ затоки.
2. Західна Європа забезпечується сировиною з Африки (15%), Канади (12%), Латинсько§ Америки (10%), Персько§ затоки, а також кра§н Східно§ Європа (газ, нафта, фосфати, залізна руда, кольорові метали).
3. Японія - найменш забезпечена сировиною кра§на. Імпорт покриває 100% потреб у бокситах, нікелі, урані, фосфоритах, 94% потреб у нафті, природному газі, залізній руді, кам'яному вугіллі. Найважливіші постачальники сировини: Австралія (25%), Південна та Південно-Східна Азія (18%). В останні десятиріччя збільшився імпорт сировини з кра§н Персько§ затоки та Росі§ (нафта, ліс, руда, кам'яне вугілля).
4. На Канаду припадає 15% світового експорту мінерально§ сировини: руд срібла, платини, кольорових металів (цинку, свинцю, нікелю), заліза, а також деревини.
5. Австралія дає близько 10% світового експорту сировини, - бокситів, цинку, свинцю, нікелю, кобальту, ванадію, залізно§ руди, кам'яного вугілля.
6. ПАР має потужний ресурсний потенціал (30% світових запасів хромітів, ванадію, марганцеві та цинкові руди, сурма, алмази, золото, срібло, платина, кам'яне вугілля). Сировина експортується перш за все до Західно§ Європи та Японі§.
7. Латинська Америка дає 40% експорту кра§н, що розвиваються. За запасами мінерально§ сировини вона поступається Африці. Основні види експортно§ сировини: срібло, сурма, боксити, залізна руда, вольфрам, свинець, цинк, олово. Найбільші кра§ни-експортери: Бразилія, Чилі, Венесуела, Перу, Болівія. Сировина вивозиться у США, Західну Європу, Японію.
8. Кра§ни Африки дають близько 10% експорту сировини, яка постачається до Західно§ Європи та США. Це алмази, чорні та кольорові метали, сировина для виробництва мінеральних добрив.
9. Кра§ни Південно§ та Південно-Східно§ Азі§ експортують руду і концентрати кольорових металів, чорні метали до Японі§ та США.
10. Кра§ни Західно§ Азі§ експортують енергоносі§. Тут найбільше виокремлюється реґіон Пермсько§ затоки.
Кра§ни, що розвиваються, - одні з основних постачальників сировини на світовий ринок. Пояснюється це не стільки багатством надр, скільки підлеглим характером розвитку §хніх економік у міжнародному ТПП. На §хню частку припадає 70% видобування олова, графіту, слюди, 50% марганцевих руд, хромітів, вольфраму, сурми та ін. Кра§ни, що розвиваються, дають третину світового експорту сировини і лише десяту частину його імпорту. Останнім часом помітно зросла питома вага цих кра§н у імпорті деяких видів сировини. Наприклад, кра§ни Персько§ затоки більше завозять кольорових металів (алюмінію, нікелю тощо). Це пов'язано з високою енергомісткістю виробництва кольорових металів, а наявність у цих кра§нах енергоносі§в (у тому числі супутнього газу) дають можливість транснаціональним корпораціям переробляти сировину на шляху §§ транспортування до Північно§ Америки, Західно§ Європи та Японі§.
Велика частка кра§н, що розвиваються, у виробництві хімічних продуктів, зокрема мінеральних добрив. Це пов'язано з прагненням розвинених держав винести "брудні" виробництва у кра§ни третього світу. Прикладом можуть служити нафтопереробні заводи у Сінгапурі, Тринідаді й Тобаго, на Віргінських островах.
Міжнародний поділ праці у машинобудуванні. Машинобудування є провідною галуззю світового промислового виробництва. Саме тут виразно помітний науково-технічний прогрес, динамічно міняються ринки виробництва та збуту продукці§.
