Мій вірш не знає слова "мама". 
В нім слова "тато" - теж нема. 
В нім дим кадильниць, даль туманна 
І неповторна світлотьма. 

У ньому помира сумління. 
Й країни тінь, що впала в прах, 
Зове туди, де вічне тління, 
В світи, де забуття і крах. 

Там час у травах спочиває, 
Заплівшись в дух моїх вітчизн, 
Й до божевілля наповняє 
Яв ароматом злих трутизн. 

В хащі тій, нема котрої, 
На пні старім минулий час 
Сидить в замшілім однострої - 
Про мене дума повсякчас. 

Та я його уже не бачу. 
Нема його в моїх рядках... 
А дощ штрихами в землю плаче, 
Й розгасло в косих все штрихах. 

13 червня 2015 р. 

 

2015


Алексей Борычев 

В моих стихах 

В моих стихах - нет слова "мама". 
И слова "папа" - тоже нет. 
В них дым кадил и свет тумана, 
Неповторимый тусклый свет. 

В них погибающая совесть 
И тень погубленной страны 
В иной предел уводят, 
                     то есть 
В миры забвенья, тишины. 

Где время тихо отдыхает 
В переплетенье спелых трав 
И наполняет явь духами 
С ума сводящих, злых отрав. 

И в чаще той, которой нету 
На одиноком старом пне 
Сидит, 
           в лесные мхи одето, 
Былое 
С думой обо мне. 

Но я его уже не вижу. 
И нет его в моих стихах. 

Штрихует дождь земную жижу, 
И меркнет всё в косых штрихах