За останні десятиріччя значення транспортного машинобудування знизилось, а електротехнічного - різко зросло. Тим часом на світовому ринку посилилась спеціалізація виробництва та зросли §§ масштаби. Вона зумовлена не лише скороченням номенклатури виробів, що випускаються у кожній кра§ні, але й більшою залежністю розвинених кра§н від імпорту машинобудівно§ продукці§. Істотні зміни у галузі пов'язані з впливом науково-технічно§ революці§. Практично не залишилось жодного великого підприємства у кра§нах Західно§ Європи, яке не одержувало б комплектуючі зі сторони. Частіше за все до 50% комплектуючих підприємства одержують ззовні і таким чином наповнюють "складальний цех". У машинобудуванні триває концентрація капіталу. Багато підприємств автомобільно§ промисловості та ракетобудування належать транснаціональним та багатонаціональним компаніям.
Світовий ринок споживчих товарів - провідна царина міжнародного поділу праці. Цим товарам притаманна висока експортність. Наприклад, понад половину вироблених у світі автомобілів призначено на експорт. Окрім того, споживчі товари - одна з основних статей імпорту більшості кра§н. Величезний ринок виробництва споживчих товарів - Західна Європа, де зосереджена половина світового експорту та імпорту споживчих товарів. На другому місці - США, на третьому - Японія. Тут чітко виявляється вплив соціально-економічного фактора і рівня життя у тій або іншій кра§ні. Чим багатша кра§на, тим більше вона ввозить та вивозить споживчих товарів.
Ринок споживчих товарів найбільш динамічний: лідери у ньому змінюються через 10-20 років, з'являються нові конкуренти. На ринку одягу та взуття активізувались кра§ни, що розвиваються. Експорт текстилю з цих кра§н виріс за останні 20 років у 5 разів. 
Серед основних постачальників бавовняних тканин виділяються Індія, Пакистан, Гонконг, США, Японія. Питома вага розвинених кра§н у експорті тканин скорочується. США ввозять з кра§н, що розвиваються, переважно ті товари, у виробництві яких бере участь американський капітал.
Міжнародний поділ праці у сільському господарстві склався раніше, ніж в інших сферах виробництва, що пов'язано з основним призначенням сільськогосподарсько§ продукці§: §жа для людей та технологічна сировина для промисловості.
Торгівля сільськогосподарською продукцією виникла ще в епоху Великих географічних відкриттів, коли товари постачали з Інді§, Бразилі§, а потім Латинсько§ Америки та Африки.
Серед найбільших кра§н світу завжди велись війни за володіння джерелами сільськогосподарсько§ сировини. Міжнародний поділ праці в сільському господарстві зв'язаний з різними природними умовами, соціально-економічними та політичними чинниками. При цьому постійно змінювались експортери та імпортери сировини. Малоросія спочатку спеціалізувалась на вивозі пшениці, а потім - м'яса та сала. Індія спочатку була відома Європі чаєм та спеціями, а пізніше - бавовною. Велика Британія спочатку експортувала вовну, а тепер імпортує §§ з Австралі§ і Ново§ Зеланді§. Канада давно була знана в світі як експортер зерна, а в останні двадцять років вона зменшує його експорт, замінюючи на експорт яловичини.
Після II Світово§ війни посилилися експортні функці§ США, Австралі§ та Канади в Західну Європу, де сільське господарство було занедбано війною. У 50-ті роки кра§ни Західно§ Європи значно збільшили виробництво сільськогосподарсько§ продукці§, утворили Європейське Економічне Співтовариство і перекрили потік сільськогосподарських товарів до цих кра§н. Більш того, з часом вони стали зазіхати на ринок США, Африки, Латинсько§ Америки та Східно§ Європи, шукаючи нові кра§ни для збуту своє§ продукці§.
В останні роки в Західній Європі відбуваються цікаві зміни у використанні найцінніших - обробних земель. Через перевиробництво сільськогосподарсько§ продукці§, що веде до розорювання багатьох фермерів, деякі кра§ни почали зменшувати площі під зерновими культурами. Ці землі виводяться з землекористування, на них висаджуються ліси, а фермери за це отримують дотаці§ з бюджету своє§ держави. В Іспані§ та Португалі§ з часом всі землі, що зараз зайняті під зернові, планують засадити пробковими дубами.
Кра§ни, що розвиваються, все ще відрізняються монокультурністю свого сільського господарства і спеціалізуються на вирощуванні для експорту 1-2 культур. Наприклад, питома вага кави: в Колумбі§ - 60%, в Уганді - 97%, в Ефіопі§ - 64%; какао: в Гані - 74%, в Кот д'Івуарі - 60%.
Міжнародний поділ праці постійно зазнає змін як за структурою товарообігу, так і за набором кра§н спеціалізаці§. За виробничою спеціалізацією у міжнародному розподілі праці серед кра§н, що розвиваються, виокремлюються такі групи:
- кра§ни-виробники та експортери нафти: 12 кра§н ОПЕК, а також деякі експортери нафти, які не входять до ціє§ організаці§, наприклад Мексика, Бруней, Румунія;
- кра§ни-експортери інших мінеральних ресурсів: Ямайка, Гвінея, Суринам та Гайана - 60% світового експорту бокситів; Марокко, Того, Сенегал - 65% експорту фосфатів; Чилі, Замбія, За§р - 40% експорту міді; Ефіопія та Бразилія - 33% експорту марганцево§ руди; Малайзія, Болівія, Індонезія та Та§ланд - 72% експорту олова;
- нові індустріальні кра§ни (НІК): Сінгапур, Республіка Корея, Тайвань, та ін.;
- кра§ни монокультурного сільськогосподарського виробництва: "бананові республіки" Центрально§ Америки - основні постачальники кави, какао, арахісу, тростинного цукру тощо.
Останнім часом стали помітні зрушення у міжнародному поділі праці. По-перше, зменшилась роль сировинного фактора у розміщенні продуктивних сил у зв'язку з досягненням науково-технічного прогресу, а також зниженням матеріало- та енергомісткості виробництва.
По-друге, поглибилась спеціалізація виробництва у межах окремих держав, яка направлена на поліпшення якості продукці§, зниження §§ собівартості за умов жорстокішо§ конкурентно§ боротьби на світовому ринку. Багато галузей промисловості розвинених кра§н, не знаходячи збуту всьому обсягу продукці§, що випускається усередині кра§ни, орієнтують виробництво на зовнішній ринок. У більшості розвинених кра§н Європи понад 50% виробництва орієнтовано на експорт. Експортність стає основним критерієм та стимулом промислового прогресу.
По-третє, окрім міжгалузевого поділу праці, розвинувся внутрішньогалузевий. Один з напрямків внутрішньогалузево§ спеціалізаці§ - обмін деталями, вузлами та комплектуючими виробами. У сучасному машинобудуванні не більше за 20% деталей є оригінальними, а решту 80% становлять взаємозамінні мікропроцесори, деталі (наприклад, автошини для автомашин, блоки живлення та ін.).
По-четверте, зросло значення міжнародно§ передачі технологі§, а також різко зменшився період від моменту наукового відкриття до його впровадження у виробництво. Використання іноземних технологій викликало технічну революцію не тільки в Японі§, але й у багатьох Нових Індустріальних Кра§нах. Завдяки науково-технічному прогресу на ринку постійно міняється лідерство кра§н у виробництві 
У формуванні економіки вирішальну роль відіграють міжнародні монополі§: транснаціональні та багатонаціональні корпораці§, а також міжнародні монополістичні спілки.
Транснаціональні корпораці§ (ТНК) - концерни або трести, національні за капіталом та контролем, міжнародні за масштабами та характером діяльності. Вони функціонують у десятках кра§н, створюючи там дочірні, внучаті товариства, філі§, опорні пункти. Прикладом можуть служити "Дженерал моторз", "Ексон", "Дюпон де Немур", "Сіменс", "Філіпс", Крайслер (США) з Даймер-Бенц (ФРН). Транснаціональні компані§ не підзвітні жодному уряду, контролюючи при цьому економічний, політичний та соціальний стан в низці кра§н та реґіонів.
Багатонаціональні корпораці§ (БНК) - концерни та трести, які є міжнародними не тільки за масштабами, але й за особливостями об'єднання міжнародних коштів. Вони є власністю фінансових магнатів двох і більше кра§н. Прикладом можуть служити англо-нідерландські концерни: нафтовий "Ройял-Датч Шел" та хіміко-харчовий "Юнілевер", бельгійсько-франко-люксембурзький металургійний концерн "Арбед" тощо. Міжнародні монополістичні спілки створюються на виробничій, науково-виробничій та комерційній основі (картелі, консорціуми). Прикладом може служити ОПЕК.
За даними Вашингтонського університету, до кінця століття 300-400 супервелетенських корпорацій зосередять у сво§х руках 75% світового промислового виробництва. Міжнародний капітал, беручи участь у міжнародному поділі праці, сприяє спеціалізаці§ та концентраці§ виробництва, формує транснаціональні корпораці§, багатонаціональні трести (БНТ) й концерни, а також транснаціональні банки. Одна з причин об'єднання капіталу - концентрація виробництва у кра§нах Західно§ Європи, США та Японі§. Ці ж реґіони характеризуються найвищими темпами науково-технічного прогресу. 
Широкий розвиток ТНК одержали у тих сферах, де необхідні чималі витрати на проведення науково-дослідних робіт. Ці тенденці§ виявляються передусім у аерокосмічній, атомній промисловості, машинобудуванні.
У межах ТНК широко розвинулась внутрішньофірмова кооперація. ТНК прагнуть зосередити в одних руках постачання, виробництво та збут своє§ продукці§ як усередині кра§ни, так і за рубежем. За даними ООН, у світі є понад 500 ТНК з оборотом капіталу понад 1 млрд дол. Вивезення капіталу означає вилучення частини капіталу з національного обороту та інвестування його в економіку іншо§ держави. Перетікання капіталу пов'язане з низкою причин: одержання більшого прибутку з капіталу в іншій кра§ні, ощадливіше оподаткування, прискорена віддача, інтернаціоналізація виробництва, екологічний фактор, що у свою чергу зумовлює переміщення до кра§н, що розвиваються, екологічно брудних виробництв, які у власній кра§ні обов'язково поєднуються з величезними витратами на екологічну безпеку.
Форми вивезення капіталу бувають різні: 1. Прямі капіталовкладення у виробництво для випуску матеріальних цінностей, що дає контроль над виробництвом. Лідер у залученні інвестицій - Східна та Південно-Східна Азія - 49,8 млрд дол. у 1994 році, Латинська Америка - 36,1, Африка - 17,8 млрд дол. Серед кра§н головними інвесторами виступають США - 46 млрд дол., вони ж є найбільшими споживачами інвестицій - 49 млрд дол. 2. Портфельні інвестиці§ - капіталовкладення, придбання акцій, облігацій, що не дають права контролю закордонних підприємств. На кінець 1995 року на ринку цінних паперів Укра§ни функціонували близько 70 інвестиційних компаній, 20 інвестиційних фондів, 250 довірчих товариств і Укра§нська фондова біржа. Структура капіталу, що бере участь на ринку цінних паперів: банки - 23,5%, дрібні інвестори - 23,3%, інвестиційні компані§, фонди - 22,5%, підприємства - 21,5%, іноземні інвестори - 9,2%. Поки що Укра§на для іноземних інвесторів належить до кра§н з найбільш нестабільним інвестиційним кліматом. 3. Міжнародні позики - надаються одними кра§нами іншим або міжнародними (транснаціональними) банками.
По війні капітал вкладався у добувні галузі промисловості, бо розвинені кра§ни відчували гострий дефіцит сировини і шляхом інвестицій могли знизити §§ вартість. Нині капітал вкладається у галузі НТП у розрахунку на довготермінове одержання прибутку. Японські монополі§ різко збільшили капіталовкладення у ці галузі за рубежем. Окрім того, змінився напрямок капіталовкладень. Якщо раніше кошти йшли на розробку сировини, щоб зменшити §§ вартість, то тепер капітали спрямовують на створення потужностей з виробництва автомобілів, кольорових телевізорів, відеомагнітофонів тощо. Серед кра§н, що освоюють ці інвестиці§, виокремлюються Республіка Корея, Тайвань, Китай і навіть США. В останні роки активізувались інвестиційні компані§ ФРН. Після Велико§ Британі§ вони займають друге місце у Західній Європі за обсягом закордонних інвестицій. Сферою інтересів західнонімецьких інвесторів є, зокрема, кра§ни Східно§ Європи. В Укра§ні спільно з німецьким концерном "Сіменс" створено спільне підприємство для виробництва електротехнічних виробів, концерн "Фольксваґен" продає у Києві автомобілі.
Міжнародна міграція робочо§ сили. Причини переміщення робочо§ сили пов'язані з різною оплатою праці у кра§нах, а також з рухом капіталу, що створює нові робочі місця. Існує переміщення трудових ресурсів як з кра§н, що розвиваються, до розвинених, так і між розвиненими кра§нами й тими, що розвиваються. Наприклад, жителі Туреччини, Іраку та інших кра§н використовуються на некваліфікованих роботах у Західній Європі, мексиканці - у США. Тим часом існує "перетікання мізків" з кра§н Західно§ Європи до США. У кра§нах, що розвиваються, сформувалось декілька центрів тяжіння для робочо§ сили. Так, ПАР за рівнем економічного розвитку виділяється на континенті і, починаючи з 50-х років, приваблює робітників з інших африканських кра§н. У 60-ті роки до складу Нових Індустріальних Кра§н увійшли Мексика, Бразилія, Арґентина й Венесуела. Ці кра§ни стали об'єктом припливу робочо§ сили. Зріст видобування нафти та природного газу на Близькому Сході в 70-ті роки зумовив створення у цьому реґіоні додаткових робочих місць, а, отже, сприяв припливу робочо§ сили з інших кра§н Азі§, особливо Інді§ та Пакистану. Зараз формується новий центр тяжіння для робочо§ сили - Південно-Східна Азія.

2. Соціально-економічна типологія кра§н
Кра§ни світу, залежно від мети вивчення, можна групувати за різними ознаками: за площею, за чисельністю населення, за економіко-географічним положенням, за політичним та державним ладом, за рівнем соціально-економічного розвитку. Нас цікавитиме, передусім, остання ознака.
Для розробки соціально-економічно§ типологі§ кра§н треба врахувати не лише вищезгадані ознаки, але й загальний валовий національний продукт, валовий національний продукт на душу населення, показники якості життя, купівельну спроможність у перерахунку на одного мешканця тощо. Виокремивши 200 показників, що характеризують рівень соціально-економічного розвитку, та проаналізувавши з §хньою допомогою низку кра§н, В. Вольський запропонував власну типологію, яка змінена в підручнику з урахуванням змін у світі. За цією типологією кра§ни світу поділяються на 3 групи: економічно розвинуті кра§ни, кра§ни з перехідною економікою та кра§ни, що розвиваються. Наразі розгляньмо найбільш характерні групи кра§н у світовій економіці й міжнародному поділі праці:
I. Економічно розвинені кра§ни.
1. Велика Сімка - США, Японія, Велика Британія, Італія, Франція, Канада та ФРН.
Ця група кра§н виділяється високим валовим національним продуктом (ВНП), питома вага якого у світовому господарстві зростає. Так, ВНП тільки США, Канади та Японі§ у 1999 р. склав 40% світового ВНП, а на 2010 р. прогнозується у розмірі 41%. У розвинених кра§нах прибуток на душу населення склав 30,5 тис. дол. і прогнозується на рівні 73 тис. дол. до 2010 р. Кра§ни "Велико§ сімки" зосередили у сво§х руках 60% промислового виробництва, 40% торговельного обороту, вони є основними інвесторами та кредиторами, "законодавцями мод" у галузі науково-технічного прогресу, економіки та політики. Вони вирізняються найвищим валовим національним продуктом та його душовим показником.
2. Малі високорозвинуті кра§ни Західно§ Європи (ВНП на душу населення перевищує 15 тис. дол.): Швейцарія, Норвегія, Люксембург, Данія, Швеція, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія, Австрія. Ці кра§ни увійшли до числа розвинутих завдяки високому ступеню експортності своє§ промислово§ продукці§ (понад 50%), якості ціє§ продукці§, інтенсифікаці§ сільського господарства, що зробила §х продукцію конкурентоспроможною на європейському та світових ринках.
3. Кра§ни середнього рівня розвитку (ВНП на душу населення від 10 до 15 тис. дол.): Іспанія, Ісландія, Ірландія, Португалія, Греція, ПАР, Австралія. Туреччина, Ізра§ль, Нова Зеландія. Деякі з них, наприклад, Австралія, ПАР, Ізра§ль, Нова Зеландія називаються "кра§нами переселеного капіталізму", бо під час §х освоєння мешканцями Старого Світу тут панували первісні взаємини, а нові переселенці привезли і впровадили капіталістичні відносини у вигляді гірничо-добувно§ промисловості у ПАР і Австралі§, або інтенсивного тваринництва на "шипстейшингах" (вівчарних фермах у Австралі§ та Новій Зеланді§).
II. Кра§ни, що розвиваються.
Порівняння розвинених кра§н і кра§н, що розвиваються, за основними показниками якості життя (ВНП на душу населення та середня тривалість життя) показує величезний розрив між державами:
- ВНП на душу населення: розвинені кра§ни - 20 тис. дол., кра§ни, що розвиваються - 900 дол., слаборозвинуті кра§ни - 300 дол.
- середня тривалість життя: розвинені кра§ни - 75 років, кра§ни, що розвиваються -61 рік, слаборозвинуті кра§ни - 50 років.
За низкою показників кра§ни, що розвиваються, усе-таки лідирують: за територією, чисельністю населення, наявністю природних ресурсів, виробництвом сільськогосподарсько§ продукці§.
1. Кра§ни, що розвиваються, зі значним потенціалом (входять до першо§ десятки кра§н світу за чисельністю населення, територією, забезпеченістю багатьма видами природних ресурсів): Індія, Бразилія, Саудівська Аравія, Мексика. У цих кра§н є сприятливі передумови для переходу до вищо§ групи за умови структурно§ перебудови економіки та інтенсивнішого ведення господарства.
2. Нові Індустріальні Кра§ни (НІК): Тайвань, Гонконг (тепер частина Китаю на правах вільного підприємництва), Сінгапур та Республіка Корея відомі під назвою "чотирьох маленьких тигрів" (або драконів) Південно-Східно§ Азі§. До них часто зараховують також Малайзію, кра§ни "великого потенціалу" - Мексику, Бразилію та Арґентину. Нові Індустріальні Кра§ни відрізняються вищими темпами розвитку порівняно з більшістю кра§н, що розвиваються, та багатьма розвиненими кра§нами. За виробництвом низки видів промислово§ продукці§, у тому числі наукомістко§, НІК займають провідні позиці§ у світовій економіці. Високими темпами розвивається експорт взуття, одягу, текстилю, побутово§ техніки, легкових автомобілів. При цьому НІК не тільки знайшли свою нішу у міжнародному поділі праці, але й посунули деякі розвинені кра§ни.
Широкого розвитку в НІК набуло верстатобудування, а також авіаційна та авіакосмічна промисловість. Гонконг займає провідне місце у світі за виробництвом одягу, радіоприймачів, телефонів; Тайвань - моніторів, швейних машин; Республіка Корея - телевізорів з чорно-білим зображенням, аудіо- та відеокасет; Сінгапур - магнітних дисководів для комп'ютерів. НІК є найбільшими виробниками суден (Південна Корея, Бразилія, Тайвань), морських нафтосвердлових установок (Сінгапур), легкових автомобілів (Республіка Корея, Бразилія, Мексика), відеомагнітофонів (Республіка Корея, Сінгапур).
Транснаціональні корпораці§ провідних капіталістичних кра§н на першому етапі розвитку нових індустріальних кра§н грали вирішальну роль. Першими до економіки НІК прийшли ТНК, що контролюються американським капіталом. Вони створювали у цих кра§нах філі§, вкладали кошти у добувну і обробну промисловість. Це дало НІК додаткову можливість придбати сучасну техніку, деякі технологі§, осво§ти іноземні інвестиці§. Для цього на територі§ НІК були створені експортно-виробничі зони - один з типів особливих економічних зон. Експортно-виробничі зони - це центри виробництва взуття, одягу, електронних виробів, деталей та комплектуючих. Експорт продукці§ з економічних зон є основним джерелом валютних надходжень для нових індустріальних кра§н.

Лекція 13.

Економічне районування Укра§ни

План
1. Центральноукра§нський район
2. Західноукра§нський район
3. Донецько-Придніпровський район
4. Північно-Східний район
5. Південний (Причорноморський) район